.

Правові наслідки визнання правочинів недійсними (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
272 5017
Скачать документ

Курсова робота

Правові наслідки визнання правочинів недійсними

Зміст

Вступ………………………………………………………….
…………………………………………3

1. Поняття та види недійсних
угод…………………………………………………………..
4

2. Загальні та спеціальні наслідки визнання правочинів недійсними
………….8

3. Наслідки недодержаня форми, суб’єктного складу, волевиявлення, змісту
правочинів……………………………………………………..
…………………………………….14

Висновки……………………………………………………….
…………………………………….22

Список використаних
джерел…………………………………………………………
……..24
Вступ

Дії як акти поведінки людини (окремої особи, наділеною волею і здатністю
виявляти цю волю) є предметом вивчення психології або інших наук про
людину. В тому ж випадку, коли волевиявлення відбувається у взаємодії,
спілкуванні однієї людини з іншими, що призводить до суспільних
відносин, дії можуть викликати і юридичний інтерес, причому такий
інтерес можуть викликати не лише протиправні, а й правомірні дії.

Під юридично-значимими діями розуміють ті виявлення волі однієї особи
відносно інших, які приводять до безпосереднього або опосередкованого
виникнення юридичнох фактів (угоди, делікти тощо). Опосередковано
юридичні факти виникають тоді, коли особа де вступає в безпосереднє
спілкування з зацікавленими особами, але наслідки своїх дій пов’язує з
їх інтересами (складання заповіту, видача довіреності).

Національна економічна система розвивається, збільшується кількість
різноманітних угод, які щодня укладаються різноманітними підприємствами
та організаціями, зрештою практично кожна фізична особа, здійснюючи
щоденну діяльність змушена укладати ті чи інші угоди. До найпоширеніших
юридичних фактів належать угоди, а за новим ЦК України – правочини,
тобто дії осіб, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних
прав та обов’язків. Вони є основною підставою виникнення
зобов’язально-правових відносин (зобов’язань); він встановлює певні
суб’єктивні права і обов’язки для сторін, що його уклали. Але чи всі
вони відповідають чинному законодавству, і здійснюються виключно на
користь суспільства та окремих громадян. Безперечно не всі, тому
законодавство повинно встигати за динамікою розвитку суспільства і чітко
розмежовувати угоди, які можуть так чи інакше зашкодити інтересам
зацікавлених суб’єктів (держави, фізичних та юридичних осіб). Оскільки з
1 січня цього року набрав чинності новий Цивільний кодекс України, при
розгляді даної теми мене насамперед цікавило питання наскільки ефективно
новий кодекс буде вирішувати питання про визнання правочинів недійсними
та правові наслідки таких правочинів.

Поняття та види недійсних правочинів

Під недійсним правочином розуміють дії фізичних і юридичних осіб, які
хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивіьних прав та
обов’язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність
вчинених дій вимогам законодавства. Тобто недійсний правочин не в змозі
викликати правові наслідки, наступу яких бажають сторони, однак може
викликати наслідки, наступу яких сторони не передбачали і не бажали
(наприклад повернення отриманого майна, виникнення обов’язку
відшкодовувати збитки, моральну шкоду).

Загальною підставою визнання правочину недійсним є (ст. 215 Цивільного
Кодексу України) недодержння в момент вчинення правочину стороною
(сторонами) вимог закону щодо умов його дійсності, встановлених
частинами 1 – 3, 5 – 6 ст. 203 ЦК України.

Вказана норма ЦК України визначає лише загальні умови недійсності
правочику, але при наявності спеціальних норм закону умови недійсності
правочину визначаються цими спеціальними нормами. Слід зазначити, що
недійсним може бути визнаний лише вчинений правочин, однак визнання його
недійсним не потребує реального виконання сторонами, оскільки воно не
має значення для визнання правочину недійсним. Це викликано тим, що за
загальним правилом правочин вважається недійсним з моменту його
вчинення, а у випадку якщо права та обов’зки за таким правочином
передбачалися на майбутнє, припиняється можливість їх настання у
майбутньому (ст. 236 ЦК України), оскільки неможливо повернути усе
одержане за ними (наприклад, уже здійснене користування за договором
майнового найму, зберігання за договором схову тощо).

Крім вищезазначеної підстави ст. 215 Цивільного Кодексу України
передбачає недійсність правочину у наступних двох випадках:

1. Якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

У цьому разі визнання такого правочину судом недійсним не вимагається.

У випадках, встановлених ЦК України, нікчемний правочин може бути
визнаний судом недійсним.

2. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із
сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на
підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом
недійсним.

У першому випадку правочин є недійсним з самого факту його вчинення.
Другий випадок передбачає право сторін оспорювати в судовому порядку
дійсність правочину в цілому, чи окремих його частин.

Правочин може бути визнаний недійсним повністю або в окремій частині,
однак недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності
інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що
правочин був вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст.
217 ЦК України).Так, якщо визнана недійсною частина правочину належить
до випадкових умов, вона виключається з правочину без наслідків для
інших його частин. Однак, якщо ця частина містить істотну умову, без
якої правочин не відповідає вимогам закону, він може бути визнаний
недійсним. У такому випадку, як зазначав у своєму роз’ясненні „Про деякі
питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод
недійсними” від 12 березня 1999 року Вищий арбітражний суд України, у
процесі вирішення спору сторони можуть самі усунути в установленому
порядку порушення, які могли б потягти за собою визнання договору
недійсним, зокрема завдяки укладенню нового договору, який не відповідає
закону у певній частині1.

Беручи до уваги те, що дійсність правочину залежить від елементів, які
його складають, та взявши за критерій порушення вимог щодо дійсності
правочину, серед конкретних підстав визнання правочину недійсним можна
визначити:

дефекти суб’єктного складу (відсутність у сторін правочину

дієздатності – у фізичних та правоздатності – у юридичних осіб);

дефекти форми правочину, що стосуються виключно письмової форми

правочину (недодержання сторонами простої письмової форми

правочину, яка передбачена законом, тягне недійсність правочину лише

у випадках, передбачених законом, на відміну від цього недодержання

нотаріальної форми правочину спричинює його недійсність);

дефекти змісту правочину (невідповідність умов правочину вимогам

законодавства, наприклад, фіктивні, удавані правочини, правочини, що

порушують публічний порядок);

дефекти волі (правочини, вчиненні без внутрішньої волі на їх вчинення,

та угоди, в яких внутрішня воля особи сформувалася неправильно). Так,

без внутрішньої волі вчиняються правочини особою, яка не

усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними, або

правочини, вчинені особою під впливом обману.

