.

Роман “Домбі і син” Чарльза Діккенса (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 10996
Скачать документ

Роман “Домбі і син” Чарльза Діккенса.

Роман “Домбі і син” як взірець нещадної критики англійської буржуазії
без-перечно був новою віхою на творчому шляху Діккенса. У цьому романі
йому вда-лося створити не лише галерею типових характерів, а й об’єднати
колізії твору в певну цілісність, що несе в собі діалектичну єдність
причинно-наслідкових зв’язків і естетичних закономірностей.

Фірма “Домбі і син” – це замкнена в собі “сонячна система”
докоперникової доби. Багатому лондонському купцю містеру Домбі здається,
що земля була ство-рена тільки для того, щоб його торговельний заклад
міг вести свої справи. А щоб Домбі мав успіх у комерційних угодах, бог
також створив сонце і місяць, які по-винні осявати його шлях. Навіть
зірки й планети існували для того, щоб не пору-шувалась рівновага
всесвіту, в центрі якого перебувала “Торгівля шкірою містера Домбі”.

Неприпустимим муром відгороджений від людей будинок містера Домбі. Йо-го
житло здавалося холодним і сірим, бо високі будівлі, що оточували його,
засту-пали від очей мешканців цього “каземату” небо і сонце, що
заглядали у вікна тільки влітку вранці й не затримувались надовго в
цьому похмурому “склепі”.

Всередині цей будинок був такий же похмурий, як і зовні. Здавалося, що
живі істоти не могли мешкати в цьому холодному приміщенні. Чохли на
меблях нагаду-вали савани, газети й журнали, випадково залишені на
столі, повідомляли лише про смерть, вбивства і жахливі злочини. Навіть
канделябри й люстри, закутані брудни-ми полотнищами, скидалися на
велетенські сльози, що скапували з очей сліпця. Як не дивно, але й
пориви вітру, що налітали з боку стаєнь, не могли знищити сморід у цьому
приміщенні. Єдине, що вдалося їм – вкрити щн товстішим шаром криги серце
містера Домбі, яке було таке холодне від дня народження, що ніхто не міг
за-зирнути в його глибини.

Ось і тепер, кли він сидить у кріслі біля вмираючої від пологів дружини,
яка нарешті подарувала йому ціною власного життя того, хто, як являлося
містеру Домбі, на віки утвердить його фінансову могутність, глава
сімейства, побрязкуючи масивним золотим ланцюжком від годинника, поринає
у роздуми про “сенс” свого життя: леді, котра була його дружиною, мусила
народити йому сина, що фірма “Домбі і син” могла продовжувати існування.
Проте жінка, яку він “ощасливив”, жорстоко обдурила його.

Споглядаючи передсмертні муки породіллі, яка “бузсоромно” величала себе
протягом багатьох років його дружиною і подарувала лише зайве для фірми
дівчисько Флоренс, він радіє, що “нечестивиця” перед жалюгідною кончиною
нарешті “отямилася”: народила йому справжнього нащадка – хлопчика. Домбі
цілком байдужий до шестирічної дочки, адже в капіталі, котрим є назва і
честь фірми, ця дитина була “фальшивою монетою”, яку не можна “вкласти в
справу”.

Важко розповісти про моральні тортури, яких зазнала Флоренс у будинку
свого батька. І не випадково, коли її мати, “нікчемна” дружина поважного
містера Домбі, вмирала, давши життя Полю, “повноцінному” нащадкову
володаря фірми, попелясто-сірий місяць, боязко зазирнувши в кімнату, де
перебувала останні хви-лини свого гіркого життя ця жінка, відсахнувся і
заховався в чорних хмарах.

Флоренс не підпускали до маленького братика Поля, котрого вона ніжно
лю-била і який обожнював її; батько дивився на Флоренс як на непотрібне
створіння, що завжди плуталося під ногами, як шолудливе щеня; підлеглі
містера Домбі шкірили на неї зуби, на диво схожі своїм вовчим оскалом на
зуби їхнього патрона, хоча в душі вони ненавиділи його.

