.

Дж.Кейнс, М. Зібер, І. Франко, М. Туган-Барановський та їх внесок в економічну думку (контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
0 10525
Скачать документ

Контрольна робота

з історії економічних вчень

Дж.Кейнс, М. Зібер, І. Франко, М. Туган-Барановський та їх внесок в
економічну думку

ПЛАН

Теоретична система та економічна програма Дж. Кейнса.

Відображення соціалістичних ідей та їх практика в українській
економічній думці.

М. Зібер та його соціалістичні ідеї та їх вплив на українську думку;

Соціалістичні ідеї І. Франка та їх практика в українській економічній
думці

Наукові новаторства М. Туган-Барановського та їх вплив на світову
економічну науку.

І. Теоретична система та економічна програма Дж. Кейнса.

Кейнсіанство — одна з провідних течій сучасної економічної думки. Свою
назву отримала від автора основних її концепцій — Джона Мейнарда Кейнса
(1883 — 1946), англійського економіста, державного й політичного діяча.

Кейнс був сином відомого англійського економіста Джона Не-вілла Кейнса,
автора книжки «Предмет і метод політичної економії», опублікованої 1890
p. Отримав освіту в Ітоні та Кембріджі. Спочатку вивчав математику та
теорію ймовірності, але згодом зацікавився економікою. 1905 р. А.Маршалл
написав Кейнсу-батьку:

«Ваш син чудово працює в галузі економічної науки. Я сказав йому, що був
би дуже радий, якби він вирішив присвятити себе кар’єрі професійного
економіста».

Проте Кейнс був не тільки економістом. Він був неймовірно активною,
різнобічне обдарованого людиною. Посідав високі державні пости, особливо
у галузях, де треба було вирішувати внутрішні та зовнішні фінансові
проблеми англійського уряду в період між двома світовими війнами. Кейнс
був представником Британського казначейства на Паризькій мирній
конференції під час першої світової війни, заступником канцлера
казначейства, членом ради директорів Англійського банку, казначеем у
Королівському коледжі, очолював Національне товариство зі страхування
життя, був керуючим інвестиційною компанією. Крім того, він редагував
Кембріджський «Економічний журнал», очолював журнали «Нейшн» та «Нью
стейтс-мен», був головою Ради з підтримки музики та мистецтва та ін.

У своїх наукових творах він розглядає широке коло проблем, зокрема,
проблеми теорії ймовірності, монетарної економіки, наслідки мирної
угоди, укладеної після першої світової війни. Проте його головною працею
є «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936 p.), про яку Дж.
Гелбрейт у свій час писав, що «вона є абсолютно незрозумілою, погано
написаною та передчасно опублікованою».

Однак ідеї цієї книжки були із захопленням сприйняті в колах великої
буржуазії. Книжку назвали «біблією кейнсіанства». Західні економісти
навіть проголосили «кейнсіанську революцію», яка нарешті переможе
марксизм. А американський історик економічної думки Селігмен поставив
книжку Кейнса поряд з «Багатством народів» Сміта та «Капіталом» К.
Маркса.’

Учення Кейнса стало своєрідною реакцією на неокласичну школу й
маржиналізм, які панували в економічній науці до нього і до яких колись
належав і він сам як учень А. Маршалла і кембрідж-ської школи.
Економічна криза 1929—1933 pp. різко змінила погляди Кейнса, він рішуче
й безоглядно пориває з поглядами А. Маршалла, його ідеями фритредерства
й висловлює думку про те, що капіталізм доби вільної конкуренції
вичерпав свої можливості та пішов у непам’ять.

Попередниками Кейнса, які розробляли ті чи інші функціональні зв’язки
процесу відтворення і положення яких він розвиває далі, можна вважати
так звану стокгольмську школу — Б. Умена, Е. Лін-даля; Ф. Кана у
Великобританії та А.Ханта у Німеччині. Однак тільки Кейнс чітко
сформулював новий напрям економічної теорії — теорію державного
регулювання економіки.

На відміну від інших буржуазних економістів, які зосереджували свою
увагу на діяльності окремих господарських одиниць, Кейнс значно розширив
рамки дослідження, роблячи спробу розглянути національне капіталістичне
господарство в цілому, оперувати переважно агрегатними категоріями —
споживання, нагромадження, заощадження, інвестиції, зайнятість, тобто
величинами, котрі визначають рівень та темпи зростання національного
доходу. Та головним у методі дослідження Кейнса було те, що, аналізуючи
сукупні народногосподарські величини, він прагнув встановити
причинно-наслідкові зв’язки, залежності та пропорції між ними. Це
поклало початок такому напрямку економічної науки, який сьогодні
називають макроекономічним. «Кейнс, мабуть, повинен посісти постійне
місце в історії економічної думки як перша особа, котра розробила
повністю обгрунтовану теорію того, що ми називаємо зараз
макро-економікою» .

У докейнсіанській політекономії панував мікроекономічний підхід, тобто
аналіз економіки з погляду окремих економічних одиниць. Умови
процвітання окремої фірми ототожнювалися з умовами процвітання нації в
цілому, примноження її національного багатства, Тому у центрі аналізу
була окрема фірма, проблеми мінімізації її витрат та максимізації
прибутку як джерела нагромадження капіталу. Головна відмінність між
макро- та мікроекономічним підходами полягає не в тім, що перший ігнорує
інтереси окремих фірм, а другий — національну економіку. Відмінність
зв’язана з тим, якому фактору — інтересам окремої фірми чи загальним
умовам відтворення — надається вирішального значення для економічного
зростання країни. Кейнс віддав перевагу загальноекономічним факторам.

