.

Які організації займаються регулюванням міграції. Як вони це здійснюють? Основні типи інтеграційних утворень. Міжнародний поділ факторів виробництва (

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
0 6250
Скачать документ

Світовий ринок

Контрольна робота

з предмету “Міжнародна економіка”

1. Які організації займаються регулюванням міграції. Як вони це
здійснюють? 2.Основні типи інтеграційних утворень. 3. Міжнародний поділ
факторів виробництва

1. Які організації займаються регулюванням міграції. Як вони це
здійснюють?

Міграція ( лат. Migratio) означає переміщення, переселення.

Поряд з рухом товарів, послуг і капіталів міграція робочої сили яляє
собою рух цього важливого фактора виробництва у міжнародному маштабі.
Міграція робочої сили – переселення працездатного населення складних
держав до інших строком більше ніж на рік, викликане причинами
економічного чи іншого характеру.

Залежно від географічних напрямків розрізняють зовнішню і внутрішню
міграцію робочої сили. Під внутрішньою розуміється переміщення робочої
сили між містами і регіонами однієї країни, а під зовнішньою – з однієї
країни до іншої.

Регулювання міграції здійснюється на різних рівнях за допомогою
адміністративного-правових і економічних методів, міжнародними
організаціями, міжурядовими угодами. Це дає змогу досягти мети, яку
ставлять країни – експортери та імпортери робочої сили.

До методів регулювання міграції робочої сили належать:

адміністративно-правові методи, які включають:

а)законодавство про юридичний, політичний і професійний статус
іммігрантів;

б) національні служби імміграції, які проводять:

контроль за в’їздом іммігрантів до країни;

видають дозвіл на в’їзд на роботу;

видають дозвіл на перебування іммігрантів у країні;

в) міжурядові угоди з регулювання міграції робочої сили;

2) економічні методи:

а) вербування іноземних робітників, що включає такі стимули для
імміграції робітників:

надання роботи;

порівняно високий рівень заробітної плати;

житлові умови;

отримання кваліфікфції й освіти;

медичне обслуговування тощо;

б) залучення приватних посередників до вербування іммігрантів;

в) видача ліцензій, які дозволяють вербувати робітників за кордоном.

До рівнів регулювання міграції робочої сили належать:

1) національний – суккупність заходів окремої держави, що до здійснення
міграційної політики у своїй країні;

2) міжнародний – система заходів міжнародних організацій щодо здійснення
регулювання міграції робочої сили;

3) інтеграційний – методи, які застосовуються країнами – учасницями
інтеграції щодо регулювання міграції робочої сили в рамках
інтеграційного об’єднання.

Важливою формою регулювання міграції з боку держави є встановлення
кількісних квот на вїзд іммігрантів до країни. Сенс кількісних обмежень
полягає в тому, що за їхньою допомогою забезпечується поступовість
напливу іммігрантів до країни, включається їх безконтрольний в’їзд, а
отже, зводяться до мінімуму можливі негативні зовнішні ефекти. Так,
згідно з законом про імміграцію США, починаючи з 1995 року, в’їзд до
країни для осіб, які шукають роботу, обмежується 140 тис. осіб на рік.
Ускладнюється імміграційне законодавство і в європейських країнах.
Наприклад, у 1993 р. Франція обмежила в’їзд нових іммігрантів, а
Німеччина прийняла рішення не надавати свідоцтво на проживання
претендентам на в’їзд і не визнавати права громадянства за дітьми
іммігрантів, які працюють за контрактом.

Крім того у межах встановленої квоти країни, які приймають робочу силу,
діють вибірково, відбираючи іммігрантів для допуску у країну. Перевага
надається мігрантам, які володіють значним людським і фінансовим
капіталом.

Для іммігрантів існують також певні обмеження за станом здоров’я. Так,
багато країн відмовляють у вїздній візі хворим на СНІД, особам з
психічними захворюваннями, наркоманам та ін. Ускладнено або заборонено
імміграцію для людей, які мають кримінальне минуле, членів
екстремістських політичних чи релігійних організацій тощо.

Квотування імміграції, як правило, поєднується з суворим контролем за
строками перебування мігрантів у країні, яка їх приймає. З цією метою у
всіх промислово розвинених країнах створені державні органи, яким
доручено вирішення питань, пов’язаних з переміщенням іноземної робочої
сили через національні коридори.

