.

Образна національно-культурна специфіка французьких фразеологізмів, які містять слова-реалії (дипломна)

Язык: украинский
Формат: дипломна
Тип документа: Word Doc
360 27670
Скачать документ

мовознавство

Образна національно-культурна специфіка французьких фразеологізмів , які
містять слова-реалії

(магістерська робота)

План (треба перевірити )

Вступ

Розділ І КАРТИНА СВІТУ ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ МЕНТАЛЬНОСТІ НАРОДУ

1.1. МОВНА КАРТИНА СВІТУ

1.2.1 .Національні особливості фразеологічних одиниць

1.2.2. Мовна картина світу

РОЗДІЛ ІІ

Фразеологічний фонд мови , як вираження його ментальності

2.1. Виникнення фразеологічних одиниць

Реалії і діалектизми

2.3. Проблема відтворення реалій

ІІІ Розділ

Реалії у французьких фразеологізмах

3.1 Реалії „власні назви”

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Фразеологічні одиниці існують в багатьох мовах, але в кожній мові вони
мають свої особливі форми вираження. Найголовнішою та основною ознакою
людського спілкування є передача думок тобто перекладаються не слова, а
поняття, які вони виражають; не речення а судження, не тексти, а думки
та міркування які вони містять. Фразеологізми можуть містити особливі
лексичні одиниці реалії, які передають інформацію пов’язану з
традиціями, історією та культурою даного народу. Реалія, як будь-який
компонент фразеологічних одиниць, втрачає тим більшу частину свого
значення, чим тісніший зв’язок між компонентами.

Проблема перекладу реалій досліджувалися такими теоритиками перекладу як
Г. Балль, Я. Рецкур, Г. Шатков, А. Швайцер. Але ми погоджуємся з думкою
Р. Зорівчак, яка пропонує ввеститермін “віднайдення сематико –
стилістичного відповідника”, або “трансляційне перейменування реалій” та
опираємось на визначені дослідницею способи відтворення реалій.

Актуальність нашої теми зумовлюється тим, що прагматичність образної
фразеології визначається тим. Що в порівнянні з одиницями інших рівнів,
у ній у більшій мірі бере участь людський фактор. Вивчення реалій та
переклад їх у фразеологічних є необхідним елементом оволодіння іноземною
мовою, що і підтверджує актуальність досліджуваної проблеми.

Метою нашої роботи є дослідження типів перкладу реалій, виявлених у
французьких фразеологізмах. Нами були поставлені такі завдання:

виявити у фразеологізмах мови реалії;

привести класифікацію, виявлених реалій;

виявити способи та способи та засоби перекладуреалій;

прикласти реалії на українську та проаналізувати.

Обєктом нашої дослідницької роботи є фразеологізми, які містять реалії.

Предметом дослідження є способи передачі реалій французької. Для
вирішення завдань у роботі використовуються такі методи та прийоми
лінгвістичного аналізу:

загальний аналітичний метод;

метод спостереження тобто виявлення в різних джерелах відповідних
фразеологізмів;

енциклопедичний метод, тобто визначення значення слова у тісному звязку
з предметами та явищами, як вони означають;

спеціальний описовий метод;

метод простого підрахунку для систематизації отриманих даних.

Матеріалом для дослідження є фразеологізми французької мови, які містять
реалії вставллені шляхом аналізу французько-російського фразеологічного
словниака під редакцією Я. І. Рецкера.

Наукова новизна. Проблема перекладу раелій вивчається багатьма вченими,
але особливості перекладу реалій у фразеологізмах досліджується вперше.

Практичне значення одержаних результатів дослідження можуть бути
використаними у курсах з лексикології.

Мета та завдання даного дослідження визначати структуру роботи, яка
складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списка використаної
літератури.

У вступі обгрунтовується актуальність дослідження; визначається мета,
завдання, методи, обєкт, предмет; матеріали дослідження; зазначається
наукова новизна роботи, підкреслюється практичне значення отриманих
результатів, наводиться структура дослідження.

У першому розділі подаються загальні відомості про фразеологію,
розглядається поняття реалії та їх класифікація. У другому розділі
подаються загальні відомості про переклад та особливості перекладу
реалій: Способи та засоби передачі реалій. У третьому розділі
представлена класифікація реалій, та їхнім походженням та способом
перекладу. У висновках підведено підсумки проведеного дослідження.
Список використаної літератури нараховує біля 40 позицій.

Розділ І КАРТИНА СВІТУ ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ МЕНТАЛЬНОСТІ НАРОДУ

1.1. МОВНА КАРТИНА СВІТУ

Термін “картина світу” в сучасній науці є досить актуальним та
усталеним. Лінгвісти вживають його для установлення зв язку між мовою та
навколишньою дійсністю (30; 69; 88; 141; 151; 159; 169; 175; 178; 204;
205; ). Будь-яка мовна картина світу виникає в наслідок когнітивної
діяльності людини та спрямована на пізнання об активної дійсності.

Сучасна лінгвістика великою мірою успадкувала ідеї В.фон Гумбольдта. У
мові, на його думку віддзеркалюється певний світогляд, духовні якості
носія мови, народу. Знаходячись між людиною й зовнішнім світом, кожна
мова малює думці картину зовнішнього світу відповідно до особливостей
того світогляду, що відображений у мові. Будучи посередником між світом
та людиною, “мова в той же час являє собою й віддзеркалення, і знак”, і
тому не може бути зведена до сукупності довільно або випадково вживаних
понять (58: 320-324). Учений дійшов висновку, що кожна мова вбирає в
себе щось від конкретної своєрідності своєї нації й, у свою чергу, діє
на неї у тому ж напрямку. Мова завжди втілює в собі своєрідність цілого
народу; тому в ній не слід боятися ні витонченості, ні надлишку
фантазії, які хтось вважає небажаними (59: 348-349). Ми особливо
виділяємо в лінгвістичній спадщині В. Фон Гумбольдта його погляди на
мову як на засіб відображення картини світу, вираження національної
самобутності. Мабуть, у різних баченнях речі В. Фон Гумбольдт і розуміє
основи національної самобутності мови, в якій позначилася вся
своєрідність народу – її творця.

1.2. Розбі\ності національних мовних картин світу

Розвиваючи ідеї В. Фон Гумбольдта, Б.Л. Уорф відзначає, що мови
різняться не тільки тим, як вони будують речення, але й тим, як вони
поділяють навколишній світ на елементи, що є матеріалом для побудови
речень ( 176: 192), а ми, як зауважує Б.Л. Уорф, розчленовуємо природу в
напрямку, підказаному нашою рідною мовою ( 177:174). Ми вважаємо, що не
дивлячись на те, що різні мови в своїй граматичній структурі та
лексичному складі по-різному членують світ, універсальна картина світу,
яка відповідає певній концептуальній картині світу, у різних носіїв мов
в основному збігається. Національні мовні картини світу різняться. Але
значною мірою вони подібні, оскільки відображають загалом єдину
дійсність.

Розвиваючи ідеї вчення В. фон Гумбольдта, Л. Вайсгербер, представник
неогумбольдтианської лінгвістики, робить висновок, що в основу
мовознавства повинні бути покладені такі головні положення: 1) мова
виступає як середня ланка, де відбувається синтез внутрішнього світу
людини та оточуючи її зовнішньої дійсності; 2) мовознавство ґрунтується
на світорозумінні, що здійснюється через рідну мову (19: 37).
Л.Вайсгербер вважає мову творінням наці, в якому знайшов своє
відображення процес пізнання всіх поколінь. Мова як така – уже духовний
світ, що постає перед конкретною людиною як щось об’єктивне, але
стосовно до пізнаваного суб’єктивним, одностороннім (39: 119-120).
Відмічаючи, що у формуванні “мовних змістів” беруть участь чотири
чинники – природа, людський рід, індивід і етнічна спільнота, – учений
підкреслює, що перші три чинники не мають істотного значення й
відступають на задній план перед четвертим. Основним чинником формування
мови та ї змісту є, на думку Л.Вайсгербера, етнічна спільнота, яка
по-своєму перетворює зовнішній світ в особливу, специфічну для
конкретної мови, “картину”, або “образ” світу. Зовнішній світ входить у
мову тільки через призму “національного бачення” (цит. За 72: 91-92).
Говорячи про особливий світогляд, властивий кожному народу, Л.Вайсгербер
має на увазі особливий спосіб сприйняття, розуміння й оцінки дійсності,
спосіб усвідомлення людиною свого місця в світі, який виражається в
системі узагальнених поглядів на дійсність, переконань, ідеалів. В
аспекті філософії й логіки термін “картина” був запропонований
Л.Вітгенштейном: “Речення – картина дійсності. Речення – модель
дійсності, якою ми її собі уявляємо (454: 19). У лінгвістику термін був
уведений Л.Вайсгербером.

Проблема картини світу й сьогодні становить великий інтерес як для
вітчизняних науковців (30; 95; 105; 106; 141; 185;), так і для
зарубіжних (220; 226; 239; 246; 248; 257;), зокрема російських (80; 88;
146; 157; 178; 182; 211).

Поняття картини світу базується на дослідженні комплексу уявлень про
навколишній світ, під яким розуміють людину, її буття, середовище, в їх
взаємодії, найважливіші умови існування людини в світі (146: 11).
Картина світу іноді уявляється вченим як глобальний образ світу, що
виникає в людини в ході всіх її контактів з навколишньою дійсністю (119:
69; 146; 19-20). Суб’єктами мовної картини світу є носії мови (60: 31),
оскільки картина світу є способом пізнання світу, а отже, результатом
когнітивної діяльності людей, відображенням результатів діяльності
повсякденної свідомості (60: 33-35), то дослідження французької мовної
картини світу призводить до осягнення результатів когнітивної діяльності
носіїв французької мови, до розуміння їх менталітету.

У науці традиційно розрізняються концептуальна картина (модель) світу та
мовна картина (модель) світу. Їх диференціація спирається на
протиставлення мислення та мови.

Г.В.Колшанський, визначаючи безсумнівну національну своєрідність
формальних і семантичних структур різних мов, стверджує, що національна
своєрідність властива концептуальній, яка пов’язана з пізнавальною
діяльністю людини, а не мовній картині світу (79: 174-182). Проте, саме
за допомогою слова, основної одиниці мовної картини, здійснюється її
зв’язок з концептуальною картиною світу, яка міститься в свідомості
людини. Саме тому, на нашу думку, всі особливості пізнавальної
діяльності людини відображаються в мові, зафіксовані в концептах, що
реалізуються різними мовами засобами, тому саме в мовній картині
відображується національна специфіка.

Чим більше різняться мови за своїми характеристиками, тим більшою є міра
варіації додаткової інформації мовної моделі світу (35: 42-43; 36:
108-110).

Іноді мовна й концептуальна картини світу протиставляються як мова й
мовлення (текст), тобто як план змісту словника й граматики та як план
змісту текстів енциклопедичного характеру (71: 12). Таке протеставлення
суперечить фактам: реальна дійсність відображається у свідомості людини,
концептуальна картина світу утворюється яв процесі переробки цієї
інформації; через слово, основну мовну одиницю, концептуальна картина
світу зв’язується з мовною. Отже, і мова, і мовлення створюють картину
світу; концептуальна картина світу належить до сфери свідомості людини.

Теоретичне обґрунтування проблеми сприйняття картини світу у формі
мовної картини світу знаходимо в колективній монографії за редакцією
Б.О.Серебреникова “Роль людського чинника в мові: Мова і картина світу”.
Її автори бачать концептуальну модель світу більшою, за мовну (153: 107,
142, 169). Картина світу – це те, яким малює світ людина у своїй уяві, –
феномен більш складний, ніж мовна картина світу, тобто та частина
концептуального світу людини, що має “прив’язку” до мови й відображена в
мовних формах. Не все позначається за допомогою мови, і не вся
інформація повинна бути пропущена через мовні форми. Г.А.Уфімцева
зазначає, що концептуальна модель світу містить інформацію, подану в
поняттях, а в снові мовної моделі світу лежать знання, закріплені в
семантичних категоріях, складених із слів і словосполучень, по-різному
структурованих у межах певного поля тієї або іншої конкретної мови
(182:139). Основою вербальної, мовної картини (моделі) є, на думку
російського лінгвіста, репрезентація загальної картини світу за
допомогою мови (там само: 114). В.І.Постовалова уточнює, що мова
безпосередньо бере участь у двох процесах, пов’язаних із картиною світу:
у її надрах формується мовна картина світу, один із найбільш глибинних
прошарків картини світу в людини; саме мова виражає й експлікує інші
картини світу людини, що з допомогою спеціальної лексики входять у мову,
вносячи до неї риси людини, її культури. Завдяки мові, знання досвіду,
отримане окремими індивідами, перетворюється в колективне надбання,
колективний досвід (146: 11). Мова не могла б виконувати роль засобу
спілкування, якби не була пов’язана із концептуальною картиною світу. На
думку Б.О.Серебреникова, цей зв’язок здійснюється в мові двома шляхами:
мова означує окремі елементи концептуальної картини світу, що
виражається звичайно в створенні слів і засобів зв’язку між словами й
реченнями, і мова пояснює зміст концептуальної картини світу, повязуючи
між собою слова в мовленні (157: 107). Т.Г.Нікітіна розуміє під
концептуальною картиною світу нелише систему основних логічних
категорій, які, справді, є універсальними. На “нижніх поверхах”
концептуальної картини світу неодмінно, на її думку, знайдуть відбиття
національні особливості світовідчуття, світосприймання, світорозуміння.
А це означає, що мовна картина світу буде не національним втіленням
інваріантної концептуальної картини світу, а експлікацією
національно-специфічної концептуальної картини світу в її остаточному
національно-специфічному оформленні засобами мови. Як і автори
зазначеної монографії, науковець вважає концептуальну модель більшою за
мовну (119: 70).

Ю.М.Караулов підкреслює, що картина світу визначають наукове знання та
мовна специфіка (69: 246), а межі між мовною моделлю світу та
концептуальною моделлю світу здаються вченому хисткими, невиразними.

Дослідники мовної картини світу наголошують на таких її особливостях:
кожен народ має певні відмінності у своїй мовній картині світу, картини
світу варіюють (65: 3; 158: 6; 172: 152;196: 305), мовна картина світу є
вториною за своєю природою (88: 169; 164: 57; 166: 104; 169: 180),
антропоморфною за спрямованістю (2: 167), складається з окремих
фрагментів (21: 8; 30: 214-216; 51: 67; 95: 246-247; 171: 231; 173: 225;
180: 188; 211: 14). В.М.Телія уявляє мовну картину світу як інформацію,
розсіяну по всьому концептуальному каркасу й пов’язану з формуванням
самих понять за допомогою міні полювання в процесі мовними значеннями та
їх асоціативними полями, що збагачує мовними формами й змістом
концептуальну систему, якою користуються як знанням про світ носії
конкретної мови. Науковець відзначає, що мовна картина світу не має
чітких меж; тому її місце щодо власне концептуальної моделі світу, на
думку вченого, не може бути визначене як периферія (169: 177-180). Саме
таке розуміння особливостей мовної картини світу є теоретичною основою
нашої роботи.

Концептуальна картина світу засобами мови перетворюється у мовну. Нам
уявляється, що концептуальна картина світу й мовна різняться засобами
створення: перша використовує поняття й уявлення, а друга – мовні
одиниці. Таким чином, наявність не вербальних засобів вираження в
концептуальній картині світу і лінгвістичних засобів творення загальних
рис та національних особливостей мовної картини світу – ось принципова
відмінність між концептуальною картиною світу та мовною.

Людина відображає світ кізь призму накопичених суспільством знань,
понять, навичок. Навіть до цілком нового, сприйнятого почуттєво явища
вона ставиться з позиції сприйняття нею суспільної культури. Тому чистої
чуттєвості в людини немає: у тканину сприйняття, не говорячи вже про
уявлення, завжди вплітаються слово, знання, досвід і культура поколінь
(115: 103). Здатність людини до специфічного відображення навколишнього
світу є найважливішою умовою існування мови, оскільки в основі
будь-якого типу комунікації (у тому числі за допомогою мови) лежить
спроможність повідомляти певну інформацію про речі (у широкому розумінні
слова), що знаходиться за межами мови. Отже, цілком природно, що
дослідження сутностей мовного значення як результат специфічного
віддзеркалення світу тісно пов’язане з вивченням природи відображуваних
об’єктів, їхньою систематизацією в ході когнітивної діяльності людини,
фіксацією тих або інших рис людини у мовній семантиці тощо (26: 29).
Характеризуючи мовну картину світу, мовознавці відзначають її особливе
значення та функції. Н.Ю.Шведова звернулась до розуміння мовної картини
світу як картини в ціілому, як цілісного зображення мовою всього того,
що існує в нас і навколо нас: російський лінгвіст висловлює думку про
спроможність мови своїми власними засобами уявити все існуюче як щось
цілісне, що уміщається в єдиний образотворчий простір і цим простором
об’єднане. Дослідниця формулює таке визначення цього терміна: ”Мовна
картина світу – це вироблене багатовіковим досвідом народу здійснюване
засобами мовних номінацій зображення всього існуючого як цілісного й
багатокомпонентного світу, у своїй структурі й зв’язках своїх частин, що
подає, по-перше, людину, її матеріальну і духовну життєдіяльність і,
по-друге, усе те, що її оточує: простір і час, живу і неживу природу,
галузь створених людиною міфів і соціум”(205: 15). Саме так розуміється
термін “мовна картина світу” в кандидатській роботі. Н.Ю.Шведова
зазначає, що картина світу в її відображенні мовою складніша й глибша за
ту, що відтворюється власне найменуваннями. Це також картина зв’язків і
відношень, що існують між предметами (явищами, ситуаціями), між
предметами і тими, хто їх сприймає й оцінює, між самими такими
кваліфікаціями й оцінками. Отже, картина світу постає, не просто як “усе
найменоване”, а і як “усе, що співвідноситься, пов’язане одне з одним і
одне від одного залежне”.

1.2.1 .Національні особливості фразеологічних одиниць

У процесі комутації слова, поєднуючись із іншими словами, утворюють
словосполучення, що ставши складовим речення, виступають своєрідними
“блоками перекладу”. Через специфіку структури та змісту особливе місце
серед них займають переосмислені словосполучення, відомі як
фразеологічні одиниці (ФО) чи фразеологізми, дослідженнями яких із
середини ХХ ст. займається відносно нова лінгвістична дисципліни –
фразеологія (Ш. Баллі; В.В.Виноградов; В.Л.Архангельський,
В.С.Виноградов, Р.П.Зорівчак, О.В.Кунін, Л.Г.Скрипник, В.М.Телія,
М.М.Шанський; І.І.Чернишова, С.Н.Денисенко, М.В.Гамзюк, В.І.Гаврись,
О.П.Пророченко та ін. і. т. д.). через цю специфіку з 80-х рр. ХХ ст.
фразеологізми стали актуальним предметом іншої нової лінгвістичної
дисципліни – перекладознавства. Саме тоді Р.П.Зорівчак, яка здійснила
перекладознавчу класифікацію фразеологізмів, першою звернула увагу на
між системний характер фразеологізмів, що становлять певний рівень мови,
та відповідні особливості їх перекладу. Проте з часу її оригінального та
глибинного аналізу пройшло вже понад 20 років, за які змінилась
дослідницька парадигма. Структурну концепцію фразеологізмів (див. також
Н. Любчик), має невідворотно змінити пост-структурна, чи
постнеокласична, що, ґрунтується на взаємо проникаючій синергії та
емерджентності об’єкту дослідження і цілісності його розгляду (голі
стичності), може внести нові корективи у предмет аналізу. Тому завданням
цієї статті стає спроба визначити фразеологічний рівень мови (серед
інших її рівнів), встановити одиниці цього рівня (через класифікацію
типів фразеологізмів) та особливості їх перекладу.

Розглянемо вихідні положення.

Цілісність тексту, за сучасними пост-некласичним підходом, що пояснює
напрямки системного саморозвитку, зумовлюється саме “над системними”
властивостями сукупної адаптивної системи як поєднання
різноструктурованих об’єктів (у т.ч. певних словосполучень) у цьому
тексті. Ці властивості (цілісність, синергія, динамічність,
симетричність, енергомічність тощо), реалізація яких у переосмислених
словосполученнях унаслідок взаємодії різноструктурованих підсистем
перевищує суму окремих складових елементів, що мають стати предметом
відповідного дослідження на різних рівнях мови. Кожна із цих
властивостей має певну спеціалізацію (10: 180, 186, 201; 12: 132; 17:
17, 100) – симетричність засвідчує організаційну співвіднесеність серед
складових феномену (наприклад, елементів композиціх словосполучення),
синергія – сукупну взаємодію різнотипних систем (фонетики, семантики,
синтаксису, що єднають його компоненти), емерджентність спонукає до
виникнення інтегративних якостей, відсутніх у складових (наприклад,
завдяки ритмічній побудові словосполучення виникає нагнітання певного
настрою), а енергомічність забезпечує необхідну економію зусиль у
процесі мовної діяльності тощо. Загалом же ці властивості, що
забезпечують через взаємо перехід категорій структурну самоорганізацію
та саморегуляцію адаптивної системи, якою є як текст, так і
словосполучення, що його творять, допомагають утворювати цілісність цих
феноменів, що перебувають у рухомій (динамічній) рівновазі.

Поєднання як одно-, так і різнорівневих елементів системи, що
спостерігаються у сталих переосмислених словосполученнях, має своїм
наслідком різнотипні міжзв’язки синергетичного характеру, що лежать в
основі сталих словосполучень (фразеологізмів). Це – семантична
цілісність або семантична нерозкладність (внаслідок чого значення
декількох слів сприймається як єдине ціле); метафоричність нового
цілісного значення, що базується на певному образі, який стає
внутрішньою формою ФО (наприклад, повертати голову за сонцем мов
соняшник, де внутрішньою формою для слова соняшник виступає слово
сонце); різні ступені вмотивованості внутрішньої форми фразеологізму та
експресивності; нарізно оформленість ФО (тобто наявність не менше двох
повнозначних слів у складі ФО); відносна стійкість структурного складу
чи цілісність ФО як відтворюваність сполук, які (за психолінгвістичними
експериментами) зберігаються в нашій пам’яті готовими одиницями мови;
незначна можливість їх дослівного перекладу іншими мовами.

На цій основі, враховуючи й попередні дефініції (у т.ч. і Л.Г.Скрипник
та ін. (11: 11)), можна запропонувати таке визначення фразеологізму чи
фразеологічної одиниці (ФО): фразеологізм – це відносно стійка,
соціально зумовлена лексико-граматична єдність двох чи більше нарізно
оформлених компонентів, граматично організованих за моделлю
словосполучення чи речення, що виражає на основі (часто й стертого)
образу цілісне переосмислення, яке автоматично відтворюється мовцями як
готова до використання одиниця мови. Таке визначення, на нашу думку,
засвідчуючи функціональність та динамізм ФО, наблизить дослідника й
переклала до синергії та голістичної цілісності цього явища.

Сукупність виявлених ознак суттєво вирізняє фразеологізми від слів чи
вільних словосполучень, що дає змогу деяким ученим (5: 29; 3: 124)
говорити про фразеологічний рівень мови й про фразеологізми як одиницю
перекладу. Такий підхід викликає спершу певні сумніви. Традиційно мовні
рівні охоплюють свої одиниці саме за типом їх поєднання та
функціонування. Ці міркування підтверджують і ті обставини, що фонеми на
фонетичному рівні функціонують на основі їх зчеплення в перцептивному
потоці морфеми, морфеми на морфологічному рівні – на основі їх поєднання
у слові, слова на лексичному рівні – на основі їх поєднання в синтагмах,
синтагми (словосполучення) на синтаксичному рівні – на основі їх
поєднання в реченнях, речення на текстовому рівні – на основі їх
поєднання в тексті. Проте фразеологізми, що за своєю формою складають
синтагму (словосполучення) синтаксичного рівня, виражають, однак,
значення із лексичного рівня та можуть утворювати речення текстового
рівня (прислів’я, приказку), тобто вони відносяться щонайменше до трьох
рівнів. У такий спосіб стандартні мовні рівні можна уявити як
горизонтальні площини, а фразеологічний – як об’єднуючий вертикальний,
чи проміжний рівень. Саме це свідчить, на нашу думку, про синергетичну
організацію мовної системи, взаємопроникнення елементів якої сприяє її
саморозвиткові.

При визнанні фразеологічного рівня мови логічно постає проблема його
одиниць, визначення яких в таких дослідженнях обмежується мало значущим,
нейтральним терміном “фразеологізми”. Звідси одиницю фразеологічного
рівня доцільно встановлювати на основі відомиих класифікацій
фразеологізмів, що зовсім не просто. Поєднання елементів сталих
переосмислених словосполучень важко піддається класифікаціям через
відкритий характер мовної системи та різнотипні міжзв’язки, внаслідок
чого в ході багаторічних досліджень (1950-1990) появилися відмінні
класифікації фразеологізмів на основі різних ознак. До них належать: 1)
семантична класифікація (В.В.Виноградов, В.П.Жуков, М.М.Шанський,
Б.О.Ларін та ін.); 2) граматична (В.Л.Архангельський, Ф.А.Краснов,
О.І.Молотков); 3) структурна (М.Т.Тагієв); 4) функціональна (Л.А.Щукіна;
Н. Burger); 5) стилістична (О.С.Ахманова, В.В.Виноградов. С.Г.Гаврін,
М.М.Шанський, Л.А.Булаховській); 6) класифікація фразеологізмів із
погляду шляхів переосмислення їх компонентів (Р.П.Зорівчак) тощо.

За нашим аналізом (13), наведені класифікації або мають різні логічні
основи, або не охоплюють усієї різноманітності, або, включаючи
надлишкові феномени, є занадто загальними. Враховуючи те, що в основі
основних рівнів мови (фонетичного, морфологічного, лексичного тощо)
лежать семантичний та структурний критерії (див. фонема, морфема,
лексема тощо), вважаємо за доцільне в подальшому скористатися
переробленою нами структурно-сематичною класифікацією І.І.Чернишової
(14: 40-50), оптимальною для нашого дослідження, враховуючи компоненти
інших класифікацій. За цією класифікацією фразеологічні одиниці містять
номінативні фразеологічні єдності (компоненти яких семантично повністю
переосмислені), номінативні фразеологічні сполучення (з одним
переосмисленим компонентом, який перебуває в сингулярному (одиночному)
сполученні з непереосмисленим компонентом) та комунікативні
фразеологічні висловлювання, які складають завершення речення.

1.2.2.Мовна картина світу

Мовна картина світу (МКС) розглядається в системі “домовна картина
світу“, основною одиницею якої вважається концепт, “концептуальна
картина”, основною одиницею якої є поняття, і “мовна картина”, основним
для якої є значення мовного знака. Показується взаємозв язок цих трьох
рівнів картини світу. МКС характеризується також із погляду її динаміки
та її значення для формування інтелектуального світу нації.

†††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††

1.2. Розбіжності національної мовної картини світу

За певних культурно-історичних і суспільно-політичних умов може виникати
розбіжність між прогресивною концептуальною картиною світу та архаїч
мовною. Таке явище спостерігалось, наприклад, в українській мові ХІХ –
початку ХХ ст., коли для відтворення тогочасної концептуальної картини
використовувалась на Лівобережжі російська, а на Правобережжі польська
мова і переймалася відповідна картина світу. Українська мова вважалася
здатною виражати тільки архаїчну ККС, що відбивала сприймання світу
неписьменним селянином або міщанином, у яких і виробництво, і побут були
майже законсервовані протягом століть. Із цього погляду і дискусії щодо
шляхів розвитку української літературної мови, які точилися протягом
ХІХ-ХХ ст., набувають ширшого і глибшого значення: об’єктивно це була
дискусія про шляхи інтелектуального розвитку народу – чи йому
законсервуватися як етнічній групі архаїчного типу, чи входити в
сучасний світ у всеозброєнні мови, здатної виражати новочасну ККС і
містити відповідну МКС. Так, М. Костомаров, з одного боку, вітає
літературу і видання українською мовою, а з другого – вважає
виправданим, що українська мова є тільки “надбанням простонароддя, хоч
не малочисленого, а все-таки такого, що перебуває на досить низькому
стані розвитку”. Навіть Панас Мирний у листі до М. Коцюбинського, який
пропонував видати збірку творів із життя інтелігенції, писав: “Чи варто
нам за це діло братися, тягти нашу досі живу літературу на диби високих
матерій і робити її не оригінально-творчою, а тільки “описательною”?
Мені здається, що не варто”. У 20-х роках нашого століття ця дискусія
продовжилась, у ній М. Хвильовий обстоював розвиток української
літератури і літературної української мови відповідно до світу ХХ
століття.

