.

Аналіз антропонімів у творчості Марії Матіос (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
448 13844
Скачать документ

Курсова робота з мовознавства.

Аналіз антропонімів у творчості Марії Матіос.

Аналіз антропонімів твору Марії Матіос “Юр’яна і Довгопол”.

Події у творі розгортаються на Буковині.

Минає 1949 рік, складний післявоєнний час, колективізація. Головною
героїнею є Юр’яна. Це бідна сільська жінка, що має чималу сім’ю та тяжку
долю. Все своє життя вона гарує, однак нічого з того не має. Більшу
частину майне віддала до колгоспу, а сама залишалась працювати на
маленькому клаптику землі. Письменниця зовсім не випадково, а навіть
дуже доречно назвала героїню Юр’яною. Це ім’я фіксує словник
Л.Г.Скринник, Н.П. Дзятківської “Власні імена людей”. Воно походить від
чоловічого імені Юрій, що означає хлібороб, плугатор.

Аналізований нами антропонім Юр’яна цікавий ще й з того погляду, що
об’єднує навколо себе чимало інших власних назва на позначення героїні
прізвисько, пришви ще, цікаві контекстуальні оніми.

Героїна має прізвисько Соломон. Так прізвиську вали її люди у селі через
непересічний розум. Трохи незвичним є те, що Соломон – це онім
чоловічого року, який використовується на позначення жінки. Однак таке
явище спостерігається в українському позиванні. Так Юр’яну було названо
лише один раз Довгоносом, про що дещо пізніше. Антропонім Соломон є
інформаційно-оцінним, бо містить у собі конотації мудрості, розуму і
спонукає читача провести паралель з великим мудрецем Соломоном.

Також на позначення героїні використовується ойконім Уласіха. Твірною
основною таких одиниць антропонімії-антропонімів виступають імені
чоловіків. Таке найменування вказувало на тісні зв’язки між чоловіком та
дружино. Однак останнім часом проходить нівеляція й зникає традиція
такого називання. Антропонім можна зрідка почути в українських селах
від, переважно, літніх людей.

Онім Уласіха утворене від чоловічого імені Уласій. Причиною частого
вживання цього оніма є насамперед українська традиція та сюжет твору.
Також чималу роль відіграє зображуваний час, територія, і соціальне
ставлення жінки.

Що ти хотіла, Уласіхо? – з дивувався уголос Довгопол, устаючи назустріч
із-за столу, на якому білів один однісінький папірець [1, 87]

За допомогою антропоніма звертались до Юр’яни односельчани і навіть
працівник сільської ради, що був з походження москалем. Ще у селі
героїню називають Джурячкою, щоправда тільки один раз: “Для неї що
Довгопол, що Джурячка – однакові”. [1, 94]

Завдяки такій номінації приходимо до висновку, що прізвище героїні
Джуряк. (Таке ж прізвище має й її чоловік Улосій Джуряк). Ймовірно, що
лексичною основою цього оніма є апелятив джура (Джуряк ? Джура ?джура
(зброєносець).

За контекстом можемо встановити ім’я по батькові жінки “Відколи умер її
неньо Ілля, вона сама собі рада і влада” [1; 85]

Тепер легко ввести повне ім’я героїні, яке матеріал у такий спосіб не
фіксує: Джурек Юр’яна Іллівна. Причиною цього є традиція нахивань на
Західній Україні, відносно молодий він героїні, сюжет твору, де
переважають неофіційні обстановки та час (1949 р.) коли відбуваються
основні події твору.

Нами зафіксовано кілька апелетивів на розначеннягероїні твору. Це
насамперед такі: мати, мама, вона, жінка. “Та така, що бідна жінка ладна
була волосся на собі рвати” [1; 86]. Усі вони свідчать про прихильне
ставлення, повагу, любов авторки до героїні. Їхню незначну кількість
легко пояснити тим, що дня називання героїні використовується велика
кількість антропонімів (Юр’яна, Днурячка, Улосіка, Соломон). Такий склад
значною мірою вільно оперувати ономастичними одиницями. Таке багате
називання для Марії Матіос, зазвичай, рідкість. Авторка, як правило,
обмежується іменами, прізвищами, зрідка додає прізвиська.

Юр’яна пов’язала свою долю з чоловіком, якого любила та поважала, – це
Уласій. Їхнє спільне життя було нелегким, один чоловік працював у
колгоспі й мали багато дітей. Крім того. Уласій був калікою. “Та Юр’яна
з Уласіювим каліцтвом була у мирі. Уласій уже років з десять не мав
правого ока. Тріска вирвалася з поліна – витекло його очко…” [1; 80]
Антропонім Уласій зафіксований словником А.Т. Скрипник, Н.П.
Дзетківської і в перекладі з грецької мови означає скривлений назовні.
Можливо, автоторка провела паралель між значенням оніма та героєм, і
саме тому дала йому ”нести хрест” каліцтва.

Аналізований антропонім фіксуємо тільки в одному варіанті – Уласій.
Будь-які інші форми відсутні. Однак тенетом засвідчено прізвище: “Тут є
кому пришивати і без Уласія Джур яка” [1; 96] Про те такий онім
зафіксовано лише один раз. Це, напевно, пов’язано з тією значсною
кількістю апелятивів, що були нами виявлені: чоловік, господар, тато,
батько, каліка, бандера, він кодло, бандит, приятель, порадник,
розрадник, гуцул…

“А що цей бандера, її чоловік тут робить? Позавчора сам його допитував”
[1; 96]

Загальні назви, що зафіксовані цією цитатою, свідчать про погане,
зверхнє, зневажливе ставлення до героя. Контекстуальні оніми, що несуть
у собі всі найважливіші відтінки, вживали для називання Улосія
представники вдали та військові. Натомість родичі, зокрема дружина, мала
свій ряд апелятивів, що суттєво різняться за значенням у порівнянні з
попередніми. “Але що тепер діти, коли нема коло них її господаря, її
приятеля солодкою, поради і розради її утішної?!” [1; 85] Юр’яна
побивається, бо втратила підтримку, допомогу, опору, Вони прожили разом
більше двадцяти років, однак їхня любов ще не згасла, не заважаючи ні на
що.

Частотність вживання імені не дуже висока. Це насамперед зумовлено
сюжетом (здебільшого герой перебуває у в’язниці), великою кількістю
апелятивів і, звичайно, другорядністю персонажа.

Досить цікавим є такий антропонім, як Довгопол. Довгопол – уповноважений
він МГБ, працівник сільської ради. За національністю москаль. Мав у
селі погану славу, всі його боялися і потайки ненавиділи.

Не виключено, що Довгопол це якесь російське прізвище, але, можливо, це
й прізвисько.

Утворене за допомогою основокладання (Довг-о-пол)

Довг – довгий,

пол, пос 1 стать;

2. підлога

Зазначимо, що довгопол – це одне з прізвиськ росіян. Так їх прозивали за
довгий верхній одяг. Тому най вірогіднішим є те, що Довгопола назвали
так саме через національність.

Можливо, у такий спосіб авторка хотіла висміяти його недолугість і
навіть тупість, а ще увиразнити приналежність героя до певного етносу.

Життя Довгопола склалося так що переважна більшість не знала його імені.

– Я називаюся Леонід, – перебив Юр’яну, але вона не зважала. [1; 92]

Його ім’я нікому не було потрібне, бо імена дають людям, а він був
нелюдом. А його прізвище виявилось настільки вдалися що селянам навіть
не довелось придумувати прізвисько.

Нами зафіксовано варіант аніма Леонід – Льоня. “Я зупинив би, але не
можу уже… попереду – засідка, позаду – кров… так багато крові… на
нас, Льоню… і не ній, Улесчісі… так вона ж дітей скільки
народила…” [1; 97]

Така форма (Льоня) засвідчена текстом лише один раз, а Леонід – двічі.

Як правило, на ім’я до людини звертаються близькі, родичі, хороші друзі.
У Довгопола таких не було. Хіба що співборітник, який і назвав його
Льонею. Для усіх інших герой залишається чужим та ворожим, а таких
називають на прізвище, що поєднувало у собі одночасно і ознаки
прізвиська.

