.

Культура України в кінці XVII –на початку XVIII ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
598 4077
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Культура України в кінці XVII –на початку XVIII ст.

ПЛАН

Вступ

1. Феофан Прокопович — видатний діяч просвітництва і культури

2. Козацькі Літописи

3. “Українське” бароко

4. Нові тенденції розвитку образотворчого мистецтва другої половини
XVIІ-XVIII ст.

5. Культурно-мистецький процес України у XVIII ст.

Список використаної літератури

Вступ

1648—1764 pp. — період гетьманської держави, її очолюють високоосвічені,
європейського рівня політичні й громадські діячі: П. Сагайдачний, Б.
Хмельницький, І. Виговський, І. Мазепа. Вони докладають великих зусиль і
коштів з метою розбудови культури, освіти, шкільництва.

Шкільна освіта охоплює всі верстви й соціальні групи населення, зокрема
жінок. Засновуються школи при Ніжинському, Лубенському, Чернігівському,
Полтавському, Переяславському, Прилуцькому і Миргородському полках. На
1099 поселень їх було 866, у новоство-рених Чернігівському,
Городненському та Сосницькому повітах працювали 134 школи, тобто одна
школа на 746 учнів. За активної “допомоги” Російської імперії 1875 р. їх
залишилось 52, тобто одна школа на 6700 учнів. Освічені люди були зайві
в “українах” імперії.

Польський уряд ставився до українських шкіл не краще, перевага
надавалася католицьким навчальним закладам.

Підготовка власних кадрів вищої ланки розпочинається у Львові, а на
початку XVII ст. зосереджується в Києві, де особливої слави й
популярності зажила Києво-Могилянська академія.

Завдяки високому освітньому рівню суспільства в Україні XVI — початку
XVII ст. формуються світоглядні засади, що базуються на філософських
поглядах Аристотеля. Вони були покладені в основу методики викладання
логіки, діалектики, фізики, метафізики та естетики. Цей напрямок був
поширений в усій Європі. Звичайним явищем вважалося вивчення творів
античних та середньовічних філософів.

Найяскравішими представниками цієї епохи були мислителі-філософи Ш.
Прокопович та Г. Сковорода. Відходить від релігійних догматів
література; визвольна війна продиктувала свої теми — подвиги народу та
його героїв. Так, з релігійного до світського напрямку в літературі
приходять Д. Туптало, К. Зінов’єв, С. Яворський та ін. Г. Сковорода
робить спробу ввести в літературний обіг живу народну мову.

Наприкінці XVII ст. набувають популярності драма, зокрема великодня, де
біблійні теми поєднуються із сюжетами буденного життя, а також історичні
та моралістичні спектаклі. Перевага віддається вітчизняній історичній
тематиці. В антрактах розігруються комічно-побутові та сатиричні
інтермедії; мова їх максимально наближена до побутової, народної. Не
згасає інтерес і до вертепу.

Окрему групу становлять літературні твори, в яких висвітлюється протест
проти імперської політики Росії щодо України. Це, зокрема, твори С.
Дивовича “Разговор Великороссии с Малороссиею” (1762), де йдеться про
права українців на історичну суверенність та почуття національної
гідності, та В. Капніста “Ода на рабство” (1780), в якій ідеться про
становище України, що перебуває “під ігом тяжкія держави”.

Після злету в XV—XVI ст. наступні XVII—XVIII ст. стали періодом руїни не
тільки державності, а й культури. І все ж, незважаючи на тяжке
становище, Україна намагається зберегти ідею незалежності, прагнення до
суверенітету. Вони не згасали протягом усього XIX ст.

1. Феофан Прокопович — видатний діяч

просвітництва і культури

Феофан Прокопович народився в Києві 1677 р. Рано втратив рідних, жив під
опікою дядька, професора і ректора Києво-Могилянської академії.

Дядько рано віддав хлопчика на навчання до Академії. Вчився він залюбки,
легко, але на останніх курсах його спіткало лихо — помер дядько.
Напевно, через матеріальні нестатки він залишив Академію і вирушив у
подорож по Європі, яку почав з Польщі, а закінчив у

Римі, де в колегії Святого Афанасія навчався три роки. За окремими
джерелами, після її закінчення був висвячений на кардинала, але в 1701
р. потайки залишив Рим і повернувся в Україну.