Залежно від характеру порушення закону при вчиненні правочинів та
правових наслідків, вчинення таких правочинів останні поділяються на
нікчемні та заперечні.

Нікчемним є правочин, недійсність якого прямо встановлена законом,
наприклад, правочин, що порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК України),
односторонній чи двосторонній правочин, щодо якого недодержано вимоги
законодавства про нотаріальне посвідчення (статті 219 – 220 ЦК України),
правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної
дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів) або опікуна (ст.222 ЦК
України), правочин вчинений особою, над якою встановлена опіка без
дозволу органу опіки та піклування (ст. 224 ЦК України), правочин,
вчинений недієздатною фізичною особою за відсутності його схвалення
опікуном (ст. 226 ЦК України).

‘ ВВР. – 2002. – № 3 – 4. – Ст. 27.

У випадках, встановлених законом, нікчемними є правочини, щодо яких
недодержана письмова форма, встановлена законом, наприклад, договір
дарування майнового права та договір дарування з обов’язком передати
дарунок у майбутньому (ст. 719 ЦК України), договір банківського вкладу
(ст. 1059 ЦК України), кредитний договір (ст. 547 ЦК України). Визнання
нікчемного правочину судом недійсним законом не вимагається (ст. 215 ЦК
України).

Водночас у випадках, передбачених законом (ч. 2 ст. 218, ч.2 ст. 219, ч.
2 ст. 220, ч. 2 ст. 221, ч. 2 ст. 224, ч.2 ст.226 ЦК України), нікчемний
правочин може бути визнаний судом дійсним (наприклад, якщо сторони при
укладенні договору купівлі-продажу нерухомості домовилися за всіма
істотними умовами договору, що підтверджується письмовими доказами, і
відбулося повне або часткове виконання договору, але одна зі сторін
ухилилася від його нотаріального посвідчення). Вимога про застосування
наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред’явлена
будь-якою зацікавленою в цьому особою. Наслідки недійсності нікчемного
правочину з власної ініціативи має право застосувати суд. Треба також
зазначити, що правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які
встановлені законом, не можуть бути замінені за домовленістю сторін.

Іншим різновидом правочину, що може бути визнаний недійсним, є
заперечний правочин, тобто правочин, недійсність якого прямо не випливає
з закону, але одна із сторін або інша заінтересована особа зперечує його
дійсність на підставах, встановлених законом. Зазначений правочин
породжує права та обов’язки сторін, проте його дійсність перебуває під
загрозою, оскільки закон надає відповідним особам право заперечувати
його в судовому порядку.

Прикладами заперечного правочину є правочин, вчинений неповнолітньою
особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків
(усиновлювачів), піклувальника (ст.222 ЦК України), правочин вчинений
фізичною особою, яка обмежена у дієздатності за межами її цивільної
дієздатності, без згоди піклувальника (ст. 223 ЦК України), правочин
вчинений дієздатною фізичною особою, яка не усвідомлювала значення своїх
дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК України), правочин
юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії) (ст.
229 ЦК України) та ін.

Від недійсності правочину слід відрізняти відмову від нього. Закон дає
право особі, яка вчинила правочин відмовитися від нього (ст. 214 ЦК
України). Тобто особа, яка вчнила односторонній правочин, має право
відмовитися від нього на свій розсуд. Однак, якщо такою відмовою
порушено права іншої особи, ці права піддягають судовому захисту.

Особи, які вчинили дво- або багатосторонній правочин, мають право за
взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом,
відмовитися від нього, навіть в тому разі, якщо його умови повністю ними
виконані.

Відмова від правочину вчиняється у такій самій формі, в якій було
вчинено правочин. Так, відмова від правочмну, вчиненого у простій
письмовій формі, має бути вчинена у простій письмовій формі, а відмова
від правочину, вчиненого у письмовій нотаріальній формі, має бути
вчинена у письмовій нотаріальній формі. У разі відмови від правочину її
правові наслідки встановлюються законом або домовленістю сторін2.

Нарешті, для з’ясування конкретних підстав визнання правочинів
недійсними звернемося до постанови Пленуму Верховного суду України „Про
судову практику в справах про визнання угод недійсними”, пункт 16-ий
якої вказує на наступне:

„При вирішенні питання про визнання угоди недійсною судові необхідно
враховувати таке:

а) недійсність угоди може бути підтверджена будь-якими з передбачених
ст. 27 ЦК України засобами доказування, якщо інше не передбачено законом
(наприклад, ст. 376 ЦК). Однак ціна та інші істотні умови угоди,
укладеної в простій письмовій чи нотаріальній формі, не можуть бути
встановленими на підставі показань свідків, крім випадків кримінально
караних діянь;

б) невиконання або неналежне виконання угоди (в тому числі договору

довічного утримання) не може бути підставою для визнання її недійсною. В

цьому разі сторона вправі вимагати розірвання договору або застосування

інших встановлених наслідків, а не визнання угоди недійсною;

в) у разі посвідчення угоди не тим органом або службовою особою, на

яких покладено здійснення нотаріальних функцій, угода не може вважатися

укладеною з додержанням встановленої нотаріальної форми;

г) саме по собі недодержання вимог ст. 114 ЦК при продажу учасником

спільної часткової власності частки сторонній особі не є підставою для
визнання угоди недійсною. В даному випадку співвласник вправі у межах
установленого законом строку вимагати переведення на нього прав і

обов’язків покупця по укладеній угоді;

д) відсутність згоди одногого з подружжя на відчуження спільного майна
може бути підставою для визнання недійсною угоди в тому випадку, коли
угода потребувала обов’язкового нотаріального посвідчення (ст. 23 КпШС)
або судом встановлено, що сторони (сторона) в угоді діяли
недобросовісно;

є) визнання угоди недійсною може мати місце і після смерті громадянина,
якиий був її учасником. Такі вимоги можуть бути заявлені другою
стороною, спадкоємцем померлого, іншими заінтересованими особами та
прокурором.

По пред’явлених у таких випадках позовах до спадкоємців останні
відповідають у межах дійсної вартості успадкованого ними майна при умові
додержання вимог про пред’явлення претензії (статті 556, 557 ЦК)”3.

2 Я, М. Шевченко Цивільне право України, Том ї. Загальна частиш. К.,
2003, С, 248 – 241.

3 Постанова Пленуму віл 28 квітня 1978 р, № 3 із змінами, внесеними
постановою Пленуму від 25 грудня

1992 р.№3.