На відміну від теорій Кларка, Маршалла, Пігу та інших, Кейнс дійшов
висновку, що всі життєво важливі проблеми високорозвину-того
капіталістичного суспільства слід шукати не у сфері пропозиції ресурсів
(їхньої рідкісності, цінності, найбільш ефективного поєднання для
отримання максимуму продукції, «винагородження» факторів виробництва і
т.п.), чим займалася до цього часу неокласична економічна думка, а у
сфері попиту, що забезпечує реалізацію цих ресурсів. Відповідно до
закону Сея, котрий став засадним для всієї неокласичної політекономії,
сам процес виробництва товарів створює дохід, що точнісінько дорівнює
вартості вироблених товарів. Це, у свою чергу, означає, що виробництво
будь-якого обсягу продукції автоматично забезпечує дохід, необхідний для
закупівлі всієї продукції на ринку. Пропозиція породжує свій власний
попит — ось головний постулат названого закону.

Кейнс заперечив дію автоматичного механізму як на ринку товарів, так і
на ринку робочої сили та капіталу.

По-перше, він поставив під сумнів існування за умов монополістичного
капіталізму (до речі, сам Кейнс не вживав цього словосполучення, але
саме його мав на увазі) вільного руху цін у напрямі зниження. Досвід
показував, що ціни залишаються незмінними навіть за умов зниження
зарплати та спаду виробництва.

По-друге, Кейнс показав неможливість постійного зниження норми процента
з метою стимулювання інвестицій. Є певна межа, нижче за яку економічні
суб’єкти віддадуть перевагу не передаванню своїх заощаджень у позичку, а
триматимуть їх у вигляді ліквідних засобів з метою страхування себе у
разі різних непередбачених ускладнень.

По-третє, Кейнс поставив питання про неможливість зниження заробітної
плати у зв’язку з наявністю сильних профспілок, що захищають економічні
інтереси робітничого класу.

Таким чином, Кейнс намагався показати, що механізм автоматичного
зрівнювання попиту та пропозиції, що на ньому грунтується неокласична
теорія, є утопією.

Критикуючи закон Сея, Кейнс на перше місце висунув проблему «ефективного
попиту». Сучасний рівень виробництва або національного доходу, за
Кейнсом, залежить від сукупного ефективного попиту, тобто попиту, що
забезпечений грошима, інакше кажучи, від реальних витрат на придбання
товарів та послуг. У зв’язку з цим Кейнс звертає увагу на проблему
реалізації та показує, що неузгодженості у сфері попиту і створюють у
капіталістичному суспільстві головну перешкоду для використання
ресурсів: труднощі з реалізацією саме і призводять до порушень процесу
відтворення.

Відповідно до концепції Кейнса «ефективний попит» є тотожним
національному доходу, який витрачається на споживання й нагромадження,
тобто складається з особистого та виробничого попиту. Перший — це
витрати суспільства на споживчі блага, другий — на інвестиції
(капітальні блага).

Особисте споживання — найбільш значна категорія витрат — становить
близько 2/3 усіх закуплених товарів та послуг. Отже, фактори, що
визначають споживання, можна взяти за відправну точку для дальших
міркувань.

Кейнс розглядав дохід, що є у розпорядженні суспільства, як
першочерговий фактор, котрий визначає структуру споживацьких витрат.
Відповідно до теорії Кейнса витрати на споживання зростають мірою
збільшення цього доходу. Проте величина їхнього зростання дещо відстає
від абсолютного збільшення доходу, тобто кожний додатковий долар
останнього хоч і збільшує споживання, але на суму меншу за цей долар.
Кейнс назвав частку кожного додаткового долара даного доходу, яка
використовується на споживання, граничною схильністю до споживання. З
допомогою цього показника можна визначити, якою мірою приріст доходу
впливає на приріст споживання, ураховуючи, що зі зростанням доходу цей
показник зменшується, а відтак зменшується і частка споживання в доході.
Відставання споживання від темпів зростання доходу, що є у суспільному
розпорядженні, зв’язане з тим, що частина національного доходу
зберігається, заощаджується, не повертаючись у господарський оборот.
Підстави цієї закономірності Кейнс бачив не в соціальних, класових
стосунках, а у психології людини, яка нібито схильна споживати менше в
міру збільшення її доходу. Це його твердження відоме під назвою
«основний психологічний закон суспільства».

Другий компонент «ефективного попиту» — виробничий попит, за Кейнсом, є
показником бажання капіталістів інвестувати свої капітали. Він
відображується в інвестиціях, рівень яких визначається, головне, станом
довгострокових очікувань, зумовлених тим, «якою може бути очікувана
структура майбутніх доходів підприємця, якщо … він бажає збільшити
своє капітальне майно». Основними факторами, що впливають на обсяг
інвестицій, на думку Кейнса, є норма процента й норма очікуваного
прибутку. Інакше кажучи, інвестиції можуть здійснюватися лише в тім
разі, коли очікуваний прибуток перевищуватиме позичковий процент.
Величину процента Кейнс ставив у залежність від пропозиції грошових
засобів та попиту на них.

2. Відображення соціалістичних ідей та їх практика в українській
економічній думці.

Одним з негативних аспектів радянського режиму щодо України було не лише
варварське нищення її культури, але також вибіркове та викривлене
подання її культурної спадщини. Не дивно, що коли повстала можливість
вільної думки, почали з’являтися твори, в яких досліджується життя та
творчість різних суспільних та культурних діячів, між ними і деяке число
економістів, скривджених радянською історіографією.

Але незважаючи на це на теренах України працювало багато вчених
економістів. Отже українським вченим-економістом є той вчений, до якого
стосується один з таких трьох критеріїв: (а) живе та працює як
економіст-науковець (не обов’язково як спеціаліст економіки України) на
чужині, але визначує себе українцем (чи в XIX ст. в царській імперії –
малоросом), наприклад, Іван Вернадський в Петербурзі; (б) за походженням
не українець, але живе та працює в Україні, наприклад Микола Зібер; (в)
з походження українець, що живе та працює в Україні, хоча українцем себе
не вважає, наприклад, Дмитро Піхно.