З 1705 р. Ш. Прокопович викладає в Києво-Могилянській академії, де читає
курси поетики, риторики, філософії, теології, робить спробу трактувати
їх з матеріалістичних позицій, виступає проти авторитаризму й догматики.
Займається драматургією, пише сатиричні п’єси, в яких висміює
зажерливість, пияцтво, розбещеність, жадібність, невігластво. У
трагікомедії “Володимир” колеги легко впізнають себе в художніх образах
Жеривола, Курояда, Піара. Ставлення їх до молодого професора, м’яко
кажучи, було не найкращим. Вони організовують дискусії, щоб звинуватити
Ф. Прокоповича в єресі. Та, на щастя, у нього на той час уже був
могутній покровитель — Петро І, який при близькому знайомстві побачив,
що їхні погляди на церкву збігаються, відповідають духу реформ. Петро І
забирає Ф. Прокоповича до Петербурга, де той стає радником царя у
справах освіти та надійним помічником у боротьбі з боярською і церковною
опозицією.

У Петербурзі Ф. Прокопович сходиться з Я. Брюсом, В. Татище-вим, Я.
Кантемиром та іншими прогресивними діячами російської науки і культури,
організовує літературно-філософський гурток — “ученую дружину”, стає
одним із засновників Всеросійської Академії наук.

Діставши блискучу європейську освіту, Ф. Прокопович приніс в Україну
найвищі досягнення наукової думки. Це насамперед ідеї Відродження,
Реформації, які репрезентували тенденцію переходу від схоластики до
матеріалістичних засад у філософії і просвітництві. Ці погляди проходили
червоною ниткою у філософських концепціях Ф. Прокоповича. Його твори
активно консолідували прогресивні сили, формували загальну ідейну
платформу. Він зробив спробу відділити філософію від теології, щоправда,
на рівні ідеалістичних систем, коли ідея Бога відокремлюється від
особистісної форми і переходить у філософський абсолют. У коло його
інтересів входили проблеми просвітницької абсолютистської держави, що
відображали інтереси буржуазії та дворянства. Твори Ф. Прокоповича, В.
Татищева, Я. Кантемира були тим грунтом, на якому виросли Г. Сковорода,
М. Ломоносов та інші просвітни-ки XVIII ст.

2. Козацькі Літописи

Історії Запорозької Січі присвячено численні розвідки — від суто
популяризаторських до капітальних праць. Різними дослідниками це явище
висвітлюється по-різному: і як цілісний процес, і як окремі його
складові чи персонали. Протягом останнього століття побачили світ
ґрунтовні праці Д. Яворницького, М. Андрусяка, В. Голобуцького, М.
Гру-шевського, І. Крип’якевича, О. Оглобліна, Н. Полонської-Василен-ко,
В. Антоновича та багатьох інших. Нині інтерес до козацької доби істотно
підвищився.

Першоджерела історії виникнення, становлення і розвитку Запоріжжя
тривалий час були невідомі дослідникам. У ході роботи з періодичними
виданнями минулого століття склалося враження, що автори відтворювали не
справжню, а емпіричну історію. І лише у 1841—1845 pp. А. Скальковський,
який знайшов і оприлюднив архів Запорозької Січі, увів в обіг
оригінальні документи, частково їх опрацювавши, заклавши підвалини
наукового підходу до проблеми. Щоправда, він сам так і не зміг повною
мірою осягнути значущості цих матеріалів.

За активної участі О. Бодянського, вченого секретаря “Общества истории и
древностей Российских”, у 1846 p. побачив світ “Літопис Самовидця про
війни Богдана Хмельницького і про міжусіб’я, що були в Малій Росії, і
про його смерть”. Автор літопису був скромною людиною, що було в
традиціях літописців, тому ім’я його невідоме. Він, як свідчить текст,
був безпосереднім учасником війни Б. Хмельницького і, напевно, дожив до
кінця XVII ст. Одразу ж після виходу праці розгорілася дискусія про
особу Самовидця — хто він, козак чи особа священного сану. Ми більшою
мірою схильні до версії, що це був козак. Адже козаки були освіченими
людьми. Лексичний аналіз також дає підставу для такого твердження.

