.

Правова основа, поняття та особливі ознаки господарського договору. Правовий статус товариства з обмеженою відповідальністю. Право державної та комуна

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
252 3844
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Правова основа, поняття та особливі ознаки господарського договору.
Правовий статус товариства з обмеженою відповідальністю. Право державної
та комунальної власності, об’єкти даної власності. Підвідомчість справ
арбітражним судом

ПЛАН

1. Правова основа, поняття та особливі ознаки господарського договору

2. Правовий статус товариства з обмеженою відповідальністю

3. Право державної та комунальної власності,

об’єкти даної власності

4. Підвідомчість справ арбітражним судом

Список використаної літератури

1. Правова основа, поняття

та особливі ознаки господарського договору

У господарському праві категорія договір використовується у загальному і
спеціальному значеннях. Договір, який регулює ст. 153 Цивільного
кодексу, у господарському праві означає будь-яку майнову угоду між двома
або більше суб’єктами господарського права. Але з точки зору статутної
діяльності господарського суб’єкта майнові договори різні. Наприклад,
договір поставки підприємством продукції чи договір підряду на
капітальне будівництво, з одного боку; договір купівлі-продажу
підприємством меблів для офісу, канцелярських товарів тощо – з іншого.
Ці договори різні, оскільки одні регулюють основну статутну діяльність
господарюючих суб’єктів, інші – обслуговуючу. Тому законодавець визначає
і регулює договори про основну господарську діяльність суб’єктів окремою
юридичною категорією – категорією господарського договору.

Термін “господарський договір” у право України введено Арбітражним
процесуальним кодексом України, який регулює порядок розгляду і
вирішення господарських спорів, тобто спорів між підприємствами,
установами та організаціями, які виникають при укладенні та виконанні
господарських договорів (ст. 1 АПК).

Отже, категорії договір і господарський договір співвідносяться як
загальне і особливе. Як особлива категорія господарського

законодавства і права України господарський договір має певну

правову основу.

Господарські договори в Україні (за відсутності Господарського кодексу)
регулюються:

а) загальними статтями Цивільного кодексу про зобов’язання, договір,
зобов’язання, що випливають з договорів;

б) спеціальними статтями Цивільного кодексу про майнові відносини між
суб’єктами (підприємствами, установами, організаціями). Це, зокрема,
відносини: стосовно поставок продукції (товарів); закупівлі
сільськогосподарської продукції у товаровиробників; капітального
будівництва; перевезення вантажів та ін.

Крім того, ці договори регулюються загальними законами про господарюючі
суб’єкти. Зокрема, згідно зі ст. 21 Закону України “Про підприємства в
Україні” господарські відносини (а це предмет господарського договору)
підприємства з іншими підприємствами та організаціями в усіх сферах
господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Йдеться про
господарські договори. Господарські договори регулюються також законами
України про окремі види господарської діяльності: інвестиційну,
зовнішньоекономічну, транспортну тощо.

Отже, у визначенні поняття господарського договору слід враховувати і
загальні ознаки категорії майнового договору, і особливі його ознаки,
відображені у господарському законодавстві.

Із загальноправової точки зору господарський договір становить собою
господарські правовідносини між двома або більше суб’єктами, змістом
яких є їхні договірні майнові зобов’язання Діяти певним чином: передати
і прийняти майно, виконати роботу, надати послуги і т. ін. Господарський
договір – це регулятор конкретних (одиничних) господарських відносин
(зв’язків) між суб’єктами господарської діяльності, умови дії якого
встановлюють самі суб’єкти.

Як спеціальна законодавчо-правова категорія господарський договір має
особливі ознаки.

По-перше, господарське законодавство регулює цей договір як таку угоду,
яка має визначену економічну і правову мету. Господарський договір
завжди укладається з господарською (комерційною) метою для досягнення
необхідних господарських і комерційних результатів. Це виробництво і
реалізація за плату продукції, виконання робіт і оплата їх результатів,
надання платних послуг. Звідси господарські договори – це майнові
договори, що обслуговують безпосередньо виробництво та господарський
(комерційний) обіг. За критерієм мети господарські договори
відмежовуються від інших договорів підприємств, установ та організацій,
які не обслуговують виробництво й обіг, і є допоміжними.

