.

Плюси й мінуси “Хрущовської відлиги” (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
395 3329
Скачать документ

Плюси й мінуси “Хрущовської відлиги”

З цього ж 1956-го року починається новий етап історії СРСР. Після смерті
Й. Сталіна та кількох невеличких кремлівських “переворотів” до
партійної, тобто до абсолютної влади в країні прийшов М. Хрущов, з ім(ям
якого пов(язують цілий історичний етап, названий у порівнянні з епохою
відвертого тоталітаризму “відлигою” саме через спробу відкинути практику
культу особи.

Яскрава сторінка цього періоду – прискоренні темпів житлового
будівництва в СРСР, що принесло і нові повороти газетярських тем –
реконструкція будіндустрії, розширення бази фінансування галузі,
зведення цілих мікрорайонів дешевих та незручних п(ятиповерхових
будинків, що в народі отримали назву – “хрущовки” або навіть “хрущоби”.
Було поставлено завдання – в найближчі 10-12 років покінчити з житловою
проблемою в країні. На цій конкретній ділянці суспільного життя видно,
чому не були виконані ці, як і інші, набагато більш амбіційні плани.

Роздивимося механізм їхніх зривів на прикладі центральної “Правды” й її
“меншої сестри” – обласної газети “Ворошиловградская правда”. (На
протязі всієї історії партійно-радянської журналістики газети, в назвах
яких було присутнє слово “правда”, належали до своєрідної гвардії ЗМІ. У
редакціях багатьох таких газет випускалися стіннівки з назвою:
”Правдист”).

Отже, після прийняття 31 липня 1956 р. спільної постанови ЦК КПРС та
Ради Міністрів СРСР “О развитии жилищного строительства в СССР”, де було
зазначено, що “проблема жилья все еще продолжает оставаться одной из
самых острых”, – газети спочатку активно й дисципліновано включилися у
виконання настанов. Але швидко активність редакцій стала вщухати. Вже у
вересні-грудні 1957 року робота в цьоиу напрямку увійшла в рутинний
частотний ритм: одна публікація на місяць, присвячена одному з аспектів
будівництва житла.

Порівняймо: “Правда” у жовтні 1956 р. надрукувала 2 публікації, в
листопаді 2, в грудні – вийшла серія глибоких проблемних статей,
інтерв(ю, листів 14-17, 19-21, 24, 31-го грудня. “Луганская правда”: 24
вересня, 5 жовтня, 2, 19, 26 листопада, 14 грудня. А вже у квітні
наступного року увага “Правди” до теми помітно послабшало. За
виключенням фотознімків з будмайданчиків та незначної інформації на
зразок “Студенты на стройках столицы” тут з(явився лише один, та й то
нежурналістський матеріал: звернення робітників промисловості
будматеріалів до всіх будівельників Радянського Союзу “За новые успехи в
строительстве” (3 квітня) В наступному місяці – теж лише один виступ:
“Рабочие строят жилые дома. Опыт народной стройки” (25 травня), який при
уважному читанні викликає сумнів щодо доцільності підміни будівельників
на новобудовах робітниками інших, заводських професій.

Слідом за центральним органом втратила зацікавленість до цього
тематичного напрямку і обласна преса. За друге півріччя 1957 року в
“Луганской правде” з(явився лише один критичний матеріал – лист “Строят
медленно и плохо”, а повідомлення про вжиті після критики заходи взагалі
зникли з її шпальт. На ХХІІІ з(їзді КПРС знову довелося визнавати:
“Жилищный вопрос остается наиболее острым”. Знову були визначені
програми, і все пішло по наїждженій колії.

На цьому тлі виглядає нібито незрозумілим, чому чотири десятиліття
преса, як центральна, так і місцева, виявляла майже цілковиту байдужість
до сільського житлового будівництва. Мільйони селян самотужки будували
собі хати, згодом будинки, а преса ніяк не реагувала на такий потужний
суспільний рух. У чому тут річ?

По-перше, партія ставилася до селянського самобудівництва нейтрально: не
заперечувала, але і не допомагала: в першу чергу будувалися заводи, а
отже пріоритет був у міського будівництва. На селі цей процес ішов ніби
поза межами діяльності структур соціального управління. Отже, прямих
вказівок преса не мала, а без них рушити справу головні редактори не
вважали за доцільне.

По-друге, газети, незалежно від їх рангу, як правило, були
загальнополітичні, чотириполосні, трьох-п(ятиразові, і їм ледве
вистачало обсягів на висвітлення чергових настанов ЦК. Тому все, що не
входило текстуально до прямих вказівок пресі, лишалося і з об(єктивних,
і з суб(єктивних причин поза увагою ЗМІ.

