Реферат на тему:
Парламентська відповідальність уряду у змішаних республіках. Імпічмент
президента
1. Парламентська відповідальність уряду у змішаних республіках
Політичну відповідальність уряду перед парламентом нерідко називають
парламентською відповідальністю, пов’язуючи це її визначення з тим, що
всі відповідні процедури відбуваються у представницькому органі.
Можливість такої відповідальності припускається в країнах з
парламентарними та змішаною республіканською формами правління. В
президентських республіках кабінет несе політичну відповідальність перед
президентом, який може відправити у відставку міністрів при несхваленні
їхніх дій.
Феномен парламентської відповідальності уряду у змішаних республіках на
практиці конкретизується як відповідальність вищого органу у системі
органів виконавчої влади — кабінету міністрів — перед парламентом, як
відмова у довірі до кабінету або його членів з боку більшості депутатів
парламенту, що має наслідком відставку всього кабінету або його окремих
членів.
Механізм парламентської відповідальності уряду, що полягає у голосуванні
за довіру чи недовіру урядові, має ефективне застосування за наявності
декількох передумов: ідентифікації виборцями політичних партій, що
змагаються на виборах і утворюють парламентські фракції, чіткого
політичного зв’язку між цими партіями і членами кабінету, попереднього
схвалення парламентом програми дій уряду, можливості притягнення уряду
(чи його членів) до відповідальності лише у разі невиконання ним
положень цієї програми або виникнення в подальшому істотно важливих
розбіжностей у підходах до цієї програми між урядом і більшістю
депутатів парламенту;
Головна рольова функція парламентської відповідальності уряду змішаних
республік полягає в оптимізації взаємодії між законодавчою і виконавчою
гілками влади на засадах “гнучкого” поділу влади шляхом запровадження їх
спільної відповідальності для забезпечення цільової узгодженості їх дій:
наявність процедури парламентської відповідальності уряду створює
легальний канал політичної відповідальності вищого органу виконавчої
влади, що спонукає його до діяльності в рамках ухваленої парламентом
програми; це, в свою чергу, дозволяє виборцям оцінити ефективність дій
як парламенту, так і уряду.
Практика застосування парламентської відповідальності уряду в
пострадянських умовах у рамках президентсько-парламентської моделі
“змішаної” форми правління має свої особливості, пов’язані з подвійною
відповідальністю кабінету — перед главою держави і перед парламентом; у
разі, якщо парламент не бере участі у формуванні чи затвердженні складу
кабінету, втрачається зв’язок між парламентськими партіями і урядом,
уряд пристає на позиції глави держави, залежить від нього більшою мірою,
ніж від парламенту; відтак загроза застосування процедури
відповідальності із засобу контролю стає знаряддям політичного тиску,
використання якого може бути не пов’язане із якістю роботи уряду.
Становлення парламентської відповідальності уряду в змішаних республіках
генерує суперечності між главою держави і парламентом за вплив на уряд,
робить цей інститут не засобом гарантування виконання урядом своєї
програми, а можливим знаряддям тиску на главу держави; подолання
подібних суперечностей вимагає створення таких правових засад, які
стимулювали б тіснішу взаємодію парламенту і уряду у виробленні
державної політики та її реалізації, поставили б парламентську
відповідальність уряду в контекст засобів впливу парламенту на виконання
урядом своєї програми, ухваленої парламентом.
Підвищення ефективності нормативного регулювання інституту
парламентської відповідальності уряду в змішаних республіках залежить
від розширення участі парламенту у формуванні уряду (що дозволить
встановити тісніший зв’язок між парламентськими партіями,
відповідальними перед виборцями, і кабінетом), реальної відповідальності
уряду за невиконання ним ухваленої парламентом програми дій (аби
парламент міг закликати уряд до відповідальності, не розв’язуючи цим
тривалої політичної кризи), а також убезпечення уряду від позбавлення
довіри з поточно-кон’юнктурних, політико-лобістських, корпоративних
мотивів (і застосування з цією метою спеціальних інституційних
ускладнень оголошення уряду недовіри, зокрема застосування
конструктивного вотуму недовіри, збереження процедурних обмежень на
довільну постановку питання про відповідальність уряду, можливість
дострокового розпуску парламенту главою держави тощо).