По-друге, стосовно господарських договорів діють окремі правила щодо
підстав їх укладання і змісту господарських договірних зобов’язань.
Законодавством про господарські договори встановлено, що ті з них, які
спрямовані на забезпечення пріоритетних потреб України в продукції,
роботах та послугах, укладаються на підставі відповідних державних
замовлень. Юридичною особливістю в такому разі є те, що зміст
господарського договору, який укладається на підставі державного
замовлення (державний контракт), обов’язково має відповідати цьому
замовленню (ст. 152 Цивільного кодексу, ст. 20 Закону України “Про
підприємства в Україні”). В теорії такі договори визначаються як
плановані. Але не всі господарські договори укладаються на підставі
державного замовлення. Отже, ця ознака господарського договору не є
абсолютною.

Зміст господарських договорів, які укладаються без державного
замовлення, має відповідати господарським намірам і юридичне вираженій
згоді сторін. У теорії такі договори називають регульованими, тобто
такими, що регулюються самими сторонами.

По-третє, закон обмежує коло суб’єктів, які можуть бути суб’єктами
господарських договорів. Згідно зі ст. З Цивільного кодексу та ст. 1
Арбітражного процесуального кодексу суб’єктами господарських договорів є
організації – юридичні особи (підприємства, установи, організації), у
тому числі колективні сільськогосподарські підприємства, фермерські
господарства, індивідуальні, приватні, спільні підприємства тощо, а
також громадяни-підприємці.

Отже, господарський договір – це майнова угода господарюючого суб’єкта з
контрагентом, яка встановлює (змінює, припиняє) зобов’язання сторін у
сфері господарської і комерційної діяльності, при виробництві і
реалізації продукції, виконанні робіт,наданні послуг.

Господарський договір згідно із законом співвідноситься з юридичною
категорією господарського зобов’язання. Господарське зобов’язання – це
врегульоване правом господарське відношення, внаслідок якого одна
сторона управнена (уповноважена) вимагати від іншої здійснення
господарських функцій – передачі майна, виконання роботи, надання послуг
тощо, а інша сторона зобов’язана виконати вимоги щодо предмета
зобов’язання і має право вимагати за це зустрічну винагороду (сплату
грошей, зустрічні послуги тощо).

Категорія господарського зобов’язання водночас є і загальною (широкою),
і частковою (вужчою) стосовно господарського договору. Загальною вона є
тому, що господарські зобов’язання виникають з ряду підстав, а саме: з
державного замовлення; з іншого акта органу управління; з господарського
договору, укладеного на підставі держзамовлення чи іншого управлінського
правового акта; з господарського договору, укладеного за простою згодою
сторін; з інших підстав, що не суперечать закону (з конкурсу, тендеру,
іншого публічного торгу).

Таким чином, з одного боку, господарський договір є лише частковою
підставою виникнення господарських зобов’язань. У цьому розумінні
категорія господарського зобов’язання узагальнює договірні господарські
зобов’язання, основані на договорі. З іншого боку, зміст господарського
договору – це сукупність господарських зобов’язань сторін, тобто їх
взаємних прав та обов’язків, що виникають саме з такого договору. Тобто
категорія господарського договору є узагальненою щодо договірних
господарських зобов’язань. Господарський договір – це юридичне джерело
договірних господарських зобов’язань.

Різноманітність господарської діяльності обумовлює широке коло
господарських договорів. Кожному господарському договорові властиві і
загальні риси цієї правової категорії, і ознаки, притаманні саме цьому
виду господарських договорів. Тому для їх (договорів) розмежування
застосовують доктринальну і нормативну класифікації господарських
договорів, основною яких є їхні юридичні (внутрішні) властивості.

Теорія зобов’язального права класифікує господарські договори за
кількома критеріями.

За суб’єктним складом розрізняють дво- і багатосторонні договори.
Прикладом першого є поставка продукції (сторони – поставщик і покупець;
ст. 245 Цивільного кодексу). Прикладом другого договору є перевезення
вантажів: у ньому беруть участь перевізник, вантажовідправник і
вантажоодержувач – особа, уповноважена одержати вантаж (ст. 358
Цивільного кодексу).

Залежно від юридичної підстави укладення договору розрізняють два
різновиди господарських договорів: господарські договори, які
укладаються на підставі державних замовлень і зміст яких має відповідати
цим замовленням. та господарські договори, які укладаються на поставку
продукції, виконання робіт, надання послуг на підставі господарських
намірів сторін, юридичне виражених істотними умовами договорів
(регульовані договори).

