КОНТРОЛЬНА РОБОТА
З предмету “Релігієзнавство”
1. Сутність і походження релігії. 2. Українська греко-католицька церква.
3. Релігія і церква в Україні сьогодні
План
1. Сутність і походження релігії.
2. Українська греко-католицька церква.
3. Релігія і церква в Україні сьогодні
1. Сутність і походження релігії.
Висвітлення першого питання доцільно розпочати з визначення поняття
“релігія”. Слово походить від латинського “religio” і означає “зв’язок”.
У тлумаченні богословів релігія — це все те, що зв’язує, з’єднує людину
з божественністю (“Святе Письмо”, культ тощо). Отже, богословське
визначення релігії виходить з віри в існування Бога. Але воно, так би
мовити, конфесійне, однобічне.
Зазначимо, що релігія — явище дуже складне і має соціальний характер,
тобто воно виникло в суспільстві цілком закономірно й існує разом з ним;
воно поєднує в собі елементи раціонального (наприклад, моральні
настанови) та ірраціонального (наприклад, фантастичні образи
надприродних істот — ангелів, чортів тощо).
Релігія є однією з найдревніших форм суспільної свідомості — однією з
форм відображення світу, але відображення своєрідного.
Характеризуючи цю своєрідність, всі радянські підручники і словники, як
правило, наводили визначення Енгельса про “фантастичне відображення”,
надаючи йому прямо протилежний зміст (фантастичне — значить неправдиве,
негативне, тому релігія є антикультурою).
Спробуємо пояснити істинний сенс енгельсівської формули, бо це має
принципове, методологічне значення. Виникає питання: у зв’язку з чим і
як визначив Ф. Енгельс релігію?
Він полемізував з Є. Дюрінгом (1833—1921 pp.), німецьким філософом XIX
ст., який, зокрема, вимагав заборонити релігію. У відповідь на таку
безглузду вимогу Ф. Енгельс переконливо довів, чому саме релігію
заборонити не можна. Він писав: “Релігія забороняється. Але ж всяка
релігія є не чим іншим, як фантастичним відображенням у головах людей
тих зовнішніх сил, які панують над ними в їх повсякденному житті, —
відображенням, в якому земні сили набувають форму неземних”. Далі він
вважав, що релігія виникла в процесі осмислення людиною сил природи, а
пізніше — суспільних сил, що вона є однією з найбільш давніх форм
духовного освоєння світу, яка випливає з властивостей процесу пізнання.
Так, у свідомості первісної людини панівне значення мали міфологічні та
магічні уявлення. З часом магію змінює релігія як нова панівна форма
суспільної свідомості.
Зазначимо, що фантастичні образи релігії — це форма відображення
дійсності, притаманна усім народам. Вона є необхідним ступенем
сприйняття світу, обумовлена функціями головного мозку і має таке саме
право на існування, як і раціональне, наукове пізнання.
Отже, релігія є однією з форм суспільної свідомості, яка відображає
дійсність в образах і міфах та утверджує віру в їхню реальність.
Релігія, на відміну від таких конкретніших форм суспільної свідомості,
як мораль, політика, право, претендує на всебічне відображення
дійсності. Вона виступає і як світогляд, а саме — як система поглядів на
світ і місце людей у ньому, на принципи їхньої повсякденної поведінки.
Релігія як форма суспільної свідомості та світогляд є однією з
найдавніших і найпоширеніших сфер духовної культури людства.
Отже, істотна особливість релігії полягає в тому, що вона є фантастичною
формою відображення дійсності. Однак з фантазією ми зустрічаємося також
у науці й мистецтві. Виникає питання: що ж таке фантазія, у чому полягає
специфіка її прояву в науковому, художньому, релігійному відображенні
світу?
Художня фантазія — це невід’ємна властивість людського творчого
мислення. Як засіб творчості, вона водночас виступає необхідною
передумовою і наслідком трудової діяльності. В образній формі вона дає
можливість моделювати не тільки світ речей, а й відношення людини до
плоду своєї уяви.
Наукова фантазія пробуджує творчу уяву людини, дає поштовх абстрактному
мисленню, за її допомогою людина здатна випереджати час, силою своєї
уяви моделювати світ речей і відносин, які природа, суспільне буття не
дають у готовому вигляді. Така фантазія спонукає людину до пошуку
істини, до дії.
Релігійна фантазія також моделює світ речей і відносин, вимагає
емоційного відношення людини до плоду власної уяви. Натомість мистецтво,
наприклад, не вимагає визнавати його твори за дійсність, тоді як
релігійний образ видається за реально існуючий об’єкт, з яким треба
рахуватися.
Головною ознакою будь-якої релігії є віра у надприродне. До віри у
надприродне слід віднести уявлення про потойбічні сили у вигляді
божества, ангелів, чортів тощо.
Релігійна віра у надприродне характеризується певними особливостями.
