.

Відповідальність за заподіяння шкоди (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
315 10922
Скачать документ

право

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Відповідальність за заподіяння шкоди

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………….3-5

Розділ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ.

Зобов’язання щодо відшкодування шкоди…………………………………….6-9

Підстави виникнення зобов’язань щодо відшкодування шкоди…………..10-14

Розділ 2. ВІДШКОДУВАННЯ МАЙНОВОЇ ШКОДИ.

2.1 Відшкодування шкоди завданої працівником…………………………….…15-18

2.2 Відшкодування за шкоду заподіяну органами державної влади,
правоохоронними та судовими органами…………………………………………19-28

2.3 Відшкодування за шкоду, заподіяну малолітніми та недієздатними
особами……………………………………………………………………………..29-37

Розділ 3. ВІДШКОДУВАННЯ МОРАЛЬНОЇ ШКОДИ.

3.1 Відповідальність за шкоду заподіяну джерелом підвищеної
небезпеки…………………………………………………………………………..38-45

3.2 Відшкодування шкоди заподіяної життю та здоров’ю особи………………46-49

3.3 Відповідальність за шкоду заподіяну внаслідок злочину…………..………50-52

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………53-54

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………55-56

ДОДАТКИ…………………………………………………………………………57-58

ВСТУП

Історія розвитку законодавства щодо відшкодування майнової і моральної
шкоди сягає давнини. Практично до початку ХХ ст. за вказані
правопорушення існувало досить суворе покарання, яке, здебільшого, було
кримінально-правовим.

Можна зазначити, що в різні періоди розвитку української держави,
починаючи від славної Київської Русі і закінчуючи здобуттям
незалежності, український народ, а зокрема кожна особа, мала право на
відшкодування завданої шкоди, чи взагалі була позбавлена цього права.

Разом із формуванням і розвитком давньоруської держави складалося і
розвивалося законодавство Київської Русі. Виникнувши на основі
звичаєвого, що мало місце у східних слов’ян ще у додержавній період,
законодавство було поставлене під службу державі, послідовно відстоювало
і захищало інтереси князів, бояр та інших категорій заможного населення.
Про це свідчить перший юридичний звіт, яким був “Устав” і “Закон
руський”. Останній захищав власність багатих від спроб її привласнення
бідними і в основу його було покладено принцип поділу людей на вільних і
залежних.

З формуванням козацького республіканського ладу складається своєрідна
правова система у Запорізькій Січі. Козаки не визнавали дій статутів та
магдебурзького права на своїй території. Правосуддя в Запорізькій Січі
відбувалося відповідно до стародавніх звичаїв, ”словесного права і
здорового глузду”. Гордість української нації ( запорізьке козацтво, для
яких честь і гідність інколи шанувалась набагато більше життя. Вільний
дух козака зводився до принципу “життя віддати, а честь не посоромити”.

Перший державний нормативний акт України ( конституція П. Орлика
(1710р.) важливе місце відвела захисту честі та гідності від різних
порушень. Можна сказати, що конституцією впроваджувався порядок судового
розгляду спорів з приводу захисту честі та гідності. Все це свідчило про
високий рівень державності того періоду.

За часів радянської влади відносини між державою і особою будувалися
згідно з марксистською доктриною ( від держави до людини, в якій держава
мала необмежену владу. Особа за своїм правовим становищем у такому
суспільстві не могла бути рівноправним суб’єктом права, а про
відшкодування завданої шкоди, не могло бути й мови. Історія розвитку
нашої держави затьмарена періодами масових репресій і свавілля, де
проблема відшкодування шкоди, на мій погляд, досягала межі апогею, тобто
шкода не тільки не відшкодовувалася, а й кожна особа була позбавлена
своїх прав.

Із проголошенням України незалежною, суверенною, демократичною і
правовою державою, ( де людина, її життя і здоров’я, честь і гідність,
недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною
цінністю, кожна людина, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних
переконань, статі майнового стану, повинна почувати себе в безпеці і
захисті. Адже саме демократична держава бере на себе обов’язок гарантії
та захисту прав і свобод, законних інтересів. Тому що держава вважається
демократичною не тільки прийнявши ряд гарантій захисту прав і свобод, а
й у випадку порушення цих прав, вона сприяла тому, що вони були
відновлені і на правопорушника була покладена відповідальність за
заподіяння шкоди. Кожен день нам приходиться ставати свідками порушення
прав і свобод людини і громадянина, це явище безперервне, але в
протиріччя цьому нашим основним завданням, як майбутнім юристам, є
правильне тлумачення, роз’яснення, повідомлення громадян про те, що
кожна людина має право на відшкодування завданої майнової чи моральної
шкоди, і не можна боятися чи цуратися цього права. Адже, як показав час,
що минув після прийняття Конституції України, проголошені в ній права і
свободи, гарантії їх захисту набувають все більшого реального
наповнення.

Конституція всебічно гарантує права і свободи, передбачає механізм їх
забезпечення і охорони. Про це свідчить система конституційних
нормативно-правових гарантій прав і свобод, не відчужуваності і не
порушності прав і свобод, їх невичерпності, неприпустимості скасуванню,
звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Одним із найбільших і найвагоміших досягнень у справі гарантування прав
і свобод є передбачена Конституцією система організаційно-правових
гарантій, серед яких особливе значення відводиться Президентові України,
Верховній раді України, органам виконавчої влади та місцевого
самоврядування, судам, прокуратурі, Уповноваженому Верховної Ради
України з прав людини. Тобто кожен громадянин, іноземець чи особа без
громадянства може звернутись до суду з позовною заявою з метою
відшкодування завданої шкоди, чи до Уповноваженого ВРУ із запитом з
метою чіткого тлумачення правової норми або для надання консультації,
поради.

Поряд з національними гарантіями захисту прав і свобод Конституція
передбачає можливість використання і міжнародно-правових гарантій
захисту. Відповідно до ст.55 Конституції кожен має право після
використання всіх можливих національних засобів правового захисту
звернутися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних
судових установ або органів міжнародних організацій, членом чи учасницею
яких є Україна.

Додатковою гарантією прав і свобод людини є також міжнародні механізми
захисту прав людини до яких приєдналася Україна. Важливим кроком у цьому
напрямі стала ратифікація 17 липня 1997 року Конвенції про захист прав і
основних свобод людини. Відтепер громадяни України мають можливість
звертатися щодо захисту порушених їх прав до Європейського суду з прав
людини. До того ж, приєднавшись у 1990 році до Факультативного протоколу
до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966р., Україна
також визнала і компетенцію ООН з прав людини щодо розгляду
індивідуальних скарг громадян на порушення їх прав та свобод
гарантованих цим пактом.

Важливими ланками у механізмі захисту прав і свобод людини і
громадянина в Україні є Конституційний Суд України та Уповноважений
Верховною Радою України з прав людини.

Отже, можна зазначити, що проблема відшкодування шкоди не просто
актуальна, вона є надзвичайно болючою для більшості населення будь-якої
країни. Нам доводиться спостерігати, скільки людей звертається до суду
за захистом свого порушеного права. Тільки хотілося б, щоб кількість
заяв, поданих до суду, відповідала кількості розглянутих ,а в результаті
прийнятих правильних рішень, щодо відшкодування заподіяної шкоди. Тому,
що весь механізм відшкодування шкоди потребує значного доопрацювання,
тому що, за статистикою, розмір відшкодування шкоди дуже мізерний. А
кількість людей, які не знають, що існує наявність права на
відшкодування такої шкоди взагалі існує, в результаті чого людина в
демократичній державі почуває себе не захищеною.

Саме із цим негативним явищем потрібно боротись, тому що, більшість
обставин, за яких виникає порушення права спричинене незнанням законів,
а як зазначається в Конституції України: “Не знання законів не звільняє
від відповідальності”. Тому потрібно, щоб у засобах масової інформації
більш ширше розкривались та тлумачились нормативні акти, які приймаються
на захист та гарантію прав і свобод, а також відшкодування завданої
майнової чи моральної шкоди.

Даною темою займалися такі науковці: Борисова В.І, Дзера О.В, Панченко
М.І, Підопригора М.А, Харитонов О.Є, Шевченко М.Я, та багато інших. В
результаті дослідження їх праць, основною метою виконання курсової
роботи є ряд завдань:

поняття відповідальності за заподіяну шкоду;

підстави виникнення зобов’язань, щодо відшкодування шкоди;

суб’єкти, на яких покладена відповідальність за заподіяння шкоди;

в чому полягає особливість матеріальної і майнової шкоди;

розмір відшкодування заподіяної шкоди;

дослідження чинного законодавства, яке регулює питання, щодо
відповідальності за заподіяну шкоду.

Об’єктом дослідження даної теми є ті суспільні відносини, які виникають
у сфері заподіяння шкоди. А предметом права та свободи громадян, які
були порушені внаслідок протиправних посягань, нанесення збитків,
фізичного болю, страждання, яких фізична особа зазнала у зв’язку із
каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, душевних стражданнях,
приниженні честі, гідності, а також ділової репутації.

Розділ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ.

. Зобов’язання щодо відшкодування шкоди.

Проблема відшкодування моральної та майнової шкоди заподіяної особі
(останнім часом –не лише фізичній, але і юридичній), є однією з
найважливіших у цивілістиці. Кожна особа у правовій державі має
відчувати свою правову та соціальну захищеність, а повага до захисту
особистості повинна бути в такому суспільстві нормою повсякденного
життя. Наче і не забуваємо ми, що особисті та майнові права людини, її
здоров’я та життя нерозривно пов’язані з такими поняттями, як рівність,
свобода,справедливість, недоторканість особи тощо. Однак дедалі частіше
ми стаємо свідками того, що наче і захищена людина, і права її
відновлено, а все ж залишається тонкий присмак чогось такого, що
обов’язково треба доробити. Проголосити в Конституції України (стаття 3)
життя і здоров’ю соціальною цінністю, держава тим самим взяла на себе
обов’язок забезпечити всім громадянам захист їх здоров’я і життя,
інтереси в усіх сферах та процесах їх діяльності .1 Цей обов’язок,
насамперед, полягає у законодавчому закріпленні правових норм, що
визначають умови і порядок реалізації конституційного права громадян на
відшкодування майнової та моральної шкоди, юридичні засоби охорони
даного права, а також юридичні засоби охорони цього права у випадку його
порушення. Вже більше року діє Цивільний кодекс України, який регулює
загальні підстави відповідальності за завдану як майнову шкоду (ст.1166)
так і моральну шкоду ( ст.1167) 2

Зокрема, зазначається, по-перше, що майнова шкода завдана неправомірними
рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної
та юридичної особи, відшкодовуються в повному обсязі особою, яка її
завдала, а по-друге, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній
особі неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю, відшкодовується
особою, яка її завдала за наявності її вини, крім випадків встановлених
ч.2 ст.1167 Ц.К. (випадки завданої шкоди джерелом підвищеної небезпеки,
внаслідок незаконного судження, незаконного притягнення до кримінальної
відповідальності, незаконного застосування, як запобіжного заходу
тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання,
незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або
виправних робіт тощо).

Але саме практичні аспекти реалізації такого відшкодування і спричиняють
цілу низку конче важливих і проблемних питань, які і стали приводом для
проведення 14-15 лютого 2005 року консультаційною фірмою “Вертан”,
благодійним фондом “Правове суспільство” та юридичною фірмою
“Професіонал” за інформаційної підтримки “Юридичної газети”
семінару-практикуму “Відшкодування моральної та майнової шкоди згідно з
законодавством України”.

Загалом на сучасному етапі розвитку світової спільноти проблема прав і
свобод людини є все ж таки однією з найактуальніших, оскільки в цьому
напрямі прийнято низку міжнародних нормативно-правових актів, котрі
визначають людину найвищою цінністю суспільства, а належне забезпечення
її прав і свобод(головним обов’язком демократичної держави(3

Саме закріплення за державою обов’язку забезпечення прав і свобод людини
дає можливість у випадку порушення останніх, звернутися до суду з метою
їх захисту та відновлення, а також за компенсаціїю шкоди завданої таким
порушенням. Однак сам механізм такого відшкодування у судовому порядку
поки потребує значного доопрацювання, позаяк, за статистикою, ще існують
такі приклади, коли людина незаконно засуджена до позбавлення волі
строком на 5 років, фактично, із понівеченою ні за що долею, отримує
відшкодування у розмірі трохи більше $1000. Чи є шляхи подолання
негативних явищ у відшкодуванні майнової та моральної шкоди, чи можливе
вирішення проблемних питань безпосередньо у судовому порядку? Саме про
це розмірковували судді Верховного Суду України Василь Гуменюк, Віктор
Маринченко, Олександр Терлецький, суддя Верховного Господарського Суду
України Борис Грек, експерти з питань моральної шкоди Сергій та Олена
Волочай, які у своїх доповідях вивчали та аналізували аспекти
відповідальності за майнову шкоду, завдану внаслідок недоліків товару;
неправомірного засудження та ушкодження здоров’я тощо.4

Відшкодування шкоди регулює стаття 1166 Цивільного кодексу України, яка
визначає загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду.
Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю
особистим немайновим правам фізичної та юридичної особи, а також шкода,
заподіяна майну фізичної чи юридичної особи, відшкодовується в повному
обсязі особою, яка її завдала.

Особа, яка завдала шкоду звільняється від її відшкодування, якщо вона
доведе, що шкода завдана не з її вини. Шкода, завдана каліцтвом, іншим
ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної
сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом.Шкода, завдана
правомірними діями відшкодовується у випадках передбачених Цивільним
кодексом України.

З позицій автора М.І.Панченка зобов’язання внаслідок заподіяння шкоди
називають деліктним (від лат. delictum(правопорушення). Воно виникає
там, де заподіювач шкоди і потерпілий не перебуває між собою у
зобов’язальних відносинах або шкода виникла незалежно від наявних між
сторонами зобов’язальних відносинах.5

Зобов’язання щодо відшкодування шкоди (деліктне зобов’язання) (це таке
чивільно- правове зобов’язання за яким потерпілий (кредитор) має право
вимагати від заподіювача шкоди (боржника) відшкодування в повному обсязі
протиправно завданої шкоди шляхом відшкодування її в натурі або
відшкодування завданих збитків.

Саме у такій формі виражена формула генерального делікту: “ Хто зі своєї
вини заподіяв іншому шкоду, зобов’язаний її відшкодувати.” Щодо
принципів інституту відшкодування шкоди, то вони проявляються в таких
ідеях:

а) генерального делікту;

б) повного відшкодування завданої шкоди;

Передбачений у статті 11 ЦК факт завдання цієї шкоди в юридичній
літературі розглядається як делікт, а принцип, на якому грунтується саме
відшкодування, як(”принцип генерального делікту”

Що стосується повного відшкодування завданої шкоди, то як вже
зазначалось, він тісно пов’язаний з попереднім принципом генерального
делікту. Принцип повного відшкодування означає, що обсяг обов’язку
відшкодувати шкоду визначається розміром цієї шкоди.На випадки завданої
моральної шкоди принцип повного відшкодування не поширюється, оскільки
вона не піддається грошовій оцінці. Однак її відшкодування можливе поряд
з відшкодуванням майнової шкоди(так вважає доктор юридичних наук В.І.
Борисова.6

Отже, деліктне зобов’язання(це різновид цивільно-правових зобов’язань, і
тому йому властиві ті самі структурні особливості, що характеризують
кожне зобов’язання.Такими структурними елементами є суб’єкт, об’єкт та
зміст.

Суб’єктами деліктних зобов’язань можуть бути будь-які учасники цивільних
правовідносин.

Кредитор(це особа, якій заподіяно шкоду (потерпілий). Ним може бути
будь-який громадянин України (дієздатний, недієздатний, неповнолітній,
який не досяг 15 років, іноземець та особа без громадянства). Ним також
може бути організація незалежно від того, чи користується правами
юридичної особи чи ні.

