.

Відшкодування завданої шкоди (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
618 16630
Скачать документ

право

Курсова робота

на тему:

Відшкодування завданої шкоди

Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальні положення про відшкодування шкоди.

Зобов’язання щодо відшкодування шкоди.

Підстави виникнення зобов’язань щодо відшкодування завданої шкоди.

Розділ 2. Відшкодування майнової школи.

Відшкодування завданої шкоди працівникам.

Відповідальність за шкод заподіяну органами державної влади і
правоохоронними та судовими органами.

Відповідальність за шкоду заподіяну малолітніми і неповнолітніми
особами.

Розділ 3. Відповідальність за завдання моральної шкоди

Нормативне закріплення на відшкодування моральної шкоди.

Визначення розміру відшкодування моральної шкоди.

Висновки.

Список використаних джерел.

Додатки.

Загальні положення про відшкодування шкоди

Зобов’язання щодо відшкодування шкоди

Проблема відшкодування моральної та майнової шкоди заподіяної особі
(останнім часом – не лише фізичній, але і юридичній), є однією з
найважливіших у цивілістиці. Кожна особа у правовій державі має
відчувати свою правову та соціальну захищеність а повага до захисту
особистості повинна бути в такому суспільстві нормою повсякденного
життя. Наче і не забуваємо ми, що особисті та майнові права людини, її
здоров’я та життя нерозривно пов’язані з такими поняттями, як рівність,
свобода, справедливість, недоторканість особи тощо: однак дедалі частіше
ми стаємо свідками того, що наче і захищена людина, і права її
відновлено, а все ж залишається гіркий присмак чогось такого, що
обов’язково треба доробити. Поголосивши в Конституції України (ст. 3).
Життя і здоров’я людини найвищою соціальною цінністю, держава тим самим
взяла на себе обов’язок забезпечити всім громадянам захист їх здоров’я і
життя, інтереси усіх сферах та процесах їх діяльності [1 с 4]. Цей
обов’язок, насамперед, полягає в законодавчому закріпленні правових
норм, що визначають умови і порядок реалізації конституційного права
громадян на відшкодування майнової та моральної шкоди, юридичні засоби
охорон даного права, а також юридичні засоби захисту цього права у
випадку його порушення. Вже більше року діє Ц.Н. України, який регулює
загальні підстави відповідальності за завдану як майнову школу (ст.
1166) так і моральну школу (ст. 117[2 c 377]. Зокрема, зазначається,
по-перше, що майнова шкода завдана неправомірним рішенням, діями чи
бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної та юридичної особи,
відшкодовується в повному обсязі особи, яка її завдала, а по-друге, що
моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними
рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її
завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених ч.2. ст. 167
(випадки завданої школи джерелом підвищеної небезпеки, внаслідок
незаконного судження, незаконного притягнення до кримінальної
відповідальності, незаконного застосування як заподіяного заходу
тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання,
незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або
виправних робіт тощо). Але саме практичні аспекти реалізації такого
відшкодування і спричинюють цілу низку консервативних і проблемних
питань, які і стали приводом для проведення 14-15 лютого 2005 року
консультаційною фірмою “Вертан”, благодійним фондом “Правове
суспільство” та юридичною фірмою “Професіонал” за інформаційної
підтримки “Юридичної газети” семінару-практикуму “Відшкодування
моральної та майнової шкоди згідно з законодавством України”.

Загалом на сучасному етапі розвитку світової спільноти проблема прав і
свобод людини є все ж таки однією з найактуальніших, оскільки у цьому
напрямі прийнято низку міжнародних нормативно-правових актів, котрі
визначають людину найвищою цінністю суспільства, а належне забезпечення
її прав і свобод – головним обов’язком демократичної держави [3.c. 1].
Саме закріплення за державою обов’язку забезечепння прав і свобод людини
дає можливість, у випадку порушення останніх, звернутися до суду з метою
їх захисту та відновлення, а також за компенсацією шкоди завданої таким
порушенням. Однак сам механізм такого відшкодування у судовому порядку
поки потребує значного доопрацювання, поза як, за статистикою, ще
існують такі приклади, коли людина, незаконного засуджена по позбавлення
волі строком на 5 років, фактично із понівеченою ні за що долею, отримує
відшкодування у розмірі трохи більше $1000. Чи є шлях подолання
негативних явищ у відшкодуванні майнової та моральної шкоди, чи можливе
вирішення проблемних питань безпосередньо у судовому порядку? Саме про
це розмірковували судді Верховного Суду України Василь Гуменюк, Віктор
Маринченко, Олександр Терлецький, суддя ВГСУ Борис Грек, експерти з
питань моральної шкоди Сергій та Олена Вологай, які у своїх доповідях
вивчали та аналізували аспекти відповідальності за шкоду майнову,
завдану внаслідок недоліків товару і неправомірного засудження та
ушкодження здоров’я тощо [4.1].

Відшкодування шкоди регулює глава Ц.К. стаття 1166 Ц.К. визначає
загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду.

Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю
особистим немайновим правом фізичної та юридичної особи, а також шкода,
заподіяна майну фізичної та юридичної особи, відшкодовується в повному
обсязі особою, яка її завдала.

Особа, яка завдала шкоду звільняється від її відшкодування. Якщо вона
доведе, що шкода завдана не з її вини. Шкода, завдана каліцтвом, іншим
ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної
сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом. Шкода, завдана
правомірними діями відшкодовується у випадках, передбачених Ц.К. З
позиції автора М.І. Панченка зобов’язання внаслідок заподіяння шкоди
називають делікатним (від лат. delictum – правопорушення) Воно виникає
там, де заподіював шкоди і потерпілий не перебуває між собою у
зобов’язальних відносинах або шкода виникла незалежно від наявних між
сторонами зобов’язальних відносин [5. c. 493]

Зобов’язання щодо відшкодування шкоди (деліктне зобов’язання) – це таке
цивільно-правове зобов’язанням, а яким потерпілий (кредитор) має право
вимагати від заподіювача шкоди (боржника) відшкодування в повному обсязі
протиправно завданої шкоди шляхом відшкодування її в натурі або
відшкодування завданих збитків.

У цій формі виражена формула генерального делікту: “Хто зі своєї вини
заподіяв іншому шкоду, зобов’язаний її відшкодувати”. Щодо – принципів
інституту відшкодування шкоди то вони появляються в таких ідеях:

а) генерального делікту;

б) повного відшкодування завданої шкоди.

Передбачений у ст. 11 ЦК факт завданої цієї шкоди в юридичній літературі
розглядається як делікт, а принцип, на якому ґрунтується саме
відшкодування, як “принцип генерального делікту”.

Що стосується принципу повного відшкодування завданої шкоди, то, як вже
зазначалось, він тісно пов’язаний з попереднім принципом генерального
делікту. Принцип повного відшкодування означає, що обсяг обов’язку
відшкодувати шкоду визначається розміром цієї шкоди. На випадки завдання
моральної шкоди принцип повного відшкодування не поширюється, оскільки
вона не піддається грошовій оцінці. Однак її відшкодування можливе поряд
з відшкодуванням майнової шкоди. – так вважає докір юридичних наук В.І.
Борисова. [6 с. 484]

Отже, деліктне зобов’язання – це різновид цивільно-правових зобов’язань
і тому йому властиві ті самі структурні особливості, що характеризують
кожне зобов’язання. Такими структурними елементами є суб’єкт об’єкт та
зміст.

Суб’єктами деліктних зобов’язань можуть бути будь-які учасники цивільних
правовідносин.

Кредитор – це особа якій заподіяно шкоду (потерпілий). Ним може бути
будь-який громадянин України (дієздатний, недієздатний, неповнолітній,
який не досяг 15 років, іноземець та особа без громадянства. Ним може
бути також організація незалежно від того, чи користується вона правами
юридичної особи чи ні.

Боржник – це особи, яка відповідає за заподіяну шкоду. Як правило, нею є
заподіював шкоди. У деяких випадках, передбачених законодавством,
боржник виступає не заподіював шкоди, а особи винна зі поведінку
заподіювача за шкоду заподіяну неповнолітнім, який не досяг 15 років,
несуть відповідальність його батьки (усиновителі) опікун або навчальні і
виховні та лікувальні заклади під наглядом яких перебував неповнолітній,
якщо не доведуть, що шкода сталася не з його вини. Громадянин виступає
як боржник за умови, що він є деліктоздатним, тобто здатним відповідати
за свої дії. Деліктоздатність громадян за чинним цивільним
законодавством України настає з 14 років організація вважається
деліктоздатною за умови, що вона користується правами юридичної особи.

Об’єктом деліктних зобов’язань є відшкодування, яке боржник зобов’язаний
надати потерпілому. Воно полягає у поновленні майнової сфери потерпілого
в натурі (надати річ того самого року і якості, виправити пошкоджену річ
і т. ін.) або в повному відшкодуванні заподіяних збитків. При укладенні
здоров’я та заподіяння смерті відшкодування здійснюється у формі
грошової компенсації втраченого заробітку, а також інших витрат.

Зміст делікатного зобов’язання становить право кредитора та обов’язок
боржника. Обов’язком боржника є вчинення дії, за допомогою який майнова
сфера була б поновлена до такого рівня, в якому вона перебувала до її
порушення, а право кредитора – одержати таке відшкодування. [7. c 505]

Ознаки зобов’язання щодо відшкодування шкоди:

правова форма реалізації цивільно-правової відповідальності заподіювача
шкоди або засіб захисту потерпілого;

основні функції – поновлення майнового становища потерпілого, що було до
завдання шкоди, а також виховно-запобіжний вплив;

засоби відповідальності, реалізовані через це зобов’язання, не вживають
безпосередньо на правопорушника, а діють через обмеження його майнових
інтересів;

зобов’язання виникає за наявності передбачених законом умов і, як
правило, лише за наявності протиправної поведінки.

1.2. Підстави виникнення зобов’язань

Підстави виникнення зобов’язань – це правопорушення, тобто протиправна
винна поведінка заподіювача шкоди:

наявність шкоди у потерпілого;

протиправність поведінки заподіювача шкоди;

причинний зв’язок між поведінкою заподіювача шкоди і завданою шкодою.

Вина заподіювача.

Наявність шкоди у потерпілого – вона може бути майновою та (або
моральною.

Майнова шкода може бути у вигляді позитивних збитків та упущеної вигоди.

Особиста немайнова (моральна) шкода раніше не відшкодовувалася. Проти
збитково вирішення питання висувалися два основних заперечення:

а) відшкодування моральної шкоди не притаманне соціальні стичній
відомості і праву;

б) моральну шкоду не можна ні оцінити, ні відшкодувати у грошовій формі.
Що стосується моральної шкоди, то тут найбільш важливий аспект
запобігання порушенням. Тому в цьому разі має йтися не про
відшкодування, а про цивільно-правову відповідальність за заподіяння
моральної шкоди.