Після смерті Поля Флоренс зовсім осиротіла. Сподіваючись розбудити в
серці батька хоч якесь почуття людяності, яке б допомогло їй вирватись
із лабіинту самотності, Флоренс відважується якось увечері зайти до
кімнати містера Домбі. Цієї похмурої години, при світлі тліючої лампи,
його обличчя було схоже на маску з грецької трагедії. Та якщо в серцях
героїв трагедії вирували пристрасті, то душа й розум містера Домбі
залишалися незворушливими.

Він поглянув на свою дочку, якій не виповнилося щей чотирнадцяти років,
з неприхованою ненавистю. “Але колишня байдужість і холодна стриманість
посту-пилася місцем чомучь іншому; чому – вона не розуміла, не
наважувалася збагнути, однак вона це відчувала і знала добру: це щось,
коли обличчя було обернене до неї, ніби кидало тінь на її голову”.

Цим “щось”, яке кидало тінь на все довкола, була непомітна пиха Домбі,
його нестримна пристрасть до панування не тільки над “нижчими” класами,
а й над усіма людьми, навіть найближчими йому по крові.

Це “щось” кидає свою ловісну тінь і на долю майбутньої мачухи Флоренс,
гордої красуні Едіт, “кохання” якої Домбі купує у її матері – зубожілої
аристократ-ки Скьютон. І коли напередодні шлюбу Едіт сідає на рояль і,
акомпануючи собі, співає зворушливу печальну пісню, вона не підозрює, як
любив цю пісню покійний син її майбутнього чоловіка.

У похмурому будинку непомітно минали дні, й завжди голі стіни байдуже
дивилися на Флоренс. Та й хіба можна було почувати себе звільненою
нарешті від злих чарів самотності, коли на світі не було місця більш
самітнього й відлюднево-го, ніж цей “реально існуючий дім її батька, що
похмуро дивився на вулицю; вечо-рами, коли світилися вікна у сусідніх
бдинках, він був темною плямою на ледь освітленій вулиці; вдень –
зморшкою на її ніколи не усміхненому обличчі”. І хоч на порталі цього
зловісного будинку не було жодного кабалістичного знаку, кожному, хто
дивився на нього, здавалося, що на дверях чиясь невидима рука вивела той
же напис, який можна прочитати лише біля входу в пекло – забудьте про
світ, всі, хто входить сюди.

Усі обминали цей дім: духовний оркестр, мандрівні музиканти, шарманщики,
жебраки, навіть злочинці. А похмура “розкіш” просторих кімнат, з яких
через щіль-но зачинені ставні цідилося тьмяне світло, все тут свідчило
про пустку і руйнуван-ня. І похмура атмосфера будинку змусить навіть
людей, звиклих до цієї оселі, змі-нити своє обличчя. Вони ніколи не
зможуть побачити свого віддзеркалення, бо вік-на вкраті тут товстим
шаром пилюки, а дзеркала потьмяніли, ніби від подиху ро-ків… Та,
незважаючи на все, в цьому похмурому будинку, на цій сірій вулиці, у
цьому крижаному місті дочка Домбі Флоренс щодень гарнішала і розквітала.

Містер Домбі після шлюбу прагнув заволодіти серцем Едіт, та вона глибоко
зневажала його. Для неї нестерпною була думка про те, що її продали
містеру Домбі, й цієї ганьби, певно, вона ніколи не позбудеться.
Напередодні весілля Едіт кидає в обличчя матері: “Ідіть своєю дорогою,
мамо. Користуйтесь, як вам зама-неться, тим, чого ви досягли; збирайте
гроші, тіштеся, розважайтеся і будьте щас-ливі по-своєму. Ви досягли
мети свого життя. Віднині будемо доживати його мовчки… Я вам прощаю
вашу участь у завтрашній ганебній угоді. Хай простить мені бог мою
участь!”.

Цілком інтуїтивно Едіт несподівано усвідомила, що в цьому страшному
домі, поруч з нею є людина така ж самітня, як і вона. Ця людина –
Флоренс, одинока дівчина, котра й на мить не перестає любити свого
батька, незважаючи на його ненависть до неї.