Боржник(це особа, яка відповідає за заподіяну шкоду. Як правило, нею є
заподіювач шкоди. У деяких випадках, передбачених законодавством,
боржник виступає не заподіювачем шкоди, а особа винна за поведінку
заподіювача. За шкоду заподіяну неповнолітнім, який не досяг 15 років,
несуть відповідальність його батьки (усиновлювлювачі), опікуни або
навчальні, виховні та лікувальні заклади під наглядом яких перебував
неповнолітній, якщо не доведуть, що шкода сталася не з його вини.
Громадянин виступає, як боржник за умови, що він є деліктоздатним, тобто
здатним відповідати за свої дії. Деліктоздатність громадян за чинним
цивільним законодавством України настає з 14 років. Організація
вважається деліктоздатною за умови, що вона користується правами
юридичної особи.

Об’єктом деліктних зобов’язань є відшкодування, яке боржник зобов’язаний
надати потерпілому. Воно полягає в поновленні майнової сфери
потерпілого в натурі (надати річ того самого роду і якості, виправити
пошкоджену річ.,і так далі) або в повному відшкодуванні заподіяних
збитків. При ушкодженні здоров’я та заподіяння смерті відшкодовування
здійснюється у формі грошової компенсації втраченого заробітку, а також
інших витрат.

Зміст деліктного зобов’язання становить право кредитора та обов’язок
боржника. Обов’язком боржника є вчинення дії, за допомогою яких майнова
сфера була б поновлена до такого рівня, в якому вона перебувала до її
порушення, а право кредитора(одержати таке відшкодування.7

Ознаки зобов’язання щодо відшкодування шкоди:

1)правова форма реалізації цивільно- правової відповідальності
заподіювача шкоди або засіб захисту потерпілого;

2)основні функції(поновлення майнового становища потерпілого, що було до
завдання шкоди, а також виховно-запобіжний вплив;

3) засоби відповідальності, реалізовані через це зобов’язання, не
впливають безпосередньо на правопорушника, а діють через обмеження його
інтересів;

4) зобов’язання виникає за наявності передбачених законом умов і, як
правило, лише за наявності протиправної поведінки.

1.2.Підстави виникнення зобов’язань

Підстави виникнення зобов’язань(це правопорушення, тобто протиправна
винна поведінка заподіювача шкоди:

наявність шкоди у потерпілого;

протиправність поведінки заподіювача шкоди;

причинний зв’язок між поведінкою заподіювача шкоди і завданою шкодою.

Вина заподіювача.

Наявність шкоди у потерпілого(вона може майновою або моральною. Майнова
шкода може бути у вигляді позитивних збитків та упущеної вигоди.
Особиста немайнова (моральна) шкода раніше не відшкодовувалася. Проти
позитивного вирішення питання висувалися два основних заперечення:

а) відшкодування моральної шкоди не притаманне було соціалістичній
свідомості і праву;

б) моральну шкоду не можна ні оцінити, ні відшкодувати в грошовій формі.
Що стосується моральної шкоди, то тут найбільш важливий аспект
запобігання порушенням. Тому в цьому разі має йтися не про
відшкодування, а про цивільно-правову відповідальність за заподіяння
моральної шкоди.

Відповідно до статті 1167 ЦК моральна шкода, завдана фізичній або
юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю,
відшкодовуються особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім
випадків, встановлених законом.8

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної
влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого
самоврядування, фізичної та юридичної особи, яка її завдала:

якщо шкоду завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю
фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

якщо шкоду завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження,
незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного
застосування, як запобіжного заходу(тримання під вартою або підписки про
невиїзд, незаконного затримання, накладення адміністративного стягнення
у вигляді арешту або виправних робіт;

у інших випадках встановлених законом.

Окремо у статті 1168 ЦК урегульоване відшкодування моральної шкоди,
заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної
особи. Вона може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення
щомісячних платежів, а якщо завдана смертю фізичної особи, то
відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям
(усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім’єю.

Протиправність поведінки заподіювача шкоди(порушення норм права і
суб’єктивного права потерпілого. Закон передбачає низку обставин,
наявність яких виключає протиправність поведінки заподіювача шкоди:

а) дії щодо здійснення права і виконання обов’язку(наприклад, дії
організації епідеміологічної служби щодо знищення тварин, які створюють
небезпеку зараження і поширення інфекційних захворювань, діяльність
пожежників з гасіння пожежі;

б) згода потерпілого на заподіяння шкоди. Вона виключає протиправність
поведінки заподіювача шкоди за наявності трьох умов: згода добровільна,
стосується тих благ, якими потерпілий може повністю розпоряджатися
самостійно, відповідно вимогам закону про порядок здійснення цивільного
права;

в) протиправність поведінки самого потерпілого (у деяких випадках).
Це(заподіяння шкоди у разі здійснення особою права на самозахист. Шкода,
завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних
посягань, у тому числі в стані необхідної оборони, якщо при цьому не
були перевищені її межі, не відшкодовується. Якщо у випадку здійснення
особою права на самозахист вона завдала шкоди іншій особі, ця шкода має
бути відшкодована особою, яка її завдала. Якщо такої шкоди завдано
способами самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать
моральним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила
протиправну дію (ст. 1169)

Від необхідної оборони слід відрізняти крайню необхідність. Це стан,
коли особа заподіюючи більшу шкоду, що загрожує інтересам держави або
суспільства, особистості чи правам діючої або іншої особи, завдає шкоду
значно меншу, якщо небезпека зазначеним інтересам і правам не може бути
усунена іншими шляхами і засобами (наприклад, водій, намагаючись
уникнути наїзду на пішохода, заподіяв шкоду іншому автомобілю). У разі
необхідної оборони виключається цивільно-правова і кримінальна
відповідальність. Однак цивільне право не передбачає автоматичного
звільнення заподіювача шкоди від майнової відповідальності. Можливі три
варіанти вирішення питання:

а) загальне правило(шкода, завдана особі у зв’язку із вчиненням дій,
спрямованих на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам чи
інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних
умов не можна було усунути іншим способом (крайня необхідність),
відшкодовується особою, яка її завдала. Особа, яка відшкодувала шкоду,
має право пред’явити зворотну вимогу до особи, в інтересах якої вона
діяла.(ч.1. ст.1171)

б)за ч.2 ст.1171 ЦК суд має право, враховуючи обставини, за яких завдано
шкоди у стані крайньої необхідності, покласти її обов’язок відшкодування
на особу, яка її завдала;

в) суд вправі зобов’язати особу, що завдала шкоду, а також особу в
інтересах якої діяла вказана особа, відшкодовувати шкоду в певній частці
або звільнити їх від відшкодування шкоди частково або в повному обсязі.

3.Причинний зв’язок між протиправною поведінкою заподіювача і завданою
шкодою. Вирішення питання про встановлення причинного зв’язку
ускладнюється тим, що закон передбачає у ряді випадків відповідальність
одних осіб за дії їнших(відповідальність юридичної особи за дії її
працівників, відповідальність батьків за дії своїх малолітніх дітей
тощо. Тоді причинний зв’язок складається з двох і більше ланок: перша
виражає зв’язок поведінки, безпосередньо зв’язок заподіювача із завданою
шкодою; друга(зв’язок між поведінкою безпосереднього заподіювача і діями
відповідальної особи.

4.Вина заподіювача шкоди. Норми цивільного права не встановлюють різного
обсягу від того: заподіяна шкода умисно чи з необережності (на відміну
від кримінального права) (в обох випадках шкода відшкодовується в
повному обсязі. Форма вини потерпілого може мати значення лише в тому
випадку якщо йдеться про змішану відповідальність.

На відміну від кримінального права, діє презумпція
невинуватості(заподіювач шкоди вважається винним, поки не доведе, що він
діяв невинно. Оскільки встановлена презумпція невинуватості
правопорушника, то позивач не повинен доводити наявність вини
відповідача у заподіянні шкоди. І, навпаки, на відповідача покладений
тягар доказування того, що його вина в завданні шкоди відсутня. У
випадках, передбачених цивільним законодавством, обов’язок
відшкодування, як виняток із загального правила, може бути покладений
на заподіювача шкоди, незалежно від наявності його вини, тобто і за
випадкове заподіяння (відповідальність за шкоду завдану джерелом
підвищеної небезпеки).9

Підстави звільнення від обов’язку відшкодування шкоди:

непереборна сила. Для того, щоб вона могла служити підставою звільнення
від відшкодування шкоди, необхідна наявність двох ланок причинного
зв’язку:

а) ланка, яка пов’язує непереборну силу і поведінку заподіювача;

б) ланка, що пов’язує поведінку заподіювача і завдану шкоду;

протиправні дії третіх осіб(для звільнення від обов’язку відшкодування
шкоди необхідно, щоб така поведінка містила всі елементи складу
правопорушення.

Обставини, що характеризують стан заподіювача шкоди. Згідно із ст.1186
ЦК шкода, завдана фізичною особою, яка в момент її заподіяння не
усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, не
відшкодовується. З урахуванням майнового становища потерпілого та особи,
яка завдала шкоду, суд може поставити рішення про відшкодування нею цієї
шкоди частково або в повному обсязі.

Якщо фізична особа, яка завдала шкоду, сама довела себе до стану, в
якому вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла
керувати ними в результаті вживання нею спиртних напоїв, наркотичних
засобів, токсичних речовин тощо, шкода завдана нею, відшкодовується на
загальних підставах.

Якщо шкоду було завдано особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій
та (або) не могла керувати ними у зв’язку з психічним розладом або
недоумством, суд може постановити рішення про відшкодування цієї шкоди
її чоловіком (дружиною), батьками, повнолітніми дітьми, якщо вони
проживали разом з цією особою, знали про її психічний розлад або
недоумство, але не вжили заходів щодо запобігання шкоді;

обставини, що характеризують поведінку потерпілого (змішана
відповідальність). Згідно зі ст.1193 ЦК шкода, завдана потерпілому
внаслідок його умислу, не відшкодовується, якщо груба необережність
потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від
ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоду(також
залежно від ступеня вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не
встановлено законом. Вина потерпілого не враховується у разі
відшкодування додаткових витрат, передбачених чю1 ст.1195 ЦК, у разі
відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника та у разі
відшкодування витрат на поховання.

Таким чином, закон надає юридичне значення протиправній поведінці
потерпілого, якщо вина потерпілого полягає в умислі або грубій
необережності. Проста необережність потерпілого законом не
розглядається, як підстава звільнення заподіювача від відшкодування
шкоди. Питання про те, чи є необережність потерпілого грубою або
простою, що впливає чи не впливає на розмір відшкодування шкоди, має
вирішуватись у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних
обставин. Зокрема грубою необережністю може бути визнано нетверезий стан
потерпілого, що сприяв виникненню або збільшенню шкоди, заподіяної
внаслідок порушення правил безпеки руху.

майнове становище заподіювача шкоди. За загальним правилом це не є
підставою для звільнення від відповідальності перед потерпілим. Однак
ч.4.ст.1193 ЦК передбачає, що суд може зменшити розмір відшкодування
шкоди, завданої фізичною особою, залежно від її матеріального становища,
крім випадків, коли шкоду завдано вчиненням злочину. Це положення
встановлюється у виключних випадках, коли стягнення шкоди у повному
розмірі не можливе або поставить відповідача у скрутне становище.

Окремо ЦК регламентує відшкодування шкоди завданої спільно кількома
особами. Особи, спільними діями або бездіяльністю яких завдано шкоди,
несуть солідарну відповідальність перед потерпілим. За заявою
потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно
завдали шкоду, у частці відповідно до ступеня їх вини.

Особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної
вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування,
якщо інший розмір не встановлено законом.

Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, юридичні
особи мають право зворотної вимоги до фізичної особи, винної у вчиненні
злочину, в розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потерпіла
від цього злочину.

Держава, відшкодувавши шкоду, завдана посадовою (службовою) особою
органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або
суду, має право зворотної вимоги до цієї особи лише у разі встановлення
в діях останньої складу злочину за обвинувачувальним вироком суду щодо
неї, який набрав законної сили.

Батьки (усиновлювачі), опікуни або піклувальники, а також заклад чи
особа, що зобов’язані здійснювати нагляд за малолітньою або
неповнолітньою особою, які відшкодували шкоду, завдану малолітньою чи
неповнолітньою особою або фізичною особою, яка визнана недієздатною, не
мають права зворотної вимоги до цієї особи.

З позицій доктора юридичних наук М.І. Панченка існують способи
відшкодування шкоди, завданої майну потерпілого. З урахуванням обставин
справи суд за вибором потерпілого може зобов’язати особу, яка завдала
шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої
ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодовувати завдані
збитки у повному обсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню
потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого
майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для
поновлення пошкодженої речі. Відшкодування шкоди особою, яка
застрахувала свою цивільну відповідальність. Особа, яка застрахувала
свою цивільну відповідальність, у разі недостатньої страхової виплати
(страхового відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити
потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою
(страховим відшкодуванням).10

Розділ 2. ВІДШКОДУВАННЯ МАЙНОВОЇ ШКОДИ

Як відшкодовують матеріальну шкоду? Цивільний кодекс України передбачає
два способи відшкодування майнової шкоди: відшкодування в натурі (на
особу, яка заподіяла шкоду, накладається обов’язок надати річ такого ж
роду і якості, усунути за свій рахунок пошкодження та ін.) або повне
відшкодування завданих збитків.

Вибір конкретного способу відшкодування належить потерпілому. Якщо
відшкодовувати шкоду в натурі не можливо або це не відповідає інтересам
потерпілого, то збитки відшкодовують шляхом виплати відповідної грошової
компенсації. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому,
визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент
розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення речі.
Під збитками розуміють:

понесені потерпілим витрати;

вартість знищеного чи пошкодженого майна;

неотриманні доходи;

У пункті 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику
розгляду судами цивільних справ за позовами по відшкодуванню шкоди” від
27 березня 1992 року передбачено, що у разі неможливості відшкодування
майнової шкоди в натурі потерпілому, збитки відшкодовуються в повному
обсязі відповідно до реальної вартості на час розгляду справи про
втрачене майно або робіт, які необхідно виконати, щоб усунути негативні
наслідки неправомірних дій особи, яка завдала шкоду.11

Захищаючи інтереси потерпілого власника в умовах інфляції, Пленум
Верховного Суду України в Постанові “Про судову практику в справах по
позовах про захист права приватної власності” від 22 грудня 1995 року
підкреслює, що коли виконання рішення суду буде затримано з вини
боржника і за цей час ціни на майно збільшаться, кредитор вправі
пред’явити з цих підстав додаткові вимоги про відшкодування збитків.12

На практиці найбільш поширений спосіб відшкодування майнової
шкоди(відшкодування завданих збитків. В такому разі спочатку до суду
подається позовна заява. (Додаток 1)

2.1. Відшкодування майнової шкоди завданої працівником

Відшкодування майнової шкоди завданої працівником. Одним із спеціальних
деліктів є відповідальність за шкоду, завдану працівником юридичної або
фізичної особи. ЦК України у ч. 1 ст. 1172 передбачає, що юридична або
фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час
виконання ним своїх трудових (службових обов’язків). Порівнюючи із
загальними умовами деліктної відповідальності, цей вид спеціального
делікту наділений певними особливостями. Насамперед протиправність
діяння полягає в тому, що особа повинна вчинити не просто протиправне
діяння (дію або бездіяльність), а вчиняти його за таких умов:

коли між нею та відповідною юридичною чи фізичною особою є трудові
службові правовідносини;

коли матеріальна шкода завдається безпосередньо під час виконання
трудових (службових) обов’язків.