Залежно від способу виникнення розрізняють формальні, реальні і
консенсуальні господарські договори.

За предметною ознакою закон розрізняє господарські договори на передачу
майна у власність (повне господарське відання, оперативне управління),
на передачу майна у строкове сплатне користування, на виконання робіт,
на перевезення вантажів (транспортні господарські договори) та надання
інших господарських послуг.

Господарський договір, як і будь-який інший, виконує в економіці ряд
функцій.

Функції господарського договору – це передбачені або санкціоновані
законом регулятивні властивості його як юридичного акта, завдяки яким
врегульовуються відповідні господарські відносини.

Господарському договору властиві загальні договірні і специфічні, тобто
господарсько-договірні, функції.

Загальними функціями договору є:

– ініціативна (договір як акт вияву ініціативи і узгодженої волі сторін
врегулювати певні відносини);

– програмно-координаційна (договір як програма поведінки сторін щодо
здійснення господарських відносин і засіб узгодження, координації їхніх
дій відповідно до економічних інтересів і намірів);

– інформаційна (договір завдяки формальній визначеності його умов
включає в себе інформацію про правове становище сторін у договорі, яка
необхідна сторонам, у відповідних випадках – юрисдикційним органам,
третім особам);

– гарантійна (лише завдяки договору включаються в дію такі правові
гарантії виконання договірних зобов’язань, як неустойка, завдаток,
застава тощо);

– правозахисна (договір є правовою формою відносин, тобто формою, в
межах якої забезпечується примусове виконання зобов’язань сторін шляхом
використання майнових санкцій, засобів оперативного впливу).

Специфічними, властивими господарському договору, є такі функції:

– правового забезпечення економічних потреб стосовно тих споживачів,
потреби яких централізовано враховуються державою і фінансуються за
рахунок державного бюджету. Цю функцію виконує такий особливий
господарський договір, як державний контракт;

– правового засобу реалізації державних замовлень. Державні замовлення –
це обов’язкові для виконавців юридичні акти централізованого планування
виробництва. У формі держзамовлень плануються: виробництво дефіцитної
продукції; заходи щодо розвитку пріоритетних галузей народного
господарства; виконання міждержавних економічних угод;
експортно-імпортна діяльність; розв’язання соціальних проблем тощо.
Державне замовлення реалізується шляхом укладання господарських
договорів (державних контрактів) між його виконавцями і споживачами
продукції, послуг, замовниками робіт. Інакше кажучи, господарський
договір у цьому разі є функціональним правовим засобом реалізації
державного замовлення;

– правового інструмента (засобу) децентралізованого планування
господарської діяльності.

2. Правовий статус товариства з обмеженою відповідальністю

Одним з найпоширеніших видів господарських товариств в економічній сфері
України є товариства з обмеженою відповідальністю (ТзОВ).

Відповідно до ст. 50 Закону України “Про господарські товариства”
товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має
статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається
установчими документами. За своїми правовими характеристиками ТзОВ
належить до об’єднань капіталів, але має деякі елементи особових
(персональних) відносин між учасниками.

ТзОВ може складатися з двох і більше учасників. Закон не обмежує
максимальну кількість його учасників, але практика діяльності подібних
товариств свідчить, що число їх учасників не повинно перевищувати 50
осіб. В середньому ж кількість членів ТзОВ коливається від 2 до 5 осіб.

ТзОВ діє на підставі установчого договору і статуту. Однією з
особливостей змісту установчих документів товариства є те, що вони, крім
відомостей, загальних для всіх видів господарських товариств, повинні
містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад
та порядок внесення ними вкладів.

Називаючи цей вид товариства “товариством з обмеженою відповідальністю”,
законодавець не має на увазі обмеження відповідальності товариства як
суб’єкта господарського права (юри-дичної особи) якимись певними
розмірами майна або грошових коштів (наприклад, лише розміром статутного
фонду). Насправді йдеться про обмеження відповідальності учасників
товариства, які несуть її ризик у межах своїх вкладів до статутного
фонду. Установчими документами товариства з обмеженою відповідальністю
може бути передбачено, що учасники, які не повністю внесли вклади,
відповідають за зобов’язаннями товариства також у межах невнесеної
частини вкладу.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний фонд,
розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 100
мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної
плати, діючої на момент створення товариства.