Усю ніжність і доброту віддає Едіт цій істоті. Вона схиляється над
сплячою Флоренс, а потім стає на коліна й опускає свою голову на подушку
поруч з голо-вою тої, котра стане її єдиним другом у цьому домі.

Та в цій пустелі крижаного відчаю то там, то тут ще є осередки, зігріті
теп-лом справжньої людяності. Там живуть люди праці, люди, душі яких ще
не торкнувся всевладний дух збагачення. В одному з таких осередків
знайшла собі притулок і Флоренс, втікши з дому батька. Тут її будуть
опікати і хазяїн невеличкої майстерні Джайлз, його племінник Уолтер Гей,
котрий у фіналі роману стане її чо-ловіком, капітан Катль з культяпом
замість руки і піднесений не тільки у своїй пра-ці, але й в усіх своіх
промислах непідкупний машиніст Тудль і його вірна супутни-ця життя –
молочна мати Поля.

Владна і горда Едіт ніколи не примириться із законами Домбі й ніколи не
по-годиться жити так, як Флоренс. Щоб помститися всесильному
негоціантові Домбі, який купив її в “кредит” у матері, ніби якийсь
“особливий сорт” “екстраординарно-го товару”, вона розігрує фіктивний
роман з управляючим фірми Кракером. Цей підступний план міг здійснитися
лише тому, що час, як пояснює Діккенс, не роз-хитав та й не міг
розхитати перепону між містером Домбі і його дружиною: “нещасні самі по
собі, отруюючи одне одному життя, нічим не пов’язані, крім ланцюгів, що
з’єднували їхні сковані руки, вони, сахаючись одне одного, з такою силою
натягали ланцюг, що він врізався в тіло по кістки”.

А виною всьому була пихатість, зарозумілість, що отруювали своїм
смердю-чим духом усе довкола містера Домбі – явище типове для тогочасної
Англії. Ця пи-ха була значно агресивнішою за егоїзм, що так налякав
Діккенса на землях Нового світу. І особливо огидно було від того, що ця
фальш походила не з аристократич-них кіл, а із середовища
фінансово-комерційної верхівки, котра мріяла стати “но-вою імперією”, що
не знає ні зовнішніх, ні внутрішніх кордонів.

Буржуа , ділки, фінансові тузи і лихварі у романі Діккенса “Домбі і син”
– це люди, що прагнуть необмеженої влади. Вони охоплені неймовірною
пристрастю до наживи і переконані, що тільки багатство дасть їм
можливість панувати. Та саме ця риса найтісніше пов’язана з тою
безпідставною “гординею”, яка обертає людину на фантом, наділений
чаклунською силою, здатною підкорити своїй нещадній волі ти-сяч, сотень
тисяч людей, як у своїй країні, так і в заморських володіннях.

Містер Домбі – втілення безмежної деспотії багатства, адже коли уважно
придивитися до цього образу, ми переконаємося, що Домбі глибоко
типізований характер. І тут не можна не погодитися з твердженням
англійського прогресивного літературознавця Т.Джексона про внутрішню
ідентичність, незважаючи на зовніш-ні відмінності родової аристократії
та “аристократії” комерції і фінансів. Якщо пер-ший її різновид
дегуманізуються внаслідок неймовірних лінощів і розщеності, що стало
нормою його існування, то другий – якими б вульгарними не були шляхи до
його матеріального достатку, також цілком втрачав людяність внаслідок
“ба-гатства, що ринуло на нього”.

Домбі до пори до часу почуває себе центром всесвіту: перед ним
схиляються всі, чия доля залежить від нього: бухгалтери, прикажчики,
посильні, навіть про-цвітаючи негоціанти нижчі рангом, які випадково
зустрічаються з ним на життєво-му шляху. Так, усі вони схиляються перед
ним і водночас ненавидять його. Прийде час, і Домбі, а разом з ним і
читач, переконаються в тому, що його панування не безмежне.