Відповідно до статті 1167 Ц.К. моральна шкода, завдана фізичній або
юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю,
відшкодовуються особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім
випадків, встановлених ч. 2. цієї статті. [8c. 754]

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної
влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого
самоврядування, фізичної та юридичної особи, яка її завдала:

якщо шкоду завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю
фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

якщо шкоду завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження,
незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного
застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про
невиїзд, незаконного затримання накладення адміністративного стягнення у
вигляді арешту або виправних робіт;

у інших випадках встановлених законом.

Окремо у статті 168 ЦК урегульоване відшкодування моральної шкоди,
заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної
особи. Вона може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення
щомісячних платежів, а якщо завдана смертю фізичної особи, то
відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям
(установленим), а також особам які проживали з нею однією сім’ю.

2. Протиправність поведінки заподіювача шкоди – порушення норм права
суб’єктивного права потерпілого.

Закон передбачає низку обставин, наявність яких виключає протиправність
поведінки заподіювача шкоди:

а) діє щодо здійснення права і виконанні обов’язку – наприклад, дії
організації епідеміологічної служби щодо знищення тварин, які створюють
небезпеку зараження і поширення інфекційних захворювань діяльність
конспектів з гасіння пожежі;

б) згода потерпілого на заподіяння шкоди. Вона виключає протиправність
поведінки заподіювача шкоди за наявності трьох умов: згода добровільна,
стосується тих благ, якими потерпілий може повністю розпоряджатися
самостійно, відповідає вимогам закону про порядок здійснення цивільного
права;

в) протиправність поведінки самого потерпілого (у деяких випадках). Це –
заподіяння шкод у разі здійснення особою права на самозахист.

Шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від
протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при
цьому не були перевищені її межі, не відшкодовується. Якщо у випадку
здійснення особою права на самозахист вона завдала шкоди іншій особі, ця
шкода має бути відшкодована собою, яка її завдала. Якщо такої школи
завдано способами самозахисту, які не заборонені законом та не
суперечать моральним загадкам суспільства, вона відшкодовується особою,
яка вчинила протиправну дію (ст. 1169).

Від необхідної оборони слід відрізняти крайню необхідність. Це стан,
коли особа заподіюючи шкоду, що загрожує інтересами держави або
суспільства, особистості чи правам діючої або іншої особи, завдає шкоду
значно меншу. Якщо небезпека зазначеним інтересам і правам не може бути
усунуто іншими шляхами. І засобами (наприклад, іншому автомобілю). У
разі необхідної оборони включаються і цивільно-правова, і кримінальна
відповідальність. У разі крайньої необхідності кримінальна
відповідальність вимагається. Однак цивільне право не передбачає
автоматичного звільнення заподіювача шкоди від майнової
відповідальності. Можливі три варіанти вирішення питання.

а) Загальне правило – шкода. Завдана особі у зв’язку із вчиненням дій,
спрямованих на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правом чи
інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних
умов не можна було усунути іншими засобами (крайня необхідність),
відшкодовується особою, яка її завдала. Особа, яка відшкодувала шкоду,
має право пред’явити зворотну вимогу до особи, в інтересах якої вона
діяла (ч. 1 ст. 1171 ЦК).

б) ч.2. ст. 1171 ЦК надає суду право, враховуючи обставини, за яких
завдано шкоди у стані крайньої необхідності, покласти обов’язок її
відшкодування на особу, в інтересах якої діяла особа, яка завдала шкоду;

в) суд вправі зобов’язати особу, що завдала шкоду, а також особу, в
інтересах якої діяла особа, яка завдала шкоду;

г) суд вправі зобов’язати особу, що завдала шкоду, а також особу, в
інтересах якої діяла вказана особа, відшкодувати шкоду в певній частині
або збільшити їх від відшкодування шкоди частково або у повному обсязі
(ч.2 ст. 1171)

3. Причинний зв’язок між протиправною поведінкою заподіювача і завданою
шкодою. Вирішення питання про встановлення причинного зв’язку
ускладнюється тим, що закон передбачає у ряді випадків відповідальність
одних осіб за дії інших відповідальність юридичної особи за її
працівників, відповідальність батьків за дії малолітніх дітей тощо. Тоді
причинний зв’язок складається з двох або більше ланок: перша виражає
зв’язок поведінки, безпосереднього заподіювача із завданою шкодою; друга
– зв’язок між поведінкою безпосереднього заподіювача і діями
відповідальної особи.

4. Вина заподіювача шкоди. Норми цивільного права не встановлюють
різного обсягу від того: заподіяна шкода умисно чи з необережності (на
відміну від кримінального права) – в обох випадах шкода відшкодовується
у повному обсязі. Форма вини потерпілого може мати значний лише у тому
випадку якщо йдеться про змішану відповідальність.

На відміну від кримінального права, діє презумпція винності – заподіював
шкоди вважається винним, поки не доведе, що діяла невинно. Оскільки
встановлена презумпція невинності правопорушника, то позивач у
заподіянні шкоди. І, навпаки, на відповідача поденний тягар доказування
того, що його вина з завданні шкоди відсутня.

У випадках, передбачених цивільним законодавством, обов’язок
відшкодування, як виняток із загального правила може бути покладений на
заподіювача шкоди незалежно від наявності його вини, тобто і за
випадкове заподіяння (відповідальність за шкоду, завдану джерелом
підвищеної небезпеки) [10 c. 721]

Підстави звільнення від обов’язку відшкодування шкоди

1) непереборна сила. Для того, щоб вона могла служити підставою
звільнення від відшкодування шкоди, необхідна наявність двох ланок
причинного зв’язку: перша ланка пов’язує переборну силу і поведінку
заподіювача; друга – цю поведінку і завдану шкоду;

2) протиправні дії третіх осіб – для звільнення від обов’язку
відшкодування шкоди необхідно, щоб така поведінка містила всі елементи
складу правопорушення.

3) обставини, що характеризують стан заподіювача шкоди. Згідно із ст.
1186 Ц.К. шкода, завдання фізичною особою, яка в момент її заподіяння не
усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, не
відшкодовується. З урахуванням матеріального становища потерпілого та
особи, яка завдала шкоду, суд може постановити рішенням про
відшкодування нею цієї шкоди частково або в повному обсязі.

Якщо фізична особа, яка завдала шкоду, сама довела себе до стану, в
якому не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не може керувати ними
в результаті вживання нею спритних напоїв, наркотичних засобів,
токсичних речовин тощо, шкода завдана нею, відшкодовується на загальних
підставах.

Якщо шкоду було завдано особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій
та (або) не могла керувати ними у зв’язку з психічним розладом або
недоумством, суд може постановити рішення про відшкодування цієї шкоди
її чоловіком (дружиною), батьками, повнолітніми дітьми, якщо вони
проживали разом з цією особою, знали про її психічний розлад або
недоумство, але не вживали заходів щодо запобігання шкоди;

4) обставин, що характеризують поведінку потерпілого (змішана
відповідальність). Згідно зі ст. 1193 Ц.К. шкода завдана потерпілому
внаслідок його умислу, не відшкодовується. Якщо груба необережність
потерпілого сприяла вимкненню або збільшенню шкоди, то залежно від
ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоду – також
залежно від ступеня вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не
встановлено законом. Вина потерпілого не враховується у разі
відшкодування додаткових витрат, передбачених ч.1. ст. 1195 ЦК, у разі
відшкодування шкоди завданої смертю годувальника та у разі відшкодування
витрат на поховання.

Таким чином, закон надає юридичне значення протиправній поведінці
потерпілого. Якщо вина потерпілого полягає в умислі або грубій
необережності. Проста необережність потерпілого законом не розглядається
як підстава звільнення заподіювача від відшкодування шкоди. Умисел
потерпілого є абсолютною підставою для повного звільнення заподіювача
від відшкодування шкоди. На відміну від її відшкодування. Питання про
те, чи є необережність потерпілого грубою або простою, що впливає чи не
впливає на розмір відшкодування шкоди, має вирішуватись у кожному
конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин. Зокрема грубою
необережністю може бути визнано нетверезий стан потерпілого, що сприяв
виникненню або збільшенню шкоди, заподіяної внаслідок порушення правил
безпеки руху.

5) майнове становище заподіювача шкоди. За загальним правилом це не є
підставою для звільнення від відповідальності перед потерпілим. Однак
ч.4. ст. 1193 ЦК передбачає, що суд може зменшити розмір відшкодування
шкоди, завданої фізичною особою, залежно від її матеріального становища,
крім випадків, коли шкоду завдано вчиненням злочину. Це положення
застосовується у виключних випадках, коли стягнення шкоди у повному
розмірі неможливе або поставить відповідача у скрутне становище.

Окремо ЦК регламентує відшкодування шкоди завдано скільки кількома
особами. Особи, спільними діями або бездіяльністю яких завдано шкоди,
несуть солідарну відповідальність перед потерпілим. За заявою
потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно
завдали шкоду, у частці відповідно до ступеня їх вини.

Особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою собою, має право зворотної
вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування,
якщо інший розмір не встановлений законом.

Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, юридичні
особи мають право зворотної вимоги до фізичної особи, винної у вчинені
злочину, в розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потерпіла
від цього злочину.

Держава, відшкодувавши шкоду, завдану посадовою (службовою) особою
органу дізнання. Попереднього (досудового) слідства, прокуратури або
суду, має право зворотної вимоги до цієї особи лише у разі встановлення
у діях останньої складу злочину за обвинувальним вироком суду щодо неї,
який набрав законної сили.

Батьки (усиновлювачі), опікун або піклувальник, а також заклад чи особа,
що зобов’язані здійснювати нагляд за малолітньою або неповнолітньою
особою, які відшкодували шкоду, завдану малолітньою и неповнолітньою
особою не мають права зворотної вимоги до цієї особи.

З позиції доктора юридичних наук М.І. Панченка існують способи
відшкодування шкоди, завданої майну потерпілого. З урахуванням обставин
справи суд за вибором потерпілого може зобов’язати особу, яка задала
шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої
ж якості, налагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодували завдані
збитки у повному обсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню
потерпілому, виражається відповідно до реальної вартості втраченого
майна на момент розгляду справи або виконання робіт. Необхідних для
поновлення пошкодженої речі. Відшкодування шкоди особою, яка
застрахувала свою цивільну відповідальність. Особа яка застрахувала свою
цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати
(страхового відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити
потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою.
(страховим відшкодуванням) [11. c. 499]

Відшкодування майнової шкоди

2.1. Відшкодування шкоди завданої працівником

Як відшкодовують матеріальну шкоду? Цивільний кодекс України передбачає
два способи відшкодування майнової шкоди: відшкодування в натурі (на
особу, яка заподіяла шкоду, накладається обов’язок надати річ такого ж
роду і якості, усунути за свій рахунок пошкодження та ін.) або повне
відшкодування завданих збитків.

Вибір конкретного способу відшкодування належить потерпілому. Якщо
відшкодовувати шкоду в натурі неможливо або це не відповідає інтересам
потерпілого. То збитки відшкодовують шляхом виплати відповідної грошової
компенсації. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому,
визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент
розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення
пошкодженої речі.

Під збитками розуміють: понесені потерпілим витрати; вартість знищеного
чи пошкодженого майна; неотримані доходи.