По-перше, вона передбачає не просто наявність у свідомості уявлень про
надприродне, а віру в реальне існування надприродного. По-друге,
релігійна віра обов’язково передбачає емоційне відношення до
надприродного. По-третє, віра в надприродне включає переконаність в
існуванні особливих двобічних відносин між ним і людиною. Віруючий
переконаний в тому, що надприродне не тільки існує, а й може вплинути на
його життя, долю, і що за допомогою певних дій людина, в свою чергу,
може впливати на надприродне, задобрити його, вимолити прощення,
викликати доброзичливе ставлення тощо. Релігія виникла в свідомості
людей під впливом умов суспільного буття, труднощів пізнавального
процесу, потреби виходу із, здавалося б, безвиході, а також емоційного
відношення людини до дійсності. Ця сукупність причин і умов, які
створюють необхідність і можливість виникнення та відтворення
релігійного відображення дійсності, і складає джерело та корені релігії.
2. Українська греко-католицька церква.
Менш проблематичними були в Україні процеси, пов’язані з відродженням
Української греко-католицької церкви (УГКЦ), що виникла на її теренах в
результаті Берестейського собору 1596 р. Ідентифікування діяльності УГКЦ
з відродженням духовної самобутності нашого народу вимагає знань
безпосередньо передсоборних і соборних подШ, подальшого буття так званої
уніатської церкви, а також перегляду її ролі в розвитку національної
самосвідомості і культури.
Як уже зазначалося, універсальний характер київського християнства
передбачав церковну єдність. Д° того ж різні регіони України-Руси
сповідували християнство як у його кирило-мефодіївській, значною мірою
зорієнтованою на Рим, так і православно-візантійських традиціях.
Тому київські князі і митрополити-ієрархи вимушені були активно
контактувати як з східними (Константинополь), так і з західними (Рим)
християнськими центрами.
Перша спроба союзу (унії) української церкви із західною (католицькою),
як вважає відомий церковний історик М. Чубатий, була 1214 p., коли
угорський король мотивував це перед папою Іннокентієм (1198—1214 pp.)
бажанням Галичини бути в єдності з Римською церквою, але із
застереженням, щоб “дозволено було зберегти свій (грецький) обряд”.
Друга спроба впровадження унії припадає на роки князювання Данила.
Данило Романович (1238— 1264 pp.), організуючи хрестовий похід
європейських держав проти монголо-татарської навали, згодився на
підпорядкування церкви під римську юрисдикцію і прийняв від папи
королівську корону (1254 p.).
В подальшому спроби зняття суперечностей і об’єднання православної та
католицької традицій в християнстві проводилися під час Ліонської (1274
р.) і Флорентійської (1439 р.) уній. Ці події не могли не вплинути на
долю християнства в Україні. Москва категорично заперечила Флорентійську
унію: прихильник унії митрополит Ісидор (1436—1458 pp.) був ув’язнений.
ЇЇ перехід на месіанські позиції “третього Риму” повністю зробив
українську церкву православною провінцією Московського патріархату. До
того ж українська церква постійно терпіла утиски від польської влади.
Вихід з кризи вбачався деякими ієрархами православ’я в Україні (Михайло
Рогоза (1588—1596 pp.)) у прийнятті нової унії і скликання з цього
приводу собору.
Собор відбувся у Бресті на початку жовтня 1596 р. Хоч він був скликаний,
власне, тільки для проголошення унії, на нього поряд з прихильниками
папства прибули і його супротивники. Учасники відразу поділилися на два
Собори. Члени малопредставницького Уніатського Собору не припускали й
думки щодо можливості проведення спільного Собору з численними
Противниками унії.
Уніати відкрили засідання в міській соборній церкві, а православні — у
приватному будинку, оскільки Потій (1541—1613 pp.), як місцевий єпископ,
наказав зачинити усі міські церкви Бреста.
Після відмови у проведенні засідання у міській соборній церкві, після
відмови митрополита Михайла Рогози на триразове запрошення прибути з
єпископами на православний Собор було оголошено накази, дані учасникам
собору дворянами, міщанами і братствами зі Львова, Володимира, Галича,
Скали, Підгайців, Кам’янця-Подільського, Києва, Луцька, Мінська, Вільни
та ін. міст: позбавити єпископів-відступників кафедр, не допустити
укладання унії з Римом на місцевому соборі без відома патріархів та
участі усієї Східної церкви, і домагатися, щоб православна церква
користувалася правами, затвердженими королівською присягою.
На підставі цих наказів православний собор засудив проголошення
митрополитом Рогозою та його однодумцями унії з Римом, відкинув унію та
позбавив усіх духовного сану.
Уніатський собор, виконуючи волю папи, 9 жовтня 1596 р. схвалив унію,
піддав анафемі Львівського, Перемишльського єпископів та інших
представників православної церкви, позбавивши їх сану.
