Реферат
Лірична творчість ЛесіУкраїнки
П л а н
Загальна характеристика ліричної творчості Лесі Українки.
Перша збірка «На крилах пісень»:
а) поезія «Досвітні огні»;
б) пейзажна та інтимна лірика.
Друга збірка «Думи і мрії»:
а) поеми «Давня казка» та «Роберт Бюрс, король шотландський»;
б) перший поетичний цикл «Мелодії»;
в) другий поетичний цикл «Невільничі пісні»;
г) третій поетичний цикл «Відгуки».
Третя збірка «Відгуки».
Найширше, всенародне визнання Леся Українка здобула як поетеса, її
ім’я ввійшло в свідомість поколінь як символ мужності й боротьби.
«Своїми думками вона обіймає весь український народ… Вона старається
розбудити в серцях цього народу віру в краще майбутнє й у власні сили…».
Вірші писала протягом усього творчого життя: відома нам перша поезія
«Надія» датована 1880 роком, остання – «Про велета» – 1931.
У творчості кожного письменника важливо визначити два головні
аспекти: зміст і характер написаного та місце і роль його в історії
літератури. Для аналізу творчості Лесі Українки це особливо суттєво, бо
за ідейно-художнім смислом та значенням для історії її поезія займає
особливе місце.
До Лесі Українки були великі поети – Тарас Шевченко та Іван
Старицький, Павло Грабовський. Це були певні зразки і ті традиції, до
яких не була байдужою муза юної поетеси, доки не визначилась її власна
творча дорога. Рано ознайомилась вона із класиками російської
літератури, добре знала Пушкіна, Лермонтова ,Некрасова, неодноразово
цитувала з пам’яті їх рядки. Широко обізнана була Леся Українка і з
світовою літературою, чимало перекладала поетичних
творів зарубіжних авторів, зокрема Гейне, Гюго, Міцькевича,
Франко, були також Леонід Глібов, Степан Руданський, Михайло
Конотопіцької, що теж відбилося на виробленні індивідуального стилю
письменниці.
Та головне, що визначає «образ індивідуальності» поета, – це
ідейна цілеспрямованість його творчості. «…Ідейність його творів, – пише
І. Франко, – …є випливом такого, а не інакшого способу думання, бажання
і почування автора, випливом і маніфестацією його душі, образом його
індивідуальності».
Світ поезії Лесі Українки, різноманітно- багатий, яскраво
індивідуальний, емоційно-піднесений. Її талант лірика найповніше
розкрився в громадянській поезії. Розглядаючи жанри
громадсько-політичної лірики в контексті свідомості епохи,
переконуємось, що образна думка поетеси органічно пов’язана з реальним
життям, з найважливішими подіями того часу. Саме тому двосічні мечі і
блискавиці, вогнисті пісні і дзвін кайданів, громи весняної бурі і
борці-прометеїсти з’являються у творчості Лесі Українки як естетични
необхідність. Тема революційної боротьби, любов до рідного краю, роздуми
про майбутнє народу, завдання і обов’язки митця визначили головний пафос
творчості письменниці, а разом з тим і світ художніх образів.
Поетична спадщина Лесі Українки вміщена у збірках «На крилах
пісень» (1893), «Думи і мрії» (1902), «Відгуки» (1913). В останнє
десятиліття свого життя (1903-1913) вона написала ще понад сто віршів,
половина з яких за життя автора не друкувалося. Серед них «Дим», «Пісні
про волю», «Мріє не зрадь…», «Упоєні на бенкетах кривавих» та інші.
Іван франко найбільший серед сучасників знавець і цінитель
поезії Лесі Українки, підсумовуючи її творчий доробок, у 1900 році
писав: «Головною її силою є лірика і малюнки сцен і ситуацій, що
випливають із ліричного настрою. Тут кожне слово має силу і пластику,
тут, що не строфа, то мистецьке степенування поетичного шляху. Леся
Українка … уміє простими словами викликати глибоке враження».
З перших кроків літературної праці поетеси помічаємо її
тяжіння до ліричного циклу як принципу компонування поезії. Це «Подорож
до моря» (1888), «Сім струн» (1890), «Кримські спогади» (1890-1891) та
інші. Інтерес до циклу як композиційного засобу лірики не втрачається
протягом усієї літературної діяльності автора («Весна в Єгипті» – 1910,
«З подорожньої книжки» – 1911).