2.1. М. Зібер та його соціалістичні ідеї та їх вплив на українську думку

Багато вчених вклало великий внесок у формуванні
економічно-соціалістичних ідей. Так наприклад економіст та соціолог
Микола Зібер (1844-88) за походження швейцарський німець жив та працював
в Україні. Популяризатор марксизму. Його ідеї наклали відбиток на
формування суспільно-політичних поглядів у тогочасному суспільстві.

Значну увагу М. Зібер приділяв аналізу категорій капіталу та прибутку.
Він докладно висвітлює теорію додаткової вартості, яку називає ядром
«Капіталу».

Теорію додаткової вартості К. Маркса він розглядає як вище досягнення
економічної теорії, оцінюючи вчення К. Маркса як дальший історичний
розвиток тих основних засад науки, які було сформульовано ще класичними
економістами і збагачено успіхами новітніх суспільно-економічних учень.
Виклавши вчення Д. Рікардо про чистий прибуток, М. Зібер пише: «Що ж
лишалось авторові «Капіталу» додати до цього, крім точнішого,
докладнішого й зрозу-мілішого формулювання?» Сам М. Зібер залишається у
розумінні прибутку на позиціях Д. Рікардо.

Значний інтерес становить розуміння М. Зібером закономірностей
суспільного розвитку. Він поділяв думку К. Маркса про закономірний
характер зміни суспільних формацій, проте заперечував революційні
висновки марксизму. Доводячи прогресивний характер капіталістичного
виробництва, указував на його скороминущий характер. Що ж до нового
суспільного ладу, то, на думку М. Зібера, він має виникнути як наслідок
плавного, еволюційного розвитку капіталізму, який зазнає соціалізації
виробництва. Приватну монополію замінить монополія державна. Цей новий,
колективістський соціальний лад буде створений, за словами М. Зібера,
унаслідок міжнародної угоди буржуазних урядів.

Погляди М. Зібера на закономірності суспільного розвитку заслуговують на
додаткове вивчення. М. Зібер зробив значний внесок у опрацювання
багатьох суспільно-економічних проблем. Він досліджував питання розвитку
первісного суспільства, виникнення різних форм власності, великого й
дрібного виробництва в землеробстві та ін.

Велике значення мали праці М. Зібера, що заперечували народницьку тезу
про особливий шлях економічного розвитку Росії. Спираючись на економічну
теорію К. Маркса, М. Зібер зазначав, що економічний розвиток Росії
відбувається за об’єктивними економічними законами і неминуче приведе до
капіталізму, що його М. Зібер розглядав як історично минущий лад.

2.2. Соціалістичні ідеї І. Франка та їх практика в українській
економічній думці

І. Франко (1856—1916) — великий український письменник, мислитель,
історик, філософ, літературознавець. Значне місце в його науковій
спадщині належить і економічним питанням.

Велику увагу приділив І. Франко дослідженню економіки Галичини,
становищу селянства й робітничого класу. У працях «Земельна власність у
Галичині» (1887), «Панщина та її скасування в 1848 році в Галичині»
(1897) та інших він дає глибокий аналіз феодальних відносин у тім краї.

Використовуючи великий статистичний матеріал, І. Франко розкриває
історію пограбування селянства як в процесі скасування кріпацтва, так і
після реформи 1848 p. Указом про скасування кріпацтва селянство було
позбавлено частини його власної землі, права безкоштовного користування
лісами й пасовиськами, що належали поміщикам. За звільнення селян
встановлювались великі викупні платежі (індемнізація). Усе це призвело
до непосильної заборгованості і масового розорення селянства. За
підрахунками І. Франка, 1848 p. було продано з молотка 881 господарство,
а за період 1873— 1883 pp. — 23 287 господарств, або в середньому 2 177
господарств щороку.

Причину соціальної нерівності, експлуатації трудящих І. Франко бачив у
існуванні приватної власності. Тому, на його думку, першою обов’язковою
умовою для знищення експлуатації має стати ліквідація приватної і
встановлення суспільної власності на землю і всі засоби виробництва.
Здійснення цих соціалістичних ідеалів І. Франко вважає можливим без
насильства, хоч і закликає до боротьби і не пропонує відмовлятись від
найрадикальніших ліків — революції.

Великого значення надавав І. Франко політичній економії, підкреслюючи,
що вона «безперечно найважливіша з усіх наук». Якийсь час І. Франко
викладав політичну економію в робітничих гуртках самоосвіти і навіть
підготував, як він сам писав, «невеликий елементарний підручник економії
суспільної по Міллю, Чернишевському і Марксу» . Він переклав українською
мовою 24-й розділ першого тому «Капіталу», який мав намір опублікувати
як додаток до підручника. Але підручник не було надруковано, і І. Франко
почав видавати серію брошур і статей, присвячених окремим питанням
політичної економії.

І. Франко не був видатним теоретиком у галузі політичної економії. Він
скоріше популяризатор економічної теорії і, зокрема, економічної теорії
К. Маркса. Аналіз категорій політичної економії в нього
підпорядковується іншим завданням. І. Франко хоче привернути увагу
суспільства до економічних проблем, до необхідності їх вирішення. На
науковому рівні, але доступно, він намагається розкрити трудящим причини
їхнього тяжкого економічного становища. Як писав сам І. Франко, за
цензурних утисків про економічні й полі-чні справи не можна було
говорити відкрито, а довелося «заходити з боків» і говорити про діла
менш дражливі, як-от «про історію грошей, теорію людності, історію
селянства і т. д.».

З метою пропаганди ідей соціалізму серед робітників І. Франко надрукував
у газеті «Ргаса» серію статей під назвою «Робітниче питання»: «Хто є
робітником?», «Як постала наймана праця?», «Що приносить нам праця?»,
«На кого ми працюємо?», «Чия вина?». 1881 p. їх було видано окремим
виданням під назвою «Про працю». У цих статтях І. Франко широко
використовує категорії політичної економії для аналізу економічних
питань. І не випадково реакційна польська преса характеризувала збірку
як таку, «де на підставі елементарних економічних основ, або за їх
допомогою викладено не тільки теорію праці, а й увесь катехізис
соціалізму для робітничого класу».