Дещо з інших міркувань і в інший спосіб спроба змінити вектор
української мовної картини світу від сьогодення до архаїчного її стану
спостерігались й тепер, коли під приводом “повернення до джерел”
(нерідко таких, які мають локальне значення) нерідко фактично змінюють
сучасний світогляд на архаїчний і сучасну українську мовну картину світу
на архаїчну. Звичайно, джерела треба знати, вивчати і шанувати, але все
це робити в такий спосіб, щоб не підміняти МКС ХХІ ст. картиною світу
ХVI ст., а то й ІХ – Х ст.

Отже, питання про мовну картину світу та її зв’язок з духовним життям
людини на домовному, логіко-концептуальному рівнях має не лише велике
теоретичне лінгвістичне значення, але і є також питанням про
ментальність сучасного українця та інтелектуальній і морально-етичний
розвиток нації.

Переважно національно маркованою є фразеологія мови. Для дослідження
мовних картин світу ефективним є аналіз національно-специфічних фразем
(типу укр. на рушник стати, гарбуза дістати, передати куті меду; рос.
коломенская верстаю, бесструнная балалайка, лаптем щи хлебать; англ. as
red, as Rother-ham College “червоний, наче Ротергемський коледж”) і
специфіки мотивації (внутрішньої форми) фразеологізмів (пор. мотивацію
фразеологізмів із значенням “ніколи”: укр. коли рак свисне; рос. после
дождика в четверг; англ. when the pigs fly “коли свині літатимуть”, when
the moon tyrns green cheese “коли місяць стане зеленим сиром”; фр.
attenez-moi sous l’orme “почекайте мене під в’язом”; нім. Wenn die Hunde
mit dem Schwanz bellen “коли собаки почнуть гавкати хвостами”; ісп.
Cuando la rana crie (tenga) pelo “коли в жаби виросте волосся”; деве
минареге чыкъкъанда “коли верблюд вилізе на мінарет”; кит. tie shu kai
hua “коли пониклий саговник зацвіте”; укр. у сорочці родиться; англ. to
be born with a silver spoon in one’s mouth “народитися зі срібною ложкою
в роті”, нім. Schwein haben “свиню мати”. Безпосередньо і прямо з мовною
картиною світу пов’язана паремія, пор.: рос. Москва слезам не верит;
укр. Хто дбає, той і має; кит. Якщо хочеш, щоб про твої погані вчинки
ніхто не знав, не роби їх.

Останнім часом із розвитком когнітивної лінгвістики дедалі більшого
поширення в контрактивних дослідженнях набуває метод концептуального
аналізу. Чимало українських концептів досліджено в зіставленні з
концептами інших мов. Концепти безпосередньо відображають мовні картини
світу.

Корисним є також застосування трансформаційно-породжувальної граматики,
особливо ідеї про глибинні та поверхневі структури (зміст – глибина
структура, способи її передачі – поверхнева), даних корпусної
лінгвістики. Застосовується й відмінкова граматика, вільний і
цілеспрямований психолінгвістичні експерименти. Зіставлення повинно
обов’язково враховувати між рівневі відношення, оскільки явище, яке в
одній мові виражене, наприклад, на лексичному рівні, в іншій мові може
бути вираженим на морфологічному, синтаксичному чи навіть на фонетичному
(інтонація) рівні. (ЛИСИЧЕНКО

Яскравим матеріалом, що засвідчує своєрідність мовних картин світу, є
без еквівалентна лексика, зокрема той її пласт, який прийнято називати
словами-реаліями (назви на означення національно-культурних понять):
укр. вишиванка, рушник, писанка, бандура, коломийка, гопак, булава,
тризуб, вареники, галушки, калганівка, валькуватий “робити стіни
будівель із вальків глини); рос. щи, сарафан, балалайка, ямщик; англ.
muffin “гаряча булочка”, toffe “цукерка на зразок ірису”, drugstore
“магазин, який торгує ліками, косметикою, журналами, морозивом, кавою
тощо”, grille-room “ресторан або зал у ресторані, де подається смажене
м‘ясо або риба. Приготовлені на замовлення відвідувача”; нім. Richtfest
“свято з нагоди зведення будинку під дах” тощо.

Для визначення національно-мовної картини світу об‘єктом зіставлення
може бути емоційна лексика. Якщо порівняти українську мову не лише з
германськими чи романськими, а навіть зі спорідненими слов’янськими
мовами, то вона рельєфно вирізняється багатством емоційно-оцінних
засобів, особливо для утворення зменшено-пестлививх форм іменників,
прикметників, прислівників, навіть дієслів (козаченьки, яворонько,
вербиченько, соколонько, місяченько, негодонька, мандрівочка,
розкошонька, коханнячко, криниченька, вірненька, додолоньку, що
неділеньки, їстоньки, питоньки, спатуні та ін.), причому такі форми
трапляються навіть у словах, які не можуть бути оцінені як позитивні
(воріженьки, війнонька тощо). Такі форми є без еквівалентними і
засвідчують ліризм, сентиментальність, кордоцентричність українського
етносу порівняно з іншими народами, про що в минулому столітті заявив
українських філософ антрополог Памфіл Юркевич. ( КОЧЕРГАН)

1.3. Поняття “реалія”

Лексика кожної мови утворює систему в тому, що кожне слово та відповідно
кожне поняття займають уній певне місце, окреслене відношеннями до інших
слів та понять. Сам характер виокремлювання конкретних ланок реального
світу, їх групування, а також передачі засобами іншої мови залежить
від наявності в мові відповідних назв. І в цьому плані у процесі
перекладу з однієї мови на іншу природно та закономірно виникає досить
цікава проблема – проблема реалій-лакун, адже умови
соціально-політичного, суспільно-економічного, культурного життя народу,
його світобачення, психології, традицій зумовлюють виникнення понять,
принципово відмінних у носіїв різних мов. Відповідно, в інших мовах не
буде готових словникових еквівалентів для їх передачі. Слід зауважити,
що реалію як термін та як компонент етнокультурного контексту вивчено ще
недостатньо.

Про реалії, як про показники колориту, конкретних елементів
національного відображення заговорили лише на початку 50-х років [4, с.
5]. Сам термін “реалія” походить від латинського слова realis – речовий,
дійсний. Реаліями називають речі, предмети, що існують матеріально і
служать основою для номінативного значення слова. У 1952 р. Л.Соболєв
дає таке визначення “реалії”: “Терміном “реалії” називають побутові і
специфічно національні слова й звороти, що не мають еквівалентів у
побуті, а отже, і в мовах інших народів” [7, с. 49]. З сучасної точки
зору слід зауважити, що реалія є варіативною категорією, пов’язаною з
процесом переважно бінарного зіставлення мов на лексичному та
фразеологічному рівнях, та й у побуті реаліям відповідають не
“еквіваленти”, а предмети і явища (співвідносні десигнати).

С. Влахов і С. Флорін дали таке визначення реалій: “Це слова (і
словосполучення), що називають об’єкти, характерні для життя (побуту,
культури, соціального й історичного розвитку) одного народу і чужі для
іншого” [4, с. 11]. Р. Зорівчак трактує поняття “реалії” як “моно- і
полі лексичні одиниці, основне лексичне значення яких вміщає (в плані
бінарного зіставлення) традиційно закріплений за ними комплекс
етнокультурної інформації, чужої для об’єктивної дійсності мови –
реципієнт [7, с. 58].

Реалія – категорія змінна, відносна, яка виступає чітко при бінарному
зіставлені конкретних мов (і культур). Обсяг реалій мови-джерела
постійно змінюється залежно від словникового складу того хто сприймає
особливості її матеріальної і духовної культури, від інтенсивності
культурних і етнічних контактів відповідних мовних колективів. Однією з
основних рис реалій є те, що їм властива безеквівалентність, але в
певному бінарному зіставленні. На позначення цього феномена вводиться
поняття “безеквівалентна лексика” [7, с. 64]. Це поняття значно ширше
ніж семантичне поле поняття “реалія”, яке відповідає лише випадкам
лексико-предметної еквівалентності. Очевидно всі реалії є частиною
безеквівалентної лексики при певному бінарному зіставленні. Термін
“безеквівалнтна лексика” вживається щодо співставлення лексичного складу
мов оскільки специфіку кожної мови, крім характеру репрезентації мовного
складу, визначають також культурно-історичні та етнографічні фактори. У
вітчизняній лінгвістиці розбіжність у мовах та у відповідних аспектах
культури фіксується за допомогою поняття “лакуни” [19, с. 98]. Лакуни,
власне кажучи, є терміном для позначення того, що є в одній локальній
культурі і чого немає в іншій або, інакше кажучи, пробіли у лексиці
мови, які можна пояснити соціально-культурними причинами.

На наявність “лакун” або “антислів” у французькій мові при порівнянні з
російською вказує Ю. Степанов: “Порівняльний опис норм двох мов
відкриває існуючі у кожній мові словесні пробіли” “білі плями” на
семантичній карті мови, непомітні з середини для людини, яка володіє
лише однією мовою” [7, с. 120]. На його думку всі випадки виявлення
безеквівалентної лексики також можна розглядати як лакуни.

Зрозуміти природу лакун допомагають спостереження і дослідження В.
Муравйова, який звертає увагу на ту, що контактуючи з чужою культурою
реципієнт бачить її через призму своєї локальної культури, чим, головним
чином, і зумовлюється нерозуміння специфічних феноменів незнайомої
культури. Зважаючи на це вводиться поняття “культурологічні лакуни”,
тобто лакуни, які вказують на неспівпадіння в оцінках культурного
простору та інтер’єру представниками тих чи інших лінгвокультурних
спільностей [19,с. 102]

Під культурним простором розуміється все оточення, в якому існують носії
будь-якої культури. До складу культурного простору в ходять наступні
елементи:

навколишній світ, як його “бачить”, представники певної лінгвокультурної
спільності;

побут представників цієї спільності;

запас знань (культурний фонд);

представники певної лінгвокультурної спільності, їх самооцінки та образи
самих себе;

представники чужої лінгвокультурної спільності, образи та оцінки
“чужих”.

Різновидом культурологічних лакун є етнографічні лакуни, які вказують на
своєрідність життя у тих чи інших культурах. Їх існування зумовлене
відсутністю реалій, характерних для однієї культури, в іншій локальній
культурі. Етнографічні лакуни відображають неспівпадіння життєвої
конкретики, історії, побуту, культури, цивілізації, літератури і навіть
ландшафту, клімату і способу харчування, всіх тих понять, що належить до
етолексики – найбільш національно маркованих шарів словникового складу.

1.4. Класифікації реалій

Про види реалій, про їх поділ за різними ознаками згадується у багатьох
дослідженнях, але зроблена лише декількома авторами.

За класифікацією В. І. Муравева усі етнографічні лакуни поділяються за
певними лінгвістичними ознаками на: абсолютні, відносні, векторні,
асоціативні, стилістичні, імпліцитні (приховані) та за різними
етнографічними аспектами життя суспільства на ті, що:

пов’язані з національними рисами характеру, звичаями, побутом,
продуктами харчування;

повезені із соціальним життям суспільства;

стосуються географічних умов життя, рослинного і тваринного світу [19,
с. 122].

Таблиця А. Реформатського побудована за предметно-мовним принципом:
відзначається із яких мов в російську мову ввійшли іноземні слова, які
позначають:

власні імена;

монети;

посада та ім’я;

деталі костюма та прикраси;

їжа та напої;

звертання та титули по іменах [25, с. 139]

Класифікація реалій С. Влахова та С. Флоріна набула такого вигляду:

Предметний розподіл.

Місцевий розподіл (в залежності від національного і мовного надбання).

Минулий розподіл (в синхронічному і діахронічному плані, за ознакою
обізнаності).

Перекладний розподіл.

С. Влахов і С. Флорін пропонують іншу класифікацію, яка базується на
поділі реалій за конототивним значенням, тобто в залежності від
місцевого (національного, релігійного) і часового (історичного)
колориту. До уваги беруться також розповсюдженість, форма, способи
перекладу та способи їх вибору.

Предметний поділ

А. Географічні реалії: степ, квіти, гірняк.

Б. Етнографічні реалії

Побут (їжа, напої, одяг, житло, посуд, транспорт та ін.).

Праця (люди праці, знаряддя праці, організація).

Мистецтво і культура (музика і танці, музичні інструменти, фольклор,
театр, ін. мистецтва, виконавці, звичаї, ритуали, свята, ігри,
міфологія, культи, календар).

Етнічні об’єкти (етноніми, клички, назви осіб за місцем проживання).

Виміри і гроші (одиниці виміру, грошові одиниці, просторічні назви).

В. Соціально-політичні реалії

Адміністративно-територіальна організація (адміністративно-територіальні
одиниці, населені пункти, деталі населених пунктів).

Органи і носії влади (органи влади, носії влади).

Соціально-політичне життя (політична діяльність і діячі, патріотичні
рухи і соціальні рухи, соціальні явища, звання, титули, звертання,
установи, навчальні заклади і культурні установи, прошарки і касти).

Військові реалії (підрозділи, зброя, одяг, службовці (командири)).

Місцевий поділ

А. В площині однієї мови:

Свої реалі:

а) національні;

б) локальні;

в) мікрореалії.

Чужі реалії:

а) інтернаціональні;

б) регіональні.

Б. В площині пари мов:

1. Внутрішні реалії.

2. Зовнішні реалії.

Часовий поділ

Сучасні.

Історичні [4, с. 52-65].

Щоб такий поділ набув реального змісту потрібно брати до уваги наступні
питання:

зв’язок реалій за предметом і часом;

за місцем і часом;

надходження чужих реалій в мову;

через художню літературу;

знайомство/незнайомство реалій, тісно пов’язаних з вживанням реалій
взагалі і освоєння чужих реалій.

РОЗДІЛ ІІ

Фразеологічний фонд мови , як вираження його ментальності

2.1. Виникнення фразеологічних одиниць

Виникнення фразеології як науки пов’язане з іменем швейцарського
мовознавця французького походження Ш. Баллі (1865-1947). Вивчення
французької фразеології має давні традиції, які відійшли у глибінь
століть. Історичні дослідження показують, що встановлення французької
фразеології як наукової дисципліни стало результатом багатовікової
діяльності вчених і дослідників по зібранню, вивченню і систематизації
фразеологічного матеріалу французької мови. Ш. Баллі вперше в історії
мовознавства теоретично обгрунтував явище фразеології, започаткувавши
тим самим основи сучасної фразеології. Він аргументував необхідність
спеціального вивчення стійких сполучень в мові і навів приклад такого
вчення у своїх роботах “Precis de stylistique” (1905) i “Traite de
stylistique francaise” (1909) в яких розвинув свої концепції стосовно
фразеології.

Ш. Баллі розглядав фразеологізми як стійкі словосполучення з різною
мірою спаянності компонентів. Він розрізняв зовнішні та внутрішні ознаки
цих зворотів, причому під першим розумів їх структурні особливості, а
під другим – семантичні. В якості основної смислової ознаки
фразеологізмів дослідник висунув єдність їх значення, яке на його думку,
виявляється в тотожності цілого виразу одному слову – індетифікатору.
Але згодом вчений дійшов висновку, що заміна фразеологізму одним словом
в багатьох випадках не можлива [22, с. 52-56].

Згідно з цим методом вираз avoir des doutes “сумніватися”, треба вважати
фразеологізмом, він є еквівалентний дієслову douter, a prendre la
cremaillere “святкувати заручини”, які перекладається у всіх
фразеологічних словниках, треба вилучати із фразеології, тому що цей
вираз невиражений одним словом.

Відхід Ш.Баллі від висунутого правила виявився у класифікації цих
одиниць. Він виділяє дві групи фразеологізмів – фразеологічні серії
(series phraseologiques) і фразеологічні одиниці (unites
phraseologiques) які в семантичному відношенні не рівнозначні. Для
фразеологічних одиниць характерна наявність семантичної ознаки, а
фразеологічні серії являють собою словосполучення, елементи яких
зберігають самостійність.

Російський академік В.Виноградов продовжив дослідження теоретичних основ
фразеології і вніс значний вкад у її розвиток. Його погляди мали великий
вплив на вивчення фразеології іноземних мов. Запропонована
В.Виноградовим класифікація включає: а) фразеологічні сполучення; б)
фразеологічні одиниці; в) фразеологічні зрощення. Принцип поділу
фразеологічних одиниць російського вченого точніше відображає типи
фразеологізмів ніж у Ш. Баллі. Хоча характерний недолік класифікації
швейцарського лінгвіста – відсутність єдиного принципу її побудови, –
зберігається і В.Виноградова. Виділені ним три групи показують, що між
фразеологічними сполученнями, з одної сторони і фразеологічні одиниці та
зрощення з другої, існує різниця зумовлена різним характером їх
стійкості.

Фразеологізми першої групи характеризуються структурною ознакою –
обмеженою сполученістю компонентів, фразеологізми двох останніх груп –
мірою мотивування [22, с. 6].

Фразеологічна одиниця (фразеологізм) – це лексико-граматична єдність
двох і більше нарізно оформлених компонентів, граматично організованих
за моделлю словосполучення чи речення, але неподільна лексично, стійка у
своєму складі й структурі, яка маючи цілісне значення, відтворюється в
мові. Зважаючи на ступінь зєднаності компонентів і співвіднесеності
семантики фразеологізмів з семантикою їх складових частин, розрізняють
такі типи фразеологічних одиниць. Фразеологічні зрощення, фразеологічні
єдності, фразеологічні сполучення і фразеологічні вирази.

Фразеологічні зрощення – це стійкі семантично неподільні сполучення
слів, загальне значення яких не випливає із значення їх компонентів.
Наприклад: бити байдики, собаку з’їсти.

Фразеологічні єдності – це семантично неподільні фразеологічні одиниці,
цілісне значення яких умотивоване значенням компонентів. Більшість із
них є образними висловами. Наприклад: прикусити язика.

Фразеологічні сполучення – звороти, до складу яких входять слова з
вільним і фразеологічно зв’язаним значенням, причому цілісне значення
фразеологізму випливає із значення компонентів: брати участь.
Фразеологічні вирази стійкі за своїм складом і значенням фразеологічні
одиниці, відтворюються в мові, але складаються зі слів з вільним
лексичним значенням.

Фразеологічні вирази поділяються на дві групи:

а) комунікативного характеру, що являють собою предикативні одиниці,
рівноцінні речення: Вовків боятися – в ліс не ходити. Не все те золото,
що блищить;

б) номінативного характеру, які співвідносні з словосполученням: люди з
чистою совістю. [1, с. 35]

Предметом вивчення фразеології є стійкі словосполучення двох і більше
слів, що утворюють семантичну цілісність і відтворюються в процесі
мовлення як готові словесні формули. Крім спільних з лексикологією
аспектів розгляду, фразеологія має свої специфічні знання: вивчення
особливостей структури фразеологічних одиниць і механізму відтворення
семантичної цілісності у словосполученнях, вивчення причин їх
фразеологізації: дослідження взаємовідношень фразеологічних зворотів з
іншими лінгвістичними зворотами  – словам, сполученням, реченням;
з’ясуванням історико-етимологічної основи фразеологічних одиниць,
внутрішня форма яких втрачена; вивчення законів розвитку фразеологічного
складу; вироблення наукової системи; опрацювання різноманітних
фразеологічних структур у загально мовних та в спеціальних
фразеологічних словниках.

Фразеологія вивчає фразеологічну систему мов у її сучасному стані і в
історичному розвитку. Матеріал фразеології настільки різноманітний
генетично й функціонально, настільки різноструктурний та
різнохарактерний у семантичному відношенні, що чітко окреслити коло
об’єктів у фразеології надзвичайно важко. Фразеологічну системи мову в
широкому розумінні цього терміну складають не лише усталені, лексично
неподільні словосполучення, а й вільні словосполучення слів, побудовані
за моделями словосполучень чи речень, які відтворюються в мові. Таким
чином, до фразеології, крім фразеологічних одиниць, співвідносних за
значенням із словами, належать прислів’я (Не спитавши броду не лізь у
воду), приказки (буде й на нашій вулиці свято), примовки (чим багаті тим
і раді), крилаті вислови (у всякого своя доля і свій шлях широкий. Т.
Шевченко).

Складовими елементами фразеології є прислів’я, приказки, примовки,
крилаті вислови, які є джерелом збагачення мови.

Прислів’я – це структурно виражені речення вилучений образний вислів,
який формує певну життєву закономірність або правило, що є широким
узагальненням багатовікових спостережень народу, його суспільного
досвіду: Згода будує, а незгода руйнує. Однією з характерних ознак
прислів’я є його синтаксична завершеність, адже воно завжди
співвідноситься з реченням, виступає в мовленні як окреме судження.
Прислів’я нерідко має ритмічну будову а його частини можуть римуватися.
Прислів’я – семантично неоднорідні: в одних – зберігається конкретна
предметність, пряма номінативність Друзі пізнаються в біді. В інших
основним є узагальнення – метафоричне, переносне значення. Не все те
золото, що блищить.

Приказка – це стійкий образний вислів лаконічної будови, що влучно
характеризує якесь життєве явище, але (на відміну від прислів’я) не
формулює певної закономірності чи правила. Приказки за своєю структурою
можуть співвідноситися і з реченням і з словосполученням. Приказки –
речення що як правило, констатують явища, події, факти або вказують на
приналежність предметові постійної ознаки. Буде й на нашій вулиці свято.
Приказки – сполучення мають номінативну функцію, визначають предмети,
явища, дії. Вони є частиною речення елементом судження. П’яте колесо до
воза. В основі приказки може лежати метафора (Убити двох зайців),
порівняння. Як корова язиком злизала.

Примовка  – жартівливий, переважно римований вислів, що використовується
в усному і письмовому мовленні, в різних життєвих ситуаціях. Це усталені
форми вітання, запрошення. Здоровенькі були; чим багаті, тим і раді.
Форми побажань здорові будьмо каламбурні вислови (тринди-ринди коржі з
маком).

Крилаті вислови – образні, влучні вислови, афоризми, що походять з
літературних джерел або історичних документів і широко вживаються в мові
як стійкі звороти з глибоким узагальнюючим змістом, довершеною формою і
виразністю. Наприклад: І чужому навчайтесь й свого не цурайтесь
(Т.Шевченко) [6, с. 87-90].

Слід зазначити, що фразеологія – це невідмінна і органічна частина
мовної системи. Фразеологія як невідмінна частина мови не може
розвиватися ізольовано від самої мови і науки про мову. Основою
історичної фразеології є положення про те, що фразеологія (як мова в
цілому) знаходитися в постійному русі, динаміка яка виявляється на
будь-якому етапі її розвитку, в тому числі і сучасному. Найточніше можна
датувати фразеологізми які містять реалії, і вказують на національну
приналежність цих одиниць. Труднощі полягають в етимологізації
фразеології, в тому числі її датуванні та витікають з етимологічної
сутності цієї одиниці.

Ранній період розвитку фразеології французької мови припадає на середні
віки. В цей період історія французької фразеології тісно переплітається
з історією пареміології. Середні віки – це епоха панування пареміології,
широкого розповсюдження і вживання прислів’їв. Велику роль у становленні
французької пареміології зіграли роль збірки народних прислів’їв. Ж.
Піно відмічає: “Les proverbes … avaient une telle importance et une
telle vogue que l’on eprouva le besoin de les rassembler, non pas une
fоіs bien des fois” [21, с. 39-40]. Справжнього розквіту фразеологія
досягла в XVI ст. Якщо середні віки протягом XII – XIV ст. були
розквітом французької пареміології, то епоху Відродження можна назвати
золотим віком французької фразеології.

Питання фразеологічних одиниць із давніх часів було у полі зору
французьких дослідників. Етимологічні пошуки, як показує історія
французької фразеології поклала початок теоретичного вивчення цієї
дисципліни. Цікавість до подібних досліджень не зменшується і в наш час.
Проведені як у Франції, так і в інших країнах, вони фактично призвели до
виникнення самостійного розділу фразеології – фразеологічної етимології.
Необхідно зазначити, що між етимологією фразеологічної одиниці та
етимологією слів, поряд із схожими рисами існує також значна різниця.
Фразеологізми, на відміну від слів, володіють більш складною семантичною
структурою, вони позначають більш місткі поняття. Тому для їхньої
етимологізації доводиться у набагато більшій мірі залучати дані інших
галузей знань мовознавства та інших наук.

Як і при етимологізації слова, справжнє наукове пояснення виникнення
фразеологічної одиниці передбачає її датування. Саме труднощі у
датуванні часто є перешкодою для встановлення етимології фразеологізму.
Деякі етимологи вважають, що першим прикладом вживання одиниці є також
момент її виникнення. З цим не можна не погодитись, проте, у більшості
випадків виникнення фразеологічної одиниці та її фіксація у літературі
хронологічно не співпадають. Між цими двома явищами, в залежності від
низок причин соціально-історичного та лінгвістичного порядку, може
існувати більш-менш тривалий проміжок часу. Як правило, фразеологічна
одиниця перш ніж потрапити у письмову пам’ятку, існує певний час в усній
мові. Ось чому при її етимологізації дослідник повинен передбачити свого
роду “хронологічний допуск” [20, с. 23], тобто повинен врахувати, що
виникнення цієї одиниці може за часом передувати її першому вживанню в
літературі. Тут необхідно відмітити, що виникнення фразеологічної
одиниці та джерело її виникнення (історичні факти, події, народні
повір’я, легенди та тому подібне) можуть відноситись до різних епох та
бути відокремленими один від одного століттями. Так, приклад, “se croire
le premier moutardier du pape” “ставити із себе”, “задирати носа”
зазвичай, пов’язуєть з ім’ям папи Іоана XXII, який жив на прикінці XIII-
першій половині XIV ст. Між тим, вказаний вираз у перше зафіксовано в
1771 р. Таким чином, більш ніж 400 років відокремлює виникнення цього
фразеологізму в мові від його джерела.

Інший фразеологізм – “payer en monnaie de singe” “не заплатити,
обдурити” бере початок у XIII ст., але до XIV ст. в літературних
пам’ятках не зустрічається. А повір’я, яке лежить в основі стійкого
образного порівняння “courir comme un derate” – “бігти ломлячи голову”
відноситься до античності (про нього писав Пліній Старший в “Історії
природознавства”), хоча таке має письмову згадку в французькій мові лише
в XIX ст. (вперше згадується в шостому виданні словника французької
Академії, 1835).

Труднощі, пов’язані з етимологізацією фразеологічної одиниці та її
датуванням, випливають із самої сутності цієї одиниці. Фразеологізми,
будучи роздільно оформленими одиницями мови, порівняно з одиницями
нижчих рівнів – фонемою, та словом – володіють більш складною
лексично-граматичною та особливо смисловою структурою у створенні якої,
у значно більшій мірі, беруть участь як мовні фактори, так і позамовні.
[2, с. 40-44]

2.1.1. Реалії і діалектизми

З погляду семантики реалії збігаються частково з діалектизмами. І це не
дивно, бо мають значення місцевих предметів. “Діалектизми (від гр.-
розмова, говір) – слова або словосполучення територіальних (місцевих) чи
соціальних діалектів, що трапляються в літературній мові. Розрізняють
діалектизми фонетичні, словотворчі, словозмінні, лексичні, фразеологічні
та інші” 21, т. ІІ, с. 112. Але принципова розбіжність між реаліями і
діалектизми полягає в тому, що:

Реалії є носіями національного колориту, а діалектизми є носіями
колориту в межах певного регіону.

Реалії не мають матеріального втілення в культурі інших народів, а
діалектизми – мають.

Реалії не мають еквівалентів в інших мовах, а діалектизми відтворюються
при перекладі тільки еквівалентами.

Маркованість діалектизмів – це інформація про специфічні мовні засоби
позначення загально відомих предметів. Вживається у філологічній
літературі і термін діалектичні реалії. Його розуміють подвійно,
позначаючи ним слова, що називають предмети і явища вузького ареалу, або
ж діалектичні регіональні назви для предметів чи уявлень
загальнонародних. В українсько-англійському бінарному зіставленні часове
позначення селянського календаря “на Івана Купала” – загально-народна
реалія, а “на Зільського Івана” – реалія діалектична.