До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен з
учасників зобов’язаний внести до тимчасового розрахункового рахунку в
банку не менше 30 % відсотків зазначеного в установчих документах
вкладу, що підтверджується документами, виданими банківською установою.
Учасник зобов’язаний повністю внести свій вклад не пізніше 1 року після
реєстрації товариства.

Одною з відмінностей товариства з обмеженою відповідальністю від
акціонерного товариства є те, що учасник товариства з обмеженою
відповідальністю може передати свою частку (чи її частину) одному чи
кільком учасникам цього товариства, а якщо інше не передбачено
установчими документами, то і третім особам лише за згодою інших
учасників. Учасники товариства користуються переважним правом придбання
частки учасника, який її відступив, пропорційно їхнім часткам у
статутному фонді товариства або в іншому, погодженому між ними розмірі.

Будь-який з учасників має право вийти з товариства зі сплатою йому
вартості частини майна товариства, пропорційної його частці у статутному
фонді. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути
повернений повністю або частково в натуральній формі.

Учасник також може бути виключеним з товариства за рішенням зборів
учасників, якщо систематично не виконує свої обов’язки або якщо його дії
суперечать досягненню цілей товариства.

Управління ТзОВ здійснюється за допомогою системи органів, які формують
учасники товариства. Функції з управління товариством поділяються між
його органами:

вищим – зборами учасників;

виконавчим – дирекцією (директором);

контролюючим – ревізійною комісією.

Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є збори учасників,
що складаються з учасників або призначених ними представників.

До компетенції зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю
належить:

1. визначення основних напрямів діяльності товариства і затвердження
його планів та звітів про їх виконання;

2. внесення змін до статуту товариства;

3. обрання та відкликання членів виконавчого органу та ревізійної
комісії;

4. затвердження річних результатів діяльності товариства, звітів і
висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку;

5. створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій та
представництв, затвердження їхніх статутів та положень;

6. винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності
посадових осіб товариства;

7. затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів
товариства, визначення його організаційної структури;

8. встановлення розміру, форми і порядку внесення учасниками додаткових
вкладів;

9. вирішення питання про придбання товариством частки учасника;

10. виключення учасника з товариства;

11. визначення умов оплати праці посадових осіб товариства;

12. затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує
зазначену в статуті товариства;

13. прийняття рішення про припинення діяльності товариства.

Статутом товариства до компетенції зборів учасників можуть бути
віднесені й інші питання.

Рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосують учасники, що
володіють у сукупності більш як 50 % загальної кількості голосів
учасників товариства.

Збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю скликаються не
рідше як 2 рази на рік, якщо інше не передбачено установчими
документами. Такі збори вважаються повноважними, якщо на них присутні
учасники (представники учасників), які володіють у сукупності більш як
60 % голосів.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган:
колегіальний (дирекція) або одноособовий (директор). Членами виконавчого
органу можуть бути також і особи, які не є учасниками товариства.
Дирекція (директор) вирішує всі питання діяльності товариства, за
винятком тих, що входять до виключної компетенції зборів учасників, її
повноваження при цьому визначено ст. 62 Закону України “Про господарські
товариства” та установчими документами товариства.

Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з обмеженою
відповідальністю здійснює ревізійна комісія, що утворюється зборами
учасників товариства з їх числа у кількості не менше трьох осіб. Її
діяльність регламентовано ст. 63 Закону України “Про господарські
товариства”.

3. Право державної та комунальної власності,

об’єкти даної власності

Законом України “Про власність” у його первісній редакції, державна
власність в Україні була поділена залежно від рівня усуспільнення на
загальнодержавну (республіканську) власність і власність
адміністративно-територіальних одиниць (комунальну власність). Однак у
новій Конституції України передбачені: виключна власність Українського
народу (ст.13), державна власність (ст. 14) і власність територіальних
громад села, селища, міста, тобто комунальна власність (ст. 142), яка
стала відокремленою від державної власності як юридичне, так і
економічно, а відтак набула ознак самостійної форми власності. Це
відповідно внесло істотні зміни щодо суб’єктів, об’єктів та змісту
перелічених форм власності.