2. Імпічмент президента: підстави та процедура
Однією з форм конституційної відповідальності органів виконавчої влади є
відповідальність з використанням імпічменту або інших подібних процедур.
Характерною рисою такої відповідальності є те, що вона завжди
індивідуалізована: до відповідальності в цьому випадку притягаються лише
окремі особи, а не уряд у цілому. До того ж відповідальності у порядку
імпічменту іноді підлягають не тільки носії виконавчої влади, а й судді.
Особливістю такої відповідальності є і те, що вона має місце за різних
форм державного правління. У країнах з парламентарними формами
правління, зокрема у Великобританії, відповідальність з використанням
процедури імпічменту історично передувала власне політичній
відповідальності уряду перед парламентом, але в наш час перша значною
мірою втратила своє значення і поступилася місцем другій.
У країнах із змішаною республіканською формою правління процедура
імпічменту зберігає значення насамперед щодо глав держав. У
президентських республіках, де не існує політичної відповідальності
кабінету перед парламентом, імпічмент є важливим засобом взаємодії
законодавчої і виконавчої влади, одним з найсуттєвіших компонентів у
системі стримувань і противаг.
Відповідальність з використанням процедури імпічменту нерідко не зовсім
точно визначають як судову відповідальність. Не викликає сумнівів, що
тут має місце взаємодія представницького органу і суду. Нерідко
використання процедури імпічменту передбачається у зв’язку зі вчиненням
певних кримінальних злочинів, хоча підставами для цього звичайно є
досить невизначені дії, сформульовані як «порушення конституції» тощо.
Процесуальне імпічмент певною мірою подібний до судової процедури. Однак
головним змістом відповідальності у порядку імпічменту є політична
оцінка дій відповідних осіб.
Що ж до самої процедури імпічменту, то її порядок визначений по-різному.
У Великобританії палата громад формулює звинувачення і порушує справу, а
палата лордів розглядає її і виносить остаточне рішення. В останній раз
процедуру імпічменту щодо членів уряду в цій країні було використано на
початку XIX ст.
У цілому подібний порядок імпічменту встановлений Конституцією США та в
більшості інших президентських республік. Як і у Великобританії, нижня
палата конгресу США виступає в ролі слідчого та обвинувача. Для цього
вона створює комітет з розслідування, і на основі його доповіді приймає
рішення про обвинувачення. Порушену в такий спосіб справу на закритому
засіданні розглядає верхня палата, рішення приймається 2/3 її складу.
Наслідком може бути усунення з посади і позбавлення права займати
«почесну, відповідальну або оплачувану посаду на службі Сполучених
Штатів» будь-якої федеральної посадової особи, якщо її, згідно зі ст. 2
(розділ четвертий) Конституції, буде викрито у «зраді, хабарництві або
інших тяжких злочинах і кримінальних вчинках».
Однак на цьому юридичні наслідки скоєного не закінчуються. В подальшому
проводять розслідування загального характеру, справу передають до
звичайного суду і винний несе покарання. За всю історію США мав місце
тільки один випадок (у XIX ст.) застосування процедури імпічменту щодо
президента, але останній був підтриманий сенатом. Найчастіше до
відповідальності з використанням такої процедури притягували суддів
федеральних судів.
Процедури імпічменту встановлені конституціями і в деяких країнах із
змішаною республіканською формою правління. У Росії в ст. 93 Конституції
визначено, що президент може бути усунутий з поста тільки на підставі
висунутого нижньою палатою парламенту обвинувачення у державній зраді
або у вчиненні іншого тяжкого злочину. При цьому обвинувачення має бути
підтверджене висновком верховного суду про наявність у діях президента
ознак злочину і висновком конституційного суду про додержання
встановленого порядку обвинувачення.