Ліричний цикл у творчості Лесі Українки виконує важливу
структурну функцію і збагачує можливості ліричних жанрів. Предмет
зображення подається у різних аспектах, лірична поезія переростає рамки
одноразового спалаху почуття, думки, настрою і стає органічною частиною
цілого. Вколі інших поезій вона доповнює і розширює внутрішній підтекст,
що об’єднує весь цикл. У ліричний ряд вносить елемент оповіді, і такий
виклад матеріалу дає перевагу авторові у вираженні задуму: появляється
багатопланованість, різне бачення об’єкта зображення підсилює головну
ідею. Цим досягається невластива ліричному роду письма епічність,
широта, об’ємність. Вірші циклу в сукупності творять ніби рухливу
панораму, значно ширшу сюжетну картину, аніж це може осягнути один
тільки ліричний твір.
У Лесі Українки зустрічаємо різні принципи компонування
циклу. Передусім це ідейно-тематичний принцип, коли всі вірші циклу
об’єднані наскрізною ідеєю. Наприклад: поетичне слово – зброя, меч
двосічний на ворога у циклі «Ритми». Перевага зорових вражень сприяє
творенню з окремих ліричних етюдів суцільної, розгорнутої картини
(«Подорож до моря»). Музичний принцип підсилює звукові враження. Тут
особливого смислового значення набуває мелодія вірша. Музика слова («Сім
струн», «Мелодії»).
Такий спосіб укладання поетичних книжок був новим явищем в
українській літературі, До того Вірші у збірках розміщувалися за
хронологією або за іншими формальними ознаками. Леся Українка одночасно
з Іваном Франком утверджує новий принцип композиції поетичної книжки, в
основі якого лежать категорії змісту, а не форми.
Ліричні поезії – це сторінки прагнень і страждань, поривань і
сумнівів, радості і горя поетеси. Були в них зоряні верховіття, були й
хвилини розпачу.
Поза сумнівом, що багата, дивовижна особистість Лесі Українки
відзеркалюється у світі поезії. Та не слід сприймати це прямолінійно, бо
«пам’ятайте, – говорила поетеса, що я шукаю завжди у творах поетеси не
автобіографії, а такого чогось, що не його одного обходило б». Тож не
дивно, що у письменниці переважає громадсько-політична лірика. Крім
того, перевага громадянських мотивів над усіма іншими була вже традицією
в українській літературі, адже після суб’єктивної лірики
поетів-романтиків 20 – 40-х років у поезії утверджуються і домінують ці
мотиви.
Перша поетична книжка Лесі Українки «На крилах пісень» вийшла
у Львові на початку 1893 року. Тоді ж у журналі «Зоря» у статті «Наше
літературне життя в 1893 році» Іван Франко висловлює думку, що ця збірка
«становить, без сумніву, найважливіший здобуток поетичний нашої
літератури оригінальної за 1892 рік».
Збірка складалася із шести поетичних циклів, біля тридцяти
віршів поза циклами, поем «Самсон», «Місячна легенда», «Русалка». У
творах молодого автора переважають громадянські мотиви, мужні інтонації
, життєво стверджуючий настрій. Першим акордом було
патріотичне звернення до рідного краю – «До тебе, Україно, наша
бездольная мати, струна моя перша озветься». Так починався цикл «Сім
струн», якій відкривав книжку. Безкомпромісне – «Або погибель або
перемога» – стало наскрізним мотивом циклу «Сльози-перли». Як кредо
молодої поетеси прозвучав вірш «Contra spem spero»:
Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!
Та особливе місце у збірці зайняла поезія «Досвітні огні».
Вдалій знахідці – образові досвітніх огнів, які засвідчують люди робочі,
судилося стати не лише символічним у творчості Лесі Українки а й, певною
мірою, символом доби – таке художнє узагальнення соціально-історичних
явищ містив він у собі.