2.1.2 Реалія і БЕЛ.

Як і всі діалектизми, реалії такого характеру – лінгвостилістична
категорія. В художньому тексті вони відразу набирають додаткових
смислових і естетичних відтінків, стають значною мірою промовистими,
значущими. Реалії, як відомо, відносяться до БЕЛ. Але не можна реалії
абсолютно співвідносити з БЕЛ. В теорії перекладу треба чітко
розмежовувати БЕЛ та реалії. До БЕЛ відносяться лексичні і фразеологічні
одиниці, які не мають перекладацьких елементів в мові переймала, яка
поступається вихідній мові по точності. Реалії входять, як самостійна
група слів в рамки БЕЛ. Частково торкаються реалій, а частково виходять
за межі БЕЛ терміни, вигуки, екзотизми, абревіатури, звертання, власні
назви і фразеологізми.

2.1.3. Реалія і термін.

За походженням терміни і реалії різняться між собою. Реалії виникають
переважно в народній гущі, а терміни створюють учені та спеціалісти –
практики, часто на основі елементів з латинської та грецьких мов.

Термін і реалії по-різному стають широко відомими:

Терміни поширюються при обміні науковою інформацією, а реалії проникають
в інші мови завдяки художньому перекладу.

Головна розбіжність між ними – сфера іншого вжитку. Терміни найширше
вживаються у мові науки. Реалії переважають у художніх текстах, усному
мовлені.

2.1.4. Реалії і екзотизм.

Не можна на підставі чужинності об’єкта відносити до реалії такі слова,
як “пальма” чи “сніг”, тільки тому, що в тій чи іншій країні вони не
мають матеріального втілення. На погляд болгарських вчених Власова С. і
Флоріна С., такі слова, які не мають еквівалентів в тій чи іншій мові,
можна віднести до без еквівалентної лексики і назвати їх екзотизмами,
але не реаліями, оскільки, їх не можна назвати носіями колориту країни,
чи народу вихідної мови, а надають лише екзотичний відтінок
мові-переймачу [9,с.30].

2.1.5. Реалія і власна назва.

Деякі реалії мають ознаки власних назв, інші стоять на межі між двома
категоріями, і не менш правильним було б твердження, що більшість
власних назв можуть бути реаліями. Хоча розмежовувати між реаліями і
власними назвами досить хибне, ми не схильні відносити власні назви до
категорії реалії, а виходячи з критеріїв теорії перекладу, розглядаємо
їх як самостійний клас БЕЛ, з власними суттєвими ознаками і способами
відтворення при перекладі, які не рідко співпадають зі способами
відтворення реалій. З реаліями їх ріднить яскраво виражене конотативне
значення, яке безумовлює здібність передавати національний і історичний
колорит і примушує ряд авторів відносити власні назви до реалій.

2.1.6. Реалія і звертання.

В дослідженнях з теорії перекладу звертання відносять до БЕЛ, реалій.
Для носіїв іншої мови звертання є свого роду міркуванням, яке вказує на
національну належність (пан, сер, мадемуазель). Такі звертання, в певній
мірі, також, можна розглядати як реалії, оскільки вибір слів в них, їх
структура і інтонація в кожній національній мові зумовлені
різноманітними факторами, в тому числі національними традиціями, духом,
психологією нації. Для звертань, широко поширених в одній мові, часто не
буває аналогів в інших мовах, де їх відсутність компенсується іншими
засобами. Болгарські вчені Власов С. і Флорін С. виділяють звертання в
окрему групу, не вважаючи їх реаліями [9,с.13].

2.2 Класифікація реалій

Структурний поділ реалій
В структурному плані
виділяються:
Реалії – одночлени : укр. вечорниці, досвідки, денцівка, англ. а
sheriff, а threepence, а maypole.

Реалії – полі члени номінативного характеру: укр. курна хата,
решетилівське шитво, братська могила; англ. а banana split, St.
Valentine Day, a Sussex pudding.

Реалії – фразеологізми: укр. лоби закрити, коло печі поратись, дбати про
скриню; англ. to reach the woolsack, to wach one’s dirty linen in publik
[15,с.28].

Граматичний поділ реалій.

Щодо граматики, то реалія цікава тим, що може набувати іменниковий,
прикметникової, дієслівної та діє прислівної форми:

Чумак – чумацький, чумакувати, чумакуючий;

Лірник – лірникувати, лірникуючий;

Пацифікація – пацифікувати, пацифікований, пацифікуючи, тощо.

Серед реалій більше іменників, це закономірно, адже переважно іменники
позначають предмети і явища [15,с.29].

2.3.Проблема відтворення реалій

Проблема відтворення сематико-стилістичних функцій реалій засобами
цільової мови – одна з кардинальних у перекладознавстві. Її розглянуло
чимало дослідників і доходило часто до не зовсім однакових висновків.

А.В.Федоров зводить можливості відтворення назв реалій до 4 способів:

Транслітерація або транскрипція;

Створення нового слова;

Використання слова, яке означає щось близьке (хоча й не тотожнє) своєю
функцією до іншої реалії;

Гіперонімічний або узагальноприближений переклад, при якому слова
оригіналу. Що означають видове поняття, перекладаються словом мови
перекладу, яке називає родове поняття p[33,с.151].

Болгарські вчені Власов С. і Флорін С. називають два основні способи
відтворення реалій у художньому тексті – транскрипцію і переклад, чи
заміну. Переклад у свою чергу може здійснюватись шляхом створення
неологізмів (серед них кальки, напівкальки, освоєння і семантичні
неонологізми), приблизного перекладу Є(віднайдення родової
відповідності, функціонального аналогу, пояснення, тлумачення, а також
контекстуального перекладу).[9,с.93].

На основі зіставлення англомовних перекладів української прози з їхніми
оригіналами академік Р.П. Зорівчак подає свою власну класифікацію
способів транслітераційного перейменування реалій:

Транскрипцію (транслітерацію);

Гіперонімічне перейменування;

Дескриптивну перифразу;

Комбіновану реномінацію;

Калькування (повне і часткове);

онототивному рівні;

Метод уподібнення (субституцію);

Контекстуальне роз тлумачення (інтерпретацію) реалій;

Відтворення ситуаційного відповідника (контекстуальний
переклад)[13,с.93];яка, на вашу думку, є найоригінальнішою, бо охоплює
всі пункти вищезгаданих двох класифікацій.

2.3.1. Специфіка перекладу.

Мова служить найважливішим засобом людського спілкування, а мовлення є
фактичним процесом цього спілкування. В мовленнєвому спілкуванні люди
передають один одному свої думки, які є суб’єктивним відображенням того,
що відбувається в об’єктивній дійсності та позначаються використаними
ними словами.

Тому найголовнішою та основною ознакою людського спілкування є передача
думок від одних людей до інших, тобто передача того, що називають
змістовною (внутрішньою) стороною мовлення або його змістовним вмістом.
Цей змістовний вміст, тобто думки, які зовні виражаються засобами тої чи
іншої мови, і є той предмет перекладу, який слід враховувати, коли
ставиться питання про те, що саме перекладається. Отже, строго кажучи,
перекладаються не слова, а поняття, які вони виражають: не речення, а
судження; не тексти, а думки та міркування, які вони містять [5,]

Говорячи про те, що при перекладі з однієї мови на іншу перекладаються
думки, потрібно уточнювати, що збереженню підлягає лише об’єктивний
вміст цих думок, тобто ті реальні зв’язки та відношення, які є предметом
думки.

Що ж стосується суб’єктивного боку думки, тобто тих понять, за допомогою
яких оформляються відповідні судження, то при перекладі він не може
залишатися одним і тим самим, оскільки системи понять, які відповідають
двом різним мовам, не збігаються.

Якби це було не так, якби переклад зводився тільки до заміни одних слів
іншими, а поняття та судження лишались тими самими, то перекладати було
б дуже легко. Труднощі, які зазнаються перекладачем, пояснюються саме
тим, що об’єктивний вміст думок потрібно виражати за допомогою не тільки
інших лексичних та граматичних засобів,але й за допомогою інших понять
[3, 152с.]. Тому переклад можна назвати повноцінним, лише тоді коли
об’єктивний зміст думок передано безперечно правильно.

Складніша ситуація виникає коли перекладається твір з іншого
культурного ареалу. Коптілов про характеризував і згрупував
основні труднощі, які підстерігають перекладача.

– відсутність спільної духовної основи у двох культур, що
належить до різних ареалів;

– відмінні стосунки між людьми;

– екзотичні реалії – звичаї, одяг, страви, напої, житло, посуд.
Певні труднощі викликає опис традиційного житла.

– велика відстань між мовою-джерелом і цільовою мовою;

– відмінні принципи побудови літературного твору. [11,c. 32-34 ]

Усі ці й багато інших невідповідностей, що існують між різними
культурними ареалами, діже ускладнюють працю викладача і часом
вимагають від нього справжньої віртуозності

2.3. Проблема відтворення реалій

Відтворення семантико-стилістичних функцій культурологічних реалій –
кардинальне питання перскладознавства. Чимало дослідників розглядало це
питання і часто доходило при цьому не зовсім однакових висновків.

Загальновідомим є те, що розбіжність значень залежить від ступеня
розбіжності культур. Питанню необхідності врахування розбіжності культур
вихідної та перекладної мови приділяли значну увагу такі теоретики
перекладу як Г.Ю. Балль, ЯЛ. Рецкер, Г.В. Шатков, А.Д. Швейцер. У
вітчизняній літературі з проблем перекладу питання про передачу реалій
розглядалося у багатьох працях, зокрема, в А.В. Федорова, Г.В. Чернова ,
Г.В. Шаткова та інших, де пропонувались різні способи передачі нових
понять.

У загальній формі способи передачі іншомовних реалій російською мовою
описані у праці Г.Ю. Балль наступним чином: запозичення, калька,
описовий переклад [33, с. 132]. При цьому під “запозиченням”
розуміється, з одного боку, “власне запозичення” або “запозичення у
російській матеріальній формі”, з іншого боку – запозичення в більш
широкому значенні, тобто будь-які словникові одиниці, що з’явилися під
впливом інших мов. Інакше кажучи, до запозичень відноситься також
калькування.

Г.В. Шятков [33, с 134], розглядаючи способи перекладу російської
иезеквівалєнтної лексики норвезькою мовою, висуває наступні дві групи
способів: 1) способи запозичення; 2) способи опису. До способів
запозичення підносяться: безпідстановочне запозичення (транслітерація);
частково підстаповочнс запозичення; підстановочне запозичення
(калькування). До способів опису відносяться: а) створення у власній
мові смислового еквівалента у вигляді складного слова чи
словосполучення; б) розкриття значення перекладного слова шляхом
норвезьких аналогів, еквівалентних окремим значенням лексики, яка
перекладається.

О. Швсйцер і В. Шевчук [8, с. 92] визнають три способи відтворення
реалій засобами цільової мови: транслітерацію, калькування, пояснюючий
переклад.

До перекладу безеквівалентної лексики мають пряме відношення деякі
способи перекладу, запропоновані Я.І. Рецкером [26, с 38]: 1)
знаходження еквівалента; 2) передача слів шляхом використання аналогу;
3) адекватні заміни. До останніх належать: конкретизація
недиференційованих та абстрактних понять; прийом логічного розвитку
понять; антонімічний переклад; компенсація.

А.В. Федоров [33, с. 181] виділяє чотири основних випадки перекладу
реалій: 1) транслітерація/транскрипція (повна або часткова); 2)
створення нового слова або складного слова для позначення відповідного
предмету на основі елементів та морфологічних відношень, які вже реально
існують у мові; 3) використання слова, близького (хоча і не тотожного)
за функцією до іншомовної реалії, інакше кажучи – уподібнюючий переклад,
що уточнюється контекстом, а інколи межує із приблизним позначенням; 4)
так званий гіперонімічний спосіб або узагальнено-приблизний переклад,
при якому слова іноземної мови, що означають видове поняття, передаються
словами мови перекладу, які називають родове поняття.

Г.В. Чернов [33, с. 134] зробив спробу виявити тенденції та межі
використання кожного способу перекладу радянських реалій в залежності
від мовних та логічних факторів. Було встановлено, що переважаючим
способом подолання лексико-семантичної безеквівалентності є використання
аналога, оскільки цей спосіб передачі реалій робить переклад максимально
зрозумілим для читача. Повне калькування можна застосувати лише тоді,
коли компоненти лексичної одиниці іноземної мови мають абсолютні
еквіваленти у мові перекладу. Підбиваючи підсумки Г.В. Чернов робить
висновок, що транслітерацію можна застосувати лише до слова, кальку
-лише до лексичних одиниць із складною назвою, аналог – до
будь-якоїлексичної одиниці.

Проблему перекладу реалій дуже глибоко, з детальною класифікацією,
опрацювали С. Влахов та С. Флорін, зокрема у книжці “Неперекладне у
перекладі” [4]. Розробляючи прийоми передачі реалій, С. Влахов та С.
ФлорІн зводять їх в основному до двох: транскрипції та перекладу (у
широкому значенні слова). Транскрипція передбачає введення у текст
перекладу відповідної реалії за допомогою графічних засобів мови
перекладу з максимальним фонетичним наближенням, яке допускають ці
засоби, до її оригінальної фонетичної форми. Якщо з тих чи інших причин
застосування транскрипції є неможливим або небажаним, то автори наводять
найбільш використовувані прийоми передачі реалій: 1) введення
неологізму; 2) заміна реалії реалією; 3) приблизний переклад; 4)
контекстуальний переклад.

Розглянемо детальніше способи передачі реалій, запропоновані С. Влаховим
та С. Флоріним: 1) Введення неологізму; а) кальки; б) напівкальки; в)
адаптація іншомовної реалії, тобто надання їй на основі іншомовної
матерії вигляду рідного слова; г) семантичний неологізм
-слово/словосполучення/ вигадане перекладачем і яке дозволяє передати
зміст реалії. 2) Заміна реалії реалією мови перекладу, але в цьому
випадку відбувається втрата колориту. 3) Приблизний переклад реалії: а)
принцип родо-видової заміни, який дозволяє передати /приблизне/ значення
реалії одиницею з більш широким значенням, підставляючи родове поняття
замість видового; б) функціональний аналог; в) опис, пояснення,
тлумачення – як засіб приблизного перекладу зазвичай використовується у
тих випадках, коли нема іншого шляху: поняття, яке не можна передати за
допомогою транскрипції, доводиться передавати описово. 4) Термін
“контекстуальний переклад”, на думку авторів, протиставляють
“словниковому перекладу”, вказуючи таким чином, на відповідники, які
може мати слово у контексті на відміну від тих, що наводяться у
словнику.

Вже у самій сутності слів-реалій – назв предметів і явищ, відсутніх у
мові-реципієнті, закладена потреба висунення на перший план саме
предметно-логічного змісту слова: подібні елементи використовуються в
першу чергу для того, щоб подати адресату щось зовсім нове, незнайоме,
тобто предмети і явища, відсутні у його навколишній дійсності.

Введення іншомовних слів-реалій дозволяє авторові не лише відобразити
незнайоме для читача життя, а й у значній мірі розширити його кругозір.
Для досягнення цієї мети використовуються різноманітні прийоми
декодування реалій: введення слів-сигналів, дослівних перекладів,
контекстуальне осмислення та інше, але в будь-якому випадку автор прагне
так оформити появу слів-реалій у тексті, щоб вони були зрозумілі
читачеві. Тому не випадково автор або перекладач стикається з проблемою,
у якій можна виділити два аспекти: 1) необхідність номінації засобами
мови перекладу місцевих предметів та явищ повсякденного життя, при якій
вони зберегли б яскравий місцевий колорит; 2) необхідність передачі
чуттєвих та мисленнєвих образів, характерних для місцевого культурного
середовища.

Отже, для загальної лінгвістичної теорії перекладу інтерес являє питання
про способи перекладу слів як назв реалій. При цьому не зайвим буде
підкреслити те, що мова повинна йти саме про переклад назв реалій, а не
про “переклад” самих реалій, оскільки реалія є екстралінгвістичним
поняттям і не може “перекладатись”, як не може “перекладатись” з однієї
мови на іншу будь-яка існуюча у природі річ. Між тим у багатьох роботах
можна прочитати і про “переклад реалій” [33; с 151]. До такого
слововживання слід відноситись як до умовності, як до скороченого й
спрощеного способу вираження. Поряд із ним практикується й інший,
доречніший: “переклад слів-реалій”, де сполучення “слова-реалії”
виступає як сипонім “назв реалій”; припустимим є також сполучення
“передача реалій”, оскільки слово “передача” є ширшим за значенням і
може відноситись до екстралінгвістичних понять. Ми погоджуємося з думкою
Р.П. Зорівчак, яка пропонує ввести термін “віднайдення
семантико-стилістичного відповідника” або “трансляційне перейменування
реалій”

[8; с. 92] і надалі будемо використовувати його у нашому дослідженні.

У нашому дослідженні проблеми передачі українських реалій французькою
мовою у французьких фразеологізмах ми послуговуємось класифікацією
способів трансляційного перейменування реалій, запропонованою Р.П.
Зорівчак у книзі “Реалія і переклад”.

Отже, Р.П. Зорівчак розрізняє наступні способи трансляційного
перейменування реалій:

• транскрипцію (транслітерацію) – запис звучання слова мови-джерела
графемами мови-переймача;

• гіперонімічне перейменування – передачу видового поняття мови-джерела
родовим поняттям мови-переймача

• дескриптивну перифразу – описову передачу поняття;

• комбіновану реномінацію – транскрипцію з описовою

перифразою

• калькування повне і часткове – поелементне відтворення
структурно- семантичної моделі мови-джерела графемами мови-переймача;

контекстуальне розтлумачешія (інтерпретацію) реалій-роз’яснення
суті реалій у найближчому контексті;

віднайдення ситуативного відповідника – відтворення
еквівалентної семантики реалій оказійним відповідником;

метод уподібнення (субституцію) реалій – відтворення
семантико-стилістичних функцій реалій мови-джерела іншомовним
аналогом-реалією мови-переймача.

міжмовну транспозицію на конотативному рівні – заміну іншомовної реалії
мови-джерела реалією мови-сприймача з іншим денотативним, але
рівновартним конотативним значенням [8, с. 93].

Транскрипція (транслітерація)

Терміном “транскрипція” позначають віднайдення якомога точнішого
відповідника через запис звучання слів (у нашому випадку – реалій)
мови-джерела графемами мови-переймача [8, с 93]. Окрім транскрипції,
пов’язаної з точною передачею звучання іноземного слова, є інший спосіб
-транслітерація. Транскрипція та транслітерація – найлаконічніші
способи. Завдяки ним створюється певний експресивний потенціал: у
контексті слів рідної мови транскрибоване слово виділяється як чуже,
надає предмету, який воно позначає, конотації небуденності та
оригінальності.

Коли йдеться про нефонетичні (щодо правопису) мови, зокрема, таку, як
французька, то транскрипція доречніша, ніж транслітерація, що не
відтворює справжнього звучання слів вихідної мови, а часто навіть
спотворює ного.

Транскрипція, поруч із запозиченням і чужим синтаксисом, сприяють
перенесенню читача в атмосферу чужої мови, а не перекладові з однієї
мови на іншу. Інколи, завдяки транскрипції у читача створюється фальшиве
уявлення, нібито йдеться про реалію чужого побуту. Насправді тут
відіграла роль безпорадність перекладача, його небажання чи невміння
віднайти потрібний (хай і описовий) відповідник.

Водночас без транскрипції не обійтися. Е. Сепір писав, що жодна мова не
спроможна виражати кожну конкретну ідею самостійним словом чи кореневим
елементом, бо конкретність досвіду безмежна, а ресурси навіть
найбагатшої мови – дуже обмежені [8, с 98].

Гіпернімічне перейменування

Термін “гіпонімія” був впроваджений у мовознавство Дж.Лайснзом [8, с.
104] для позначення родо-видових відношень. М.Нікітін у коментарях до
праці Ф.Р.Палмера, присвяченій семантиці, називає термін “гіпонімія
поширеним, хоча й не бездоганним. [8, с 105] У перекладознавстві цей
термін застосували В.С.Виноградов і А.Федоров, назвавши “гіпонімічним»
такий переклад, при якому видове поняття мови-джерела передається
родовим поняттям мови-сприймача [8,с.42].Отже, гіперонім не відтворює
усього обсягу семантики гіпоніма, а лише наближає до неї. Виходячи із
семантики відповідних грецьких слів (гіперонім – родове поняття стосовно
гіпоніма – видового поняття), доречним є називати цей вид перекладу
гіперонімічиим.

Гіперонімічне перейменування — досить поширений вид перекладу реалій,
пов’язаний Із основними поняттями лексичних трансформацій. Можливим його
робить наявність міжмовних гіпонімів (від грецького хто -“під”; отюца –
“ім’я”), які в свою чергу зумовлені гіпонімією як мовною уиіверсалією.

В одномовному плані відношення гІпонімії характеризується наступним
чином: а є гіпонім Ь, якщо твердження, що х є а, імпліцитно означає, що
х є b [8, с. 104], наприклад українське “чайка” – гіпонім стосовно
гіпероніма -укр. “судно”.

Під міжмовною гіпонімією розуміємо відношення слів однієї мови, що
називають видові поняття, до слів іншої мови, що означають родові
поняття. У формальній логіці такі відношення між поняттями називають
стосунками підпорядкування або субординації [17,с.28]. У відношеннях
субординації понять знаходить вираження один з основних законів
формальної логіки, згідно з яким обсяг понять (всі предмети та явища, до
яких застосоване дане поняття) і зміст понять (сукупність суттєвих ознак
предметів, явищ, які охоплює поняття) знаходяться у обернено
пропорційному відношенні: підпорядковуюче поняття ширше за обсягом, але
вужче за значенням, підпорядковане поняття менше за обсягом, але ширше
щодо значення [17, с. 29]. У міжмовній гіпонімії, де гіпоніми не
збігаються ні за значенням, ні за обсягом, співвідносити їх допомагають
саме відношення субординації за тієї обставини, що в обсяг логічно
підпорядковуючого поняття входить увесь обсяг логічно підпорядкованого
поняття, а в зміст останнього – увесь зміст першого. У зміст
гіпоніма входять всі семантико-диференційні семи гіпероніма. Чим
менше цих семантико-диференційних сем у семантичному просторі слова, тим
біль узагальнений характер має поняття, яке воно позначає.

При заповненні лексичної лакуни способом гіперонімічного перейменування
відбувається вилучення певної інформації, втрачається культурологічна і
лінгвокраїнознавча атрибуція реалій – це, по суті, “дереалізація реалій”
[8, с. 106], бо часто конкретне поняття передається лексемою надзвичайно
широкої, розпливчатої референції. При такому виді перекладу стилістична
роль реалій незначна.

Гіперопімічний переклад передає семантику так званих денотативних реалій
(у яких переважає денотативна інформація) з втратою семи “локальність” і
окремих семантико-диференційних ознак.

При семантичному пристосуванні (термін академіка В. Виноградова) [3, с.
33], яким є гіперонімічний переклад, треба бути дуже обережним, щоб не
внести у твір чужий національний колорит, не знівелювати національної чи
соціальної специфіки. Адже буває так, що подекуди перекладач вдається до
гіперонімічного перейменування лише тому, що йде найлегшим шляхом, йому
не хочеться відшукувати наявного у фондах мови-сприймача відповідника.
Маємо значну втрату Інформації – і денотативної, і локальної.

Одночасно гіперонімічне перейменування має певні позитивні риси. Якщо
інші способи відтворення реалій часто надмірно актуалізують текст, бо
вносять в нього щось нове, що приковує до себе увагу, то гіперонімічне
перейменування поруч з уподібненням і віднайденням ситуативного
відповідника належить до нейтральних методів.

Часто гіперонімічне перейменування доречніше від транскрипції. Вдало
застосований, цей метод може досить добре відтворити
семантико-стилістичиі функції реалії оригіналу. Інколи він, здається,
віддаляє переклад від оригіналу, але насправді це відділення суто
зовнішнє, формальне, що спричиняє глибоку внутрішню смислову
відповідність.

Дескриптивна перифраза

У процесі перекладу, за потреби високого ступеня експліцитності, часто
застосовують дескриптивну перифразу. Цьому сприяють у значній мірі
контекстно-сптуативні чинники. Наявність різних видів перифраз і
перифрастичних зворотів зумовлена особливостями логічних структур
мислення та перифрастичними можливостями даної мови.

Як правило, поява перифраз стимулюється позамовними чинниками. Вони
обов’язково передають оцінку тому, їло вони називають, і ніколи не
бувають звичайними лексичними паралелями до існуючих назв.

Дескриптивні можливості кожної мови як одна з констант усього мовного
розвитку, одна з мовних універсалій, уможливлюють створення замість
будь-якого іменника його описового еквівалента і є основою міжмовної
перифрастичності. Значення, що не має в певній мові глобального
вираження, безпосередньої співвіднесеності з певними елементами
формального плану, можна виразити описово шляхом сполучення інших
значень, тобто опосередкованої співвіднесеності з елементами формального
плану. Внаслідок цієї властивості, значення, виражене в одній мові
глобально, в іншій мові, що не має глобального еквівалента, можна
передавати компенсовано описовим способом.

Комбінована реномінація

Комбінована реномінація – найчастіше транскрипція з описовою перифразою
(значно рідше – з гіперонімом) – досить ефективний, хоча і
багатослівний, спосіб максимальної передачі семантики реалій, зв’язаний
з лінійним розширенням тексту. Транскрибоване слово містить сему “першім
пі сть’\ “‘чужинність”, а дескриптивна перифраза (або ж гіперонім)
роз’яснює семантику реалії, денотативну і, за змогою, конотативну,
зокрема, національно-культурну.

При перекладі реалій-фразеологізмів комбінована реномінація – це інколи
графічно виділений калькований вислів і дескриптив. Якщо в мові взагалі
графіка є передусім засобом закріплення інформації, то в художньому
тексті вона має свою специфіку, естетику і стилістику і
широко використовується для подачі додаткової інформації [8,с. 123].

Комбінована реномінація часто адекватніша, ніж описова перифраза,
головний недолік якої – втрата сем “локальність”, “незвичність”, “часова
відстань”, а разом із ними й національного колориту.

Калькування

Калькування – особливий вид запозичення, коли структурно-семантичні
моделі мови-джерела відтворюються поелементно матеріальними засобами
мови-сприймача [8, с. 128]. Калькування пов’язане з активізацією
національних мовних засобів у процесі створення власних перекладних
відповідників для іноземних понять, воно стимулює виявлення і повніше
використання прихованих можливостей рідної мови. Калькування своєрідно
відображає суть перекладу як процесу біполярного, адже мета перекладу
-перетворити цільовою мовою оригінальний текст. Така ж і суть
калькування. Цей метод, що передбачає відтворення внутрішньої форми
слова, а разом з нею – структури образного переносу значень, активізує
словотворчі засоби, дає поштовх до утворення семантично містких
неологізмів. Властива їм експресивність і часто образність стимулюють
їхню появу у лексико-семантичній системі мови реципієнта.

Розрізняють повне і часткове калькування. При повному (точному)
калькуванні слова (зазвичай частинами) або словосполучення
перекладаються буквально. Точна калька у семантичному та лексичному
відношеннях повністю збігається з відповідником у мові-джерелі.

При частковому (змішаному, модифікованому) калькуванні вислови частково
перекладають, а частково будують з Іншомовного матеріалу чи за
іншомовним зразком. Інколи нелегко провести чітку межу між калькою і
комбінованою реномінацією (транскрипцією з дескриптивом чи гіперонімом).
Це буває тоді, коли поряд з калькою дається певне
розтлумачення. Часом воно необхідне: адже калька як мовний знак

особливого характеру, що позначає реалію, відсутню в поняттєвій області
наролу-спрніімача, повинна вказувати на специфічність денотата і
виключити помилкове ототожнення його з іншими, вже відомими, предметами
і явищами.

Транспозиція на конотативному рівні

Інколи у тканині художнього твору реалія майже повністю втрачає
денотативне значення і функціонує лише в конотативному плані з
затемненням локальної характеристики. Це трапляється найчастіше тоді,
коли вона – компонент тропа. У таких випадках доречно застосовувати
міжмовну конотативну транспозицію (транспозицію на конотативному рівні),
замінюючи українську реалію реалією франкомовного світу (чи просто
французькою лексемою з місткою конотативною інформацією) з іншим
денотативним, але рівновартним конотативним значенням.