2. Загальні та спеціальні наслідки визнання правочинів недійсними

У разі, коли сторони, вчинивши правочин, ще не приступили до його
виконання, правочин лише визнається недійсним у порядку, визначеному
законом. Однак у разі, якщо хоча б одна зі сторін правочину виконала
його повністю або частково, правові наслідки має і сам факт визнання
правочину недійсним, оскільки воно пов’язане з усуненням майнових
наслідків, що виникли внаслідок його виконання. Згідно із законом
недійсний правочин не спричиняє юридичних наслідків, крім тих, що
пов’язані з його недійсністю.

Аналіз норм Цивільного Кодексу України дозволяє безпосередньо визначити
дві групи правових наслідків недійсності правочину: двостороння
реституція, як загальний наслідок і відшкодування збитків та моральної
шкоди, як спеціальні наслідки.

Двосторонньою реституцією є повернення сторін правочину у той майновий
стан, в якому вони перебували до його вчинення, відповідно з чим у разі
недійсності правочину кожна зі сторін зобов’язана повернути одна одній у
натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі
неможливості такого повернення, у тому числі тоді, коли те, що одержано,
полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі,
відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на
момент відшкодування. Наприклад, у випадку визнання недійснм договору
купівлі-продажу покупець зобов’язаний повернути продавцеві придбане за
договором майно, а продавець повернути покупцеві отримані за майно
кошти.

Двостороння реституція є загальним правилом майнових наслідків
недійсного правочину, що застосовується завжди, якщо законом не
встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки
окремих видів недійсності правочинів. Прикладом майнових наслідків
недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції є правочини з
дефектами суб’єктного складу (наприклад статті 221, 222, 226 ЦК
України), правочини з дефектами форми (статті 218, 219, 220 ЦК України),
правочини юридичних осіб, на вчинення яких вони не мали права (ст.227 ЦК
України), правочини, вчинені під впливом помилки (ст. 229 ЦК України),
правочини вчинені під впливом тяжких обставин (ст. 223 ЦК України). Для
застосування двосторонньої реституції не має значення, хто винний у
недійсності правочину.

На відміну від норм ЦК УРСР 1963 р, та цивільного законодавства
колишнього СРСР, наприклад, Росії, чинний ЦК України не встановлює
наслідків недійсності правочинів у вигляді спеціальних штрафних санкцій,
а саме:

• односторонньої реституції, яка передбачає повернення тільки однієї
сторони правочину у той майновий стан, в якому вона перебувала до його
вчинення, та стягнення всього, що отримала або повинна була отримати
інша сторона, на користь держави;

• заборони реституції, яка встановлювалася як наслідок недійсності
угод, що були укладені з метою суперечності інтересам держави і
суспільства або всупереч цілям юридичної особи за наявності умислу обох
сторін, та передбачала у випадку виконання угоди стягнення всього
отриманого сторонами за угодою на користь держави, а в разі виконання
угоди однією стороною – стягнення на користь держави всього отриманого
нею і всього належного з неї першій стороні на відшкодування одержаного.

Чи будуть працювати норми чинного ЦК України покаже судова практика, а
зараз звернемося до судової практики за ЦК УРСР, яка виявляла його
недоліки.

Визнання угод недійсними належить до виключної компетенції суду. Позови
з такими вимогами подають переважно податкові органи з метою відвернення
можливих операцій з відшкодування ПДВ за цими угодами так званим
“фіктивним фірмам”. Проте, в зв’язку зі зміною законодавчої бази
(застосування наслідків, передбачених ст. 49 ЦК УРСР), визнання
господарськими судами України недійсними угод за позовами податкових
органів є сьогодні надзвичайно актуальною проблемою для підприємців.

Про це красномовно свідчить статистика: з 1 січня 2002 р. по 18
листопада 2002 р. колегія господарського суду Донецької області з
розгляду справ про стягнення податків, зборів (обов’язкових платежів)
задовольнила 93 з 131 позовних заяв ДПІ про визнання угод недійсними на
підставі ст. 49 ЦК УРСР, в доход бюджету стягнено грошових коштів на
суму 26562592 грн.

Історія проблеми бере свій початок у квітні 2002 р. (до того часу
визнання угоди недійсною із застосуванням наслідків, передбачених ст. 49
ЦК УРСР, було скоріш винятком, аніж правилом), коли з’явилося
роз’яснення президії Вищого господарського суду України “Про внесення
змін і доповнень до роз’яснення президії Вищого господарського суду від
12 березня 1999 р. № 02-5/111” від 26 квітня 2002 р. № 04-5/491, п. 7.1
якого містить таке положення: “… у разі визнання у встановленому
порядку недійсними установчих документів суб’єкта підприємницької
діяіьності або скасування його державної реєстрації у зв ‘язку із
здійсненням відповідної реєстрації на підставі загубленого документа, що
посвідчує особу, або на підставну особу – засновника суб ‘єкта
підприємницької діяльності, укладені таким суб’єктом підприємницької
діяльності угоди мають визнаватися недійсними згідно із ст. 49
Цивільного кодексу незалежно від часу їх укладення “.

Редакція ст. 49 ЦК УРСР визначала: “Якщо угода укладена з метою,
завідомо суперечною інтересам… держави і суспільства, то при наявності
умислу в обох сторін – в разі виконання угоди обома сторонами – в доход
держави стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угоди
однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане
нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При

наявності ж умислу лише у однієї з сторін все одержане нею за угодою
має бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй
на відшкодування виконаного стягується в доход держави”.

На виконання припису президії ВГСУ переважна більшість позовних заяв
податкових органів Донецької області задовольняється із застосуванням
санкцій, передбачених ст. 49 ЦК УРСР. Так, типовим є приклад, який
викладено нижче.

Державна податкова інспекція в Кіровському районі м. Донецька звернулася
до господарського суду Донецької області з позовом до ПП “Л” та ПП”М”
про визнання угоди купівлі-продажу недійсною відповідно до ст. 49 ЦК
УРСР- ДПІ посилалася на рішення Калінінського суду м, Донецька, який
установчі документи приватного підприємства “П” визнав недійсними.
Також; встановлено, що так зване “фіктивне” підприємство було
зареєстроване “на підставну особу”, яка фактично не займалася
підприємницькою діяльністю від імені підприємства, а його печатку й
реквізити використовували “невстановлені особи”. При цьому позивач
наполягав на тому, що умисел даного підприємства має розглядатися як
умисел посадових осіб, які уклали від його імені угоду.

Враховуючи вимоги вказаних вище норм матеріального права, а також ст. 35
ГПК України, дана угода має бути визнана недійсною, а “фіктивне ”
підприємство має повернути все отримане за угодою на користь
добросовісного підприємства приватного підприємства “М”, з якого все
отримане ним за угодою стягується в доход бюджету.