Одним із важливих методів регулювання імміграції працівників є укладання
міжнародних угод, які можуть бути дво- і багатосторонніми. Основна їх
мета полягає у тому, щоб ввести кількісні обмеження в процес трудової
міграції. Так, у січні 1991 р. на Віденській конференції було прийнято
спільне комюніке з метою нейтралізації хвилі неконтрольованої еміграції
з країн колишнього СРСР.

На вказаних рівнях регулювання міграції робочої сили міграційна політика
здійснюється відповідними органами.

І. На національному рівні регулювання міграції робочої сили до них
належать:

міністерство праці;

міністерство юстиції;

міністерство внутрішніх справ;

національні міграційні служби;

посередники міграційної фірми.

ІІ. На міжнародному рівні діють міжнародні організації:

Міжнародна організація праці (МОП);

Міжнародна організація з міграції.

МОП створена у 1919 р. З 1946 р. це спеціальна установа ООН, членами
якої є:

уяди країн-учасниць;

профспілки;

організації підприємців.

Основні завдвння МОП:

регламентація робочого часу;

регламентація набору робочої сили;

боротьба з безробіттям;

гарантії заробітної плати, які забезпечують нормальні умови життя;

захист робітників від професійних захворювань нещасних випадків на
підприємстві;

захист дітей, підлітків і жінок;

регламентація питань соціального страхування і соціального забезпечення;

організація професійно-технгічного навчання.

Саме завдяки діяльності МОП пом’якшилась і ослабла дискримінація
трудящих-мігрантів. Більшість держав світу в тій чи іншій формі включили
до своїх законів положення, які відповідають духові конвенції МОП.

Основні функції МОМ:

1) розробка довгострокових програм у сфері регулювання міграційних
процесів;

2) надання допомоги у питаннях організації міграції;

3) розвиток технічного співробітництва в області міграції;

4) запобігання імміграції та рееміграції;

5) надання експертних послуг.

Регулювання міграції робочої сили на інтеграційному рівні здійснюється
за допомогою угод, договорів, правил, які приймаються
країнами-усасницями з питань:

а) безвізового пересування їх населення в рамках інтеграційного
угрупування ;

б) створення загальних інформаційних систем з міграції робочої сили;

в) укладання спільних угод щодо боротьби з нелегальною міграцією;

г) прийняття спільних технічних проектів для провадження контролю над
іммігрантами.

Основні типи інтеграційних утворень

Процеси міжнародної економічної інтеграції активізувались в другій
половині ХХ ст. в різних регіонах земної кулі. На мікрорівні цей процес
іде шляхом взаємодії її відтворювальних суб’єктів (підприємства, фірми),
що сприяє взаємопроникненню і зрощуванню національних економік. На
макрорівні економічна інтеграціябазується на розвитку міжнародної
торгівлі товарами, послугами і зростанні міжнародного руху факторів
виробництва (капіталу, робочої сили і технології), які набирають форми
міждержавних угод, погоджених з національними стратегіямиекономічного і
політичного розвитку.

Міжнародна економічна інтеграція носить регіональний характер. Вона
об’єднує переважно сусідні , територіально близько розташовані країни.
Але інтеграційним об’єднанням властивірегіональні відмінностіу ступені
зрощеннянаціональних господарств, узгодженості інституційних механізмів,
тобтоступені інтегрованості національних економік.

У країнах, що створили інтеграційні об’єднання, спостерігаються
позитивні зрушення в економіці: зменшуються трансакційні витрати і
прискорюються темпи взаємодії торгівлі; зростаюча конкуренція між
виробниками із різних країн стримує зростання цін, стимулює поліпшення
якості товарів і створення нових технологій, зумовлює скорочення
відносно неефективних виробництв, приводить до припливу іноземних
інвестицій.

Інтеграційні об’єднання розрізняються за глибиною процесів, що в них
відбуваються. Історично інтеграція еволюціонує через кілька основних
форм, кожна з яких свідчить про ступінь її зрілості.