Підкреслювалось, що метою видання «є не наука суспільної економії, а
соціалістична пропаганда». Саме цій меті служив популярний виклад
економічної теорії (зокрема економічної теорії К. Маркса), зроблений І.
Франком.

І. Франко дає визначення предмета політичної економії. Це визначення,
проте, не було чітким і сталим. Він розглядає політичну економію як
науку про «суспільні зв’язки між людьми», називає її найважливішою з
наук тому, що вона «досліджує причини злиднів і багатства людей, вчить
про працю, її наслідки, її поділ». Згодом він визначає політичну
економію як науку про економічні закони розвитку суспільства. І. Франко
поділяв марксистську думку про прогресивний характер суспільного
розвитку і на цій підставі робив висновок про історичний характер
політичної економії.

Він високо оцінює марксистську політичну економію і називає її
політичною економією трудящих класів. «Безперечно, — писав він, — ця
наука має найбільше значення для працюючих класів, бо навчає, що єдиною
основою людського щастя й добробуту є праця. Тому ця наука завжди сміло
й ясно вказує на права працюючих класів, на їх потреби і нестатки і
прямує до запровадження справедливішого поділу самої праці і її плодів».

Як захисник інтересів трудящих він писав, що «лише ці класи входять в
нашу програму, про них тільки говоримо і їм тільки передусім бажаємо
добра».

В аналізі категорій політичної економії І. Франко звертає особливу увагу
на такі: товар, гроші, капітал, рента тощо. Аналізуючи товар, він дає
йому кілька визначень, але зрештою пише, що це продукт праці, створений
не для власного споживання, а для обміну. Він виділяє дві властивості
товару — мінову і споживну вартість і дає досить популярне їх
тлумачення.

І. Франко послідовно стоїть на позиціях трудової теорії вартості. «Наука
економії каже, — писав він, — що без праці немає вартості»”.

Саме людська праця є мірою вартості товарів. Цю ідею І. Франко
використовує для критики капіталістичного способу виробництва як
експлуататорського. Капіталістичне виробництво І. Франко правильно
розумів як виробництво, засноване на найманій праці. Для розкриття
механізму капіталістичної експлуатації він використовує елементи вчення
К. Маркса про додаткову вартість.

Велику увагу І. Франко приділяє висвітленню питання заробітної плати,
проте її характеристику він дає переважно з позицій «залізного закону
заробітної плати» Лассаля.

Сприймає І. Франко і відкритий К. Марксом загальний закон
капіталістичного нагромадження, ілюструючи його численними прикладами з
дійсності Галичини. Як палкий захисник інтересів селянства і робітничого
класу, що народжується, він бореться проти соціального гноблення за
встановлення справедливого суспільного ладу. І. Франко визнає
неминучість перемоги соціалізму. Розвиток теперішнього суспільства,
писав він, прямує «від капіталізму до соціалізму». Шляхи переходу до
соціалізму він зв’язував з еволюційним поступом, з поширенням освіти,
науки й національної свідомості.

Даючи загальну оцінку світогляду І. Франка, слід урахувати його
еволюцію. У молоді роки, зокрема до ув’язнення 1877 р., Франко, як він
сам писав, був «соціалістом по симпатії», але далеким від наукового його
розуміння. У багатьох питаннях він наслідує Драгоманова, його ідеї
соціалізму (громадівства).

Після ув’язнення він ставить собі за мету опанувати теорію соціалізму і
починає вивчати «Капітал» К. Маркса, твори Лассаля, Чернишевського.
Його, передовсім, цікавлять економічні проблеми соціалізму. Він сприймає
соціалістичні ідеї, сприяє їхньому поширенню, намагається створити
інтернаціональну (українсько-польсько-єврейську) соціалістичну партію.

Проте згодом, спостерігаючи діяльність російських і польських
соціалістів, які вороже ставились до українського визвольного руху і за
діями яких виразно проглядали експансіоністські домагання Росії і
Польщі, він виступає з критикою позицій соціал-демократії і проголошує
необхідність ураховувати національний фактор у політичному русі.

Якщо в праці «Про соціалізм» (1878) він виступає як рішучий прихильник
соціалізму, суспільної власності, то поступово погляди його змінюються.
У статті «Що таке поступ?» (1903) Франко, проаналізувавши еволюцію
суспільства і визначивши головні фактори, які ведуть до зростання
багатства і разом з тим зумовлюють його несправедливий розподіл, пише
про можливість змінити цей стан.

Цю можливість він не зв’язує ні з поверненням до патріархальних
відносин, ні з ідеями революційних анархістів, ні з ідеями соціалістів.
Історична заслуга всіх цих напрямів, зазначає Франко, полягає лише в
тім, що вони «бентежать людей, ворушать їх думки і заставляють їх шукати
нових доріг… Але певності, панацеї в них не шукайте».

Рушієм розвитку суспільства він, посилаючись на Гете, називає «голод і
любов». Голод означає матеріальні й духовні потреби людини, а любов — це
єднання з іншими людьми. Людина може бути щасливою тільки у співжитті з
іншими людьми, «в родині, громаді, нації».

Отже, еволюцію світогляду Франка можна визначити як перехід від
захоплення ідеями Драгоманова до сприйняття ідей марксизму, а згодом їх
критичного осмислення і заперечення, особливо методів їх реалізації

3. Наукові новаторства М. Туган-Барановського та їх вплив на світову
економічну науку.