На перший погляд проблема відсутня: реституція захищає інтереси
добросовісного підприємства. Однак, це далеко не так. У випадку
задоволення позовних вимог з урахуванням ст. 49 ЦК УРСР здійснити
стягнення отриманого за угодою “фіктивним” підприємством практично
неможливо: грошові кошти на розрахунковому рахунку відсутні, майно
також. Проте, ця ситуація була очевидною ще на стадії визнання
установчих документів недійсними. Тобто компенсувати стягнення з
добросовісного підприємства неможливо. Складається абсолютно абсурдна
ситуація, в якій підприємству доводиться платити двічі: “і за себе, і за
іншого”. В іншому випадку, якщо суворо дотримуватися порядку,
викладеного в ст. 49 ЦК УРСР (спочатку реституція, й тільки потім –
стягнення з добросовісної сторони), таке рішення принципово неможливо
виконати.

Таким чином, на сьогодні подібні судові рішення не вирішують проблеми
справедливого покарання “фіктивних” підприємств, а лише поглиблюють її.
Крім того, багато добросовісних підприємств, маючи одне чи декілька
подібних судових рішень, можуть не пережити (в фінансовому сенсі) їх

одностороннього виконання. В результаті, разом зі спробами поповнення
бюджету матимемо зубожілі або “тіньові” підприємства.

В ряді випадків господарський суд здійснює спроби не розглядати по суті
позовні вимоги податкових органів, а залишати їх без розгляду або
припиняти провадження в справі. Позовні вимоги залишаються без розгляду
у випадках, коли позивачі без поважних причин не надають витребувані
судом матеріали, необхідні для вирішення спору (на підставі п. 5 ст. 81
ПІК України), зокрема докази наявності умислу у відповідачів. Припинення
провадження в справі (відповідно до п. 1-1 ст. 80 ГПК України) можливе в
тих випадках, коли відсутній предмет спору за даною категорією справ
-власне оскаржувана угода. Така ситуація є можливою, якщо існують
підстави визнати угоду неукладеною, тобто такою, за якою контрагенти не
досягли згоди за всіма умовами, істотним для даного виду угод, як цього
вимагає ст. 153 ЦК України. Так, у згадуваній вище справі про визнання
недійсною угоди кушвлі-продажу за позовом ДПІ в Кіровському районі м.
Донецька до ПП ‘П та ПП “М” суд припинив провадження з цих підстав.
Однак таке завершення справи є скоріше винятком, аніж правилом.

Виходом з ситуації, що склалася, багато хто з практиків називає
реформування законодавчої бази, адже необхідно боротися з причиною, а не
з її наслідками. Йдеться навіть не стільки про зміну редакції
роз’яснення президії Вищого господарського суду України від 26 квітня
2002 р. № 04-5/491, а про нормативні акти, які допускають виникнення й
функціонування так званих “фіктивних” підприємств. Це і податкове
законодавство, і нормативно-правові акти, що регулюють порядок державної
реєстрації підприємств. Адже навіть після винесення рішення загального
суду про визнання установчих документів недійсними або рішення
господарського суду про скасування державної реєстрації підприємство не
виключається з державного реєстру й зберігає статус юридичної особи,
оскільки в існуючих державних органів немає повноважень це робити. Ці
самі “невстановлені” особи від імені “фіктивного” підприємства
продовжують вести господарську діяльність, і своїми діями завдають шкоди
як державі, так і добросовісним контрагентам.

У ситуації, що склалася, добросовісним підприємцям залишається лише
більш ретельно перевіряти майбутніх та існуючих контрагентів за угодами
-відмова надати повну інформацію або її відсутність може бути непрямим
підтвердженням недобросовісних намірів. Звичайно, ретельний підхід до
укладення угод може суттєво вплинути на підприємницьку активність і,
відповідно, – на прибуток підприємства, а також викликати підозри в
контрагентів, які підтримують тривалі господарські відносини. Але це
-справедлива плата за безпеку бізнесу в майбутньому4.

Крім двосторонньої реституції, ЦК України передбачає як наслідок
недійсності правочину відшкодування збитків та моральної шкоди. Згідно з
пунктом 2 ст, 216 ЦК України у разі, якщо у зв’язку із вчиненням
недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та
моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною, при
цьому закон у деяких випадках покладає на винну сторону обов’язок
відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі (статті 230, 231
ЦК України).

За чинним ЦК України застосування моральної шкода, як правової гарантії
порушених прав та законних інтересів юридичних осіб є цікавим моментом.
Так, ч. 2 ст. 227 ЦК Ураїни передбачає право на відшкодування моральної
шкоди особі, яка була введена іншою юридичною особою в оману щодо свого
права на вчинення правочину, якого вона не мала права вчиняти. Вказані
правочини можуть бути визнані недійсними лише у судовому порядку як за
позовом податкових органів або прокурора чи його заступника, так і
заінтересованої особи., права та інтереси якої порушені.

При зверненні в суд з позовом про відшкодування моральної шкоди позивач
повинен установити, чи діяла відповідна законодавча норма, що встановлює
його право вимагати відшкодування моральної шкоди, у той момент, коли
йому була заподіяна така шкода. Одночасно, керуючись постановою Пленуму
Верховного Суду України „Про судову практику в справах про відшкодування
моральної (немайнової) шкоди” №4 від 31 березня 1995 р., обов’язок
відшкодування моральної шкоди поширюється й на ті правовідносини, що
виникли до вступу в силу законодавчого акта, що передбачає право на
відшкодування такої шкоди. Але останнє положення поширюється тільки на
ті випадки, коли неправомірні дії (бездіяльність) почалися до вступу в
силу законодавчого акта, яким встановлюється відповідальність за
відшкодування моральної шкоди, і продовжуються після вступу його в силу.

Враховуючи вищевикладене, не виключений потік справ про відшкодування
моральної шкоди, завданої „оманливою” угодою, укладеною ще до 2004 року.
Але на даному етапі становлення вітчизняного законодавства все ж
необхідно звернути увагу на той факт, що розгляд справ про компенсацію
моральної шкоди небезпідставно викликає у судовій практиці певні
труднощі. Це пов’язано з тям, що даний інститут знаходиться в Україні
лише на етапі становлення, а тому потребує як значного законодавчого
доопрацювання, так і певного часу для формування сталої практики його
застосування5.

Зазначені правові наслідки недійсності правочину у вигляді двосторонньої
реституції та відшкодування збитків і моральної шкоди застосовуються
завжди, якщо положеннями цього закону щодо окремих видів недійсних
правочинів не встановлені інші правові наслідки.

5В. Фролов Вирішення спорів про визнання угод недійсними чи позовами
податкових органів. Право України, 2004, № іт с. 60.

Правові наслідки недійсності правочинів, встановлених законом, можуть
бути змінені за домовленістю сторін правочину, за винятком нікчемних
правочинів, правові наслідки яких не можуть бути змінені сторонами (ст.
216 ЦК України).