Аналіз конституційних положень дає певні підстави вважати, що суб’єктом
так званої виключної власності є Український народ, суб’єктом права
державної власності — держава, суб’єктом права комунальної власності —
територіальні громади села, селища, міста.

Виходячи з положень Конституції України, слід констатувати, що суб’єктом
права державної власності є держава, утворена Українським народом (за
винятком виключної власності українського народу).

Відповідно до ст. 34 Закону України “Про власність” загальнодержавну
(республіканську) власність (за Конституцією України — просто державну)
становлять: земля, майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради
України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних сил,
органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні
об’єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального
користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодержавне значення;
кошти державного бюджету; Національний банк, інші банки та їх установи і
створювані ними кредитні ресурси; резервні, страхові та інші фонди;
майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних
підприємств; об’єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що
становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її
економічний та соціальний розвиток; інше майно, передане у власність
України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами. У
наведеному переліку об’єктів права державної власності можна виділити
дві категорії майна, а саме: а) майно, яке взагалі не може бути у
власності інших суб’єктів права власності (наприклад, оборонні об’єкти.
Національний банк); б) майно, яке у принципі може бути у власності інших
суб’єктів, але в даному випадку за своїм функціональним призначенням
покликане забезпечувати загальнодержавні інтереси.

Державною власністю має вважатися також майно, що забезпечує діяльність
Президента України, Кабінету Міністрів України та утворюваних ними
органів.

Отже, у державній власності юридичне може бути будь-яке майно, у тому
числі й таке, що не може перебувати у власності інших суб’єктів.
Зокрема, Постановою Верховної Ради України “Про право власності на
окремі види майна” від 17 червня 1992 p. (з наступними змінами) був
затверджений Перелік майна, що не може перебувати у власності громадян,
громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших
держав на території України. Приватизаційним законодавством
встановлюється перелік об’єктів державної власності, які підлягають і не
піддягають приватизації (наприклад, ст. 5 Закону України “Про
приватизацію майна державних підприємств”).

Відповідно до ст. 9 Закону України “Про власність” земля, її надра,
повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального
шельфу та виключної (морської) економічної зони є об’єктами права
виключної власності народу України. Ця норма, але в дещо іншій редакції,
міститься у ст. 13 Конституції України.

Законом України “Про власність” суб’єктами права комунальної власності,
як різновиду права державної власності, були визнані
адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних,
міських, селищних, сільських рад народних депутатів. Однак за
Конституцією України суб’єктами права комунальної власності,
відокремленої від державної власності, вже стали територіальні громади
села, селища, міста, які безпосередньо або через утворені ними органи
місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній
власності.

Відповідно до ст. 35 Закону України “Про власність” до об’єктів права
комунальної власності належить: майно, що забезпечує діяльність
відповідних рад та утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів,
державний житловий фонд, об’єкти житлово-комунального господарства;
майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров’я, торгівлі,
побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні
системи, транспорт, системи зв’язку та інформації, включаючи
націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам,
організаціям; інше майно, необхідне для забезпечення економічного і
соціального розвитку відповідної території, а також майно, передане у
власність адміністративно-територіальної одиниці іншими суб’єктами права
власності.

У ст. 142 Конституції України записано, що матеріальною і фінансовою
основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи
місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності
територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також
об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних
і обласних рад.

Однак повніший перелік об’єктів права комунальної власності дано у
Законі України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997
p.1 згідно зі ст. 60 якого “територіальним громадам сіл, селищ, міст,
районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і
нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні
ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки,
страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств,
житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту,
охорони здоров’я, науки, соціального обслуговування та інше майно і
майнові права, рухомі та нерухомі об’єкти, визначені відповідно до
закону як об’єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані
від їх відчуження”.

Незважаючи на таку деталізацію об’єктів права комунальної власності,
закон має істотний недолік, який полягає в тому, що в ньому не містяться
критерії, які б визначали особливості комунальної власності, як це
зроблено в Законі України “Про власність”. За цим законом до об’єктів
права комунальної власності може належати будь-яке майно, “необхідне для
забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території
(ст. 35).