Першою формою наближення країн одна до одної є підписання преференційних
торгових угод. Вони підписуються або на двосторонній основі між окремими
країнами, або між уже існуючим угрупованням та окремою країною.
Відповідно до цього країни створюють одна одній режим найбільшого
сприяння. Преференційні угоди передбачають збереження національних
митних тарифівкожної країни, що підписала їх, ніяких міждержавних
органів для управління не створюється. Преференційними є угоди про
співробітництво і партнерство між ЄС і країнами колишнього СРСР (1992
р.).

Другою формою інтеграції є зона вільної торгівлі, що передбачає
створення пільгової зонирегіонального типу, у межах якої відбувається
повна відміна митних тарифів у взаємній торгівлі при збереженні
національних митних тарифів у відносинах з третіми країнами. В умовах
зони вільної торгівлі зростає внутрішня, а на цій основі і взаємна
торгівля країн-членів. Зона вільної торгівлі може координуватися
невеликим міждержавним секретаріатом, що діє в якійсь із країн-членів.
Прикладом може слугувати Європейська асоціація вільної торгівлі (1958
-1969 рр.), НАФТА – Північноамериканська угода про вільну торгівлю (1994
р.), Балтійська зона вільної торгівлі (1993 р.), Угода про свободу
торгівлі країн АСЕАН (1992 р.).

Третім, більш розвиненим за ступенем інтегрованості, рівнем економічної
інтеграції є митний союз. Він являє собою узгоджену відміну групою країн
національних митних тарифів і введення спільного митного тарифу та
єдиної системи нетарифного регулювання торгівлі щодо третіх країн. Метою
створення цього союзу є полегшення взаємної торгівлі країн-учасниць. Він
передбачає безмитну внутрішньоінтеграційну торгівлю товарамиі послугами,
повну свободу пересування їх всередині регіону. Але при цьому СОТ уважно
слідкує за недопущенням створення додаткових перепон у торгівлі з
третіми країнами – членами СОТ. Прикладами митних союзів є Бенілюкс (з
1948 р.), Митний союз Білорусі та Російської Федерації. Митний союз
передбачає створення системи міждержавних органів, що коорденують
проведення узгодженої зовнішньоторговельної політики.

Четвертим, більш високим рівнем інтеграції, є спільний ринок, при якому
країни, що інтегруються, домовляються про свободу руху не тільки товарів
і послуг, а й факторів виробництва – капіталу, робочої сили. Така
координація економічної політики здійснюється на періодичних нарадах (1
– 2 рази на рік) глав держав і урядів країн – учасниць. Такий етап
розвитку пройшов Європейський Союз, Карибський спільний ринок (КАРІКОМ,
1973 р.), на стадії практичної реалізації перебуває договір про
створення спільного ринку країн Південної Америки (МЕРКОСУР, 1991 р.).

На найвищому рівні інтеграція набирає форми економічного союзу, який
передбачає об’єднання національних економік кількох країн на основі
митного союзу, спільно ринку, уніфікації фінансових систем і проведення
спільної валютної політики. На цьому етапі виникає потреба в установах,
наділених правом не тільки координувати дії та спостерігати за
економічним розвитком, а й приймати оперативні рішення від імені
угрупування в цілому. Уряди погоджуються передати частину своїх функцій
над національним органом, наділеним правом приймати рішення з важливих
питань організації. Прикладами економічного союзу є Європейський союз
(1993 р.), Союз арабського Магрибу (1989 р.), Західноафриканський
економічний і валютний союз (1994 р.), Співдружність незалежних держав –
СНД (1992 р.).

Найвищою формою інтеграції вважається політичний союз, який передбачає
передачу національними урядами наднаціональним органом більшої частини
власних повноважень стосовно третіх країн, що фактично означає створення
міжнародної конфедерації та втрату суверенітету окремими державами. Але
такі цілі ще ніхто не ставить, це суто теоретична форма.

Економічна інтеграція починається з лібералізації взаємної торгівлі
товарами, включаючи створення спільного митного тарифу щодо третіх
країн, доповнюється свободою міждержавного просування факторів
виробництва і завершується уніфікацією макроекономічної політики і
створенням наддержавних органів управління. Останнім часом створюється
багато інтеграційних об’єднань, хоч більшість із них знаходяться на
ранніх етапах становлення. Крім інтеграції відбувається й зворотні
процеси – дезінтеграція (розпад Радянського Союзу, Ради економічної
взаємодопомоги).