Самовидець розповідає про події, які відбувалися в Україні, і пов’язує
їх із процесами в сусідніх державах — Росії, Польщі, Молдавії.
Висвітлюється діяльність сподвижників Б. Хмельницького, не залишаються
поза увагою історичні діячі сусідів — російського царя Олексія
Михайловича, Степана Разіна та ін. Він, напевно, користувався архівом
Коша Запорозького, оскільки в літописі наводиться низка документів про
дипломатичні місії запорожців, точні цифри чисельності реєстрового
козацтва тощо.

Існує версія, що Самовидцем міг бути Роман Ракушка-Романовсь-кий —
громадський діяч часів Руїни.

“Літопис Самовидця” має непересічну цінність для науковців. Він дає
змогу грунтовніше вивчити добу козаччини та особистостей, які її
творили.

Перший козацький літопис анонімний, а наступні — авторські. Григорій
Граб’янка і Самійло Величко уклали зводи, де розповіли про козацтво з
тією повнотою висвітлення матеріалу, яка була їм доступна. Безперечно,
обидва автори знали “Літопис Самовидця”, але кожен тлумачив події
по-своєму.

Незважаючи на те, що основна тема твору Г. Граб’янки — події визвольної
війни 1648—1654 pp., він чільне місце відводить питанню походження
козацтва, полемізує з польськими письменниками Коховським, Стриковським
та Гвагніним, заперечуючи їм у тому, що слово “козак” походить від слова
“коза”, і робить спробу вивести походження січовиків від скіфів.
Аргументація досить наївна, але заслуговує на увагу.

Він яскраво описує побут і життя козаків, їх моральні засади, стверджує,
що за брехню, блуд і безчестя винний міг бути покараний на смерть.

Г. Граб’янка щиро вболіває за долю України, особливо після Люблінської
унії 1569 р. Його обурюють утиски козаків та людності, які стали майже
безправні й віддані на відкуп панам та орендарям, народ був приречений
на вимирання.

Образ Б. Хмельницького висвітлюється досить об’єктивно і, виходячи з
контексту, з великою повагою.

Літопис Г. Граб’янки й сьогодні є цінним першоджерелом. До нього
додаються два реєстри Війська Запорозького — до Б. Хмельницького та
після його смерті. Г. Граб’янка вводить у літопис словник незрозумілих
слів, що полегшує сприйняття твору. Вперше текст літопису був
опублікований 1793 р. у журналі Ф. Туманського “Российский магазин”.

Найбільш фундаментальною працею є чотиритомний “Літопис” С. Величка.
Незважаючи на пропуски, що стосуються 1649—1652 pp., автор доносить до
читача багато джерел. У літописі використано цитати і посилання на
іноземних авторів, подано великий обсяг інформації.

Автор “Літопису” не відокремлює Україну 1648—1654 pp. від історичного
розвитку країн, з якими її звела доля, наводить багато цитат з
історичних праць зарубіжних авторів, часто мовою оригіналу. Зокрема,

він цитує німецького історика Пуффендорфа, який розповідає про Б.
Хмельницького та його оточення.

“Літопис” С. Величка за жанровими особливостями належить до
художньо-літературного дослідження. Цей жанр допускає можливість викладу
певної гіпотези бачення проблеми. Автор стверджує, що український народ
виживе, незважаючи на всі намагання сусідів звести його з історичної
арени. Свої аргументи він підкріплює словами Стефана Баторія: «…король
хотел решительно истребить козачество, но не успел, и сказал незадолго
до кончины: “Из этих лотриков-козаков образуется когда-то
самостоятельное государство”».

“Літопис” С. Величка вперше було видано в Києві 1858 р. “Временною
комиссиею для разбора древних актов”.