Відсутнє у тексті ім’я по батькові. Є кілька апелятивів, переважно
зневажливого характеру: довгопол, довгорук, уповноважений, гість, син…

“…Та татовими кістками у гробі кидає від такого сина!”[1; 90] Тут
знову ж таки проявляється зверхнє ставлення до Довгопола. Загалом, окрім
Довгопола вжито в тексті 49 разів, що свідчить про високу частотність.
Основні причини такі: роль, персонажа в розгортанні сюжету, мала
кількість апелятивів, незначне вживання імені, суспільний статус
Довгопола, відсутність близьких людей.

Онамастичний простір твору – “Юр’яна і Довгопол” складається із,
переважно. Знайомих читачеві власних назв. Письменниця підбирає такі
антропоніми що відповідають реаліям того часі і можуть бути цікавими на
сьогоднішній час своєю формою та внутрішнім змістовим поповненням.

Антропонімна організація оповідання М.Матіос “Вставайте, мамко…”

Твір “Вставайте, мамко…” невеликий за обсягом, проте багатий на
ономастичний матеріал. Нами зафіксовано 8 антропонімів. Наприклад:
Шандро Василь, Катерина, Варварка, Федусь, Дунусь, Миколайчик та дід
Іван.

М.Матіос дуже вдало підбирає імена своїм героям, що проживають на
території Буковини у повоєнний час.

При називанні авторка не обмежується тільки енциклопедичною інформацією,
що несе в собі ім’я, хоча і ці інформація, беззаперечно, присутня у
вжитих онімах. Однак ці антропоніми мають й інші конотації, певне
експресивне забарвлення.

В оповіданні розповідається про одну селянську родину, якій загрожує
виселення з рідної домівки та заслання до Сибіру.

Про це сім’ю попереджає Корнильо, що був розсильним у сільраді. На такий
вчинок хлопець іде не просто з добро волі, а тому, що кохав Варварку,
доньку Василя Шандра, якій теж загрожує небезпека.

Розглядаючи антропонім Корнильо, одразу помічаємо його специфічність.
Перш за все зазначимо, що словник Л.Г.Скрипник, Н.П. Дзетківської фіксує
аналізований онім так:

Корнелій, Корнило, Корнилій, Корній, лат*.; можливо, від cornu – ріг або
cornum – ягода кизилу. Кизил – це південний чагарник або деревце з
істинними темно-червоними ягодами, що мають кислий смак [32]. Проводячи
паралель з головним героєм та виходячи із контексту. Зазначимо, що
М.Матіос вибрала це ім’я невипадково. Ця ягода нагадує самого персонажа.
Він був досить чесною, доброзичливою людиною, однак його посада
(розсильний у сільраді) вимагала від нього “кривити душею”, чинити
відповідно до чинного на той час закону, а не по совісті.

Варіанти антропоніми Корнильо у творі взагалі не трапляється. Скрізь
фіксуємо лише одну форму – Корнильо. Відсутні у творі і такі класи
антропонімів, як прізвище та ім’я по батькові. Які причини? Насамперед –
недоречність. Сюжет складайтеся так, що до головного героя звертається
тільки Василь, який був набагато старший за нього. (Корнильо залицявся
до дочки Василя). В українському побуті заведена, така традиція, що
старші за віком люди звертаються до молодших на “ти”, незалежно від
статусу чи посади останнього.

Зазначимо, що текст фіксує лише зменшену форму Корнильо. Це пов’язано з
тим, що герой був ще дуже юним, хорошим, співчутливим, ніжним. Інші
персонажі молодого та дитячого віку теж домінуються зменшено-пестливими
іменами, зокрема героїня Варварка, яку кохав Корнильо і хотів із нею
одружитись. Цей антропонім як і попередній, має лише одну
зменшено-пестливу форму Варварка.

Варварка ? Варвара (гр.) [27]

Героїню авторка та безпосередньо персонажі оповідання називають саме
зменшеним іменем, що свідчить про взаємо любов у родині й прихильне
ставлення письменниці.

Майже відсутні у тексті й апелетиви на позначення особи Варварки.
Фіксуємо тільки три загальні назви: дочка, дівка, дитина. Це зумовлено
тим, що сюжет розвивається у межах її сім’ї, тому таке називання
виправдовує себе у контексті.

“…І сивітиме в дівках – при господарці і здоров’ї…” [1; 101]

Варварка має трьох братів. Це Федусь, Дунусь і Миколайчик.

Варіант Федусь походить від повного імені Федір, що зафіксоване
словником Л.Г.Скрипник, Н.П. Дзатківської “Власні імена людей” таким
чином:

Федір гр.; theos – бог ы doron – дар, дарунок.

Він і справді був дарунком для батьків, як і його брати та сестра.

Цей словник власних імен засвідчує ім’я й іншого героя Миколайчиа.

Микола (Миколай, Никола) – гр.. Hikolaos (буквально: переможець
народів).

Отже, Миколайчик – це зменшено-пестливий варіант до імені Микола, що вже
давно дуже добре освоїлось на українських теренах і стало одним з
найпоширеніших, як у минулому, так і на сьогоднішній день.

Зменшено-пестливий варіант імені Дунусь походить від чоловічого імені
Данило, яке було досить поширене саме у той час (післявоєнний). На
території Буковини та Галичини досить часто і до нині можна почути
варіант Дуньо. Цікаво, що так називають як маленьких хлопчиків, так і
цілком дорослих чоловіків.

Усі три антропоніми (Федусь, Дунусь, Миколайчик) зафіксовано контекстом
тільки у зменшено-пестливій формі, що знову ж таки, пов’язано з їхнім
віком та просторовою обмеженістю сюжету – однією сім’єю. Тенет
засвідчує без варіантність цих імен та високу частотність їх вживання.
Наприклад, онім Дунусь засвідчено всього 23 рази, що досить багато при
такому малому обсязі твору. Однак це не призводить до одноманітності
висловлювань. Авторка вдома підбирає контекст, чим не раз підтверджує
свій беззаперечний письменницький талант.

Наступний аналізований нами антропонім – це Катерина. Це досить поширене
ім’я на Західній Україні, що прийшло до нас з грецької мови і добре
адаптувалось на українському ґрунті. В перекладі означає чиста. Такою ж
чистою та хороброю бачимо й героїню оповідання. Вона, намагаючись
урятувати свою родину та житло, пішла на тяжкий учинок. Родиною було
вирішено розіграти смерть матері (Катерини), щоб якось відтягнути
страшний час виселення. Їм це вдається. Однак у книжці сюжету стається
непоправна трагедія, жінка й справді помирає. Про дальшу долю сім’ї
нічого не відомо.

Онім Катерина фіксуємо лише у такій формі, варіанти імені не
засвідчено. Не подано також ім’я по батькові. А ось про прізвище героїні
можемо здогадуватись. Виходячи зі змісту оповідання. Авторка цілу родину
називає Шандрами. Отже прізвище Катерини – Шандра.

Однак таку онтропонімоформулу текст не подає. По-перше, це є зайвим у
вузькому колі сім’ї, а по-друге, в українців не було прийнято домінувати
людей у неофіційному мовленні за допомогою онтропонімоформули: основне
ім’я + прізвище.

Чому є М.Матіос обрала саме онім Шандро? Що він означає? Яка символіка
оточує цього антропоніма? Шандра у перекладі зі скандинавської означає
блискучий. Крім того. це багаторічна трав’яниста рослина, що
використовується у медицині. Так як і ця трава, сім’я Шандрів добре
вжилася, вкоренилася в рідному краї. Тут живуть вони, жили їхні предки
протягом багатьох десятиліть, а це суттєва причина, щоб не покидати
село.

Зазначимо, що Шандор – це ще й угорське ім’я, відоме українцям
Карпатського регіону. Тому, невипадковим є те, що прізвище Шандро і досі
побутує на Західній Україні. Це підтверджує “Словник прізвищ: практичний
словозмінно-орфографічний (на матеріалі Чернівеччини)”.