Ілюструючи способи трансляційного перейменування реалій Р.П. Зорівчак як
приклад транспозиції на конотативному рівні, наводить передачу
української реалії “калина” засобами англійської мови. В українському
художньому мовленні часто вживається слово “калина” і в денотативному
плані як поширена на Україні рослина, і в конотативному як ознака
червоної барви, символ дівочої вроди. В асоціативному плані відносним
відповідником реалії “калина” є англійська лексема “a cranberry”
-журавлина. Р.П. Зорівчак зауважує, що транспозицію на конотативному
рівні можна застосовувати лише тоді, коли сема локальності не
актуалізована в тексті оригіналу [8, с. 135].

Контекстуальне розтлумачений реалій

Такий вид відтворення семантико-стилІстичних функцій реалій нерозривно
пов’язаний з цілісністю художнього тексту і полягає у роз’ясненні суті
реалій у найближчому контексті.

Контекст (від лат. Contextus – сполучення, зв’язок [7, с. 238]), тобто
підрізок мовлення, необхідний для розуміння значення слова, може бути
різним за об’ємом, Іноді, достатнім є лише декілька слів (так званий
вузький контекст [6, с. 10]):

Ситуативний відповідник

Часом еквівалентну ситуацію, семантику реалії, денотативну, конотативну,
зокрема національно-культурну, можна відтворити (хоча б частково) на
рівні мовлення (в поодинокому ситуативному контексті) оказїйним
відповідником, семантичний континуум якого поза контекстом має мало
спільного із семантикою реалії мови-джерела. Я.Рецкер назвав такий вид
перекладу “контекстуальними замінами” [26,с.46]. Віднайдення ситуативних
відповідників – творчий процес, в якому головним орієнтиром виступає
койте кет. Завдяки ситуативним відповідникам перекладач має змогу не
тільки вибрати оптимальний варіант, а й внести різноманітність у
переклад однієї і тієї ж реалії оригіналу, щоб всебічно охарактеризувати
її.

Метод уподібнення

Суть методу уподібнення полягає у відтворенні
семантико-стилістичних функцій реалій мови-джерела іншомовним аналогом –
реалією мови-переймача. Цей вид перекладу називається також субституцією
або підстановкою, який доречно застосовувати, коли концентрація
спільного досить сильна.

Під аналогом зазвичай розуміють або вибір одного з синонімів чи одного
із значень багатозначного слова, або лексичний відповідник, який означає
подібне чи аналогічне явище.

2.3.2. ПЕРЕКЛАД, ЙОГО ТИПИ ТА ВИДИ

У найзагальнішому плані переклад можна визначити як збереження змісту
повідомлення при зміні його мовної форми. Таке визначення цілком
задовільне, коли ми маємо на увазі найдавніший тип мовного спілкування
за допомогою перекладу, а саме – усний переклад висловлювань
представників різномовних племен у ті віддаленні часи, коли ще не
існувало писемності. Проте після виникнення писемності розвивається
писемний переклад, який враховує не тільки зміст повідомлення, але й
певні особливості вираження цього змісту. Найдавнішими писаними
перекладами, які збереглися до нашого часу, є вавилонський переклад
шумерського епосу ”Гільгамеш”, а також перекладні тексти документів з
бібліотеки ассирійських царів у Ніневії, які датуються ІІ тисячоліттям
до н. е., отже, віддалені від нас на три з половиною тисячі років.

У наші дні усний переклад продовжує існувати у вигляді так званого
синхронного (тобто одночасного) перекладу. Перекладачі-синхроністи
обслуговують міжнародні конференції та з’їзди, політичні наради,
дипломатичні переговори. Вони перекладають наукові доповіді та політичні
виступи паралельно з їх виголошенням рідною мовою автора.

Але основний тип перекладу в наш час – переклад писемний. Поряд із
традиційними перекладами, які виконуються людьми, в середині ХХ століття
виник переклад автоматичний (або машинний). Цей переклад здійснює
електронно-обчислювальна машина на основі спеціально складеної для неї
програми. Слова в таких текстах не повинні мати переносних значень,
отже, автоматичний переклад художніх творів неможливий. Проте машинний
переклад науково-технічної літератури виправдовує себе, в основному,
завдяки величезній швидкості, з якою його здійснює
електронно-обчислювальна машина.

Інші види писемного перекладу характеризуються насамперед
жанрово-стильовими різновидами текстів оригіналів. Так, розрізняємо
переклад офіційно-ділових текстів. Наукових творів,
газетно-інформаційних повідомлень і публіцистики. Особливо складний,
творчий характер має переклад художніх творів.

У зв’язку з тим, що форма і зміст художнього твору перебувають у
нерозривній діалектичній єдності, найважливішим завданням художнього
перекладу є збереження цієї єдності. Перекладач повинен не тільки
правильно відтворити ідеї автора роману, драми чи поеми, а й відобразити
спосіб художнього втілення цих ідей, передати образність оригіналу з не
меншою силою, ніж це зробив його автор. Звідси пильна увага перекладача
художнього твору до його семантики і до його стилістики. Досконалим
перекладом художнього твору може вважатися лише такий переклад, який
передає ідейно-образну суть першотвору через відображення його
семантико-стилістичної структури. Всі важливі- складники оригіналу в їх
взаємозв’язках між собою і художньою цілістю твору мають бути відтворені
в перекладі.
Переклад поезії
істотно відрізняється від перекладу прози, оскільки сама природа
поетичного твору має чимало відмінностей від природи твору прозового
(значно більша вага окремого слова, широке використання фонетичних
засобів організації тексту, ритміко-інтонаційна своєрідність і т. ін.).
Певні особливості має й переклад драматургії, в якій надзвичайно важливу
роль відіграє індивідуалізація мови персонажів як основний засіб
розкриття їх внутрішнього світу.

Існує також специфіка перекладу дитячої літератури, оскільки перекладач
має враховувати особливості сприймання художнього твору неповнолітнім
читачем.

Крім перекладу, розрахованого на цілісну репрезентацію читачеві
іншомовного художнього твору, мають певне поширення також переклади, які
переслідують спеціальну мету: надавати допомогу фахівцям, не обізнаним з
мовою ориґіналу.

В окремих випадках (наприклад, для публікації в журналі, який має
обмежений обсяг) може бути виправданий і скорочений переклад великого
прозового твору. Переклади фрагментів прозових, поетичних або
драматургічних текстів великого обсягу бувають потрібні для створення
навчальних хрестоматій з зарубіжної літератури, антологій, тематичних
збірників і т. ін.

Окремо слід сказати про адаптовані переклади творів, складних для
сприймання (наприклад, переклади для дітей таких оригіналів, призначених
за авторським задумом для дорослих читачів, як «Дон Кіхот» М. Сервантеса
чи «Ґарґантюа і Пантаґрюель» Ф. Рабле). У кожному конкретному випадку
адаптація-пристосування мас здійснюватися за певними принципами. Але
усування непотрібних для дітей другорядних деталей не може переростати у
відмову від збереження ідейно-художньої основи першотвору [11, c.35-40].

Важливу роль у перекладі відіграють жанрові особливості оригіналів.
Переклад афоризмів чи прислів’їв, у яких кожне слово – на вагу золота,
безперечно, відрізняється від перекладу народного епосу з типовими для
цього жанру багатократними повторами так званих фольклорних формул.

2.3.1. Специфіка перекладу.

Мова служить найважливішим засобом людського спілкування, а мовлення є
фактичним процесом цього спілкування. В мовленнєвому спілкуванні люди
передають один одному свої думки, які є суб’єктивним відображенням того,
що відбувається в об’єктивній дійсності та позначаються використаними
ними словами.

Тому найголовнішою та основною ознакою людського спілкування є передача
думок від одних людей до інших, тобто передача того, що називають
змістовною (внутрішньою) стороною мовлення або його змістовним вмістом.
Цей змістовний вміст, тобто думки, які зовні виражаються засобами тої чи
іншої мови, і є той предмет перекладу, який слід враховувати, коли
ставиться питання про те, що саме перекладається. Отже, строго кажучи,
перекладаються не слова, а поняття, які вони виражають: не речення, а
судження; не тексти, а думки та міркування, які вони містять [5,]

Говорячи про те, що при перекладі з однієї мови на іншу перекладаються
думки, потрібно уточнювати, що збереженню підлягає лише об’єктивний
вміст цих думок, тобто ті реальні зв’язки та відношення, які є предметом
думки.

Що ж стосується суб’єктивного боку думки, тобто тих понять, за допомогою
яких оформляються відповідні судження, то при перекладі він не може
залишатися одним і тим самим, оскільки системи понять, які відповідають
двом різним мовам, не збігаються.

Якби це було не так, якби переклад зводився тільки до заміни одних слів
іншими, а поняття та судження лишались тими самими, то перекладати було
б дуже легко. Труднощі, які зазнаються перекладачем, пояснюються саме
тим, що об’єктивний вміст думок потрібно виражати за допомогою не тільки
інших лексичних та граматичних засобів,але й за допомогою інших понять
[3, 152с.]. Тому переклад можна назвати повноцінним, лише тоді коли
об’єктивний зміст думок передано безперечно правильно.

Складніша ситуація виникає коли перекладається твір з іншого
культурного ареалу. Коптілов про характеризував і згрупував
основні труднощі, які підстерігають перекладача.

– відсутність спільної духовної основи у двох культур, що
належить до різних ареалів;

– відмінні стосунки між людьми;

– екзотичні реалії – звичаї, одяг, страви, напої, житло, посуд.
Певні труднощі викликає опис традиційного житла.

– велика відстань між мовою-джерелом і цільовою мовою;

– відмінні принципи побудови літературного твору. [11,c. 32-34 ]

Усі ці й багато інших невідповідностей, що існують між різними
культурними ареалами, діже ускладнюють працю викладача і часом
вимагають від нього справжньої віртуозності

2.3. Проблема відтворення реалій

Відтворення семантико-стилістичних функцій культурологічних реалій –
кардинальне питання перскладознавства. Чимало дослідників розглядало це
питання і часто доходило при цьому не зовсім однакових висновків.

Загальновідомим є те, що розбіжність значень залежить від ступеня
розбіжності культур. Питанню необхідності врахування розбіжності культур
вихідної та перекладної мови приділяли значну увагу такі теоретики
перекладу як Г.Ю. Балль, ЯЛ. Рецкер, Г.В. Шатков, А.Д. Швейцер. У
вітчизняній літературі з проблем перекладу питання про передачу реалій
розглядалося у багатьох працях, зокрема, в А.В. Федорова, Г.В. Чернова ,
Г.В. Шаткова та інших, де пропонувались різні способи передачі нових
понять.

У загальній формі способи передачі іншомовних реалій російською мовою
описані у праці Г.Ю. Балль наступним чином: запозичення, калька,
описовий переклад [33, с. 132]. При цьому під “запозиченням”
розуміється, з одного боку, “власне запозичення” або “запозичення у
російській матеріальній формі”, з іншого боку – запозичення в більш
широкому значенні, тобто будь-які словникові одиниці, що з’явилися під
впливом інших мов. Інакше кажучи, до запозичень відноситься також
калькування.

Г.В. Шятков [33, с 134], розглядаючи способи перекладу російської
иезеквівалєнтної лексики норвезькою мовою, висуває наступні дві групи
способів: 1) способи запозичення; 2) способи опису. До способів
запозичення підносяться: безпідстановочне запозичення (транслітерація);
частково підстаповочнс запозичення; підстановочне запозичення
(калькування). До способів опису відносяться: а) створення у власній
мові смислового еквівалента у вигляді складного слова чи
словосполучення; б) розкриття значення перекладного слова шляхом
норвезьких аналогів, еквівалентних окремим значенням лексики, яка
перекладається.

О. Швсйцер і В. Шевчук [8, с. 92] визнають три способи відтворення
реалій засобами цільової мови: транслітерацію, калькування, пояснюючий
переклад.

До перекладу безеквівалентної лексики мають пряме відношення деякі
способи перекладу, запропоновані Я.І. Рецкером [26, с 38]: 1)
знаходження еквівалента; 2) передача слів шляхом використання аналогу;
3) адекватні заміни. До останніх належать: конкретизація
недиференційованих та абстрактних понять; прийом логічного розвитку
понять; антонімічний переклад; компенсація.

А.В. Федоров [33, с. 181] виділяє чотири основних випадки перекладу
реалій: 1) транслітерація/транскрипція (повна або часткова); 2)
створення нового слова або складного слова для позначення відповідного
предмету на основі елементів та морфологічних відношень, які вже реально
існують у мові; 3) використання слова, близького (хоча і не тотожного)
за функцією до іншомовної реалії, інакше кажучи – уподібнюючий переклад,
що уточнюється контекстом, а інколи межує із приблизним позначенням; 4)
так званий гіперонімічний спосіб або узагальнено-приблизний переклад,
при якому слова іноземної мови, що означають видове поняття, передаються
словами мови перекладу, які називають родове поняття.

Г.В. Чернов [33, с. 134] зробив спробу виявити тенденції та межі
використання кожного способу перекладу радянських реалій в залежності
від мовних та логічних факторів. Було встановлено, що переважаючим
способом подолання лексико-семантичної безеквівалентності є використання
аналога, оскільки цей спосіб передачі реалій робить переклад максимально
зрозумілим для читача. Повне калькування можна застосувати лише тоді,
коли компоненти лексичної одиниці іноземної мови мають абсолютні
еквіваленти у мові перекладу. Підбиваючи підсумки Г.В. Чернов робить
висновок, що транслітерацію можна застосувати лише до слова, кальку
-лише до лексичних одиниць із складною назвою, аналог – до
будь-якоїлексичної одиниці.

Проблему перекладу реалій дуже глибоко, з детальною класифікацією,
опрацювали С. Влахов та С. Флорін, зокрема у книжці “Неперекладне у
перекладі” [4]. Розробляючи прийоми передачі реалій, С. Влахов та С.
ФлорІн зводять їх в основному до двох: транскрипції та перекладу (у
широкому значенні слова). Транскрипція передбачає введення у текст
перекладу відповідної реалії за допомогою графічних засобів мови
перекладу з максимальним фонетичним наближенням, яке допускають ці
засоби, до її оригінальної фонетичної форми. Якщо з тих чи інших причин
застосування транскрипції є неможливим або небажаним, то автори наводять
найбільш використовувані прийоми передачі реалій: 1) введення
неологізму; 2) заміна реалії реалією; 3) приблизний переклад; 4)
контекстуальний переклад.

Розглянемо детальніше способи передачі реалій, запропоновані С. Влаховим
та С. Флоріним: 1) Введення неологізму; а) кальки; б) напівкальки; в)
адаптація іншомовної реалії, тобто надання їй на основі іншомовної
матерії вигляду рідного слова; г) семантичний неологізм
-слово/словосполучення/ вигадане перекладачем і яке дозволяє передати
зміст реалії. 2) Заміна реалії реалією мови перекладу, але в цьому
випадку відбувається втрата колориту. 3) Приблизний переклад реалії: а)
принцип родо-видової заміни, який дозволяє передати /приблизне/ значення
реалії одиницею з більш широким значенням, підставляючи родове поняття
замість видового; б) функціональний аналог; в) опис, пояснення,
тлумачення – як засіб приблизного перекладу зазвичай використовується у
тих випадках, коли нема іншого шляху: поняття, яке не можна передати за
допомогою транскрипції, доводиться передавати описово. 4) Термін
“контекстуальний переклад”, на думку авторів, протиставляють
“словниковому перекладу”, вказуючи таким чином, на відповідники, які
може мати слово у контексті на відміну від тих, що наводяться у
словнику.

Вже у самій сутності слів-реалій – назв предметів і явищ, відсутніх у
мові-реципієнті, закладена потреба висунення на перший план саме
предметно-логічного змісту слова: подібні елементи використовуються в
першу чергу для того, щоб подати адресату щось зовсім нове, незнайоме,
тобто предмети і явища, відсутні у його навколишній дійсності.

Введення іншомовних слів-реалій дозволяє авторові не лише відобразити
незнайоме для читача життя, а й у значній мірі розширити його кругозір.
Для досягнення цієї мети використовуються різноманітні прийоми
декодування реалій: введення слів-сигналів, дослівних перекладів,
контекстуальне осмислення та інше, але в будь-якому випадку автор прагне
так оформити появу слів-реалій у тексті, щоб вони були зрозумілі
читачеві. Тому не випадково автор або перекладач стикається з проблемою,
у якій можна виділити два аспекти: 1) необхідність номінації засобами
мови перекладу місцевих предметів та явищ повсякденного життя, при якій
вони зберегли б яскравий місцевий колорит; 2) необхідність передачі
чуттєвих та мисленнєвих образів, характерних для місцевого культурного
середовища.

Отже, для загальної лінгвістичної теорії перекладу інтерес являє питання
про способи перекладу слів як назв реалій. При цьому не зайвим буде
підкреслити те, що мова повинна йти саме про переклад назв реалій, а не
про “переклад” самих реалій, оскільки реалія є екстралінгвістичним
поняттям і не може “перекладатись”, як не може “перекладатись” з однієї
мови на іншу будь-яка існуюча у природі річ. Між тим у багатьох роботах
можна прочитати і про “переклад реалій” [33; с 151]. До такого
слововживання слід відноситись як до умовності, як до скороченого й
спрощеного способу вираження. Поряд із ним практикується й інший,
доречніший: “переклад слів-реалій”, де сполучення “слова-реалії”
виступає як сипонім “назв реалій”; припустимим є також сполучення
“передача реалій”, оскільки слово “передача” є ширшим за значенням і
може відноситись до екстралінгвістичних понять. Ми погоджуємося з думкою
Р.П. Зорівчак, яка пропонує ввести термін “віднайдення
семантико-стилістичного відповідника” або “трансляційне перейменування
реалій”

[8; с. 92] і надалі будемо використовувати його у нашому дослідженні.

У нашому дослідженні проблеми передачі українських реалій французькою
мовою у французьких фразеологізмах ми послуговуємось класифікацією
способів трансляційного перейменування реалій, запропонованою Р.П.
Зорівчак у книзі “Реалія і переклад”.

Отже, Р.П. Зорівчак розрізняє наступні способи трансляційного
перейменування реалій:

• транскрипцію (транслітерацію) – запис звучання слова мови-джерела
графемами мови-переймача;

• гіперонімічне перейменування – передачу видового поняття мови-джерела
родовим поняттям мови-переймача

• дескриптивну перифразу – описову передачу поняття;

• комбіновану реномінацію – транскрипцію з описовою

перифразою

• калькування повне і часткове – поелементне відтворення
структурно- семантичної моделі мови-джерела графемами мови-переймача;

контекстуальне розтлумачешія (інтерпретацію) реалій-роз’яснення
суті реалій у найближчому контексті;

віднайдення ситуативного відповідника – відтворення
еквівалентної семантики реалій оказійним відповідником;

метод уподібнення (субституцію) реалій – відтворення
семантико-стилістичних функцій реалій мови-джерела іншомовним
аналогом-реалією мови-переймача.

міжмовну транспозицію на конотативному рівні – заміну іншомовної реалії
мови-джерела реалією мови-сприймача з іншим денотативним, але
рівновартним конотативним значенням [8, с. 93].

Транскрипція (транслітерація)

Терміном “транскрипція” позначають віднайдення якомога точнішого
відповідника через запис звучання слів (у нашому випадку – реалій)
мови-джерела графемами мови-переймача [8, с 93]. Окрім транскрипції,
пов’язаної з точною передачею звучання іноземного слова, є інший спосіб
-транслітерація. Транскрипція та транслітерація – найлаконічніші
способи. Завдяки ним створюється певний експресивний потенціал: у
контексті слів рідної мови транскрибоване слово виділяється як чуже,
надає предмету, який воно позначає, конотації небуденності та
оригінальності.

Коли йдеться про нефонетичні (щодо правопису) мови, зокрема, таку, як
французька, то транскрипція доречніша, ніж транслітерація, що не
відтворює справжнього звучання слів вихідної мови, а часто навіть
спотворює ного.

Транскрипція, поруч із запозиченням і чужим синтаксисом, сприяють
перенесенню читача в атмосферу чужої мови, а не перекладові з однієї
мови на іншу. Інколи, завдяки транскрипції у читача створюється фальшиве
уявлення, нібито йдеться про реалію чужого побуту. Насправді тут
відіграла роль безпорадність перекладача, його небажання чи невміння
віднайти потрібний (хай і описовий) відповідник.

Водночас без транскрипції не обійтися. Е. Сепір писав, що жодна мова не
спроможна виражати кожну конкретну ідею самостійним словом чи кореневим
елементом, бо конкретність досвіду безмежна, а ресурси навіть
найбагатшої мови – дуже обмежені [8, с 98].

Гіпернімічне перейменування

Термін “гіпонімія” був впроваджений у мовознавство Дж.Лайснзом [8, с.
104] для позначення родо-видових відношень. М.Нікітін у коментарях до
праці Ф.Р.Палмера, присвяченій семантиці, називає термін “гіпонімія
поширеним, хоча й не бездоганним. [8, с 105] У перекладознавстві цей
термін застосували В.С.Виноградов і А.Федоров, назвавши “гіпонімічним»
такий переклад, при якому видове поняття мови-джерела передається
родовим поняттям мови-сприймача [8,с.42].Отже, гіперонім не відтворює
усього обсягу семантики гіпоніма, а лише наближає до неї. Виходячи із
семантики відповідних грецьких слів (гіперонім – родове поняття стосовно
гіпоніма – видового поняття), доречним є називати цей вид перекладу
гіперонімічиим.

Гіперонімічне перейменування — досить поширений вид перекладу реалій,
пов’язаний Із основними поняттями лексичних трансформацій. Можливим його
робить наявність міжмовних гіпонімів (від грецького хто -“під”; отюца –
“ім’я”), які в свою чергу зумовлені гіпонімією як мовною уиіверсалією.

В одномовному плані відношення гІпонімії характеризується наступним
чином: а є гіпонім Ь, якщо твердження, що х є а, імпліцитно означає, що
х є b [8, с. 104], наприклад українське “чайка” – гіпонім стосовно
гіпероніма -укр. “судно”.

Під міжмовною гіпонімією розуміємо відношення слів однієї мови, що
називають видові поняття, до слів іншої мови, що означають родові
поняття. У формальній логіці такі відношення між поняттями називають
стосунками підпорядкування або субординації [17,с.28]. У відношеннях
субординації понять знаходить вираження один з основних законів
формальної логіки, згідно з яким обсяг понять (всі предмети та явища, до
яких застосоване дане поняття) і зміст понять (сукупність суттєвих ознак
предметів, явищ, які охоплює поняття) знаходяться у обернено
пропорційному відношенні: підпорядковуюче поняття ширше за обсягом, але
вужче за значенням, підпорядковане поняття менше за обсягом, але ширше
щодо значення [17, с. 29]. У міжмовній гіпонімії, де гіпоніми не
збігаються ні за значенням, ні за обсягом, співвідносити їх допомагають
саме відношення субординації за тієї обставини, що в обсяг логічно
підпорядковуючого поняття входить увесь обсяг логічно підпорядкованого
поняття, а в зміст останнього – увесь зміст першого. У зміст
гіпоніма входять всі семантико-диференційні семи гіпероніма. Чим
менше цих семантико-диференційних сем у семантичному просторі слова, тим
біль узагальнений характер має поняття, яке воно позначає.

При заповненні лексичної лакуни способом гіперонімічного перейменування
відбувається вилучення певної інформації, втрачається культурологічна і
лінгвокраїнознавча атрибуція реалій – це, по суті, “дереалізація реалій”
[8, с. 106], бо часто конкретне поняття передається лексемою надзвичайно
широкої, розпливчатої референції. При такому виді перекладу стилістична
роль реалій незначна.

Гіперопімічний переклад передає семантику так званих денотативних реалій
(у яких переважає денотативна інформація) з втратою семи “локальність” і
окремих семантико-диференційних ознак.

При семантичному пристосуванні (термін академіка В. Виноградова) [3, с.
33], яким є гіперонімічний переклад, треба бути дуже обережним, щоб не
внести у твір чужий національний колорит, не знівелювати національної чи
соціальної специфіки. Адже буває так, що подекуди перекладач вдається до
гіперонімічного перейменування лише тому, що йде найлегшим шляхом, йому
не хочеться відшукувати наявного у фондах мови-сприймача відповідника.
Маємо значну втрату Інформації – і денотативної, і локальної.

Одночасно гіперонімічне перейменування має певні позитивні риси. Якщо
інші способи відтворення реалій часто надмірно актуалізують текст, бо
вносять в нього щось нове, що приковує до себе увагу, то гіперонімічне
перейменування поруч з уподібненням і віднайденням ситуативного
відповідника належить до нейтральних методів.

Часто гіперонімічне перейменування доречніше від транскрипції. Вдало
застосований, цей метод може досить добре відтворити
семантико-стилістичиі функції реалії оригіналу. Інколи він, здається,
віддаляє переклад від оригіналу, але насправді це відділення суто
зовнішнє, формальне, що спричиняє глибоку внутрішню смислову
відповідність.

Дескриптивна перифраза

У процесі перекладу, за потреби високого ступеня експліцитності, часто
застосовують дескриптивну перифразу. Цьому сприяють у значній мірі
контекстно-сптуативні чинники. Наявність різних видів перифраз і
перифрастичних зворотів зумовлена особливостями логічних структур
мислення та перифрастичними можливостями даної мови.

Як правило, поява перифраз стимулюється позамовними чинниками. Вони
обов’язково передають оцінку тому, їло вони називають, і ніколи не
бувають звичайними лексичними паралелями до існуючих назв.

Дескриптивні можливості кожної мови як одна з констант усього мовного
розвитку, одна з мовних універсалій, уможливлюють створення замість
будь-якого іменника його описового еквівалента і є основою міжмовної
перифрастичності. Значення, що не має в певній мові глобального
вираження, безпосередньої співвіднесеності з певними елементами
формального плану, можна виразити описово шляхом сполучення інших
значень, тобто опосередкованої співвіднесеності з елементами формального
плану. Внаслідок цієї властивості, значення, виражене в одній мові
глобально, в іншій мові, що не має глобального еквівалента, можна
передавати компенсовано описовим способом.

Комбінована реномінація

Комбінована реномінація – найчастіше транскрипція з описовою перифразою
(значно рідше – з гіперонімом) – досить ефективний, хоча і
багатослівний, спосіб максимальної передачі семантики реалій, зв’язаний
з лінійним розширенням тексту. Транскрибоване слово містить сему “першім
пі сть’\ “‘чужинність”, а дескриптивна перифраза (або ж гіперонім)
роз’яснює семантику реалії, денотативну і, за змогою, конотативну,
зокрема, національно-культурну.

При перекладі реалій-фразеологізмів комбінована реномінація – це інколи
графічно виділений калькований вислів і дескриптив. Якщо в мові взагалі
графіка є передусім засобом закріплення інформації, то в художньому
тексті вона має свою специфіку, естетику і стилістику і
широко використовується для подачі додаткової інформації [8,с. 123].

Комбінована реномінація часто адекватніша, ніж описова перифраза,
головний недолік якої – втрата сем “локальність”, “незвичність”, “часова
відстань”, а разом із ними й національного колориту.

Калькування

Калькування – особливий вид запозичення, коли структурно-семантичні
моделі мови-джерела відтворюються поелементно матеріальними засобами
мови-сприймача [8, с. 128]. Калькування пов’язане з активізацією
національних мовних засобів у процесі створення власних перекладних
відповідників для іноземних понять, воно стимулює виявлення і повніше
використання прихованих можливостей рідної мови. Калькування своєрідно
відображає суть перекладу як процесу біполярного, адже мета перекладу
-перетворити цільовою мовою оригінальний текст. Така ж і суть
калькування. Цей метод, що передбачає відтворення внутрішньої форми
слова, а разом з нею – структури образного переносу значень, активізує
словотворчі засоби, дає поштовх до утворення семантично містких
неологізмів. Властива їм експресивність і часто образність стимулюють
їхню появу у лексико-семантичній системі мови реципієнта.

Розрізняють повне і часткове калькування. При повному (точному)
калькуванні слова (зазвичай частинами) або словосполучення
перекладаються буквально. Точна калька у семантичному та лексичному
відношеннях повністю збігається з відповідником у мові-джерелі.