В усіх козацьких літописах є одна особливість: їх автори відтворювали
дійсність не такою, якою вона була, а такою, якою мала бути за їх
уявленням. Про це влучно сказав І. Франко: “Власне в козацьких літописах
Самовидця, Граб’янки, Величка і їх наступників і компіляторів таких, як
Боболинський, Лукомський, Рігельман і т. п., було б інтересно прослідити
зріст тої легенди про Хмельниччину, що в значній мірі заслонила перед
ними правдиву дійсність. З літературного погляду се було явище дуже
цінне, здібне будити запал у широких масах народу: аж у XIX віці ми
побачили його значення для національного відродження і формування наших
політичних ідеалів… Отся грандіозна конструкція Хмельниччини,
конструкція більше літературна, аніж історична, була… головною
заслугою козацьких літописів”.

3. “Українське” бароко

У другій половині XVII ст. в Україні поширюється стиль бароко, що став
цілісною художньою системою, під впливом якої розвивалися всі види і
жанри мистецтва.

У його рамках розвивались ідейно-стильові тенденції: офіційне
аристократичне бароко “високе”, “середнє” та “низове”. Останнє тісно
пов’язане із фольклором. Мистецтво бароко відзначається динамізмом,
схильністю до алегоричного відображення дійсності, пишністю та
театралізацією, що підсилювало емоційний вплив на глядача. Шорма набуває
самостійного значення.

У кам’яному культовому будівництві виокремлюються два напрямки.
Самобутній прийом композиції храму — тридільна триверха (рідко
од-новерха) споруда та хрестовидні п’яти-, семи-, дев’ятидільні споруди
з 5, 7, 9 банями. Це Троїцька церква в Густині (1671), Покровський собор
у Харкові (1689), Іллінська церква в Києві (1692), Всехсвятська
надбрамна в Києво-Печерській лаврі (1696—1698), Вознесенський собор у
Переяславі (1700), Георгіївська церква Видубицького монастиря в Києві
(1696—1701), Воскресенська — у Сумах (1703), Катерининсь-ка — у
Чернігові (1710) та ін. Другий напрямок — поєднання трансформованого
давньоруського храму з класичною композицією фасадів: собор Троїцького
Іллінського монастиря в Чернігові (1679), собор Мгарського монастиря
поблизу Лубен (кінець 1689—1709) та ін.

Дивовижне розмаїття архітектурних форм “українського” бароко зумовило їх
багатоджерельність. Тут творчо поєднались європейські досягнення з
традиціями народної дерев’яної архітектури.

Живопис також увібрав найкращі досягнення бароко — багатий декор,
позолоту, складну композицію, поєднавши їх із традиціями народної
творчості. Поряд з існуючими культурними центрами — Львовом, Києвом —
сформувалися нові художні школи в Чернігові, Нов-город-Сіверському,
Жовкві. До храмових розписів входять пейзаж, портрет, жанрова картина.
Визначними майстрами живопису були І. Бродлакович, Й. Кондзелевич та І.
Руткович. Доба бароко залишила велику кількість пам’яток різьбярства,
дерев’яної скульптури, дивовижних багатоповерхових іконостасів, що
прикрашались особливо пишно.

Українська музика доби бароко — найвище досягнення національного
мистецтва. Провідним жанром став багатоголосий партесний спів. Помітну
роль у його поширенні відіграли братські школи. Цю течію

представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюс-ка, І.
Календа, К. Коньовський та ін. Партесний спів відзначався стриманістю
образного ладу, гармонійністю і простотою. Як “київський розспів” він
набув поширення в Москві та інших містах Росії.

4. Нові тенденції розвитку образотворчого мистецтва другої половини
XVIІ-XVIII ст.