3. Наслідки недодержання форми, суб’єктного складу, волевиявлення,
змісту правочинів

Недодержання форми правочинів за ЦК України буває двох видів – це
недодержання письмової форми правочинів (ст. 218) і недодержання вимоги
про нотаріальне посвідчення правочинів (статті 219, 220).

ЦК України певними правовими засобами стимулює додержання письмової
форми правочинів. До таких засобів належать наслідки недодержання
сторонами письмової форми правочину. Стаття 218 ЦК України виходить з
того, що недодержання сторонами письмової форми правочину не впливає на
його юридичну силу. Такий правочин є законним і дійсним. Разом з тим
сторони у правочині обмежуються у виборі доказів для підтвердження
правочину у випадку виникнення спорів між ними. З цього приводу ч. 2 ст.
218 передбачає, що у разі заперечення однією із сторін наявності
правочину або оспорювання окремих його частин сторони не мають права
посилатися на свідчення свідків. Наявність самого правочину, його зміст
можуть доводитися письмовими доказами або за допомогою засобів аудіо- та
відеозапису.

Недодержанння письмової форми правочину спричинює його недійсність лише
у випадках, коли такий наслідок прямо зазначений у законі.

Правочини, які вчинені письмово, потребують нотаріального посвідчення
лише у випадках, передбачених законом. Нотаріальне посвідчення правочину
здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до
закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на
документі, на якому викладено текст правочину, посвідчувального напису
(ст. 209 ЦК України).

Чинний цивільний кодекс передбачає наслідки недодержання вимог закону
про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину і договору (статті
219, 220). Недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення
односторонньго правочину має наслідком його недійсність. ЦК України
допускає виняток з цього правила. Суд може визнати такий правочин
дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає справжній волі особи,
яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала
обставина, яка не залежала від її волі.

Недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення
договору також має наслідком його недійсність. З цього правила також
передбачені винятки.

Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що
підтверджуються письмовими доказами, і відбулося повне або часткове
виконання договору, але одна із сторін ухиляється від його нотаріального
посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі
наступне нотаріальне оформлення не потрібне.

ЦК України стає на захист порядного і добросовісного учасника правочину
і сприяє здійсненню його майнових інтересів. Суд або господарський суд,
встановивши недійсність правочину внаслідок

порушення нотаріальної форми, повертає сторони у попередній майновий
стан, тобто застосовує двосторонню реституцію.

Оскільки правочин є вольовим актом, спрямованим на досягнення правового
результату, то й укладати його можуть лише особи, які володіють у тому
чи іншому обсязі дієздатністю, тобто воля яких характеризується
достатньо психічною зрілістю. Цивільний кодекс передбачає (статті 31,
39), що від імені осіб, визнаних недієздатними, а також від імені
малолітніх до 14 років укладають правочини батьки, усиновителі, опікуни.
Фізичні особи у віці від 14 до 18 років, що мають неповну дієздатність,
і обмежено дієздатні внаслідок вживання спиртними напоями чи
наркотичними засобами можуть укладати правочини відповідно за згодою
батьків, усиновителів та піклувальників, за винятком дрібних побутових
угод.

Вчинення правочинів недієздатними особами, а також малолітніми до 14
років, особами що мають неповну чи обмежену дієздатність, за межами їх
дієздатності, зумовлює їх недійсність.

Правовим наслідком вчинення правочину малолітнім до 14 років, за межами
його дієздатності та недієздатною особою є (статті 222, 226 ЦК України)
поновлення сторін у попередньому майновому стані, а за неможливості
такого поновлення кожна зі сторін має відшкодувати іншій сторони
вартість одержаного у грошах за цінами, що існують на момент
відшкодування.

ЦК України передбачає, що дієздатна сторона зобов’язана також
відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину малолітній
особі до 14 років, якщо у момент вчиненя правочину вона знала або могла
знати про вік іншої сторони (ст. 222).

Додатковий обов’язок дієздатної особи відшкодувати збитки потерпілій
недієздатній особі не є правовим наслідком вчинення правочину
недієздатною особою за чинним кодексом (ст. 226), на відміну від ЦК УРСР
1963р.(ст.51).

Новий ЦК України передбачає правові наслідки вчинення правочину, якщо
обома сторонами правочину є малолітні: у разі його недійсності
застосовується двостороння реституція. У разі неможливості повернути
майно в натурі його вартість відшкодовують батьки (усиновителі) чи
опікун, якщо буде встановлено, що вчиненню правочину або втраті майна,
яке було предметом правочину, сприяла їхня винна поведінка. Також є
новим правило про правові наслідки недійсності правочину, укладеного
малолітнім з особою віком від 14 до 18 років. У разі недійсності такого
правочину застосовується двостороння реституція. За неможливості
повернути майно в натурі відшкодовується його вартість. Якщо у
неповнолітнього немає коштів, необхідних для відшкодування, їх виплату
здійснюють батьки (усиновителі), піклувальники неповнолітнього за умови,
що вони своєю винною поведінкою сприяли вчиненню правочину або втраті
майна, яке було предметом правочину.

У чинному ЦК України одним з правових наслідків на відміну від ЦК УРСР
1963 р. одним з правових наслідків недійсності правочну, вчиненого
недієздатною особою, є обов’язок дієздатної сторони компенсувати

опікунові недієздатної особи моральну шкоду, якщо буде встановлено, що
вона знала про психічну хворобу або недоумство іншої сторони або могла
припускати такий стан особи.

Правочини, укладені неповнолітніми за межами їх дієздатності і обмежено
дієздатними особами за межами їх дієздатності, можуть бути визнані
недійсними за позовом їх батьків, усиновителів та піклувальників. У разі
визнання правочину недійсним застосовуються такі самі правові наслідки,
що й при недійсності правочину, вчиненого з малолітнім до 14 років (ст.
224 ЦК України).

Трапляються випадки, коли цілком дієздатна особа перебуває, наприклад, у
стані сильного душевного хвилювання, внаслідок чого не може розуміти
значення своїх дій. Законодавець враховуючи подібні життєві ситуації і
охороняючи майнові інтереси цих осіб, встановив правило, за яким
правочин, який дієздатна особа вчинила у момент, коли вона не розуміла
значення своїх дій або не могла керувати ними, визнається судом
недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті – за позовом інших
осіб, чиї права та інтереси, що охороняються законом порушено.

Для визначення наявності такого стану на момент вчинення правочину суд
має призначити судово-психіатрину експертизу.

Вимоги про визнання правочину недійсним роглядаються з урахуванням як
висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів.