Наведений приклад показує механізм зриву виконання рішень центру в
суспільстві, де кожна виконавча ланка (в тому числі й преса) чекає
вказівки центру. А “історичні рішення” насуваються хвилеподібно: не
встигли виконати одну постанову – а вже прийнято іншу. Після будівництва
– бібліотечна справа, за нею – виплавка чавуну, згодом підготовка кадрів
для медицини, діяльність морфлоту чи невідкладні міжнародні проблеми. За
рік набігало більше двох десятків термінових і дійсно важливих постанов,
матеріалів пленумів або й рішень з(їздів. Щоразу доводилося забувати
вчорашнє, кидати сьогоднішнє й хапатися за чергове. А там – нові
постанови, нові перегляди планів, які також носитимуть тимчасовий і
нібито необов(язковий характер. В такий спосіб за метушнею губилася
робота, за тактикою – стратегія.

Неспроможність такої системи досягти кінцевої мети в конкретній справі
врешті решт зросла до неможливості досягти і кінцевої цілі – побудови
комунізму. В той момент в післясталінські часи, коли це стало
зрозумілим, саме преса мала за власним покликанням, як “watch dogs” –
“вартові пси” – підняти тривогу. Але давнє “табу” – партійна дисципліна,
органічна неможливість виступити проти лініі партії без її дозволу – не
давало змоги критикувати партію, її ЦК, їхню політичну лінію.

Таким чином, один з висновків, до яких підводить нас історія
партійно-радянської преси України післясталінського часу, полягає в
тому, що компартійна преса, точніше, жорстке керування нею стали одним з
чинників загибелі всієї партії, повалення соціалістичного ладу в СРСР,
розвалу величезної світової імперії, самоспростування великої ідеї
поєднання рівності та свободи.

Між тим керівництво партією намагалося вирішити в ті роки саме
стратегічні питання розвитку країни та й всього так званого “табору
соціалізму”. ХХІ, а за ним ХХІІ з(їзди КПРС, названі з(їздами будівників
комунізму, поставили буквально в порядок денний питання практичної
побудови комуністичного суспільства. Замість п(ятирічного був прийнятий
семирічній план розвитку країни, і семирічка мала просунути СРСР
“семимильними кроками” по цьому шляху. Партія урочисто проголосила, що
вже нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі,
визначила дату настання “світлого майбуття” – 1980-й рік.

Великий ентузіазм в суспільстві викликало обговорення й прийняття нової
програми партії – програми побудови комунізму. Повсюдно в газетах, на
радіо висвітлювали й вивчали визначний документ епохи – “Моральний
кодекс будівника комунізму”. Велику хвилю послідовників мало заснування
бригад комуністичної праці – спадкоємиць стахановського руху. Все це
накладалося на реальні досягнення радянської науки і техніки в
підкоренні космосу, освоєнні цілинних і перелогових земель та успіхи на
численних гігантських новобудовах Сибіру тощо.

Очевидно, що преса брала якнайактивнішу участь у кожній з цих політичних
кампаній. Створення в суспільстві атмосфери соціального оптимізму,
впевненості у справедливості й непереможності справи побудування
комунізму – один з яскравих прикладів високої ефективності
партійно-радянської преси. Замість застарілих назв низових газет
“Більшовицький штурм”, “Сталінська перемога” тощо прийшли нові:
“Комуністичний шлях”, “Шлях до комунізму”, “Будівник комунізму” та
подібні. Як і газетярі часів громадянської чи Великої Вітчизняної воєн,
журналісти часів “відлиги” в масі своїй щиро вірили в те, що писали,
дійсно прагнули додати й свою дещицю до історичних звершень свого
народу. Газетні сторінки були сповнені оптимістичними заголовками :”Наші
цілі ясні, завдання вирішені – до роботи, товариші!”, “Партія вирішила –
народ виконає!”, “Новий блюмінг працює на комунізм!”. Усміхнені, щасливі
обличчя “маяків виробництва” обов(язково прикрашали перші полоси газет
та обкладинки журналів. Жодного матеріалу щодо труднощів з постачанням
хліба в магазини, нічних черг за продовольством годі й шукати на
газетних шпальтах того часу: їх там немає.

Однак саме під час “хрущовської відлиги” (приблизно 1956-1964 рр.)
зцементована волею Сталіна партійно-державна машина, заснована на
енергії масового насильства та підкорення, почала буксувати, що й
зафіксувало проведене нами дослідження щодо періодичності висвітлення
будівництва житла. Невиконання настанов партії при Хрущові вже не тягло
за собою покарання: арешту, тюрми або й розстрілу. Те, що трималося на
страхові, не було ефективно замінено на інші соціальні мотивації. Саме
тому невдовзі на зміну “відлизі” прийшов неосталінізм брежнєвського
типу, або, як жартували тоді дисиденти, час “культу особи без особи”.