До збірки ввійшла також пейзажна та інтимна лірика – цикли
«Подорож до моря», «Кримські спогади», «Зоряне небо». Світ природи в
уяві поетеси – це країна сонця і золистої блакиті. Таке світобачення
відповідало цілісному поетичному настрої книжки, хоч і порушували його
надмірні зітхання, жалі, сльози. Найслабшою виявилась інтимна лірика,
якій ще бракувало художніх знахідок, заважали сентиментальні атрибути
альбомного віршування. Ранні твори поетеси не позбавлені прикмет
учнівства, наслідування письменницьких авторитетів.
Перша поетична збірка Лесі Українки «На крилах пісень»
засвідчувала прихід в українку літературу нової сили, потенціальні
можливості якої були незаперечними. Вона збагачувала національну поезію
новими мотивами, образами, урізноманітнювала ритмічну і строфічну будову
вірша. Слідом за Франком її автор застосовує в українській поезії
принцип циклування, який розширював межі й можливості ліричних жанрів.
1899 року у Львові виходить друга збірка поезій Лесі Українки
– «Думи і мрії». Це було етапне явище української поезії кінця ХІХ –
початку ХХ століття.
Нова поетична збірка Лесі Українки відзначалася чіткою,
викінченою композицією, ідейно-тематичною цілеспрямованістю. Її
відкривала поема «Давня казка», і цей зачин звучав як голос
поета-громадянина, з позиції якого виступив автор. Він утверджував силу
поетичного слова-діла, високе призначення митця як виразника інтересів
народу.
Наступна поема – «Роберт Брюс, король шотланський» – це
хвилююча розповідь про доблесного ватажка шотланського народу в боротьбі
проти англійських завойовників. Темою патріотизму, героїчним пафосом
поема органічно єдналася з цілеспрямованістю, головним збірки.
За поемами йшли три поетичні цикли: «Мелодії», «Невільничі
пісні», «Відгуки», які далі розвивали тему покликання поета, Вона
особливо гостро і безпосередньо знайшла втілення у віршах із
красномовними заголовками – «Поет під час облоги» та «Слово, чому ти не
тверда криця». Останній став програмним у творчості Лесі Українки.
Другою важливою прикметою нової збірки було утвердження
героїчного, що характеризувало авторську концепцію нової людини,
сформованої на межі двох століть. Зміст і форма художнього вираження
героїчно відповідали духові часу, його вимогам і потребам
Цей «дух часу» так характеризує А. В. Лучанський, який належав
до близького поетесі кола київської молоді. «Говорячи від імені молоді,
з якою я пізніше ріс, і зрів, і яка пізніше, приєднавшись до передового
пролетаріату, врешті-решт здійснила найбільший акт в історії Росії, я
можу сказати, що ми прагнули героїзму».
Найхарактернішим у цьому плані був цикл політичної лірики
«Невольничі пісні» – один з найвищих злетів революційного слова поетеси.
Цикл об’єднує наскрізна думка: «Що сльози там, де навіть крові мало!», а
також загальний героїчний пафос полягає у вираженні «образу часу».
Завершуються «Невільничі пісні» зверненням до сучасника:
Брати мої, нащадки Прометея!
Вам не орел розшарпав груди горді, –
Бридкі гадюки в серці уп’ялись…
Гей, Царю тьми!
Наш лютий вороже! Недарма ти боїшся
Кайданів тих залізної музики!..
«Хай буде тьма!» – сказав ти, – сього мало,
Щоб заглушить хаос і Прометея вбить.
Цикл «Мелодії» – це інтимна, особиста лірика поетеси з явно вираженим
сюжетом, розвитком настрою, в основі якого лежить музикальний принцип.
Вже заголовок свідчить про важливу тут функцію музики, тяжіння автора до
синтезу поезії і музики. А кожен з двадцяти віршів – це переливи
душевного стану-настрою ліричного героя, зміни почуттів і переживань
людини. З їх зміною, рухом змінюється й ритміко-інтонаційна структура
вірша, з’являється нова поетична мелодія, де трепетно
звучить музика слова. Так музичне тло, звукові враження сприяють
відтворенню складних душевних змін ліричного героя, його слова. Так
музичне тло, звукові враження сприяють відтворенню складних душевних
змін ліричного героя, його переживань.