Міжнародний поділ факторів виробництва

Сфера міжнародного виробництва як елемент глобальної економіки
викристалізовується нині на основі взаємодії трьох найголовніших
процесів: міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва,
спільної інвестиційної діяльності й спільного підприємництва.
Найвиразніше тут проявляється роль ТНК, спільних підприємств, вільних
економічних (експортних) зон тощо. Відносини у сфері міжнародного
виробництва визначають зміст, динаміку і структуру господарської
взаємодії в інших підсистемах світової економіки.

У процесі посилення глобалізації господарського життя органічно
поєднуються національні та інтернаціональні форми виробництва. На цій
основі розвивається міжнародне (багатонаціональне) виробництво внаслідок
взаємодії в єдиному виробничому процесі різноманітних за своїм
походженням ресурсів і факторів. Найяскравіше це проявляється в
діяльності ТНК, спільних підприємств, при реалізації міжнародних
інвестиційних проектів, у межах вільних економічних зон тощо. У цілому
на вказані форми міжнародного виробництва тепер припадає від 30-ти до
50-ти відсотків матеріального, фінансового й технологічного обороту
світової економіки.

У навчальній і науковій літературі досить поширена так звана еклектична
парадигма міжнародного виробництва Дж. Данінга. Він, зокрема, виділяє
п’ять головних типів міжнародного виробництва залежно від детермінуючих
факторів.

Виробництва, що ґрунтується на ресурсній базі й спільному використанні
капіталів, технології, додаткових активів, природних ресурсів,
інфраструктури, ринків;

Виробництва ринкової основи, які теж базуються на спільному використанні
капіталів, технології, інформації. Крім того, застосовуються сучасний
менеджмент і організаційний досвід, здійснюються реконструкція й
модернізація, вводяться в дію інші потужності, досягається ефект
економії в результаті стрімкого розширення масштабів виробництва,
реалізуються переваги від зниження матеріальних і трудових витрат, від
стимулювальних заходів урядової політики;

Виробництва, що базуються на раціональній спеціалізації продуктів або
технологічних процесів. Вони поєднують характерні риси й особливості
перших двох типів міжнародних виробництв, а також забезпечують широкий
доступ до ринків, економію на масштабах і географічну диверсифікацію.
Досягається економія від спеціалізації й концентрації виробництва,
зниження трудозатрат, реалізуються переваги від розміщення підприємств у
країні, що приймає;

Виробництва. Пов’язані з торгівлею й розподілом продукту. Джерела
економії – скорочення затрат на виробництво і доступ до місцевих ринків
близькість замовників, післяпродажне обслуговування;

Змішані виробництва, що становлять різні комбінації названих чотирьох і
використовують, крім того, переваги ринку та портфельних інвестицій.

Синтез різних типів міжнародного виробництва дає можливість реалізувати
три головні групи переваг: власності, розміщення виробництва та
інтерналізації. Додаткові переваги пов’язані зі спільним використанням
активів та з трансакційними діями.

Переваги власності та нематеріальних активів втілюються у виробничих
інноваціях, виробничому менеджменті, організаційних і маркетингових
системах, інноваційних потужностях (не кодифікованих знаннях), людському
капіталі, фінансах, „ноу-хау” та ін. Переваги спільного управління на
базі об’єднаної власності полягають в економії на масштабах та внаслідок
спеціалізації, виняткового або пільгового доступу до джерел робочої
сили, природних ресурсів, фінансової інформації, ринку продукції,
дешевих ресурсів материнської компанії. З’являються більш сприятливі
можливості для отримання достовірних даних пор міжнародні ринки, в тому
числі грошові й фінансові, що зменшує ризик від валютних коливань.

Усього на транснаціональні корпорації, де найповніше проявляється
міжнародний характер виробництва, припадає понад 20% світової продукції
та близько 30% світового промислового виробництва й 1/5 внутрішньо
фірмової торгівлі.

Важливим різновидом інтернаціонального виробництва є міжнародна є
міжнародна інвестиційна діяльність. Розрізняють дві основні форми
міжнародних інвестицій – портфельні і прямі.