Рішення нижньої палати про висунення обвинувачення і верхньої палати про
усунення президента Росії повинні бути прийняті 2/3 голосів їх загальної
кількості. Відповідна пропозиція розглядається в нижній палаті з
ініціативи 1/3 її складу і при наявності висновку спеціальної комісії,
утвореної цією палатою. Саме рішення верхньої палати про усунення
президента з поста має бути прийняте не пізніше, ніж у тримісячний строк
після висунення нижньою палатою обвинувачення. Якщо протягом цього
строку рішення верхньої палати не буде прийняте, обвинувачення проти
президента вважається відхиленим.
В Ірландії, згідно зі ст. 12 Конституції, «президент може бути відданий
до суду парламентом за встановлену негідну поведінку». Обвинувачення
формулює будь-яка з палат парламенту. Пропозиція про таке обвинувачення
повинна бути прийнята не менш, ніж 2/3 складу відповідної палати. Якщо
одна з палат висуває обвинувачення проти президента, інша палата веде
розслідування або дає розпорядження про таке розслідування. За
результатами цього розслідування вона може прийняти більшістю у 2/3
голосів її складу резолюцію про усунення президента з поста.
Класична процедура імпічменту здійснюється у двопалатних парламентах.
Вона пов’язана з конституційною відповідальністю президентів, хоч у США
її застосовують і до інших суб’єктів виконавчої влади. Теоретично не
виключена відповідальність членів уряду у порядку імпічменту в тих
країнах з парламентарними формами правління, де вона визнана. В усіх
країнах застосування процедури імпічменту є оцінкою діяльності суб’єктів
виконавчої політичної влади з позицій визначення її конституційності і
законності.
Значно відмінні від процедури власне імпічменту парламентські процедури
усунення президента прийняті в деяких країнах із змішаною
республіканською формою правління. Головну роль у здійсненні цих
процедур відіграють парламенти. Президент може бути зміщений за рішенням
парламенту, прийнятим 2/3 його членів. Підставами для такого рішення
можуть бути порушення конституції та вчинення злочину. Висновок про
порушення президентом основного закону робить конституційний суд, а про
вчинення злочину — спеціальна комісія парламенту. Подібні процедури
встановлені в конституціях Киргизстану, Латвії, Литви, Туреччини та
деяких інших держав.
В Молдові і Румунії пропозиція про усунення президента з поста може бути
прийнята парламентом відповідно двома третинами і абсолютною більшістю
його членів. Цьому передує висновок конституційного суду. Протягом
місяця пропозиція парламенту має бути винесена на референдум, за
результатами якого і вирішується політична доля президента. Розглянуті
процедури іноді називають імпічментом, що не відповідає усталеній
конституційній теорії.
Свої особливості має процедура зміщення президентів парламентами спільно
з органами конституційної юстиції, яку також неточно визначають як
імпічмент. Ця процедура встановлена в конституціях у ряді країн з
парламентарно-республіканською і змішаною республіканською формами
правління. Тут парламенти беруть активну участь у вирішенні питання про
усунення президентів з поста, хоч не менш важливу роль у відповідному
процесі відіграють і конституційні суди.
У Чехії за обвинуваченням у державній зраді, висунутим верхньою палатою
парламенту, президент може бути зміщений конституційним судом з поста і
позбавлений права займати його у майбутньому. В Австрії обвинувачення
проти президента у порушенні конституції висувають на спеціальному
засіданні обох палат парламенту. Конституційний суд може не тільки
змістити президента, а й за певних умов тимчасово позбавити його
політичних прав. У ФРН кожна з палат парламенту може сформулювати проти
президента обвинувачення у навмисному порушенні конституції або закону і
передати справу до конституційного суду. Відповідне рішення має бути
прийняте кваліфікованою більшістю у 2/3 складу палати. В усіх країнах
органи конституційної юстиції можуть постановити, що президенти повинні
призупинити здійснення своїх повноважень до розгляду їхніх справ.
Подібні процедури передбачені основними законами Болгарії, Італії,
Македонії, Словенії, Словаччини, Хорватії та деяких інших держав. Щодо
цих процедур правильно буде говорити не про парламентську
відповідальність президентів, а про їх спеціальну судову
відповідальність, ініційовану представницькими органами. Характерно, що
застосування відповідних процедур не виключає можливості притягнення у
подальшому за ті самі дії до відповідальності у загальному суді. У такий
спосіб може сполучатися конституційна і кримінальна відповідальність.
