РЕФЕРАТ
На тему:
Партійно-політичний спектр сучасної України. Ультраліві партії.
I. Всесоюзна комуністична партія більшовиків. (ВКПБ)
Ще під час «горбачовської» перебудови виникла більшовицька платформа в
КПРС на чолі з Ніною Андреєвою. Опублікувавши свої «неподаровані
принципи», Н. Андреєва отримала масу прихильників не лише серед
ностальгістсько-консервативної маси комуністів, а й серед апарату КПРС.
Однак з часом (розвал СРСР, заборона КПРС) група Н. Андреєвої набула
статусу єдиної вірної комуністичної організації в СРСР, а потім і в СНД.
Так виникла відома Всесоюзна Комуністична Партія Більшовиків.
8 листопада 1991 року в Ленінграді (тепер Санкт-Петербург) відбувся
установчий з’їзд ВКПБ. В його роботі взяли участь 234 делегати, в т. ч.
178 – з правом вирішального голосу. На з’їзді були представлені
Російська Федерація, Україна, Бєларусь, Молдова, Казахстан, а також
країни Закавказзя, Середньої Азії та Прибалтики. Після невеликої
дискусії з приводу назви партії (пропонувалося біля десятка назв) обрали
ВКПБ.
Ніна Андреєва засудила політику Горбачова та діяльність керівників
держав, що брали участь в зустрічі у Біловезькій Пущі.
В програмі ВКПБ зазначалося, що в умовах загострення соціальних протиріч
необхідно відновити Радянську державу, що виконувала б функції диктатури
пролетаріату “як органу влади робітничого классу». Тобто, відновити СРСР
сталінського типу.
ВКПБ виникла не на порожньому місці. Їй передувала організація
Всесоюзного товариства «Єдність – за ленінізм та комуністичні ідеали»,
що організувалося в Москві ще в 1989 році. «Єдність» мала досить широкий
вплив серед членів Спілки ветеранів, особливо низових осередків. До того
ж, «Єдність» спромоглася утворити осередки у всіх регіонах колишнього
Радянського Союзу: від Чукотки до Калінінграда. Поступово до ВКПБ та
«Єдності» перейшли більш радикальні члени інших компартій. Так, у ВКПБ в
Україні йшли радикали з СПУ, КПУ, пізніше і з СКУ.
Ніна Андреєва стверджувала, що в лоні КПРС утворився штаб
контрреволюції. Тому відроджувати партію, яка вражена опортунізмом вже з
ХХ з’їзду, розвалену в роки хрущовсько-брєжнєвського застою, зраджену
згори до низу партократами, не варто. ВКПБ, що виникла з КПРС, оголосила
про своє правонаступництво «РСДРП, РКП(б), ВКП(б) та ленінського курсу в
КПРС» та про необхідність продовжувати революційну традицію більшовизму
на ідейній базі марксизму-ленінізму.
Однак уже в найближчий час у ВКПБ відбулися декілька розколів.
Українська філія на чолі з Е. Ояпервом та Т. Болієвою відкололася від
ВКПБ Ніни Андреєвої й утворила окрему Партію Комуністів (більшовиків)
України (ПК(б)У), яка на сьогодні є зареєстрованою. Свого часу Ніна
Андреєва вивела Т.Болієву з ВКПБ за непослідовну політику, оскільки
реєстрація в Україні ПК(б)У є фактичним визнанням незалежності.
Окрім цього, в самій ВКПБ відбувся черговий розкол: частина «ультра» на
чолі з А. Лапіним оголосила Н. Андреєву ревізіоністкою і, провівши
надзвичайний з’їзд, утворила паралельну ВКПБ-2. Лапіна підтримали багато
регіональних організацій та значне число членів ВМГБ (Всесоюзна молода
гвардія більшовиків). Наприклад, на підтримку Лапіна виступила голова
Київської ВКПБ Г. П. Савченко, яка брала активну участь у проведенні
надзвичайного з’їзду ВКПБ влітку 1995 року. Київська організація
більшовиків є однією з найактивніших в Україні. На власні кошти членів
організації видається (ксероксним методом) газета-листівка «За СССР’.