У разі визнання правочину недійсним застосовуються правові наслідки
недійсності угод, вчинених малолітніми до 14 років.

Цивільний кодекс також передбачає обов’язок сторони, яка знала про стан
особи у момент вчинення правочину, компенсувати їй моральну шкоду,
завдану у зв’язку із вчиненням такого правочину (ст. 225).

Особливої уваги можна приділити статті 228 Цивільного кодексу України.
Назва цієї статті розкриває юридичну оцінку, спрямованість і зміст
незаконного правочину, а також наслідки вчинення такого правочину. Вона
формулюється так: „Правові наслідки вчинення правочину, який порушує
публічний порядок”. За буквальним текстом норми: правочин, який порушує
публічний порядок, є нікчемним. Отже недійсність розглядуваного
правочину безпосередньо встановлюється законом. Судове рішення може лише
констатувати недійсність. Законодавець намагається визначити правочини,
що порушують публічний порядок через перелік різних деліктів, на які
були спрямовані дії сторін (сторони). Стаття 228 характеризується тим,
що безпосереднім об’єктом посягання з боку учасників незаконного
правочину є публічно-правові акти за своєю природою.

Наступною ознакою є навмисний характер дій учасників незаконного
правочину6. Проте стаття 228 прямо не вказує на наслідки визнання таких
првочинів недійсними, про що піде мова далі,

Вивчаючи матеріали таких справ, розглянутих господарським судом
Миколаївської області, можна визначити ряд причин визнання угод
недійсними та такими, що суперечать інтересам держави та суспільства.

6 Цивільне право України. За ред О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової, Київ –
2002

Так за позовами Первомайської ОДПІ (справи 6/122, 6/123) судом визнано
недійсними угоди купівлі-продажу та стягнено в доход держави за
наслідками ст. 49 ЦК УРСР 1963 р. 81 тис. грн. за таких обставин:
сторона укладених угод купівлі-продажу (відповідач 2) на момент
укладення останніх була виключена з Державного реєстру підприємств та
організацій України і її державну реєстрацію як суб’єкта підприємницької
діяльності було скасовано у судовому порядку. Таким чином, укладаючи
угоду, фірма мала за мету приховати свої прибутки від оподаткування. На
це прямо вказує пункт 7.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду
України від 25 липня 2002 р. „Про заходи щодо забезпечення однакового і
правильного застосування законодавства про податки”, а саме: „Доказами
спрямованості умислу суб’єкта оспорюваних угод на приховування від
податкування прибутків та доходів можуть бути, зокрема, надані
податковими органами відомості про відсутність підприємства, організації
(сторони угоди) за юридичною та фактичною адресою, про визнання
недійсними у встановленому чинним законодавством порядку статутних
документів, про ненадання податкової звітності до органів податкової
служби, про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької
діяльності.

За матеріалами справ 7/205, 7/206, 7/207 судом також встановлено
наявність порушення чинного законодавства та протиправність дій з боку
сторін укладених угод купівлі-продажу. У цих випадках одна з сторін
укладених угод – фіктивна фірма, яка згідно з наданими податковими
органами документальними доказами створювалась та реєструвалась
сторонньою особою на підставі чужого паспорта, а особа, що вказана в
статуті як засновник, останнього не підписувала та будь-якого відношення
до фірми не мала. Фірма створювалась з умислом не сплачувати податки та
збори (інші обов’язкові платежі) до бюджетів і укладені нею угоди
спрямовувались на приховування від оподаткування одержаних за ними
доходів. Згідно з відповідними ріщеннями господарського суду
Миколаївської області отримане за угодами майно на загальну суму 3 млн.
грн. повернуто на користь держави.

Як бачимо вже з наведених кількох прикладів, завдяки роботі
податкових органів виявлено не лише факти порушення інтересів держави, а
й істотно поповнено доходну частину Державного бюджету України,

І саме тут постає питання, що змусило законодавця – укладача нового
Цивільного кодексу України не включити до нього норми, яка б регулювала
визнання угоди недійсною як суперечну інтересам держави і суспільства а
також зазначені вище санкції.

Беручи до уваги конституційну спрямованість держави на верховенство
права та повне дотримання усіма його суб’єктами без виключення
встановлених законодавчих норм, і за умови реальної наявності таких
обставин, вищезазначений крок був би безумовно вірним.

Непорозуміння виявляється ще й в тому, як було зазначено вище, що норма,
яку не включено до такого основоположного кодексу як ЦК, наявна в
Господарському Кодексі. Так п. 1 ст. 207 зазначає: „Господарське
зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка
за

відомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено
учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них
господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на
вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано
судом недійсним повністю або в частині”, п. 1 ст. 208 вказує: „Якщо
господарське зобов’язання визнано недійсним як таке, що вчинене з метою,
яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності
наміру в обох сторін – у разі виконання зобов’язання обома сторонами – в
доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за
зобов’язанням, а у разі виконання зобов’язання однією стороною з другої
сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне
з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності
наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено
другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування
виконаного стягується за рішенням суду в доход держави”7.

Укладення угод, що не випливають із статутної діяльності юридичної
особи, є порушенням її спеціальної правоздатності. Такі угоди в
літературі називаються позастатутними і не охороняються законом. ЦК
України передбачає загальну правоздатність юридичних осіб. Ця обставина
вплинула на формулювання норм про правові наслідки укладення юридичною
особою правочину, якого вона не мала права вчиняти.

У ст. 227 передбачається що правочин юридичної особи, вчинений нею без
спеціального дозволу (ліцензії), якщо таке вимагається законом або іншим
правовим актом, є недійсним. Наслідки недійсності правочинів юридичних
осіб різні. Якщо угодою юридичної особи (юридичних осіб) порушено
публічний порядок, то до сторін (сторони), що діяли навмисно
застосовуються вищезазначені санкції.

Важливим елементом угоди є воля та її зовнішній вияв – волевиявлення.
Наявність угоди свідчить про те, що обидва учасники бажали укласти угоду
і що їхній зовнішній вияв волі (волевиявлення) відповідає внутрішній
волі. Єдність внутрішньої волі і волевиявлення характерна для угоди,
оскільки невідповідність внутрішньої волі і волевиявлення означає, що
справжньої волі, справжнього бажання укласти угоду немає. Така угода не
може охоронятися законом. При цьому розходженя між внутрішньою волею і
волевиявленням може виникнути передусім у разі, коли угода укладається
під впливом насильства.

Насильство – фізичний або психічний вплив на особу-учасника угоди або на
його близьких з метою спонукати до укладення угоди. Особа, яка укладає
угоду під впливом насильства, фактично позбавляється можливості виявити
власну волю, її воля замінюється волею насильника. Вона стає засобом
вияву його волевиявлення.