У пункті 9 Постанови Пленуму ВСУ “Про практику розгляду судами цивільних
справ за позовами по відшкодування шкоди” від 27 березня 1992 р.
передбачено, що у разі неможливості відшкодування школи в натурі
потерпілому збитки відшкодовуються в повному обсязі відповідно до
реальної вартості на час розгляду справи про втрачене майно або робіт,
які необхідно виконати, щоб усунути негативні наслідки неправомірних дій
особи, яка завдала шкоду. [12. с. 9]

Захищаючи інтереси потерпілого власника в умовах інфляції, Пленум ВСУ в
Постанові “Про судову практику в справах по позовам про захист права
приватної власності” від 22 грудня 1995 р. у п. 12 підкріплює, що коли
виконання рішення суду буде затримано з вини боржника і за цей час ціни
на майно збільшаться, кредитор вправі пред’явити з цих підстав додаткові
вимоги про відшкодування збитків. [13 п.12] На практиці найбільш
поширений спосіб відшкодування шкоди – відшкодування завданих збитків. В
такому разі спочатку до суду подається позовна заява. (Додаток 1, с. )

Одним із спеціальних деліктів є відповідальність за шкоду, завдану
працівником юридичної або фізичної особи. ЦК України у ч. 1 ст. 1172
передбачає, що юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану
їхнім працівникам під час виконання ним своїх трудових (службових
обов’язків).

Порівнюючи із загальними умовами успішної відповідальності, цей вид
спеціального факту наділений певними особливостями.

Насамперед протиправність діяння полягає в тому, що особа повинна
вчиняти не просто протиправне діяння (діло або бездіяльність), а вчиняти
його за таких умов:

коли між нею та відповідною юридичною чи фізичною особою є трудові
(службові) правовідносини;

коли шкода завдається безпосередньо під час виконання трудових
(службових) обов’язків.

Наявність між працівником та юридичною чи фізичною особою трудових
правовідносин, а також строк виникнення чи припинення цих правовідносин
визначається трудовим договором (контрактом), наказом про прийняття на
службу, про переведення на тимчасову робот в дану організацію, актом
обрання на виборну посаду, а також наказами керівного органу або
рішенням суду та іншими юридичними актами, якими оформляється введення
особи до числа працівників певної юридичної чи фізичної особи. Це
означає, що лише за таких умов особа може визнаватися працівником
юридичної або фізичної особи. Якщо говорити про службові правовідносини,
характерні для різних видів службовців, то підставою їх виникнення буде
відповідний адміністративний акт. При цьому в ЦК України передбачається,
що протиправне діяння може вчинятися не лише за наявності між особами
трудових (службових) правовідносин, а й за наявності між ними
цивільно-правових підрядних відносин. (ч.2. ст. 1172 ЦКУ), або ж
правовідносин участі (членства) у підприємницьких товариствах чи
кооперативах (ч. 3. ст. 1172 ЦКУ).

Під поняття “виховання трудових (службових) відносин” слід розуміти, що
особа здійснює обумовлену трудовим договором (контрактом), іншими
локальними чи адміністративним актом роботу, як правило, на території
юридичної чи фізичної особи протягом робочого часу. При цьому працівник
(службовець) може здійснювати трудові (службові) відносини як поза
межами юридичної чи фізичної особи (наприклад, відрядження), так і в
неробочий час (наприклад, понадурочні роботи), і тому ці ознаки є
факультативними. [14. с. 496].

Основною ознакою є те, що працівник (службовець) виконує роботу,
доручену йому згідно із зазначеними розпорядчими актами, незалежно від
того, має вона одноразовий, тимчасовий чи настійний характер.

При цьому, якщо протиправне діяння здійснюється не з наявності трудових
(службових) правовідносин, а з цивільних правовідносин підряду, до уваги
береться те, що особа має діяти за дорученням замовника. Коли
протиправне діяння здійснюється з правовідносин участі (членства) у
підприємницьких товариствах (ч.3. ст. 1172 ЦК України), 10 необхідною
передумовою є здійснення підприємницької чи іншої діяльності від імені
товариства.

Певними особливостями у цьому спеціальному делікті наділена шкода, а
точніше шкода, що завдається працівником внаслідок виконання ним
трудових обов’язків. Її слід відмежовувати від шкоди, яку працівник
завдав третім особам внаслідок виконання покладених на нього трудових
обов’язків. По-перше, за шкоду, завдану працівником, немає підстав
застосовувати цивільну деліктну відповідальність. Тут слід застосовувати
норми трудового права щодо відшкодування матеріальної шкоди. По-друге,
коли шкода завдається протиправними діями працівника тертім особам, тоді
мають застосовувати правила ч.1 ст. 1172 ЦК Укр..

Що стосується причинно-наслідкового зв’язку, то у цьому виді деліктних
зобов’язань він може мати складний характер, тобто треба доводити не
лише те, що шкода завдана внаслідок протиправного діяння, а й те, що це
протиправне діяння було наслідком неналежного виконання чи невиконання
працівником (службовцем) або іншою особою покладених на нього трудових
(службових) чи інших обов’язків. [15 ст. 189]. Проте найсуттєвішою
особливістю цього деліктного зобов’язання є те, що проходить
відмежування особи, яка ефективно завдала шкоду, та особи, яка має нести
деліктну відповідальність.

Так, безпосереднім заподіювачем шкоди за ст. 1172 ЦКУ вважається:

працівник (службовець);

підрядник;

учасник (член) підприємницького товариства чи кооперативу.

Однак відповідальність за шкоду, завдану внаслідок виконання відповідних
обов’язків, законодавець покладає відповідно на:

1) юридичну або фізичну особу, при цьому законодавець має насамперед на
увазі фізичну особу – підприємця наділену правом найму працівників за
трудовим договором (контрактом), з якою він перебуває у трудових
(службових) відносинах;

2) замовника за цивільно-правовим договором підряду;

3) підприємницькі товариства, кооперативи, учасником (членом) яких він
є.

Внаслідок такої диференціації виникає питання: у чому полягає вина осіб,
на яких накладається тягар відповідальності за завдану шкоду? Слід
вважати, що оскільки всі дії працівників (службовців) та інших осіб,
коли вони вчиняються для виконання певних трудових (службових) та інших
обов’язків, юридично прирівнюються до дій юридичної, фізичної особи та
інших зобов’язаних суб’єктів, то й у разі завдання шкоди вони діють від
імені та в інтересах зазначених роботодавців, замовників та
підприємницьких товариств і кооперативів Тому і вина безпосередньо
заподіювача шкоди, який перебуває у відповідних відносинах з юридичною,
фізичною чи іншою уповноваженою особою, яка передбачена відповідачем,
має визнаватися вагою останніх.

Так, наприклад, коли працівник діє від імені юридичної особи, його дії
створюють юридичні наслідки для юридичної особи, яка є роботодавцем,
оскільки він перебуває з нею у трудових відносинах і виконує покладені
на нього трудові обов’язки. А це означає, що його вина за завдану шкоду
має розглядатись як вина зазначеної юридичної особи. Однак у літературі
висловлюється також і інші думки. Так наприклад, М.М. Агарков – вважав,
що вина юридичної особи полягає в неуважності у виборі працівника [16.
c. 332] А інші взагалі не пов’язують вину юридичної особи виною окремого
працівника.

Іншим важливим аспектом, який слід враховувати при втрачанні винності
юридичних, фізичних т інших осіб, є те, що їх вина в цьому делікті
презношується, і тому тягар доказування відсутності вини у завданій
шкоді покладається саме на зазначених зобов’язаних суб’єктів.

Відшкодувавши завдану працівником (службовцем) чи іншою особою шкоду,
фізична и юридична особа, а також інші суб’єкти відповідальності за ст.
172 ЦКУ мають право зворотної вимоги (регресу) до безпосереднього
заподіювача, з вини якого була завдана шкода, у розмірі виплаченого
відшкодування, якщо інші розмір не передбачений законом. (Додаток 1 ст.
1191)

2.2. Відповідальність за шкоду заподіяну органами державної влади,
правоохоронними та удовими органами

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на
відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування
матеріальної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями органів
дізнання, визначається Цивільним кодексом України статті 1173 – 1175 та
спеціальним законом.

Відповідно до Закону України від 1 грудня 1994 р. “Про порядок
відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові незаконними діями органів
дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду” шкода, заподіяна
особі, відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини осіб названих
державних органів.

У статті 1 Закону наводиться перелік незаконних дій:

* незаконне засудження, незаконне притягнення як обвинуваченого,
незаконне взяття і тримання під вартою, незаконне проведення в ході
розслідування… ст. 502-505 [17. c.1]

Аналізуючи зазначені статті ЦКУ, слід підкреслити, що відповідальність
за шкоду, заподіяну фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями,
дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної
Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійснені ними
своїх повноважень, посадовими або службовими особами цих органів, а
також шкода, заподіяна внаслідок прийняття зазначеними органами
нормативно-правового акта, що був всуканий незаконним і скасованим,
відшкодовується державою, АРК або органом місцевого самоврядування
незалежно від вини цих органів та їх посадових чи службових осіб.

Найбільш суттєвою відмінністю цього виду спеціального делікту є
суб’єктивний склад заподіювачів шкоди. До них, зокрема, належать:

* органи державної лади, тобто колегіальні та одноособові органи,
наділені юридично визначеними державно-владними повноваженнями та
необхідними засобами для здійснення функцій і завдань держави. Йдеться
про органи всіх гілок державної влади: законодавчої (Верховна Рада
України), судової (Верховного суду України, Вищий господарський Суд
України, місцеві та апеляційні суди тощо) та установчої (Кабінет
Міністрів України, місцеві державні адміністрації тощо);

* органи влади АРК, тобто виборні та інші органи територіальній громад,
які наділені повноваженнями вирішувати питання АРК місцевого значення
(Верховна Рада АРК, Кабінет Міністрів АРК тощо);

* органи місцевого самоврядування, тобто виборні та інші органи
територіальних громад, що наділені повноваженнями вирішувати питання
місцевого значення (скільки, селищні, міські, районні в містах, районні,
обласні ради народних депутатів, їх виконавчі комітети та голови тощо);

* посадові або службові особи відповідних органів, тобто керівники та
заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні
службовці, на яких законами або іншими ж.-п. Станами покладено
здійснення організаційно-розпорядчий та консультативно-дорадчих функцій.
Усі інші працівники відповідних органів несуть відповідальність н
загальних підставах.

Ці суб’єкти здійснюють покладені на них функції від імені і в інтересах
відповідних публічних утворень, тобто держави України, АРК чи
відповідної територіальної громади. Саме через це останні і будуть нести
відповідальність за шкоду, завдану неправомірними діями зазначених
органів та їх посадових і службових осіб.

Матеріальна шкода, заподіяна фізичній або юридичній особі незаконними
рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи, органу
державної влади, органу влади АРК бо органу місцевого самоврядування,
відшкодовується державою, АРК або органом місцевого самоврядування
незалежно від вини цих органів (ст. 1173 ЦК України).