Київська ВКПБ небезпідставно вважається найактивнішою групою серед
столичних лівих. «Більшовики» не пропустили жодної акції комуністичних
сил. Для багатьох націонал-демократів Г. Савченко стала символом
комуністичної загрози. Плакат Київської ВКПБ з портретом Й. Сталіна є
неодмінним атрибутом усіх пікетів, мітингів, демонстрацій. Як
легалізована структура при ВКПБ Києва діє об’єднання «Народний Рух «За
СРСР’. У Лапінській ВКПБ-2 Г. Савченко призначена координатором
осередків ВКПБ в Україні.
З початком 1992 року створився фактичний блок лівих Луганщини, до якого
увійшли СПУ, ВКПБ – «Єдність» та Спілка ветеранів. Серед акцій, за які
«відповідала» ВКПБ – пікети за відродження сталінської моделі
суспільства та СРСР, збирання коштів для ПМР, «антимітинг» 24 серпня
1992 року, що закінчився сутичкою, несанкціоноване пікетування
держадміністрації в перші дні 1993 року і т. ін. Луганська ВКПБ видавала
газету «Вибір’ (1992-1993) та молодіжну «Молодую гвардию» (ред. О.
Мазур), перше й останнє число якої побачило світ на початку 1993 року
1). В 1992-1993 роках ВКПБ в Україні діяло більш активно, але з часом
активність спала. Це пояснюється декількома факторами. По-перше, ВКПБ не
є зареєстрованою організацією, і це заважає їй ефективно функціонувати.
По-друге, постійні розколи в партії не сприяють посиленню структур у
регіонах. По-третє, йде вимирання членства ВКПБ, що, як правило,
складається з ветеранів війни та людей похилого віку. По-четверте,
відсутнє пряме фінансування організацій на місцях. І, по-п’яте,
відсутність української специфіки в програмі-мінімум ВКПБ у краї
призводить до неадекватного розуміння ситуації.
30 липня 1995 року в Одесі бюро ЦК ВКПБ по Україні прийнято постанову,
де, зокрема, зазначалося: антинародний курс, що проводиться урядом
України, привів країну до загальної кризи, фактично перетворив її на
колонію, сировинний придаток країн Заходу. Тому завданням більшовиків є
практична організація робітничого класу та його союзників на боротьбу за
Радянську владу як форму диктатури пролетаріату, за соціалізм, за
відродження СРСР’.
На відміну від КПУ чи СПУ, що вимагають лише збереження системи Рад,
більшовики стверджують, що «ВКПБ та її прихильники не є захисниками
теперішніх Рад і бачать в них не більш ніж парламентизовану форму влади
реставраторів капіталізму». Однак Ради все ж не вичерпали своїх
«демократичних традицій», тому потрібно провести реорганізацію їх на
підставі більшовицької ідеї «Ради – для робітників, без буржуа» і таким
чином, позбавитися «диктату буржуазії та їх хазяїв зі США».
У національному питанні ВКПБ визначилася чітко. «Лише відродження
єдиного Радянського Союзу сталінського зразка, реформування
управлінських апаратів і т.п. врятує нашу Батьківщину». Н. Андреєва,
звичайно, намагається відійти від великодержавності, оголосивши ВКПБ
партією інтернаціоналістів, однак об’єктивно відстоює провідну роль
росіян в майбутньому Союзі.
Активна критика опортунізму та ревізіонізму лівих партій допомагає їй
поповнювати свої структури «ультра» з інших компартій. Ведеться навіть
цілеспрямована підривна робота проти «реформістських та опортуністських
організацій». Яскравою ілюстрацією цього є інцидент з т. зв.
«більшовицькою платформою в СПУ». Часописи «Большевик» та «Единство»
опублікували заяву «Товарищи марксисты!», де зазначалося, що «СПУ –
дрібнобуржуазна партія парламентського типу, партія правого порядку,
активного нейтралітету та лібертизму (буржуазного вчення, спрямованого
на задурманення трудящих мас)». На це член Політвиконкому СПУ А.
Черніков заявив: «Ніякої «більшовицької платформи в СПУ» не існує, тому
названі матеріали за даним підписом слід оцінювати як елементарну
політичну провокацію». «Автора цих публікацій звати С. П. Бєлих зі
Львову». «Названий «товариш» був виключений з лав нашої партії рішенням
Львівського міськкому СПУ ще в травні ц. р. за дії, несумісні з
членством в СПУ та за несплату членських внесків’, – знайшовся нарешті
А. Черніков. Однак заяву опублікували всі видання ВКПБ в Україні та
найближчих до наших кордонів областей Росії.