На позначення головної героїні використовуються й апелятиви. Це такі:
мамка, мама, жінка, небога, покійна, нона, радість. Ці загальні назви
дуже вдало ілюструють ставлення до Катерини з боку інших. Яскраво це
демонструє такий уривок: “- Йой, мамко… вставайте, мамко… діти за
вами плачуть… Миколайчик ваш плаче, нащо’сте лишили Миколайчика,
мамко… беріть’го до себе…”[1; 108]

Невичерпну любов показано у цій цитаті й загалом, протягом усього твору.
Та таке ставлення спостерігається лише з боку родичів, натомість
військовим байдужа смерть (удавана) молодої жінки. Вони холодно
виконують свою роботу, однак не мали викинути з хати покійницю, тому
змушені піти на поступки. Військові з презирством оцінюють ситуацію.
Один з них заявляє таке:

– …Скажу вам, Шандро, що вчасно померла ваша жінка Марія, – подивився
на господаря старший військовий.

Катерина… – поправив його Шандро. [1; 109]

Тут присутня зверхність та байдужість. Герой навіть не спромігся
запам’ятати імені померлої, однак відчуває себе зобов’язаним випити за
упокій її душі. Для таких, як він, усі селяни на одне лице, тому
неважливо Марія це чи Катерина.

Частотність антропоніма Катерина невисока. Це спричинено тим, що майже
протягом усього твору героїня грає роль покійниці, а також значного
частиною апелятивів на її позначення, що присутні в оповіданні.

Наступний героєм є чоловік Катерини Василь Шандро. Що цікаво, така
онтропоніформула не зафіксована текстом. Авторка та персонажі твору
домінують його або на ім’я, або на прізвище. Це знову ж таки пов’язано з
традиціями найменувань українців та зумовлено сюжетом.

В українській літературі склалося так, що позитивних героїв називають
найпопулярнішими іменами, одним із яких є Василь. Це ім’я прийшло до
українців з грецької мови і в перекладі на українську означає цар.
Василь був головою сім’ї і мусив дбати про її добробут (як цар дбає про
свою країну).

Скрізь фіксуємо лише одну форму – Василь. Така номінація пов’язана зі
статусом героя у родині. Майже відсутні у тексті апелятиви на позначення
персонажа. Нами виявлено лише дві загальні назви, такі як, тато і
чоловік.

“Тато з дідом перехреслити маму і бігом спровадили в шату, звідки нараз
порозкривалися всі вікна, почувся Варварчин плач” [1; 104]

На жаль, виявлені апелятиви не дуже виразно відображають ставлення інших
до Василя. Його позивання досить просте та стримане.

Матеріал не фіксує імені по батькові героя. З сюжету оповідання ми
дізнаємося, що разом з цією сім’єю жив ще старенький дід Іван. Однак не
зрозуміло, чиїм саме батьком він був (Катерини чи Василя), тому й не
можемо встановити імен по батькові головних героїв.

Частотність вживання імені Василь досить висока, що пов’язано з його
провідною роллю в оповіданні. Також це спричинено майже повною
відсутністю апелятивів та позначення героя та підвищеною інтенсивністю
звертання інших персонажів саме до Василя. Значно рідше вживається
антропонім Шандро. Це, насамперед, пов’язано з сюжетом твору, його
будовою та жанром (оповідання), а також із тим, що апелюють до нього
переважно діти, які, відповідно, називають його татом.

Другорядним героєм є дід Іван. Його образ мало окреслений, а тому
ономастична інформація теж є дещо скупою. Зокрема, зазначимо те, що
антропонім Іван у тексті майже не фіксується (всього три рази).
Небагатим є й апелятивний простір на його позначення. Зафіксовано такі
загальні назви: дід, дідусь, старий.

“Дідусь стояв посеред обори, трембітанчи на чотири сторони світу, мов
кликав на поміч увесь видимий світ, який тепер не міг обізватися нічиїм
живим голосом” [1; 105]

Зменшено-пестливий апелятив дідусь засвідчує прихильне ставлення з боку
героїв та письменниці. Українці здавна уміли поважати, шанувати старших.

Нами не виявлено ні прізвища, ні імені по батькові героя і їх неможливо
встановити з контексту. Це пояснюється українськими традиціями
номінації, жанром твору та другорядністю персонажа за сюжетом, одна не з
ономостичногопогляду.

Адже жодний герой та жодний онім не є випадковим чи зайвим. Він
структуралізує текст. Доповнює зміст новою, часто не помітною на перший
погляд інформацією, надає твору цілісності та досконалості.

Аналіз ономастичного простору за твором М.Сатуос “Прошай мене”

“Прощай мен” – це ще одни твір, що входить до книги Марії Матіос
“Нація”.

Фактично весь текст – діалог. Здавалося б, що це найсприятливіше поля
для письменника, щоб виявити всю свою майстерність володіння
ономастичним матеріалом. Як правило, діалоги найчастіше обсновують саме
звертання, зокрема онтропонімні звертання. Адже це допомагає реципієнту
краще орієнтуватися у прочитаному чи почутому, розділяти висловлення
різних осіб. Однак Марія Матіос не йде цим шляхом, хоча й не створює
чогось нового. В ономастичній організації діалогів авторка використовує
досить відомий спосіб, коли основним засобом іменування стають не оніми,
а займенники. Такий метод в українській літературній ономастиці
називається дейксис. Використовуються. Переважно, особові займенники: я,
ти, він, вона, ми.

Наприклад:

Не слухай мене… Я дурне кажу. Я також стратив голову з думання [1;
117]

Ти не завинила … я не маю що тобі прощати… Випрощаємося перед
Великоднем… пере сповіддю… [1, 116]

Він якийсь норовистий уже відтепер. Тебе не болить? [1; 113]

Але вони знають, що це твоя дитина.[1; 114]

То не ми…[1; 115]

У цьому творі йдеться про нічну розмову чоловіка і жінки, що роздумують
над своїм життям та майбутнім. Сам текст невеликий, вміщений на кількох
(4) сторінках, діалоги викладені уривчасто. Крім того. це інтимна
розмова про майбутню дитину. Саме цьому малюку треба дати ім’я. Чоловік
пропонує записати сина на дружину, оскільки це були часи колективізації
й усіх запроторювали до колгоспу.

Запиши …на себе … Буде Михайло Марійович… [1; 116]

З наведеної цитати ми розуміємо, що головну героїню звали Марією. А от
про називання батька на жаль, нічого сказати не можемо, оскільки немає
таких посилань на ім’я, як у випадку з матір’ю.

Отож, автора знову використовує антропонім Марія (такий онім трапляється
в оповіданні “Анна-Марія”), що, за своїм походженням, є давньоєврейським
і вже давно в українській літературі асоціюється з жінкою тяжкої долі,
покриткою, матір’ю. Однак слід пам’ятати, що це ім’я не було
безпосередньо використано Марією Матіос на називання героїні. Такий
антропонім ми вивели з антропонімоформули на позначення майбутнього
сина. Тому основною залишається займенникова форма називання.

Третім, хоча і ще ненародженим героєм, Михайло Марійович. Цей онім є
лише припущенням, а не остаточним іменем. Героїні не подобається такий
варіант називання. Оскільки у такий спосіб (за ім’ям матері) називали
безбатченків, а її дитина має сім’ю.

Аналізований антропонім складається з імені Михайло та ймовірного імені
“по матері” Марійович. Прізвище матеріал не фіксує.

Це дещо новий прийом М.Матіос у літературній ономастиці. Однак історія
життя і побуту українців фіксує випадки називання за іменем матері.

Аналіз антропоніма Фродзина за оповіданням М.Матіос

“12 службів”

Головою героїнею оповідання “дванадцять службів” виступає жінка похилого
віку Фрозина. Це хороша побожна бабуся. Яка прожила нелегке життя,
залишилась на старість літ самотньою. Вона знала всі місцеві новини.
Героїня була вдовицею, чоловік помер давно, а діти так і не народились.
Фрозина мала добру душу і їй було боляче дивитись, як масово вивозять
молодь на Сибір. Тому бабуся вирішує разом із 11 вдовами наймати 12
службів, щоб це лихо зникло з їхнього села.