Цей період характеризувався посиленням зв’язків із західною культурою,
широким використанням античної та європейської спадщини. У живописі,
графіці, скульптурі спостерігається перехід від середньовічних канонів
до реалістичних форм з виразними демократичними елементами. Подальшого
розвитку набуває фресковий живопис, формуються головні іконописні школи
— волинська, київська, львівська, при Києво-Печерській лаврі,
Софійському соборі, у Межигірському та Троіце-Іллінському монастирях та
ін. Український іконопис вирізнявся живописною розмаїтістю, світськими
мотивами, впливом народного світогляду. В іконописі почали широко
використовуватись народні мотиви й образи. Святі стають схожими на
українських дідів та молодих парубків. На іконах ми бачимо запорожців на
чолі зі своїм гетьманом, студентів Києво-Могилянської академії, міщан і
селян України. Найхарактернішими зразками можна вважати розписи
Успенського собору та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської
лаври, Густинського та Хрестовоздвиженського монастирів на Полтавщині,
Михайлівської церкви в Переяславі.

На живопис дедалі більшою мірою впливає світський жанр. Визвольна війна
потребувала від художників нових образів, близьких і зрозумілих широким
масам. Наприкінці XVI ст. від іконопису відокремлюється ландшафтний
живопис, портретний, історичний та батальний жанри, які, у свою чергу,
впливають на розвиток іконопису. Так, згідно зі статутом Львівського
цеху живописців кандидат у майстри повинен був вільно володіти як
іконописним, так і світським жанром. Від нього вимагалося вміння
малювати вершника або розп’яття, портрет на весь зріст особи, яку йому
вкажуть. Це завдання він повинен був зробити без “куншту”, із фантазією,
не користуючись зразками.

Оригінальним національним явищем стали народні ікони — так звані
Козацькі Покрови, на яких зображувалися козаки, старшини, гетьмани.
Естетичні уявлення українців найповніше виявились у народному малярстві
— популярних картинах “Козак Мамай”, “Козак-бандурист”, що втілюють
ідеал вільної людини, яка понад усе цінує свободу.

Характерною складовою храмового живопису стає ктиторський портрет, тобто
зображення історичних осіб, які жертвували на будівництво храмів,
уславилися благодійними ділами, князів та царів. Наприклад, у

вівтарній частині Успенського собору в Києві зображено 85 видатних
діячів — від князів Київської Русі до Петра І; у церкві с. Старогородців
поблизу Остра відтворено битву запорожців із татарами, а в Покровській
церкві Переяслава зображений Ф. Прокопович із генеральною старшиною та
ін. Серед майстрів іконопису почесне місце належить І. Рутковичу (розпис
іконостасу П’ятницької церкви в с. Жовква) та Й. Кондзелевичу
(Богородчанський іконостас у Манявському скиті). Талановитим, вихованим
на традиціях українського мистецтва майстром був також І. Бродлакович у
Галичині.

Новим явищем у світському мистецтві став парсунний портрет. Він
відходить від іконописних традицій. Робиться спроба максимально
правдоподібно передати риси людини. Однак під впливом іконопису портрети
цього періоду певною мірою ідеалізовані. Перевага надається зображенню
визначних політичних, культурних діячів та міщан. Жіночі портрети
зустрічаються рідко, серед них, як перлина, сяє портрет львівської
міщанки Варвари Лангиш, виконаний Миколою Петрахно-вичем. У мистецькому
середовищі та серед широкого загалу зажили слави портрети гетьманів Б.
Хмельницького, І. Самойловича, І. Скоропадського, І. Мазепи, славетних
воєначальників Леонтія Свічки, Семена Сулими, видатних учених Й.
Галятовського, Л. Барановича та ін.

Активно розвивалося графічне мистецтво. Найвідомішими були школи графіки
Києво-Могилянської академії, Києво-Печерської лаври, Чернігівська та
Львівська.

5. Культурно-мистецький процес України у XVIII ст.

Починаючи з XVIII ст. в українську літературу входять нові напрямки. На
противагу дидактичній і теологічній літературі починає формуватися
світська, в якій збільшується жанрова різноманітність: сатира, епіграма,
емблематична поезія та ін.