Матеріальна шкода, заподіяна фізичній або юридичній особі незаконними
рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи, органу
державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування,
відшкодовується державою, АРК або органом місцевого самоврядування
незалежно від вини цієї особи (ст. 1174 ЦК України). Матеріальна шкода,
заподіяна фізичній або юридичній особі внаслідок прийняття органом
державної влади, АРК або органом місцевого самоврядування
нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований,
відшкодовується державою, АРК або органом місцевого самоврядування
незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів (ст. 1175 ЦКУ)
заподіював шкоди та відповідач за завдану шкоду в цьому деліктному
зобов’язанні не зберігається.

Держава Україна АРК та територіальна громада будуть нести
відповідальність за шкоду, заподіяну її органами та посадовими чи
службовими особами, за рахунок винного майна, у тому числі грошових
коштів, які належать їм на праві власності. Про цьому слід враховувати,
що оскільки розпорядження цим майном відбувається через відповідні
фінансові органи держави, АРК та територіальних громад, то саме
зазначені фінансові органи будуть відповідачами за позовами, що
випливають з цього делікту [18.c. 340]

Особливості відшкодування шкоди заподіяної органами державної влади.

Окрім специфіки суб’єкта, певними особливостями за цим деліктом наділені
також і загальні умови деліктної відповідальності. Що стосується такої
умови як протиправність діяння, то насамперед слід підкреслити, що у
цьому делікті варто говорити не стільки про протиправність, скільки про
незаконність рішень, дій або бездіяльності відповідних органів. Сутність
цього розмежування полягає в тому, що дані органи та їх посадові чи
службові особи, на відміну від інших суб’єктів, мають здійснювати свою
діяльність не на принципі заборони (дозволене все, що не заборонно
законом), а на принципі дозволу (дозволено лише те, що дозволено законом
чи іншими підзаконними актами). Тому незаконними будуть не лише рішення,
дії чи бездіяльність органу державної влади, органу АРК або органу
місцевого самоврядування та їх посадових та службових осіб, які прямо
заборонні в законі, але й ті, що вчинені без відповідних повноважень, з
їх перевищенням чи зловживаннями.

Слід зазначити, що незаконні дії цих органів чи осіб можуть
здійснюватись як у формі активних дій (дані або письмові розпорядження,
накази, постанови, рішення, тощо), так і у формі бездіяльності
(невиконання тих дій, які вони зобов’язані були виконати на підставі
покладених на них обов’язків.

При цьому закон не передбачає переліку незаконних діянь, за які наступає
відповідальність за даним деліктом. Тому до них можуть належати будь-які
рішення, дії та бездіяльність, які обов’язкові для виконання та прийняті
(вчинені) органом чи його посадовою (службовою) особою при реалізації
компетенції органу чи виконанні посадових (службових) обов’язків.

Іншою особливістю цього делікту є те, що законодавець до окремого виду
протиправного діяння відносить також і прийняття органом державної
влади, органом влади АРК або органом місцевого самоврядування
нормативно-правового акта, що був висунутий незаконним і скасований.

При цьому можливість відшкодування шкоди, заподіяної даним різновидом
делікту, не залежить ні від органу, що прийняв його, ні від різновиду
нормативно-правового акта. Основними критеріями є те, щоб цей
нормативно-правовий акт був визнаний незаконним, тобто таким, що
суперечить чинному законодавству, та скасованим, тобто таким, щоб
внаслідок незаконності була припинена його дія.

При вирішенні питання про скасування чинності нормативно-правового акта
внаслідок його незаконності слід враховувати ієрархію
нормативно-правових актів. Тобто насамперед нормативно-правові акти не
повинні суперечити К.У., міжнародно-правовим актам, законам Упр. тощо.

Переважна більшість нормативно-правових актів можуть бути визнані
незаконними та скасовані судами загальної юрисдикції. Що ж до законів,
то визнання їх неконституційними можливе лише КСУ.

Певну особливість має юридично-наслідковий зв’язок, який у цьому випадку
має, як правило, складний характер, оскільки часто завдана шкода є
наслідком протиправного діяння не лише одного органу чи посадової
(службової) особи. Що стосується шкоди, то вона відшкодовується в
повному обсязі як та, що завдана майну фізичної та юридичної особи, так
і моральна шкода.

Найбільш специфічною у цьому випадку є можливість відшкодування
заподіяної шкоди незалежно від вини органу державної влади, органу влад
АРК або органу місцевого самоврядування та їх посадових чи службових
осіб. Аналізуючи чинне законодавство, варто дійти висновку, що вина
відповідних органів та їх посадових і службових осіб цьому випадку
передбачається. Це вид певної гарантії, яка витікає з того, що дані
суб’єкти, які є представниками відповідної публічної влади, мають діяти
від імені та в інтересах осіб. Крім цього, законодавець презюмує також і
знання цими органами та їх посадовими (службовими) особами чинного
законодавства і покладає на них обов’язок безумовного дотримання його
приписів.

Після відшкодування завданої майнової шкоди держава Україна АРК та
територіальні громади мають право регресу до винної у цьому завданні
шкоди посадової чи службової особи [19. c. 470]

2.3.Відповідальність за шкоду, заподіяну правоохоронними та судовими
органами.

Цей вид діяльності відповідальності передбачений ст. 1176 ЦКУ. Додаткове
регулювання деліктних зобов’язань здійснюється З.У. “Про відшкодування
шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання,
попереднього слідства, прокуратури і суду” [20 c. 3] Порівняно із
загальними умовами настання деліктної відповідальності. Цей вид має цілу
низку специфічних ознак. Насамперед суб’єктом – заподіювачем
матеріальної шкоди є правоохоронні та судові органи, до яких за ЦКУ
належить:

1. органи дізнання, тобто органи, наділені правом провадити слідчі дії,
що є початковою фермою досудового розслідування у кримінальних справах.
Згідно з чинним законодавством органами дізнання є:

міліція, податкова міліція (у справах про укладення від оплати податків
і зборів (обов’язкових платежів), а також у справах про приховування
валютної виручки);

органи безпеки (у справах, віднесених законом їх відання);

командири військових частин, з’єднань, начальники військових установ (у
справах про всі злочини, вчинені підлеглими їх військовослужбовцями і
військовозобов’язаними під час проходження ними зборів, а також у
справах про злочини.

2.3.Відповідальність за шкоду, заподіяну малолітніми

і неповнолітніми особами

Відповідно до чинного законодавства малолітніми визначаються особи, які
не досягли 14 років. Ці особи не заважаючи на те, що наділені часткою
цивільною дієздатністю, визнаються повністю неделіктоздатними, але шкода
завдана ними підлягає відшкодуванню. Відповідальність за шкоду, завдану
малолітніми особами, покладається на їхніх батьків (усиновлювачів) або
опікунів чи інших осіб, які на правових підставах здійснюють виховання
малолітньої особи. Аналогічний порядок поширюється і на заклад, які за
законом здійснюють щодо малолітніх осіб функцій опікуна.

Протиправність діяння полягає в тому, що ці особи неналежно виконували
покладений на них згідно із законом чи договором обов’язок здійснювати
виховання та нагляд за малолітнім. Що стосується батьків то
відповідальність буде покладена на обох незалежно від того, проживають
вони чи окремо.

У разі, коли батьки були позбавлені батьківських прав, обов’язок
відшкодовувати завдану шкоду за протиправні діяння своїх малолітніх
дітей лежить на них ще протягом трьох років після позбавлення
батьківських прав (ст. 1183 ЦК України). Це пояснюється тим, що
виховання чи неналежне виховання є процесом, який має тривалу дію в часі
і його вплив не може припинитися з моменту позбавлення батьківських
прав.

Наслідки неналежного виховання матимуть свої негативні прояви і після
факту позбавлення батьківських прав. Оскільки функціональні обов’язки
батьків, усиновителів та опікунів щодо дітей є ідентичними, то доцільно
було б названі правила щодо позбавлення батьківських прав поширити і на
випадки скасування усиновлення та припинення прав опікуна.

У ЦК України вперше введена можливість покладення відповідальності на
фізичних осіб, які здійснюють виховання та (чи) нагляд за малолітніми
особами на правових підставах (гувернантки, няні, домашні вчителі,
репетитори тощо), переважне місце серед яких посідає договір.

Протиправним діянням у цьому випадку буде невиконання чи неналежне
виконання обов’язку здійснювати виховання та (чи) нагляд за малолітнім,
покладеного на них згідно з договором чи іншою правовою підставою. Однак
доволі спірним видається можливість розглядати цей вид зобов’язань у
структурі деліктних, а значить, позадоговірних зобов’язань, оскільки
підставою їх виникнення здебільшого є невиконання вказаними особами умов
договору щодо виховання чи нагляду за малолітнім.

У разі, коли відповідачем за шкоду, заподіяну малолітнім, є юридична
особа, слід зауважити, що існує перелік цих юридичних осіб: навчальний
заклад (школа та дитячий садок), заклад охорони здоров’я (лікарня,
поліклініка) чи інший заклад, що зобов’язаний здійснювати нагляд за нею
(літній табір відпочинку, приймальник-розподільник тощо), а також
заклад, який за законом здійснює щодо малолітнього функції опікуна
(дитячий будинок, інтернат тощо). Протиправним діянням цих юридичних
осіб вважається саме невиконання чи неналежне виконання законного
обов’язку здійснювати нагляд за малолітніми. Обов’язку здійснювати
виховання малолітніх, крім випадку, коли цей заклад здійснює щодо них
функції опікуна, для юридичних осіб законодавець не передбачає.

Що стосується причинно-наслідкового зв’язку, то в цьому разі має бути
встановлено, що шкода, завдана малолітнім, є заподіяною саме внаслідок
неналежного виховання та (чи) нагляду з боку осіб, які відповідають за
це діяння.

Вина усіх зазначених осіб, які несуть відповідальність за даний вид
делікту, презюмується, тобто особа вважається винною, якщо вона не
доведе, що шкода завдана не з її вини, тобто що вона не є наслідком
несумлінного здійснення або ухилення нею від здійснення виховання та/чи
нагляду за малолітньою особою.

Однак в окремих випадках досить важко встановити, чия вина та
протиправна поведінка стали причиною заподіяння шкоди малолітнім. І тому
законодавець вводить правило, за яким у випадку, якщо малолітня особа
завдала шкоди як з вини батьків (усиновлювачів) або опікуна, так і з
вини закладів або особи, що зобов’язана здійснювати нагляд за нею,
батьки (усиновлювачі), опікун, заклади та особи несуть часткову
відповідальність (ч. 4 ст. 1178 ЦК України). Розмір часток, у межах яких
ці особи нестимуть відповідальність, визначається за домовленістю між
ними або за рішенням суду відповідно до частки вини кожного з них.

Такий самий принцип часткової відповідальності встановлюється
законодавцем і у разі, якщо шкода заподіюється спільними діями кількох
малолітніх осіб (ч. 1 ст. 1181 ЦК України). У цьому разі
відповідальність покладається на їхніх батьків (усиновлювачів) чи
опікунів у частці, яка визначається за домовленістю між ними або за
рішенням суду відповідно до частки вини кожного з них. І лише у разі,
коли в момент завдання шкоди кількома малолітніми особами одна з них
перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна,
цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частці, яка визначається тільки
за рішенням суду (ч. 2 ст. 1181 ЦК України).

