.

Поняття права власності та його зміст (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
240 2276
Скачать документ

Реферат на тему:

Поняття права власності та його зміст

1990 p. знаменує собою початок реформування відносин власності і
ринкових перетворень в економіці України. Безперечно, певні передумови
цього були закладені раніше, починаючи з 1985 p. і до кінця 90-х р. в
СРСР. У цей період невдачами закінчувалися спроби реформування економіки
і створення так званого соціалістичного ринку, що в свою чергу
спричинило прискорення дезінтеграційних процесів в СРСР, посилення
національно-патріотичної і політичної свідомості і прагнення народів
союзних республік до утвердження їх політичної і державної незалежності.
Після прийняття в 1986 p. Закону СРСР “Про індивідуальну трудову
діяльність” у країні формується поза волею партійно-владних структур
новий соціальний прошарок населення. По суті започатковувалися якісно
нові з економічного і правового погляду суспільні відносини, що зумовило
водночас і потребу визначити походження і зміст власності даної
категорії громадян, особливо власності на засоби виробництва.

Поширення нових суспільно-економічних відносин призводило до різкого
майнового розшарування серед населення. З одного боку, в ряді галузей
економіки зберігалася так звана зрівнялівка, з другого — поглиблювалися
диспропорції в оплаті праці як різних, так і однакових категорій
трудящих. Накопичилося багато негативних явищ безпосередньо в
народногосподарському комплексі. Управління економікою ставало все менш
ефективним, порушувалися договірні зв’язки між господарюючими
суб’єктами, тривав спад виробництва, що в свою чергу породжувало
некерованість суспільних відносин. Ці та інші обставини вимагали
негайного прийняття ґрунтовного комплексного законодавства щодо відносин
власності, яке мало нормалізувати розвиток цих відносин, сприяти
зародженню справжньої ринкової економіки, не обтяженої ідеологічними
догмами. На це був спрямований Закон СРСР “Про власність в СРСР”,
прийнятий 6 березня 1990 p. і введений в дію з 1 липня 1990 p. Однак
реальне становлення в Україні нового інституту права власності було
пов’язано з політичними подіями, зокрема з розпадом СРСР, прийняттям
Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. та
іншими процесами, спрямованими на утвердження незалежності України, та
переходом до засад ринкової економіки.

Поняття права власності. Існування людини забезпечується головним чином
завдяки суспільному виробництву, в процесі якого створюються необхідні
для неї матеріальні блага (за винятком благ, безпосередньо створених
природою). Звичайно ж функціонування такого виробництва неможливе без
повної взаємодії людей. Тобто заради досягнення тих чи інших цілей
суспільного виробництва і задоволення таким чином своїх потреб вони
змушені вступати у відповідні взаємовідносини (суспільні відносини) між
собою, які набувають насамперед виробничого забарвлення.

Суспільне виробництво формує відповідну спрямованість взаємовідносин,
сутність якої полягає у привласненні людиною (колективом людей)
предметів природи і продуктів суспільного виробництва, що дає можливість
індивіду ставитися до них як “до своїх, до власних”. Цілком логічно, що
коли для одного індивіда (суб’єкта) привласнене майно є “своє”, то для
іншого воно має бути “чуже”. На необхідність саме такого розуміння стану
привласнення звертав увагу К. Маркс. Однак привласнення, як правило, не
може бути без відчуження. Тому варто погодитись з авторами, які
вважають, що “власність одних людей чи їх колективів на майно
невіддільно пов’язана з відчуженням даного майна від інших людей”‘.
Водночас подібне твердження не може бути такою мірою прийнятним, коли
індивід привласнює результати власної праці. У такому разі привласнення
майна одним індивідом не супроводжується відчуженням його від іншого
індивіда.

У найбільш узагальненій формі власність можна визначити як відносини між
людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади
над ними, належності їх конкретній особі. Саме ці відносини є рушійною
силою суспільного виробництва, його сутністю. Для того, щоб було що
привласнювати, необхідно насамперед належним чином підготувати предмети
природи, створити нові матеріальні блага. Така діяльність людини стає
ефективною і набуває для неї адекватної значимості лише за умов певної
самоорганізації суспільства. Для ізольованого індивіда привласнення
такого значення не має, оскільки він позбавлений як можливості, так і
необхідності вступати у відносини з іншими індивідами, йому подібними.
Отже, поза сумнівами є твердження: власність можлива лише в людському
суспільстві, яке до того ж перебуває на певному ступені свого розвитку.
Про його досягнення суспільством може свідчити здатність людей вступам
ти у виробничий процес з метою привласнювати засоби виробництва,
продукти праці та задовольняти свої потреби. Тому не можна не погодитися
з основоположниками марксизму-ленінізму в тому, що “всяке виробництво є
привласнення індивідом предметів природи в рамках певної форми
суспільства і через неї”.

Загальновідомо, що у своїй історії суспільство пройшло кілька ступенів
розвитку розподілу праці: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний,
капіталістичний і соціалістичний. Кожному з них відповідає певна форма
власності: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і
соціалістична.

Першооснову всіх наведених форм власності становлять економічні
відносини привласнення матеріальних благ у процесі виробництва. Тому
власність у такому значенні є її економічним розумінням. Між тим
економічні відносини власності, які існують у цілому поза волею і
свідомістю людей, можуть бути об’єктом правового регулювання, дістаючи
відповідне оформлення у нормах права. У такому разі виявляється
юридичний зміст власності.