Зазначені суб’єкти права державної та комунальної власності здійснюють
належні їм повноваження, використовуючи, зокрема, особливий правовий
інститут — управління. Таке управління державним майном від імені народу
(населення адміністративно-територіальної одиниці) спершу здійснювали
відповідно Верховна Рада України, місцеві ради народних депутатів
України та уповноважені ними державні органи (ст. 33 Закону України “Про
власність”), а після прийняття Конституції — безпосередньо Кабінет
Міністрів України, територіальні громади та уповноважені ними органи.

Отже, управління загальнодержавною та комунальною власністю її суб’єкти
здійснюють або самостійно, або через уповноважені ними державні органи.

В умовах пошуку оптимальних варіантів управління загальнодержавною
власністю у період становлення в Україні засад ринкової економіки коло
уповноважених державних органів зі здійснення функцій управління
загальнодержавним майном досить часто змінювалося.

Обсяг повноважень щодо управління державним майном визначається в
законодавчому порядку. За Законом України “Про власність” державні
органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання
створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації і
ліквідації, здійснюють контроль за ефективністю використання і
схоронністю довіреного їм державного майна та інші правомочності
відповідно до законодавчих актів України (ст. 33).

Важливо зазначити, що міністерствам та іншим органам державної
виконавчої влади при здійсненні функцій управління забороняється пряме
втручання в господарську діяльність підприємств, віднесених до
загальнодержавної власності. Певні функції з управління майном, що
перебуває у загальнодержавній власності, можуть бути покладені й на інші
уповноважені державні органи.

Правове регулювання відносин у сфері управління державною власністю
відбувалося несистемно і суперечливо, а тому воно вимагає подальшого
вдосконалення. Важливу роль у формуванні ефективного правового механізму
у врегулюванні процесів управління державним майном може відіграти
прийняття спеціального закону про управління об’єктами державної
власності, проект якого перебуває на розгляді Верховної Ради України.

Управління державним майном не є єдиною формою реалізації здійснення
державою правомочностей власника. Інститут управління державною
власністю не завжди забезпечує її використання безпосередньо за
призначенням. Виробничо-комерційна, соціально-культурна та управлінська
діяльність державних юридичних осіб забезпечується за допомогою так
званого інституту права повного господарського відання та права
оперативного управління, який визначає правовий режим майна державних
підприємств, установ та інших організацій.

Значні особливості у визначенні змісту правомочностей власника та їх
здійсненні притаманні комунальній власності. При цьому у правовому
регулюванні комунальної власності необхідно виділити два етапи: перший —
з моменту прийняття Закону України “Про власність” до прийняття нової
Конституції України (1991—1996 pp.), другий — після прийняття нової
Конституції України до нинішнього часу.

На першому етапі на комунальну власність (власність
адміністративно-територіальних одиниць), як правило, поширювалося
правове регулювання, встановлене для державної власності, за винятком
тих випадків, коли правові норми стосувалися виключно загальнодержавної
(республіканської) власності або виключно комунальної власності.
Наприклад, на загальнодержавну і комунальну власність поширювалися
положення статей 37 і 39 Закону України “Про власність”, якими
встановлювався правовий режим майна державного підприємства та державної
установи, переважна частина положень Закону України “Про підприємства в
Україні”.

Відповідно до ст. 33 Закону України “Про власність” управління державним
майном, віднесеним до комунальної власності, від імені населення
адміністративно-територіальної одиниці здійснюють місцеві ради народних
депутатів України, а також уповноважені ними державні органи. Ці органи
вирішують питання створення підприємств і визначення цілей їх
діяльності, реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за
ефективністю використання і схоронністю довіреного їм державного майна
та інші правомочності відповідно до законодавчих актів України.
Зазначені правомочності були істотно деталізовані в Законі України “Про
місцеві Ради народних депутатів та місцеве самоврядування”, який у 1997
p. втратив чинність у зв’язку з прийняттям Закону України “Про місцеве
самоврядування в Україні”1.

На другому етапі в Конституції України відбулося юридичне відокремлення
комунальної власності від державної. Однак ще й досі не створено
належного правового механізму врегулювання комунальної власності, що
спричинює певний правовий вакуум у цій сфері відносин.

Основоположні принципи здійснення правомочностей щодо комунальної
власності сформульовано в ст. 143 Конституції України, згідно з якою
територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через
утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у
комунальній власності: утворюють, реорганізовують та ліквідовують
комунальні підприємства, організації та установи, а також здійснюють
контроль за їх діяльністю.