Обов’язок батьків (усиновлювачів), опікунів чи інших фізичних осіб, які
на правових підставах здійснюють виховання малолітньої особи щодо
відшкодування шкоди, завданої малолітньою особою, не припиняється у разі
досягнення нею повноліття (ч. 5 ст. 1178 ЦК України). Однак із цього
загального правила законодавець робить єдиний виняток, який зводиться до
того, що ця особа може бути зобов’язана судом частково або в повному
обсязі відшкодувати шкоду, завдану нею у віці до чотирнадцяти років,
проте лише за повної сукупності таких умов:

1) ця шкода завдана життю або здоров’ю потерпілого;

2) малолітня особа, після досягнення нею повноліття, має достатні для
цього відшкодування кошти;

3) батьки (усиновлювачі), опікуни чи інші фізичні особи, які на правових
підставах здійснювали виховання малолітньої особи, на яких був
покладений обов’язок щодо відшкодування шкоди, завданої малолітнім, є
неплатоспроможними або померли.

Щодо відшкодування шкоди, заподіяної неповнолітньою особою, то згідно зі
ст. 32 ЦК України неповнолітніми визнають фізичних осіб віком від 14 до
18 років. Незважаючи на те, що дані особи наділені неповною цивільною
дієздатністю, вони визнаються повністю деліктоздатними (ст. 33, ч. 1 ст.
1179 ЦК України), а значить, такими, що можуть самостійно у повному
обсязі нести покладену на них відповідальність.

Однак, незважаючи на те, що в цьому віці особи вже досягли певного
психічного рівня та мають певний життєвий досвід, щоб оцінювати свої
вчинки та нести за них відповідальність, вони, у переважній більшості
випадків, не мають достатньої кількості майна, коштів чи інших
матеріальних ресурсів, яких було б достатньо для відшкодування завданої
ними шкоди. Враховуючи ці обставини, законодавець, окрім визнання за
неповнолітнім здатності нести відповідальність за завдану ним шкоду
самостійно на загальних підставах (ч. 1 ст. 1179 ЦК України),
встановлює, що у разі відсутності у неповнолітньої особи майна,
достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода
відшкодовується субсидіарно її батьками (усиновлювачами) або
піклувальником, а у випадку, якщо неповнолітня особа перебувала у
закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, то і
цим закладом (ч. 2 ст. 1179 ЦК України).

Субсидіарність даної відповідальності полягає в тому, що основна вимога
про відшкодування завданої шкоди пред’являється до неповнолітнього, і
лише у разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для
відшкодування завданої шкоди, як співвідповідачі будуть факультативно
притягуватися до відповідальності батьки й інші вказані особи.

Коли майна неповнолітнього виявиться цілком достатньо для того, щоб
відшкодувати завдану ним шкоду в повному обсязі, питання про притягнення
до відповідальності інших осіб не виникає взагалі.

При цьому батьки (усиновлювачі), піклувальники та заклад, що виконує
функції піклувальника, будуть відшкодовувати завдану неповнолітнім шкоду
лише у тій частці, яка залишилася після того, як шкоду відшкодувала
неповнолітня особа, а у разі, коли у неповнолітнього взагалі немає
майна, — у повному обсязі.

Протиправність поведінки вказаних осіб полягає у тому, що вони неналежно
виконали покладений на них обов’язок виховання та нагляду за
неповнолітнім. При цьому вина батьків (усиновлювачів), піклувальників та
закладу, що викопує функції піклувальника, за неналежне виховання та
нагляд за неповнолітнім презюмується, тобто вони будуть відповідати за
завдану ним шкоду, якщо не доведуть, що вона завдана не з їхньої вини.

Певна специфіка притаманна випадку відшкодування шкоди, завданої
спільними діями кількох неповнолітніх осіб. У цьому разі шкода
відшкодовується ними у частці, яка визначається за домовленістю між;
ними або за рішенням суду (ч. 1 ст. 1182 ЦК України), а у разі, коли
один із них на момент завдання шкоди перебував у закладі, який за
законом здійснює щодо неповнолітніх функції піклувальника, цей заклад
відшкодовує завдану шкоду у частці, що визначається за рішенням суду (ч.
2 ст. 1182 ЦК України).

На відміну від відшкодування шкоди, завданої малолітніми особами, момент
припинення відповідальності батьків (усиновлювачів), піклувальників та
закладу, який здійснює щодо неповнолітнього функції піклувальника,
залежить від досягнення ним повноліття та певних інших обставин.

У зв’язку з цим ці особи звільняються від субсидіарної відповідальності
за протиправне діяння неповнолітнього у разі:

1) якщо неповнолітня особа, яка завдала шкоди, досяг повноліття (ч. 3
ст. 1179 ЦК України);

2) якщо неповнолітня особа, яка завдала шкоди, стане власником майна,
достатнього для відшкодування шкоди до досягнення повноліття (ч. 3 ст.
1179 ЦК України).

Така позиція законодавця пов’язується насамперед з тим, що у зазначених
випадках неповнолітня особа фактично набуває повної дієздатності або
стає спроможною відшкодувати завдану нею шкоду в повному обсязі. [22, c.
395]

3.Відповідальність за завдання моральної шкоди

3.1.Нормативне закріплення на відшкодування моральної шкоди.

У правових державах компенсація моральної шкоди доволі ефективно
використовується для захисту особистих немайнових прав громадян вже
досить давно.

Неправомірність ситуації, за якої злочинець, відбувши покарання. Збував
про злочин, а життя його жертви залишалось понівеченим навічно, призвела
до того, що судді Франції та Великої Британії стали призначати
винагороду “за сльози, муки і безсонні ночі” При цьому, найбільш
“зручним” способом її відшкодування вважалася грошова форма.

Ще у ХVІІ ст. голландський юрист Гуго Грацій писав … гроші при бажання
потерпілого можуть оплатити … завдану гідності шкоду, адже гроші є
загальним мірилом корисності речей…”

Цивільне законодавство дореволюційних часів не містило загальних норм,
які б передбачали можливість відшкодування моральної шкоди. Компенсація
за особисту образу могла бути стягнута в порядку цивільного судочинства
тільки у випадку, якщо вона побічно відображалась на майнових інтересах
потерпілого. Законодавчому впровадженню відшкодування моральної шкод в
грошовій формі перешкоджали погляди панівного класу – дворянства, яке
було виховане в дусі нетерпимості до можливості збагачення за рахунок
своєї приниженої честі та гідності.

Після революції 1917 року менталітет суспільства істотно змінився, але
не змінилось негативне ставлення до відшкодування моральної шкоди в
грошовій формі. Принцип компенсації моральної шкоди визнавався класово
чужим соціалістичній правосвідомості. Така доктрина ґрунтувалась на
твердженнях про неможливість вимірити гідність радянської людини в
нікчемному металі.

У зв’язку з цим цивільне законодавство СРСР, а відповідно і УРСР не
передбачало ані самого поняття моральної шкоди, ані зрозуміло,
можливості її відшкодування. Суди також незмінно відмовляли в
задоволенні позовів про компенсацію моральної шкоди в грошовій формі.

Поняття “моральна шкода” було легалізоване в цивільному праві лише з
прийняттям 12 червня 1990 р. Закону СРСР “Про пресу та інші засоби
масової інформації”. Хоча він і не розкривав зміст цього питання, ст. 39
закріплювала, що моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянинові
результаті поширення засобом масової інформації відомостей, які не
відповідають дійсності, принижують честь та гідність громадянина або які
заподіюють йому іншу немайнову шкоду, відшкодовується за рішенням суду
засобами масової інформації, а також винними посадовими особами та
громадянами. Передбачалося, що відшкодування моральної шкоди
здійснюється в грошовій формі, в розмірі, визначеному судом.

Істотний крок уперед було зроблено прийняттям. Основ цивільного
законодавства Союзу РСР і республік 31.05.1991 року, д нарешті моральна
шкода було визначена як “фізичні або моральні страждання”. З розпадом
Радянського союз Україна розпочала будівництво демократичної, правової,
соціально держави, яка неможлива без створення дієвого механізму захист
прав і свобод громадян, а також забезпечення відшкодування шкод завданої
їх порушенням. З урахуванням цього, 6 травня 1993 р. було прийнято закон
“Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України,
що стосується захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і
організацій” яким передбачено новий спосіб захисту цивільних прав
особистих прав – компенсацію моральної шкоди.

Під шкодою в цивільному праві розуміють несприятливі зміни охоронюваного
законом блага, яке може бути як майновим, так і немайновим
(нематеріальним).

Немайнові блага, які охороняються законом, перераховані в Конституції та
Цивільному кодексі України. Це право на життя і охорону здоров’я, право
на свободу та особисту недоторканість, та недоторканість житла та
свободу пересування, право на сім’ю, безпечне довкілля, право на повагу
до гідності та честі, право на недоторканість ділової репутації, на
особисте життя та його таємницю, на інформацію, на особисті папери,
таємницю кореспонденції та інші.

У п.3 постанови Пленуму ВСУ “Про судову практику в справах про
відшкодування моральної (немайнової) шкоди” від 31 березня 1995 р.
наводиться наступне поняття моральної шкоди – “втрати немайнового
характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних
явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або
бездіяльністю інших осіб”.

У ст. 23. ЦК України відсутнє визначення поняття “Моральна шкода”. На
думку окремих вчених, це правильно, оскільки кожне визначення такої
шкоди. Що міститься у літературних джерелах, є неповним.

А значить, неодмінно неповним було б і легальне визначення цього
поняття. Тому законодавець правильно вчинив, перелічивши у ст. 23 ЦК
України лише способи прояву такої шкоди.

Так, згідно з ч. 2 ст. 23 ЦК моральна шкода полягає:

у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з
каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я4

у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з
протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких
родичів;

у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку зі
знищенням чи пошкодженням її майна;

у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації
фізичної або юридичної особи.

Визначення змісту моральної шкод через поняття страждань означає, що дії
заподіювача шкоди повинні знайти своє відображення у свідомості
потерпілого, викликати певну психічну реакцію. При цьому несприятливі
зміни в охоронюваних законом благах визначаються у свідомості людини у
формі негативних відчуттів (фізичних страждань) або переживань (душевних
страждань). Змістом переживань можуть бути страх, сором, приниженні або
інший несприятливий психологічному аспекті стан. Очевидно, що будь-яка
неправомірна дія або бездіяльність можуть викликати у потерпілого
душевні страждання різного ступеня і позбавити його повністю або
частково психічного благополуччя.