II. Партія комуністів (більшовиків) України (ПК(б)У)
Партія комуністів (більшовиків) України (ПК(б)У) виникла в результаті
легалізації української частини ВКПБ як політичної партії. В результаті
розриву з Н. Андреєвою голова ПК(б)У Е. Ояперв зареєстрував свою партію
і цим організаційно порвав з ВКПБ. Однак, відмовившись від керівництва з
С.-Петербургу, ПК(б)У залишила ідеологію ВКПБ майже без змін, лише трохи
додала української специфіки. Створена та зареєстрована в липні 1992
року, ПК(б)У спромоглася об’єднати більшість осередків ВКПБ по Україні,
перетягти частину членства КПУ, КРПУ (Комуністична робітнича партія
України), СКТЧ (Союз комуністів-трудящих Чернігівщини) та ін.,
налагодити видання друкованих органів, а також встановити свій вплив над
більшістю лівих радикалів.
«ПК(б)У – Партія послідовних марксистів-ленінців’ – зазначається в
«Програмі дій соціалістичних трудящих України їх авангарду – ПК(б)У». –
«Перебудова» життя останніх років переконує трудящих, що всі труднощі
нашої країни породжені відходом від наукового соціалізму. Цей відхід
почався з 1961 року, коли почалася критика Й. Сталіна. Так, у 1965 році
відбулася підміна цілей економічного розвитку. Відійшовши від ст. 15
Конституції СРСР, соціалістичним підприємствам як один з головних
цільових планово-оціночних показників було встановлено прибуток». Це, на
думку теоретиків ПК(б)У, призвело до реставрації в СРСР капіталізму та
розвалу Союзу.
Тому ПК(б)У пропонує програму-мінімум:
– Відстояти Конституцію 1977 – 78 років, відновити в повному обсязі
соціальні права та свободи радянських людей.
– Повернути владу трудящим шляхом відродження повновладних рад як форми
соціалістичної диктатури пролетаріату.
– «Диктатура пролетаріату неможлива інакше, ніж через Комуністичну
партію» (Ленин В. И. ПСС. Т. 43, с. 504) (тобто ПК(б)У – Авт.)
– У сфері міжнаціональних відносин завданням партії є впровадження в
життя істинно пролетарського «соціалістичного інтернаціоналізму».
– ПК(б)У переконана, що розвиток вільної та суверенної України можливий
тільки при умові входження Радянської України до складу СРСР.
– ПК(б)У за соціалістичну економіку».
В програмі-максимум, або «програмі на перспективу», визначено, чого хоче
ПК(б)У в кінцевому рахунку:
– «Соціалістична революція.
– Індустріялізація економіки.
– Кооперація сільського господарства.
– Культурна революція.
– Соціалістичний інтернаціоналізм.
– Науковий соціалізм.
– Комунізм».
Своє завдання ПК(б)У вбачає передовсім у большевизації комуністичного
руху. Що вдається більшовикам досить важко.
ПК(б)У не опинилася в ізоляції, як ОКПУ (Майорова), хоча увійшла в
конфронтацію з іншими радикальними організаціями. Але несприйняття КПУ
допомагає об’єднуватися.
«ПК(б)У переконана, – пише один з лідерів партії Н. Хачапуридзе, – що в
СПУ та КПУ поряд з тими, хто сповідує буржуазні, дрібнобуржуазні,
соціал-демократичні меншовистські, есерівські, троцькістські і т. п.
погляди, є багато чесних комуністів (більшовиків). Однак багатьом із
членів цих партій потрібно зрозуміти, що не буває більшовика – не
комуніста, а комуніста – не більшовика». Тобто: «Вступайте всі до лав
ПК(б)У».
Що ж до якоїсь економічної програми чи то розробленої власної ідеології,
в ПК(б)У немає й мови.
У національному питанні ПК(б)У виступає, зрозуміло, за відновлення СРСР.