Об’єктами державної власності є:

майно державних підприємств, установ та організацій, закріплене за ними
на праві повного господарського відання або оперативного управління;

акції (паї, частки), що належать державі у статутних фондах
господарських товариств (далі – державні корпоративні права);

майно державних підприємств, що перебувають у процесі приватизації;

державне майно, передане у безстрокове безоплатне користування
Національній академії наук України, галузевим академіям наук, іншим
установам та організаціям;

державне майно, що не увійшло до статутних фондів господарських
товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації);

інше майно та майнові права, що належать державі.

Об’єкти права комунальної власності:

– об’єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує
діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих
бюджетів, державний житловий фонд, об’єкти житлово-комунального
господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони
здоров’я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств;
місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв’язку та інформації,
включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам,
установам, організаціям; а також майно, необхідне для забезпечення
економічного і соціального розвитку відповідної території.

– у комунальній власності перебуває також майно, передане у власність
області, району чи іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими
суб’єктами права власності.

4. Підвідомчість справ арбітражним судом

У юридичній літературі немає загальноприйнятого визначення поняття
підвідомчості господарських справ. Висловлені з цього приводу думки
зводяться в основному до того, що під підвідомчістю розуміється
компетенція певних органів або коло справ, віднесених до неї. Інститут
підвідомчості використовується для визначення кола справ, віднесених до
відання арбітражного суду. Для розмежування справ, що належать до
відання того чи іншого арбітражного суду, застосовується термін
“підсудність справ”.

Підвідомчість господарських справ розмежовується за двома ознаками:

а) суб’єктною залежно від суб’єктів спору;

б) предметною залежно від предмета спору. Загальне правило суб’єктної
підвідомчості господарських справ полягає в тому, що господарські справи
у спорах між юридичними особами, громадянами-підприємцями, державними та
іншими органами підвідомчі арбітражному суду. Отже, господарські справи
у спорах, де хоч би однією стороною є громадянин як фізична особа (не
підприємець), розглядають загальні суди. Стосовно предметної
підвідомчості, яка охоплює такі поняття, як предмет та характер спору,
діє таке саме правило: господарські справи у спорах, що виникають між
юридичними особами, громадянами-підприємцями, державними та іншими
органами, підвідомчі арбітражному суду.

Але з цього правила є два винятки:

1) спори між організаціями, які випливають з договорів на перевезення
вантажу у прямому міжнародному залізничному і повітряному вантажному
сполученні, розглядають загальні суди;

2) деякі категорії спорів віднесено до відання інших органів (їх
розглядають в адміністративному порядку). Це, зокрема:

– спори, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;

– спори про встановлення цін на продукцію, а також тарифів на послуги
(виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не
можуть бути встановлені за згодою сторін;

– інші спори, вирішення яких віднесено законодавством, України та
міждержавними договорами й угодами до відання інших органів.

Підвідомчість господарських справ арбітражному суду визначається, в
першу чергу, законами України “Про арбітражний суд” (ст. 1), “Про
зовнішньоекономічну діяльність” (статті 38 і 39) та “Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (ст. 5), а також
Арбітражним процесуальним кодексом України (статті 12-17).

Відповідно до ст. 12 Арбітражного процесуального кодексу України (далі –
АПК) арбітражному суду підвідомчі:

– справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні і розірванні
господарських договорів. У науці арбітражного процесу ці спори умовно
іменуються переддоговірними;

– справи у спорах, що виникають при виконанні договорів. Такі спори
можуть виникати з приводу неналежного виконання зобов’язань і
стосуватися як виконання зобов’язання у натурі, так і застосування до
порушника передбачених законом чи договором майнових санкцій (штрафів та
відшкодування збитків);

– справи у спорах, що виникають з інших підстав (наприклад, про
відшкодування збитків, завданих підприємству в результаті виконання
вказівок державних чи інших органів тощо). Спори, що виникають при
виконанні договорів та з інших підстав, також умовно називаються
майновими;

– справи у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у
законодавстві (наприклад, видання акта, що не відповідає компетенції
органу або вимогам законодавства, або виникнення у зв’язку з цим спірних
питань – ст. 27 Закону України “Про підприємства в Україні”);

– справи про банкрутство. Відповідно до ст. 5 Закону України “Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”
провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, АПК,
іншими законодавчими актами України.