Від процедури імпічменту та інших розглянутих процедур реалізації
конституційної відповідальності суб’єктів виконавчої політичної влади
слід відрізняти спеціальний порядок притягнення їх до кримінальної
відповідальності. За цих умов засудження суб’єктів виконавчої влади
тягне усунення їх з посади, а не навпаки. Послідовність сполучення
конституційної і кримінальної відповідальності тут зворотна: друга
передує першій і зумовлює її.
У Бельгії і Нідерландах нижні палати парламентів формулюють
обвинувачення проти членів урядів у вчиненні злочинів. У Швеції такі
обвинувачення висуває одна з постійних комісій парламенту, що має назву
конституційної. В Литві для притягнення членів уряду до кримінальної
відповідальності потрібна згода парламенту, а у період між його сесіями
— президента. В Естонії президент і члени уряду можуть бути притягнені
до кримінальної відповідальності за поданням канцлера юстиції
(генерального прокурора) і за рішенням, прийнятим абсолютною більшістю
членів парламенту. В Швейцарії для цього потрібне рішення, прийняте на
спільному засіданні палат парламенту. В Румунії рішення про
обвинувачення і судове переслідування членів уряду може приймати
президент або кожна з палат парламенту. У Португалії і Молдові рішення
про обвинувачення у вчиненні злочину самого президента має прийняти
парламент 2/3 його складу. В усіх названих країнах відповідні
кримінальні справи розглядають загальні суди (як правило, суди вищих
інстанцій).
Справи за подібними обвинуваченнями у ряді країн розглядають спеціальні
суди (Греція, Данія, Норвегія, Фінляндія тощо). При цьому парламенти не
тільки формулюють обвинувачення, а й відіграють досить активну роль у
формуванні цих судів.
У Франції рішення про притягнення до кримінальної відповідальності
президента і членів уряду мають прийняти обидві палати парламенту
абсолютною більшістю голосів. Саму справу розглядає так звана висока
палата правосуддя, членів якої у рівній кількості обирають палати
парламенту з власного складу. Підставою для притягнення президента до
відповідальності є вчинення дій, які кваліфікуються як державна зрада.
Члени уряду можуть бути притягнені до відповідальності, якщо їм
інкриміновано участь у заколоті проти безпеки держави.
У Польщі президент може бути звинувачений у вчиненні злочину за рішенням
національних зборів (спільного засідання палат парламенту), прийнятим
2/3 їхнього складу. Далі справою повинен займатися державний трибунал,
членів якого обирає нижня палата на строк її власних повноважень. На
відміну від Франції, самі депутати не можуть бути членами цього
трибуналу.
Практично в усіх розвинутих країнах після висунення проти президента або
членів уряду обвинувачення у вчиненні злочину відповідні особи
призупиняють здійснення своїх повноважень. Це має забезпечити
невтручання їх у кримінальний процес і об’єктивний розгляд справи.
Загальна картина така: процедури притягнення до конституційної і
кримінальної відповідальності суб’єктів виконавчої політичної влади
реалізуються завжди за участю парламентів. Нерідко ця участь має важливе
і навіть вирішальне значення. Наявність у конституціях і законодавстві
відповідних процедур слід пояснити намаганням правлячих кіл збалансувати
головні компоненти державного механізму, якими є органи законодавчої і
виконавчої влади
Список використаної літератури
Конституционное право Зарубежніх стран. Учебник в 2 – х томах – М.: изд.
БЕК, 1995.
Конституції нових держав Європи та Азії / За ред. Шаповала В.М. К.,
2001.
Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник/ За ред. В.О.
Ріяки. -Київ: Юрінком Інтер, 2002.
Международное право: Учебник/ Под ред. И.Т. Блатовой. – М.: Юрид. лит.,
1997. –
Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. – К.:
АртЕк, Вища шк., 1997.
Шаповал В. Державний лад країн світу: Довід.- К.: Укр. Центр Правн.
Студій, 1999.- 320 с.
Шаповал В.М. Зарубіжний парламентаризм. – К., 2003.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