Антропонім Фрозина зафіксовано словником Л.Г.Скрипник, Н.П. Дзятківської
“Власні імена людей”. Текстом засвідчено ва ріки імен Фрозина. Це
зменшено-пестлива форма Фрозинна. Отже поряд функціонують дві форми
оніма:

“У двадцять сьомому році, як повінь стала урівень з хатами Фрозина з
жінками проколінкувала у церкві усю службу – одну лиш службу двадцять
вдовиць! – повінь на ніч упала”[1; 126]

«…Стиснула плечима та й лиш сказала: «Я буду думати, Фрозинно…» [1; 127]

У першому випадку матеріал фіксує антропонім Фрозина, що засвідчений
протягом твору 24 рази. Це досить висока частотність вживалися у
порівнянні з тим, що онім Фрозина (другий випадок) був виявлений нами
тільки двічі.

Досить незвичним є те, що літню жінку називають зменшено-пестливим
іменем. Але це легко пояснюється тим, що так її номінує така є старенька
удовиця. Що є подругою ще з дитинства. І протягом кількох десятиліть не
змогла нівелюватися та приязнь. Дружба, ніжність, які засвідчує онім
Фрозинка.

Нами не зафіксовано які прізвища. Ані імені по батькові. Немає людей,
які б про це пам’ятали, ані ситуацій, у яких їх можна було б ужити.

Виявлено нами декілька апелятивів, які, однак, можуть вияскравити
ставлення героїв до Фрозини. Це такі: жінка, жінка-удовиця, молодиця.
Так називає себе у внутрішньому монолозі сама героїні, тому ми не
дізнаємося і про думку письменниці щодо свого персонажа.

Це перший аналізований нами твір, де ми виділяємо лише один антропонім.
Так склалося тому, що оповідання дуже маленьке і розповідь ведеться від
імені героїв (Фрозепи), і йдеться, в основному, саме про її життя. І є
щось Фрозині схоже на дзигу. Вона ніяк не заспоїться, намагається
допомогти іншим але дуже шкода, що немає кому подбати про неї.

Аналіз антропонімів, засвідчених оповіданням М.Матіос

“Не плачте за мною ніколи…”

Оповідання “Не плачте за мною ніколи…” різниться від інших творів цієї
книги незвичною структурою та глибиною думки. Тут є дві головні героїні
– це бабця Юстина і сама Марія Матіос.

Письменниця поставила перед собою завдання показати життя типової
літньої сільської жінки-вдови, що чекає на свій останній день. Це буде
справжня урочистість, до якої вона готується вже близько тридцяти років.
А поки смерть не приходить, бабуся старанно перекладає речі, які
придбала на похорон й розмовляє з випадковими перехожими. Такою
перехожою і була авторка. Її ім’я не фіксується текстом. Між Юстиною та
М.Матіос виникає діалог. Однак бабця звертається до співрозмовниці
тільки за допомогою одного апелятива дочка. Тобто письменниця
використовує прийом не називання стосовно себе.

Скрізь антропонім Юстина фіксуємо лише в одній формі. Така номінація
пов’язана зі статусом героїні. У такий спосіб до неї звертаються сусіди
та знайомі. А осіб, які могли б називати її по-іншому (діти, чоловік,
батьки), немає. Аналізований антропонім виявлено в тексті 20 разів. Це
середня частотність вживання. Вона зумовлена частими замінами імені
контекстуальними он імами. Апелятиви фіксуються досить часто, але усі
вони одного плану, а саме – бабця і баба. Цікаво те, що саме
письменниця уникає звертання. Але під час розповіді про Юстину
використовує лише апелятив бабця:

“… Бабця на мить перериває роботу та так і застигає, тримаючи в руці
жмут вузьких чорних сатинових пов’язок”. [1, 136-137]

Конктекстуальний онім бабця свідчить про глибоку повагу, ніжність. Та
доброзичливість зі сторони Марії Матіос у ставленні до головної героїні.

Майже у кінці оповідання текст фіксує досить цікаву номінацію:

“…Покладіть файний хрест, напишіть, що під ним лежить Юстина, дочка
Семена Паленка, мама чотирьох синів і трьох дочок, жінка Петра Борсука –
та й буде…” [1; 162]

З цієї цитати можна вивести ім’я по батькові, дівоче та прізвище по
чоловікові героїні:

Поленюк (Бурсук) Юстина Семенівна.

Але мусимо зазначити, що контекстом така антропонімоформула не
зафіксована. І це не вперше. Така номінація притаманна стилю письменниці
(“Солодка Даруся”).

Онім Юстина зафіксований словником Л.Г.Скрипник, Н.П. Дзетківської
“Власні імена людей”, де вказано, що це жіночий варіант до чоловічого
імені Устин (Юстин).

Також звертаємо увагу на те, що авторка називає героїню не Устиною (це
більш поширений варіант), а Юстиною. Це пом’якшує номінацію, адже і
саме бабуся була м’якою характером, співчутливою й готовою прийти на
допомогу у будь-якій ситуації.

Досить часто самі імена несуть інформацію про те, хто є хто. Це саме
такий випадок, адже сама форма оніма асоціюється з характерними рисами
Юстини.

Аналіз онтропнімікону твору “Анна-Марія”

Оповідання “Анна-Марія” розчинає другу частину книги “Нація” – «Нарру
Notion» (“Щаслива нація”)

Задум письменниці був цікавим та водночас досить складним: показати душу
чоловіка, що заплуталась у любовному трикутнику, розпусті та багатстві.
Щоб це реалізувати, потрібно було вміло підібрати засоби, які б змогли
якнайкраще передати задумане. У цьому процесі не остання, якщо не
головна, роль відводиться онтропонімам. Нами зафіксовано чотири основні
ономастичні одиниці.

З одним з героїв Марія Матіос знайомить нас, починаючи з першого
речення: “До кінця посту Імерієві лишилося три дні” [1; 167]

Онім досить специфічний, складається з двох слів: “О, з суботи на
неділю найстарший в Розтоках парубок Іларій Гуцуляк урве свій
добровільний воьсмитижневий піст” [1; 167] Аналізований антропонім
фіксується словником Л.Г.Скрипника, Н.Д. Дзетківської таким чином:

Іларій гр..; hilaros – веслий, радісний. Ім’я дуже добре адаптоване
українською системою називання. Матеріал не фіксує варіант оніма чи
зменшено-пестливих назв на позначення героя. Для називання авторка
використовує тільки ім’я, рідше лише прізвищ (Гуцуляк).

Антрпонімоформула Іларій Гуцуляк вживається один раз при знайомстві
героя та читача. Така складова як ім’я по батькові взагалі відсутня.
Натомість вжито чимало апелятивів: парубок, хлоп, чоловік, він, ґазда,
молодий (у значенні наречений), хлопець.., так його називає лише
авторка, інші ж персонажі звертаються до героя на ім’я. Ставлення
письменниці до Іларія неоднозначне. Вона виправдовує, однак більше
засуджує його, показує як людину лицемірну та корисливу,
безвідповідальну і легковажну.

Частотність вживання антропоніма порівняно висока. Протягом кількох
сторінок ім’я використане 42 рази. Таку високу активність фіксації оніма
можна пояснити першорядністю героя та тим, що ведеться, в основному,
розповідь від третьої особи (авторки) саме про Іларія.

Щодо його прізвища слід зазначити, що воно вжите вкрай рідко – один раз
як складова частина онтропнімоформули і двічі – самостійно. Очевидно.
Письменниця не вбачає необхідності у такому називанні. Прізвище Іларія
не просто українське, воно гуцульське. Його форма відповідає змістовому
наповненню, одночасно вироює ментальність, походження і навіть вказує на
регіон проживання, досить просте й співзвучне з іменем – Гуцуляк Іларій.