Наявність між працівником та юридичною чи фізичною особою трудових
правовідносин, а також строк виникнення чи припинення цих правовідносин
визначається трудовим договором (контрактом), наказом про прийняття на
службу, про переведення на тимчасову роботу в дану організацію, актом
обрання на виборну посаду, а також наказами керівного органу або
рішенням суду та іншими юридичними актами, якими оформляється введення
особи до числа працівників певної юридичної чи фізичної особи. Це
означає, що лише за таких умов особа може визнаватися працівником
юридичної або фізичної особи. Якщо говорити про службові правовідносини,
характерні для різних видів службовців, то підставою їх виникнення буде
відповідний адміністративний акт. При цьому в Цивільному кодексі України
передбачається, що протиправне діяння може вчинятися не менше за
наявності між особами трудових (службових) правовідносин, а й за
наявності між ними цивільно-правових підрядних відносин або ж
правовідносин участі (членства) у підприємницьких товариствах чи
кооперативах. Під поняттям “трудових (службових) відносин” слід
розуміти, що особа здійснює обумовлену трудовим договором (контрактом)
, іншим локальним чи адміністративним актом роботу, як правило, на
території юридичної чи фізичної особи протягом робочого часу. При цьому
працівник (службовець) може здійснювати трудові (службові) відносини як
поза межами фізичної чи юридичної особи (наприклад відрядження), так і в
неробочий час (понад урочні роботи), і тому ці ознаки ї
факультативними.13

Основною ознакою є те, що працівник (службовець) виконує роботу,
доручену йому згідно із зазначеними розпорядчими актами, незалежно від
того, має вона одноразовий, тимчасовий чи постійний характер.

При цьому, якщо протиправне діяння здійснюється не з наявності трудових
(службових) правовідносин, а з цивільних правовідносин підряду, до уваги
береться те, що особа має діяти за дорученням замовника. Коли
протиправне діяння здійснюється з правовідносин участі (членства) у
підприємницьких товариствах, то необхідною передумовою є здійснення
підприємницької чи іншої діяльності від імені товариства.

Певними особливостями у цьому делікті наділена шкода, а точніше
матеріальна шкода, що завдається працівником внаслідок виконання ним
трудових обов’язків. Її слід відмежовувати від шкоди, яку працівник
завдав третім особам внаслідок покладених на нього трудових обов’язків.
По-перше, за матеріальну шкоду завдану працівником, немає підстав
застосувати цивільну деліктну відповідальність. Тут слід застосовувати
норми трудового права, щодо відшкодування матеріальної шкоди. По-друге,
коли матеріальна шкода завдається протиправними діями працівника третім
особам, тоді мають застосовувати правила ч.1 статті 1172 ЦК України.

Що стосується причинно-наслідкового зв’язку, то у цьому виді деліктних
зобов’язань він може мати складний характер, тобто треба доводити не
лише те, що шкода завдана внаслідок протиправного діяння, а й те, що це
протиправне діяння було наслідком неналежного виконання чи невиконання
працівником (службовцем) або іншою особою покладених на нього трудових
(службових) чи інших обов’язків.14

Проте найсуттєвішою особливістю цього деліктного зобов’язання є те, що
проходить відмежування особи, яка фактично завдала матеріальну шкоду, та
особи, яка має нести деліктну відповідальність.

Так безпосереднім заподіювачем матеріальної шкоди за ст.1172 ЦК України
визначається:

працівник (службовець);

підрядник;

учасник (член) підприємницького товариства чи кооперативу.

Однак відповідальність за шкоду, завдану внаслідок виконання відповідних
обов’язків, покладає відповідно на:

1) юридичну або фізичну особу, при цьому законодавець насамперед має на
увазі фізичну особу ( підприємця наділену правом найму працівників за
трудовим договором (контрактом), з якою він перебуває у трудових
(службових) відносинах;

2) замовника за цивільно-правовим договором підряду;

3) підприємницькі товариства кооперативи, учасником (членом), яких вона
є.

Внаслідок такої диференціації виникає питання у чому полягає вина осіб,
на яких покладається тягар відповідальності за завдану матеріальну
шкоду? Слід вважати, що оскільки всі дії працівників (службовців) та
інших осіб, коли вони вчиняються для певних трудових та інших
обов’язків, юридично прирівнюються до дій юридичної, фізичної особи та
інших зобов’язаних суб’єктів, то й у разі завдання шкоди вони діють від
імені та в інтересах зазначених роботодавців, замовників та
підприємницьких товариств і кооперативів. Тому і вина безпосереднього
заподіювача шкоди, який перебуває у відповідних відносинах з юридичною,
фізичною чи іншою уповноваженою особою, яка передбачена відповідачем,
має визнаватися виною останніх. Так наприклад, коли працівник діє від
імені юридичної особи, його дії створюють юридичні наслідки для
юридичної особи, яка є роботодавцем, оскільки він перебуває з нею у
трудових відносинах і виконує покладені на нього трудові обов’язки. А це
означає, що його вина за заподіяну шкоду має розглядатись як вина
зазначеної юридичної особи. Однак у літературі висловлюються й інші
думки.

Так, наприклад, М.М. Агарков вважав, що вина юридичної особи полягає в
неуважності у виборі працівника.А інші взагалі не пов’язують вину
юридичної особи з виною окремого працівника.15

Іншим важливим аспектом, який слід враховувати при визначенні винності
юридичних, фізичних та інших осіб, є те, що їх вина в цьому делікті
резюмується, і тому тягар доказування відсутності вини у завданій шкоді
покладається саме на зазначених зобов’язаних суб’єктів.

Відшкодувавши завдану працівником (службовцем) чи іншою особою шкоду
фізична чи юридична особа, а також інші суб’єкти відповідальності за ст.
1172 ЦК України мають право зворотної вимоги (регресу) до заподіювача, з
вини якого була завдана шкода, у розмірі виплаченого відшкодування, якщо
інший розмір не передбачено законом.

2.2.Відповідальність за шкоду заподіяну органами державної влади,
правоохоронними та судовими органами.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право за рахунок
держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної шкоди завданої
незаконними рішеннями, діями органів дізнання, досудового слідства,
прокуратури та суду, визначається ЦК України ст.1173-1175 та спеціальним
законом. Відповідно до закону України від 1 грудня 1994 р. “Про порядок
відшкодування шкоди заподіяної незаконними діями органів дізнання,
досудового слідства, прокуратури і суду” шкода, заподіяна особі,
відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини осіб названих
державних органів.

У статті 1 цього закону наводиться перелік незаконних дій:

незаконне засудження;

незаконне притягнення, як обвинуваченого;

незаконне взяття і тримання під вартою;

незаконне проведення в ході розслідування чи судового розгляду
кримінальної справи обшуку, виїмки;

незаконне накладення арешту на майно;

незаконне відсторонення від роботи (посади);

та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян;

незаконне застосування адміністративного арешту чи виправних робіт;

незаконна конфіскація майна;

незаконне накладення штрафу;

незаконне проведення оперативно-розшукових заходів.16

Право на відшкодування шкоди виникає у громадянина у таких випадках:

постановлення виправдувального вироку суду;

закриття кримінальної справи за відсутності події злочину, відсутності у
діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні
злочину;

відмова у порушенні кримінальної справи або закриття справи з цих
підстав;

закриття справи про адміністративне правопорушення.

Шкода, заподіяна оперативно-розшуковими заходами до порушення
кримінальної справи (тобто гласними чи негласними розшуковими заходами,
які здійснювались із застосуванням оперативних чи оперативно-технічних
способів), відшкодовується за умови, що протягом шести місяців після
проведення таких заходів не було прийнято рішення про порушення за
результатами цих заходів кримінальної справи або таке рішення було
скасоване.

Закриття справи за так званими нереабілітуючими обставинами(амністією,
недосягненням віку, з якого настає кримінальна відповідальність, зміною
обставин та інше(не дають права на відшкодування шкоди згідно з цим
законом.

Відповідно до статті 3 Закону відшкодуванню підлягають:

заробіток та інші грошові доходи, які особа втратила внаслідок
незаконних дій;

майно (в тому числі гроші, грошові вклади і проценти за ними, цінні
папери та проценти за ними, частка у статутному фонді господарського
товариства, учасником, якого був громадянин, та прибуток, який він не
отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або
звернене в дохід держави судом, вилучене органами дізнання чи
попереднього слідства, органами, які здійснюють оперативно-розшукову
діяльність, а також майно, на яке накладено арешт;

штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші
витрати, сплачені громадянином;

суми, сплачені громадянином у зв’язку з наданням йому юридичної
допомоги;

Відповідно до статті 7 Закону час перебування під вартою, час відбування
покарання, а також час, протягом якого особа працювала у зв’язку з
незаконним відстороненням від роботи (посади), зараховується в загальний
трудовий стаж, як і стаж роботи за спеціальністю, стаж державної служби,
неперервний стаж.

Відповідно до статті 9 Закону місцеві органи влади і самоврядування
протягом одного місяця від дня звернення повинні повернути
громадянинові, який втратив право користування житловим приміщенням у
зв’язку з незаконним засудженням, раніше займане ним житлове приміщення,
а у разі неможливості повернення, (наприклад, будинок знесено чи
переобладнано в нежитловий, після капітального ремонту житлового
приміщення, яке займав громадянин, більше не існує чи воно значно
зменшилося в розмірі, жиле приміщення у встановленому порядку надано
іншій особі та інше)(надають йому поза чергою протягом шести місяців
після звернення громадянина в цьому населеному пункті рівнозначне
житлове приміщення з урахуванням складу сім’ї і діючих норм жилої площі
(від 9 до 13,65 кв. м жилої площі на кожного члена сім’ї).

Вартість втраченого житла відшкодовується з ринкових цін, що діють на
момент звернення громадянина про відшкодування шкоди.

Заяву про оскарження постанови про відшкодування шкоди, завданої
незаконними діями органів дізнання, досудового слідства чи прокуратури,
на вибір громадянина може бути подано до суду за місцем його проживання
або місцезнаходженням відповідача. Сторони в цих справах звільняються
від судових витрат.

Більш детально питання, пов’язані з відшкодуванням шкоди, роз’яснюють в
Положенні про порядок застосування вказаного закону, затвердженому
наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України і
Міністерства фінансів України 4 квітня 1996 р.17

Аналізуючи статті 1173-1175 ЦК України, слід підкреслити, що
відповідальність за шкоду, заподіяну фізичній або юридичній особі
незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органів державної влади,
органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого
самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, посадовими або
службовими особами цих органів, а також шкода, заподіяна внаслідок
прийняття зазначеними органами нормативно-правового акта, що був
визнаний незаконним і скасованим, відшкодовується державою, АРК, або
органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів та їх
посадових чи службових осіб.

Найбільш суттєвою відмінністю цього виду спеціального делікту є
суб’єктивний склад заподіювачів шкоди. До них, зокрема, належать:

органи державної влади, тобто колегіальні та одноособові органи,
наділені юридично визначеними державно-владними повноваженнями та
необхідними засобами для здійснення функцій і завдань держави. Йдеться
про органи всіх гілок державної влади: законодавчої (Верховна Рада
України), судової (Верховний Суд України, Вищий господарський суд
України, місцеві та апеляційні суди тощо) та виконавчої (Кабінет
Міністрів України, місцеві державні адміністрації тощо);

органи влади Автономної Республіки Крим, тобто виборні та інші органи
територіальних громад, які наділені повноваженнями вирішувати питання
АРК місцевого значення (Верховна Рада АРК тощо);

органи місцевого самоврядування, тобто виборні та інші органи
територіальних громад, що наділені повноваженнями вирішувати питання
місцевого значення (сільські, селищні, міські, районні в містах,
районні, обласні ради народних депутатів, їх виконавчі комітети та
голови тощо);

посадові та службові особи відповідних органів, тобто керівники та
заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні
службовці, на яких законами або іншими нормативно-правовими актами
покладено здійснення організаційно-розпорядчих та
консультативно-дорадчих функцій. Усі інші працівники відповідних органів
несуть відповідальність на загальних підставах.

Ці суб’єкти здійснюють покладені на них функції від імені і в інтересах
відповідних публічних утворень, тобто держава Україна, АРК чи
відповідної територіальної громади. Саме через це останні будуть нести
відповідальність за матеріальну шкоду, завдану неправомірними діями
зазначених органів та їх посадових і службових осіб.

Матеріальна шкода, заподіяна фізичній або юридичній особі незаконними
рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової чи службової особи, органу
державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування,
відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом
місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.(ст.1173 ЦК
України)

Матеріальна шкода, заподіяна фізичній або юридичній особі незаконними
рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи, органу
державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування,
відшкодовується державою, АРК або органом місцевого сомоврядування
незалежно від вини цієї особи.

Матеріальна шкода, заподіяна фізичній або юридичній особі внаслідок
прийняття органами державної влади, органом влади АРК або органом
місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний
незаконним і скасованим, відшкодовується державою, АРК або органом
місцевого самоврядування незалежно від вини службових і посадових осіб
цих органів.

Заподіювач шкоди та відповідач за завдану шкоду в цьому деліктному
зобов’язанні не зберігається.

Держава Україна, Автономна Республіка Крим та територіальна громада
будуть нести відповідальність за шкоду, заподіяну її органами чи
посадовими особами, за рахунок власного майна, у тому числі грошових
коштів, які належать їм на праві власності. При цьому слід враховувати,
що оскільки розпорядження цим майном відбувається через відповідні
фінансові органи держави, АРК та територіальних громад, то саме
зазначені фінансові органи будуть відповідачами за позовами, що
випливають з цього делікту.18

Особливості відшкодування матеріальної шкоди заподіяної органами
державної влади

Окрім специфіки суб’єкта, певними особливостями за цим деліктом наділені
також загальні умови деліктної відповідальності. Що стосується такої
умови як протиправність діяння, то насамперед слід підкреслити, що у
цьому делікті варто говорити не стільки про протиправність, скільки про
незаконність рішень, дій або бездіяльності відповідних органів. Сутність
цього розмежування полягає в тому, що дані органи та їх посадові чи
службові особи, на відміну від інших суб’єктів, мають здійснювати свою
діяльність не на принципі заборони (дозволено все, що не заборонено
законом), а на принципі дозволу (дозволено лише те, що дозволено законом
чи іншими підзаконними актами). Тому незаконними будуть не лише рішення,
дії чи бездіяльність органу державної влади, органу влади АРК або органу
місцевого самоврядування та їх посадових чи службових осіб, які прямо
заборонені в законі, але й ті, що вчинені без відповідних повноважень, з
їх перевищенням чи зловживанням.

Слід зазначити, що незаконні дії цих органів чи осіб можуть
здійснюватись як у формі активних дій (усні або письмові розпорядження,
накази постанови рішення тощо), так і у формі бездіяльності (невиконання
тих дій, які вони зобов’язані були виконати на підставі покладених на
них обов’язків.

При цьому закон не передбачає переліку незаконних діянь, за які наступає
відповідальність за даним деліктом. Тому до них можуть належити будь-які
рішення, дії та бездіяльність, які обов’язкові для виконання та прийняті
(вчинені) органом чи його посадовою (службовою) особою при реалізації
компетенції органу чи виконанні посадових чи (службових) обов’язків.

Іншою особливістю того делікту є те, що законодавець до окремого виду
протиправного діяння відносить також прийняття органом державної влади,
органом влади АРК або органом місцевого самоврядування
нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасованим.

При цьому можливість відшкодування шкоди, заподіяної даним різновидом
делікту, не залежить ні від органу, що прийняв його, ні від різновиду
нормативно-правового акта. Основними критеріями є те, щоб цей
нормативно-правовий акт був визнаний незаконним, тобто таким, що
суперечить чинному законодавству, та скасованим, тобто таким, щоб
внаслідок незаконності була припинена його дія.