Відмова від жахливої спадщини тоталітарного суспільства не була належним
чином підготовленою ні партією, ні пресою, ні особисто М. Хрущовим. Його
розвінчувальна доповідь на ХХ з(їзді КПРС була несподіваною навіть для
членів ЦК. Наступна політика волюнтаристського, тобто фактично
тоталітарного керування країною і партією (розподіл обкомів партії на
промислові й сільськогосподарські, нав(язування хімізації та вирощування
кукурудзи тощо) не були зрозумілі й підтримані суспільством.

Преса, особливо місцева, так само бездумно “била в барабани” на теми
хімізації промисловості, витіснення інших сільськогосподарських культур
“королевою полів” кукурудзою. Далася взнаки негативна реакція всередині
партії на надто сміливі розвінчування її “славного минулого”. Не
лишилися без наслідків і конфлікти з інтеліґенцією, в яких перший
секретар ЦК зазнав очевидної політичної поразки. Преса взяла активну
участь у розкручуванні пропагандистської кампанії надзвичайних розмірів
– але це проходило на фоні дедалі важчих продовольчих проблем, розладу й
погіршення рівня життя. Пропаганда відірвалася від суспільного життя,
історична мрія – від економічного інтересу. А це, згідно з Марксом,
неодмінно мало привести до “посоромлення ідеї”.

І все ж шістдесяті роки, без сумніву, похитнули сталінську монолітність
компартійної влади. Саме в цей час було закладено в ґрунт зерна, які
проросли наприкінці 1980-х. Перебудову розпочинали саме “шістдесятники”,
розбуджені першою нестійкою хвилею демократизації радянського
суспільства.

Преса тих часів спочатку показує певну розгубленість на фоні звичної
рутинної роботи та емоційно піднесених матеріалів щодо швидкого настання
комунізму. (Подібна реакція повториться на початку “перебудови”).
Журналісти в масі своїй раптом починають розуміти, що писати так, як
вони це робили ще вчора, сьогодні вже не обов(язково. А як слід це
робити по-новому – ніхто команди не давав. В деяких редакціях
розпочинається складний, драматичний пошук шляхів пристосування життя
ЗМІ до нового, несподіваного ступеня свободи. Настанов з цих проблем не
було, а йти власним шляхом, як правило, не наважувалися: це могло бути
розцінене “вгорі” як рух проти лінії партії, з усіма можливими
висновками. Так складалася обстановка непевності, з якої дуже багато
партійних журналістів бачили вихід назад, у лоно партійного
консерватизму та творчого застою.

Отже, особливість і головне протиріччя “хрущовської відлиги” полягає,
перш за все, в тому, що не було вірно знайдено межу між необхідною
ступінню керованісті суспільства і партії, що звикли бути керованими – і
новими рівнями свободи, без якої став неможливим подальший поступ
суспільства. По-друге – творчі сили суспільства, в тому числі в
журналістиці, не були насправді пробуджені до життя й боротьби. Схоже
було на те, що комуністичну свободу реформатори проголосили – але не
дозволили. В цьому велика провина компартійного апарату, який не
сприйняв і навіть не захотів зрозуміти реформ. А відтак, є в історичній
поразці “відлиги” доля відповідальності й преси, яка в масі своїй
залишилася на боці консервативних сил як слухняний “гвинтик” у цьому
самому апараті.

“Відлига” кінця 1950-х – початку 1960-х років може бути оцінена як
генеральна репетиція перебудови 1980-х. Найдраматичнішим є те, що
історія її безславного провалу нічому не навчила її політичних
спадкоємців, хоч вони вже були на той час комсомольськими секретарями.
Останнє політбюро ЦК на чолі з М. Горбачовим також не змогло знайти ту
саму межу між керованістю і свободою, і його історичний експеримент на
сумісність соціалізму і демократії теж закінчився провалом – однак преса
в тих подіях, як буде показано далі, зіграла цілком іншу роль, аніж у
хрущовські часи.

(Історія СРСР знає чотири таких експерименти: від жовтня 1917 до квітня
1918 рр. – перші кроки радянської влади, але цей період не зачепив
України; 1923-1927 рр. – неп, за ними “відлига” та “перебудова” – як
бачимо, перші три закінчувалися відновленням диктатури, аж поки не було
повалено саму тоталітарну систему, і зроблено це було у 1989 – 1991 рр.
саме з активною, енергійною, можливо навіть вирішальною участю преси).