І тут автор поринає в роздуми, дуже важливі для розкриття ідейного
змісту роману. В своїх міркуваннях Діккенс значною мірою спирається на
теорії філософа XVIII століття Мандевіля, автора програмної “Байки про
бджіл”, що лягла в основу утилітаризму Бентама й негативної соціальної
доктрини манчестерської школи. Мандевіль у своїй притчі про бджіл
доходить висновку, згідно яким усі скривджені й упосліджені мусять
змиритися із своїм становищем, бо щастя, мовляв, доступне тільки для
обраних людей. Кожна людина є “замкнутим у собі індивідуумом”, а
суспільство – “механічна сума” “хижаків”, що прагнуть знищити один
одного в життєвій боротьбі.

Полемізуючи з Мандевілем, Діккенс прагне довести, що протиприродня
гординя Домбі – породження тих форм життя, що “занапащають невинних і
роз-бещують цнотливих”. Тому роман про Домбі й про всіх тих, на кого
впала його гігантська тінь,– це художнє свідчення того, як розтлівають
чисті душі взаємини, породжені панівною буржуазною олігархією.

Можна цілком погодитися з роздумами великого російського драматурга О.
М. Островського про роман Діккенса “Домбі і син”: “…Діккенс,
розвінчуючи його в усіх його подобах, добрався і до торговельної його
честі. За ідеєю – торговельна гордість – честь фірми – понад усе.
Представником торговельної гордості є Домбі. Потім Кракер… Для Домбі
не існує природних стосунків з людьми. Він дивиться на людей на
службі… на дружину, на сина, дочку, не як людина, а як представник
фірми. Цей роман розвивається і завершується “під фірмою”…

І тут Діккенс, очевидно, інтуїтивно, робить художнє відкриття, що згодом
набуло розвитку у літературі критичного реалізму XX століття. Автор
“Домбі і сина”, можливо, вперше в історії англійської літератури,
винайшов спосіб дина-мічної взаємоперехідності суб’єктивного й
об’єктивного часу в межах єдиної сю-жетної колізії та закономірностей
розвитку характеру в системі художніх образів. Діккенс у своєму романі
застосував прийом “зміщення часу”, тобто перенесення “суб’єктивного
часу” героя на передній план у його співвідношенні з об’єктивним часом,
оскільки сане внаслідок цього він одержав можливість значно глибше
зазир-нути у внутрішній світ свого персонажу в процесі його духовної
кризи. Тобто йому вдалося найповніше і водночас художньо заошадливо
показати внутрішнє життя свого “героя” у його співвідношенні з
об’єктивним світом.

Поштова станція, до якої мчить у кебі Кракер, розташований зовсім
близько, не більше години їзди від готелю. Коні щодуху мчали по вкатаній
дорозі, ніби їх, а не його переслідували гарячкові примари: нескінченний
рух, одноманітнийдзвін бубонців, стукіт копит. Міста й села , коні,
кучері, пагорби й долини, ліси й луки, божевільний коловорот днів та
ночей гаї й болота…

Так, Кракер мчав усе далі й далі, катуючись тривожними спогадами, не
помі-чаючи ні часу ні дороши, й відчуваючи, як немилосердні хвилі
божевілля ось-ось захоплять, потягнуть його за собою у безодню…

Спочатку це може видатися парадоксальним, та, незважаючи на трагізм
кінця Кракера, цьому персонажеві, по суті, якоюсь мірою пощастило. Адже
йому вже не доведеться брати участь у надто нудотно-сентиментальному
фіналі роману “Домбі і син”, в якому, протискуючись через театральну
мішуру вікторіанської доби, вийдуть на авансцену як переможці
“абстрактні” ідеали добра, справедливості й любові.

Кракер також не чутиме, як радісно співатимуть весільні дзвони в день
одру-ження Флоренс з Уолтером Геєм. Не бачитиме він, як старенький
Домбі, несподіва-но духовно “воскреслий” для нового життя, з ніжністю
колисатиме свою онуку Флоренс і онука Поля.

Та скільки ще сплине часу! Через які випробування доведеться ще пройти
героям твору, у якому розкривається не лише велич таланчу письменника й
глиби-на його любові до людей праці, але й суперечності Діккенсової
філософії, що неодноразово приводили його і приводитимуть до
абстрактного “альтруїзму” й до солодкуватої розчуленості, цієї
невідступної супутниці вікторіанської ери.