При вирішенні питання про скасування чинності нормативно-правового акта
внаслідок його незаконності слід враховувати ієрархію
нормативно-правових актів, тобто насамперед нормативно-правові акти не
повинні суперечити Конституції України, міжнародно-правовим актам,
законам України тощо. Переважна більшість нормативно-правових актів
можуть бути визнані незаконними та скасовані судами загальної
юрисдикції. Що ж до законів, то визнання їх не конституційними можливе
лише Конституційним Судом України.

Певну особливість має причинно – наслідковий зв(язок, який у цьому
випадку має, як правило складний характер, оскільки часто завдана шкода
є наслідком протиправного діяння не лише одного органу чи посадової
(службової) особи. Що стосується шкоди, то вона відшкодовується в
повному обсязі як та, що завдана майну фізичної та юридичної особи, так
і моральна шкода.

Найбільш специфічною у цьому випадку є можливість відшкодування
заподіяної шкоди незалежно від вини органу державної влади, органу влади
АРК або органу місцевого самоврядування та інших посадових чи службових
осіб. Аналізуючи чинне законодавсто, варто дійти висновку, що вина
відповідних органів та їх посадових і службових осіб у цьому випадку
передбачається. Це вид певної гарантії, яка витікає з того, що дані
суб(єкти, які є представниками відповідної публічної влади, мають діяти
від імені та в інтересах осіб. Крім цього, законодавець презюмує також і
знання цими органами та їх посадовими (службовими) особами чинного
законодавства і покладає на них обов’язок безумовного дотримання його
приписів.

Після відшкодування завданої майнової шкоди держава Україна, АРК та
територіальні громади мають право регресу до винної в цьому завданні
шкоди посадової чи службової особи.19

Відповідальність за шкоду, заподіяну правоохоронними та судовими
органами

Цей вид деліктної відповідальності передбачений ст. 1176 ЦК України.
Додаткове регулювання деліктних зобов’язань здійснюється Законом України
“Про відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями
органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду”. 20
Порівняно із загальними умовами настання деліктної відповідальності цей
вид має цілу низку специфічних ознак. Насамперед суб’єктом(заподіювачем
шкоди є правоохоронні та судові органи, до яких за ЦК України належать:

органи дізнання, тобто органи, наділені правом провадити слідчі дії, що
є початковою формою досудового розслідування у кримінальних справах.
Згідно з чинним законодавством органами дізнання є:

міліція, податкова міліція (у справах про ухилення від сплати податків і
зборів (обов’язкових платежів), а також у справах про приховування
валютної виручки);

органи безпеки (у справах, віднесених законом до їх відання);

командири військових частин, з’єднань, начальники військових установ (у
справах про всі злочини, вчинені підлеглими їх військовослужбовцями і
військовозобов’язаними під час проходження ними зборів, а також у
справах про злочини, вчинені робітниками і службовцями Збройних Сил
України у зв’язку з виконанням службових обов’язків або у розташуванні
частини, з’єднання, установи);

митні органи (у справах про контрабанду);

начальники виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів,
лікувально-трудових і виховно-трудових профілакторіїв (у справах про
злочини проти встановленого порядку несення служби, вчиненій
працівниками цих установ, а також у справах про злочини, вчинені у
розташуванні зазначених установ);

органи державного пожежного нагляду (у справах про пожежі і порушення
протипожежних правил);

органи охорони державного кордону (у справах про порушення державного
кордону);

капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні (ст.101 КПК
України);21

органи попереднього (досудового) слідства, тобто органи, наділені правом
проводити досудове слідство у кримінальних справах. Згідно з чинним
законодавством до них належать:

слідчі прокуратури;

слідчі органів внутрішніх справ;

слідчі податкової міліції;

слідчі органів безпеки.(ст.102 КПК України).

органи прокуратури, тобто органи, на які покладено функції:

( підтримання державного обвинувачення в суді;

( представництво інтересів громадян або держави у суді у випадках,
визначених законом;

( нагляд за додержанням законів органами, що провадять
оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

( нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у
кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового
характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Структура органів прокуратури визначається Законом України “Про
прокуратуру”22 і об’єднує в собі Генеральну прокуратуру України,
прокуратури АРК, областей, міст Києва та Севастополя (на правах
обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них
прокуратури, а також військові прокуратури;

органи суду, тобто органи, на які покладено здійснення функцій
правосуддя. Згідно з Конституції України система судових органів
складається з:

Конституційного Суду України;

судів загальної юрисдикції (місцеві суди, апеляційні суди);

Апеляційний Суд України;

Вищі спеціалізовані суди;

Верховний Суд України.

Окрім цього, діяльність органів суду регламентується законами України
“Про Конституційний Суд України”, “Про судоустрій”23 тощо. Однак
суб’єктами за цим видом делікту є переважно суди загальної юрисдикції,
що здійснюють правосуддя у кримінальних та адміністративних справах.

Зрозуміло, що від імені цих органів безпосередньо діють їх посадові і
службові особи. Проте, як і в попередньому делікті, особа заподіювача
шкоди відмежовується від особи, яка несе відповідальність за завдання
шкоди. Посадові та службові особи правоохоронних та судових органів,
діяннями яких безпосередньо завдається шкода, вчиняють їх не лише від
імені зазначених органів, але й від імені держави. І саме тому
відповідальність за завдану ними шкоду несе держава Україна.

Особливості відповідальності за шкоду, завдану правоохоронними та
судовими органами

Певною специфікою наділене протиправне діяння, яким може бути завдана
шкода у цьому делікті. Дане протиправне діяння, передбачене як умова
настання відповідальності, містить у собі виключний перелік протиправних
діянь. Зокрема це:

незаконне засудження;

незаконне притягнення до кримінальної відповідальності;

незаконне застосування як запобіжного заходу тримання під вартою;

незаконне застосування як запобіжного заходу підписки про невиїзд;

незаконне затримання;

незаконне накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи
виправних робіт.

Якщо шкода завдається фізичним або юридичним особам внаслідок іншої
незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу дізнання,
попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, така шкода
відшкодовується на загальних підставах. Так, зокрема на загальних
підставах деліктної відповідальності відшкодовується також і шкода,
заподіяна у випадках, передбачених у частинах 2,3 ст.1 Закону про
відшкодування шкоди правоохоронними та судовими органами (коли шкода
заподіюється внаслідок незаконного застосування адміністративного арешту
чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення
штрафу, а також незаконного проведення оперативно-розшукових заходів,
передбачених законами України “Про оперативно-розшукову діяльність”,
“Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”
та іншими актами законодавства), у Законі України “Про реабілітацію
жертв політичних репресій в Україні” тощо. Це не стосується випадку,
коли суд постановляє незаконне рішення у цивільній справі, за умови
встановлення у діях судді (суддів), які вплинули на постановлення
незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що
набрав законної сили, для яких визначається інший порядок (ч.5 ст. 1176
ЦК України).

Наявність протиправності як характерної ознаки вказаних вище діянь має
підтвердитися постановленням судом виправдального вироку, скасуванням
незаконного вироку суду, закриттям кримінальної справи органом
попереднього (досудового) слідства, а також винесенням відповідного акта
про закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення.

Тобто для того, щоб визнати дане діяння протиправним, потрібна наявність
підстав, які б реабілітували особу, якій завдано майнової шкоди. В
іншому випадку, коли дані діяння не підтверджуються реабілітуючими особу
обставинами (наприклад, кримінальну справу закрито на підставі закону
про амністію або акта помилування), то право на відшкодування завданої
шкоди не виникає.

Крім цього, не має права на відшкодування завданої шкоди також і фізична
особа, яка у процесі дізнання, попереднього (досудового) слідства або
судового розгляду шляхом самообмови перешкоджала з’ясуванню істини і цим
сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної
відповідальності, незаконному застосуванню як запобіжного заходу
тримання під вартою або підпискою про невиїзд, незаконному затриманню,
незаконному накладенню адміністративного стягнення у вигляді арешту чи
виправних робіт (ч.4 ст.1176 ЦК України).

Однак у разі, коли фізична особа вчинила самообмову внаслідок
застосованих до неї фізичного чи психічного насилля, погроз, обману чи
інших незаконних засобів, які доведені в належному порядку, у такому
разі шкода, завдана особі, має відшкодуватися на підставах ст. 1176.

Суттєвою специфікою цього делікту є те, що шкода, завдана фізичним та
юридичним особам органами дізнання, попереднього досудового слідства,
прокуратури і суду, відшкодовується незалежно від вини посадових і
службових осіб цих органів. При цьому, як уже зазначалося, завдана ними
шкода відшкодовується державою Україна в особі відповідних фінансових
органів за рахунок майна, у тому числі грошових коштів, які належать їй
на праві власності. При цьому у чинному законодавстві однозначно не
вирішене питання про те, яка шкода відшкодовується за даним деліктом.
Так, ЦК України визначає, що шкода, завдана даним деліктом,
відшкодовується в повному обсязі, тобто як майнова шкода завдана особі,
так і моральна.

Водночас ст. 3 Закону України “Про відшкодування шкоди правоохоронними
та судовими органами” визначає, що відшкодуванню підлягає:

заробіток та інші грошові доходи, які фізична особа втратила внаслідок
незаконних дій;

майно (у тому числі гроші, грошові вклади і відсотки від них, частка у
статутному фонді господарського товариства, учасником якого був
громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки,
інші цінності), майно, конфісковане або звернене в доход держави судом,
вилучене органами дізнання чи попереднього слідства, органами, що
здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке
накладено арешт;

штрафи, стягнені на виконання вироку суду, судові витрати та інші
витрати, сплачені громадянином;

суми, сплачені громадянином у зв’язку з наданням йому юридичної
допомоги;

моральна шкода.24

З огляду на те, що законодавець визначає виключний перелік протиправних
діянь, за які шкода, завдана фізичній особі правоохоронними та судовими
органами, відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини, слід
зауважити, що існує в окремих випадках особливий порядок відшкодування.
Це відбувається, наприклад, якщо шкода, завдана фізичній або юридичній
особі, є наслідком постановлення судом незаконного рішення у цивільній
справі. Передбачається, що вона відшкодовується державою у повному
обсязі у разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на
постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним
вироком суду, що набрав законної сили (ч.5 ст. 1176 ЦК України).

Порядок відшкодування майнової шкоди, завданої незаконними рішеннями,
діями чи бездіяльністю органами дізнання, попереднього (досудового)
слідства, прокуратури або суду, встановлюється згідно із Законом про
відшкодування шкоди правоохоронними та судовими органами.

При цьому в разі, коли держава відшкодувала шкоду, завдану посадовою,
службовою особою органу дізнання, попереднього (досудового) слідства,
прокуратури або суду, вона наділяється правом зворотної вимоги до цієї
особи лише у разі встановлення в її діях складу злочину за обвинувальним
вироком суду, щодо неї, який набрав законної сили (ч.3 ст. 1191 ЦК
України).

2.3 Відповідальність за шкоду заподіяну малолітніми та недієздатними
особами

Дуже часто у багатьох людей виникає питання. Хто відповідає за шкоду,
заподіяну малолітньою та неповнолітньою особою?

За шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг 14 років, відповідають
його батьки (усиновлювачі) або опікуни або інші фізичні особи, які на
правових підставах здійснюють виховання неповнолітнього,( якщо не
доведуть, що шкода виникла не з їхньої вини.

Відповідно до положень Цивільного кодексу України винною поведінка
батьків, опікунів визначається тоді, коли шкода, завдана неповнолітнім,
стала наслідком несумлінного здійснення або нездійснення нагляду за ним
(відсутність необхідної уваги, потурання заохочення пустощів,
хуліганських дій тощо), результатом чого стала негативна поведінка
дітей, яка і спричинила шкоду.

Батьки і опікуни не можуть посилатись на відсутність вини і в тих
випадках, коли в момент завдання шкоди дитина перебувала на вулиці, у
знайомих з друзями. Оскільки батько і мати дитини мають рівні права і
обов’язки, то, відповідно, до відповідальності вони повинні
притягуватись незалежно від того, проживають вони разом з дитиною чи
роздільно. На батьків, позбавлених батьківських прав, суд може покласти
відповідальність за шкоду, завдану їхніми неповнолітніми дітьми,
протягом трьох років після позбавлення батьків батьківських прав, якщо
поведінка неповнолітнього стала наслідком неналежного здійснення ними
обов’язку виховання неповнолітнього.

Якщо неповнолітній завдав шкоду тоді, коли перебував під наглядом
навчального, виховного, лікувального чи іншого закладу (школи,
інтернату, табору, санаторію, лікарні та ін.), а також під наглядом
особи, яка здійснювала нагляд на підставі договору, ці заклади та особи
відповідають за шкоду, якщо не доведуть, що шкода при здійсненні нагляду
виникла не з їхньої вини. Коли малолітній завдав шкоду як з вини батьків
(усиновлювачів) або опікуна, так і з вини дитячого закладу, згадані
особи зобов’язані відшкодувати шкоду в частці, яка визначена за
домовленістю між ними або за рішенням суду. Обов’язок батьків, опікунів,
навчальних, виховних, лікувальних та інших закладів відшкодування шкоди
не припиняється після досягнення неповнолітніми повноліття або одержання
ними майна, достатнього для відшкодування шкоди. Якщо батьки, опікуни
померли або вони не мають достатніх коштів для відшкодування шкоди ,
завданої життю і здоров’ю потерпілих, а сам заподіювач, який став
повністю дієздатним, має такі кошти, суд, з урахуванням майнового
становища заподіювача, а також інших обставин, має право ухвалити
рішення про відшкодування шкоди повністю або частково за рахунок майна
самого заподіювача.

Неповнолітні віком до 14 до 18 років за наявності їх вини відповідають
за завдану шкоду своїм майном і заробітком. У випадках, коли такий
неповнолітній не має майна чи заробітку (доходу), достатнього для
відшкодування шкоди, шкода має бути відшкодована повністю або в частині,
якої не вистачає, його батьками (усиновлювачами) або піклувальником,
якщо ті не доведуть, що шкода виникла не з їхньої вини. Обов’язок
батьків, піклувальників і дитячого закладу відшкодувати шкоду
припиняється після досягнення заподіювачем шкоди повноліття або коли у
нього до досягнення повноліття з’являються майно чи інші джерела доходу,
достатні для відшкодування шкоди, або коли він до досягнення повноліття
став дієздатним.

За шкоду, завдану спільними діями кількох неповнолітніх, які походять
від різних батьків (усиновлювачів), батьки (усиновлювачі), а також
опікун або піклувальник несуть часткову відповідальність перед
потерпілим солідарно. Якщо у спільному завданні шкоди брали участь
неповнолітні віком від 14 до 18 років, які перебували на лікуванні в
дитячих закладах, ці заклади разом із батьками чи опікуном або
піклувальником інших неповнолітніх, що спільно заподіяли шкоду, несуть
часткову відповідальність перед потерпілими.

За загальним правилом деліктна відповідальність покладається на осіб,
які є повністю дієздатними (здатними своїми діями набувати та
реалізовувати свої права та створювати для себе і виконувати цивільні
обов’язки), а основне ( деліктоздатними (здатними відповідати за свої
дії).

Критерієм цієї диференціації є наявність у особи достатнього рівня
психічного розвитку та життєвого досвіду для того, щоб адекватно
оцінювати значення своїх дій та керувати ними. Однак доволі часто
виникають ситуації, коли шкода завдається особами, які залежно від
різних обставин не можуть в повній мірі усвідомлювати значення своїх дій
та керувати ними. І тому в цьому разі варто звернутися до деліктних
зобов’язань із так званим дефектним суб’єктивним складом.

До цих видів деліктів належать:

відшкодування шкоди, завданої малолітньою особою;

відшкодування шкоди, завданої неповнолітньою особою;

відшкодування шкоди, завданої недієздатною особою;

відшкодування шкоди, завданої обмежено дієздатною особою;

відшкодування шкоди, завданої особою, яка не усвідомлювала значення
своїх дій та (або) не могла керувати ними (адієздатною особою).