Отже, волевиявлення особи, до якої застосовано насильство, не є виявом
її волі, хоч зовні виходить бід неї. Немає відповідності внутрішньої
волі і волевиявлення і при укладенні угоди під впливом погрози.

В. Фролов Вирішення спорів про визнання угод недійсними за позовами
податкових органів. Право України. 2004. № 1: с. 61 -62.

Застосування погрози – це вплив на чужу волю під загрозою заподіяння
майнової чи немайнової шкоди. На відміну від випадків укладення угоди
під впливом насильства, тут потерпілий виявляє свою волю, але оскільки
це відбувається під впливом погрози, то вона не збігається із справжнім
його бажанням. Таким чином, і у цій угоді є розходження між справжньою,
внутрішньою волею особи та її волевиявленням. Погроза може бути
підставою для визнання угоди недійсною, коли обставини, які мали місце
на момент укладення угоди, свідчать, що відмова учасника угоди від її
укладення могла спричинити шкоду його законним інтересам. Отже, погроза
за змістом має бути серйозною, реальною, протиправною.

Угода з недоліками волі має місце і тоді, коли вона укладається у
зв’язку з тим, що сторона умисно вводить в оману іншу, повідомляючи їй
про факти, які не відповідають дійсності. Обман має місце і тоді, коли
одна із сторін замовчує обставини, які мають істотне значення для угоди.
Наприклад, сторона замовчує недоліки майна, яке відчужується. Угода, що
укладається під впливом обману, може бути визнана недійсною. Має місце
невідповідність внутрішньої волі особи та її волевиявлення, якщо
представник цієї особи укладає угоду з іншою, завідомо знаючи, що
шкодить інтересам особи, яку представляє. У таких випадках волевиявлення
представника не відповідає справжнім намірам особи, яку він представляє.

Можливі випадки, коли громадянин змушений укласти угоду на вкрай
невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин. Для
характеристики таких умов важливі дві ознаки:

а) економічна невигідність для однієї із сторін, тобто
угода

укладається не на еквівалентних підставах;

б) збіг тяжких обставин для однієї із сторін в угоді або для її родичів
та

інших близьких осіб (крайня нужденність, хвороба тощо).

ЦК України передбачає можливість визнання недійсними правочинів,
вчинених під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості
представника однієї сторони з іншою стороною, збігу тяжких обставин,
тобто запозичив норми попереднього кодексу, які завжди були необхідними
в справі захисту інтересів і суб’єктивних прав учасників цивільного
обороту від обманщиків, шахраїв, насильників та інших правопорошників.
Новий ЦК України відмовився від односторонньої реституції, внаслідок
якої потерпіла сторона поновлюється у попередньому майновому стані.
Натомість вона мала місце у кодексі 1963 року. Чинний цивільний кодекс
допускає двосторонню реституцію, тобто в попередньому майновому стані
поновлюється не тільки потерпіла сторона, а й правопорушник. Така
двостороння реституція сприяє вчиненню розглядуваних правочинів, а не
утриманню від них. Вважаємо (О. В. Дзера, Н. С. Кузнєцова), необхідо
поновити односторонню реституцію стосовно потерпілої сторони і стягнення
майна або грошей правопорушника у дохід держави, а також відшкодування
збитків потерпілій стороні як таких, що забезпечують потрібне
регулювання правових наслідків недійсності правочинів, що вчиняються
внаслідок протиправних дій осіб.

Іноді особи, укладаючи угоду, не мають справжнього уявленння щодо всіх
її умов, а тому їхня воля формується під впливом неправильних уявлень ,
тобто якби сторонам було відомо про справжній стан речей, вони не уклали
б таку угоду. Вона є дефектною.

Відсутність справжнього уявлення про те чи інше явище життя або природи
прийнято називати помилкою. У даному випадку під помилкою слід розуміти
неправильне сприйняття стороною природи правочину, прав та обов’язків
сторін або інших істотних умов угоди (ст, 229 ЦК України), що вплинуло
на їхнє волевиявлення, і є підстава вважати, що в іншому разі угоду не
було б укладено. Враховуючи це, законодавець передбачив, що угода,
укладена внаслідок помилки, яка має істотне значення, може бути визнана
недійсною. Тут мається на увазі не будь-яка помилка, лише та, яка має
істотне значення. Встановлювати істотність помилки має право суд.

Під помилкою, що має істотне значення, як зазначалося вище, слід
розуміти помилку щодо істотних умов правочину. Судова практика виходить
з того, що помилка, яка стосується мотивів укладення угоди, не веде до
визнання її недійсною.

Право вимагати визнання правочину недійсним належить стороні, яка діяла
під впливом помилки. Проте під впливом помилки можуть перебувати обидві
сторони-учасники.

Якщо угоду визнано недійсною, то сторони поновлюються у попередньму
стані (двостороння реституція), а за неможливості повернути одержане в
натурі – відшкодовується його вартість,

Для застосування двосторонньої реституції не має значення, хто винний у
виникненні помилки: позивач, відповідач чи треті особи. Інше станоище
при розв’язанні питання про відшкудування збитків, заподіяних сторонами
у зв’язку з укладенням угоди. Кодекс 1963 р. (ч. З ст. 56) виходив з
того, що сторона, за позовом якої угоду визнано недійсною, має право
вимагати від другої сторони відшкодування витрат, втрати або пошкодження
свого майна, якщо доведе, що помилка виникла з вини другої сторон. Якщо
це не буде доведено, особа за позовом якої угоду визнано недійсною,
зобов’язана відшкодувати другій стороні понеені нею витрати, втрату або
пошкодження її майна.

Отже, відшкодування збитків (у вигляді позитивної шкоди у майні) тій чи
другій стороні ставиться у залежність від того, хто винний у виникненні
помилки. Якщо є вина відповідача, позивачеві відшкодовуються витрати,
втрата або пошкодження його майна, якщо ж вину відповідача не доведено,
відповідальність покладається на позивача, що припускається винним у
виникненні помилки. Тоді він має відшкодувати своєму контрагентові
понесені ним витрати, втрату або пошкодженння його майна.

Стаття 229 чинного кодексу не відповідає на запитання, за позовом якої
сторони суд може визнати правочин недійсним, хто повинен відшкодувати
збитки відповідній стороні і за якою підставою? До того ж, розглядувана
стаття не відповідає на запитання, яке виникло в судовій практиці, чи
можливе відшкодування збитків за рахунок третіх осіб, якщо помилка
сталася внаслідок їх вини у формі необережності.