Однією їх форм моральної шкоди є фізичні страждання, поняття яких не
збігається за своїм змістом з поняттям “фізична шкода” або “шкода
здоров’ю”. Адже фізична шкода (яку, на думку російського правознавця
О.Ерделевського доцільно було б назвати” трагічною шкодою”) – це
будь-які негативні зміни в організмі людини, які перешкоджають її
благополучному біологічному функціонуванню. Фізична (органа) шкода є
шкодою матеріальною з природничо-наукової точки зору: разом з тим
немайновою шкодою; негативні зміни відбуваються в організмі, тобто в
матеріальній сфері потерпілого, під впливом певних зовнішніх чинників.
Ці зміни, у свою чергу призводять або можуть призвести до негативних
змін у стані психічного благополуччя та в майновій сфері особистості.

Негативні зміни в стані психічного благополуччя виражаються в обох видах
страждань (моральна шкода), а негативні зміни в майновій сфері – у
витратах, пов’язаних з корекцією або функціональною компетенцією
недоліків в організмі потерпілого і втраті доходу (майнова шкода). Таким
чином, будь-яка фізична шкод з точки зору її відшкодування розпадається
на моральну та майнову шкоду. А оскільки опосередковане через
відшкодування майнової шкоди відшкодування фізичної шкод виражається, як
і відшкодування моральної шкод у грошовій формі, то постає питання про
їх розмежування.

Говорячи про відмежування моральної шкоди від інших її видів, слід
зазначити, що у разі порушення немайнових прав або благ виникає
немайнова шкода. Поняття останньої ширше поняття “фізична шкода” і
повністю охоплює його. Так, приниження честі і гідності, порушення
недоторканості особистого життя, утворюючи немайнову шкоду знаходяться
за межами фізичної шкоди. Найбільш вичерпний розподіл шкоди за видами –
це на майнову і немайнову шкоду.

При цьому моральна шкода є (або може бути) одним із наслідків заподіяння
будь-якого з цих двох видів шкоди.

За визначенням, даним П.Робіновичем, моральна шкода – це приниження
оцінки гідності людини, яка викликає в її психіці негативні стани та
процеси.

Відшкодування моральної шкоди – це вчинення стосовно людини, котрій
спричинено таку шкоду порушенням її загально соціальних (природних) прав
чи свобод, певних дій, які спрямовані на усунення або ж послаблення у
неї негативних психічних станів і процесів, викликаних приниженням її
гідності внаслідок цього порушення.[24, c.9]

Слід зазначити, що основним документом, який визнаний багатьма країнами
і який закріплює і гарантує основні права та свободи людини є
Конституція про захист прав та свобод 1950 р. Будучи визнаною і
Україною, вона є частиною її національного законодавства, а тому
потребує неухильного дотримання та застосування національними судами.
Тим більше, що відомо: майже всі рішення Європейського суду з прав
людини т основоположних свобод, в яких держава-відповідач визнається
порушником Конвенції про захист прав людини та основоположник свобод,
торкаються у тій або іншій формі питання саме про компенсацію моральної
шкод.

Право на відшкодування моральної шкоди закріплено і в Конституції
України, згідно з якою громадяни мають право на відшкодування моральної
(немайнової) шкод:

завданої збиранням, зберіганням, використанням і поширенням
недостовірної інформації про громадянина та членів його сім’ї (ст. 32);

завданої громадянам незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю
органів державної влади (ст. 56);

завданої безпідставним засудженням громадян (ст. 62);

завданої фізичним і юридичним особам актами і діями, які визнані
Конституцією Судом неконституційними (ст. 152).

У ЦК містяться правові норми, в яких закріплено, що відшкодування
моральної шкоди є одним із способом захисту цивільних прав (п.9 4.2
ст.16), визначено, в чому може бути виражена моральна шкода, форми її
відшкодування та критерії визначення розміру (ст.23), перелічено
підстави відповідальності за завдану моральну шкоду, а також випадки її
“безвинного” відшкодування (ст. 1167).

Слід зазначити, що чинний ІДК України, у порівнянні з Цивільним кодексом
УРСР 1963 p., передбачає значно більшу кількість випадків можливого
відшкодування моральної шкоди, їх перелік, сформований на підставі норм
ЦК України (Додаток №2) .

Необхідно зауважити, що вимоги про відшкодування заподіяної фізичній або
юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються не тільки,
коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено або випливає з
положень Конституції України чи закріплено Цивільним кодексом України, а
також у випадках, передбачених іншими актами законодавства, які
встановлюють відповідальність за заподіяння моральної шкоди. Такими
актами зокрема, є закони України “Про державну податкову службу в
Україні”, “Про захист прав споживачів”, “Про оперативно-розшукову
діяльність”, “Про інформацію”,

“Про охорону праці”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про авторське
право і суміжні права”, “Про порядок відшкодування шкоди, завданої
громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства,
прокуратури і суду”, “Про інформаційні агентства”, “Про
телекомунікації”, “Про боротьбу з корупцією”, “Про режим іноземного
інвестування”, “Про звернення громадян”, “Про державну підтримку засобів
масової інформації та соціальний захист журналістів” та інші.

Постановления судами рішень про стягнення моральної шкоди у випадках, не
передбачених законодавчими актами, є підставою для їх скасування
Верховним Судом У v ни. Так, наприклад, 18 листопада 2004 року Судова
палата у цивільних справах Верховного Суду України скасувала рішення
суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду в частині задоволення
позову колишнього працівника органів внутрішніх справ, що звільнився з
МВС за станом здоров’я, до страхової компанії про стягнення з останньої
моральної шкоди. Як було відзначено Судовою палатою, позивача було
застраховано відповідно до Закону України “Про міліцію”, страхова
компанія виступала лише уповноваженою на виплату страхових виплат
організацією, а тому на відносини останньої із застрахованим працівником
МВС Закон України “Про захист прав споживачів” не поширюється. У зв’язку
з цим, підстави для стягнення відшкодування моральної шкоди зі страхової
компанії відсутні.

Питання процедури розгляду судами справ про відшкодування моральної
шкоди врегульовані процесуальними кодексами України. Суди враховують
також постанови Пленуму Верховного Суду України:

– “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі,
гідності і ділової репутації громадян та організацій” від 28.09.1990р.
№7;

– “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про
відшкодування шкоди” від 27.03.1992 р. № 6;

– “Про судову практику в справах про відшкодування моральної
(немайнової) шкоди” від 31.03.1995 р. № 4;

– “Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав
споживачів” від 12.04.1996 р. № 5;

– “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від
01.11.1996р. №9;

– “Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені
права потерпілих від злочинів” від 02.07.2004 р. № 13;

роз’яснення Вищого арбітражного суду України “Про деякі питання
вирішення спорів, пов’язаних з відшкодуванням моральної шкоди” від
29.02.1996 р. № 02-5/9ь та його листи від 27.04.1995 р. № 01-8/281, від
16.05.1996 р. № 01-8/187 та інші.

3.2. Визначення розміру відшкодування моральної шкоди

Право на відшкодування моральної шкоди виникає за наявності передбачених
законом умов або підстав відповідальності за заподіяну шкоду.

Виходячи з аналізу ст. 1167 Цивільного кодексу України (далі — ЦК)
“Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду”, зобов’язання з
відшкодування моральної шкоди виникає за наявності:

1) моральної шкоди як наслідку порушення особистих немайнових прав або
посягання на інші нематеріальні блага;

2) неправомірних рішень, дій чи бездіяльності заподіювача шкоди;

3) причинного зв’язку між неправомірною поведінкою і моральною шкодою;

4) вини заподіювача шкоди.

Необхідно підкреслити, що характер шкоди (моральної) не визначається
об’єктом, якому вона завдається. Моральна шкода може мати місце як при
порушенні особистих прав, так і майнових інтересів. Як зазначено у п. 4
постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах
про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” від 31.03.1995 р. № 4, у
позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути
зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями
(бездіяльністю) її заподіяно та якими доказами вона підтверджується.
Факт заподіяння моральної шкоди повинен довести позивач.

Отже, як вважає український правознавець З.Ромовська, наявність
моральної шкоди не визнана прямим наслідком кожної протиправної
поведінки. З такою позицією не погоджується ряд правників. На їх думку,
слід застосовувати принцип презумпції заподіяння моральної шкоди
неправомірною дією і передбачати, що потерпілий відчуває страждання,
якщо правопорушник не доведе зворотне. Моральна шкода має розглядатися
постійним супутником кожної протиправної поведінки щодо фізичної особи.

На сьогодні застосування принципу презумпції моральної шкоди прямо не
випливає з чинного законодавства. Загальне правило про розподіл тягаря
доказування, встановлене ст. 60 Цивільного процесуального кодексу
України (далі — ЦПК), передбачає, що кожна сторона повинна довести ті
обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та
заперечень. І з цієї точки зору потерпілий повинен довести факт
спричинення йому моральної шкоди, щоб суд вирішив питання про
відшкодування на його користь. Однак огляд судової практики показує
зворотне. Суди фактично застосовують презумпцію заподіяння моральної
шкоди: встановивши факт вчинення неправомірної дії, суди передбачають,
що моральна шкода заподіяна, і в подальшому розглядають питання про
розмір її відшкодування в грошовій чи в іншій формі.

І така практика навіть за сьогоднішнього стану законодавства не
позбавлена законних підстав. Згідно з ч. 2 ст. 57 ЦПК засобами
доказування є: пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників,
допитаних як свідків, показання свідків, письмові докази, речові докази,
зокрема звуко- і відеозаписи, висновки експертів.

Тому заява позивача про те, що він відчував фізичні або душевні
страждання, є прямим доказом факту заподіяння моральної шкоди, а оцінка
цього доказу — прерогатива суду. Прямих доказів протилежного відповідач,
природно, надати не може. Показання свідків чи висновок експертизи
можуть бути лише непрямими доказами заподіювача шкоди.

Наступною умовою відповідальності за заподіяння моральної шкоди є
протиправність поведінки — невиконання юридичного обов’язку,
встановленого нормою права. Відповідно до форм юридичних обов’язків
протиправність виступає у формі дії і бездіяльності. При цьому, під
протиправною дією розуміють поведінку, що заборонена законом, а під
протиправною бездіяльністю — невчинення особою дій, які вона була
зобов’язана за законом вчинити.

Норми, які передбачають захист цивільних прав за допомогою такого
способу, як відшкодування моральної шкоди, містяться не лише в нормах
цивільного, а й інших галузей права.

Наявність причинного зв’язку між протиправним діянням і моральною
шкодою, що є третьою підставою відповідальності за завдану моральну
шкоду, виражає зв’язок протиправної поведінки і шкоди, що настала, при
якому протиправність є причиною, а шкода — наслідком. Заподіювач несе
відповідальність лише за ту шкоду, яка є необхідним наслідком його
поведінки. Неправомірне діяння повинно бути головною причиною, що з
неминучістю тягне за собою заподіяння моральної шкоди, необхідною умовою
настання негативних наслідків у вигляді фізичних або душевних страждань.

Встановлення причинного зв’язку між протиправною поведінкою і моральною
шкодою дає можливість визначити суб’єкта І відповідальності та її межі,
тобто 1 особа має нести відповідальність лише за ту шкоду, яка викликана
саме її поведінкою.