Полемізуючи з «правими опортуністами», більшовики стверджують, що «в
сучасних умовах не можна не враховувати, що навіть зі врахуванням
тимчасової реставрації капіталізму на території СРСР наші трудящі мають
уже не лише досвід спільного життя в єдиній державі, але й усе більш
стверджуване переконання у правильності соціалістичного ладу. Тому для
радянських трудящих гасло відновлення СРСР прямо асоціюється з життям в
об’єднаній соціалістичній державі. І тільки прямі чи приховані вороги
соціалізму виступають проти відновлення СРСР’. Однак ПК(б)У ставить
умову: «Ніяких союзів з імперіалістічною єльцинською Росією!». Для
відродження СРСР потрібні передумови – захоплення в країнах СНД влади
пролетаріатом шляхом «радянізації суспільства».
На установчому з’їзді ПК(б)У було близько 70 осіб, представників 13
областей України. Нині обласних організацій біля 20, однак чисельність
їх упала порівняно з 1992 – 93 роками. Це в першу чергу пов’язане з
занепадом «комуністичної ейфорії», піком якої були вибори до Верховної
Ради.
Сьогодні партія в основному заклопотана теоретичними семінарами,
ідеологічною боротьбою, участю в акціях лівих сил та розповсюдженням
комуністичних видань. Так, ПК(б)У провела науково-практичну конференцію,
присвячену 115-й річниці Й. Сталіна (21 грудня 1994 року. Також силами
ПК(б)У було зірвано конференцію, присвячену Сталіну, яку проводила КПУ,
де організатори намагалися «об’єктивно» висвітлити діяльність «батька
народів».
Щоб поглибити свій вплив у комуністичному русі, ПК(б)У утворила декілька
дочірніх організацій – Об’єднаний фронт трудящих України, Рух «Комуністи
України» та Народний Рух «Союз».
Фронт трудящих мав стати профспілковою організацією, за його допомогою
ПК(б)У збиралася ширити свій вплив серед робітників. Але цього не
сталося через відсутність останніх серед членів ПК(б)У. Рух «Комуністи
України» виконував функції легалізованого прикриття для ще
незареєстрованої ПК(б)У. Народний Рух «Союз» виник 19 березня 1995 року
в Києві. На установчому з’їзді зібралося 130 делегатів з 15 областей
України. Були присутні 3 депутати Верховної Ради. Головою «Союзу» обрано
Антонова В. К. До керівництва також обрано члена ЦК ПК(б)У Л. П.
Ареф’єву. Зібрання підтримало вимогу денонсувати Біловезькі угоди та
відновити СРСР.
Структура ПК(б) повністю відповідає структурі КПУ чи ВКПБ, з тією
різницею, що ПК(б)У спроможна більш-менш контролювати регіональні
організації, за виключенням київської організації (Т. Болієва), яка діє
автономно.
ПК(б)У видає декілька газет, серед них «Искра» – орган ЦК ПК(б)У,
виходить у Дніпропетровську; «От Советского Информбюро» – інформаційний
бюлетень для внутрішнього користування та «За Власть Советов”.
III. Союз комуністів України – комуністична партія України
(ску-кпу(кпрс))
Союз Комуністів України був створений одразу після заборони КПУ-КПРС.
Свого часу в ньому знайшли своє місце члени забороненої партії, в першу
чергу активісти, однак зі створенням СПУ, а потім КПУ, частина СКУ
перейшла до цих організацій.
Свою Установчу конференцію СПУ провела 19 грудня 1992 року, коли
з’їхалися представники 14 регіональних організацій і навіть представники
Компартії Криму. Мінюст зареєстрував СКУ 12 березня 1993 року як
громадську організацію.
Союз тоді очолювали 5 співголів – Ю. Соломатін, Т. Яброва, Г. Широков,
А. Маєвський, Л. Стрижко. За словами одного з них Ю. Соломатіна, СКУ мав
намір співробітничати з тими партіями та рухами, з якими в них є
загальні позиції в програмних цілях, зокрема з СПУ. Однак платформи
Союзу та СПУ далеко не ідентичні. “Принципові розходження зводяться до
двух моментів – підкреслює Ю. Соломатін, – По-перше, СПУ є партією
парламентського типу, що бореться за представництво в органах влади. Ми
ж – громадська організація, що має намір завоювати довір’я та підтримку
мас. В перспективі. якщо ми сформуємося як партія, чи якщо буде
реабілітована КПУ, висування своїх кандидатів в Парламент буде для нас
зовсім не обов’язковим. Окрім того, представники Союзу Комуністів
категорично відкидають приватну власність та експлуатацію людини
людиною. Соцпартія в цих питаннях непослідовна”.