Шкільна драма поступово відходить від вузької і догматично-церковної
теологічної тематики, популярними стають висвітлення вітчизняних
історичних подій. Одним із перших, хто звернувся до цього жанру, був Ф.
Прокопович. Він 1705 р. написав п’єсу “Володимир”, яку було поставлено
силами викладачів та студентів Київської академії. У ній звучали мотиви
боротьби прогресивних сил із регресивними; вона була

спрямована проти консервативного духовенства. Популярною була також
драма невідомого автора “Милость Божия Украину… чрез Богдана-Зиновия
Хмельницкого… свободившая…” (1728). У ній висвітлено події
визвольної війни 1648—1654 pp., а також роль у ній Богдана
Хмельницького. Автор з любов’ю і патріотичним настроєм показує героїчну
історію свого народу. Г. Кониський у драмі “Воскресение мертвых” (1747)
загострює соціальні мотиви, показує, як козацька старшина загарбувала
козацько-селянські землі.

Великої популярності набули інтермедії, які йшли в антрактах театральних
вистав. Провідними темами їх були протиборство між шляхтичами і
селянами, а герої-запорожці завжди виступали охоронцями прав народу
проти утисків поміщиків, польських панів та орендарів. Реалізм і
народний характер інтермедій, гумор і певною мірою сатиричні нотки були
поштовхом для розвитку інших жанрів української літератури.

Суттєво змінюється віршована література. Панегірики поступаються
історичній та побутовій тематиці, широко побутує версифікація — фігурні
вірші, акровірші. Найбільшої популярності на початку сторіччя зажили І.
Величківський, автор емблематичних збірок “Млеко”, “Зе-гар” та збірок
епіграм, ієромонах К. Зінов’єв, плідний сатирик Д. Туп-тало, С.
Яворський, Г. Сковорода та ін.

У творах цих авторів простежуються мотиви народної творчості, наліт
сентименталізму, висвітлюється побут українського народу, героями стають
міські жителі та ремісники. Особливо це помітно у К. Зінов’єва, який
перелічує десятки професій міського населення Лівобережжя. Він виступає
проти пияцтва, а біблійних персонажів перевдягає у традиційну українську
одіж — кожухи, свитки, плахти і розміщує серед народу.

Започатковується сатирична поезія; у ній висміюються “земляки”, які
ганяються за дворянськими титулами і намагаються якомога більше
загарбати землі та кріпаків. У сатиричних віршах також викривається не
краще ставлення до церкви та її служок. Переважно ці твори анонімні,
адже авторам подібних сатир не хотілося їхати вивчати життя і побут
народів Сибіру за державний кошт.

До оригінального виду літературної творчості можна зарахувати також
проповіді, адже це був своєрідний жанр, який містив певну історичну
інформацію, формував моральні засади, здійснював порівняльний аналіз
біблійних осіб із сучасниками; робилися спроби ввести в них

навіть анекдоти та приказки; за популярністю їх можна прирівняти
сьогодні з детективною літературою або телесеріалами. Відомими авторами
того часу були К. Ставроцький, який видав збірку проповідей “Перла
многоцінне”, П. Могила, М. Смотрицький, Ю. Аникій, Й. Галятовський (був
професором і ректором Київської колегії і автором збірки проповідей
“Ключ розуміння” (1659) та трактату “Наука або способ зложення казання”,
власне теорії проповіді. Він також був автором низки проповідей проти
унії та ісламу), А. Радзивиловський, автор збірок проповідей “Огородок
Марии Богородицы” і “Вінець Христов”. Популярними були проповідники Л.
Баранович із збірками “Меч духовний” та “Труби словес проповідних”, Д.
Туптало, С. Яворський, Ф. Прокопович, Ю. Кониський, Г. Сковорода та ін.

Популярними стають й оди. їх пишуть з різних історичних приводів, а
також як пошанування тієї чи іншої особи. У цьому славословному жанрі
варто зазначити, як ми вже згадували, два твори, які, завдяки
використанню традиційної форми оди, виходять на рівень політичної
програми. Це, зокрема, “Разговор Великороссии з Малороссиею” С.
Ди-вовича (1762) — твір великої політичної та художньої сили проти
московської політики, де доводяться права України на історичну
суверенність, показано почуття національної гідності, глибоко розкрито
розуміння минулого України, володіння автором історичним матеріалом, а
також відома “Ода на рабство” В. Капніста, яка датується початком 80-х
років XVIII ст. У ній гостро засуджується покріпачення селян,
висловлюється протест проти централізаторської політики Росії. Доречно
згадати, що жодний із цих творів не вийшов друком у XVIII ст.