Ще у ХVIII столітті в основу першої відтворювальної моделі засновника
фізиократичного напрямку економічної науки – видатного французького
вченого – медика та економіста – енциклопедиста Франсуа Кене було
покладено методологію повторення виробничих процесів, їх відтворення на
кожному новому витку часу. Але сама ідея економічних циклів сформувалась
у іншого французького вченого Клемента Жюгляра вже тільки у середині ХІХ
століття. До цього увагу вчених – економістів привертали не цикли, а
тільки кризи, що розглядались не як складові циклічного розвитку
господарства, а як ознаки соціально-економічного катаклізму, що
насувається мов хвиля цунамі, масштаби негативних наслідків якої
невідомі. Мабуть, невипадково, що перші економічні цикли, пов’язані з
поновленням активної частини основного капіталу, відкрив фізик за фахом
Жюгляр, який визначив їх довжину у 7-11 років, тобто у середньому 9
років. Саме такий інтервал спостерігався у середньострокових циклах
виробництва світових обсягів ВВП в останні 30 років ХХ століття,
мінімальні темпи зростання якого припадали на кризові 1973, 1982, 1991,
2000 рр. Таким чином, наприкінці ХІХ століття в економічній науці
склалась уява про існування єдиного “промислового”, або “ділового”,
циклу тривалістю у 7-11 (8-10) років, який з посиланням на авторство
Жюгляра було детально описано та всебічно проаналізовано у “Капіталі”
Карла Маркса , завдяки чому він широко увійшов в проблематику світової
економічної теорії і практики.

Видатний український вчений Михайло Туган-Барановський у цей час першим
у світі розробив вчення про фундаментальну закономірність циклічності
економічної динаміки. У 1894 р. він захистив магістерську дисертацію,
яка вийшла у світ в тому ж році у вигляді книги “Промислові кризи у
сучасній Англії, їх причини та найближчі впливи на народне життя”. Вона
викликала бурхливу дискусію у широкому колі науковців не тільки
економічних, але й інших суспільних наук. Його опублікована у наступному
році стаття “Значення економічного фактору в історії” викликала критику
таких відомих російських істориків-народників, як Микола Михайловський
та Микола Карєєв . І це невипадково, оскільки Туган-Барановський показав
закономірність не тільки виникнення криз, але й їх подолання завдяки
активізації інвестиційної та соціальної політик. Туган-Барановський
вибрав для аналізу широкий діапазон показників економічного розвитку
Великобританії на протязі ХІХ століття тому, що саме ця держава була
лідером світової економіки у цей час її прискореного промислового
розвитку. Економічному аналізу було піддано не тільки виробничі
показники, але й показники, що характеризували стан англійського
грошевого та товарного ринку, а також його вплив на населення
Сполученого Королівства і перерозподіл доходів та витрат у соціальних
прошарках цього населення. Видатний труд Туган-Барановського на протязі
ХХ століття було перекладено на німецьку, англійську, японську та інші
мови. Таким чином, він став першим у світі системним дослідником
циклічних закономірностей соціально-економічного розвитку.

Туган-Барановський досліджував цілий ряд фундаментальних проблем,
пов’язаних з циклічним розвитком капіталістичного господарства. Йому
вдалося запропонувати нові для того часу підходи до вирішення цього
питання, обгрунтувати принципово важливі висновки, багато з яких
повністю підтвердила реальна економічна історія XX століття. Починає
автор свою працю з докладного опису промислових криз XIX століття. (На
його думку, без звернення до історії неможливе серйозне теоретичне
дослідження). Глибокий аналіз історії криз дозволив вченому виділити три
їх спільні основні характеристики: стан товарного ринку, визначений ним
як перевиробництво; зміни в області грошового обігу; коливання кредиту.
На його думку, головною з цих характеристик є перша – “перевиробництво”.
Отже, науковий пошук привів до необхідності ретельно вивчити проблеми
ринку.

Туган-Барановский звертається до ідей своїх попередників, знаходячи
немало раціональних елементів в працях Ж.-Б. Сея і Д. Рікардо, а головне
– в теорії відтворювання суспільного капіталу К. Маркса , в його відомих
схемах реалізації сукупного суспільного продукту (“Капітал”.Т.2).
Досліджуючи відтворювання суспільного капіталу з введенням різних
змінних, він приходить до висновку, що наведені схеми повинні з
очевидністю довести думку, яка сама по собі дуже проста, але легко
викликає заперечення при недостатньому розумінні процесу відтворення
суспільного капіталу, а саме, що “ розміри ринку в капіталістичному
господарстві зовсім не визначаються розмірами суспільного споживання.
Суспільний продукт складається не тільки з предметів споживання, а й з
засобів виробництва. Якщо машина замінює робітника, то суспільний попит
на предмети споживання, звісно, скорочується; але зате збільшується
попит на засоби виробництва. Так само при перетворенні доходу
капіталіста з фонду особистого споживання в капітал, попит на предмети
споживання скорочується; але зате зростає попит на засоби виробництва ”.
Якщо тільки можна розширити виробництво, якщо стане для цього
продуктивних сил, то можна розширити і попит, бо, при належному
розподілі національного виробництва кожний знову розподілений товар є
купівельна спроможність, що знову з’явилася для споживання інших
товарів. У результаті він прийшов до висновку, що в товарному
господарстві безперервний, поступальний розвиток виробництва можливий
тільки при дотриманні певної пропорціональності в суспільному
виробництві. Логічно буде припустити, вважав вчений, що якщо вірна думка
про безперервний поступальний розвиток народного господарства при
збереженні певної пропорційності суспільного виробництва, то вірна і
зворотна позиція – якщо збереження і постійна підтримка пропорційності
суспільного виробництва неможлива внаслідок об’єктивних причин, то і
народне господарство буде розвиватися стрибками, змінами періодів
підйому і депресії.

Таким чином, залишається тільки з’ясувати – чи можливо при капіталізмі
постійна підтримка належних пропорцій суспільного відтворювання. При
складанні схем Туган-Барановський припускав, що підприємці чудово знають
стан ринку і капітал безперешкодно перетікає з однієї сфери суспільного
виробництва в іншу. Тільки при таких умовах можлива підтримка постійної
рівноваги між попитом і пропозицією. Але вся справа в тому, що
насправді, вважав вчений, капіталістичний спосіб виробництва і
організації господарства не дає ні того, ні іншого. Приватна власність
на засоби виробництва, використання найманої праці, вільна конкуренція
приводять до того, що організація виробництва в масштабі суспільства
відсутня, кожний підприємець працює на невідомий ринок, капітал, коли
розширюється, наштовхується на постійні труднощі. Той факт, що
капіталізм нездатний забезпечити належну пропорційність суспільного
відтворювання і є безпосередньою причиною промислових криз. Залишалося
з’ясувати періодичність настання промислових криз перевиробництва, її
причини, а також характер чергування фаз капіталістичного циклу.