Будучи вже старшим парубком, Іларій задумується над своїм майбутнім. На
долю Гуцуляка випадає чудовий шанс, який гріх не використати. “Іларій
направду не знав достеменно, що він сватав: Анну чи ліси? Відей, що
Анну. Відей, що таки Анну. Але Анна була з лісами. Це ще май ліпше”[1;
174]

Отже, предметом нашого аналізу стає онтропонім Анна. Матеріал не фіксує
прізвища та імені по батькові, оскільки йдеться про молоду дівчину.
Однак, письменниця на позначення героїні використовує патронім:

“Вісім неділь тому він засватав Гафтиняковау Анну” [1, 169] Але Марія
маті ас використовує здебільшого, лише ім’я (Анна).

Анна ? Ганна д-євр.; ім.’я Chonna; від chonon – він був милостивий,
виявляв ласку [27]. Якщо антропонім у художньому тексті має певну
символіку та несе в собі інформацію про персонажа, то це сама той
випадок. Вона й справі дуже добра, ласкава, приємна, мила та щира. Проте
матеріал не фіксує зменшенопестливих варіантів імені. Це не призводить
до однотипності, насамперед завдяки строкатості опелятивів, що
використовує авторка для номінації: дівчина, дівинище, вона, жінка,
бідонка, донька. Дитина, дівка, молода… Такі загальні назви яскраво
відбивають ставлення письменниці та інших персонажів до Анни.

1.Ось що про героїню думає Іларій: “Вона, біданка, дотепер йому каже
“ви”.. За три дні стане його шлюбною жінкою” [1; 170]

З наведеного прикладу видно, що герой дуже добре розуміє жінок і що
дівчину, що має стати його дружиною. Вони фактично чужі одне одного.
Звернення на “ви” створює між ними бар’єр у спілкуванні, особливо зі
сторони дівчини. Іларій ставиться до Анни лояльно, жаліє її.

2.Інше ставлення відчувається з боку батька. Він оцінює ситуацію
реально. Вважає Анну ще не сформовано, підлітком, дитиною, що стане
іграшкою в руках Гуцуляка.

“- Ну що, Іларію… Те, що ви сватаєте у мене не моє дівчє, а мій лісок
– це я знаю… моє дівчинише – то таке, як вовк обмоклий у літі”[1; 173]

М.Матіос домінує героїню переважно особовим ім’ям. Протягом твору онім
використано 48 разів. Тому засвічуємо досить високу частотність вживання
антропоніма.

Анна мала старшу сестру Марію, яка була колись коханкою Іларія. Вона
зажила в селі поганої слави, її не любив навіть рідний батько.

Словник Л.Г.Скрипник, Н.П. Дзятівської “Власні імені людей” фіксує цей
антропонім, що походить з давньоєврейської мови.

Протягом цілого тексту використано лише один варіант імені – Марія.
Наприклад: “…Безжалісними, палаючими очима дивиться на нього Марія з
ви округленим обличчям і вивершеним черевом…” [1; 176]

Відсутність зменшено-пестливих назв пояснюється поганим ставленням до
неї героїв. Нейтральну позицію займає авторка. Майже відсутні апелятиви.
Нами зафіксовано лише два, а саме вона та донька. Однак їх вживає сама
письменниця у розповіді про героїню, оскільки інші персонажі протягом
твору взагалі не звертаються до Марії.

Якщо попередньо героїню називали Гафтиняковою Анною то про Марію сказано
так: “… Гафтиняк мав ще старшу доньку Марію” [1: 172] Тут помічаємо
відчуження. Дуже часто людина підсвідомо вибирає антропонім, яким
наближує особу, або віддаляє її. Чим ображає, робить боляче, чи дарує
щастя. У цьому випадку батько соромиться своєї дитини, ставиться до неї
зверхньо, позбавляє спадку, називає тільки на ім’я.

Частотність вживання оніма Марія у порівнянні з попередніми значно
нижча. Особове ім’я вжито лише 13 разів. Такий статус антропоніма
пояснюється другорядністю героїні щодо сюжету. Але саме цей онім
дозволяє краще зрозуміти систему називання Марії Матіос.

Допомагає у цьому й антропонім Гафтиняк. Саме так іменує письменниця це
одного свого героя – батька Анни та Марії, майбутнього свекра Іларія.

Цей онім досить специфічний, складається з одного компонента, прізвища.
Матеріал не фіксує повного імені (власне ім’я, ім’я по батькові) і його
неможливо відтворити, оскільки немає вихідних даних.

Антропонім не має зменшено-пестливих варіантів, оскільки це майже не
властиве прізвищам.

Як не дивно. Для номінації персонажа не використано жодного апелятива.
Фіксуємо тільки одну форму Гафтиняк. Наприклад: “… Він довго не думав
– лиш тиждень. А потому пішов до Гафтиняка у старости на Анну” [1, 173]
Така номінація у творах Марії Матіос трапилось нам уперше, що знову ж
таки свідчить про непересічну майстерність. Системність. Різноманітність
у називанні героїв письменницею.

Другорядність персонажа не впливає на частотність вживання імені. Це,
насамперед, пов’язано з відсутністю апелятивів, а також тим, що
використовується тільки прізвище. Отже, онім Гафтинян зафіксовано
текстом 26 разів.

Слід також окремо розглянути саму назву оповіданням “Анна-Марія”.
Загальновідомим є те, що існує таке складне с особове ім’я, яке
складається з двох компонентів (Анна+Марія). Однак цю номінацію ми не
можемо зарахувати до таких випадків, оскільки на це є причини. Основною
підставою для сумніву вважаємо те, що матеріал не фіксує жодного разу
цього оніма, окрім назви твору. Відповідно немає такого персонажа чи
навіть абстрактного поняття з вказаною номінацією.

Констатуємо, що Анна і Марія Гафтиняки – дві різні героїні зі спільним
прізвищем. Це означає, що така форма використана суто для назви
оповідання. Мотивації авторки можуть бути різними. Можливо, письменниця
ставить їхні імені поряд, щоб протиставити долі двох сестер, а може,
домінує так внаслідок якоїсь асоціації. Нам про це нічого не відомо,
оскільки М.Матіос ніде не вказує на причини такого позивання.

За нашою версією. Письменниця називає твір у такий спосіб, щоб
повідомити читачеві про кого йтиметься у оповіданні. А також записати
імена в одній назві, для поєднання героїнь та одночасно розділяє їх
дефісом, що став “мостиком” для Іларія, який переходить від однієї до
іншої.

Доречно подати порівняльну характеристику усіх чотирьох онімів:

а) Іларій Гуцуляк; б) Анна; в) Марія; г) Гафтиняк

1.Більшість онтропнімів складається лише з одного компонента (крім
Іларій Гуцуляк), особистого імені чи прізвища. Щоправда, до онімів Анна
і Марія можемо вивести прізвища – Гафтинян Анна і Гафтинян Марія.

2.Зафіксовано тільки повні особові імена. Лише в одному випадку
(Гафтинян) такий компонент відсутній взагалі.

3.Антропоніми характеризуються повною без варіантністю.

4.Відсутні зменшено-пестливі варіанти онімів.

5.Імена Анна та Марія давньоєврейського походження, Іларій – грецького,
але усі вони добре адаптувалися на українському грунті.

6.Жодний варіант називання героїв не містить імені по батькові.

7.Відрізняються антропоніми і частотністю вживання в тексті. Онім Анна
вжито 48 разів, Іларій, – 42, Гафтинян – 26, Марія – лише 13 разів.

Номінації оповідання “Анна-Марія” мають більше спільних, аніж відмінних
рис. Несуть у собі словникову інформацію, що допомагає краще показати
характер героїв та визначити їхнє місце у творі.

Аналіз антропоніма баба Орися за оповіданням М.Матіос

“Гарант” гарантує лету”

“Гарант” гарантує лету” – це ще одне оповідання М.Матіос про самотню
жінку літнього віку, як і оповідання “Дванадцять службів”, “Не плачте за
мною ніколи…”.

Головною героїнею твору є баба Орися. Апелятив баба та антропнім Орися
практично нероздільні. “Нарешті – на сьомому десяткові років! – баба
Орися зажила по-людськи” [1; 117] Вони (апелятив та онім) зафіксовано
разом, починаючи з першого рядка твору.