При частковому (змішаному, модифікованому) калькуванні вислови частково
перекладають, а частково будують з Іншомовного матеріалу чи за
іншомовним зразком. Інколи нелегко провести чітку межу між калькою і
комбінованою реномінацією (транскрипцією з дескриптивом чи гіперонімом).
Це буває тоді, коли поряд з калькою дається певне
розтлумачення. Часом воно необхідне: адже калька як мовний знак

особливого характеру, що позначає реалію, відсутню в поняттєвій області
наролу-спрніімача, повинна вказувати на специфічність денотата і
виключити помилкове ототожнення його з іншими, вже відомими, предметами
і явищами.

Транспозиція на конотативному рівні

Інколи у тканині художнього твору реалія майже повністю втрачає
денотативне значення і функціонує лише в конотативному плані з
затемненням локальної характеристики. Це трапляється найчастіше тоді,
коли вона – компонент тропа. У таких випадках доречно застосовувати
міжмовну конотативну транспозицію (транспозицію на конотативному рівні),
замінюючи українську реалію реалією франкомовного світу (чи просто
французькою лексемою з місткою конотативною інформацією) з іншим
денотативним, але рівновартним конотативним значенням.

Ілюструючи способи трансляційного перейменування реалій Р.П. Зорівчак як
приклад транспозиції на конотативному рівні, наводить передачу
української реалії “калина” засобами англійської мови. В українському
художньому мовленні часто вживається слово “калина” і в денотативному
плані як поширена на Україні рослина, і в конотативному як ознака
червоної барви, символ дівочої вроди. В асоціативному плані відносним
відповідником реалії “калина” є англійська лексема “a cranberry”
-журавлина. Р.П. Зорівчак зауважує, що транспозицію на конотативному
рівні можна застосовувати лише тоді, коли сема локальності не
актуалізована в тексті оригіналу [8, с. 135].

Контекстуальне розтлумачений реалій

Такий вид відтворення семантико-стилІстичних функцій реалій нерозривно
пов’язаний з цілісністю художнього тексту і полягає у роз’ясненні суті
реалій у найближчому контексті.

Контекст (від лат. Contextus – сполучення, зв’язок [7, с. 238]), тобто
підрізок мовлення, необхідний для розуміння значення слова, може бути
різним за об’ємом, Іноді, достатнім є лише декілька слів (так званий
вузький контекст [6, с. 10]):

Ситуативний відповідник

Часом еквівалентну ситуацію, семантику реалії, денотативну, конотативну,
зокрема національно-культурну, можна відтворити (хоча б частково) на
рівні мовлення (в поодинокому ситуативному контексті) оказїйним
відповідником, семантичний континуум якого поза контекстом має мало
спільного із семантикою реалії мови-джерела. Я.Рецкер назвав такий вид
перекладу “контекстуальними замінами” [26,с.46]. Віднайдення ситуативних
відповідників – творчий процес, в якому головним орієнтиром виступає
койте кет. Завдяки ситуативним відповідникам перекладач має змогу не
тільки вибрати оптимальний варіант, а й внести різноманітність у
переклад однієї і тієї ж реалії оригіналу, щоб всебічно охарактеризувати
її.

Метод уподібнення

Суть методу уподібнення полягає у відтворенні
семантико-стилістичних функцій реалій мови-джерела іншомовним аналогом –
реалією мови-переймача. Цей вид перекладу називається також субституцією
або підстановкою, який доречно застосовувати, коли концентрація
спільного досить сильна.

Під аналогом зазвичай розуміють або вибір одного з синонімів чи одного
із значень багатозначного слова, або лексичний відповідник, який означає
подібне чи аналогічне явище.

ІІІ Розділ

Реалії у французьких фразеологізмах

У результаті проведеного аналізу були виявлені етнографічні реалії
таких категорій як : 1)праці; 2) мистецтва та культури; 3)етнічних
об’єктів; 4)міри та грошей; 5)предметів побуту та соціально-політичні
реалії таких категорій як: 1)соціально-політичного
життя;2)адміністративно-територіальної організації; 3) військові реалії.
Та група реалій ”власні назви”,яку запропонував О.Реформацький.

3.1 Реалії „власні назви”

Дана категорія реалій є найбільш розповсюдженою у французьких
фразеологізмах.

Дана група реалій налічує 53 реалій. З них 41- не перекладаються :

5-транскрипцією

3-транслітерацією

2-методом уподібнення

2-ситуативним відповідником

Продемонструємо такими прикладами:

Спочатку проаналізуємо реалії ,які не перекладаються . Більша частина
реалій не перекладається , тому що перекладач старається донести
інформацію більш доступно і зрозуміло для читача. Перекладач замінює
французькі власні імена на українські власні імена.

Menez un ane a la Mecque nous n’en ramenerez jamais qu’un
ane-Дурень дурним залишиться [19,c.21].Дана реалія в українському
аналозі не перекладається. Зазначена власна назва позначає
місто:”Mecque-ville d’Arabie saoudide cap du Hedzaz”[36,c.1525].

Aller au chemin de Niort – відмовти [32,c.43]. Дана реалія в
українському аналозі не Jean de la suie – Дана реалія не перекладається.
Restez Gros-Jean comme devant –Залишитися у розбитому кориті
[32,c.46]. Дана реалія не перекладається. Дане ім’я належить
французькому поету : “Gros-Jean – poete francais, traducteur de la Bible
et du Coron”[36,c.1381].

Il y a plusieurs anes a la foire qui s’appellent Martin- З однієї
клітки не однакові дітки [32,с.58]. Дана реалія в українському аналозі
не перекладається. Martin- eveque de Tours. Il se fit baptizer a
Amiens , ou il aurait partage son manteau avec un pauvre [36,c.1519]

Pas d ’argent pas de Suisse-Даром нічого не дають[32,c.63]. Цей приклад
не перекладається. Даний випадок пояснюється тим, що швейцари складали
основну частину найманих військ французьких королів до кінця ХVI I
ст.

C’est le chien de Jean de Nivelle, il s’enfuit –Коли його треба його
нема [32,c.222].Не перекладається. Натяк на багатство Жана де Нівель,
сина герцога Монморансі. У той момент, коли він почув звуки труб
глашатаїв, які викликали його в суд за скоєння злочину.

Il ressemble aux anquilles de Melun-До нього ще не доторкнулися, а
він уже кричить [32,c.57].

Дана реалія не перекладається. У даному випадку цей топонім позначає
назву школи: “Melun-ecole des officiers de la gendarmerie”[36,c.1528].

Comme la frontiere Tournai ou il ne passe pas une souris qu’on ne
sache combien celle a de poils –Тут нічого не скриєш [32,c.506]. Не
перекладається. У даному фразеологізмі цей топонім позначає назву
бельгійського міста: “ Tournai-une ville de Belgique .La capitale des
rois meroningiens au V-ieme siecle [36,c.1742]

C’est la glose d’Orleans plus obscure que le texte [32,c.524]. Ця
власна назва позначає один з французьких регіональних центрів:

”Orleans –chef-lieu de la Region Centre et du departement du Loiret”
[36,1583].

Dans le sein d’Abraham – В раю [32,c.22]. Не перекладається.

Abruti de Chaillot – неотесаний дурень [32,c.23]. Не перекладається.
Даний топонім позначає назву замка: Chaillot – palais construit a
Paris pour l’exposition universelle de 1937 [36,c.1233].

Fidele d’Achate – зрадливий друг [32,c.25]. Не перекладається .Дана
власна назва означає ім’я міфологічного персонажа. Achate – ami
d’Eneї [36,c.1103].

Qui aime Martin, aime son chien, qui aime le cavalier aime l ’ecuyer –
Приглядів мене так годуй коня [32,c.38]. Не перекладається цей
антропонім. Martin – eveque de Tours, il se fit baptiser a Amiens, ou
il aurait partage son manteau avec un pauvre [36,c.1519].

Avoir l’air de revenir de Pontoise – мати розсіяний вигляд [32,c.40].
Не перекладається цей топонім, який позначає французьке передмістя.
Pontoise – chef-lieu du Val-d’Oise, pres de Paris [36,c.1621].
перекладається.
Niort-cheuf-lieu du department des Deux-Sevres [36,c.1568].

Aller a Cornouailles – стати рогоносцем [32,c.44]. Не перекладається
часткова калька.

Aller a Damas – піти по правильному шляху [32, c.44]. Damas – capitale
de la Syrie [36,c.1278].Дана реалія не перекладається.

Aller en Flandre sans couteau– взятися за якусь справу не запастившись
чимось необхідним [32,c.44]. Дана реалія в українському аналозі не
перекладається. Flandre – plaine de l’Europe (France, pelyique,
Paris-Bas) [36,c.1336].

Aller a Naples sans passer les monts – заразитися вениричною хворобою
[32,c.44]. Nalpes – ville d’Italie [36,c.1419]. Дана реалія не
перекладається.

Aller comme le Pont-Neuf – добре себе почувати [32,c.46]. Pont-Neuf –
le plus vieux pont a Paris [36,c.504]. Не перекладається.

Aller comme un Basque – бігти ломлячи голову [32,c.46]. Basques –
peuple vivant sur les deux versants des Pyrenees occidentales, en
Espagne et en France [36,c.1169]. Дана реалія в українському аналозі не
перекладається.

Tonneau des Danaїdes ! – справа яка потребує багає витрат без ніяких
резутатів [32,c.314]. Danaїdes – nom de cinquante fille du rois d’Argos
[36,c.1279]. Не перекладається.

Hyppocrate dit oui, mais Galien dit non – тут думки розходяться
[32,c.513]. Galien – medecin grec. Il fit d’importantes decouvertes en
anatomie [36,c.1356]. В українському аналозі дана реалія не
перекладається.

Avaler le Gaspard – причащатися [32,c.517]. Gaspard – nom donne par une
tradition tardive a l’un des trois rois mages [36,c.1359]. Дана реалія
не перекладається.

Gautier sans avoir – голодранець [32,c.518]. Gautier Sans Avoir, chef
croise. Il dirigea l’avant garde de la premiere croisade et perit pres
de Nicee [36,c.1361]. Дана реалія в українському аналозі не
перекладається.

Au temps du roi Guillemot – при царі Горохові [32,c.543]. Прекладається
методом уподібнення.

Anneau de Gyges – чарівний перстень [32,c.543]. Gyges – roi de Lydie.
La legende lui attribue la possession d’un anneau qui le rendait
invisible [36,c.1392]. Дана реалія не перекладається.

Jouer les harpagons – прикидатися [32,c.547]. Un harpogon – homme avare
dans la piece de Moliere [36,c.502]. Дана реалія в українському аналозі
не перекладається.

Il еst parent du roi David et joue de la harpe – він шахрай [32,c.547].
David – deuxieme roi hebreu. Il apaisait la melancolie en jouant de la
harpe [36,c.1281].Дана реалія не перекладається.

Coup de Jarnac – несправедливий вчинок на дуелі [32,c.578]. Jarnac –
gentilhomme francais. En 1547, il vanquit en duel Francois de Vivonne,
seigneur de La Chataigneraie par un coup imprevu au jarret d’ou
l’expression coup de Jarnac, coup decisif et surtout inattendu
[36,c.1443].Дана реалія в українському аналозі не перекладається.

Jean Guetre – простий мужчина. Дана реалія в українському аналозі не
перекладається.

Jean des vignes – козел відпущення. В українському аналозі дана реалія
не перекладається.

Faire son petit Saint-Jean – розігрувати наївного дурачка. Дана реалія
в українському аналозі не перекладається.

C’est Saint-Jean Bouche d’or – він завжди говорить правду. Дана реалія
не перекладається.

Quand Jean bete est mort, il a laisse bien des heritiers – дурнів на
світі багато. В українському аналозі дана реалія не перекладається.

C’est la femme a Job – це справжня мегера [32,c.585]. Job – personnage
du livre biblique redige au V s.av.J.-C. et qui porte son nom. Riche et
puissant, il tombe dans une affreuse misere [36,c.1625]. Дана реалія в
українському аналозі не перекладається.

Pleurer comme une Madeleine – гірко плакати. В українському аналозі
дана реалія не перекладається.

Maitre Jasques – майстер на всі руки [32,c.393]. Maitre Jasques –
personnage de l’avare, cocher et cuisinier d’harpagon. Son nom designe
comunement un homme a tout faire [36,c.1507]. Не перекладається.

L’ogre de Corse – косианське чудовище [32,c.763]. Прізвище дане
реалістами Наполеону Бонапарту.

Se chauffer a la cheminee du roi Rene – грітися на сонечку [32,c.925]
Rene – roi affectif de Nalpes (1438-1442) et roi
titulaire de Sicile et duc d’Anjou. Il etait le fils de Louis II
[36,c.1645]. Дана реалія в українському аналозі не перекладається.

Faure le Tabarin – дурачитися [32,c.1001]. Tabarin (1584-1633) –
bataleur francais, celebre joueur de farces [36,c.1722]. Дана реалія не
перекладається.

Власні французькі імена , не мають відповідників в українській мові
перекладач перекладає за допомогою транскрипції і транслітерації.
Abbaye de Theleme –телемське аббатство [32,c.20]. Реалія
перекладається за допомогою транскрипції. Theleme (abbaye de)-communaute
laїque imaginee par Rablais dans Gargantua contre-pied exact de
l’institution monacle [36,c.1733].

Famille d’Abraham – лоно Авраамові [32,c.22]. Дана реалія
перекладається за допомогою транскрипції. Abraham-patriarche biblique
originaire d’Our [36, c.1106].

Le chantre d ’Achille – співи Ахілла [32,c.25]. Дана власна назва
транскрибується та позначає ім’я міфологічного персонажа. Achille –
personnage central de l’lliade [36,c.1107].

L’aigle de Meaux – орел із Мо [32,c.37]. В українському перекладі
реалія транскрибується. Meaux – chef-lieu sur la Marne [36,c.1525].

La perfide d’Albion – коварний Альбіон [32,c.43]. Дана власна назва
перекладається за допомогою транслітерації. Albion – plateau du
sud-est de la France [36,c.1117].

Ane de Buridan – буриданов осел [32,c.56]. Buridan – philosophe
scolastique francais [36,c.81]. Дана реалія перекладається методом
транскриції.

Jean farine – Жан простак [32,c.579]. Jean – apotre de Jesus. Frere de
Jasques le Majeur, il fut l’un des premiers du Christ et evangelisa
l’Asie Mineure [36,c.1504]. Перекладається способом транскрипції.

Коли перекладач перекладає реалії методом уподібнення , він старається
вибрати один синонім чи одне значення багатозначного слова , лексичний
відповідник , який означає подібне аналогічне явище.

Au temps du roi Guillemot – при царі Горохові [32,c.543]. Прекладається
методом уподібнення.

Du temps roi Dagobert –За царя Панька , як була земля тонка.
[19,c.72] .В українському перекладі реалія перекладається методом
уподібнення. У цьому випадку виділений антропонім це ім’я історичного
персонажа: „Dagobert- roi France(629-638)”[36,c.1277].

Перекладач , коли перекладає реалії
ситуативним відповідником , він має змогу не тільки вибрати оптимальний
варіант ,а й внести різноманітність у переклад однієї і тієї ж реалії
оригіналу , щоб всебічно охарактеризувати її.

Au diable Vauvert –У чорта на куличках [32,c.61]. Переклад відбувається
за способом віднайдення ситуативного відповідника. Ця власна назва
позначає один з французьких регіональних центрів: “Vauvert-chef-lieu
de canton du Gard”[36,c.1763]

Le Petit Caporal – маленький капорал [32,c.184].Caporal – surnom donne a
Napoleon I-er par ses soldats [36,c.175]. Перекладається методом
часткового калькування.

Madeleine repentante – грішниця яка кається [32,c.627]. Marie Madeleine
ou Marie de Magdala ou la Maglaleenne, no, d’une des trois Marie que
mentionnent, outre Marie mere de Jesus, des Evangiles [36,c.1515].
Переклад відбувається за способом віднайдення ситуативного
відповідника.

Реалії категорії праці у фразеологізмах

Дана категорія налічує 10 реалій . З них 7-не перекладається і
3-методом уподібнення.

Quand le camelot a pris son plis c’est pour toujours – горбатого могила
не виправить [32, с.183]. Дана реалія в українському аналозі не
перекладається.

“Un camelot – marchand forain, vendant des objets de pacotille” [36,
с.169].

Tous ne peuvent pas etre patriciens – не всім же панами бути [32,
с.129]. Дана реалія перекладається методом уподібнення.

“Patricien – personne qui appartenait de par sa naissance a la classe
superieure des citoyens romains” [36, с.756].

Vilain enrichi ne connait ni parent ni ami – заліз в багатство, забув і
братство. Дана реалія не перекладається. [19, с.44].

\Vilain affame est demi enrage – сердитий бо голодний. В українському
аналізі не перекладається. [32, с.1096].

Jeux de main, jeux de vilain – хто дає волю рукам той хам. Дана реалія в
українському аналізі не перекладаєтбся. [32, с.1097].

Chaque vilain trouve sa vilaine – кожен горшок має кришку. Дана реалія
перекладається методом уподібнення. [19, с.44].

Oignez vilain, il vous poindra – клин клином вибивають. [32, с.1096].
Дана реалія перекладається методом уподібнення.

“Vilain – au Moyen Age paysan libre” [36, с.1067].

Camelot du rois – королівські молодчаки [32,c.183]. Дана реалія не
перекладається. Camelot du rois – partisan du rois, extremiste de droite
vendant des journaux monarchistes [36,c.169].

C’est un vilain crapaud – виродок! Потвора! [32,c.1096]. В українському
аналізі дана реалія не перекладається.

Dames de la Halle – риночні продавщиці [32,c.546]. В українському
аналізі не перекладається. Halle – grande salle ouverte plus ou moins
largement sur l’exterieur, servant au commerce en gros d’une marchandise
[36,c.499].

Реалії міри

Дана група реалій налічує 22 реалії. З них 18-не перекладається

2-гіперонімічним перейменуванням, 1-методом уподібнення,

1-дескрептивною перефразою.

Il n’y en a pas trois douzaine au quarteron – таке не завжди знайдеш.
[32, c.371]

Un quarteron – четверть сотні (фунта); un petit nombre, quart d’un cent
[36, с.843].

Nous ne mangerons pas un minot de sel ensemble – нам з вами дітей не
хрестити. Дана реалія не перекладається. [32, с.696].

Un minot – стародавня міра об’єму для сипучих речовин; (міно складало в
Парижі 39 л).

On ne mesure pas les hommes a la toise – по зовнішності не судять. В
українському аналізі не перекладається.[32, с.683].

“Une toise – ancienne mesure francaise de longueur, valant 1,949 m.”
[36, с.1014].

C’est une affaire toisee – ця справа вирішина [32,c.34]. Дана реалія в
українському аналізі не перекладається.

Chavelier de l’aune – лицар лавки [32,c.74]. Дана реалія не
перекладається. Une aune – ancienne mesure de longeur utilisee surtout
pour les etaffes et valant env.1,20 [36,c.99].

Avoir six aunes de boyaux vides – бути постійно голодним. В
українському аналізі дана реалія не перекладається. 

Mesurer les autres a son aune – всіх міряти на свій аршин. Дана реалія
не перекладається.

Savoir ce qu’en vaut l’aune – знайти собі ціну. В українському аналізі
не перекладається.

Gros comme une barrique – бути повним як бочка [32,c.103]. Дана реалія
перекладається методом гіперонімічного перейменування. Une barrique –
tonneau d’une capacite d’environ 200 l. bonnet carre, a trois ou quatre
cornes, noir pour les pretres [36,c.201].

Mettre sous le boisseau – скривати [32,c.138]. Дана реалія в
українському аналозі не перекладається. Le Boisseau – ancienne musure de
capacite pour les grains et les produits analogues [36,c.142].

Se decarcasser le boisseau – старатися зі всіх сил. В українському
аналізі не перекладається.

Mettre les cannes – втекти [32,c.183]. Une canne- ancinne mesure
francaise de longueur valant 1,172 [36,c.176]. Дана реалія не
перекладається.

Boire un canon – перевернути стаканчик [32,c.183]. Перекладається
методом дескриптивної перефрази. Un canon – ancienne mesure de
capacite des vins [36,c.173].

Au mare le franc – по рівномірності [32,c.502]. В українському аналізі
не перекладається. Un franc – ancienna unite principale de la France qui
existait jusqu’au 2002 [ 36,c.450].

Gros comme un muid – круглий як бочка [32,c.727]. Ця реалія
перекладається методом гіперононімічного перейменування. Un muid –
ancienne mesure de capacite dont la valeur variait selon les pays et les
marchandises (a Paris 274 l pour le vin) [36,c.678].

Gagner son picotin – заробляти на хліб [32,c.826]. Дана реалія в
українському аналізі не перекладається. Le picotin – ancienne mesure
d’avoine pour un cheval (a Paris 2,50 l) [ 36,c.780].

Se faire une pinte de bon sang – повеселитися [ 32,c.840]. Ця реалія не
перекладається. La pinte – mesure francaise de capacite valant (0,93 l a
Paris pour les liquides) [36,c.784].

Mettre pinte sur chopine – пити гірку. В українському аналізі не
перекладається.

Cela pese un quintal – це дуже важко [32,c.905]. Ця реалія не
перекладається. Un quintal – unite de mesure de masse valant 100 kg
[36,c.926].

De cent coudees – в значній мірі [32,c.275]. Дана реалія в українському
аналозі не перекладається. Une coudee – ancienna mesure de longueur
equivalent a la distance qui separe le coude de l’extremite du medius
(50 em env.).

Les coudees franches – свобода дій . В українському аналізі не
перекладається.

Se donner ses coudees franches – не соромитися. Дана реалія в
українському аналозі не перекладається.

Грошові одиниці

Дана категорія грошових одиниць налічує 32 реалії. З них 12-не
перекладається, 12-методом уподібнення, 4-гіперонімічне перейменування,
3-ситуативним відповідником, 1-дескриптивною перефразою.

Un sou amene l’autre – гроші гроші радять. Ця реалія перекладається
методом гіперононімічного перейменування. [19, с.47]. Un sou – dans la
France d’Ancien Regime, piece du cuivre ou de bronze ou monnaie de
compte. Valant 1/20 de livre [36, с.952].

Cela ne vaut pas un liard, un sou perce, un sou naillant, un traitre
sou, grande-chose – це гроша ломаного не вартує. Дана реалія
перекладається методом уподібнення. [37, с.17]. Un liard – ancienne
monnaie de cuivre qui valait 3 deniers, le quart d’un sou [36, с.594].

Ecu change, ecu mange – копійка гривню береже. Ця реалія перекладається
способом уподібнення. [37, с.28].

Les vieux amis et les vieux ecus – старий друг краще за двох нових. В
українському аналізі не перекладається. [32, с.387].

Mieux vaut ami en voie que denier en courroie – краще мати сто друзів
ніж сто рублів [32,c.329]. Дана реалія перекладається методом
уподібнення. Denier – ancienne monnaie francaise d’argent de l’epoque
carolingienne (1/20 du sou, 1/40 de la livre).

Apporter son obole – вносити свій вклад [32,c.61]. Ця реалія
перекладається методом гіперононімічного перейменування. Une obole –
petite offrande, contribution peu important en argent [36,c.707].

Ne pas valoir une obole – не варта ломаного гроша. Дана реалія
перекладається методом гіперононімічного перейменування.

Point de pigeon pour une obole – даром нічого не получиш за все треба
платити. Дана реалія в українському аналозі не перекладається.

Etre au billon – не мати ніякої ціни [32,c.126]. Ця реалія не
перекладається. Un billon – toute piece de monnaie faite d’un alliage
pauvre en metal precieux [36,c.135].

Mettre au billon – викинути в смітник. В українському аналізі не
перекладається.

N’avoir pas le premier centime – бути без копійки [32,c.196]. Дана
реалія перекладається методом уподібнення. Un centime – monnaie
divisionnaire en France valant 1/100 d’euro [36,c.190].

Deniers comptants – готівка [32,c. 329]. Дана реалія перекладається
методом ситуативного відповідника. Denier – ancienne monnaie francaise
d’argent de l’epoque carolingienne (1/12 du sou, 1/40 dela livre)
[36,c.316].

Deniers puplics – державні гроші. Дана реалія перекладається методом
гіперононімічного перейменування.

Deniers a Dieu – чайові. Дана реалія перекладається методом ситуативного
відповідника.

Denier a la veuve – милостиння. Переклад відбувається за способом
віднайдення ситуативного відповідника.

Ne pas donner quelque chose puor denier d’or – цінити на міру
золота. Дана реалія перекладається методом дескриптивного перекладу.

Y mettre bien son denier – охоче купити щось. Дана реалія в
українському аналозі не перекладається.

C’est un beau denier – гарна сума. Дана реалія не перекладається.

N’en donner pas un fibrelin – не дати за це гроша [32,c.476]. Дана
реалія перекладається методом уподібнення. Febrilin – petite monnaie
[36,c.431].

Ne pas valoir un fibrelin – даремно. В українському аналізі не
перекладається.

Il lui manque toujours dix-neuf sous pour faire un franc – йому завжди
не хватає [32,c.502]. Дана реалія в українському аналозі не
перекладається.Un franc – ancienne unite principale de la France qui
existait jusqu’au 2002 [36,c.450].

C’est une chose a deux liard – це гріш ціна [32,c.612]. Дана реалія
перекладається методом уподібнення.

Faire la maille bonne – заплатити до копійки [32,c.627]. Ця реалія
перекладається методом уподібнення.

Avoir maille a partir avec quelsqu’un – не поділити щось з кимось. Дана
реалія в українському аналозі не перекладається.

N’avoir pas un liard – не мати ні гроша. Дана реалія перекладається
методом уподібнення.

Un liard – ancienne monnaie francaise de cuivre, qui valait 3 deniers
ou le quart d’un sou.

Il se ferait passer pour un liard – він дуже скупий. Дана реалія в
українському аналозі не перекладається.

Sans sou ni maille – не мати гроша за душею. Дана реалія перекладається
методом уподібнення. Une maille – petite monnaie medievale en cuivre, de
tres faible valeur. Au Moyen Age un demi-denier [36,c.616].

Bonne est la maille qui sonne le denier – копійка рубль береже. Ця
реалія перекладається методом уподібнення.

Ne pas valoir une maille – гроша ломаного не вартує. Дана реалія
перекладається методом уподібнення.

A sou, maille et denier – до копійки. Ця реалія перекладається способом
уподібнення.

3.5 Реалії мистецтва та культури

Всі реалії цієї групи не перекладаються .Це свідчить про те , що в
українській мові перекладач не може знайти відповідників і, що
українська культура і мистецтво дуже відрізняються від французької.

Un cure n’a besoin d’autre titre que de son clocher pour
reclamer des dimes – не слід доказувати те, що і так ясно. Дана реалія
в українському аналозі не перекладається. [32, с.312]. “Cure – pretre
charge d’une cure” [36, с.290].

C’est Gros-Jean qui en remonte a son cure – яйце курку невчить. Дана
реалія не перекладається. [32, с.312].

Bacchus aime les naїades – вино треба розбавляти водою. В українському
аналізі не перекладається [32, с.93].

“Bacchus – nom donne a Dionysos par les Romains, qui celebraient ce
dieux des bacchanales” [36, с.1162]; “Naїade – nymphe des rivieres, des
fontaines, des ruisseaux” [36, с.685 ].

Parler latin devant les cordeliers – вчити вченого. Дана реалія не
перекладається [32, с.525]. “Les cordeliers – nom donne aux franciscaїns
jusqu’a la Revolution”[36,c.263] .

Sacrifier a Bacchus – п’янствувати. Дана реалія в українському аналозі
не перекладається.

C’est un vrai canonicat – це хлібне місце [32,c.183]. В українському
аналізі не перекладається. Le canonicat – office de Chanoine [36,c.173].

Le capucin ote son capuchon – погода покращится [32,c.184]. Дана реалія
не перекладається. Сapucin – religieux d’une branche reformee de l’ordre
des Freres mineurs, creee au XVI-e siecle [36,c.176].

Qui entre passe au conclave en sort cordinal – не кажи гоп поки не
перескочиш [ 32,c.256]. Дана реалія в українському аналозі не
перекладається. Un conclave – lieu ou s’assemblent les cardinaux puor
elire un pape [36,c.245].