Відшкодування шкоди, заподіяної малолітньою особою

Згідно з чинним законодавством малолітніми визнаються фізичні особи, які
не досягли 14 років (ст.31 ЦК України). Ці особи, незважаючи на те, що
наділені частковою цивільною дієздатністю, визначаються повністю
неделіктоздатними, однак шкода, завдана ними, підлягає відшкодуванню.

Так, відповідальність за шкоду, завдану малолітніми особами,
покладається на їхніх батьків (усиновлювачів) або опікунів чи інших
осіб, які на правових підставах здійснюють виховання малолітньої особи
(ч.1 ст. 1178 ЦК України).

Аналогічний порядок поширюється і на заклади, які за законом здійснюють
щодо малолітніх осіб функції опікуна (ч.3 ст.1178 ЦК України). При цьому
відповідальність даних осіб базується на загальних умовах
відповідальності із заподіяння шкоди.

Крім цього, законодавець встановлює відповідальність навчального
закладу, закладу охорони здоров’я чи іншого закладу, що зобов’язаний
здійснювати нагляд за малолітньою особою, а також особи, яка здійснює
нагляд за малолітньою особою на підставі договору (ч.2 ст.1178 ЦК
України), за шкоду, завдану малолітньою особою під час перебування під
наглядом цих закладів чи осіб, якщо вони не доведуть, що шкоди було
завдано не з їхньої вини.

Протиправність діяння буде полягати у тому, що ці особи незалежно
виконували покладений на них згідно із законом чи договором обов’язок
здійснювати виховання та (чи ) нагляд за малолітнім.

Так, батьки (усиновлювачі) або опікуни чи інші фізичні особи, які на
правових підставах здійснюють виховання малолітньої особи, також
заклади, що здійснюють щодо малолітнього функцію опікуна, відповідають
за неналежні виховання та нагляд (інколи в літературі висловлюється
аргументована думка з приводу того, що доцільно було б ввести
відповідальність батьків та опікунів не лише за неналежне виховання та
нагляд але й за неналежне утримання яке матиме місце у разі крадіжки
малолітнім грошей або продуктів харчування з магазину для прожиття), а
навчальні заклади, заклади охорони здоров’я, інші заклади чи особи, що
зобов’язані здійснювати нагляд за малолітнім, ( мають нести
відповідальність лише за неналежний нагляд.

Якщо це стосується батьків, то відповідальність буде покладена на обох
незалежно від того, проживають вони разом чи окремо, оскільки обов’язок
здійснювати належне виховання та нагляд за малолітнім є рівним для обох
із них. У разі, коли батьки були позбавлені батьківських прав, обов’язок
відшкодувати завдану майнову шкоду за протиправні діяння своїх
малолітніх дітей лежить на них ще протягом трьох років після позбавлення
батьківських прав (ст. 1183 ЦК України). Це пояснюється тим, що
виховання чи неналежне виховання є процесом, який має тривалу дію в часі
і його вплив не може припинитися з моменту позбавлення батьківських
прав.

Наслідки неналежного виховання матимуть свої негативні прояви і після
факту позбавлення батьківських прав. Оскільки функціональні обов’язки
батьків, усиновителів та опікунів щодо дітей є ідентичними, доцільно
було б названі правила щодо позбавлення батьківських прав поширити на
випадки скасування усиновлення та припинення прав опікуна.

У ЦК України вперше введено можливість покладення відповідальності на
фізичних осіб, які здійснюють виховання та (чи) нагляд за малолітніми
особами на правових підставах (гувернантки, няні, домашні вчителі,
рипетитори тощо), переважне місце серед яких посідає договір.

Протиправним діяння у цьому випадку буде невиконання чи неналежне
виконання обов’язків здійснювати виховання та (чи) нагляд за малолітнім,
покладеного на них згідно з договором чи іншою правовою підставою. Однак
доволі спірним видається можливість розглядати цей вид зобов’язання у
структурі деліктних,25 а значить позадоговірних зобов’язань, оскільки
підставою їх виникнення є здебільшого невиконання вказаними особами умов
договору щодо виховання чи нагляду за малолітнім.

У разі, коли відповідачем за шкоду, заподіяну малолітнім, є юридична
особа, слід зауважити, що існує перелік цих юридичних осіб:

навчальний заклад (школа та дитячий садок);

заклад охорони здоров’я (лікарня, поліклініка);

інший заклад, що зобов’язаний здійснювати нагляд за нею (літній табір
відпочинку, приймальник-розподільник тощо);

заклад, який за законом здійснює щодо малолітнього функції опікуна
(дитячий будинок, інтернат тощо).

Протиправним діянням цих юридичних осіб вважається саме невиконання чи
неналежне виконання законного обов’язку здійснювати нагляд за
малолітніми. Обов’язку здійснювати виховання малолітніх, крім випадку,
коли цей заклад здійснює щодо них функції опікуна, для юридичних осіб
законодавець не передбачає.

Що стосується причинно-наслідкового зв’язку, то в цьому разі має бути
встановлено, що шкода, завдана малолітнім, є заподіяна саме внаслідок
неналежного виховання та (чи) нагляду з боку осіб, які відповідають за
це діяння.

Вина усіх зазначених осіб, які несуть відповідальність за них за даний
вид делікту, презюмується, тобто особа вважається винною, якщо вона не
доведе, що шкода завдана не з її вини, тобто що вона не є наслідком
несумлінного здійснення або ухилення нею від здійснення виховання та/чи
нагляду за малолітньою особою.

Однак в окремих випадках досить важко встановити, чия вина та
протиправна поведінка стали причиною заподіяння шкоди малолітнім. І тому
законодавець вводить правило, за яким у випадку, якщо малолітня особа
завдала шкоди як з вини батьків (усиновлювачів) або опікуна, так і з
вини закладів або особи, що зобов’язана здійснювати нагляд за нею,
батьки (усиновлювачі), опікун, заклади та особи несуть часткову
відповідальність (ч.4 ст.1178 ЦК України). Розмір часток, у межах яких
ці особи нестимуть відповідальність, визначається за домовленістю між
ними або за рішенням суду відповідно до частки вини кожного з них.

Такий самий принцип часткової відповідальності встановлюється
законодавцем і у разі, якщо шкода заподіюється спільними діями кількох
малолітніх осіб (ч.1 ст.1181 ЦК України). У цьому разі відповідальність
покладається на їхніх батьків чи опікунів у частці, яка визначається за
домовленістю між ними або за рішенням суду відповідно до частки вини
кожного з них. І лише у разі, коли в момент завдання шкоди кількома
малолітніми особами одна з них перебувала в закладі, який за законом
здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад відшкодовує завдану шкоду
у частці, яка визначається тільки за рішенням суду (ч.2 ст.1181 ЦК
України).

Обов’язок батьків (усиновлювачів), опікунів чи інших фізичних осіб, які
на правових підставах здійснюють виховання малолітньої особи щодо
відшкодування шкоди, завданої малолітньою особою, не припиняється у разі
досягнення нею повноліття (ч.5 ст. 1178 ЦК України). Однак із цього
загального правила законодавець робить єдиний виняток, який зводиться до
того, що ця особа може бути зобов’язана судом частково або в повному
обсязі відшкодувати шкоду, завдану нею у віці до чотирнадцяти років,
проте лише за повної сукупності таких умов:

ця шкода завдана життю або здоров’ю потерпілого;

малолітня особа, після досягнення нею повноліття, має достатні для цього
кошти;

батьки (усиновлювачі), опікуни чи інші фізичні особи, які на правових
підставах здійснювали виховання малолітньої особи на яких був покладений
обов’язок щодо відшкодування шкоди, завданої малолітнім, є
неплатоспроможними або померли.

У будь-яких інших випадках, які не охоплюється сукупністю зазначених
вище умов, майнова шкода, завдана малолітніми, має бути відшкодована
батьками, опікунами чи іншими фізичними особами, які на правових
підставах здійснюють виховання малолітньої особи у навіть у випадку
досягнення малолітніми повноліття.

Відшкодувавши шкоду, завдану малолітньою особою, жодна з фізичних чи
юридичних осіб, які визнані зобов’язаними суб’єктами за даним видом
делікту, не мають права зворотної вимоги (регресу) до цієї особи (ч.4
ст.1191 ЦК України).

Відшкодування шкоди, заподіяної неповнолітньою особою

Згідно зі ст.32 ЦК України неповнолітніх визначають осіб віком від 14 до
18 років. Незважаючи на те, що дані особи наділені неповною цивільною
дієздатністю, вони визнаються повністю деліктоздатними (ст.33, ч.1 ст.
1179 ЦК України), а значить, такими, що можуть самостійно у повному
обсязі нести покладену на них відповідальність.

Однак незважаючи на те, що в цьому віці особи вже досягли певного
психічного рівня та мають певний життєвий досвід, щоб оцінювати свої
вчинки та нести за них відповідальність, вони, у переважній більшості
випадків, не мають достатньої кількості майна, коштів чи інших
матеріальних ресурсів, яких було б достатньо для відшкодування завданої
ними шкоди. Враховуючи ці обставини, законодавець, окрім визнання за
неповнолітнім здатності нести відповідальність за завдану ним шкоду
самостійно на загальних підставах (ч.1 ст. 1179 ЦК України), встановлює,
що у разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для
відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується субсидіарно
її батьками, піклувальником, а у випадку, якщо неповнолітня особа
перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції
піклувальника, то і цим закладом (ч.2 ст. 1179 ЦК України).

Субсидіарність даної відповідальності полягає в тому, що основна вимога
по відшкодуванню завданої шкоди пред’являється до неповнолітнього, і
лише у разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для
відшкодування завданої шкоди, як співвідповідачі будуть факультативно
притягуватися до відповідальності батьки й інші вказані особи.

Коли майна неповнолітнього виявиться цілком достатньо для того, щоб
відшкодовувати завдану ним шкоду в повному обсязі, питання про
притягнення до відповідальності інших осіб не виникає взагалі.

При цьому батьки (усиновлювачі), піклувальники та заклад, що виконує
функції піклувальника, будуть відшкодовувати завдану неповнолітнім шкоду
лише у частці, яка залишилась після того, як шкоду відшкодувала
неповнолітня особа, а у разі, коли у повнолітнього взагалі немає майна,
( у повному обсязі.

Протиправність поведінки вказаних осіб полягає в тому, що вони неналежно
виконували покладений на них обов’язок виховання та нагляду за
неповнолітнім. При цьому вина батьків, піклувальників та закладу, що
виконує функції піклувальника, за неналежне виховання та нагляд за
неповнолітнім презюмується, тобто вони будуть відповідати за завдану ним
шкоду, якщо не доведуть, що вона завдана не з їхньої вини.

Певна специфіка притаманна випадку відшкодування шкоди, завданої
спільними діями кількох неповнолітніх осіб. У цьому разі шкода
відшкодовується ними у частці, яка визначається за домовленістю між ними
або за рішенням суду (ч.1 ст.1179 ЦК України), а у разі, коли один із
них на момент завдання шкоди перебував у закладі, який за законом
здійснює щодо неповнолітніх функції піклувальника, цей заклад
відшкодовує завдану шкоду у частці, що визначається за рішенням суду
(ч.2 ст.1182 ЦК України).

На відміну від відшкодування шкоди, завданої малолітніми особами, момент
припинення відповідальності батьків, піклувальників, закладу, який
здійснює функцію піклувальника, залежить від досягнення ним повноліття
та певних інших обставин.

У зв’язку з цим ці особи звільняються від субсидіарної відповідальності
за протиправне діяння неповнолітнього у разі:

якщо неповнолітня особа, яка завдала шкоди, досягла неповноліття (ч.3
ст. 1179 ЦК України);

якщо неповнолітня особа, яка завдала шкоди до досягнення неповноліття
(ч. 3 ст. 1179 ЦК України).

Така позиція законодавця пов’язується насамперед з тим, що у зазначених
випадках неповнолітня особа фактично набуває повної дієздатності або
стає спроможною відшкодувати завдану нею шкоду в повному обсязі.

Однак досягнення повноліття це не єдиний спосіб набуття повної цивільної
дієздатності, оскільки чинне законодавство передбачає й інші його
способи. І тому для неповнолітніх осіб, які набули повної цивільної
дієздатності, наприклад, завдяки емансипації встановлюється специфічний
порядок відшкодування шкоди. При цьому правові наслідки відшкодування
ставляться у залежність від того, чи була надана письмова згода батьків
або піклувальників на набуття повнолітньою особою повної дієздатності
тоді, коли ця згода потрібна. У разі, коли такої згоди не було,
наприклад, при одержанні повної дієздатності на підставі рішення суду
неповнолітній відшкодовує завдану ним шкоду самостійно на загальних
підставах (ч.1 ст.1180 ЦК України), а батьки субсидіарно не
відповідають.

Відшкодувавши шкоду, завдану неповнолітньою особою, батьки,
піклувальники, а також заклади, що здійснюють щодо неповнолітнього
функції піклувальника, позбавляються права зворотної вимоги (регресу)
щодо неї (ч.4 ст.1191 ЦК України).

Відшкодування шкоди, заподіяної недієздатною особою, яка обмежена у
дієздатності, та особою, яка не може усвідомлювати значення своїх дій та
(чи) керувати ними (адієздатною) особою26

Недієздатною є фізична особа, яка визнана такою судом, оскільки не може
усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними внаслідок
хронічного, стійкого психічного розладу (ст.39 ЦК України). Оскільки ця
фізична особа є недієздатною, то вона також і є неделіктоздатною, тобто
такою, що не здатна нести відповідальність за завдану нею шкоду.

Згідно з ч.1 ст.1184 ЦК України шкода, заподіяна недієздатною фізичною
особою, відшкодовується опікуном або закладом, який зобов’язаний
здійснювати нагляд за нею (психіатричні лікарні, диспансери, клініки,
інтернати тощо). Питання про можливість притягнення до відповідальності
за шкоду батьків (усиновлювачів) недієздатної особи має вирішуватися
позитивно лише у разі, коли вони названі опікунами.

Оскільки на дієздатну особу неможливо здійснювати виховний вплив, бо
вона не може усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, то
основним протиправним діянням, за яке наступає відповідальність
зобов’язаних суб’єктів, є невиконання покладеного на них обов’язку
здійснювати нагляд за недієздатною особою.

Вина опікунів або закладу, що зобов’язаний здійснювати нагляд за
недієздатною особою, презюмується, тобто вони відповідають за завдану
нею шкоду, якщо не доведуть, що шкода була завдана не з їхньої вини.

При цьому обов’язок відшкодувати шкоду опікуном або закладом, який
зобов’язаний здійснювати нагляд за недієздатними, не припиняється у разі
поновлення в цивільній дієздатності особи, яка була визнана недієздатною
у порядку ст. 42 ЦК України.

Відшкодувавши шкоду, завдану недієздатною особою, опікун та заклад, що
зобов’язані здійснювати нагляд за недієздатною особою, позбавляються
зворотного права вимоги (регресу) до недієздатної особи (ч.4 ст.1191 ЦК
України).

Однак незважаючи на загальне правило, що за шкоду, завдану недієздатною
особою, відповідальність несе своїм майном опікун, законодавець вводить
певні умови (ч.2 ст.1184 ЦК України), за повної сукупності яких шкода
може бути відшкодована з майна самої недієздатної особи. До таких умов
належать:

смерть опікуна або відсутність у нього майна, достатнього для
відшкодування шкоди;

наявність достатнього для відшкодування шкоди майна у недієздатної
особи;

шкода, що має бути відшкодована, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням
здоров’я або смертю потерпілого.

Відшкодування такої шкоди за рахунок майна недієздатної особи може
проводитися частково або у повному обсязі лише за рішенням суду.

Іншим видом специфічних суб’єктів є особи, обмежені у дієздатності на
підставах і в порядку, передбачених ст.36 ЦК України.