Героїня розповідає, що вона ціле життя почувала і почуває себе бабою.
Склалося таке враження, ніби Орися ніколи не було молодою. “Вона вже й
сама так себе називала бо ім’я стало тавром, припечатаним колись першим
її начальником-погоничем, та так і вросло в її свідомість, як у шкіру.
Гм… що хотіти? Її руки, струджені, роз’їдені хлоркої і вапном руки,
дали їй буденне і святошне ім’я: баба” [1; 179]

Апелятив баба став своєрідним прізвисько Орисі однак скрізь фіксується
лише з маленької літери.

Контекстуальний онім був для героїні прізвиськом, другим ім’ям,
прізвиськом і тавром, характеризує її. Адже загальновідомим є те, що
бабою називають переважно літніх жінок, чи так, що своїм виглядом чи
поведінкою нагадують їх.

Антропонім Орися має один варіант – Оришка. “Чи вона й справді не мала
людської молодості, чи то такою була їхня начальницька довіра, але Орися
в дитинстві росла Оришкою, а далі – лим бабою, сухонькою, тоненькою і
самотньою бабою Орисень” [1; 179]

Текст не фіксує прізвища героїні, однак нами було виявлено ім’я по
батькові:

“Матимемо приємність бачити Вас, Орисю Михайлівно!” [1; 188]

Така номінація засвідчує повагу і має саме таку форму через офіційну
обстановку, в якій опиняється Оришка. Але ця повага несправжня, нещира і
спрямована на те, щоб виманити у старенької гроші. Чиновником абсолютно
байдужа доля простого народу, тим паче людей похилого віку.

Для називання використовується лише форма баба Орися, жодних інших
апелятивів не чи власних назв. Це призводить до високої частотності
імені Орися. Антропонім Орися фіксується текстом 60 разів. Однак це не
прози водить до одноманітності чи “сухості” тексту. М.Матіос вживає
ім’я Орися дуже часто. Але щоразу по-новому, по-іншому. А часто
повторюваний апелятив баба кожного разу підсилює трагедію жінки, яка
“ніколи не була молодою”.

У словнику Л.Г.Скрипник, Н.П.Дзетківської “Власні імена людей” вказано
одне із джерел запозичення цього імені – грецька мова, у перекладі з
якої воно означає мир, спокій. Саме спокою прагнула героїня усе своє
життя. І знайшла його на холодній бруківці. Її збила машина. Однак
спокій до героїні прийшов не одразу. Спочатку старенька вислухала чимало
образ від міліціонерів, звичайних перехожих та начальників. Вона лежала
й дивилась на їхні байдужі обличчя. Орися знала їх дуже добре, оскільки
працювала у них прибиральницею багато років. І навіть тепер вони не
залишали її в спокою, не давали мирно покинути цей світ, бо лежачи на
бруківці, бабуся привертала до себе увагу і мішала громадянам слухати
“грандіозні” промови начальства.

Системний аналіз антропнім ікону твору М.Матіос

“Признай свою дитину”

Твір Марії Матіос “Признай свою дитину” – це розповідь про українську
родину, що складається з чотирьох осіб, а саме: батька Дмитра, матері
Оксани та двох дочок Тані та Олюні.

Перші два оніми тенет фіксує на самому початку: “Чи досиджували в когось
на весіллі так довго – майже, до самого ранку – Дмитро з Оксаною вже й
не пам’ятати” [1; 203]. Ці імена були і залишаються досить поширеними на
території Західної України. Матеріал не фіксує прізвищ та імен по
батькові. Однак про єдине прізвище для усієї сім’ї з такого епізоду:

“Дмитро зачастив до мами. Він подовго рився на горищі в старих-старезних
фотографіях Проданюкової родини, сам не знаючи, навіщо” [1; 208]

Отже, їхнє прізвище Проданюк. Проте авторка не вживає антропнімоформул
Дмитро і Оксана Проданюки. Насамперед, це зумовлено жанром твору
(оповідання). Крім того. у цьому не було потреби, оскільки події
розгортаються в колі однієї родини, а тому не варто називати когось на
прізвище.

Такі називання вживається переважно в офіційній ситуації, якої, за
сюжетом, немає. Більше того. в українців не прийнята трикомпонентна
номінація. Так уже історично склались традиції у наших краян, що
надзвичайно рідко вживається ім’я по батькові.

Не фіксує матеріал і зменшено-пестливих назв, що насамперед, зумовлено
напруженими відносинами у родині. Немає прізвиськ.

Спостерігаємо досить високу частотність вживання онімів, що зумовлює
майже повну відсутність апелятивів. Тому антропонім Оксана зафіксовано
31 раз, Дмитро – 49 разів. Також оніми позбавлені варіативності. Скрізь
засвідчено лише один варіант – Дмитро, Оксана.

Словник Л.Г.Скрипник, Н.П. Дзетківської “Власні імена людей” фіксує ці
антропоніми таким чином:

1. Дмитро, Дмитріан гр., Demetrios – стосовний до Демитри, належний їй.

2. Оксана гр. можливо від xenia – гостинність або xenios (xenia) –
чужий, чужоземний.

Пов’язуючи значення цих імені із контекстуальною символікою твору, слід
зазначити, що Оксана справді була хорошою, гостинною господинею. Однак
стає чужою своєму чоловікові через неприємний інцидент.

Дмитро починає належати своїм безпідставним здогадам, намагається знайти
логічне пояснення тому, що в його дочки Тані світле волосся. Таким
чином, герой приходить до висновку, що це не його дитина. Такі обставини
впливають на ставлення батька до доньки, відповідно позначаються й на
називанні: як антропнім них номінаціях, так і апелятивних. Специфічним
для вживання апелятивів на позначення доньки Дмитра є те, щ авторка, а
не тато використовує називання такими словами як дитина, донька,
красуня. Таке називання свідчить про прихильне ставлення Марії Матіос до
героїні, чого не можемо сказати про батька. Для підтвердження наводимо
таку цитату:

“…Дмитро люто й боляче вхопив її за руку: “Курва мама твоя була, і ти
вже хочеш? – і вперше ударив дитину по обличчю” [1; 211]

В серці батька поселилось образа, мають на ні в чому невинну дівчинку.
Несправедливо докори мішають йому спілкуватись з дочкою, апелювати до
неї. У нього була відраза не тільки до Тані, а й до самого її імені, що
відбивається на номінації.

Для називання дівчини авторка використовує антропнім Таня, що походить
від повного імені Тетяна, лат.; Tatius – ім’я сабінського царя; можливо,
від гр. tattoo – установлюю, призначаю. Саме так фіксує цей онім словник
Л.Г.Скрипник, Н.П. Дятківської.

Особове ім’я не має в тексті варіантів, не супроводжують його
зменшено-пестливі апелятивні назви, (що були б доречними, оскільки
йдеться про маленьку дівчинку). Це, насамперед, зумовлено сюжетом.

Не подано прізвище та ім’я по батькові героїні. Однак про них ми можемо
здогадуватись з контексту. Оскільки в батька прізвище Проданюк, то
очевидно, що її прізвище те ж саме. Якщо її тата звали Дмитром, тоді
ім’я по батькові Тані – Дмитрівна.

Отже, виводимо повне ім’я героїні – Проданюк Тетяна Дмитрівна. Така
антропнімофрмула не використовується, бо є недоречною за змістом. Це
зумовлено тим, що герої досить рідко апелюють до дівчини. Звертається
здебільшого М.Матіос. А оскільки авторка ставиться до неї співчутливо,
то і називає її Танею. Нами не зафіксовано певне ім’я дитини, мабуть
тому, що у родинному колі малечу здебільшого називають на ім’я, чи
зменшено-пестливими апелятивами. За сонетом у творі немає сцени, де
можна було б домінувати героїню у такий спосіб.

Частотність антропоніма порівняно невисока (16 разів). Хоча її роль у
творі досить важлива, оскільки саме Таня стала причиною проблем у
родині.