Моральна шкода підлягає відшкодуванню лише за наявності вини особи, яка
її завдала (ч. 1 ст. 1167 ЦК), у формі як умислу, так і необережності.
Необхідність врахування вини закріплюється також у законах України “Про
інформацію” (ст.49), “Про туризм” (ст. 33) та інших.

Особа звільняється від відповідальності з відшкодування моральної шкоди,
якщо доведе, що остання завдана не з її вини. Це є наслідком дії в
цивільному законодавстві презумпції (припущення) винуватості, сутність
якої полягає в тому, що особа, яка завдала шкоди, вважається винною в
цьому до тих пір, поки не доведе відсутність своєї вини. Якщо у процесі
дослідження всіх матеріалів справи не вдасться спростувати цю
презумпцію, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність
вини заподіювача шкоди.

У разі завдання моральної шкоди неправомірно вчиненими діями кількох
осіб, розмір відшкодування визначається з урахуванням ступеня вини
кожної з них. При цьому, якщо шкоду завдано спільно, тобто
взаємопов’язаними, сукупними діями або діями з єдиним наміром,
заподіювачі шкоди несуть перед потерпілим солідарну відповідальність
(ст. 1190 ЦК).

У ч. 2 ст. 1167 ЦК встановлюються випадки так званої безвинної
відповідальності органу державної влади, органу влади.

Автономної геспуоліки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної
або юридичної особи за завдану ними моральну шкоду, а саме:

1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю
фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки.

При цьому слід зазначити, що коли шкода завдана життю або здоров’ю
фізичних осіб — володільців джерел підвищеної небезпеки — внаслідок їх
взаємодії, то моральна шкода підлягає відшкодуванню залежно від ступеня
їхньої вини за правилами ст. 1188 ЦК. Якщо ж шкода завдана майну
фізичної особи, то права на відшкодування моральної шкоди без вини
заподіювача шкоди у потерпілого не виникає;

2) якщо шкоди завдано особі внаслідок її незаконного засудження,
незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного
застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про
невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення
адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

З в інших випадках, встановлених законом.

Таким чином, підставою відповідальності за завдану моральну шкоду є
цивільне правопорушення, структурними елементами якого є чотири
вищеописані складові (за винятками, встановленими чинним законодавством
України).

Визначення розміру відшкодування моральної шкоди — це елемент
цивільно-правового спору, що вирішується судом.

Оскільки випадки та обставини, за яких може бути заподіяна шкода, мають
широке коло, законодавець допускає відшкодування завданої моральної
шкоди грішми, іншим майном або в інший спосіб (абз.1 ч.3 ст.23 ЦК
Укарїни). Потерпілі, які самостійно здійснюють свої цивільні права,
мають право дати згоду на пропозицію відповідача про відшкодування шкоди
в натуральному вигляді, тобто певними товарами чи послугами.

Однак у законодавстві та у судовій практиці, а також у теоретичних
розробках провідним визнається грошове відшкодування моральної шкоди.

Важливою проблемою, що і постає перед судом під час вирішення справи про
відшкодування моральної шкоди, є обчислення розмірів грошової (майнової)
компенсації. Однак якщо обсяг і розмір компенсації майнової шкоди
визначений законом (більш того, розмір такої шкоди об’єктивно існує у
вигляді ціни речі або розміру витрат), то розмір відшкодування моральної
шкоди має визначити суд.

Принцип еквівалентного відшкодування, який взагалі властивий цивільному
праву, не застосовується при відшкодуванні шкоди, заподіяної особистим
немайновим правам і благам: обсяг шкоди неможливо точно вирахувати,
оскільки моральна шкода не має вартісного еквіваленту. Будь-яка
компенсація такої шкоди не буде адекватною дійсним стражданням, тому
будь-який її , розмір може мати суто умовний вираз.

Критерії оцінки, якими можна керуватися при визначенні розміру
відшкодування моральної шкоди, різноманітні. Відповідно до абз. 2 ч. 3
ст. 23 ЦК розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається
судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних
страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його
можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної
шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням
інших обставин, які мають істотне значення.

Зокрема, згідно з п. постанови Пленуму ВСУ від 31.03.1995 р. № 4
враховуються стан здоров’я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його
життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової
репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану,
добровільне — за власної ініціативи чи за зверненням потерпілого —
спростування інформації редакцією засобу масової інформації.

Президія Вищого арбітражного суду України в п. 6 роз’яснення від
29.02.1996 р. № 02-5/95 вказала, що розмір компенсації моральної шкоди
залежить від характеру діяння особи — заподіювача шкоди, а також від
негативних наслідків через порушення немайнових прав позивача.

При цьому в судових рішеннях обов’язково мають наводитися мотиви
визначення розміру відшкодування моральної шкоди. Слід пам’ятати, що
моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка
підлягає відшкодуванню, та не пов’язана з розміром цього відшкодування
(ч.4 ст. 23 ЦК).

Відповідно до ст. 1190 ЦК, у разі завдання моральної шкоди неправомірно
вчиненими діями кількох осіб, розмір відшкодування визначається з
урахуванням ступеня вини кожної з них. Згідно зі ст. 1193 ЦК розмір
відшкодування моральної шкоди може бути зменшений судом з урахуванням
ступеня вини потерпілого та матеріального стану відповідача (фізичної
особи).

Моральна шкода, як правило, відшкодовується одноразово, але у випадках,
встановлених договором або законом, платежі по її , відшкодуванню можуть
мати періодичний характер.

У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначають у
кратному співвідношенні з розміром мінімальної заробітної плати чи
неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього
питання повинен брати до уваги той їх розмір, що діяв на час розгляду
справи. При цьому суд має виходити) із засад розумності та
справедливості (ч. З ст. 23 ЦК). Невипадково компенсація моральної шкоди
є єдиним цивільно-правовим інститутом, де законодавець спеціально
наказав ураховувати вимоги розумності і справедливості при визначенні
розміру компенсації. Очевидно, перш за все бралася до уваги відсутність
інструментів для точного) виміру абсолютної глибини 5 страждань людини,
а також підстав для вираження глибини цих страждань у грошах.

Як уже згадувалось, ЦК України не визначає розмірів відшкодування
моральної шкоди. На відміну від ЦК УРСР 1963 р., у ст. 440і якого було
передбачено мінімальний розмір відшкодування моральної шкоди — п’ять
мінімальних розмірів заробітної плати, він не встановлює і меж розміру
(мінімального та максимального) відшкодування моральної шкоди.

Верховна Рада України неодноразово розглядала законопроекти про
визначення максимального відшкодування за моральну шкоду, завдану
поширенням неправдивої інформації, але жоден із них не був прийнятий. На
їх відхиленні наполягали представники засобів масової інформації,
вважаючи, що позови на мільйонні суми можуть звести нанівець право на
свободу слова, розорити “невигідні” видання. Політики, навпаки,
вважають, що тільки за допомогою великих за розміром грошових
відшкодувань можна застерегти представників преси від поширення
неправдивої інформації.

У результаті закон, який би встановлював певну граничну межу розміру
можливого відшкодування моральної шкоди, завданої засобами масової
інформації, прийнято не було. Однак все ж таки були запроваджені
механізми (у вигляді державного мита, пропорційного розмірам заявлених
вимог — від 1 до 10% ціни позову), які змусили позивачів реально
оцінювати заподіяну їм моральну шкоду і не висувати до засобів масової
інформації необгрунтованих мільйонних позовів.

Повертаючись до визначення судами розмірів відшкодування моральної
шкоди, слід зазначити, що чинне законодавство не містить способів їх
обчислення.

На думку значної кількості юристів-практиків та науковців, для
визначення сум відшкодування потрібні спеціальні знання, адже кожен
випадок має свої відмінні риси. Людина — істота біопсихосоціальна,
порушення функціонування однієї зі складових її організму тягне за собою
погіршення (або порушення) функціонування всього організму. Тому розмір
відшкодуванні моральної шкоди буде більші адекватним, якщо у процес
оцінки будуть застосовані спеціальні психологічні, медичні та інші
знання, для чого під час судового розгляду доцільно було б призначати
відповідну судову експертизу.

Для обчислення розміру відшкодування на сьогодні пропонуються різні
методики, які намагаються виробити універсальну формулу, застосування
якої дало б можливість приймати більш-менш однакові за розміром
відшкодування судові рішення у справах з подібними правопорушеннями.

Наприклад, російський вчений О. Ерделевський запропонував методику
визначення розміру компенсації моральної шкоди, яка грунтується на:

– презюмуванні моральної шкоди — страждань, які повинна відчувати
“середня”, “нормально” реагуюча на протиправні щодо неї діяння людина;

– визначенні базисного рівня розміру компенсації за страждання,
спричинені заподіянням тяжкої шкоди здоров’ю, що приймається в розмірі
720 мінімальних розмірів заробітної плати (дохід працюючої людини за 10
років);

– розробленій шкалі співвідношень розмірів компенсації моральної шкоди
на основі співвідношень максимальних санкцій норм Кримінального кодексу,
що передбачають відповідальність за посягання на аналогічні права
людини;

– розробленій формулі, за допомогою якої можна визначати розмір
компенсації та яка враховує критерії, що повинен прийняти до уваги суд
при вирішенні відповідного питання. Ця формула має наступний вигляд:

D = d * fv* i * c * (l- fc),

де:

D (від англ. damage — збиток) — розмір компенсації дійсної моральної
шкоди;

d (від англ, damage — збиток) — розмір компенсації презюмованої
моральної шкоди;