Особи, які укладають угоду, намагаються досягти певного правового
результату: набуття, припинення або зміни цивільних прав. Практиці
відомі випадки, коли сторони не бажають укладати угоду і не мають на
меті виникнення певних юридичних наслідків, хоч зовні виражають таку
волю. Це так звані фіктивні правочиии за чинним кодексом (ст. 234), або
мнимі угоди за кодексом 1963 року (ч. 1 ст. 58), коли є волевиявлення, в
основі якого немає справжньої волі укласти угоду. Оскільки різні форми
волевиявлення є лише засобами вияву об’єктивно існуючої волі, то
очевидно, що за відсутності справжньої волі на укладення угоди таке
волевиявлення є неповноцінним і не має юридичного значення. У зв’язку з
чим обидва кодекси відносять фіктивні (удавані) правочини до недійсних.
Всі фіктивні правочини є недійсними незалежно від мети укладання.

Якщо сторони не вчиняють ніяких дій зі здійснення мнимої угоди, суди
ухвалюють рішення тільки про визнання таких угод недійсними без
застосування будь-яких наслідків.

Фіктивні правочини слід відрізняти від удаваних, тобто вчинених з метою
приховання іншої угоди. Учасники удаваного правочину намагаються досягти
певного правового результату, замаскувавши справжні наміри, зовні
виявляючи волю, що не відповідає юридичним наслідкам, настання яких вони
справді бажають.

Слід розрізняти правочин, який приховує інший, і правочин який
приховують. У першому є волевиявлення без відповідної внутрішньої волі.
Оскільки головним елементом правочину є воля, то волевиявлення без
справжньої внутрішньої волі не набуває правового значення. Як
зазначалося вище, такий правочн є недійсним. Ось чому необхідно
застосовувати правила, що регулюють саме правочин, який сторони
насправді мали на увазі (ст. 235 ЦК України).

Частіше удаваний правочин укладається з метою приховати протиправний. У
цьому разі суд ухвалює рішення про визнання правочну недійсним із
застосуванням наслідків, передбачених для недійсного правочину, який
сторони насправді мали на увазі.

Проте трапляються випадки, коли удаваний правочин приховує правомірний.
Наприклад, громадянин бажає подарувати іншому майно, але з якихось
міркувань не хоче, щоб про це було відомо близьким. Тому він укладає
удаваний правочин купівлі-продажу, хоч купівельна ціна йому не
сплачується. Майно переходить на користь іншого громадянина безоплатно,
тобто виникають відносини із договору дарування, який є законним.

Висновки

Правочин є найбільш розповсюдженою підставою виникнення цивільних прав
та обов”язків. За своєю правовою природою він є юридичним фактом (ст. 11
ЦК України), що являє собою вольові дії, спрямовані на досягнення
певного результату, тобто є обставиною, з настанням якої закон пов”язує
виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин.

Під недійсним правочином розуміють дії фізичних і юридичних осіб, які
хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та
обов”язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність
вчинених дій вимогам законодавства. Тобто недійсний правочин не в змозі
викликати правові наслідки, наступу яких бажають сторони, однак може
викликати наслідки, наступу яких сторони не передбачали і не бажали.

Правова ціль правочину має бути досяжною та законною. Правочин, ціль
якого не відповідає цим вимогам, є недійсним. Він є дійсним, якщо він
відповідає загальним вимогам, додержання яких є необхідним для його
чинності. До вказаних умов можна віднести: законність змісту правочину;
здатність суб”єктів правочину на його вчинення; вільне волевиявлення
учасника правочину та його відповідність внутрішній волі; відповідність
форми вчинення правочину вимогам закону; спрямованість правочину на
реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними; захист
інтересів малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ст. 203 ЦК
України). Недодержання стороною (сторонами) вимог чинності правочину в
момент його вчинення є підставою недійсності правочину. Правочин може
бути визнаний недійсним повністю або в окремій частині, однак
недійсність окремої частини не має наслідком недійсності інших його
частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би
вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК
України).

Беручи до уваги те, що дійсність правочину залежить від елементів, які
його складають, та взявши за критерій порушення вимог щодо дійсності
правочину, серед конкретних підстав визнання правочину недійсним можна
визначити: дефекти суб”єктного складу; дефекти форми правочину, що
стосується виключно письмової форми; дефекти змісту правочину; дефекти
волі.

Залежно від характеру порушення закону при вчиненні правичинів та
правових наслідків, вчинення таких правочинів останні поділяються на
нікчамні та заперечні.

Щодо правових наслідів, то аналіз норм ЦК України дозволяє
безпосередньо визначити дві групи правових наслідків недійсності
правочину: двостороння реституція і відшкодування збитків та моральної
шкоди. Двосторонньою реституцією є повернення сторін правочину у той
майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення, а у разі
неможливості такого повернення то відшкодівання вартості того, що
одержано. Відшкодування збиткув та моральної шкоди підлягає
відшкодуванню винною стороною, а у деяких випадках передбачених законом,
відшкодуванню у подвійному розмірі.

Отже можна визначити те, що всі недійсні правочини, незалежно від
особливостей їхнього конкретного виду, об’єднує одна спільна риса – вони
суперечать правовим нормам. ЦК України завжди стає на захист порядного і
добросовісного учасника правочину і сприяє здійсненню його майнових
інтересів.

Розглянувши дану тему я можу сказати, що чинне законодавство закріпило
практично усі можливі підстави визнання правочинів недійсними, внаслідок
їх шкідливості інтересам тих чи інших осіб, а також держави. Проте не
деталізувало в багатьох випадках власне правові наслідки, крім визнання
правочину недійсним, порядок звернення осіб, чиє право порушено, порядок
визнання самого правочину недійсним. Усе це може спричинити труднощі при
розгляді певних категорій справ.

Список використаних джерел

І. Законодавство.

1. Конституція України.

2. Цивільний кодекс України.

3. Сімейний кодекс України.

ІІ. Література.

1. Цивільне право України, за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової, Київ,

2002, с. 171-181.

2. Гражданское право, Ч. 1, под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого,

Москва, 1998, с. 245-260.

3. Цивільне право України, Академічний курс, том 1, під заг. ред.
проф.

Я. М. Шевченко, Київ, 2003, с. 227-243.

4. Право України, 2004, №1, В. Фролов, Вирішення спорів про визнання

угод недійсними за позовами податкових органів.

5. ЦК УРСР

6. Загальна теорія цивільного права, Київ, 1992.

7. Цивільне право: навч. посібник для студентів юридичних вузівта
факультетів. А.О. Підопригора, Д.В. Боборова та ін. – К.:

Вентурі., 1997р. 544с.

8. Гражданское право. Ч. 1. – М.: Тейс, 1996р.

PAGE

PAGE 24

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020