Немає у тексті і варіанті антропніма. Нами зафіксована лише одна форма –
Таня. Доречними були б зменшено-пестливі варіанти називання, такі як
Танечка, Тетяночка, Тануся та ін. Однак напруга у сім’ї залишає дитину
без ласки, любові, уваги, що відповідно позначається на номінації.

Зовсім іншу позицію займає сестра Тані Олюня. Вона є другорядною
героїнею з точки зору сюжету, але не з ономастичною погляду. Дівчинка
була улюбленицею у сім’ї, що не мало не позначитись на її називання.
Зокрема, текст фіксує варіант імені та зменшено-пестливе називання.
Свідченням цього є наступна цитата (це момент, коли читач вперше
знайомиться з героїнею):

“П’ятирічна Олечка, його голуб’ятко і пестунка Олюня, притиснула
плюшевого котика й усміхалася своєму пізньому, якомусь радісному сну”
[203; 1]

Отже, авторка використовує варіанти імені, але небагато, а саме Олечка.
Олюня. Це одночасно і зменшено-пестливі назви. Однак письменниця не
вживає повного, вихідного оніма Ольга. Таке називання зумовлене віком
героїні, її становищем у родині, а також ставлення М.Матіос та інших
персонажів до неї.

Трапляються варіанти називання Олечка й Олюня. І хоча частотність
вживання цього оніма досить низька, однак частіше фіксуємо Олюня.

Завдяки цьому М.Матіос протиставляє двох дівчаток, що потрапили у
нерівні умови в сім’ї.

Як і в попередньому випадку, можемо вивести повне ім’я героїні: Проданюк
Ольга Дмитрівна. Знову ж таки ця антропонімоформула не використовується
письменницею через недоречність (аналогічно до першого випадку).

Для називання Ольги авторка використовує такі апелятиви: дівчинка,
донечка, дитина, голуб’ятко, пестунка. Такі звертання своїм змістовим
наповненням виражають ставлення до персонажа. Вони свідчать про надмірну
любов до Олечки її родичів, а найбільше – батька. Щоб краще доповнити
картину ідилії, авторка майстерно підбирає ім’я до сімейної улюблениці.

За словником Л.Г.Скрипник, Н.П. Дзятківської “Власні імена людей” Олечка
(Олюня)? Ольга у перекладі з скандинавської означає свята (Ольга ?ст.
сканд. Helga від heihe – свята).

Святою Олюню бачив її батько й різко протиставляв Тані, що стала для
нього уособленням маминого гріха, хоча дівчинка не була такою, а
звичайною дитиною.

У порівнянні з іншими антропонімами онім Олюня (Олечка) вживається
значно рідше. Зокрема, варіант Олюня фіксується матеріалом три рази, а
Олечка – один. Така низька частотність зумовлена другорядністю героїні
за сюжетом.

Щодо загального прізвища героїв констатуємо, що воно утворене
суфіксальним способом: Продан+ (j)ук ?Проданюк. Це українське прізвище,
яке вжито у тексті лише один раз.

Порівняємо номінації героїв:

а) Дмитро; б) Оксана; в) Таня; г) Олюня.

1.Усі антропоніми складаються тільки з одного компонента, а точніше з
імені.

2.Йдучи за контекстом, встановлюємо повні імена героїв (Проданюк Тетяна
Дмитрівна, Проданюк Ольга Дмитрівна). Однак в антропонімоформулах
Проданюк Дмитро і Проданюк Оксана відсутні імена по батькові.

3.Три перші оніми характеризують безваріантністю, крім імені Олюня, які
має такі варіанти як Олюня і Олечка.

4.Тільки один з чотирьох антропонімів ужито в зменшено-пестливих
варіантах (Олюня, Олечка).

5.Імена героїв походять з різних мов, зокрема з грецької (Дмитро,
Оксана), латинської (Таня), скандинавської (Олечка) однак добре
адаптувалися на українському ґрунті.

6.Різняться оніми і частотністю вживання в тексті. (Дмитро – 49 разів;
Оксана – 31; Таня – 16; Олюня – 3).

Констатуємо, що всі антропоніми (Дмитро, Оксана, Тата, Олюня) мають як
спільні, так і відмінні риси. Це свідчить про певне системність вживання
онімів, яку використовує Марія Матіос.

Висновки

Власне ім’я супроводжує людину протягом усього життя становить її
своєрідний, невід’ємний атрибут. Характерні властивості імені як
невід’ємного життєвого супутника, людина усвідомила ще в первісному
колективі. У зв’язку з цим, уже на такому рівні у власні назви починає
вкладатися своєрідний культовий зміст. Поступово ім’я обросло повір’ями
легендами, а його вибір і надання супроводжуються звичаями та
найрізноманітнішими ритуалами. Власні назви вміщують у собі таємницю,
містику, магію.

Таким чином, власні назви цікавлять не лише звичайних людей, а й
представників різних наук.

Практично жодний художній твір не обходиться без власників назв, що
меншою чи більшою мірою заселяють сторінки книг. Ці оніми привертають
пильну увагу дослідників. Активно цей процес розпочинається з другої
половини ХХ ст. в результаті чого виокремилась наукова галузь ономастики
– літературна ономостика.

Перші праці з літературної ономастики були не досить ґрунтовними, в
основному, тезовими. Але це були перші кроці на шляху до виходу на
міжнародний рівень.

Розпочинається дослідження функцій і використання антропонімів у творах
художньої літератури.

Літературна ономастика набирає все більшого розмаху, здобуває все більше
коло прихильників серед учених. Внаслідок цього готуються ґрунтовні
праці на основі літературно-художньої антропонімії творів видатних
українських письменників.

З’явились серйозні узагальнюючі праці з теорії літературної ономастики,
розгорнулась інтенсивна термінологічна робота.

Проблема власник назв постає перед кожним письменником. І чим
талановитіший, чи глибший письменник, тим більше його захоплює робота з
власними назвами. М.Матіос створює своєрідне поле експериментів,
“грається” з онімами, встановлює їхні зв’язки на рівні одного чи
багатьох творів.

У нашій роботі ми досліджували функції онімів в окремо взятих ситуаціях,
прослідковували специфіку вживання класів онімів у тексті та визначали
їх будову.

Нами було досліджено способи називання головних героїв книги Марії
Матіос “Нація”. У процесі своєї роботи ми виявили ряд специфічних рис
використання письменницею власних назв:

Авторка, оперуючи певним історичним періодом, використовує антропонімію,
що відбиває систему називати того часу, а саме 30-70-ті роки ХХ
століття.

Оскільки події відбуваються на Західній Україні, найчастіше Буковині та
Галичині, то й власні назви підібрані таким чином, що здебільшого,
притаманні насамперед Гуцульщині.

Для називання головних героїв письменниця обирає безварантні оніми
(Корнелія, Коляй, Юр’яна, Двогопол, Василь, Катерина, Варварка, Ведусь,
Дунусь, Миколайчик, Іван, Шандро, Петро…), чи антропоніми. Що мають
низьку варіантність (Фразина – Фрозинка, Орися – Оришка, Олюня –
Олечка).

Для творів М.Матіос притаманним є вживання окремо імені від прізвища та
навпаки, прізвища від імені (Калій// Вирига, Довгопол// Леонід).

Серед усіх аналізованих антропонімів нами зафіксовано лише одне
прізвисько – Соломон.

Текстом засвідчені андроніми: Данилюкова, Гафтинякова.

Для називання героїв письменниця використовує андроніми на – іха
–Уласіха.

Більшість власних імен зафіксовано словником Л.Г. Скрипник,
Н.П.Дзятківської “Власні імена людей” (Юр’яна, Варвара, Микола, Василь,
Катерина, Юстина, Іларій, Анна, Мраія, Орися, Тетяна), крім антропніма
Колей.

Авторка вживає зменшено-пестливі варіанти онімів (Варварка, Ведусь,
Дунусь, Миколайчик, Корнильо, Фрозинка).

Текстом майже не засвідчені антропонімоформули, авторка номінує героїв
за допомогою імені (Марія); призі вища (Шандро); прізвиська (Соломон);
патронімо (Данилюкова); андропіма (Уласій).