Займаючись аналізом промислових криз в Англії, Туган-Барановський
звернув увагу на помітну відмінність в швидкості накопичення виробничого
і грошового капіталів:

•  перший розвивається хвилеподібно, в його динаміці яскраво виражені
періоди спадів і підйомів;

•  другий нагромаджується безперервно, хоч і в його динаміці існують
певні коливання.

Ця обставина в значній мірі пояснюється наявністю прибутків,
безпосередньо не пов’язаних з промисловим виробництвом, але які
відіграють значну роль в суспільстві (різноманітні ренти, прибутки з
державних позик). Звідси випливав висновок, що існує цілий ряд
прибутків, розмір яких мало залежить від стану національного
виробництва. З усіх категорій національного прибутку найсильніше
коливається з року в рік в залежності від стану торгівлі і промисловості
підприємницький прибуток, потім йде заробітна плата робітників. Вони
підвищуються в епохи розширення виробництва, пожвавлення промисловості і
падають в епохи застою торгівлі, скорочення виробництва. Але рента, як
прибуток, заснований не на особистій діяльності, а на володінні
капіталом в тій або іншій формі, майже не схильна до впливу коливань
промисловості і безперервно зростає. Туган-Барановський наводить такий
приклад: “ проценти з державних позик, іпотек, облігацій і.т.д., як
правило, сплачуються так само справно в роки застою, як і в роки
пожвавлення промисловості. Земельна рента може падати за тривалі
проміжки часу, але короткочасні коливання торгівлі і промисловості ніяк
не можуть вплинути на неї через те, що орендні договори укладаються
звичайно на більш або менш тривалі терміни ”. У результаті механізм
циклічного розвитку капіталістичного господарства був представлений
таким чином. У пошуках прибуткового вкладання вільний грошовий капітал
чинить постійний тиск на виробництво. І як тільки він туди проникає,
починається ланцюгова реакція – розширення однієї галузі вимагає
розширення суміжних галузей, і пожвавлення охоплює поступово все народне
господарство, причому насамперед – галузі, що виробляють засоби
виробництва, оскільки будь-яке розширення виробництва вимагає збільшення
постійного капіталу. Поступово, по мірі пожвавлення усього народного
господарства, раніше вільні грошові капітали посилено притягуються у
виробничу сферу через кредитну систему. Вони перетворюються з
потенційної купівельної спроможності в реальну, підвищуючи попит і
створюючи позитивну кон’юнктуру. Але як тільки витрачання вільного
капіталу перевищить швидкість його накопичення, резерв, створений в
період застою, поступово буде вичерпаний, і збільшення попиту
припиниться. Припинення надходження вільних грошових капіталів
виражається в біржовій кризі, що повністю порушує систему кредиту. По
мірі витрачання вільних грошових капіталів будуються нові підприємства,
і, як тільки їх будівництво закінчується, з елементів формування попиту
вони перетворюються в елементи формування пропозиції. Становище на ринку
змінюється. Тепер пропозиція починає випереджати попит, ринкова
кон’юнктура різко погіршується, товарні ціни падають настільки, що не
можуть покрити витрати виробництва. Таким, на думку вченого, є механізм
циклічного руху капіталістичного господарства.

Таким чином, періодичне чергування пожвавлення і застою торгівлі в
капіталістичному господарстві неминуче при наявності двох умов:
неорганізованості виробництва і швидкому накопиченні вільного капіталу.
” Кризи спричиняються тим, що у фазі підйому споживання капіталу йде
швидше, як його утворення. Тому, чим меншим капіталом володіє країна для
підтримання своєї промисловості, тим швидше повинен закінчитись підйом
”. Чим багатша країна, чим більше в ній нагромаджується капіталу, тим
яскравіше в ній повинні бути виражені промислові припливи і відпливи.
Циклічний рух кон’юнктури проявляється в зміні цін на товари. Багато
економістів вважало, що найбільш точно його відображають ціни на хліб.
Цікавим і оригінальним висновком Туган-Барановського , який базувався на
аналізі величезного статистичного матеріалу, був зовсім інший – не ціни
на хліб, а ціни на залізо знаходяться в більш чіткій відповідності з
рухом економічної кон’юнктури. Отже, індикатором фази циклу є ціна на
основний вид сировини, що йде на створення основних засобів виробництва,
нового основного капіталу. Туган-Барановський був першим економістом, що
розробив та запропонував такий підхід. Іншим індикатором, який точно
відображає динаміку капіталістичного виробництва, є рух дисконтного
проценту. На думку вченого, дисконтний процент несе в собі інформацію
про стан попиту і пропозиції на вільні грошові капітали. Як видно з
механізму капіталістичного циклу, по мірі пожвавлення виробництва і
наближення капіталістичного господарства до кризи, попит на вільні
капітали зростає і значно випереджає його пропозицію. У зв’язку з цим
росте і дисконтний процент, і чим він вищий , тим ближча економіка до
кризи .