3. Релігія і церква в Україні сьогодні
Завдяки певній нормалізації державно-церковних стосунків, створенню
реальної бази для функціонування релігійних організацій, загальній
демократизації українського суспільства відбувається бурхливий процес
відродження релігійно-церковного життя. За роки існування незалежної
України динаміка зростання релігійних організацій наступна:
Найбільше новоутворених релігійних громад з’явилося в минулому році в
Автономній Республіці Крим (143), Київській (з м. Києвом) — 80,
Донецькій (65), Вінницькій (55) та Хмельницькій (53) областях.
На сьогодні Україна — багатоконфесійна держава, де офіційно (на 01.01.99
р.) діє більше 21 тис. релігійних громад, 82 конфесії, напрямів і
тлумачень. Найпомітнішими серед них є: Українська православна церква
(УПЦ), Українська православна церква — Київський патріархат (УПЦ-КП),
Українська автокефальна православна церква (УАПІД), Українська
греко-католицька церква (УГКЦ), Римсько-католицька церква (РКЦ),
євангельські християни-баптисти (ЄХБ), християни віри євангельської
(ХВЄ), адвентисти сьомого дня (АСД), свідки Єгови, а також
мусульманська, реформатська та іудаїстська церкви, що становлять 97,1 %
всієї релігійної мережі України.
Найвпливовішою складовою релігійного життя залишається православ’я.
Загалом воно об’єднує близько 11,5 тис. громад, що становить 54 %
загальної кількості релігійних об’єднань.
Українська православна церква є домінуючою в українському православ’ї.
На сьогодні вона нараховує 35 єпархій, де діють 8000 громад віруючих,
налічує 105 монастирів, 14 духовних навчальних закладів, 37 періодичних
видань, 2108 недільних шкіл та 16 братств. Церковну службу здійснюють
біля 6,5 тис. священиків. У 1991 р. церква отримала від Московської
патріархії самостійність в управлінні, але канонічно підпорядкована
патріарху Московському і всієї Русі — Алексію II (нар. 1929 p.).
Управління церквою здійснює Синод УПЦ на чолі з предстоятелем
митрополитом Володимиром. Найбільш питома вага громад УПЦ у Вінницькій
(69,6 %), Хмельницькій (64,4 %), Луганській (60,8 %), Волинській (59,3
%) та Полтавській (58,1 %) областях.
Українська православна церква — Київський патріархат, керована
патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом, нараховує 28
єпархій, 2,3 тис. громад, має 17 монастирів, 1745 служителів культу, 13
духовних навчальних закладів, 19 періодичних видань та 507 недільних
шкіл. Ця церковна організація виникла у червні 1992 р. в результаті
об’єднання частини релігійних громад та духовенства УПЦ і УАПЦ.
Управління церквою здійснює Вища церковна Рада на чолі з патріархом.
Найбільш питома вага громад УПЦ-КП в Київській (24,1 %),
Івано-Франківській (21,2 %), Рівненській (21,1 %), Миколаївській (17,5
%) областях.
Українська автокефальна православна церква нараховує біля 1000 парафій,
83,4 % яких знаходяться у Львівській області. Церковну службу здійснюють
543 священики. Структурне оформлення цієї релігійної організації було
здійснене у 1990 p., коли на помісному соборі обрали першого в Україні
патріарха (Мстислава). 1992 р. частина єпископату УАПЦ об’єдналася з
окремими представниками УПЦ, утворивши УПЦ-КП. Противники цього
об’єднання на чолі з патріархом Мстиславом не визнали здійсненого акту і
невдовзі після смерті патріарха (вересень 1993 р.) провели свій помісний
собор, обравши на ньому патріарха УАПЦ Димитрія.
Досить активно відбувається відродження Української греко-католицької
церкви. За кількістю громад (3212) вона практично вийшла на довоєнний
рівень (3237) і займає на сьогодні друге місце в Україні. Переважна
більшість парафій знаходиться у Львівській (1333), Тернопільській (721),
Івано-Франківській (629) та Закарпатській (280) областях. Останнім часом
помітне поширення греко-католицизму в інших регіонах України. Нині
громади УГКЦ діють в Донецькій, Луганській, Миколаївській, Одеській,
Харківській, Херсонській областях та в Республіці Крим. З моменту
легалізації (1989 р.) УГКЦ відновила свою структуру, створила 15
єпархій, 73 монастирі, 10 духовних навчальних закладів, 27 періодичних
видань. До цієї церкви належать також 19 греко-католицьких єпархій, що
діють серед української діаспори в Австралії, Аргентині, Бразилії,
Великобританії, Канаді, Німеччині, Польщі, Франції, Хорватії та США.
Очолює церкву Верховний архієпископ Мирослав Іван кардинал Любачівський.
Використана література
Калінін Ю.А., Харковщенко Є.А. Релігієзнавство. “наукова думка” 2000.
PAGE
PAGE 9
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