СКУ має намір активно боротися за реабілітацію та легалізацію КПУ, але,
за словами лідерів Союзу, шлях ренегатам до оновленої КПУ заборонений.
У випадку відродження КПУ Союз Комуністів мав перетворитися в політичний
клуб, а можливо й зовсім припинити своє існування.
Т. Яброва в інтерв’ю засобам масової інформації заявила, що в лавах СКУ
на 1993 рік перебувало 2000 чоловік.
З самого початку СКУ взявся за роботу по реабілітації КПУ. Активісти
Союзу збирали підписи, вели агітацію серед населення. І це дало
наслідки. На початку квітня 1993 року відбулася Конференція Комуністів
України в Донецьку, а в липні з’їзд КПУ.
Однак СКУ, а особливо Т. Яброва не отримали очікувані посади та пільги.
Більш спритні номенклатурники усунули керівників та активістів КомСоюзу
від нової КПУ. Тому СКУ засудив діяльність “функціонерів” Компартії та
розпочав роботу по відродженню КПУ-КПРС.
“КПУ, – пише Т. Яброва, – пішла на поступки при реєстрації, зафіксувала
свою нову якість, не підтвердила прямий зв’язок з КПУ (КПРС), а
оголосила лише, що вона правонаступниця ідей”.
Таким чином, СКУ відмовившись від нової КПУ, оголосила курс на розбудову
власної партії. Паралельно з цим у виданнях Союзу розпочалася
ідеологічна дискусія з Компартією і навіть пряма критика, – один з
лідерів СКУ, І. Кирпиченко заявив: “Доки товариші з КПУ не переглянуть
свою програмну заяву і не оголосять на весь голос, що вони за
відродження Радянського Союзу, що за соцалістичні форми господарювання,
не за капіталізм, не за приватну власність, як це у них зараз записано в
програмних документах, доти це не наша партія”.
Головним завданням СКУ є відновлення КПУ (КПРС) та денонсація
Біловезьких угод. В руслі цих ідей співголова СКУ А. Маєвський зозначав:
“Вихід з кризи тільки один – відновлення єдиної федеративної держави
СРСР”. Саме активісти СКУ займалися збиранням підписів за відновлення
СРСР.
Також СКУ свого часу активно працював над створенням та поширенням
“клубів друзів” газети “Правда”. Їх завданням було матеріально
підтримувати видання, а коротше кажучи – пропагувати підписку на
“Правду” серед пенсіонерів, робітників, студентів та школярів. Як
відомо, наклад “Правди” на Дніпропетровщині, де ці клуби були
найактивнішими, хоч і впав за останній час, але продовжує залишатися
одним з найвищих в Україні. Обговорювався також проект створення “Клубу
друзів народних газет”, під прикриттям якого можна було б налагодити
поширення російскої комуністичної та шовіністичної преси.
Окрім цього СКУ увійшов як складова частина до СКП-КПРС.
Однак, не задовольнившись Союзом Комуністів, Т. Яброва розпочала
підготовку четвертої відновлювальної конференції КПУ (КПРС). 26
листопада 1994 року така конференція була проведена.
“Основними постановами Конференції були: постанова про виключення
Кравчука Л. М., Плюща І. С., Кучми Л. Д., та Масола В. А. з лав КПУ
(КПРС) за зраду ідей комунізму; окрема постанова про виключення з КПУ
(КПРС) Гуренка С. І. за дезертирство з посади Першого секретаря ЦК КПУ в
умовах наступу контрреволюції; постанова про “Констатування КПУ (КПРС)
як складової частини КПРС”.
Т. Яброва заявила на Конференції, що “вирішити що-небудь кардинально на
користь трудящим парламентським шляхом сьогодні практично неможливо…
Парламентський шлях – це шлях реформізму”, тому “питання нашого
майбутнього буде вирішувати тільки сила. Але коли ми говоримо про силу,
мова йде не тільки про збройну силу. Сила – передусім організація, а
організовані трудящі – це гігантська сила!”.