Попереднє цивільне законодавство абсолютно замовчувало питання про
відшкодування шкоди, завданої особами, обмеженими у дієздатності.
Натомість у ст.1185 ЦК України вводиться норма, згідно з якою шкода,
завдана фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена,
відшкодовується нею на загальних підставах.

Це означає, що хоча дієздатність цієї особи обмежена, однак вона
наділена повним обсягом деліктоздатності, що унеможливлює притягнення до
відповідальності за шкоду, завдану такими особами, інших осіб, наприклад
піклувальників.

Інколи фізичні особи, які є повністю деліктоздатними, або повністю,
неповністю та обмежено дієздатні особи можуть завдати шкоди в стані,
коли вони не усвідомлювали значення своїх дій та не могли керувати ними
(адієздатна особа). Цей стан може бути наслідком тимчасової втрати
свідомості, афекту, психічної та іншої хвороби, сп’яніння. У зв’язку з
тим, що у зазначених діях особи, як правило, немає вини, то за загальним
правилом шкода, завдана фізичною особою, яка у момент її заподіяння не
усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, не
відшкодовується. Однак за певних обставин ця шкода все ж таки може
підлягати відшкодуванню.

По-перше, суд може, враховуючи матеріальне становище потерпілого та
особи, яка завдала шкоди, постановити рішення про відшкодування фізичною
особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати
ними, завданої шкоди частково або у повному обсязі.

Такий “жест справедливості” з боку законодавця, на мою думку, не лише
глибоко суперечить принципові рівності перед законом, але може
обернутися певним зловживанням з боку заінтересованих осіб, оскільки
чітко не визначає, як має враховуватися та яким є матеріальний стан
зазначених осіб, а також чи на всі види заподіяння шкоди поширюється це
правило. Для прикладу, в ЦК Російської Федерації діє подібна норма,
однак вона поширюється лише на випадки, коли шкода заподіяна життю та
здоров’ю.

По-друге, варто взяти до уваги те, яким чином особа опинилася у такому
стані. Якщо такий стан не залежав від її волі, то відповідальність до
даної особи не застосовується, але коли фізична особа, яка завдала
шкоди, сама довела себе до стану, в якому вона не усвідомлювала значення
своїх дій та не могла керувати ними внаслідок вживання нею спиртних
напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин, шкода, завдана нею,
відшкодовується на загальних підставах27.

По-третє, важливе значення має те, що стало підставою стану, в якому
фізична особа не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати
ними. Якщо такий стан наступив внаслідок психічного розладу або
недоумства особи, то відповідальність за завдану в такому стані шкоду
може покладатися на чоловіка (дружину), батьків, повнолітніх дітей, але
лише за таких умов:

вони знали про психічний розлад або недоумство особи;

вони проживали разом з особою;

вони не вжили заходів щодо запобігання шкоди.

Рішення про відшкодування цієї шкоди чоловіком (дружиною), батьками,
повнолітніми дітьми постановляється судом.

Розділ 3. ВІДШКОДУВАННЯ МОРАЛЬНОЇ ШКОДИ.

3.1. Поняття моральної шкоди.

Неодноразово кожен із нас задає собі питання: “Що розуміють під
моральною шкодою? В якому розмірі вона підлягає відшкодуванню?”

Порушення особистих і майнових прав може спричинити виникнення у
потерпілої особі моральної (немайнової) шкоди.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру
внаслідок моральних і фізичних страждань або інших негативних явищ,
заподіяних фізичній або юридичній особі незаконними діями чи
бездіяльністю інших осіб.

Моральна шкода може полягати в моральних переживаннях, пов’язаних з
такими обставинами: втратою рідних, отримання травм, захворювань;
порушенням права власності (у тому числі й інтелектуальної), прав
споживачів; неможливістю продовження активного ділового чи громадського
життя; розголошення особистої чи сімейної таємниці; незаконним
перебуванням під слідством чи судом та іншими обставинами, які негативно
впливають на потерпілого.

На сучасному етапі розвитку світової спільноти проблема прав і свобод
людини є однією з найактуальніших. У цьому напрямі прийнято низку
міжнародних нормативно-правових актів, котрі визначають людину
найважливішою цінністю суспільства, а належне забезпечення її прав і
свобод ( головним обов’язком демократичної держави. Недарма і Преамбула
до Загальної Декларації прав людини закріплює положення про те, визнання
гідності, властивої всім членам людської сім’ї, і рівних та невід’ємних
їх прав є основою свободи, справедливості та загального миру, а
Преамбула до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні
права проголошує, що всі права людини “випливають із властивої людській
особі гідності”.

Подібні ідеї відображені й у Конституції України, яка надає громадянам
право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, нанесеної збором,
зберіганням, використанням і поширенням недостовірної інформації про
громадянина та члена його сім’ї (ст.32); незаконними рішеннями, діями чи
бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування,
їх посадових і службових осіб при здійснені ними своїх повноважень
(ст.56); безпідставним засудженням (стю62) тощо. Крім цього положення
ст.152 Конституції передбачає право на відшкодування моральної
(немайнової) шкоди завданої фізичним і юридичним особам актами і діями,
які визнані Конституційним Судом неконституційними. У цих випадках
відшкодування моральної (немайнової) шкоди здійснюється не
Конституційним Судом, а у встановленому законом порядку загальними чи
господарськими судами. Врешті-решт, закріплення за державою обов’язку
забезпечення прав і свобод людини дає можливість, у випадку порушення
останніх, звернутися до суду з метою їх захисту та відновлення, а також
за компенсацією шкоди, завданої таким порушенням. У зв’язку з цим
набуває особливої актуальності створення розвиненого механізму
реалізації прав і свобод людини, зокрема права людини на компенсацію
моральної шкоди.

Саме соціально-правові аспекти такої компенсації і розглядали учасники
семінару-практикуму ”Відшкодування моральної та майнової шкоди згідно із
законодавством України” разом із суддями ВСУ Василем Гуменюком, Віктором
Маринченком, Олександром Терлецьким, суддею ВГСУ Борисом Греком та
експертом з питань моральної шкоди Оленою Волочай.

Слід наголосити, що під час семінару виникли дуже різноманітні питання,
які торкались таких проблем, як відповідальність за шкоду завдану
джерелом підвищеної небезпеки та багато інших,які потребують оцінки при
ви

Значенні немайнової шкоди юридичній особі; практика призначення судових
експертиз із метою надання доказів спричинення моральної шкоди і оцінки
розміру її компенсації тощо. Значний інтерес з-поміж присутніх викликали
тренінги Олени Волочай, які стосувалися навичок обгрунтування та
збирання доказів спричинення моральної шкоди. Як не дивно, але в
більшості позовів про компенсацію моральної (немайнової) шкоди, які
надходять до судів, позивачі обмежуються фразою: “Мені завдали моральну
шкоду”. Однак відсутність доказів щодо того, як саме моральна шкода
завдана неправомірними діями відповідача (відповідачів), часто
призводить до винесення судом ухвали про залишення заяви без руху, а в
разі не виправлення позивачем недоліків у встановлений строк ( ухвалили
про повернення позовної заяви позивачу. Таким чином, найскладнішою
проблемою при оформленні позовної заяви про відшкодування моральної
(немайнової) шкоди була і є збір доказів, які доводять факт спричинення
моральної шкоди та розмір такої шкоди

Як відомо, новий спосіб захисту цивільних особистих прав (компенсація
моральної шкоди) встановлений ще Законом України від 6 травня 1993р.
№3188-12 “Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів,
що стосується захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і
організацій.”28 Діючий ЦК України не зберіг зазначених способів захисту
цивільних особистих прав, а й збагатив інститут компенсації моральної
шкоди новими нормами. Нині позов про відшкодування моральної шкоди
набуває дедалі більшої популярності, що, попри деякі зловживання
(особливо за умов нинішньої відсутності мінімального та максимального
розмірів такого відшкодування), все свідчить про зростання
правосвідомості та правової культури громадян, тобто зроблений ще один
крок до правової держави, у центрі уваги якої перебуває кожна окрема
особа. На сьогодні, крім ЦК, відшкодування моральної шкоди також
передбачають закони України “Про захист прав споживачів”, “Про
інформацію”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про авторське право і
суміжні права” та інші.

Підстави моральної шкоди

Під моральною шкодою відповідно до чинного законодавства слід розуміти
втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань
або інших негативних явищ, заподіяних фізичній або юридичній особі
незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може
полягати, зокрема:

у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з
каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;

протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких
родичів (у разі незаконного засудження, незаконного притягнення як
обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного
проведення у ході розслідування чи досудового розгляду кримінальної
справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно,
незаконного відсторонення від роботи) (посади).

У душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку із
знищенням чи пошкодженням її майна;

У приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або
юридичної особи.

Дещо інше значення має немайнова шкода, заподіяна юридичній особі, під
якою слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв’язку з
приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування,
товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а
також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри
до її діяльності. Проте в будь-якому випадку при встановленні факту
моральної шкоди слід керуватись критеріями загальнолюдських цінностей. З
одного боку, це критерії, що визначають суб’єктивні відчуття
потерпілого, наприклад, честь гідність, авторитет. Вони оцінюються лише
потерпілим, ступенем його сприйняття травми та її наслідків. З іншого
боку, це критерії, які характеризують зовнішній прояв наслідків
пошкодження здоров’я. Тут моральна шкода виражається і в реальній втраті
потерпілим можливості нормального спілкування з друзями, знайомими, жити
повноцінним життям.29

Деякі особливості відшкодування моральної шкоди

Моральну шкоду не можна відшкодувати в повному обсязі, позаяк немає (і
не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою,
честі, гідності особи. Будь-яка компенсація моральної шкоди не може бути
адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто
умовний вираз, тим більше, якщо така компенсація стосується юридичної
особи. Однак у будь-якому випадку розмір відшкодування повинен бути
адекватним завданій моральній шкоді, а також мають ураховуватися вимоги
розумності і справедливості. Так, за моральну (немайнову) шкоду, яка
заподіяна працівником під час виконання трудових обов’язків,
відповідальність несе організація, з якою цей працівник перебуває у
трудових відносинах, а останній відповідає в порядку регресу ( ст.130,
132-134 КЗпП, якщо спеціальною нормою закону не встановлено іншого
(наприклад, ст.47 Закону України “Про телебачення і радіомовлення”).30
Відповідно до статті 237-1 КЗпП за наявності порушення прав працівника у
сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення,
невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для
життя і здоров’я умовах тощо), яке призвело його до моральних страждань,
втрати нормальних життєвих зв’язків і вимагає від нього додаткових
зусиль для організації свого життя, обов’язок із відшкодування моральної
(немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган
незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
Умови відшкодування моральної (немайнової) шкоди, як правило
передбачаються укладеним сторонами контрактом, який, у разі погіршення
становища працівника, вважатиметься недійсними (ст.9 КЗпП).

Іншого аспекту моральної шкоди торкається ст. 1168 ЦК України, яка
передбачає, що моральна шкода, завдана каліцтвом або іншим ушкодженням
здоров’я, може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення
платежів. Так, моральна шкода, завдана смертю фізичної особи,
відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям
(усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім’єю.

Щодо випадків заподіяння моральної шкоди через поширення у засобах
масової інформації відомостей, що не відповідають дійсності або
викладені неправдиво, які порочать ділову репутацію або завдають шкоди
певним інтересам (ст.49 Закону України “Про інформацію”). Відповідно до
чинного законодавства обов’язок відшкодування моральної шкоди покладений
на автора інформації (фізичну особу) та на орган масової інформації, які
несуть відповідальність виходячи із ступеня вини кожного з них. Однак
оскільки без участі у справі автора( фізичної особи спір про
відшкодування моральної шкоди вирішити неможливо, а господарському суду
не підвідомчі спори за участю фізичних осіб, позивач може звернутися до
господарського суду з позовом до органу масової інформації лише у тому
випадку, коли цей орган не надав позивачеві відомостей про автора і,
отже, всю вину за поширення відомостей, які порочать ділову репутацію,
взяв на себе. Якщо позов подано лише до органу масової інформації, який
повідомив позивача про автора, спір підлягає вирішенню загальним, а не
господарським судом.

Слід також зазначити, що орган масової інформації, його працівники та
автори не відшкодовують моральної шкоди у випадках, передбачених ст.42
Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в
Україні” і ст. 48 Закону України “Про телебачення і радіомовлення”.
Зокрема, редакція, журналіст не несуть відповідальність за публікацію
відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність
громадян і організації, порушують права і законні інтереси громадян або
являють собою зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової
інформації і правами журналіста, якщо:

Ці відомості одержано від інформаційних агентів або від засновника
(співзасновників);

Вони містяться у відповіді на інформаційний запит щодо доступу до
офіційних документів і запит щодо надання письмової чи усної інформації,
наданої відповідно до вимог Закону України “Про інформацію”;

Вони є дослівним відтворенням офіційних виступів посадових осіб
державних органів, організацій і об’єднань громадян;

Вони дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншими друкованими
засобами масової інформації з посиланням на нього;

В них розголошується таємниця, яка спеціально охороняється законом,
проте ці відомості не було отримано журналістом незаконним шляхом тощо.

Для відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки,
потрібно визначити особу, яка буде її відшкодовувати. І тому, суб’єктом
відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, є
особа, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше
речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним
засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або
утримання якого створює підвищену небезпеку (ч.2 ст.1187 ЦК України),
тобто так званий титульний володілець.

Для характеристики титульного володільця виділяють дві основні ознаки:
юридичну та матеріальну.

Юридична ознака полягає в тому, що володільцем визначається лише та
особа, яка має відповідні правові підстави на володіння певним об’єктом,
діяльність якого створює відповідну небезпеку.

З огляду на запропонований перелік можна дійти висновку, що всі ці
правові підстави (право власності, інше речове право, договір підряду,
оренди тощо) мають цивільно-правовий характер. І тому, коли особа
володіє відповідним об’єктом на підставі трудового договору, цю особу не
можна вважати титульним володільцем за юридичною ознакою.

Матеріальна ознака титульного володільця полягає в тому, що особа, яка
має усі правові підстави щодо цього об’єкта, має здійснювати ще й
фактичне володіння (експлуатацію), тобто передбачену законом потенційну
небезпечну діяльність, пов’язану з використанням, зберіганням або
утриманням даного об’єкта

За загальним правилом обидві ці ознаки мають бути поєднані для того, щоб
визначити особу титульним володільцем. Однак закон може встановлювати з
цього правила певні винятки.

Так, згідно з ч.3 ст.1187 ЦК України особа, яка неправомірно заволоділа
транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, завдала шкоди
діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, вважається
суб’єктом відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної
небезпеки. І навіть незважаючи на те, що ця особа не має юридичної
ознаки, вона зобов’язана відшкодувати її на загальних підставах, а
титульний володілець звільняється від відповідальності.

Однак може статися, що неправомірному заволодінню іншою особою
транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом сприяла недбалість її
власника (володільця), наприклад, титульний володілець залишив
незамкнений автомобіль з ключем у системі запалювання. І тому в цьому
разі шкода, завдана діяльністю щодо його використання, зберігання або
його утримання, відшкодовується спільно титульним та фактичним
володільцем, який неправомірно заволодів транспортним засобом,
механізмом, іншим об’єктом (ч.4 ст.1187 ЦК України). Відповідальність
має частковий характер і відшкодовується цими особами у частці, яка
визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне
значення.