Елегійна «Нічка тиха і темна була…» змінюється скорботним,
журливим – «Не співайте мені сеї пісні…». Третій вірш циклу – це вибух
довго стримуваного почуття, поезія трагедійного звучання, що розкриває
глибини душевних потрясінь. Останній, кульмінаційний акорд вірша звучить
вражаюче:
Хотіла б я вийти у чистеє поле,
Припасти лицем до сирої землі
І так заридати, щоб зорі почули,
Щоб люди вжахнулись на сльози мої.
(«Горить моє серце»).
А далі – «Знов весна і знов надії», «Дивлюсь я на яснії
зорі…», «Стояла я і слухала весну…». Ці весняні мотиви після того, як
«горить» серце, «плаче» душа, відбивають складність, часом
незбагненність «біографії душі» героя, плинність і діалектику людського
буття.
Сама ж поетеса в часи найтяжчих життєвих бур поринала в
творчість, заглиблювалася в неї, рятувалась її могутньою силою. Тому
закономірним визнанням є наступний вірш циклу – «Хотіла б я піснею
стати…», за ним – «Перемога», звернення «До музи»… Всі ці заголовки –
ніби сходинки в логічних переходах сюжету.
Остання поезія циклу «У чорную хмару зібралася туга моя…»
закінчується оптимістичним, характерним для автора «Conta spem spero»,
акордом:
Весняна сила в душі моїй грає,
Її не зломили зимові морози міцні,
Її до землі не прибили тумани
важкі,
Її не розбила і ся перелітная буря весняна
Я вийду сама проти бурі
І стану, – поміряєм силу!
Так особиста, інтимна лірика поетеси влилася в загальну тему героїчного.
Третій поетичний цикл, уміщений в збірці «Думи і мрії», –
«Відгуки». Він являє собою справді своєрідні відгуки на різні життєві
події і явища. Деякі з них – це вірші-послання до друзів: «До товариша»,
«Весна зимова», присвячені Михайлу Кривинюку, «…Порвалася нескінчена
розмова…» – Сергієві Мержинському. В цьому циклі привертає увагу широке
використання автором мотивів і образів світової літератури, їх
оригінальна інтерпретація.
Цілковиту роль мав Франко, коли в статті «З останніх
десятиліть ХІХ віку» писав: «Говорячи про українських поетів сеї доби,
може, на перше місце поставити Лесю Українку. Се талант сильний,
наскрізь мужній, хоч не позбавлений жіночої грації й ніжності».
У 1902 році з ініціативи студентів університету у Чернівцях
виходить третя поетична книжка Лесі Українки «Відгуки». До неї увійшли
нові віршовані цикли: «Із циклу «Невольницькі пісні», «Ритми»,
«Хвилини», написані протягом 1900-1902 років, шість легенд та драматична
поема «Одержима».
Нова збірка засвідчила, Що її автор досяг творчої зрілості і
торував дорогу дальшому розвитку української поезії у новому ХХ
столітті. В цьому плані особливо помітна всезростаюча філософська
заглибленість поетичного мислення, згущення думки, а також вагомість
епічного і ліричного елементу в ліриці, посилений інтерес до ліро-епосу
і ліро-драми. Мистецьки воно виявилось по-різному, але загальна
тенденція до осмислення філософської суті явищ, до поглибленого
відображення ідеологічної боротьби і водночас збагачення і
урізноманітнення жанрових форм і версифікаційних засобів очевидна.
Особливо ясно виявився перехід поетеси від лірики медативної
до ліро-епосу і драматичного монологу, від вірша римованого до вільного.
Для збірки характерна строфічна і жанрова розкованость і розмоїтність.
Це були ознаки якісно нового для уккраїнської поезії типу художньої
творчості.Сучасна поетесі критика високо оцінила її нову збірку, яка
стала популярною серед читачів.
Список використаної літератури
Міщенко Л. І. Леся Українка – Київ,1986. – С. 27-103.
Франко І. Збір. творів: У 50 т. – 1981. – Т. 31. – С.15-262.
Луначарський А. Гергарт Гауптман в России // Культура театра. – 1922. –
№ 1-2. – С.3.
Спогади про Лесю Українку. – С.329.
Старицький О. Леся Українка. – Київ, 1970. – С.3.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