Зосередивши свою увагу на критиці КПУ з позицій макрсизму-лінінизму та
відновлення СРСР, СКУ-КПУ (КПРС) спромоглася протистояти КПУ в СКП-КПРС
(Союз Комуністичних Партій – Комуністична Партія Радянського Союзу). Під
тиском СКУ-КПУ(КПРС) делегація КПУ на ХХХ з’їзді СКП-КПРС, що спільно з
КПРФ мала 162 голоси проти 188 голосів всіх інших, відмовилася
підтримати ідею КПРФ про перетворення СКП-КПРС на Комінтернаціонал.
Показово, що позиція СКУ-КПУ(КПРС) була однозначною, на відміну від
позиції КПУ. Т. Яброва оголосила зібранню, що вони провели перший етап
відновлювального з’їзду республіканської організації КПРС, а також
критикуючи позицію КПРФ та КПУ зазначила що “умови відновлення Союзу
реальні. Тому в новому Статуті СКП-КПРС потрібно було записати, що члени
республіканських партій є одночасно членами СКП-КПРС. Союз Комуністів
України виступає за єдність лав на ленінських позиціях, а не будь-якою
ціною».
Погодившись співпрацювати з ВКПБ та ПК(б)У, Т. Яброва все ж не
підтримала ідею А. Маєвського про “більшовизацію” СКУ, однак підписала
декларацію спільно з Київською ВКПБ та іншими організаціями про
необхідність створення Укркомсоюзу. Окрім того, розпочалася робота по
створенню осередків КПУ (КПРС) на базі осередків СКУ, що завдало шкоди
ВКПБ( Закарпатський СКУ повністю “збільшовизований”) Це призводить до
розколів деяких місцевих осередків Союзу.
Хоча КПУ (КПРС) не зареєстрована, можна очікувати в найближчий час її
таку чи іншу легалізацію, а, можливо, навіть реєстрацію як партії. Поки
що Т. Яброва використовує структури СКУ та Народного Руху “Союз”.
Основою Союзу Комуністів є первинні організації, що створюються за
територіальним професійним функціональним принципом. Первинні
організації СКУ певного регіону об’єднуються в регіональні відділення,
діяльність яких спрямовує правління. Вищим органом СКУ є конференція.
Вона вибирає Координаційну раду (для поточного керівництва та
координації діяльності регіональних відділень СКУ) і Ревізійну комісію.
Зі складу Координаційної ради обирається Оргбюро і співголови СКУ.
КПУ (КПРС) має часопис “Слово Комуніста”, що виходить в Одесі.
IV. Дрібні угрупування.
а) Оновлена Комуністична партія України (ОКПУ)
В Одесі, діяла Оновлена Комуністична партія України (ОКПУ), очолювана О.
Майоровим. На пленумі ЦК ОКПУ 27 лютого 1993 року було оголошено, що
ОКПУ виступає за карткову систему на продукти першої необхідності. Ціна
споживацької корзини не має перевищувати мінімальну заробітну платню та
пенсію (стипендію). Свого часу О. Майоров вийшов з КПРС через незгоду зі
“зрадницькою” політикою М. Горбачова. ОКПУ не визнає Гуренка та Кравчука
за комуністів. КПУ О. Майоров визначив як “зібрання партноменклатурних
працівників”, які продали інтереси комуністів задовго до заборони
партії, а тепер мріють про те, щоб усістися в керівні крісла”.
При ОКПУ існує оборонно-патріотична асоціація воїнів-інтернаціоналістів
та воїнів запасу “Інконт”, очолювана В. Дрямовим. Організація видавала
газету “Легионер” (вийшло одне число).
Після ряду пертурбацій ОКПУ увійшла в блок з СКУ-КПУ(КПРС) Т. Ябрової.
О. Майоров під час виборів 1994 р. підтримав Л. Кучму.
б) Студентська профспілка “Пряма Дія”
Серед ліворадикальних організацій в Україні вирізняється студентська
профспілка “Пряма Дія”, яка виникла після розвалу Лівого Об’єднання
Молоді (ЛОМ) (1994 р.). Актив її складали київські анархо-комуністи та
група членів Революційної Комуністичної Молоді. 14 жовтня 1994 р.