Інший виняток, за яким відповідачем може бути не лише титульний
володілець, а й інші особи, ( це коли титульний володілець застрахував
свою цивільну відповідальність. У цьому разі титульний володілець буде
мати субсидіарну відповідальність, тобто відповідатиме у разі, якщо
страхової виплати (страхового відшкодування), яка виплачується
страховиком, є недостатньо для повного відшкодування завданої ним шкоди
(ст. 1194 ЦК України). Однак слід зауважити, що зараз ще не на належному
рівні розвинуте страхування цивільної відповідальності. Законодавчо
визначено можливість страхування лише окремих видів цивільної
відповідальності, яка може бути пов’язана із джерелом підвищеної
небезпеки, наприклад, страхування цивільної відповідальності власників
транспортних засобів, власників зброї, суб’єктів перевезення небезпечних
вантажів, осіб, діяльність яких пов’язана з утилізацією (видаленням)
небезпечних відходів, суб’єктів господарювання за шкоду, яка може бути
заподіяна пожежами та аваріями на об’єктах підвищеної небезпеки,
власників окремих тварин тощо.31

Особливості відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної
небезпеки

Аналізуючи деліктну відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом
підвищеної небезпеки, особливу увагу слід звернути на специфіку умов
цієї відповідальності.

Протиправність діяння у цьому випадку презюмується. Однак це не означає,
що діяльність щодо використання певних об’єктів є неправомірною.
Неправомірними є заподіяння шкоди внаслідок експлуатації цих об’єктів.

Шкода у цьому випадку певних особливостей немає, крім спеціальної
вказівки законодавця, що у разі відшкодування ядерної шкоди потрібно
керуватися спеціальним законодавством32

Що стосується причинно-наслідкового зв’язку, то доцільно зауважити, що
до уваги мають братися лише ті випадки, коли шкода заподіюється
безпосередньо внаслідок діяльності джерела підвищеної небезпеки. В
іншому разі мають застосовуватися загальні підстави заподіяної шкоди.

Основною особливістю при відшкодуванні шкоди, заподіяної джерелом
підвищеної небезпеки, є те, що особа, яка здійснює діяльність, що є
джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду незалежно від
своєї вини.

У літературі немає єдиної точки зору щодо суб’єктивної умови
відповідальності за цей вид делікту, однак ми сприймаємо думку
науковців, які стверджують, що у цьому разі відповідальність
покладається на титульного володільця внаслідок ризику заподіяння шкоди.

Незважаючи на те, що вина покладається на титульного володільця
незалежно від його вини, законодавець все ж таки встановлює певні
випадки, коли при притягненні титульного володільця до відповідальності
має враховуватись заподіяна шкода. Так, наприклад, згідно ст.1188 ЦК
України при відшкодуванні шкоди, завданої титульним володільцем
внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки (зіткнення
автомобілів, літаків, потягів тощо), слід застосувати такі правила:

Шкода, завдана одній особі з вини іншої, відшкодовується винною особою;

За наявності вини лише особи, якій завдано шкоду, вона її не
відшкодовується;

За наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір
відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що
мають істотне значення.

Однак у разі, внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було
завдано шкоди іншим особам, особи, які спільно завдали шкоди,
зобов’язані відшкодувати її в повному обсязі в солідарному порядку
незалежно від їхньої вини (ч.2 ст.1188 ЦК України).

Незважаючи на те, що у разі завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки
існує підвищена деліктна відповідальність, її не слід вважати
абсолютною, оскільки законодавцем вводяться обставини, за яких титульний
володілець звільняється від відшкодування цієї шкоди. До таких обставин
належать непереборна сила та умисел потерпілого (ч.5 ст.1187 ЦК
України).

Що стосується непереборної сили, то її дія (вплив) має бути спрямована
саме на джерело підвищеної небезпеки, внаслідок чого воно стає
неконтрольованим та потенційно шкідливим, наприклад, у разі сильного
буревію було піднято у повітря автомобіль, який, впавши на будівлю,
завдав значної шкоди. Умисел потерпілого має юридичне значення лише у
разі, коли особа свідомо бажає та діє з метою завдання їй шкоди. Проте у
разі непереборної сили й у разі умислу потерпілого на титульного
володільця покладається тягар доказування наявності цих обставин. Проте
не слід забувати, що до обставин, які звільняють титульного володільця
від відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки,
розглянутий вище випадок неправомірного заволодіння транспортним
засобом, механізмом, іншим об’єктом за умови, що цьому не сприяла
недбалість володільця даних об’єктів.

Незважаючи на обставини, за яких титульний володілець звільняється від
відшкодування, також слід вирізнити обставини, за яких відповідальність
титульного володільця за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки.,
може бути зменшена. До цих обставин слід віднести грубу необережність
потерпілої особи (ч.2 ст. 1193 ЦК України), крім випадків, прямо
передбачених законом (ч.3 ст.1193 ЦК України), коли вина потерпілого не
враховується, та матеріальне становище особи, яка завдала шкоди, крім
випадків, коли шкоду завдано вчиненням злочину (ч.4 ст.1193 ЦК
України).33

3.2 Відшкодування шкоди заподіяної життю та здоров’ю фізичної особи

Заподіяння шкоди життю та здоров’ю фізичної особи породжує відповідний
обов’язок відшкодувати заподіяну моральну шкоду. Однак порівняно із
загальними умовами відшкодування заподіяної шкоди цей вид деліктних
зобов’язань наділений цілою низкою специфічних ознак.

Насамперед протиправність діяння полягає в тому, що будь-яке діяння,
яким заподіюється шкода життю та здоров’ю фізичної особи, як правило,
презюмується протиправним. Це зумовлюється тим, що життя та здоров’я
фізичної особи визначаються вищою соціальною цінністю і не можуть бути
пошкоджені, а правовідносини, які опосередковують відповідні блага,
мають абсолютний характер. Однак в окремих випадках, прямо передбачених
у законі, шкода, що заподіюється життю та здоров’ю, є правомірною,
наприклад необхідна оборона. При цьому протиправним вважається також
заподіяння шкоди життю та здоров’ю внаслідок неналежного виконання умов
договору, наприклад, коли каліцтво чи інше ушкодження здоров’я або
смерть завдаються внаслідок неналежного виконання договору перевезення
(ст. 1196 ЦК України).

Що стосується шкоди, то слід відмітити, що цим протиправним діянням
фізичній особі заподіюється каліцтво чи інше ушкодження здоров’я або
смерть.

Поняття “смерть” законодавством не визначається, однак, на нашу думку,
під ним слід розуміти певний стан організму фізичної особи, який
посвідчується висновком компетентного медичного органу і
характеризується непоправними руйнівними процесами центральної нервової
системи та кори головного мозку, що наступили внаслідок припинення
функціонування життєво важливих систем людини (серцево-судинної,
дихальної, нервової).

Поняття “каліцтво”, у свою чергу, охоплюються дві основні категорії:
травма та професійне ушкодження здоров’я.

Травма характеризується раптовим та, як правило, одноразовим зовнішнім
впливом на організм, внаслідок чого йому заподіюється фізичне
ушкодження. Наприклад удар, внаслідок чого йому заподіюється фізичне
ушкодження. Професійне захворювання характеризується як таке ушкодження
здоров’я, що передбачене чинним законодавством34 та стало наслідком
неодноразового, а систематичного та тривалого впливу на організм людини
шкідливих факторів, що є характерними для даного виду професії.

Поняття “інше ушкодження здоров’я” охоплюється будь-яке, не пов’язане з
каліцтвом пошкодження здоров’я, що наступило внаслідок так званого
загального захворювання. При цьому дане загальне захворювання не
пов’язане ні із специфікою професії, ні з травматичним впливом на
організм людини, а є видом ушкодження здоров’я внаслідок недотримання
заподіювачем шкоди встановлених правил та норм, наприклад, коли
внаслідок відключенння опалення особа захворіла на гостре респіраторне
захворювання.

Специфіка моральної шкоди, завдана життю та здоров’ю фізичної особи,
полягає також і в тому, що вона не може бути відшкодована в натурі та
оцінена в грошовому еквіваленті.

Певними особливостями наділений і причинно-наслідковий зв’язок між
протиправним діянням та завданою шкодою. У цих деліктних зобов’язаннях
він має складний характер, що зумовлене специфікою завданої шкоди. Тобто
слід доводити наявність причинно-наслідкового зв’язку не лише між
протиправним діянням та каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я або
смертю, а й причинно-наслідковий зв’язок між цими ушкодженнями здоров’я
і втратою життя.

Певними особливостями наділена і вина заподіювача шкоди у цьому
деліктному зобов’язанні. Як і за загальними правилами, вина заподіювача
презюмується аж поки він не доведе свою невинність.

Однак для більш детального розгляду цього делікту доцільно
деференціювати його на два підвиди залежно від благ, яким заподіюється
шкода:

відшкодування шкоди, завданої здоров’ю фізичної особи внаслідок каліцтва
чи іншого ушкодження здоров’я;

відшкодування шкоди, завданої внаслідок смерті потерпілого.

Особливості відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок смерті потерпілого

Важливим різновидом цих деліктних зобов’язань є завдання шкоди життю
фізичної особи, тобто заподіяння смерті потерпілому.

Специфіка цього делікту полягає в тому, що у разі смерті потерпілого
право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його
утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього
утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті (ч.1
ст.1167 ЦК України).

Законодавець визначає виключний перелік непрацездатних осіб, які були на
утриманні померлого потерпілого або мали на день його смерті право на
одержання від нього утримання, а також строк, впродовж якого вони мають
право отримувати відповідні відшкодування шкоди, завданої смертю їх
утримувача. За ч.1 ст.1200 ЦК України шкода відшкодовується:

дитині, яка має право на відшкодування шкоди до досягнення нею 18 років,
а у разі, якщо вона є учнем або студентом, ( до закінчення навчання, але
не більш як до досягнення нею 23 років;

чоловікові, дружині, батькам, які досягли пенсійного віку, встановленого
законом,(( довічно;

інваліду, якого потерпілий зобов’язаний був утримувати, відшкодування
виплачується впродовж строку його інвалідності;

одному з батьків або другому з подружжя чи іншому членові сім’ї
незалежно від віку і працездатності, якщо вони не працюють і здійснюють
догляд за: дітьми, братами, сестрами, внуками померлого, відшкодування
виплачується до досягнення останніми 14 років;

іншим непрацездатним особам, які були на утриманні потерпілого,
відшкодування виплачується протягом 5 років після його смерті.

Зазначеним особам впродовж зазначеного строку відшкодовується шкода у
розмірі середньомісячного заробітку потерпілого з вирахуванням частки,
що припадала на нього самого та працездатних осіб, які перебували на
його утриманні, але не мають права на відшкодування шкоди.

Окрім розміру середньомісячного заробітку (доходу) потерпілого, особи,
яким завдано шкоди смертю годувальника, мають право вимагати
відшкодування моральної шкоди, пов’язаної зі смертю годувальника (ч.2
ст. 1168 ЦК України), витрат на поховання та на спорудження надгробного
пам’ятника ( особі, яка зробила ці витрати (ст.1201 ЦК України).

Порядок відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок каліцтва та іншого
ушкодження здоров’я або смерті

Відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я
або смертю потерпілого, здійснюється щомісячними платежами (ч.1 ст.1202
ЦК України). Цей принцип виходить з того, що особа, яка має відшкодувати
цю шкоду, отримує свій заробіток (доходи) переважно в щомісячному
режимі. Проте за наявності обставин, що мають істотне значення, та з
урахуванням матеріального становища фізичної особи, яка завдала шкоди,
сума відшкодування може бути виплачена одноразово, але не більше як за
три роки наперед (абз. 2 ч. 1 ст. 1202 ЦК України).

Окрім цього, законодавець встановлює можливість відшкодувати моральну
шкоду, завдану каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, одноразово або
здійсненням щомісячних платежів (ч.1 ст.1168 ЦК України), а в окремих
випадках, до яких згідно з ч.2 ст. 1202 ЦК України належить стягнення
додаткових витрат, викликаних необхідністю посиленого харчування,
санаторно-курортного лікування, придбання ліків протезування,
стороннього догляду тощо, таке відшкодування може бути здійснене наперед
у межах строків, встановлених на основі висновку відповідної лікарської
експертизи, а також у разі попередньої оплати послуг і майна (придбання
путівки, оплата проїзду, оплата спеціальних транспортних засобів тощо).

Оскільки витрати щодо відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом чи іншим
ушкодженням здоров’я або смертю, мають переважно строковий характер, то
слід зважити і на те, що за цей період може відбутися і ряд якісних змін
з таким особистим немайновим благом фізичної особи, як здоров’я. Воно,
зокрема, може покращитися, внаслідок чого працездатність збільшиться чи
відновиться, або погіршиться, що спричинить зменшення або припинення
працездатності. І тому в цих випадках має йтись про зміну розміру
відшкодування платежів.

Так, потерпілий має право на збільшення розміру відшкодування шкоди,
якщо його працездатність знизилася порівняно з тією, яка була у нього на
момент вирішення питання про відшкодування шкоди

І навпаки, особа, на яку покладено обов’язок відшкодувати шкоду, завдану
каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я потерпілого, має право вимагати
зменшення розміру відшкодування шкоди, якщо працездатність потерпілого
зросла порівняно з тією, яка була у нього на момент вирішення питання
(ст1204 ЦК України).35

3.3 Відповідальність за шкоду, заподіяну внаслідок злочину

Важливу роль у боротьбі зі злочинністю відіграють ефективні способи
цивільно-правового відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок злочину.
Виконання цього завдання можливе завдяки створенню майнових перешкод
незаконному використанню об’єктів власності, забезпечення майна
потерпілому або відшкодування йому шкоди, як майну, так і життю або
здоров’ю потерпілого.

Доцільність окремого розгляду цього питання викликана не лише тим, що
при відшкодуванні шкоди, заподіяної злочином, наявна ціла низка
особливостей, але й доволі великою питомою вагою цивільно-правових норм,
які в чинному ЦК України врегульовують це питання.

Насамперед шкода, заподіяна внаслідок злочину, так званий
кримінально-правовий або злочинний делікт, має суттєву специфіку в
умовах настання цивільно-правової відповідальності.

Протиправне діяння цього деліктного зобов’язання має бути не просто
діянням, що порушує норми права чи суперечить їм, а саме злочином, тобто
передбаченим Кримінальним кодексом України суспільно небезпечним винним
діянням (дією або бездіяльністю),яке вчинене суб’єктом злочину. (Додаток
3).

Для того щоб встановити чи є конкретне протиправне діяння злочином,
потрібна наявність обвинувального вироку суду, який вступив в силу. В
іншому випадку (адміністративне чи інше правопорушення), а також коли
дія або бездіяльність через малозначність не становлять суспільної
небезпеки (п.2 ст.11 КК України),немає достатніх підстав вважати, що це
протиправне діяння буде умовою кримінально-правового делікту.

При злочинному діянні може заподіюватись шкода як майну фізичної чи
юридичної особи, держави або територіальної громади, так і здоров’ю та
життю фізичної особи. Причинно-наслідковий зв’язок між протиправним
діянням (злочином) та завданою шкодою може бути як простим, наприклад у
разі, коли шкода завдається майну, так і складним, коли шкода завдається
життю та здоров’ю фізичної особи.

Що стосується вини як суб’єктивної умови кримінально-правового делікту,
то слід відмежовувати її від вини як елементу складу злочину.
Відмінність між ними полягає в тому, що до кримінально-правового делікту
важливим є психічне відношення заподіювача до кримінального і водночас
цивільно протиправного діяння, а також до завданої ним моральної
(немайнової) шкоди. Вина, як суб’єктивна сторона злочинного діяння, що
доводиться у кримінальному судочинстві, ширша за змістом. Для отримання
права на відшкодування шкоди внаслідок вчинення злочину обов’язково слід
окремо доводити, що завдання шкоди було наслідком винної, саме злочинної
поведінки особи. Важливе значення має те, що у кримінальному праві існує
презумпція невинуватості, тоді у цивільному праві навпаки, особа є
винною, допоки не доведе свою невинність. Іншими є форми вини у
кримінальному та цивільному праві.