Головною заслугою Туган-Барановського є те, що у своїх дослідженнях він
показав закономірність не тільки виникнення криз, але й їхнього
подолання завдяки активізації інвестиційної та соціальної політик. Дуже
важливо, що особливу роль у механізмі періодичних коливань економічної
кон’юнктури Туган-Барановський віддавав процесу накопичення основного
капіталу. Причому, ним були розділені процеси накопичення фінансового
капіталу і матеріалізованого через освоєння реальних інвестицій
основного капіталу. Для залучення інвестицій ним пропонувалося за
допомогою гнучких регуляторів створювати сприятливий клімат їхнього
стимулювання в реальному секторі економіки. У Туган-Барановського вперше
цінність інвестиційних товарів обумовлювалася не витратами на освоєння
їхнього виробництва, а попитом на ринку основного капіталу, аналіз якого
ним зв’язувався з теорією граничної корисності різних товарів через
оцінки попиту на них у найближчому майбутньому. Одним із перших її
інтерпретаторів у слов’янському світі ще в 1890 р. став той же
Туган-Барановський , що не протипоставив її сміто-рікардо-марксовій
теорії оцінки минулих витрат, а взаємно доповнив основні положення двох
фундаментальних економічних доктрин, що склалися на рубежі ХІХ і ХХ
століть, зв’язав їх воєдино через антиномічний синтез, з якого пізніше
вивів закон, за яким гранична корисність вільно відтворених капітальних
благ прямо пропорційна їх трудовій вартості.

Працюючи професором Санкт-Петербургзького університету, Михайло
Туган-Барановський виховав іншого видатного вченого Миколу Кондратьєва,
який на початку 20-х років ХХ століття відкрив великі цикли кон’юктури,
що в подальшему було названо Кондратьєвськими довгими хвилями або
скорочено К-хвилями. У 1923 р. вийшла друком книга М.Кондратьєва
“Михайло Іванович Туган-Барановський”. У ній він відзначив, що саме
завдяки генію Туган-Барановського економічну науку в Росії було піднято
на європейський рівень. Наприкінці свого короткого життя, у 1930-1932
рр. М.Кондратьєв знаходився під слідством в Бутирській в’язниці, де
написав книгу “Основні проблеми економічної статики і динаміки:
Попередній ескіз”, у якій зробив соціологічні та філософські
узагальнення економічної динаміки. Тим самим він заклав основи створення
теорії соціально-економічного генезису (соціоекогенезу) суспільства,
вивчення механізму якого потребує сучасних системних досліджень на
стикові різних галузей науки. Як наслідок, в останні роки свого
трагічного життя (з 1930 р. Кондратьєв перебував у сталінських катівнях
ГУТАБу, де його було страчено в 1938 р. у Суздальскому політізоляторі)
він здійснив ще одну ідею свого вчителя Туган-Барановського , написавши
в ув’язненні книгу з соціальної економічної динаміки.

Таким чином, вже наприкінці ХІХ століття видатний український вчений і,
за визначенням іншого славнозвісного економіста Йозефа Шумпетера ,
“найкращий слов’янський економіст” Михайло Туган-Барановський першим у
тогочасному світі розробив вчення про закономірність циклічності
економічної динаміки, пов’язаної з періодичністю промислових криз, як
фактору, що впливає на зміни у народному житті . У виданих через 15
років “Основах політичної економії” Туган-Барановський чи не вперше
звернув увагу на необхідність саме соціальної, а не політичної
спрямованості економічного розвитку шляхом посилення соціальної політики
через гармонізацію диференційованих страт суспільства. Це було враховано
вже у середині ХХ століття стокгольмською школою економічної думки і з
поширенням інституціоналізму серед широких наукових кіл відкрило шляхи
самозбереження та розвитку капіталізму через його шведську модель, яка
найбільш успішно реалізована сьогодні саме у скандинавських державах, що
за рівнями життя в останні роки стало займають перші міста серед
найрозвинутіших країн світу. До речі, саме за його фундаментальними
підручниками з політичної економії, що витримали до 1917 року чотири
перевидання, майже вся Росія набувала економічних знань. Вже перед
смертю у 1919 році він написав і видав популярний курс політичної
економії українською мовою, який в 1927 р. було перевидано у Празі, а у
1994р. – в Україні. До даного ювілею, у 2004 р. нарешті в Україні
накладом всього у 300 екз. видано його знаменеті “Промислові кризи…”,
що є перевиданням його переробленого видання 1900 р., але знову ж
російською мовою. Але ж у РФ ще у 1997 р. накладом 2000 екз. було
перевидано “Періодичні промислові кризи…”, до того ж з пізніших
суттєво перероблених видань 1914 і 1923 рр. Взагалі, на протязі
десятиріччя з кінця 80-х до кінці 90-х у Москві перевидано практично всі
праці, як там рахують, видатного російського економіста Михайла
Івановича Туган-Барановського, чого на жаль не спостерігається в рідній
Україні .

А серед цих праць, окрім вказаних вище, слід назвати його докторську
дисертацію “Руська фабрика в минулому і в сьогоденні.
Історико-економічне дослідження”, яка була ним успішно захищено у 1898
р. і в тому ж році вийшла окремою книгою під аналогічною назвою з
рубрікацією “Т. 1. Історичний розвиток руської фабрики у ХІХ столітті”.
На превиликай жаль другий том цікавої книги так і не вийшов. У цій книзі
він зробив висновок, що Росія наближується до промислової кризи, і вона
тут дійсно відбулась у гострій формі наприкінці 1899 року. У 1901 р.
вийшов німецький переклад його “Промислових криз…”, в якому він
виказав думку, що Німеччина стоїть на порозі промислової кризи і вона в
дійсності наступила, що звернуло на себе серйозну увагу німецького
уряду. Також ним було передбачено економічну кризу в США 1906 року. А в
1913 р. у щорічнику газети “Речь” Туган Барановський , зробив прогноз,
що спостерігаємий у світовому капіталізмі промисловий підйом повинен
закінчитися кризою, предбачивши її очикування у 1914-1915 рр. При цьому
він застережував: “ Можливий, і більш ранішній, і більш пізніший наступ
кризи; крупна війна може його значно прискорити, незначна війна або
неврожаї можуть уповільнити темп промислового підйому і, таким чином,
відсунити час наступу кризи” .