Aller sur la haquinee des cordeliers – ходити палкою [32,c.266]. В
українському аналізі не перекладається.

Fermer les portes de Janus – повернутися до спокійного життя
[32,c.578]. Дана реалія не перекладається. Janus – un des plus dieux
gardins des portes dont il surveille les entrees et les sorties
[36,c.1438].

La journee des Pupes – день задурених [32,c.544]. Дана реалія в
українському аналозі не перекладається. Journee des Pupes (10 nov.
1630), journee marquee par l’echec des Pevots (partisans de la paix et
des reformes interieures) groupes autour de Mairie de Medis et de
Michel de Marillac et hostiles a la politique de Richelieu, dont ils
crurent avoir obtenu le renvoi. Pentre en grace aupres du roi cardinal
fit exiler ses adversaires [36,c.1300].

Monter sur le Parnasse – займатися поезією [32,c.789]. В українському
аналізі не перекладається. Parnasse – Massif montagneuse de Grece, en
Phocide. Dans l’Antiquite, le Parnasse etait consacre a Dionysos, puis a
Appollon et aux Muses. Dans la tradition tardive, le Parnasse remplace
Helicon comme residence des Muses et lieu d’inspiration des poetes
[36,c.1400].

Реалії етнічні об’єкти

Дана група нараховує 7 реалій . З них 6-не перекладається та одна реалія
транскрибується.

A chaque fou sa marotte – кожен по своєму з розуму сходить. Дана реалія
в українському аналозі не перекладається. [19, с.38].

Chacun a sa marotte – хто чого забагне, тудою його і тягне. В
українському аналозі не перекладається. [19, с.230].

“Une marotte – sceptre surmonte d’une tete grotesque coiffee d’un
capuchon garni de grelots” [36, с.630].

Un Manceau vaut un Normand et demi Manceau – мансієць норманда за пояс
заткне. Дана реалія перекладається способом транскрипції. [32, c.650]

Un Manceau – habitant de la ville du Mans. Le Mans – hist. L’antique
capitale des Aulerci Cenomani fut erigee en comte au VIe siecle. Envahie
par les Normands en 1063. [36, c.1510]

J’ai bien parle a sa burette – сказати правду [32,c.103]. Дана реалія в
українському аналозі не перекладається. Une burette – bonnet carre, a
trois ou quatre cornes, noir puor puor les pretres [36,c.120].

Recevoir sa burette – отримати кардинальський сан. Дана реалія не
перекладається.

Parler le francais comme un Basque espagnol – спотворюючи французьку
мову [32,c.105]. В українському аналозі не перекладається. Basques –
peuple vivant sur les deux versants des Pyrenees occidentales, en
Espagne et en France [36,c.1169].

Battre comtois – притворятися [32,c.256]. Ця реалія в українському
аналізі не перекладається. Comtois – habitant de Franc-comtois
[36,c.243].

Реалії побуту

В цій групі було виявлено 8 реалій.З них 6-не перекладається,
1-ситуативним відповідником,1-гіперонімічним перейменуванням.

Succes de boudoir – успіх у жінок [32,c.156]. Дана реалія в
українському аналозі не перекладається. Boudoir – petie salon de dame
[36,c.147].

Quart de brie – великий ніс [32,c.172]. В українському аналозі не
перекладається. Le brie – fromage au lait de vache, a pate molle et a
croute maisie, fabrique dans la Brie [36,c.155].

S’en aller en brouet d’andouilles – закінчиться нічим [ 32,c.174]. Дана
реалія не перекладається.

Le brouet – Bouillon, potage des anciens Spartiates [36,c.128].

N’avoir ni bure ni buron – не мати копійки за душею [32,c.176].
Перекладається заміною іншою реалією з іншим денотативним і конотативним
значеннями. Le bure – grossiere etaffe de laine brune [36,c.186]. Le
buron – petite cabane de berger [36,c.187].

Mettre quelqu’un en capitolade – роздерти когось на шматки [32,c.184].
Дана реалія перекладається методом гіперононімічного перейменування. Une
capitolade – ragout fait de restes coupees en petits morceaux
[36,c.175].

Faire danser le cotillon – збити жінку [32,c.273]. Дана реалія в
українському аналозі не перекладається. Le cotillon – ancien jupon
[36,c.267].

A chaque fouace sa marotte – у кожного барона своя фантазія [32,c.498].
В українському аналозі не перекладається. Une fouace – galette de
froment ciute ou four ou sous la cendre [36,c.446].

L’heure de l’absinthe – час аперитиву [32,c.46]. Дана реалія
перекладається методом ситуативного відповідника. L’absinthe – plante
aromatique des lieux incultes [36,c.38].

7. Соціально-політичні реалії

Соціально-політичні реалії виявляються найменш розповсюдженими і
налічують 11 реалій , де 7-не перекладаються,3- ситуативним
відповідником,1-калькуванням

І. Соціально-політичне життя (титули)

Allons saute marquis – будь задоволений собою [32,c.47]. Дана реалія в
українському аналозі не перекладається. Marquis – a l’epoque
carolingienne, seigneur de rang comtal qui etait prepose a la garde
d’une marche territoriale [36,c.631].

Debacler son chouan – відкрити моє серце [32,c.229]. В українському
аналозі не перекладається. Un chouan – insurge royaliste des provinces
de l’Ouest (Bretagne, Maine), pendant la Revolution francaise
[36,c.214].

Fier comme un hidalgo – гордий як іспанець [32,c.557]. Дана реалія
перекладається методом ситуативного відповідника. Un hidalgo – noble
espagnol [ 36,c.567].

Parti Fusilles – партія розстріляних [32,c.793]. Про комуністичну
партію Франції.

Crier vive le roi, vive la Lique – куди вітер подує [32,c.939]. Дана
реалія не перекладається.

Lique – mouvement relidieux et politique qui regroupa les catoliques
francais de 1576-1594, lors des guerres de Religion a Paris [36,c.1484].

ІІ.Адміністративно-територіальна організація (населені пункти)

Batard de Caux – Молодший син, полишиний спадщини [32,c.106]. Дана
реалія в українському аналозі не перекладається. Caux-region de France
sur la Manche [36,c.1229] .

Neveu a la monde du Marais – незаконний син [32,c.656]. Дана реалія не
перекладається.

Le Marais – ancien quartier de Paris (III-e et IV-e arrondissement)
[36,c.1513].

Dire Niort a quelqu’un – послати подальше [32,c.740] . В українському
аналозі не перекладається. Niort-cheuf-lieu du departement des deux
Sevres, a 403 km de Paris [36,c.1568].

Envoyer quelqu’un a Pontoise – відправити далеко [32,c.801]. Дана
реалія в українському аналозі не перекладається. Pontoise – chef-lieu
du Val d’Oise a 27 km au N.O de Paris [36,c.1621].

ІІІ. Військові реалії (службовці)

Me prends-tu puor un bleu ? – ти мене приймаєш за простака? [32,c.140]
Дана реалія перекладається методом ситуативного відповідника. Les Bleus
– pendant la Revolution francaise, nom que les vendeens donnaient aux
soldats de la Republique (vetus d’une uniforme bleu) [36,c.219].

Grognard a trois chevrons – заслужений воїн [32,c.538]. Ця реалія
перекладається способом ситуативного відповідника. Le grognard – soldat
de la Vieille Garde de Napoleon I-er [36,c.492].

Висновок

Труднощі, пов’язані з етимологізацією фразеологічної одиниці та її
датуванням, випливаютьіз самої сутності цієї одиниці. Фразеологізми,
будучи роздільно оформленими одиницями мови, порівняно з одиницями
нижчих рівнів – фонемою, та словом – володіють більш складною
лексично-граматичною та особливо смисловою структурою у створені якої, у
значно більшій мірі беруть участь як мовні фактори, так і позамовні.

Терміном реалійї називають побутові і спецефічно національні слова й
звороти, що не мають еквівалентів у побуті, а отже, і в мовах інших
народів.

Можливості досягнення повноціного словникового перекладу фразеологічних
одиниць злежить, в основному від співідношень між одиницями вихідної
мови та мови перекладу.

Реалія, як будь-який компонент фразеологічних одиниць, втрачає тим
більшу частину свого значення, чим тісніший звязок між компонентами,
тобто чим вищий ступінь злитності всього сполучення.

Можем визначити, що фразеологізми, які містять реалії є подвійними
реаліями – лакунами.

Найголовнішою та основною ознакою людського спілкування. Є передача
думок від одних людей до інших, тобто передача того, що називають
змістовною (внутрішньою) стороною мовлення його змістовим вмістом.

Для загальної лінгвістичної теорії перекладу інтерес являє питання про
способи перекладу слів як назв реалій оскільки реалія є екстра
лінгвістичним поннятям і не може “перекладатись”, як не може
“перекладаитсь”з однієї мови на іншу будь-яка існуюча у природі річ.

Ми погоджуємся з думкою Р.П. Зорівчак,яка пропонує ввести термін
“віднайдення сематико-стилістичного відповіідника” або “трансляційне
перейменування реалій”. Досліця розрізняєнаступні способи трансляційного
перейменування реалій. Трансляцію, гіперенімічне перейменування,
дескркптивну перефразу, комбіновану реномінацію, калькування,
контекстуальне тлумачення, віднайдення ситуативного відповідника, метод
уподібнення та міжмовну транспозицію на конатативному рівні.

результаті проведеного аналізу були присутні всі способи трансляційного
перейменування реалій, крім способа контекстуального розтлумачення проте
було виявлено 154 реалій, з них 108 не перекладались.

Отже, в результаті даного дослідження ми отримали такі дані:

Реалії НП ДП МУ СВ ГП ТК ТЛ Калькування МТКР Всього

Власні назви 41 – 2 2 – 5 3 – – 53

Міри 18 1 1 – 2 – – – – 22

Грошові одиниці 12 1 12 3 4 – – – – 32

Мистецтва та культури 12 – – – – – – – – 12

Праці 7 – 3 – – – – – – 10

Побуту 5 – – 1 1 – – – 1 8

Етнічні об’єкти 6 – – – – 1 – – – 7

Соціалоно-політичні 7 – – 3 – – – 1 – 11

Всього 108 1 18 9 7 6 3 1 1 154

БІБЛІОГРАФІЯ

Алефіренко М. Ф. Теоретичні питання фразеології. – Харків: Вища школа,
1987. – 135с.

Бабкин А. М. Лексикологическая разработка русской фразеологии. – М.: –
Л:, 1964. – 170с.

БАЗЕН

Брутян Г.А. Язык и картина мира //Философские науки. – 1973. –N1.
–C.108-111.

Вайсбурд М. Л. Реалии как елементи страноведения // Вопросы философии. –
Рус. яз. за рубежом. – 1972. № 3. – С. 98 – 99.

Выготский Л.С. Мышление и речь.- М.; Ленинград, 1934.-С. 95.

Влахов С., Флорин С. Непереводимое в переводе. – М.: Международные
отношения, 1980. – 342с.

Гак В. Г. Беседы о французском слове. – М.: Международные отношения,
1966. – 240с.

Гак В. Г., Львин Ю.В. Курс перевода. – М.: Междунар. Отношения, 1970. –
400 с.

Ганич Д. П., Олійник І. С. Словник лінгвістичних термінів. – К.: Вища
школа, 1985. – 215с.

Гумбольдт В. Избранные труды по языкознанию.- М.: Прогресс, 1984.-398 с.

Гумбольдт В. Язык и философия культуры. –М.: Прогресс, 1985 .-452 с.

Ермоленко С.С., Харитонова Т.А., Ткаченко О.Б., Яворська Г.М., Ткаченко
В.А., Шамота А.М. Мова в культурі народу (план-проспект) //
Мовознавство.- 1998- N 4-5.-С. 3-17.

Зорівчак Р. П. Реалія і переклад: На матеріалі англомов. пер. укр.
Прози. – Львів: Видавництво при ЛДУ, 1989. – 213с.

Зорівчак Р. П. Принципи підходу до фразеологічної одиниці в
перекладознавчих дослідженнях: Теорія і практика перекладу.- К.,
1979.-Вип 1 – с.108-122.

Кириленко К.І., Сухаревська В.Т. Теорія і практика перекладу.-Вінниця
2003.

Комиссаров В.Н. Теория перевода: (Лингв. Аспекты): . – М.: Высшая
школа, 1990. – 250с.

Комиссаров В.К. Слово о переводе (Очерк лингвист. Учения о переводе). –
М.: Международные отношения, 1973. – 215с.

Колшанский Г.В. Обьективная картина мира в познании и в языке.- М.:
Наука,1990.-108 с.

Коптілов В.В. Теорія і практика перекладу: посібник для студентів
філологічних факультетів університетів. – К.: Вища школа, 1982. – 165с.

Коптілов В.В. Перешотвір і переклад : Роздуми і спостереження. – К.:
Дніпро, 1972. – 216с.

Кукушкина Е.И. Познание, язык,культура.-М.: МГУ, 1984. -264 с.

Кушина Н.І., Медвідь О.С. Мовна картина світу як проблема перекладу //
Материалы ІV Междунар. Конф. „Язык и культура „. – Ч. 2. – К.:
Collegium.-1996.-С. 246-247.

Лавыш Т.А. Национально-исторический колорит в тексте перевода //
Романо-германское языкознание, вып. 14. – Минск: Высшая школа, 1984. –
С. 71 – 75.

Латышев Л.К. Курс перевода /Экривалентность перевода и способы её
достижения/. – М.: Междунар. Отношения, 1981. – 248с.

Левицкая Т.Р., Фитерман А.М. Теория и практика перевода с английского
языка на русский. – М.: Изд-во лит-ры на иностр. яз., 1963. – 263с.

Лисиченко Л.А. Структура мовної картини світу //Мовознавство.-2004.-N
5-6.-С.36-41.

Лопатникова Н. Н., Мовшович Н. А. Лексикология современного французского
языка. – М.: Высшая школа, 1971. – 231с.

Медникова Э.М. Перевод – результат и источник сопоставления
(стилистический аспект) // Перевод и проблемы сопоставвительного
изучения языков. – М.: Изд-во МГУ, 1986. – С. 5 – 11.

Микулина Л. Национально-культурная специфика и перевод // Мастерство
перевода: Сб. Статей 1979. – М.: Сов. Писатель, 1981. – Сб. 12. – С. 79
– 99.

Мудрість народна – мудрість міжнародна / А. М. Жовківський,
Т. Д. Івасютин. Та ін. – Чернівці: Рута, 2004. – 256с.

Муравьeв В. Л. Лексические лакуны. (На материале лексики франц. и рус.
яз.) – Владимир: Владимир. пед. институ., 1975. – 97с.

Назарян А. Г. История развития французской фразеологии. – М.: Высшая
школа, 1981. – 189с.

Назарян А. Г. Образные сравнения французского языка. Фразеологизмы. –
М.: Наука, 1965. – 200с.

Назарян А. Г. Фразеология современного французского языка. – М.: Высшая
школа, 1987. – 287с.

Онхас С.Л. Судьбы французских именах // Иностраные языки в школе. –
1992. – №1. – С. 54 – 58.

Реформацький А. А. Введение в языкознание. – М.: Просвещение, 1967. –
542с.

Рецкер Я.И. теория перевода и переводчиская практика. Почерки
лингвистической теории перевода. – М.: Международные отношения, 1974. –
216с.

Россельс В.М. Перевод и национальное своеобразие подленника // Вопросы
художественого перевода. Сборник статей. – М.: Советский писатель, 1955.
– 310с.

Степанов Ю. Французская стилистика. – М.: Высшая школа., 1965. – 156с.

Соболев Л. М. О переводе образа образом // Вопросы художественного
перевода. – М.: Советский писатель, 1955. – 310с.

Телия В. Н. Что такое фразеология. – М.: Наука, 1966. – 86 с.

Телия В.Н. Метафоризация и ее роль в создание языковой картины мира //
Роль человеческого фактора в языке: Язык и картина мира / Отв.ред.
Б.А. Серебренников .- М.: Наука, 1991.-С. 173-204.

Телия В.Н. Русская фразеология. Семантический, прагматический и
лингвокультурологический аспекты.- М.:Языки русской культуры,
1996.-288с.

Урысон Е.В. Языковая картина мира . // Вопросы языкознания.-1998.-N
2.-С.3-21.

Федоров А.В. Основы общей теории перевода. – М.: Высш. Шк., 1968. –
387с.

Французско-русский фразеологический словарь / Под редакцией Я. И.
Рецкера. – М.: Государственное издательство иност. и нац. словарей,
1963. – 1112с.

Цыбина Л.Ю. Проблема перевода реалий // Перевод и проблемы
сопоставительного изучения языков / Под. ред. В. М. Нечаевой. – М.:
Изд-во МГУ, 1986. – С. 132 – 140.

Чередниченко А.И. Прагматические аспекты варьирования французской
образной фразеологии // Романские языки: семантика, прагматика,
социолингвистика. – Л.: 199 – Вып.1. – С. 168 – 177.

Щербань Н.П. Деякі проблеми фразеології та перекладознавства. //
Науковий вісник Чернівецького університету. Сер.: Германська філологія.
– Чернівці: Рута, 1996. – Вип.2. – С. 109 – 113.

Bazin

BAZin

Le petit Larousse illustre: Dictionnaire encyclopedique. – P.: Vuef,
2002. – 1885p.

Tougan – Baranovskaia B. Proverbes et dictons russes. – M.: Progres,
1966. – 102p.

ДОДАТКОВІ ВАРІАНТИ ДЕЯКИХ ПИТАНЬ

КАРТИНА СВІТУ ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ МЕНТАЛЬНОСТІ НАРОДУ

1.1. МОВНА КАРТИНА СВІТУ

Проблема співвідношення концептуальної та мовної картини світу

Термін “картина світу” в сучасній науці є досить актуальним та
усталеним. Лінгвісти вживають його для установлення зв язку між мовою та
навколишньою дійсністю (30; 69; 88; 141; 151; 159; 169; 175; 178; 204;
205; ). Будь-яка мовна картина світу виникає в наслідок когнітивної
діяльності людини та спрямована на пізнання об активної дійсності.

Сучасна лінгвістика великою мірою успадкувала ідеї В.фон Гумбольдта. У
мові, на його думку віддзеркалюється певний світогляд, духовні якості
носія мови, народу. Знаходячись між людиною й зовнішнім світом, кожна
мова малює думці картину зовнішнього світу відповідно до особливостей
того світогляду, що відображений у мові. Будучи посередником між світом
та людиною, “мова в той же час являє собою й віддзеркалення, і знак”, і
тому не може бути зведена до сукупності довільно або випадково вживаних
понять (58: 320-324). Учений дійшов висновку, що кожна мова вбирає в
себе щось від конкретної своєрідності своєї нації й, у свою чергу, діє
на неї у тому ж напрямку. Мова завжди втілює в собі своєрідність цілого
народу; тому в ній не слід боятися ні витонченості, ні надлишку
фантазії, які хтось вважає небажаними (59: 348-349). Ми особливо
виділяємо в лінгвістичній спадщині В. Фон Гумбольдта його погляди на
мову як на засіб відображення картини світу, вираження національної
самобутності. Мабуть, у різних баченнях речі В. Фон Гумбольдт і розуміє
основи національної самобутності мови, в якій позначилася вся
своєрідність народу – її творця.

1.2. Розбі\ності національних мовних картин світу

Розвиваючи ідеї В. Фон Гумбольдта, Б.Л. Уорф відзначає, що мови
різняться не тільки тим, як вони будують речення, але й тим, як вони
поділяють навколишній світ на елементи, що є матеріалом для побудови
речень ( 176: 192), а ми, як зауважує Б.Л. Уорф, розчленовуємо природу в
напрямку, підказаному нашою рідною мовою ( 177:174). Ми вважаємо, що не
дивлячись на те, що різні мови в своїй граматичній структурі та
лексичному складі по-різному членують світ, універсальна картина світу,
яка відповідає певній концептуальній картині світу, у різних носіїв мов
в основному збігається. Національні мовні картини світу різняться. Але
значною мірою вони подібні, оскільки відображають загалом єдину
дійсність.

Розвиваючи ідеї вчення В. фон Гумбольдта, Л. Вайсгербер, представник
неогумбольдтианської лінгвістики, робить висновок, що в основу
мовознавства повинні бути покладені такі головні положення: 1) мова
виступає як середня ланка, де відбувається синтез внутрішнього світу
людини та оточуючи її зовнішньої дійсності; 2) мовознавство ґрунтується
на світорозумінні, що здійснюється через рідну мову (19: 37).
Л.Вайсгербер вважає мову творінням наці, в якому знайшов своє
відображення процес пізнання всіх поколінь. Мова як така – уже духовний
світ, що постає перед конкретною людиною як щось об’єктивне, але
стосовно до пізнаваного суб’єктивним, одностороннім (39: 119-120).
Відмічаючи, що у формуванні “мовних змістів” беруть участь чотири
чинники – природа, людський рід, індивід і етнічна спільнота, – учений
підкреслює, що перші три чинники не мають істотного значення й
відступають на задній план перед четвертим. Основним чинником формування
мови та ї змісту є, на думку Л.Вайсгербера, етнічна спільнота, яка
по-своєму перетворює зовнішній світ в особливу, специфічну для
конкретної мови, “картину”, або “образ” світу. Зовнішній світ входить у
мову тільки через призму “національного бачення” (цит. За 72: 91-92).
Говорячи про особливий світогляд, властивий кожному народу, Л.Вайсгербер
має на увазі особливий спосіб сприйняття, розуміння й оцінки дійсності,
спосіб усвідомлення людиною свого місця в світі, який виражається в
системі узагальнених поглядів на дійсність, переконань, ідеалів. В
аспекті філософії й логіки термін “картина” був запропонований
Л.Вітгенштейном: “Речення – картина дійсності. Речення – модель
дійсності, якою ми її собі уявляємо (454: 19). У лінгвістику термін був
уведений Л.Вайсгербером.

Проблема картини світу й сьогодні становить великий інтерес як для
вітчизняних науковців (30; 95; 105; 106; 141; 185;), так і для
зарубіжних (220; 226; 239; 246; 248; 257;), зокрема російських (80; 88;
146; 157; 178; 182; 211).

Поняття картини світу базується на дослідженні комплексу уявлень про
навколишній світ, під яким розуміють людину, її буття, середовище, в їх
взаємодії, найважливіші умови існування людини в світі (146: 11).
Картина світу іноді уявляється вченим як глобальний образ світу, що
виникає в людини в ході всіх її контактів з навколишньою дійсністю (119:
69; 146; 19-20). Суб’єктами мовної картини світу є носії мови (60: 31),
оскільки картина світу є способом пізнання світу, а отже, результатом
когнітивної діяльності людей, відображенням результатів діяльності
повсякденної свідомості (60: 33-35), то дослідження французької мовної
картини світу призводить до осягнення результатів когнітивної діяльності
носіїв французької мови, до розуміння їх менталітету.

У науці традиційно розрізняються концептуальна картина (модель) світу та
мовна картина (модель) світу. Їх диференціація спирається на
протиставлення мислення та мови.

Г.В.Колшанський, визначаючи безсумнівну національну своєрідність
формальних і семантичних структур різних мов, стверджує, що національна
своєрідність властива концептуальній, яка пов’язана з пізнавальною
діяльністю людини, а не мовній картині світу (79: 174-182). Проте, саме
за допомогою слова, основної одиниці мовної картини, здійснюється її
зв’язок з концептуальною картиною світу, яка міститься в свідомості
людини. Саме тому, на нашу думку, всі особливості пізнавальної
діяльності людини відображаються в мові, зафіксовані в концептах, що
реалізуються різними мовами засобами, тому саме в мовній картині
відображується національна специфіка.

Чим більше різняться мови за своїми характеристиками, тим більшою є міра
варіації додаткової інформації мовної моделі світу (35: 42-43; 36:
108-110).

Іноді мовна й концептуальна картини світу протиставляються як мова й
мовлення (текст), тобто як план змісту словника й граматики та як план
змісту текстів енциклопедичного характеру (71: 12). Таке протеставлення
суперечить фактам: реальна дійсність відображається у свідомості людини,
концептуальна картина світу утворюється яв процесі переробки цієї
інформації; через слово, основну мовну одиницю, концептуальна картина
світу зв’язується з мовною. Отже, і мова, і мовлення створюють картину
світу; концептуальна картина світу належить до сфери свідомості людини.

Теоретичне обґрунтування проблеми сприйняття картини світу у формі
мовної картини світу знаходимо в колективній монографії за редакцією
Б.О.Серебреникова “Роль людського чинника в мові: Мова і картина світу”.
Її автори бачать концептуальну модель світу більшою, за мовну (153: 107,
142, 169). Картина світу – це те, яким малює світ людина у своїй уяві, –
феномен більш складний, ніж мовна картина світу, тобто та частина
концептуального світу людини, що має “прив’язку” до мови й відображена в
мовних формах. Не все позначається за допомогою мови, і не вся
інформація повинна бути пропущена через мовні форми. Г.А.Уфімцева
зазначає, що концептуальна модель світу містить інформацію, подану в
поняттях, а в снові мовної моделі світу лежать знання, закріплені в
семантичних категоріях, складених із слів і словосполучень, по-різному
структурованих у межах певного поля тієї або іншої конкретної мови
(182:139). Основою вербальної, мовної картини (моделі) є, на думку
російського лінгвіста, репрезентація загальної картини світу за
допомогою мови (там само: 114). В.І.Постовалова уточнює, що мова
безпосередньо бере участь у двох процесах, пов’язаних із картиною світу:
у її надрах формується мовна картина світу, один із найбільш глибинних
прошарків картини світу в людини; саме мова виражає й експлікує інші
картини світу людини, що з допомогою спеціальної лексики входять у мову,
вносячи до неї риси людини, її культури. Завдяки мові, знання досвіду,
отримане окремими індивідами, перетворюється в колективне надбання,
колективний досвід (146: 11). Мова не могла б виконувати роль засобу
спілкування, якби не була пов’язана із концептуальною картиною світу. На
думку Б.О.Серебреникова, цей зв’язок здійснюється в мові двома шляхами:
мова означує окремі елементи концептуальної картини світу, що
виражається звичайно в створенні слів і засобів зв’язку між словами й
реченнями, і мова пояснює зміст концептуальної картини світу, повязуючи
між собою слова в мовленні (157: 107). Т.Г.Нікітіна розуміє під
концептуальною картиною світу нелише систему основних логічних
категорій, які, справді, є універсальними. На “нижніх поверхах”
концептуальної картини світу неодмінно, на її думку, знайдуть відбиття
національні особливості світовідчуття, світосприймання, світорозуміння.
А це означає, що мовна картина світу буде не національним втіленням
інваріантної концептуальної картини світу, а експлікацією
національно-специфічної концептуальної картини світу в її остаточному
національно-специфічному оформленні засобами мови. Як і автори
зазначеної монографії, науковець вважає концептуальну модель більшою за
мовну (119: 70).

Ю.М.Караулов підкреслює, що картина світу визначають наукове знання та
мовна специфіка (69: 246), а межі між мовною моделлю світу та
концептуальною моделлю світу здаються вченому хисткими, невиразними.

Дослідники мовної картини світу наголошують на таких її особливостях:
кожен народ має певні відмінності у своїй мовній картині світу, картини
світу варіюють (65: 3; 158: 6; 172: 152;196: 305), мовна картина світу є
вториною за своєю природою (88: 169; 164: 57; 166: 104; 169: 180),
антропоморфною за спрямованістю (2: 167), складається з окремих
фрагментів (21: 8; 30: 214-216; 51: 67; 95: 246-247; 171: 231; 173: 225;
180: 188; 211: 14). В.М.Телія уявляє мовну картину світу як інформацію,
розсіяну по всьому концептуальному каркасу й пов’язану з формуванням
самих понять за допомогою міні полювання в процесі мовними значеннями та
їх асоціативними полями, що збагачує мовними формами й змістом
концептуальну систему, якою користуються як знанням про світ носії
конкретної мови. Науковець відзначає, що мовна картина світу не має
чітких меж; тому її місце щодо власне концептуальної моделі світу, на
думку вченого, не може бути визначене як периферія (169: 177-180). Саме
таке розуміння особливостей мовної картини світу є теоретичною основою
нашої роботи.