Крім складності умов відшкодування, специфічність кримінально-правового
делікту проявляється також і в процесуальному порядку відшкодування
шкоди, заподіяної злочином. Так ця шкода може відшкодовуватися як за
поданням цивільного позову в кримінальному процесі, так і за поданням
самостійної цивільно-правової вимоги про відшкодування шкоди після того,
як обвинувальний вирок в кримінальній справі вступив в законну силу.

Важливою особливістю відшкодування шкоди, заподіяної злочином, є те, що
держава, виконуючи свої публічні функції, покладає на себе обов’язок
відшкодування шкоди. Специфіка кримінально-правового делікту полягає в
особливому порядку права зворотної вимоги до особи, яка заподіяла шкоди
внаслідок злочину. Іншою специфікою, що пов’язана з кримінально-правовим
деліктом порівняно з іншими видами деліктних зобов’язань, є виняток, що
стосується неможливості зменшити розмір відшкодування шкоди, заподіяної
фізичною особою внаслідок злочину, залежно від її матеріального
становища (п.4 ст.1193 ЦК України).

Розмір відшкодування моральної шкоди судом визначається залежно від
характеру та обсягу страждань, яких зазнав позивач, характеру немайнових
втрат та з урахуванням інших обставин.

Принцип еквівалентного відшкодування, який взагалі властивий цивільному
праву, не застосовується при заподіянні шкоди особистим немайновим
правам і благам: обсяг шкоди важко вираховується, оскільки моральна
шкода не має вартісного еквіваленту.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом
залежно від характеру правопорушення; стану здоров’я потерпілого,
тяжкості вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, глибини
фізичних та душевних страждань; погіршення здібностей потерпілого або
позбавлення його можливості їх реалізації; ступеня вини особи, яка
заподіяла моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування;
ступеня зниження престижу, ділової репутації, а також зусиль, необхідних
для відновлення попереднього стану. Враховуються також добровільне ( за
власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростуванням
інформації редакцією засобу масової інформації, а також інші обставини,
що мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування
враховуються вимоги розумності і справедливості (ст. 23 ЦК України ).

Отже, можна зробити підсумок, що моральна (немайнова) шкода ( це ті
наслідки правопорушення, що не мають економічного змісту і вартісної
форми і можуть полягати:

у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з
каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;

у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з
протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких
родичів;

у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку зі
знищенням чи пошкодженням її майна;

у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або
юридичної особи (ст.23 ЦК України).

ВИСНОВКИ

Отже із проаналізованого можна зробити деякі висновки.

Поняття і процес відшкодування майнової і моральної шкоди сягає глибокої
давнини. За дане порушення на різних етапах розвитку нашої української
державності існували покарання, здебільшого суворі. Починаючи від
Київської Русі і закінчуючи сьогоднішньою незалежною Україною, наш
народ, а зокрема окрема людина, мала право на відшкодування завданої
шкоди, чи взагалі була позбавлена цього права. Діяльність нашої країни
на світовому рівні, особливо у співпраці з міжнародними організаціями
дали можливість громадянам України звертатися щодо захисту порушених їх
прав до Європейського суду з прав людини, та до компетентних органів ООН
щодо розгляду індивідуальних скарг громадян на порушення їх прав та
свобод. Якщо ж говорити про механізм захисту прав і свобод людини і
громадянина в Україні, то тут основними елементами даного механізму є
Конституційний Суд України та Уповноважений Верховною Радою України з
прав людини. Із наведеної вище інформації про серйозність уваги даного
питання видно, що проблема відшкодування шкоди не просто актуальна, вона
є надзвичайно болючою для більшості населення будь-якої країни, в тому
числі і нашої.

Нормативно-правовим актом, який регулює загальні підстави
відповідальності за завдану як майнову шкоду так і моральну шкоду в
Україні є Цивільний кодекс України.

Важливим елементом до цієї теми є ті основні умови, за яких відбувається
відшкодування шкоди. Отже, підстави виникнення зобов’язань(це
правопорушення, тобто протиправна винна поведінка заподіювача шкоди:

наявність шкоди у потерпілого;

протиправність поведінки заподіювача шкоди;

причинний зв’язок між поведінкою заподіювача шкоди і завданою шкодою.

вина заподіювача.

Підстави звільнення від обов’язку відшкодування шкоди:

непереборна сила;

протиправні дії третіх осіб(для звільнення від обов’язку відшкодування
шкоди необхідно, щоб така поведінка містила всі елементи складу
правопорушення;

обставини, що характеризують стан заподіювача шкоди;

обставини, що характеризують поведінку потерпілого (змішана
відповідальність).

майнове становище заподіювача шкоди;

Цивільний кодекс України передбачає два способи відшкодування майнової
шкоди: відшкодування в натурі (на особу, яка заподіяла шкоду,
накладається обов’язок надати річ такого ж роду і якості, усунути за
свій рахунок пошкодження та ін.) або повне відшкодування завданих
збитків. Що ж до вибору конкретного способу відшкодування, то тут
ріщення залишається за потерпілим. Якщо відшкодовувати шкоду в натурі не
можливо або це не відповідає інтересам потерпілого, то збитки
відшкодовують шляхом виплати відповідної грошової компенсації. Розмір
збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається
відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду
справи або виконання робіт, необхідних для відновлення речі. Під
збитками розуміють:

понесені потерпілим витрати;

вартість знищеного чи пошкодженого майна;

неотриманні доходи;

Порушення особистих і майнових прав може спричинити виникнення у
потерпілої особі моральної (немайнової) шкоди. Під моральною шкодою слід
розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних і фізичних
страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній або юридичній
особі незаконними діями чи бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може
полягати в моральних переживаннях, пов’язаних з такими обставинами:
втратою рідних, отримання травм, захворювань; порушенням права власності
(у тому числі й інтелектуальної), прав споживачів; неможливістю
продовження активного ділового чи громадського життя; розголошення
особистої чи сімейної таємниці; незаконним перебуванням під слідством чи
судом та іншими обставинами, які негативно впливають на потерпілого.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України (ст.56).

Цивільний кодекс України.

Кодекс законів про працю (ст.130, 132-134).

Кримінальний кодекс України.

Кримінально-процесуальний кодекс України (ст. 101).

Закон України від 1 грудня 1994 р. “Про порядок відшкодування шкоди
заподіяної громадянином незаконними діями органів дізнання, досудового
слідства, прокуратури і суду” №266/94-ВР.

Закон України “Про прокуратуру” –1991 №53 ст.3

Закон України про внесення змін і доповнень до положення законодавчих
актів України, що стосується захисту честі, гідності та ділової
репутації громадян і організацій” від 6 травня 1993р. №3188-12.

Закон України “Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її
фінансове забезпечення” від 13 грудня 2001р. //ВВР –2002 -№4 ст.96

Закон України “Про інформацію” (ст.47).

Постанова КМУ “ Про затвердження переліку професійних захворювань” від 8
листопада 2000р. №1662// ОВУ- №45-ст.1940.

Постанова Пленуму ВСУ “Про практику розгляду судами цивільних справ за
позовами по відшкодуванню шкоди” від 27 березня 1992 пункт 9.

Постанова Пленуму ВСУ “Про судову практику в справах, по позовам про
захист права приватної власності” від 22 грудня 1995р. пункт 12.

Положення “Про застосування закону про порядок відшкодування шкоди,
заподіяної громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового
слідства, прокуратури і суду” від 4 квітня 1996р.

Загальна Декларація прав людини від 10.12.1948р.

Юридична газета №2(38) 28.02.2005, №3(39) 17.02.2005.

Право України. Юридичний журнал.№9, №12.2004р.

Цивільне право України: У 2т/ Борисова В.І./За заг ред. І.В.
Спасибо-Фатєєвої В.Л. Яроцького – К.: Юрінком Інтер 2004р –т2-552с.

Цивільне право України: Навчальний посібник/За заг. Ред. І,А, Бірюкова,
Ю,О, Засіки.-К.: Істина 2004(224с.

А.М. Белякова «Имущественная ответственность за причинение вреда». М.:
Юрид.лит.,1979-64с.

К,Б, Ярошенко “Спеціальні випадки відповідальності за заподіяння
шкоди”(Юрид. літ. 1997р.

Громадянське право ( М., пункт 1.- 332с.

Цивільне право України Підручник: у. Книга 2 /О,В, Дзера Д,В, Довгерт/За
заг ред.О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової. ( К.: Юрінком Інтер. 2002р.

Панченко М.І. Цивільне право України: Навч. посібн. ( К.:
Знання,2005-583с.(Вища освіта ХХІст.)

О.А. Підопригора Цивільне право України / За заг. ред Д.В. Бобрової (
К.: Істина, 2003-776с.

Цивільне право України: Підручник / Є.О. Харитонов, Н.О.
Саніахметова.-К.: Вернурі 1996р- 480с.

М.Я. Шевченко Цивільне право України: Підручник. ос. ч.-К: Видавничий
дім “Ін Юре” 2003-408с.

Додаток № 1

Зразок позовної заяви про відшкодування шкоди, завданої залиттям
квартири

До Кіровського місцевого районного суду м. Дніпропетровська

Позивач:

Олійник Василь Петрович,

який мешкає за адресою:

м. Дніпропетровськ, вул. Герцена, 11/10

Відповідач:

Копиця Андрій Трохимович,

який мешкає за адресою:

м. Дніпропетровськ, вул. Герцена 11/12

Третя особа: ЖБК “Зоря-1”,

юридична адреса:

м. Дніпропетровськ, пр-т Пушкіна, 6

Ціна позову:

2000 (дві тисячі) грн.

ПОЗОВНА ЗАЯВА

Я, Олійник Василь Петрович, є власником вказаної вище квартири,
розташованої у будинку ЖБК “Зоря-1”.

Відповідач Копиця А. Т. проживає поверхом вище. 5 травня 2004р., близько
19-ої години моя квартира була залита водою.

У результаті залиття квартири мені завдана матеріальна шкода:

Зіпсований паркет підлоги на площі 10 кв. м;

Квартира потребує поновлювального ремонту;

На 25 % втратили товарний вигляд килимові покриття.

Згідно з актом комісії ЖБК залиття сталося з вини мешканців квартири №
12, власником якої є Копиця А. Т., в результаті залиття заподіяно шкода
моїй квартирі та моєму майну.

Відповідач Копиця А. Т. не бажає відшкодувати завдану шкоду.

Згідно зі складеним кошторисом, вартість робіт з ремонту квартири
становить 1500 гривень.

Відповідно до висновку товарознавчої експертизи вартість відновлення
товарного вигляду килимового покриття становить 300 гривень; проведення
самої експертизи коштує 200 гривень.

Таким чином, матеріальна шкода, що повинна бути відшкодована, становить
2000 гривень.

На підставі ст. 1166, 1192 ЦК України

ПРОШУ:

Стягнути з Копиці Андрія Трохимовича завдану мені матеріальну шкоду в
сумі 2000 грн.

Покласти на відповідача витрати, пов’язані з розглядом даної справи.

Додаток:

Акт комісії ЖБК .

Кошторис проведення поновлювального ремонту та заміни паркету.

Висновок товарознавчої експертизи.

Квитанція прихідного касового ордеру про вартість товарознавчої
експертизи.

Копія позовної заяви.

Викопіювання плану квартири.

Квитанція про сплату державного мита.

21 серпня 2005р. Підпис (Олійник В. П.)

1 Конституція України 1996 р. стаття 3

2 Цивільний кодекс України Кодекс набрав чинності з 1.01.2004 р.-К.:
Школа

3 Загальна декларація прав людини 10.12.1948 р(Преамбула ст.1.

4 Юридична газета №2 (38) 17 лютого 2005 року. Ст9-16/Моральна та
майнова шкода(тяжкий шлях істини.С.Козлов

5 М.І. Панченко. Цивільне право України; Навч. посібник. (К.:
Знання,2005.(с.493.

6 В.I.Борисова. Цивільне право України: частина 2./ За заг. ред.
В.I.Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького.: Юрінком інтер, 2004 –Т 2(552с.

7 О. В. Дзера Цивільне право України: Підручник част. 2/Д. Б. Бобрової
А. С. Довгерт За ред. О. В. Дзери-К.: Юрінком Інтер 2003р.

8 Цивільний кодекс України: Коментар (Харків,2003р ст. 754

9 Є.О. Харитонов Цивільне право України: Підручник/ Н.О.
Саніахметова-К.: Істина, 2003р.-776с.

10 М.І. Панченко Цивільне право України Навч посіб.-с 499

11 Постанова Пленуму ВСУ «Про практику розгляду судами цивільних справ
за позовами по відшкодуванню шкоди» від 27 березня 1992 р. пункт 9

12 Постанова Пленуму ВСУ «Про судову практику в справам по позовам про
захист права приватної власності» від 22 грудня 1995 р. пункт 12.

13 М.І. Панченко Цивільне право України : Навч посіб.-К.:Знання, 2005.-с
496

14 К.Б. Ярошенко «Спеціальні випадки відповідальності за заподіяння
шкоди».-М.: Юрид. літ.1997р

15 Громадянське право ( М.,(т.1.(с 332.

16 Закон України від 1 грудня 1994р «Про відшкодування шкоди, завданої
громадянам незаконними діями органів дізнання досудового слідства,
прокуратури і суду»

17 Положення «Про застосування закону про порядок відшкодування шкоди,
заподіяної громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового
слідства прокуратури і суду» від 4 квітня 1996 р.

18 Цивільне право України Академіч. Курс./За ред.Я.М. Шевченко ст.340

19 В. І. Борисова Цивільне право України: Підручник ч. 2 / За ред В.І.
Спасибо- Фатєєвої, В. Л. Яроцького.- К.: Юрінком Інтер, 2004 т.2 – 552
с.

20 Закон України «Про відшкодування шкоди, завданої громадянинові
незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і
суду» – 1995р. №1 с.1 .

21 Кримінально-процесуальний кодекс України ст.101.

22Закон України «Про прокуратуру». – 1991.- №53.- ст. 3.

23 ВВР.- 2002. – №27 . – Ст.180.

24 Закон України «Про відшкодування шкоди завданої правоохоронними та
судовими органами.

25 Цивільне право України: навч. посібн. / За заг. Ред. І. А. Бірокова,
Ю. О. Заіки. – К.: Істина 2004р. – 224с.

26 Цивільне право України.Академічний курс: Підруч.: У двох томах/ За
заг.ред. М. Я. Шевченко.-т.2Особлива частина.-К.: Концерн «Видавничий
дім»Ін Юре», 2003.-408с.

27 Белякова А. М. Имущественная ответственность за причинение вреда. –
М.: Юрид. лит., 1979. – С.64.

28 Закон України «Про внесення змін і доповнень до положення
законодавчих актів України, що стосується захисту честі, гідності та
ділової репутації громадян і організацій» від 6 травня 1993 р. №3188-12

29 Юридична газета №3(39) с.5

30 Кодекс Законів про працю ст.130,132-134.

31 Є.О. Харитонов. Цивільне право України: Підручник / За заг. ред. Є.О.
Харитонов, Н.О. Саніахметової-К.: Істина, 2003.-446с.

32 Закон України «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її
фінансове забезпечення» від 13 грудня 2001 р. // ВВР.-2002.- №14.-ст.96.

33 М.І. Панченко Цивільне право України: Навч. посіб.-К. : Знання, 2005
р.-583с.-(Вища освітаХХІ ст).

34 Постанова КМУ «Про затвердження переліку професійних захворювань» від
8 листопада 2000р. № 1662 // ОВУ.-№ 45.-ст.1940.

35 Цивільне право України Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За
заг. ред. Я. М. Шевченко.-Т.2.Особлива частина.-К.: Концерн «Видавн. Дім
«Ін Юре», 2003.-408с.

PAGE 54

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020