Окрім цього, найбільш глибоке наукове обгрунтування кооперації вперше у
світі було дано також геніальним українським економістом Михайлом
Туган-Барановським у його фундаментальній праці « Соціальні основи
кооперації » , що з’явилась у Росії напередодні революцій 1917 р. До
цього ціле десятиріччя питання кооперації знаходились в центрі уваги
вченого. Його учень Микола Кондратьєв в 1923 р. в книжці про
Туган-Барановського написав: « Роботи Михайла Івановича з питань
кооперації, безсумнівно, необхідно визнати видатними, одними з кращих не
тільки у нас в Росії » . І про це свідчить інтерес до цієї
фундаментальної праці Туган-Барановського у різних країнах світу. Після
першого видання 1916 р. вказана праця мала два перевидання у 1918 та
1919 роках. В останньому ж році вона перекладена польською, якою
витримала ще одне перевидання після смерті Туган-Барановського , вже у
1923 р. Цікаво, що її було перекладено німецькою мовою в перший 1921 рік
НЕПу, а згодом на іврит і видано у Тель-Авіві у 1937 році. У самому СРСР
цю видатну роботу українського вченого була перевидано тільки наприкінці
« перебудови » – у 1989 р. На жаль, « масовий кооперативний рух » в
епоху « перебудови » , в значній мірі породжений тіньовою економікою, що
бажала легалізуватися, надовго дискредитував саму ідею кооперації. Тому
це перевидання видатної праці Туган-Барановського пройшло майже
непоміченим науковою спільнотою СРСР. До речі, українською мовою її не
перевидано до цього часу, хоча в наступний після смерті генія рік, тобто
у 1920 р. було видано її переклад українською під назвою “Що таке
кооперація?”. У скороченому варіанті вона під назвою “Кооперація,
соціально-економічна природа її та мета” видана ще в 1919 р. у Києві, а
потім перевидана в 1936 р. у Львові.

Як і 110 років тому, розвиток господарств України, сьогодні залежить не
стільки від зовнішніх (екзогенних) чинників, скільки від ендогенних умов
організації внутрішнього ринку інвестицій і основного капіталу, що може
збільшитися через інвестиційну матеріалізацію прибутків підприємств за
умови їхнього нормального оподатковування. Тільки створивши сприятливий
інвестиційний клімат, наша країна зможе вибратися з глибокої економічної
кризи, яка більше десятиріччя супроводжувалася стійкою депресією
національного господарства. Ця депресія досягла граничного розміру
рецесії виробництва наприкінці ХХ століття, а на рубежі тисячоліть від
фази стагнації при відносно невеличкій інфляції, тобто стагфляції усієї
економіки у 2000 р. вона увійшла в фазу макроекономічного зростання. Але
поки що воно ще не матеріалізувалась у покращення економічного добробуту
переважної кількості населення України. Слідуючи Туган-Барановському,
можна зробити висновок, що розвиток капіталістичного виробництва
обумовив не збагачення, а зубожіння гнітючої більшості населення нашої
країни. Не тільки безпосередні виробники зубожіли, але і загальна сума
виробництва продуктів мала тенденцію до скорочення. Такий стан ринку,
коли попит на товари є недостатнім для відшкодування витрат на їхнє
виробництво, названо Туган-Барановським загальним надвиробництвом
товарів.

У цих умовах, що вже спричинили в країні важкі соціально-економічні
наслідки, необхідно за допомогою активної державної інвестиційної
політики домогтися розширення основного капіталу, у тому числі і
тимчасово вибулого з функціонування через рецесію та стагнацію
виробництва. Причому, дуже важливо, щоб на продукцію, що створюється з
його допомогою, був підвищений попит. Він обумовить і додаткову потребу
в основних фондах, на яких буде організоване нарощування об’ємів
виробництва необхідних товарів. Але для реального здійснення всього
цього необхідно забезпечити всіляку підтримку діяльності
Антимонопольного комітету України, політика якого покликана створити
конкурентний простір у підприємницькому середовищі держави. Тільки в
цьому випадку, як стверджував Туган-Барановський , розширення основного
капіталу створить підвищений попит. Адже слідуючи висновкам його
аналізу, коли розширення основного капіталу зупиняється, раптово
гальмується попит, і всі галузі промисловості намагаються звузити, а не
розширити виробництво, що і відбулося в наш час. Новий розподіл
виробництва в період різкого падіння платоспроможного попиту і торгового
застою зовсім неможливий. Тому зайвий капітал у галузях промисловості,
що роблять засоби виробництва і будівельні матеріали, не може нікуди
перетекти і ціни товарів при наявності конкурентного середовища повинні
впасти ще нижче Саме тому і потрібна активна структурна-інвестиційна й
антимонопольна політики держав, у яких накопичений за роки рецесії і
депресії вільний фінансовий капітал повинний бути використаний на
освоєння інвестицій у реальному секторі, насамперед через інновації в
конкурентноспроможних виробництвах і структурну перебудову всього
господарства

Список використаної літератури:

Вірник Д.Ф. “Нариси з історії економічної думки на Україні”—К.:

Вид-во АН України—1956—387с.

Горкіна Є.А., Петровська И.А. “Історія економічної думки України:

навчальний посібник”—К.:Либідь—1993—272с.

Теплицький В.П. “З історії економічної думки України”—К.: Вид-во АН

УРСР—1961—348с.

“Економічна система” М.А. Балудянського.- Львів, 1998.

Заблоцький В.П. Лібералізм: ідея, ідеал, ідеологія. — Донецьк: Ятрань,
2001.

Joseph A. Schumpeter. History of Economic Analysis . – Нью Йорк,
1961.Част. II, розд. 3.

Grundsatze der Polizei, Handlungs und Finanzwissenschaft, 3 томи Відень,
1765, 1769, 1776.

С. Голубка, зазнач. праця, с. 129.

Василь Пачовський. Історія Закарпаття. -Мюнхен, 1946. -с. 137.

Див.: С. Голубка, зазнач. праця, с. 130

П.И. Баранов. М.А. Балугиянский. Биографический очерк. – Петербург,
1882.

Іван Франко “Мислі о еволюції в історії людськості”, філософські праці,
том 45. – Київ. 1986. – с. 76-77.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020