Концептуальна картина світу засобами мови перетворюється у мовну. Нам
уявляється, що концептуальна картина світу й мовна різняться засобами
створення: перша використовує поняття й уявлення, а друга – мовні
одиниці. Таким чином, наявність не вербальних засобів вираження в
концептуальній картині світу і лінгвістичних засобів творення загальних
рис та національних особливостей мовної картини світу – ось принципова
відмінність між концептуальною картиною світу та мовною.

Людина відображає світ кізь призму накопичених суспільством знань,
понять, навичок. Навіть до цілком нового, сприйнятого почуттєво явища
вона ставиться з позиції сприйняття нею суспільної культури. Тому чистої
чуттєвості в людини немає: у тканину сприйняття, не говорячи вже про
уявлення, завжди вплітаються слово, знання, досвід і культура поколінь
(115: 103). Здатність людини до специфічного відображення навколишнього
світу є найважливішою умовою існування мови, оскільки в основі
будь-якого типу комунікації (у тому числі за допомогою мови) лежить
спроможність повідомляти певну інформацію про речі (у широкому розумінні
слова), що знаходиться за межами мови. Отже, цілком природно, що
дослідження сутностей мовного значення як результат специфічного
віддзеркалення світу тісно пов’язане з вивченням природи відображуваних
об’єктів, їхньою систематизацією в ході когнітивної діяльності людини,
фіксацією тих або інших рис людини у мовній семантиці тощо (26: 29).
Характеризуючи мовну картину світу, мовознавці відзначають її особливе
значення та функції. Н.Ю.Шведова звернулась до розуміння мовної картини
світу як картини в ціілому, як цілісного зображення мовою всього того,
що існує в нас і навколо нас: російський лінгвіст висловлює думку про
спроможність мови своїми власними засобами уявити все існуюче як щось
цілісне, що уміщається в єдиний образотворчий простір і цим простором
об’єднане. Дослідниця формулює таке визначення цього терміна: ”Мовна
картина світу – це вироблене багатовіковим досвідом народу здійснюване
засобами мовних номінацій зображення всього існуючого як цілісного й
багатокомпонентного світу, у своїй структурі й зв’язках своїх частин, що
подає, по-перше, людину, її матеріальну і духовну життєдіяльність і,
по-друге, усе те, що її оточує: простір і час, живу і неживу природу,
галузь створених людиною міфів і соціум”(205: 15). Саме так розуміється
термін “мовна картина світу” в кандидатській роботі. Н.Ю.Шведова
зазначає, що картина світу в її відображенні мовою складніша й глибша за
ту, що відтворюється власне найменуваннями. Це також картина зв’язків і
відношень, що існують між предметами (явищами, ситуаціями), між
предметами і тими, хто їх сприймає й оцінює, між самими такими
кваліфікаціями й оцінками. Отже, картина світу постає, не просто як “усе
найменоване”, а і як “усе, що співвідноситься, пов’язане одне з одним і
одне від одного залежне”.

1.2.1Національні особливості фразеологічних одиниць

У процесі комутації слова, поєднуючись із іншими словами, утворюють
словосполучення, що ставши складовим речення, виступають своєрідними
“блоками перекладу”. Через специфіку структури та змісту особливе місце
серед них займають переосмислені словосполучення, відомі як
фразеологічні одиниці (ФО) чи фразеологізми, дослідженнями яких із
середини ХХ ст. займається відносно нова лінгвістична дисципліни –
фразеологія (Ш. Баллі; В.В.Виноградов; В.Л.Архангельський,
В.С.Виноградов, Р.П.Зорівчак, О.В.Кунін, Л.Г.Скрипник, В.М.Телія,
М.М.Шанський; І.І.Чернишова, С.Н.Денисенко, М.В.Гамзюк, В.І.Гаврись,
О.П.Пророченко та ін. і. т. д.). через цю специфіку з 80-х рр. ХХ ст.
фразеологізми стали актуальним предметом іншої нової лінгвістичної
дисципліни – перекладознавства. Саме тоді Р.П.Зорівчак, яка здійснила
перекладознавчу класифікацію фразеологізмів, першою звернула увагу на
між системний характер фразеологізмів, що становлять певний рівень мови,
та відповідні особливості їх перекладу. Проте з часу її оригінального та
глибинного аналізу пройшло вже понад 20 років, за які змінилась
дослідницька парадигма. Структурну концепцію фразеологізмів (див. також
Н. Любчик), має невідворотно змінити пост-структурна, чи
постнеокласична, що, ґрунтується на взаємо проникаючій синергії та
емерджентності об’єкту дослідження і цілісності його розгляду (голі
стичності), може внести нові корективи у предмет аналізу. Тому завданням
цієї статті стає спроба визначити фразеологічний рівень мови (серед
інших її рівнів), встановити одиниці цього рівня (через класифікацію
типів фразеологізмів) та особливості їх перекладу.

Розглянемо вихідні положення.

Цілісність тексту, за сучасними пост-некласичним підходом, що пояснює
напрямки системного саморозвитку, зумовлюється саме “над системними”
властивостями сукупної адаптивної системи як поєднання
різноструктурованих об’єктів (у т.ч. певних словосполучень) у цьому
тексті. Ці властивості (цілісність, синергія, динамічність,
симетричність, енергомічність тощо), реалізація яких у переосмислених
словосполученнях унаслідок взаємодії різноструктурованих підсистем
перевищує суму окремих складових елементів, що мають стати предметом
відповідного дослідження на різних рівнях мови. Кожна із цих
властивостей має певну спеціалізацію (10: 180, 186, 201; 12: 132; 17:
17, 100) – симетричність засвідчує організаційну співвіднесеність серед
складових феномену (наприклад, елементів композиціх словосполучення),
синергія – сукупну взаємодію різнотипних систем (фонетики, семантики,
синтаксису, що єднають його компоненти), емерджентність спонукає до
виникнення інтегративних якостей, відсутніх у складових (наприклад,
завдяки ритмічній побудові словосполучення виникає нагнітання певного
настрою), а енергомічність забезпечує необхідну економію зусиль у
процесі мовної діяльності тощо. Загалом же ці властивості, що
забезпечують через взаємо перехід категорій структурну самоорганізацію
та саморегуляцію адаптивної системи, якою є як текст, так і
словосполучення, що його творять, допомагають утворювати цілісність цих
феноменів, що перебувають у рухомій (динамічній) рівновазі.

Поєднання як одно-, так і різнорівневих елементів системи, що
спостерігаються у сталих переосмислених словосполученнях, має своїм
наслідком різнотипні міжзв’язки синергетичного характеру, що лежать в
основі сталих словосполучень (фразеологізмів). Це – семантична
цілісність або семантична нерозкладність (внаслідок чого значення
декількох слів сприймається як єдине ціле); метафоричність нового
цілісного значення, що базується на певному образі, який стає
внутрішньою формою ФО (наприклад, повертати голову за сонцем мов
соняшник, де внутрішньою формою для слова соняшник виступає слово
сонце); різні ступені вмотивованості внутрішньої форми фразеологізму та
експресивності; нарізно оформленість ФО (тобто наявність не менше двох
повнозначних слів у складі ФО); відносна стійкість структурного складу
чи цілісність ФО як відтворюваність сполук, які (за психолінгвістичними
експериментами) зберігаються в нашій пам’яті готовими одиницями мови;
незначна можливість їх дослівного перекладу іншими мовами.

На цій основі, враховуючи й попередні дефініції (у т.ч. і Л.Г.Скрипник
та ін. (11: 11)), можна запропонувати таке визначення фразеологізму чи
фразеологічної одиниці (ФО): фразеологізм – це відносно стійка,
соціально зумовлена лексико-граматична єдність двох чи більше нарізно
оформлених компонентів, граматично організованих за моделлю
словосполучення чи речення, що виражає на основі (часто й стертого)
образу цілісне переосмислення, яке автоматично відтворюється мовцями як
готова до використання одиниця мови. Таке визначення, на нашу думку,
засвідчуючи функціональність та динамізм ФО, наблизить дослідника й
переклала до синергії та голістичної цілісності цього явища.

Сукупність виявлених ознак суттєво вирізняє фразеологізми від слів чи
вільних словосполучень, що дає змогу деяким ученим (5: 29; 3: 124)
говорити про фразеологічний рівень мови й про фразеологізми як одиницю
перекладу. Такий підхід викликає спершу певні сумніви. Традиційно мовні
рівні охоплюють свої одиниці саме за типом їх поєднання та
функціонування. Ці міркування підтверджують і ті обставини, що фонеми на
фонетичному рівні функціонують на основі їх зчеплення в перцептивному
потоці морфеми, морфеми на морфологічному рівні – на основі їх поєднання
у слові, слова на лексичному рівні – на основі їх поєднання в синтагмах,
синтагми (словосполучення) на синтаксичному рівні – на основі їх
поєднання в реченнях, речення на текстовому рівні – на основі їх
поєднання в тексті. Проте фразеологізми, що за своєю формою складають
синтагму (словосполучення) синтаксичного рівня, виражають, однак,
значення із лексичного рівня та можуть утворювати речення текстового
рівня (прислів’я, приказку), тобто вони відносяться щонайменше до трьох
рівнів. У такий спосіб стандартні мовні рівні можна уявити як
горизонтальні площини, а фразеологічний – як об’єднуючий вертикальний,
чи проміжний рівень. Саме це свідчить, на нашу думку, про синергетичну
організацію мовної системи, взаємопроникнення елементів якої сприяє її
саморозвиткові.

При визнанні фразеологічного рівня мови логічно постає проблема його
одиниць, визначення яких в таких дослідженнях обмежується мало значущим,
нейтральним терміном “фразеологізми”. Звідси одиницю фразеологічного
рівня доцільно встановлювати на основі відомиих класифікацій
фразеологізмів, що зовсім не просто. Поєднання елементів сталих
переосмислених словосполучень важко піддається класифікаціям через
відкритий характер мовної системи та різнотипні міжзв’язки, внаслідок
чого в ході багаторічних досліджень (1950-1990) появилися відмінні
класифікації фразеологізмів на основі різних ознак. До них належать: 1)
семантична класифікація (В.В.Виноградов, В.П.Жуков, М.М.Шанський,
Б.О.Ларін та ін.); 2) граматична (В.Л.Архангельський, Ф.А.Краснов,
О.І.Молотков); 3) структурна (М.Т.Тагієв); 4) функціональна (Л.А.Щукіна;
Н. Burger); 5) стилістична (О.С.Ахманова, В.В.Виноградов. С.Г.Гаврін,
М.М.Шанський, Л.А.Булаховській); 6) класифікація фразеологізмів із
погляду шляхів переосмислення їх компонентів (Р.П.Зорівчак) тощо.

За нашим аналізом (13), наведені класифікації або мають різні логічні
основи, або не охоплюють усієї різноманітності, або, включаючи
надлишкові феномени, є занадто загальними. Враховуючи те, що в основі
основних рівнів мови (фонетичного, морфологічного, лексичного тощо)
лежать семантичний та структурний критерії (див. фонема, морфема,
лексема тощо), вважаємо за доцільне в подальшому скористатися
переробленою нами структурно-сематичною класифікацією І.І.Чернишової
(14: 40-50), оптимальною для нашого дослідження, враховуючи компоненти
інших класифікацій. За цією класифікацією фразеологічні одиниці містять
номінативні фразеологічні єдності (компоненти яких семантично повністю
переосмислені), номінативні фразеологічні сполучення (з одним
переосмисленим компонентом, який перебуває в сингулярному (одиночному)
сполученні з непереосмисленим компонентом) та комунікативні
фразеологічні висловлювання, які складають завершення речення.

Мовна картина світу

Мовна картина світу (МКС) розглядається в системі “домовна картина
світу“, основною одиницею якої вважається концепт, “концептуальна
картина”, основною одиницею якої є поняття, і “мовна картина”, основним
для якої є значення мовного знака. Показується взаємозв язок цих трьох
рівнів картини світу. МКС характеризується також із погляду її динаміки
та її значення для формування інтелектуального світу нації.

1.2. Розбіжності національної мовної картини світу

За певних культурно-історичних і суспільно-політичних умов може виникати
розбіжність між прогресивною концептуальною картиною світу та архаїч
мовною. Таке явище спостерігалось, наприклад, в українській мові ХІХ –
початку ХХ ст., коли для відтворення тогочасної концептуальної картини
використовувалась на Лівобережжі російська, а на Правобережжі польська
мова і переймалася відповідна картина світу. Українська мова вважалася
здатною виражати тільки архаїчну ККС, що відбивала сприймання світу
неписьменним селянином або міщанином, у яких і виробництво, і побут були
майже законсервовані протягом століть. Із цього погляду і дискусії щодо
шляхів розвитку української літературної мови, які точилися протягом
ХІХ-ХХ ст., набувають ширшого і глибшого значення: об’єктивно це була
дискусія про шляхи інтелектуального розвитку народу – чи йому
законсервуватися як етнічній групі архаїчного типу, чи входити в
сучасний світ у всеозброєнні мови, здатної виражати новочасну ККС і
містити відповідну МКС. Так, М. Костомаров, з одного боку, вітає
літературу і видання українською мовою, а з другого – вважає
виправданим, що українська мова є тільки “надбанням простонароддя, хоч
не малочисленого, а все-таки такого, що перебуває на досить низькому
стані розвитку”. Навіть Панас Мирний у листі до М. Коцюбинського, який
пропонував видати збірку творів із життя інтелігенції, писав: “Чи варто
нам за це діло братися, тягти нашу досі живу літературу на диби високих
матерій і робити її не оригінально-творчою, а тільки “описательною”?
Мені здається, що не варто”. У 20-х роках нашого століття ця дискусія
продовжилась, у ній М. Хвильовий обстоював розвиток української
літератури і літературної української мови відповідно до світу ХХ
століття.

Дещо з інших міркувань і в інший спосіб спроба змінити вектор
української мовної картини світу від сьогодення до архаїчного її стану
спостерігались й тепер, коли під приводом “повернення до джерел”
(нерідко таких, які мають локальне значення) нерідко фактично змінюють
сучасний світогляд на архаїчний і сучасну українську мовну картину світу
на архаїчну. Звичайно, джерела треба знати, вивчати і шанувати, але все
це робити в такий спосіб, щоб не підміняти МКС ХХІ ст. картиною світу
ХVI ст., а то й ІХ – Х ст.

Отже, питання про мовну картину світу та її зв’язок з духовним життям
людини на домовному, логіко-концептуальному рівнях має не лише велике
теоретичне лінгвістичне значення, але і є також питанням про
ментальність сучасного українця та інтелектуальній і морально-етичний
розвиток нації.

Переважно національно маркованою є фразеологія мови. Для дослідження
мовних картин світу ефективним є аналіз національно-специфічних фразем
(типу укр. на рушник стати, гарбуза дістати, передати куті меду; рос.
коломенская верстаю, бесструнная балалайка, лаптем щи хлебать; англ. as
red, as Rother-ham College “червоний, наче Ротергемський коледж”) і
специфіки мотивації (внутрішньої форми) фразеологізмів (пор. мотивацію
фразеологізмів із значенням “ніколи”: укр. коли рак свисне; рос. после
дождика в четверг; англ. when the pigs fly “коли свині літатимуть”, when
the moon tyrns green cheese “коли місяць стане зеленим сиром”; фр.
attenez-moi sous l’orme “почекайте мене під в’язом”; нім. Wenn die Hunde
mit dem Schwanz bellen “коли собаки почнуть гавкати хвостами”; ісп.
Cuando la rana crie (tenga) pelo “коли в жаби виросте волосся”; деве
минареге чыкъкъанда “коли верблюд вилізе на мінарет”; кит. tie shu kai
hua “коли пониклий саговник зацвіте”; укр. у сорочці родиться; англ. to
be born with a silver spoon in one’s mouth “народитися зі срібною ложкою
в роті”, нім. Schwein haben “свиню мати”. Безпосередньо і прямо з мовною
картиною світу пов’язана паремія, пор.: рос. Москва слезам не верит;
укр. Хто дбає, той і має; кит. Якщо хочеш, щоб про твої погані вчинки
ніхто не знав, не роби їх.

Останнім часом із розвитком когнітивної лінгвістики дедалі більшого
поширення в контрактивних дослідженнях набуває метод концептуального
аналізу. Чимало українських концептів досліджено в зіставленні з
концептами інших мов. Концепти безпосередньо відображають мовні картини
світу.

Корисним є також застосування трансформаційно-породжувальної граматики,
особливо ідеї про глибинні та поверхневі структури (зміст – глибина
структура, способи її передачі – поверхнева), даних корпусної
лінгвістики. Застосовується й відмінкова граматика, вільний і
цілеспрямований психолінгвістичні експерименти. Зіставлення повинно
обов’язково враховувати між рівневі відношення, оскільки явище, яке в
одній мові виражене, наприклад, на лексичному рівні, в іншій мові може
бути вираженим на морфологічному, синтаксичному чи навіть на фонетичному
(інтонація) рівні. (ЛИСИЧЕНКО

Яскравим матеріалом, що засвідчує своєрідність мовних картин світу, є
без еквівалентна лексика, зокрема той її пласт, який прийнято називати
словами-реаліями (назви на означення національно-культурних понять):
укр. вишиванка, рушник, писанка, бандура, коломийка, гопак, булава,
тризуб, вареники, галушки, калганівка, валькуватий “робити стіни
будівель із вальків глини); рос. щи, сарафан, балалайка, ямщик; англ.
muffin “гаряча булочка”, toffe “цукерка на зразок ірису”, drugstore
“магазин, який торгує ліками, косметикою, журналами, морозивом, кавою
тощо”, grille-room “ресторан або зал у ресторані, де подається смажене
м‘ясо або риба. Приготовлені на замовлення відвідувача”; нім. Richtfest
“свято з нагоди зведення будинку під дах” тощо.

Для визначення національно-мовної картини світу об‘єктом зіставлення
може бути емоційна лексика. Якщо порівняти українську мову не лише з
германськими чи романськими, а навіть зі спорідненими слов’янськими
мовами, то вона рельєфно вирізняється багатством емоційно-оцінних
засобів, особливо для утворення зменшено-пестлививх форм іменників,
прикметників, прислівників, навіть дієслів (козаченьки, яворонько,
вербиченько, соколонько, місяченько, негодонька, мандрівочка,
розкошонька, коханнячко, криниченька, вірненька, додолоньку, що
неділеньки, їстоньки, питоньки, спатуні та ін.), причому такі форми
трапляються навіть у словах, які не можуть бути оцінені як позитивні
(воріженьки, війнонька тощо). Такі форми є без еквівалентними і
засвідчують ліризм, сентиментальність, кордоцентричність українського
етносу порівняно з іншими народами, про що в минулому столітті заявив
українських філософ антрополог Памфіл Юркевич. ( КОЧЕРГАН)

3.3. Подвійна лакунізація фразеологізмів, які містять реалії

Питання збереження колорити при перекладі детальніше розглянуто у зв
язку з передачею реалій, але у фразеології воно ставиться дещо інакше.
Інтернаціональні одиниці у складі фразеології будь-якої мови складають
меншість, а з позичених багато набули вже відповідного колориту
(5,203с).

Національний колорит ФО може бути зумовленим 1) специфічним забарвленням
окремого компоненту (реалія, власна назва), або ж 2) характером самої
одиниці, пов язаної тим чи іншим шляхом з національними особливостями
відповідного народу (28,С.210-211).

Реалія (і власна назва), як будь-який компонент ФО, втрачає тим більшу
частину свого значення, чим тісніший зв’язок між компонентами, тобто,
тим вищий ступінь злитності всього сполучення. Основна трудність
перекладу таких одиниць полягає в тому, що їх не можна передати
еквівалентами, оскільки еквівалентність передбачає ідентичність всіх
показників, в тому числі і національного забарвлення, а це практично не
можливо (5,204с.).

Отже, колорит перетворює ФО в своєрідну реалію, яка, однак, на відміну
від “лексичної реалії”, передбачається при перекладі не шляхом
транскрипції, але, на думку багатьох авторів, калькою. Але, як стверджує
Власов С. та Флорін С. в своїй праці, “з цим можна погодитись лише
наполовину” (5,204с.).

Традиційний англійський переклад “carry coals to Necastle” слід
перекладати не сематичним еквівалентом “їхати в Тулу зі своїм
самоваром”, але калькою “возити вугілля в Ньюкасл”. На погляд Власова С.
та Флорін С., приклад не особливо переконливий: по-перше, певне, далеко
не кожний читач знає або відразу зрозуміє, що для цього англійського
міста притаманне добування та вивіз вугілля, по-друге, що значно
важливіше, така калька неодмінно призведе до оживлення образу, який
проступаючи з тексту притягуватиме увагу читача набагато сильніше, ні ФО
в оригіналі. Так що, мабуть, у більшості випадків розумніше буде
жертвувати тією невеликою часткою колориту, яка збереглася в даної
одиниці, та перекласти фразеологічним аналогом і, наприклад, (з
російської мови) “ морю воды прибавлять”.

Але найважливішим залишається те, що ніколи не підмінити англійський
колорит російським або французьким: краще взагалі відмовитися від
передачі національної подоби оригіналу, ніж “одягати когось в каптан
чужого плеча” (5,204с.).

Отже, для збереження національного колориту при перекладі ФО, вчені
радять використовувати не кальку, яка неодмінно призведе до оживлення
образу, а знайти в МП фразеологічний аналог, який передав би нейтральним
шляхом зміст ФО оригіналу і був би зрозумілим для читача.

2.5 Нейтралізація національного забарвлення при перекладі фразеологічних
одиниць

Щодо перекладу ФО з наявністю національного колориту, такий вчений як
А.К.Нарзікулов пропонує прийом підміни національно-французького колориту
нейтральним (20, 90с.). Наприклад, “ce que Jeannot n’apprend pas,
Gros-ean ne le saura jamais” – буквально – “те, чому навчився в юності,
залишиться здобиччю”. Цей прийом володіє великими можливостями але має і
певні недоліки:

а) як правило, втрата національно-специфічного колориту в перекладі може
викликати втрату стилістичної експресії в цілому. Але завдання може бути
виконаним, якщо перекладач знайде засоби, еквівалентні прислів’ю, що
перекладається за іншими якостями стилістичної експресії (наприклад, за
належністю до певного мовного стилю, за образністю, тощо).

б) надто часте вживання даного прийому, звісно, призведе до
“знебарвлення” твору в перекладі. Тому, його бажано використовувати у
виняткових випадках, при конкретних умовах, які би дозволили таку
заміну. Але це пов’язане з правильним оцінюванням можливості такої
заміни, характеру національного колориту твору, мовної характеристики
персонажів твору, тощо.

Отже, передача іншою мовою національно-забарвлених фразеологізмів цілком
можлива методом усунення елементів, які є носіями яскраво вираженого
національного забарвлення. Проте, це потребує урахування певних вимог
використання в контекстах національних прислів’їв та приказок.

Передача форми фразеологічних одиниць іншою мовою

Особливого “віршованого” звучання фразеологізмам надають певне ритмічне
упорядкування, рима, версифікаційні засоби. З огляду доволі вільної
метрично конструкції фразеологізму, особливе значення в організації
прислів’їв набуває рима, яка є важливим прийомом метричної композиції
прислів’їв (9,12с.).

Власні назви в багатьох прислів’ях та приказках включаються взагалі для
рими. Це особливо виразно видно в українських та російських прислів’ях
та приказках. У французьких прислів’ях власні назви уособлюють переважно
певну якість: хитрість, простодушність, дурість, тощо, тобто є образом,
наприклад: Jean de Lagny у прислів’ї “C’est un Jean de Lagny, il n’a pas
hate”, є уособленням зволікання, повільності, бездіяльності.

Переклад не повинен ігнорувати цю сторону прислів’я. Адекватний переклад
– це не тільки передача смислу та значення, але й передача форми також
(20,89с.). його можна досягти двома шляхами:

а) підбором відповідних фразеологізмів мови, на яку робиться переклад.
Можна помітити, наприклад, відповідність ритму та рими в наступних
прислів’ях: Une ame saine dans un corps sain (в здоровому тілі –
здоровий дух).

Взагалі, кожна сучасна мова володіє достатньою кількістю прислів’їв та
приказок еквівалентним прислів’ям інших мов, як за своїм поетичним
оформленням, так і за своїм смисловим змістом.

б) шляхом поетичного відтворення ритму, рими та змісту засобами іншої
мови. Переклад має бути індивідуально-творчим. Збереження співзвучності
прислів’я оригіналу в перекладі досить бажане. Але буває й так, що
прислів’я в оригіналі не містить ритму та рими. Варто відмітити, що
звукове збагачення, використане в мові перекладу, не викривляє оригінал.
Наприклад, La nuit porte conseil – ранок покаже.

Звісно, не завжди можна передати справжній характер звучання прислів’я
та приказки іншою мовою. Важливо лише те, щоб прислів’я оригіналу
“звучало” також і в перекладі (20,92с.).

В принципі, немає потреби вимагати від перекладача, щоб кожна римована в
оригіналі ФО перекладалась римою. Тим не менш, те, що типове в творчому
вживані ФО оригіналу, повинно бути передане. В інакшому випадку переклад
більше не буде художнім “дзеркалом оригіналу” (20,92с.).

Отже, адекватний переклад – це не тільки точна передача смислу та
значення, але й передача форми також. Важливо, щоб прислів’я оригіналу
“звучало” також і в перекладі. Збереження співзвучності прислів’я в
перекладі досить бажане.

2.3.Проблема відтворення реалії.

У контексті загальної проблематики національно-культурної специфіки мови
і мовленої діяльності загалом особливого теоретичного і практичного
інтересу в перекладознавстві набуває проблема реалій. Вони щільно
пов’язані з виразом національної форми у перекладі.

Сучасна семасіологія, лінгвокраїнознавство, зіставна стилістика,
трансляційна лінгвістика акцентують культурну зумовленість змістового
плану слова, історичну, соціальну, національну співвіднесеність мовних
одиниць з явищами певної культури. Це не суперечить перекладності як
філологічному принципу, оскільки загальний арсенал зафіксованого в
лексиці пізнаного буття переважно збігається в усіх розвинених сучасних
мовах, хоча лексична конкретизація дійсності – розчленування буття на
поняття, що їх виражають слова чи словосполучення, – у різних мовах
відбувається по-різному. Виникнення реалій не залежить від наших
уподобань, вони зумовлені суспільною необхідністю, позамовними
чинниками. Реалії належать до диференційних мовних явищ.
Ідейно-еналежать до диференційних мовних явищ. Ідейно-естетична
цінність, пізнавальне значення цього розряду лексики (сказати б,
етнолексики) як репрезентантів змісту твору надзвичайно важливі. Реалії
щільно пов’язані з національним колоритом, “національною фізіономією”,
як образно висловився Т. Шевченко в повісті “Близнюки”, додаючи: “Нація
без своєї власної риси, що тільки їй належить і тільки її характеризує,
схожа просто на кисіль, і то на найменш смачний кисіль”.(307, с. 323).

Національний колорит як особливий національний відбиток, що позначає
будь-який справжній мистецький твір, – феномен дуже великої складності,
суттєва, необхідна частина змісту твору, його форми.

У несловесних мистецьких формах національний колорит можна збагнути
чуттями, але осмислити його нефахівцям дуже важко. Єдиний шлях –
попередні етнографічні, культорознавчі й історичні дослідження.

Поняття соціально-історичного і національно-культурного контексту,
ідейно-естетичного ландшафту доби переходить межі лінгвістики, навіть
ширше – філології, і охоплює ті умови, в яких певна мова вживається як
засіб комунікації і пізнання. Народ заявляє про себе, живе в своїй
культурі, а отже, і у мові – цьому найпершому елементі національного
самовираження і самоусвідомлення.

Мова й культура не протиставляються одна одній і не співіснують поруч:
мова як один із експресивних виявів духовного життя є складовою частиною
культури, головним чинником збереження етносу.

Переклад – це завжди сплав двох культур, двох мовних традицій, двох
літературних основ, і в цьому – його неповторна привабливість. Словесне
мистецтво, мабуть, найвитонченіше із загальнолюдських і національних
форм естетичного вираження, і факт перекладності є однією з його
особливостей, пов’язаних з потенційною здатністю переступати межу
власної мови. Переклад лежить біля самих витоків людської культури і
невід’ємно пов’язаний з розвитком національних мов і літератур. Адже між
культурами різних народів і епох є ґрунтовні, зумовлені
найрізноманітнішими чинниками розбіжності, що їх необхідно враховувати в
процесі перекладу. Як і в усьому літературному процесі, засади та творчі
принципи перекладу історично й ідейно-естетично зумовлені, отже,вимога
відтворювати національний колорит, відображати у перекладі цілий
комплекс народних і історичних рис оригіналу сформувалась порівняно
недавно.