Вартий уваги доробок народних митців, які створили непересічні пам’ятки
фольклорної спадщини, представленої історичними і ліричними піснями. У
селянських піснях відбилася вся глибина соціальних суперечностей того
часу. На противагу дворянській літературі, де селянство зображалося в
пейзанському світі пастухів і пастушок, у народній творчості життєві
ситуації відбивалися у неприкрашеній реальності.

У піснях йде оповідь про славні дні героїчного Запоріжжя, про боротьбу
повстанців, гайдамаків, галицьких опришків, Коліївщину та інші події.
Багато пісень створено про героїв визвольної війни: Богдана
Хмельницького, Семена Палія, Івана Богуна, Максима Залізняка, Олексу
Довбуша, Івана Ґонту та ін. Народ змальовує їх могутніми

відважними богатирями, які безмежно віддані Україні. Не обійшов увагою
народ різні сторони селянського життя — від народин (великі цикли
колискових пісень) до ліричних, сімейно-побутових та наймиць-ких; за
ними можна вивчати життя і побут українського селянства.

У другій половині XVII ст. на території України закінчуються воєнні дії.
Настає мир. Починається активний період зведення цивільних і культових
споруд, другу половину сторіччя можна вважати “золотим” віком
українського мистецтва. В Україну приходить із Європи бароко —
своєрідний стиль, який дав можливість пишно й урочисто віддзеркалити
соціально-економічну ситуацію в суспільстві. Найбільш яскравим
шанувальником цього напрямку був І. Мазепа, який кохався в архітектурі
та будівництві. Він давав кошти і наглядав за зведенням Братського та
Микільського монастирів, на церкву Всіх святих у Лаврі, реставрацію
собору Святої Софії, Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенського
собору в Лаврі, Троїцької церкви; вкладав кошти в побудову церков у
Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, Межигір’ї та інших містах. В.
Січинський нарахував близько 40 храмів, на які дав гроші І. Мазепа.
Звісно, він міг дозволити собі такі витрати, маючи за собою 19654 села в
Україні та понад десяток у Росії, тож, напевно, ці трати не були
обтяжливими для такої “середньозаможної” людини.

Будували також багато старшин: В. Миклашевський, В. Борковсь-кий, В.
Кочубей, К. Мокієвський, П. Герцен, Д. Горленко та ін. Активним
будівничим був митрополит Р. Заборовський. Відома пам’ятка, яка дійшла
до сьогодні, зведена під його орудою Брама Забо-ровського, що нині
входить до архітектурного комплексу Софії Київської.

Великий мистецький внесок зробили визначні архітектори, які працювали в
Україні: В. Растреллі, автор проекту Андріївської церкви, О. Квасов звів
собор у Козельці, Б. Меретин, автор собору Святого Юра у Львові; плідно
працювали архітектори української школи С. Ковнір, який збудував так
званий Ковніровський корпус у Лаврі, дзвіниці Дальніх і Ближніх печер,
Кловський палац, і вихованець Київської академії І. Григорович-Барський,
який збудував церкви Покровсь-ку, Миколи Набережного, комплекси
Межигірського і Кирилівського монастирів, магістрат та багато приватних
будинків.

У XVIII ст. починає активно розвиватися палацова архітектура. Зводяться
палаци гетьмана К. Розумовського в Батурині та Глухові; у Ляличах на
Чернігівщині будується маєток графа Завадовського та ін.

Скинувши ярмо війни зі своїх плечей, Україна почала будувати мирне
життя. Поряд з розквітом блискучого барокового стилю розвивається
дерев’яна архітектура. Люди почали використовувати нехай недовговічний,
але дешевий і доступний матеріал — дерево. При зведенні споруд з дерева
враховувався досвід будівничих попередніх поколінь та запроваджувалися
новітні досягнення.