fr (вія англ. fault — вина, violator — заподіювач шкоди) — ступінь вини
заподіююча шкоди, при цьому 0 Список використаної літератури Конституція України /Із змінами внесеними згідно із Законом №2222-ІV від 08.12.2004 р. К.: Велес, 2006. – 48 с. Про порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянам незаконними діями органів дізнання, досудового слідства та суду”: Закон України від 1.12.1994 р. ст. 1 №226/94-ВР. Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди Поставна Пленуму ВСУ від 31.03.1995 р. № 4 – п.4. Про судову практику в справах по позовам про захист права приватної власності – Постанова Пленуму ВСУ від 22 грудня 1995 р. п. 12. Цивільний кодекс України – К.: Видавничий дім “Скіф”, 2005 – 272 с. (Серія Кодекси і закони України) с. 271. Цивільне право України6 Підручник: У 2 т/ Борисова В.І. (кер. Авт. Коп.) Баранова Л.М., Жилінкова І.В. та ін. – К. Юрінком інтер 2004 р. – т. 2. 332с. Цивільне право України: Навч. посібник (За заг. ред. І.Я. Бірюкова, Ю.О.Заіка. – К. Істина 2004 – 224 с. Цивільне право України. Підручник у 2 кн./О.В. Дзера (керівн.авт. коп..) Д.В. Довгерт, О.В. Кузнєцова – К. – Юрінков інтер – 2002 р. с. 458. Цивільне право України і Підручник за зар. Ред. Панченко М.І. – к.: Знання 2005 р. – 583 с. (Вища освіта ХХІ ст.) Цивільне право/ за ред. О.А. Підопригори Д.В. Бобрової навч. посіб. для студ. юр. вузів. –К.: Вен тур. 1996 р. 480с. Цивільне право України: Підручнк / Є.О.Харитонов, Н.О. Саніахметова – К.: Істина, 2003 – 476 с. Цивільне право України Академічний курс: Підручник: у 2 т./За ред.М.Я. Шевченко. Особлива частина – Х. Видав. Дім “Ін. Юре” 2003 р. – 408 с. К.Б. Ярошенко “Спеціальні випадки відповідальності за заподіяння шкоди” – М. Юрид. літ. – 1997 р. М.Лікуліна. Відшкодування майнової та моральної (немайнової) шкоди завданої незаконними діями ретроспектива і сьогодення. – Право України 2004 р. №12 ст. 109. І.Багірова. Застосування судами законодавства України щодо відшкодування моральної шкоди: проблемні питання/ Про Україну 2006 р. №5 ст. 8. “Історія розвитку моральної шкод та співвідношення її з іншими видами” – Юридичний вісник України №23 10-16 червня 2006 р. ст. 9. Випадки відшкодування моральної шкоди – Юридичний вісник України № 24 17-23 червня 2006 р. ст. 18. Солодко Е. Моральний в ред. Поняття и порядок возмещения // Бізнес – 1996 р. - №8. І.Боровска. Право фізичних осіб на відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення права на безпечне для життя і здоров’я довкілля. – Право України 2004 р. № 9 ст. 58. Додаток 1 (2) Зразок позовної заяви про відшкодування завданих збитків До Кіровського місцевого районного суду м. Дніпропетровська Позивач: Кирпа Микола Степанович, який мешкає за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Тиха, 14/3 Відповідач: закрите акціонерне товариство "Січ", юридична адреса: М.Дніпропетровськ, вул. Пархоменка, 100 Третя особа: Ющенко Семен Сидорович, який мешкає: М.Дніпропетровськ, вул. Довженко, 11 Ціна позову: 2800 (дві тисячі вісімсот) грн.. ПОЗОВНА ЗАЯВА 10 квітня 2004 р. на перехресті вул. Дніпровської і проспекту Гагаріна сталася дорожньо-транспортна пригода. При цьому я на автомобілі ВАЗ-2110, 2001 р. випуску, державний реєстраційний номер А 65-11 ЯА, рухався по вул. Дніпровській і проїжджав перехрестя на дозволений сигнал світлофора, а водій Ющенко С.С. на автомобілів ГАЗ, мікроавтобус, державний реєстраційний номер 30-15 ЯАА, рухався по проспекту Гагаріна і проїжджав перехрестя на заборонений сигнал світлофора. У результаті дорожньо-транспортної пригоди автомобілю ВАЗ-2110, 2001 р. випуску, державний реєстраційний номер A 65-11 ЯА, що належить мені на праві приватної власності, завдані технічні пошкодження. Дорожньо-транспортна пригода сталася з вини водія Ющенка С.С., який керував автомобілем ГАЗ, державний реєстраційний номер 30-15 ЯАА, що належить відповідачу. Про це свідчать матеріали перевірки, проведеної Державтоінспекцією Кіровського району м. Дніпропетровська. Згідно зі складеною калькуляцією вартість ремонту мого автомобіля становить: а) вартість робіт — п'ятсот грн..; б) вартість замінених деталей і використаних матеріалів — тисяча шістсот грн..; в) за послуги зі складання калькуляції - сто грн. Всього — дві тисячі грн. Крім того, за висновком експерта у мого автомобіля погіршився товарний вигляд на 10 %, що у грошовому еквіваленті становить вісімсот грн від його вартості. Загальна сума завданої матеріальної шкоди становить 2800 (дві тисячі вісімсот) грн. Відповідно до ст. 1188 Цивільного кодексу України ПРОШУ: Стягнути з відповідача — закритого акціонерного товариства "Січ" — на мою користь як відшкодування завданої шкоди дві тисячі вісімсот грн. і судові витрати. Додаток: 1. Довідка ДАІ про відмову в порушенні кримінальної справи. 2. Калькуляція вартості ремонту автомобіля. 3. Висновок експерта про втрату товарного вигляду автомобіля. 4. Квитанція про сплату витрат за складання експертного висновку. 5. Квитанція про сплату державного мита. 6. Копія позовної заяви. 21 травня 2004 р. Кирпа М.С. Додаток 2 Випадки відшкодування моральної шкоди, передбачені ЦК України № з/п Норма ЦК України Сутність протиправної дії (бездіяльності) Особа, яка має право вимагати відшкодування моральної шкоди Особа, зобов'язана відшкодувати моральну шкоду 1 ч.З ст.39 Недобросовісне без достатньої підстави подання до суду заяви про визнання фізичної особи недієздатною, у задоволенні якої було відмовлено Фізична особа, щодо якої було подано заяву про визнання її недієздатною Заявник, який недобросовісно без достатньої для цього підстави подав заяву про визнання особи недієздатною 2 4.2 СТ.200 Порушення права суб'єкта відносин у сфері інформації Суб'єкт відносин у сфері інформації, права якого порушені Порушгіик прав у сфері інформаця 3 4.2 СТ.216 Вчинення недійсного правочину, в результаті чого завдано моральної шкоди Друга сторона або третя особа Винна сторона такого правочмну 4 ч.З ст-225 Вчинення визнаного в подальшому недійсним правочину дієздатною фізичною особою, що в момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними Особа, яка в момент вчинення правочину не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними Сторона, яка знала про стан фізичної особи 5 4.4 ст.226 Вчинення визнаного в подальшому недійсним правочину з недієздатною фізичною особою дієздатною стороною, яка знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан Опікун недієздатної особи або члени її сім'ї Дієздатна сторона, яка знала про психічним розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан 6 4.2 ст.230 Вчинення визнаного в подальшому недійсним правочину під впливом обману Друга сторона Сторона, яка застосувала обман 7 4.2 СТ.231 Вчинення визнаного в подальшому недійсним правочину під впливом насильства Друга сторона Винна сторона чи інша особа, яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони 8 4.2 СТ.232 Вчинення визнаного в подальшому недійсним правочину внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною Довіритель Представник та друга сторона (солідарне) 9 4.2 ст.233 Вчинення визнаного в подальшому недійсним правочину під впливом тяжкої обставини Друга сторона Сторона, яка скирисі шися тяжкою обставиною 10 4.2 ст.276 Невчинення дій для негайного поновлення порушеного особистого немайнового права фізичної особи Фізична особа, особисті немайнові права якої порушені Орган державної впади, орган впади Автономної Республіки Крим, орган місцевого фізична або юридична особа, рішеннями, діями або бездіяльністю яких порушено права 11 сг.280 Порушення особистого немайнового права фізичної особи Фізична особа, права якої порушені Порушник прав фізичної особи 12 ч.3 ст.298 Глум над тілом померлої особи або місцем її поховання Члени ам7 померлої особи та її близькі родичі Особа, яка вчинила глум 13 4.4 ст.332 Самочинна переробка чужої речі, в результаті якої вартість переробки та нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, а нова річ переходить у власність перероблювана Власник переробленого матеріалу Особа, яка самочинно переробила чужу річ 14 ч.3 ст.386 Порушення прав власності Власник, права якого порушені Особа, яка порушила права власності 15 4.2 ст.393 Порушення внаслідок видання правового акта, визнаного у подальшому судом незаконним, прав власника майна у разі неможливості відновлення попереднього стану Власник майна, права якого порушені Орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, які видали незаконний правовий акт 16 п.4 ч.1 ст.611 Порушення зобов'язання, за яке договором чи законом передбачено такий правовий наслідок, як відшкодування моральної шкоди Інша сторона договору або третя особа, на користь якої укладено договір Особа, що порушила зобов'язання 17 ч.3 ст.700 Ненадання покупцю можливості негайно одержати повну і достовірну інформацію про товар у місці його продажу, якщо внаслідок цього покупець відмовляється від укладеного договору Покупець, який уклав договір Продавець, який не надав можливість одержати інформацію про товар 18 4.2 ст. 1076 Розголошення банком відомостей, що становлять банківську таємницю Клієнт банку Банк, що розголосив банківську таємницю 19 4.1 ст.1168 Завдання фізичній особі каліцтва, іншого ушкодження здоров'я Фізична особа, здоров'ю якої заподіяно шкоду Заподіювач шкоди 20 4.2 ст.1168 Завдання фізичній особі смерті Чоловік (дружина) померлого, батьки (усиновлювачі), діти (усиновлені), особи, які проживали з ним однією сім'єю І Заподіювач шкоди Конституція України 1996 р. стаття 3 ст. 4. Цивільний кодекс України. Кодекс набирає чинності з 1.01.04 р. текст відповід. офіц. –К: школа. 2003 р. – 337с. Загальна декларація прав людини 10.12.1948 р. Преамбула ст. 1. Юридична газети №2 (38) 17 лютого 2005 року ст. 9-16 /Моральна та майнова шкода – тяжкий шлях істини. – С.Козлов. М.І.Панченко. Цивільне право України: Навч. посіб. – К.: Знання, 2005. – с. 493 (Вища освіта ХХІ століття). В.І. Борисова. Цивільне право України: Підручник У.2 т.1. За заг.ред. В.І. способо-фатєєвої В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком інтер, 2004 – Т.2. – 552 с. О.В. Дзера Цивільне право України: Підручник у 2 кн. (Д.В.Боброва, А.С. Довчер. За ред. О.В. Дхери – К.: Юрінком Інтер 2003 р. Цивільний кодекс України: Коментар – Харків, 2003, ст. 754. Цивільний кодекс України: Календар- Харків 2003 ст. 736. Є.О. Харитонов. Цивільне право України: Підручник/ Є.О. Харитонов, Н.О. Санітахметова – К.: Істина, 2003 – 716 с. М.І.Панченко. Цивільне право України. Навч. посібник ст. 149. Постанова Пленуму ВСУ “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами по відшкодуванню. Шкоди від 27 березня 1992 р. п. 9 Постанова Пленуму ВСУ “Про судову практику в справах по позовам про захист права приватної власності від 22 грудня 1995 р. п. 12 М.І. Панченко Цивільне право України: Навч. посібник. – К.: Знання 2005. – с. 496 (Вища освіта ХХІ ст.) Ярошенко К.Б. Спеціальні випадки відповідальності за заподіяння шкоди. –М.: Юрид. літ.1997 р. Громадянське право – М. -, 1944. – Т.1. – с.332. З.І. від 1 грудня 1994 р. “Про порядок відшкодування шкоди, заподіяної громад. Не закон. діями орган. дізнання, досуд. слідства, прокуратури і суду”. Циільне право Укр..Академ.курс частина 2. За ред. Я.М. Шевченко ст.340. Цивільне право України. Борисова В.І. друга частина ст. 470. Закон Закон про відшкодування шкоди правоохоронними та суд. органами. Шевченко Цивільне право України/ Підручник. Ч.2. Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкод №4 від 31.0.1995 р. – п.3. Історія розвитку “моральної шкоди та співвідношення її з іншими видами” – Юридичний вісник України №23 10-16 червня 2006 р. ст. 9.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020