Головним для розуміння динаміки ролі й значення партійно-радянської
преси в період 1956-1964 рр. є те, що вся система управління пресою
залишилась незмінною. Не можна було засновувати позапартійні часописи,
не кажучи вже про некомуністичні видання. Зв(язаними партійною волею
лишалися поліграфічні потужності, запаси паперу. Тодішня свобода, якщо
про неї можна казати в тому контексті, не вирвалася з-під партійного
контролю, вона ретельно дозувалася у кожному конкретному випадку – а
отже, постійно опинялася у конфлікті з власне свободою. Тому в світі
преси “відлига” більше зачепила центральні, тобто московські видання,
передусім такі, як “Известия”, “Комсомольскую правду”, “Литературную
газету”, журнали “Новый мир”, “Москва”, “Нева”, “Наш современник”,
“Юность” тощо. Саме там першими журналісти зрозуміли, що писати можна не
тільки партійним жаргоном, що у них тепер є право на вільне слово – і
навіть на вільну думку (в межах комуністичної ідеї, певна річ), на
влучний епітет, на нетривіальний сюжетний ход.

На зміну переможному барабанному бою на сторінки деяких центральних
газет прийшла жива особистість з роздумами (колись це було крамольним:
які потрібні роздуми, адже вождь і ЦК все вже обдумали і вирішили, а
справа маси – виконати намічене!). Більше того, позитивний герой,
виявляється, був з сумнівами (ще більш крамольна річ!), з правом на
власну точку зору, відмінну від точки зору більшості. Все це було навіть
неможливо уявити собі в сталінські часи, ні до війни, ні після неї.

Місцевій пресі ця практика давалася надзвичайно важко: “відлига” не
зачепила низові ланки партійного контролю над пресою.

Згодом, на початку 1960-х, протиріччя в партії й суспільстві почали
набувати дедалі більш гострих форм. Чим більше свободи давав суспільству
Хрущов, тим довшими ставали черги за хлібом в магазинах. Дуже негативне
враження на суспільство справив “м(який” голод 1961 року. Все більше
виявлялося ознак того, що нова політика не була органічно притаманною
соціалістичному суспільству. Оскільки жорсткість, острах, масове
насильство були усунуті, – з(явилися нарівні з елементами свободи й
відчутні елементи розхлябаності, безгосподарності, безвідповідальності.
Створення територіальних раднаргоспів замість звичних обласних влад ще
більше децентралізувало управління суспільством, і це не пішло на
користь і навіть не було зрозумілим ні суспільством, ні партією. Преса,
затиснута в лещата звичного суворого контролю, з цих процесів взагалі
була вилучена. Режим роботи редакцій лишався старим, по суті модель
преси лишалася тоталітарною. Власне, до реформ у світі ЗМІ ніхто під час
“відлиги” і не приступав – а після двох конфліктних зустрічей М. Хрущова
з представниками художньої інтеліґенції це стало неможливим.

Тогочасний стиль роботи редакцій добре видно на прикладі “горьковського”
досвіду спорудження житла. Зміст його в тому, що за місцем роботи
створювався певний колектив забудовників, і вони самі зводили для себе
5-поверхові житлові будинки. При цьому міськвиконком та підприємства, де
ці люди працювали, допомагали їм позиками, технікою, матеріалами,
пільгами. Однак, хоч люди будували собі житло самі й на власні кошти, –
воно у їхню власність не переходило.

Газета “Луганская правда”, оскільки цей досвід було ухвалено вищими
партійними інстанціями, береться за його висвітлення. І робить це
почасти активно (особливо спочатку), а почасти непослідовно. Включились
у роботу по реалізації цієї постанови і інші місцеві газети, але
активність їхня через два-три місяці почала різко зменшуватися. Це –
приклад так званої “кампанійщини” – коли два-три тижні чи місяці всі
газети пишуть щономера про “горьковський метод”, а потім виходить нова
постанова ЦК КПРС по іншому методу, про нього пишуть газети наступні два
месяца, “горьковский” починає забуватися. Кампанія скінчилася, хоча сам
метод дійсно був перспективним і вимагав багатолітньої роботи по його
реалізації.

Показово, що з сторінок місцевих газет під час “хрущовської відлиги”
майже повністю зникли публікації про заходи, вжиті після критичних
виступів преси.

Кінець невдалої демократизації був зовсім недемократичним. Внаслідок
таємної змови партійної верхівки в центрі й на місцях М. Хрущов був
усунутий з поста першого секретаря ЦК КПРС та інших вищих постів.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020