Особливості провадження у справах про банкрутство банків регулює Законом
України “Про банки і банківську діяльність”;

– справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань,
віднесених законодавчими актами до їхньої компетенції. Розмежування
компетенції арбітражних судів щодо розгляду зазначених вище
господарських справ здійснюється за двома ознаками: родовою (тобто за
родом справи) і територіальною (за місцезнаходженням сторін). У зв’язку
з цим розрізняють родову підсудність, за допомогою якої розмежовують
компетенцію арбітражних судів “по вертикалі”, і територіальну
підсудність, яка використовується для розмежування компетенції між
арбітражними судами одного рівня – “по горизонталі”.

Визначаючи родову підсудність господарських справ, ст. 14 АПК
встановлює, що Вищий арбітражний суд розглядає справи у спорах:

– у яких однією зі сторін є вищий або центральний орган виконавчої
влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада
Автономної Республіки Крим або Рада міністрів Автономної Республіки
Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради чи обласні
Київська та Севастопольська державні адміністрації;

– матеріали яких містять державну таємницю;

– що прямо віднесені до його підсудності законами України, міжнародними
договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою
України.

Вищий арбітражний суд може у межах підвідомчості справ арбітражним судам
України прийняти до свого провадження будь-яку справу. Всі інші
підвідомчі арбітражним судам справи, крім тих, що підсудні Вищому
арбітражному суду, розглядаються арбітражними судами Автономної
Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя за загальним
правилом територіальної підсудності: справи у переддоговірних спорах та
у спорах про визнання договорів недійсними розглядаються арбітражним
судом за місцезнаходженням сторони, зобов’язаної за договором здійснити
на користь іншої сторони певні дії (передати майно, виконати роботу,
надати послуги, сплатити гроші тощо);

справи у майнових спорах та з інших підстав, а також справи про визнання
недійсними актів, що розглядаються за місцезнаходженням відповідача;

справи у спорах за участю кількох відповідачів, що розглядаються
арбітражним судом за місцезнаходженням одного з відповідачів на вибір
позивача;

справи про банкрутство, що розглядаються арбітражним судом за
місцезнаходженням боржника. Із загального правила територіальної
підсудності зроблено два винятки:

а) віднесені до підсудності місцевих арбітражних судів справи у спорах,
що виникають з договору перевезення, в яких одним з відповідачів є орган
транспорту, розглядає арбітражний суд за місцезнаходженням цього органу;

б) справи у спорах про право власності на майно або витребування майна з
чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні
майном розглядають місцеві арбітражні суди за місцезнаходженням майна.

Список використаної літератури

Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. —
Ст. 141.

Цивільний Кодекс України. – К., 2003.

Закон України від 7 лютого 1991 р. № 697-12 «Про власність» // Відомості
Верховної Ради України. – 1991. – № 20. – Ст. 249.

Закон України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХП «Про господарські
товариства» // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 49. — Ст.
682.

Закон України “Про підприємства в Україні” // ВР № 888-12 від 27.03.91
(ВВР 1991, № 24).

Закон України від 1 червня 2000 р. № 1775-Ш «Про ліцензування певних
видів господарської діяльності» // Відомості Верховної Ради України. —
2000. – № 36. – Ст. 299.

Дашков Л. П., Бризгалін А. В. Комерційний договір: від укладення до
виконання. — К., 1996.

Зобов’язальне право: теорія і практика. / Дзера О.В., Кузнецова Н.С.,
Луць В.В. та інші. / За ред. О.В.Дзери. – К.: Юрінком. 1998. – 912 с.

Господарське законодавство України: 3б. нормативних актів / Уклад. В.С.
Щербина, О.В.Щербина. – К.: Атіка, 2001.

Господарське право: Практикум / За заг. ред. В. С. Щербини. — К.:
Юрінком Інтер, 2001.

Підприємницьке право України / За ред. Шишки Р.Б. — Харків: Еспада,
2000.

Пилипенко А.Я., Щербина В.С. Основи господарського права України.— К.:
МАУП, 1998.

Пилипенко А.Я., Щербина В.С. Господарське право: Курс лекцій. – К.:
Вентурі, 1996.

Щербина В.С. Господарське право України.- К., 2003.

PAGE

PAGE 8

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020