У більшості випадків номінації можна вивести повне ім’я персонажа

Значна частина імені походить з грецької, латинської та інших мов
(Іларій, Уласій, Корнилій), однак добре адаптованих на українському
ґрунті.

На позначення цілої родини М.Матіос використовує лише прізвище
(Проданюки).

У деяких творах частотність вживання антропонімів дуже висока (Орися –
60 разів), у інших – низька (Іван – 3 рази).

Антропоніми у художньому тексті мають певну символіку, що несе в собі
інформацію про персонажів (Анна, Марія),

Авторка вживає на позначення героїв елятиви більшою чи меншою мірою
(Корнелія: мама, жінка, дівчина, дівка, дитина, артистка, молодець,
чудо, старша дружка, найвірніша подруга, дівиця, зозуля, сирота, поні,
дружечка, панночка, красавіца, дєвка, сучка, Юстинка – бабця, баба).

Нами зафіксовано апелятив, що вживаються поряд з іменем і має всі ознаки
прізвиська, хоча пишеться з маленької літери – баба Орися.

Проаналізовано 33 антропоніми та антропнімоформули.

Тільки в одному творі “Прощай мене…” використано прийом неназивання.

Ономастичний прості книги “Нація” складається із звичних, знайомих
читачеві власних назв. Письменниця використала такі антропоніми, що
вписуються в ономастичний досвід людини сьогодення. При цьому
трапляється і щось незвичне (для ХХ ст.), тому антропонімія стає завдяки
цьому духм’янішою, соковитішою, активно впливає на читача. Сукупність
власних назв твору становить гармонійну ємність і потужну силу, що
активно діє на реципієнта, створюючи споді вальну достовірність
зображення.

Список використаної літератури

Матіос М. Нація. Проза.. – Львів: Кальварія, 2002. – 216с.

Белів Л.О. Літературно-художня антропонімія як джерело розвитку
національного імені українців // Мовознавство – 1993 – №3 с. 35-40.

Белів Л.О. Нова українська літературно-художня антропонімія: проблеми
теорії та історії – Ужгород: 2002.

Белів Л.О. Українська літературно-художня антропонімія кінця ХVІІІ ст.:
Автореф. дис… доктора філол. наук. – Ужгород, 1997. – 48с.

Буало Н. Мистецтво поетичне . – К., 1967. – 85 с.

Галич В.М. Естетична значущість фонетичної оболонки онтропонімім (на
матеріалі творчості Олеся Гончара) // Мозовзнавство. – 2001. – №4. С.
61-65.

Гальденберг Л.І. Королевич Н.Ф. Українська мова: Бібліографічний
покажчик (1918-1961 рр.) – К.: Вид-воо АН УРСР, 1963, – 300 с.

Гуцульські говірки: Короткий словник // за ред. Я.Закревської – Львів,
1997.

Калинник В.М. Поезія онима. – Донецк.: Юго-Восток, 1999. – 408 с.

Колін кін В.М. Теоретичні основи поетичної ономастики: Дис. … доктора
філолог.наук. – Донецьк, 2000. – 449с.

Карпенко М.В. Ономастика в художественной литературе// Ономастика:
Проблемы и методы: Сборник обзоров. – М., 1978. – С. 169-188.

Карпенко М.В. Передмова// Літературна ономастика укр. та рос. мов:
взаємодія, взаємозв’язки: Зб.наук.пр. – К.: НМКВО, 1992, – с. 3-4.

Карпенко М.В. Русская антропонимика. – Одесса, 1970. 42 с.

Карпенко Ю.О., Мельник М.Р. Літературна ономастика Ліни Костенко. –
Одеса: Антропринт, 2004.

Колесник Н.С. Антропонімія в українських народних піснях // Шоста
респ.ономастична конф. – 4.1. – Одеса, 1990. – С.122-124.

Колесник Н.С. Ономастика художнього твору, методичні вказівки до
спецкурсу. – Чернівці: ЧНУ, 2001. – 40 с.

Колесник Н.С. Особові імена в українських народних обрядових піснях:
атореферат дис. канд. філол. наук. – Тернопіль, 1998. – 22с.

Колесник Н.С. Українська фольклорна ономастика у загальнослов’янському
контексті – Чернівці: рута, 2000, – 40 с.

Колесник Н.С. Фольклорна ономастика. Конспект лекції до спецкурсу –
Чернівці: Рута, 2000. – 40 с.

Матіос М.Я. не хочу, щоб мене читали в метро”: [інтерв’ю з поетесою
М.Матіос] Розмовляв М.Мазуркін // День. – 2001. – 23 березня. – С.18-19.

Мосенко Л.Г. Українські імена і прізвища. – К.: Знання, 1996, – 47 с.

Немировська О.Ф., Немировська Т.В. Українська літературна ономастика:
взаємозв’язки і паралелі поетики // Літературна ономастика українських
та російських мов: взаємодія, взаємозв’язки. Збірник наукових праць. –
К.: 1992.

Немировська Т.В. Ономастичні прийоми викриття ліберального панства в
творчості М. Коцюбинського // Обласна наук. – практична конф. присвячена
125-річчю з дня народження М.Коцюбинського. Тези доповідей. – Ч. ІІ. –
Чернігів, 1989. с. 50-52.

Низькопол Ю. Хто стане “ракетоносієм” для М.Матіос?: [Про нову книжку
«Життя»] // Літературна Україна. – 2001. – 11 жовтня. – с.6.

Новий тлумачний словник української мви: В 4-ох т. – к.: Аконіт, 2001.

Плющ П.П. Історія української літературної мови – К., 1871. – 423 с.

Скрипник Л.Г., Здятківська Н.П. Власні імена людей. Словник-довідник.
К.: Наук.думка, 1996 – 335 с.

Словвянское языкознание. Библиографический указатель литературы,
изданной в СССР с 1961 по 1963 г. – М.: Наука, 1969. – 466 с.

Словник прізвищ: практичний словозмінно-орфографічний (на матеріалі
Чернівеччини). – Чернівці: “Буряк”, 2002. – 424 с.

Супернская А.В. Лингвистический аспект аномастических исследований //
Вопросы аноместики. Труды Самарканд. гос. ук-та. Нов. Сер. – Вып. 284.
– 1976. – С. 5-12.

Суперанская А.В. Общая теория имени собственного. – М.: Наука, 1973.

Сучасний тлумачний словник української мови: 65000 слів / За хаг. ред.
д-ра філол. наук, проф. В.В. Дубічинського. Харків: ВД “школа”, 2006,
-1008 с.

Тараненко О.О. лінгвістичнів проблеми української термінології на
сучасному етапі / Українська термінологія і сучасність. – К., 1997, С.
3-9.

Теория и методика ономастических исследований // Отв. Ред. А.П.
Непокутний. – М.: Науука, 1986. – -256 с.

Українська мова. Енциклопедія / за ред. Русанівський В.М. Тараненко
О.О., Зяблюк М.Д. – К.: «Українська енциклопедія» імені М.П. Банана,
2000.

Ушинський К.Д. Рідне слово // Вибрані поетичні твори: У 2-Х Т. –1.1. –
К. 1983. – С. 122.

Червон Б. Символіка часу в творах марії Матісо // Слово і час 2000, – №
4. – С. 122.

Женевський Д. Історія української літератури. Від початків до доби
реалізму. – Тернопіль: Феміна, 1994. – 497.

Чучка П.П. Антропонімія Закарпаття. [Вступ та імена]: Конспект лекцій. –
Ужгород.: Вид-во Ужгород. Ін-ту, 1970. – 130 с.

Шевченко М. Вона пише, як Марія Матіос // Літературна Україна. – 2002. 7
лютого С.3.

Шевченко М. Дивацтва М.Матіос: [Про книги М.Матіос «Життя коротке» та
«Нація»] Чернівці, 2000. – 18 січня. С.2.

Шкіринець Г. До проблеми становлення термінів літературної ономастики //
Українська термінологія і сучасність. К, 1997. – С. 117-119.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020