Вони гармонійно поєднувалися з навколишнім середовищем; вражає
відповідність внутрішнього простору і зовнішніх конструктивних
особливостей. Спостерігається, особливо у спорудженнях українських
дерев’яних храмів, велика кількість співвідношень варіантів форми плану
до загального архітектурного рішення, урізноманітнюються і збагачуються
архітектурні споруди.

Якщо в першій половині XVII ст. як культові, так і цивільні споруди мали
вигляд оборонних, то після закінчення війни ситуація різко змінюється.
Зводяться просторі високі храми з багатьма вікнами, які дають можливість
відчути урочистість служби. Збільшення висоти храмів спричинило зміну
композиції, особливо це помітно у спорудах Придніпров’я і Слобожанщини.
Це храм Покрови в Ромнах, Вознесенська церква в Борзні, Троїцький собор
у Новоселиці та ін. Храми завжди споруджуються на відкритих з
підвищенням місцях, обносяться огорожею, обсаджуються деревами, що
органічно пов’язує їх із навколишнім середовищем.

В архітектурі Карпатського регіону використовуються традиційні форми
хрестово-купольного храму: із високими баштами, дзвіницями над притвором
з асиметричними композиціями бань.

Побутова архітектура була традиційною. Це в більшості випадків хата на
дві половини, типове українське житло, і навіть на перших порах хата
старшини копіювала його у кам’яному будівництві. Як яскравий приклад
можна навести кам’яницю Лизогуба в Чернігові. Відмінність полягала
тільки в тому, що вона була дуже багато декорована і більшою за
розміром.

Починаючи з XVIII ст. в Україні активно розвивається кам’яне
будівництво, спостерігаються тенденції ускладнення пластичних рішень.
Архітектура декорується ліпниною і додається колір, що інколи навіть

шкодить сприйняттю цілісного враження від забудови. Починається активний
відбудовчий процес, насамперед у Лаврі, відновлюється Успенський собор,
Троїцька надвратна церква. Не відстають від неї й інші монастирі. Багато
сил і енергії цій роботі віддає архітектор І. Шедель. Київ наслідують
розташовані поряд міста Баришівка, Переяслав, Мгарський монастир.

Наслідує течії і провінція. Як одну з перлин архітектури можна назвати
Преображенську церкву у Великих Сорочинцях на Полтавщині, родову
усипальницю Апостолів. У ній широко використано в орнаментальному
декоруванні як класичні мотиви, так і мотиви українського народного
орнаменту, зокрема вишивки і різьблення по дереву, що, безсумнівно,
збагачує декор самого храму і підкреслює національні особливості
споруди.

Список використаної літератури

Аркас М. Історія України-Руси. — К., 1992.

Афанасьев В. А. Українське радянське мистецтво 1960—1980 років. — К.,
1984.

Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. — К., 1998.

Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. — К., 1988.

Виноградова 3. Т. Українське радянське мистецтво 1918—1920 pp. — К.,
1980-1984.

Галич О. Сповідь перед історією // Вітчизна. — 1994. — № 11-12.

Голобуцький В. Запорозьке козацтво. — К., 1957.

Греков Б. Д. Культура Киевской Руси. — М., 1953.

Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. Т. 1 // Прапор. — 1990. — №
11-12; Березіль. — 1991. — № 1, 3.

Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2 т. — К., 1992.

Драгоманов М. Твори: В 2 т. — К., 1970.

Ефименко А. Н. История украинского народа. — К., 1990.

Єфремов С. Біля початків українства. Генезис ідей Кирило-Мефодіївського
братства. — К., 1924. — Т. 1, 2.

Запаско Я. П. Мистецтво книги на Україні в XVI—XVIII ст. — Львів, 1971.

Історія України. — Львів, 1996.

Історія України. Нове бачення: В 2 т. — К., 1996.

Історія української літератури: У 2 т. — К., 1988.

Історія українського мистецтва. — К., 1966—1970.

Історія українського мистецтва: В 6 т. — К., 1964—1968.

Книга і друкарство на Україні. — К., 1964.

Коленківський М. Василь Курилик — літописець українських поселенців //
Всесвіт. — 1991. — № 11.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020