виконком “Прямої Дії” під час прес-конференції оголосив війну Верховній
Раді, Президенту та Кабінету Міністрів. На підтвердження цього було
проведено низку акцій протесту, зокрема – пікетування Міністерства
Освіти на підтримку планованого 25-26 квітня 1995 р. студентського
страйку. Однак офіційні профспілки відмовилися від акції. Іншою яскравою
акцією “Прямої Дії” стало пікетування Київської Міської Ради в жовтні
1995 р. В акції взяло участь близько 50-60 чоловік. Студенти вимагали
безкоштовного проїзду в громадському транспорті. “Пряму Дію” підтримала
профспілка транспортників.
Ідеологією “Прямої Дії” є автономізм – синтез ліворадикальних доктрин
від Бакуніна до Пол Пота. Своєю метою ліворадикали вважають всесвітню
революцію, яка “знищить буржуазний світ”. Характерною відмінністю
українських “нових лівих” є те, що вони не страждають комплексом
“радянського патріотизму”, догматизмом та ідолопоклонством перед
класиками.
в) Революційна Комуністична Молодь (РКМ)
Революційна Комуністична Молодь виникла на базі радикальної частини
Київської Всесоюзної Молодої Гвардії Більшовиків, яка відкололася від Н.
Андрєєвої через ревізіонізм та опортунізм останньої. Не задовольнившись
сталінізмом, РКМ оголосила себе послідовницею Мао та Пол Пота.
г) Анархістська автономія
Анархістська автономія України має свої корені. Заснована ще в 1990-91
рр. Конфедерація Анархістів України розпалася, так і не перетворившись
на організацію. Частина анархістів увійшла до ЛОМу, а потім до “Прямої
Дії”, інші організували свої власні групи, зокрема найпотужніша з них –
Революційна Конфедерація Анархістів-Синдикалістів (колишня Федерація
Анархістів Донбасу) на чолі з С. Шевченком (Дніпропетровськ, Харків),
Конфедерація Анархістів-Синдикалістів (КАС) “Свобода” (Миколаїв),
“анархо-комуністи”: група Д. Бакрами (Івано-Франківськ),
“анархо-синдикалісти” Ю. Тютюнника (Київ), та ін. Потрібно також згадати
легенду анархістського руху в СНД – анархо-язичника М. Озімова
(Черкаси). Існують також окремі групи анархістів та поодинокі
анархісти-індивідуалісти.
д) Троцькізм
Троцькізм знайшов грунт для своєї діяльності відразу після 1989 р., коли
до України приїхав лідер одного з численних IV Інтернаціоналів (а
конкретно – Міжнародного комітету за IV Інтернаціонал(МКЧІ)) Девід Норт.
Одразу після цього в Києві виникла філія МКЧІ – “Ліва платформа”
(“нортисти”).
Активно діє група “Робітничий Спротив” (тенденція “Militent”), на чолі з
О. Верником. Ця організація видає навіть свій орган з одноїменною назвою
(Київ).
Намагаючись розгорнути свою діяльність “спартакісти” (Інтернаціональна
Комуністична Ліга), однак їхні представники були вислані за кордон
органами безпеки за антидержавну діяльність.
Послідовники С. Манделя, використовуючи тактику роботи з лівими
вченими-гуманітаріями, контролюють організацію “Вчені за демократію та
соціалізм” (Київ, Харків).
Також розповсюджують на Україну свою діяльність “мареністи”
(Інтернаціональна ліга трудящих), які патронують Партію Трудящих
Бєларусі та профспілку СМОТ, “слоутерісти” (Workers Revolutionary
Party), Комітет робітничої демократії за міжнародний соціалізм (КРДМС)
та інші.
г) “Ходжизм”
Нещодавно виникла ще одна гілка комуністичного руху –«ходжисти”
(Робітничий комітет “Пролетарський Четвер” ім. С. Ходжі). Члени цієї
екзотичної організації сповідують учення Сталіна-Ходжі, лідера
комуністичної Албанії.
е) Інші
Серед найдрібніших груп, що сповідують комуністичні ідеї, вирізняється
Комуністична Робітнича Партія України (невдала спроба створити
проанпіловську організацію в Україні), група А. Провозіна, редактора
приватної газети “Незалежний Комуністичний Дайджест” (молодіжна філія
Марксистсько-Ленінської Молодіжного Клубу, видає газету “Юнком”),
Братство Кандидатів у Справжні Люди, секта на чолі з Ю. Давидовим та ін.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