Портфельні інвестиції – це суто фінансові активи у вигляді облігацій та
акцій, які деномінуються в національну валюту. Переважного розвитку така
форма міжнародного підприємництва набула ще до Першої світової війни.
Головним інвестором виступала Англія, яка була заінтересована в
отриманні в такий спосіб додаткових природних ресурсів із менш
розвинутих держав та колоній. Купуючи акції й облігації інвестор
претендував тільки на чистий прибуток фірми. Портфельні, або фінансові,
інвестиції здійснювалися насамперед із допомогою банків чи інвестиційних
фондів. Після Першої світової війни портфельні інвестиції занепали й
відновилися лише в 60-ті роки.

Значно більше поширені в наш час прямі інвестиції, які є реальними
капіталовкладеннями в підприємства, землю чи реманент або ж здійснюються
з допомогою експортних інвестиційних товарів чи передачі технологій,
досвіду управління, коли інвестор зберігає контроль над інвестованим
капіталом. Прямі інвестиції використовуються як правило, при створенні
нових фірм (спільних підприємств) або ж для встановлення контролю над
діючою фірмою шляхом закупівлі контрольного пакета акцій. У міжнародній
практиці прямі інвестиції широко застосовуються транснаціональними
корпораціями для виробництва готової промислової продукції, видобутку
сировини, розширення сфери послуг. Вони є важливим каналом міжнародного
переміщення приватного капіталу.

Всього в другій половині 90-х років вивіз прямих інвестицій у світовій
економіці перевищував щорічно суму в 400 млрд. дол. Серед найбільших
експортерів капіталу – США, Велика Британія, Франція, Німеччина,
Гонконг. Із усього обсягу експорту прямих зарубіжних інвестицій більш
ніж 90% припадає на розвинуті в економічному відношенні країни. Майже
70% прямих зарубіжних інвестицій переміщується між самими розвинутими
країнами, решта спрямовується у країни, що розвиваються, та держави з
перехідною економікою.

Важлива роль у формуванні й диверсифікації міжнародного виробництва
належить спільним підприємствам та вільним економічним зонам. Спільні
підприємства (СП) створюються в таких формах: акціонерні товариства,
товариства з обмеженою відповідальністю, командитні товариства, холдинги
тощо. Вони характеризуються трьома головними ознаками: спільним майном,
спільним управлінням та спільним розподілом прибутку. Сфера діяльності
спільних підприємств охоплює перед виробничу стадію (науково-дослідні та
проектно-конструкторські роботи, інформаційні послуги), процес
виробництва товарів, збут і після продажне обслуговування,
співробітництво в галузі фінансів, страхової справи, транспорту, туризму
та ін. Різке зростання кількості спільних підприємств спостерігається
останнім часом у країнах Східної Європи, нових незалежних держав, що
виникли на терені колишнього СРСР, у Китаї. Зокрема, в Польщі діє більше
6 тис. СП, Румунії – 14,5 тис., Угорщині – 13,5 тис., у Китаї – майже 40
тис. За оцінками, 30-40% діяльності ТНК також відбувається у формі
спільних підприємств.

Винятково сприятливі умови для розвитку міжнародного виробництва
створюються у вільних економічних зонах. Розрізняють безмитні зони або
зони вільної торгівлі, експорті промислові зони, парки технологічного
розвитку, зони страхових і банківських послуг, імпортно-промислові зони.
За різними оцінками, у світовій економіці існує майже 3 тис. вільних
економічних зон, які обслуговують понад 10% світового товарообороту.

У розвинутих країнах поширені переважно вільні митні й транзитні зони та
порти, технополіси і технопарки. У країнах, що розвиваються, більшість
вільних зон орієнтована на експортне виробництво. Для країн з перехідною
економікою характерним є використання різних видів комбінованих
(комплексних) зон.

Найбільших масштабів розбудова вільних економічних зон набрала у
Бразилії та Китаї. Створена в Амазоніт вільна економічна зона „Манаус”
займає майже чверть території Бразилії (3,6 млн. кв.км.). Вона стала
потужним полюсом зростання бразильської економіки. Загальний обсяг
інвестиції у цю зону, починаючи від 1967р., склав близько 14 млрд. дол.,
а щорічний продаж продукції сягає 7 млрд. дол. У Китаї статус вільних
економічних зон отримали 4 великі території та 14 приморських міст.
Загальна сума іноземних інвестицій становить тут 22 млрд. дол. Через
вільні економічні зони реалізується 2/3 зовнішньоторговельного обороту
Китаю.

PAGE

PAGE 12

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020