Реалії не дають змоги перекладачеві надмірно захоплюватися, іти шляхом
“найменшого опору”, повсякчас нагадуючи йому, що перекладання – не лише
творчість, а й напружений науковий пошук. Очевидно, до кореляції реалії
: : національний колорит не можна підходити спрощено, вважаючи, ніби
реалії самі по собі забезпечують “національних дух”.

Хочеться наголосити, що реалії часто пов’язані з регіональністю у
художньому зображенні, а вона – суттєва, необхідна, бо, щоб говорити про
людство загалом, слід говорити про якусь конкретну точку на землі.

Проблема реалій як одиниць з дуже місткою фоновою семантикою, як
маркерів національно-культурного контексту становить не тільки великий
теоретичний, а й практичний інтерес. З огляду на зростаючий у світі
авторитет літератур радянських народів, у тому числі української
літератури, необхідність якомога точнішого і водночас художньо
переконливого відтворення реалій на іншомовному грунті набуває
особливого значення, зокрема в перекладацькій діяльності видавництв
“Дніпро” і “Прогрес”. Водночас, ще Ш. Баллі звернув увагу на те, що
внаслідок зіставлення перекладів з оригіналами можна одержати дані,
важливі для лінгвістики. Для поступу в теоретичних дослідженнях
лінгвостилістики потрібен солідний фактичний матеріал, належним чином, з
погляду перекладознавства, опрацьований у світлі сучасних філологічних
концепцій. Як багато аспектне соціальне явище, мову потрібно
досліджувати не тільки в плані осмислення її внутрішньої структури,
внутрішніх процесів функціонування і розвитку, а й у плані вивчення
процесів відображення у ній матеріальної і духовної культури
народу-носія.

Така проблематика, зокрема, актуальна в сучасний період, коли
семасіології звертає все більшу увагу на культурну зумовленість
змістового плану мовних одиниць, на їхню історичну, соціальну, етнічну
співвіднесеність з нормами певної національної культури, коли
дослідження мови стає неможливим поза історико-культурним контекстом,
коли мова все частіше виступає як одна з основних умов самобутності
етносу.

2.3.1. Специфіка перекладу реалій

Реалію як перекладознавчий термін, як компонент етнокультурного
контексту вивчено ще недостатньо. Не досліджено лінгвістичної сутності
реалії, не випрацьовано чітких критеріїв її ідентифікації; експлікація
реалій у вітчизняній і зарубіжній лексикографічній практиці здійснюється
емпірично.

У перекладознавчих працях лексема “реалія” як термін зявилася у 40-х
роках. Попередником цього терміна було словосполучення “побутовий
термін” (“бытовой термин”), що зустрічається у праці І. Кашкіна “Містер
Піквік та інші” (1936):.

Термін “реалія” уперше вжив А. Федоров (його діяльність склала цілу
епоху в історії радянського перекладознавства) у праці “Про художній
переклад” (1941), але для того, щоб позначити на лексему, в
національно-специфічний об’єкт. Реалії – це часто не просто слова, а
словесні комплекси термінологічного, фразеологічного чи побутового
характеру.

В останньому виданні книжки “Основи загальної теорії перекладу:
Лінгвістичні проблеми” (1983) А. Федоров дещо уточнює дефініцію
“реалії”: ідеться не просто про “слова, що позначають реалії”, а про
“слова, що позначають національно-специфічні реалії суспільного життя і
матеріального побуту”(160, с. 145). На думку вченого, можна встановити
різні групи та підгрупи реалій за ознакою незалежності їх до тієї чи
іншої сфери матеріального побуту, духовного життя людини, суспільної
діяльності, до світу природи і т. д. Але для А. Федорова реалія – завжди
явище позалін гвальне, лише предмет матеріального світу, а не слово, що
його позначає(160, с. 150-151). Одначе для досліджень перекладу як
специфічної мовленнєвої діяльності важливо враховувати передусім мовні
реалізації духовних і суспільних проблем. Тому-то ми вважаємо доречним
вживати лексему “реалія” і в сфері мовної номінації. Адже знання
фіксуються у поняттях, а у них лише одна форма існування – вербальна.

Новий, значно вищий щабель в опрацюванні реалій – це дослідження
болгарських перекладачів і перекладознавців С. Флорина, авторів багатьох
статей про реалії та книги “Неперекладне у перекладі”(1980; 1986),
написаної російською мовою спеціально для радянських читачів (32; 33;
164; 31). Болгарські дослідники зробили великий поступ в осмисленні
лінгвістичної та лінгвостилістичної суті реалій і способів їх
відтворення у перекладі. Вони дали найточніше визначення реалій: “Це
слова (і словосполучення), що називають об’єкти, характерні для життя
(побуту, культури, соціального й історичного розвитку) одного народу і
чужі для іншого” (31, с. 55). С. Флорин та С. Власов мають головним
чином практичну мету – полегшити працю перекладача, порекомендувати йому
детально опрацьовану систему способів відтворення засобами цільової мови
так званого “неперекладного”, в тому числі реалій і фразеологізмів. При
визначенні статусу “реалії” як перекладознавчого терміна доречно, на наш
погляд, виходити з лінгвокраїнознавчої теорії слова Є. Верещагіна та В.
Костомарова, з їхнього вчення про фонові знання, про
національно-культурний інформаційний потенціал лексичного значення
мовних одиниць, а також з перекладознавчих поглядів В. С. Виноградова на
природу слова. за визначенням цього дослідника, слово – це “основна
одиниця мови, яка вміщає традиційно закріплений комплекс інформації і
служить для формування думки та передачі повідомлень у складі речення”
(29, с. 33). На підставі цієї дефініції виводимо своє перекладознавче
визначення терміна “реалія”: “Реалії – це моно і полілексемні одиниці,
основне лексичне значення яких вміщає (в плані бінарного зіставлення)
традиційно закріплений за ними комплекс етнокультурної інформації, чужої
для об’єктивної дійсності мови-сприймача”. В онтологічному плані ми
віддаємо перевагу поняттю “інформація” над поняттям “значення”, бо слова
в комунікативному акті, у мовленні, передусім художньому, не тільки
реалізують свої узуальні значення, а й набувають нових смислових та
експресивно-стилістичних відтінків, характеризуючись константною і
оказійною інформативністю. Згідно з нашою концепцією реалії, цим
перекладознавчим терміном слід позначити не лише слова й словосполучення
на рівні мовлення, а й фразеологізми, що за семантикою є історичні,
побутові чи етнографічні реалії. Прикладом можуть правити автоматизовані
звороти: дбати про скриню, запити могорич, вибивати дрібушечки, подати
рушники, на панщину ходити (гонити), на панщині бути, піднести (дати)
гарбуза та інше. Такі реалії щільно пов’язані з національно-культурною
специфікою мови. Їм постійно властива конотація співвіднесеності з
конкретним часом і місцем.

Реалії відображають життєву конкретику, історію, побут, культуру,
цивілізацію, літературу, навіть ландшафт, клімат і спосіб харчування.
Вони належать до етнолексики – найбільш національно маркованих шарів
словникового складу. У художньому мовленні вони тісно асоціюються з
ситуативним контекстом. Трапляється, дослідники ототожнюють реалії з без
еквівалентною лексикою. Так, Л. Микуліна в статті “Національно-культурна
специфіка і переклад” пише: “Сюди (в національно-культурну специфіку
твору. – Р. З.) треба віднести так звану без еквівалентну лексику, що
позначає унікальні національні реалії” (95, с. 79). Не відчуває різниці
між поняттям реалія: : без еквівалентна лексика перекладознавець В.
Крупнов (81, с. 146). Насправді поняття без еквівалентна лексика значно
ширше, ніж семантичне поле поняття “реалія”, що відповідає лише випадкам
лексико-предметної без еквівалентності. Очевидно, всі реалії входять в
обсяг без еквівалентної лексики певного бінарного зіставлення. Але в
обсяг цієї лексики входить також частина прислів’їв і приказок, окремі
лексеми надзвичайно місткого семантичного наповнення, слова типу “доба”
в українсько-англійському бінарному зіставленні, що пов’язані з
відмінностями в сегментації довколишнього світу окремими мовними
колективами, та інші випадки лексико-семантичної без еквівалентності.
Адже, як слушно зазначив Л. Щерба, дійсність у мовах різних народів
представлено по-різному (188, с.43).

На це звертали увагу ще дослідники минулих епох. У цьому плані цікава
робота німецького філолога Ю. Келлера “Межі перекладного мистецтва”
(1892). Доводячи слідом за Г. Ляйбніцом, В. Гумбольдтом, А. Шле гелем
неспроможність художнього перекладу (твердження, повністю пізніше
відкинене і обґрунтовано заперечене радянським перекладознавством), Ю.
Келлер подає таке спостереження: “Як, здавалось би, просто перекласти
давньогрецьке слово (“віл”) і різні похідні від нього! Насправді воно
попросту неперекладне: де грек бачив гарно збудовану тварину з широким
лобом, гладкою шерстю і прикрасою рогів, образ сили й краси, там ми
бачимо тупу жуйну тварину. Чи може після цього епітет “волоока”, яким
грек з любов’ю і захопленням наділяв свою верховину богиню, хоча б
приблизно відповідати нашим уявленням?” (213, с. 24-25).

Зазначимо, що із спостереженням Ю. Келлера ми погоджуємося, а з
висновком – ні. Ідеться про естетичні та пізнавальні функції перекладу.
Сучасній дівчині чи жінці ледь чи буде властивий епітет “волоока”. Але в
перекладних творах античні богині можуть характеризуватися таким
епітетом. Читачі сприймають його як свіжий, асоціативний образ. Ця
епітетна конструкція заставить їх по-новому глянути при нагоді на
тварину: очі у вола дійсно великі, гарні.

Окремі автори зараховують до реалій топоніми і антропоніми (176). По
суті, вони мають рацію. Такі слова сприяють створенню національного
колориту, часто в них – відгомін історії. Для філолога вони – прекрасний
матеріал для пізнання і вивчення структури мови. Основна відмінність між
такими назвами і власне реаліями в тім, що при трансляційному
перейменуванні реалій застосовують різні способи (калькування, описову
перифразу, комбінований переклад та ін.), а географічні назви, власні
імена, прізвища можна, за рідкими винятками (типу The Ivory Coast і
Берег слонової Кості), при перенесенні на грунт мови-переймача лише
більш або менш вдало транскрибувати (транслітерувати). У плані діахронії
перекладалися не лише топоніми, а й антропоніми, про що свідчать
традиційно закріплені назви англійських королів: Карл І, Яків І, Георг
ІV, Вільгельм Завойовник – на відміну від пізніше транслітерованих:
Чарльз Діккенс, Джеймс Уатт, Джордж Вашингтон, Вільям Шекспір.

Крім міжмовних, є внутрішньомовні реалії (реалії на часовій осі), які
збігаються з семантичними архаїзмами на зразок римський (“назва
австрійського гульдена, грошова одиниця на Західній Україні в період її
залежності від Австрії”(428, с. 108)); пацифікація (“акції каральних
загонів піл судчиків у 20 – 30-х рр. для придушення революційного та
національно-визвольного руху на Західній Україні та Західній Білорусії”
(430, т. 3, с. 338)).

Реалія і діалектизм

З погляду семантики реалії, завдяки наявності в їхньому семантичному
континуумі метамовної інформації про закріплення за “своїм” мовним
колективом, збігаються частково з діалектизмами. Як і діалектизми, вони
надають мовленню певного колориту, формують мовленнєву характеристику
літературних персонажів. Але принципова розбіжність між ними і
діалектизмами полягає у тому, що географічна інформація реалій зв’язана
з позначуваним предметом, це інформація про специфічні предмети та явища
певного географічного ареалу. Місцева макрованість діалектизмів – це
інформація про специфічні мовні засоби позначення загальновідомих
предметів.

Вживається у філологічній літературі і термін “діалектні реалії”. Його
розуміють подвійно, позначаючи ним слова, що називають предмети і явища
вузького ареалу. Як і всі діалектизми, реалії такого характеру –
лінгвостилістична категорія. В художньому тексті вони відразу набирають
додаткових смислових і естетичних відтінків, різко контрастують з
літературно-нормативною організацією тексту, а тому, очевидно, стають
значною мірою промовистими, значущими. При перекладі належить дуже
обережно поводитися з діалектними реаліями, не забувати, що вони часто
несуть у собі пам’ять тисячоліть, відгомін далеких віків, що вони –
свідки образного мислення предків.

Реалія і термін

Певну близькість з семантичного та стилістичного боку мають реалії з
термінами – мовними знаками, які репрезентують наукові поняття
спеціальної професійної галузі знань(167, с. 5). Їхня кореляція полягає
в тому, що інколи термін збігається з реалією, тобто існують
терміни-реалії. Як і реалії, терміни можуть набувати переносного
значення, це – один із активних процесів у сучасних мовах.

За походженням терміни і реалії різняться між собою. Реалії виникають
переважно в народній гущі, а терміни створюють учені та
спеціалісти-практики, часто на основі елементів з латинської та грецької
мов або шляхом свідомого переосмислення звичайних “неспеціалізованих”
слів. Сукупність термінів з певної галузі створює єдине ціле –
терміносистему. Опис значення терміна тотожний самому його значенню, у
реалії ж можна виділити при описі окремі аспекти.

Терміни і реалії по-різному стають широковідомими: терміни як назви
певних предметів починають часто вживається з поширенням цих предметів в
науці це зв’язано з процесом обміну науковою інформацією. Реалії
проникають в інші мови завдяки художньому перекладу і засобами масової
комунікації. Головна розбіжність між ними – сфера їхнього вжитку,
функціонально-стилістичний критерій: терміни найширше вживаються у мові
науки, вони – основа всіх терміносистем. Реалії переважають у художніх
текстах, усному мовленні. Завдяки окремим термінам, що мігрують у
загальновживану лексику, відбувається інтелектуалізація й
раціоналізацціія мови.

В лексикографічному аспекті реалії мають особливості. У тлумачних
словниках звичайним способом розкриття семантики більшості нейтральних у
національно-інформативному відношенні лексем (нереалій) є наведення
відповідних синонімів, зокрема гіпероні мів або етнонімів. Семантику
реалій доречно передавати через розгорнений словесний текст, що є
своєрідним описом відповідного денотата. На жаль, дефініції тлумачних
словників не завжди відповідають таким справедливим вимогам і дуже рідко
подають адекватну інформацію.

Класифікація реалій

Найчастіше дослідники вдаються до предметної, зовнішньої, позамовної
класифікації реалій, і найпослідовніше, найгрунтовніше провели її С.
Власов і С. Флорин (31, с. 55-88). З погляду перекладознавчого, ми
вважаємо доречним провести поділ реалій в історико-семантичному та
структурному планах.

З історико-семантичного погляду виділяються:

власне реалії (при існуючих референтах): укр. коломийка, трембітяр,
постоли, яворівка, коливо, китайка, сімейний підряд, перебудова,
гласність; англ. a baby-sitter, Boxing Day, the Central lobby, Poppy
Day, Halloween, Harley Street doctor, a gifted child.

Історичні реалії – семантичні архаїзми, які внаслідок зникнення
референтів входять до історично дискантної лексики, втративши
життєздатність. Їм властива сема “минуле”, пов’язана із старінням
референта, виходом позначуваного ним з царини активної суспільної
практики мовного колективу. Вони вміщають фонові знання культурної
спадщини.

У структурному плані виділяються:

реалії-одночлени: укр. вечорниці.

реалії-полічлени номінативного характеру: укр. курна хата.

реалії-фразеологізмии: укр. лоби забрити.

Щодо граматики, то реалія цікава тим,Ю що може набувати іменникової,
прикметникової, дієслівної, дієприкметникової та дієприслівникової форм:
чумак – чумацький – чумакувати – чумакуючи.

З погляду перекладацької практики виділяємо явні і скриті (приховані,
потаємні) реалії. Останні – це слова типу укр. піч, сорочка
(“вишиванка”).

Лексика кожної національної мови – своєрідна система, що, історично
склавшись, відображає багатовіковий досвід спілкування людей певного
етномовного колективу і пізнання ними довколишньої дійсності. Лексичні
одиниці кожної мови мають складну семантичну структуру, у якій можна
виявити різнорідну інформацію. Один із найбагатших засобів вираження
національної своєрідності є реалії. Їхня семантична структура вміщає
особливу інформацію – культурну, етноунікальну. Як джерело інформації
про національну культуру, реалія завжди інформативно містка. Коли кожне
слово – особливий мікросвіт, в якому відображається певний шматочок
реальної дійсності чи хибне уявлення про неї, то реалія, завдяки
етнокультурному компоненту, зокрема виділяється у цьому відношенні.

2.3.1. Специфіка перекладу реалій

Переклад реалій – це справа не тільки перекладацької техніки, а й
перекладацького мистецтва. Залежно від переваги того чи іншого виду
інформації, що її несе реалія в кожному конкретному випадку
(денотативної, конототивної, зокрема національно-культурної, локальної),
від композиційної заданості реалії в ситуативному контексті, перекладачі
по-різному відтворюють її семантико-стилістичні функції.

Перша умова адекватного відтворення реалій – глибоке знання їх.
Перекладаючи твір з далекого часу або про далекі від наших людські
відносини, звичаї і події, перекладач змушений, використовуючи всі
ресурси рідної мови, уявити собі, як було б названо цією мовою ті чи
інші явища, якщо б вони існували в житті його народу. Коли в перекладача
вже склалося вірне уявлення про реалію та її контекстуальне оточення,
йому легше вирішити, як представити її своєму читачеві. Психологічно це
нагадує той випадок, коли поняття уже є, а слова для нього ще немає.
Розглядаючи проблему реалій у перекладі, виходимо передусім з того, що в
художньому тексті всі реалії – хоча б частково – стильотворчі засоби, бо
вони сприяють створенню національного колориту, який завжди є складником
стилю.

Реалія, як і кожне інше слово, може набути в контексті будь-якої
стилістичної функції, певної адгерентної конототивної семантики, більше
того – стати ключовим словом. А те, що це слово – реалія щодо
мови-переймача, ускладнює справу. І в художньому, і в побутовому
мовленні реалії можуть вживається лише з метою номінації та комунікації
і нічим не виділятися серед інших слів. Стилістична амплітуда реалії
надзвичайно широка, що і необхідно враховувати перекладачам. Справа
ускладнюється тим, що в тексті оригіналу реалія часто сприймається як
щось звичне, органічне, рідне для тих читачів, яким текст призначений.
Звідси – дилема: або показати специфіку і впасти в екзотику або зберегти
звичність і втратити специфіку. Це протиріччя може здолати лише
досвідчений перекладач, що добре знає побут і історію, відчуває
зображувальні можливості вписаного в художній текст слова і, водночас,
глибоко опанував рідну мову в усіх її діалектах, говірках тощо. Незнання
реалій не тільки компрометує перекладача, а й усе зображуване середовище
робить сумнівним у психологічному плані, підриваючи відчуття
правдоподібності. У творах перекладеного письменника виринає перед
читачем панорама якогось нового світу, якого ніколи недобачає авторів
земляк. Стосовно реалій, то є велика різниця між перекладною
літературною і рідною літературою на чужоземну тематику.

3.2. Розбі\ності образної системи фразеологізмів різних мов

Очевидно, у фразеологічних еквівалентах, що забезпечують повну
адекватність відтворення, спостерігаються деякі розбіжності в
граматичному аспекті, обумовлені відмінностями в структурах обох мов:
більша питома вага інверсії в оригіналі, артиклі, нормативне вживання
присвійних займенників, детальніша часово-видова диференціація у
перекладах тощо. Але, викликані різною граматичною будовою української
та англійської мов, ці відмінності не несуть значного семантичного
навантаження і, в результаті, не відіграють важливої ролі з погляду
адекватності перекладу.

Інколи різні за своїм складом і, отже, за денотативною образністю, ФО
мають однакове значення, рівноцінні емоційно-експресивні та
функціонально-стилістичні характеристики. Оскільки компонентний склад
має певний вплив (назвемо його мікровпливом) на загальне значення ФО,
такі вислови перебувають у стосунках часткових фразеологічних
еквівалентів, що забезпечують повну адекватність відтворення. Хоч
емоційний компонент виникає на базі денотативного образу, все ж він
характеризується тенденцією витісняти денотативне значення або
модифікувати його. Відтворення семантико-стилістичних функцій ФО
оригіналу повними та частковими фразеологічними еквівалентами найбільш
бажане, бо, зберігаючи в перекладі фразеологічні способи відтворення
семантики та конотацій ФО мови-джерела (за умов рівнозначності всього
мікро тексту в цілому), можна з найбільшою повнотою передати форми
даного висловлення. Проте в кожній мові є й чималий, стосовно даної
цільової мови, без еквівалентний фразеологічний фонд.
Семантико-стилістичні функції без еквівалентних ФО можна відтворити
методом фразеологічного калькування, переносячи самі ідеї створення
вислову оригіналу та його структури в цільову мову. Цей метод ефективно
відтворює національний колорит оригіналу, зокрема, якщо врахувати ті
суворі вимоги, що ставляться у цьому відношенні до художнього перекладу:
“Перекладений твір повинен давати читачеві таке саме задоволення, як і
оригінал; він повинен бути зрозумілий йому в такій же мірі. Однак читач
повинен постійно відчувати, що він читає твір, написаний іншою мовою,
пов’язаний з іншою культурою, з реаліями іншого життя” (8,13). Оцінюючи
ступінь адекватності у відтворенні семантико-стилістичних функцій ФО
оригіналу методуом фразеологічного калькування, слід врахувати,
особливо, коли йдеться про калькування фразеологічних одиниць, в основі
яких лежить образ (фразеологізованих образів), що в оригіналі через
часте вживання образ стирається, а, скалькований, він сприйметься
читачем як свіжий, дуже оригінальний.

Аналізуючи переклад, треба звертати увагу на те, наскільки інтерпретатор
усвідомив собі образ ФО оригіналу. Усвідомивши, він повинен перенести
його на рідний грунт, відтворюючи його засобами рідної мови,
використовуючи її лексичне багатство, граматичні особливості, просодичні
засоби. Інколи йому вдається передати буквальний зміст образного
вислову-фразеологізму мови-джерела, тобто, по суті, по компонентно
скалькувати ФО оригіналу. При перекладі, зокрема неблизькоспоріднених,
дискантних мов, часто вдається калькувати головним чином конототивне
значення образу, що лежить в основі ФО оригіналу, та знаходити мовні
засоби виразу його при перекладі. Такі кальки ми пропонуємо називати
фразеологічними образними кальками. Почуття міри – ось головне правило
праці перекладача, а також оцінювання її наслідків. Не слід створювати в
тексті забагато кальок, бо тоді читач не зможе сприйняти їх; треба
розрізняти вдалі кальки та буквальні переклади, що можуть дезорієнтувати
читача, на якого вони розраховані. Влучна калька – це надбання даного
перекладу, яке за сприятливих умов (мовних та позамовних), може стати
надбанням мови-реципієнта, ввійшовши в її власний фразеологічний фонд.
Інколи єдиним способом відтворення семантико-стилістичних функцій ФО
оригіналу є описова перифраза, що найчастіше є стилістично нейтральною.
У таких випадках зникає перший змістовий шар, який, без сумніву, впливав
би на загальне фразеологічне значення ФО; зникає, відповідно, образ, а
разом з ним стилістично-функціональна й експресивно-емоційно конотації,
що виникла б від взаємодії образного шару й фразеологічного значення ФО.
У перекладі відтворюється тільки домінантна сема (архісема) змісту ФО
оригіналу. Інколи без дескриптивної перифрази не обійтися: це зло, але
неминуче – адже перекладу без будь-яких втрат не буває. Таким чином, є
різні шляхи відтворення семантико-стилістичних функцій фразеології
оригіналу в перекладі прозових творів: фразеологічні засоби (відтворення
повними та частковими фразеологічними еквівалентами), калькування,
описова перифраза. Вивчення смислової структури фразеологізмів як дуже
складних багатопланових полі функціональних мовних одиниць та
встановлення головних критеріїв компарабельності допомагають оцінити
адекватність того чи іншого відтворення. До оцінювання ефективності того
чи іншого способу відтворення семантико-стилістичних функцій фразеології
оригіналу треба завжди підходити, враховуючи і літературознавчі, і
мовознавчі аспекти. Визначаючи ефектність перекладу тієї або іншої ФО,
розв’язуючи проблему вибору найточнішого еквівалента, треба завжди
враховувати естетичну функцію художнього тексту, контекстуальне значення
ФО, за мовознавчим аспектом не забувати літературознавчого, бо
фразеологізм як мікроелемент складного художнього естетичного цілого,
різнорідна сукупність яких створює складну споруду – індивідуальний
авторський стиль, може бути не рівно вартний одиниці оригіналу в
художньому аспекті, хоч з мовного погляду він буде перекладений точно.

3.1 Виникнення фразеологічних одиниць

Фразеологічне багатство створюється в мовній практиці народу протягом
віків як результат діяльності колективного народного розуму. У
фразеології яскраво виявляється самобутність мови, її специфічний
колорит, образність мислення народу. ФО вносять у художнє мовлення
струмінь свіжості, надаючи йому більшої мальовничості й краси, посилюючи
його пізнавальну вартість, сприяючи стислості, напруженості опису. У
словесній тканині твору фразеологізми сприймаються як органічні,
невідємні елементи тексту, стилетворчі одиниці. Отже, відтворення
смислово-стилістичних функцій ФО у художньому перекладі – важливе
завдання у відтворенні характеристик оригіналу. При розв’язані цієї
проблеми слід розуміти адекватність перекладу як функціональну точність.
Оригінал повинен розглядатися як система, а не як сума елементів, як
органічна цілісність, а не як механічне сполучення складників. У цій
системі кожен елемент має окреслену, задуману автором функцію,
комунікативну й стилістичну. І в цілому творі, в його макрообразі, і в
кожному мікро образі реалізується ця функція елементів іф структур на
тлі цілісності. Таким чином, аналізуючись адекватність фразеологічних
засобів перекладу, необхідно враховувати не тільки смислову точність, а
й стилістичну та експресивно-емоційну відповідність оригіналові вибраних
перекладачем засобів. Методика перекладознавчого аналізу явищ
фразеологічного рівня ґрунтується на вивченні дуже складної смислової
структури ФО. Як слушно писав А. Федоров, “з погляду перекладу
надзвичайно важливі такі риси фразеологізму, як ступінь смислової
злитості чи окремості його елементів, ступінь ясності чи неясності
мотивування (наявність чи втрата внутрішньої форми, образності),
стилістична забарвленість” (6, 194).

Зясовуючи суть і особливості відтворення семантико-стилістичних функцій
ФО в художньому перекладі прозових творів, ми дотримуємось концепції О.
В. Куніна. Його методологічний принцип полягає у визначенні наявності чи
відсутності в цільовій мові фразеологічних відповідників стійких
словосполук мови-джерела. Залежно від цього встановилися певні способи
перекладу ФО: за допомогою еквівалентних (повністю або частково)
фразеологічних замін, калькування чи описової інтерпретації.
Встановлення ступеня адекватності даного відтворення враховує такі
критерії: предметно-логічне значення, образність,
функціонально-стилістична та експресивно-емоційна конотації,
структурно-граматична будова.

Про повну еквівалентність при відтворенні можна говорити лише тоді, коли
ФО перекладачу адекватна ФО оригіналу щодо образності, всіх компонентів
змісту (предметно-логічного, експресивно-емоційного й
функціонально-стилістичного) та щодо форми вислову (в
структурно-граматичному плані). Серед українсько-англійських різномовних
пар повних фразеологічних еквівалентів майже немає, бо ці дві мови
належать до різних лінгвальних груп, що далеко розійшлися у граматичній
побудові, лексичному складі, засобах просодії. У своєму історичному
розвиткові кожна з них зазнала інших позамовних впливів. До того ж, це
мови, які в своєму історичному розвитку практично не вступали в
безпосередні контакти, а тому не могли прямо впливати одна на одну.

PAGE

PAGE 48

PAGE

PAGE 65

PAGE

PAGE 124

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020