І не випадково М. Г. Чернишевський відзначив у своєму щоденнику в 1848
році: “Читав останню частину “Домбі” – набагато гірша від першої”.

Литература

Собрание сочинений Диккенса. Изд-во Фукса, 24 тт., перев. И.
Введенского, Киев, HYPERLINK “http://ru.wikipedia.org/wiki/1890” \o
“1890” 1890 (иллюстрировано); Павленкова, 10 тт., перев. В. Ранцева,
СПб., 1892— HYPERLINK “http://ru.wikipedia.org/wiki/1896” \o “1896”
1896 ; бр, Пантелеевых, 35 тт., СПб., 1896— HYPERLINK
“http://ru.wikipedia.org/wiki/1898” \o “1898” 1898 ; «Просвещения», 33
тт., перев. И. Введенского, СПб., HYPERLINK
“http://ru.wikipedia.org/wiki/1905” \o “1905” 1905 —1911; Сойкина
(прилож. к журн. «Природа и люди»), 46 тт., перев. И.

Анненская А., Чарльз Диккенс, СПб., 1892;

Соловьев С., Гюго и Диккенс как проповедники гуманности и друзья детей,
«Труды Педагогич. отдела Харьков. ист.-филолог. о-ва», 1896, III;

Тернер Ч., Чарльз Диккенс, «Образование», 1898, Ї 7—8;

Орловский С., Жизнь Диккенса, М., HYPERLINK
“http://ru.wikipedia.org/wiki/1904” \o “1904” 1904 ;

Фриче В. М., Художественная литература и капитализм, ч. 1, М., 1906;

HYPERLINK
“http://ru.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%9A%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%8
8%D0%B5%D1%80%2C_%D0%98%D0%BE%D1%81%D0%B8%D1%84_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0
%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87&action=edit” \o “Кулишер, Иосиф
Михайлович” Кулишер И. , Диккенс как криминалист, «Русск. мысль», 1912,
Ї 5;

Набоков Вл. Диккенс, Ст. в «Истории зап. литературы», т. IV, в. I, изд.
«Мир», М., HYPERLINK “http://ru.wikipedia.org/wiki/1912” \o “1912”
1912 ;

Луначарский А. В., Жизнь Чарльза Диккенса, «Киевская мысль», 1912, Ї 25;

Гливенко И. И., Чтения по истории всеобщей литературы, изд. 2-е, Гиз,
М., 1922;

Коган П. С., Романтизм и реализм в европ. литературе XIX в., М.,
HYPERLINK “http://ru.wikipedia.org/wiki/1923” \o “1923” 1923 ;

Его же, Очерки по истории зап.-европейской литературы, т. II, изд. 8-е,
Гиз, М., HYPERLINK “http://ru.wikipedia.org/wiki/1928” \o “1928” 1928
;

Фриче В. М., Очерк развития зап.-европейской литературы, Харьков, 1927;

Дибелиус В. Лейтмотивы у Диккенса, сб. «Проблемы лит-ой формы», изд.
«Academia», Л., 1928;

Честертон Г., Диккенс, перев. А. Зельдович, изд. «Прибой», Л.,
HYPERLINK “http://ru.wikipedia.org/wiki/1929” \o “1929” 1929 ;

Цвейг Ст., Собр. сочин., т. VII, изд. «Время», М., 1929.

Радлов Э., Диккенс в русской критике, «Начала», HYPERLINK
“http://ru.wikipedia.org/wiki/1922” \o “1922” 1922 , кн. II;

Гроссман Л., Библиотека Достоевского, Одесса, 1919;

Критическая оценка русских переводов дана Чуковским К. в сб. «Принципы
художественного перевода», П., 1921 (2-е расширенное изд., Л., 1929) и в
статье — В защиту Диккенса, в журн. «Звезда», 1929.

Pierce G. A., The Dickens Dictionary, Boston, 1872;

Kitton F. G., Dickensiana, a bibliography of the literature on Dickens
and his writings, HYPERLINK “http://ru.wikipedia.org/wiki/1886” \o
“1886” 1886 ;

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020