Важливо, що суспільство не обмежується правовим закріпленням засобів
виробництва і продуктів праці за конкретними особами чи їх колективами.
Відносини власності дістають, що не менш важливо, необхідну
регламентацію і примусовий захист. Врегульовані правовими нормами вони
набувають ознак якісно нових відносин — відносин права власності, тобто
юридичного змісту.

Сьогодні поширилася думка про багатоплановість категорії власності, її
прихильники вважають, що власність, крім економічного і юридичного
змісту, має й інші аспекти різнобічного соціального буття (соціальний,
політичний, психологічний, культурний, етичний та ін.)2. Таке
нетрадиційне розуміння категорії власності може виявитися перспективним
у сучасних умовах реформування відносин власності. Тому ця проблема
вимагає спеціального наукового дослідження.

Безперечно, що відносини права власності є похідними щодо економічних
відносин власності як складової частини виробничих відносин. Саме
власність є умовою функціонування організованого виробництва в межах
загального комплексу виробничих відносин, а відтак і їх головною
складовою частиною. Роль економічних відносин власності полягає у
закріпленні стану належності матеріальних благ індивідам, відображаючи
статичний момент того чи іншого способу суспільного виробництва.

У юридичній науці радянського періоду на базі марксистських положень про
власність сформувалося в цілому правильне уявлення про статичний
характер економічних відносин власності. Власність як стан
привласненості матеріальних благ відтворює статичні моменти, які
характеризують даний спосіб виробництва, і що вона відображає
виробництво не як процес, не як динаміку відносин, а як “момент
статичний, як результат процесу розподілу” засобів виробництв’. У
радянській юридичній літературі така думка стала панівною, вона дістала
підтримку в Україні в умовах переходу до ринкової економіки.

У ході привласнення суспільство обертає на свою користь багатства
природи, створює нові матеріальні блага. Однак цього недостатньо для
існування членів суспільства, оскільки вони мають одержати для власних
потреб ці матеріальні блага. Тому не менш важливою є завершальна стадія
привласнення — розподіл матеріальних благ між членами суспільства.
Власність зумовлює необхідність суспільного розвитку, виробництва.
Водночас без виробництва не може існувати власність, оскільки не можна
привласнити те, чого не існує. Привласнення не є самоціллю суспільства.
Зрештою здобуті чи створені матеріальні блага використовуються для
відновлення процесу виробництва та безпосередньо споживаються членами
суспільства. Отже, економічні відносини власності включають такі
визначальні стадії їх реалізації:

а) заволодіння багатствами природи та створення нових матеріальних благ;

б) розподіл матеріальних благ між членами суспільства та їх колективами;

в) виробниче та особисте споживання матеріальних благ.

Зазначені стадії економічних відносин здійснюють безпосередньо учасники
(суб’єкти) цих відносин, які мають бути наділені для цього відповідними
повноваженнями, а саме — повноваженнями “господаря” (власника). Таким
чином, господарю надається можливість панувати над належними йому
речами. Однак таке “панування” над речами може бути ефективним лише
тоді, коли воно закріплено певними, правилами (правовими нормами),
обов’язковими для всіх індивідів суспільства, як власників, так і
невласників.

Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення
права власності, за допомогою якого утверджується панування власника над
належними йому речами та його повноваження з володіння, користування та
розпорядження ними. Перелічені повноваження власника є для нього
найбільш значимими і у своїй сукупності становлять зміст економічних
відносин власності. Право власності регулює лише статику майнових
відносин власності, тобто визначає стан належності матеріальних благ
індивідам.

Власність не є категорією монолітною. Вона може виявлятися у відповідних
економічних формах, співвідношення та зміст яких залежать від обраного
країною суспільно-економічного устрою.

Зміст права власності. Законом України “Про власність” (ст. 4)
встановлено, що власник на свій розсуд володіє, користується і
розпоряджається належним йому майном, здійснює своєю владою управління
ним і має право вчиняти будь-які дії, які не суперечать закону.

Таким чином, суб’єктивне право власності формується як сукупність трьох
найголовніших правомочностей: права володіння, права користування, права
розпорядження. Щодо права власника управляти майном і вчиняти з ним дії,
то, на нашу думку, це не нова, самостійна від названої “тріади”
правомочність власника, а лише уточнення (роз’яснення) права
користування і розпорядження майном.

Правомочності з користування, володіння і розпорядження виникають у
власника водночас з виникненням права власності. Характерно, що разом, у
сукупності “тріада” правомочностей, яка характеризує право власності у
повному обсязі і розкриває його зміст, може належати лише власнику і
нікому більше.

Окремо право володіння, право користування, право розпорядження може
належати також іншим особам — орендареві, наймачу, іншим, які здійснюють
ці права лише при погодженні з власником. Правомочності власника щодо
належного йому майна здійснює він сам незалежно від волі та бажання всіх
інших осіб і обмежуються лише законом. Проте і власник не може
здійснювати своє суб’єктивне право на шкоду іншим особам.

Володіння означає фактичне перебування речі у господарюванні власника,
можливість впливати на річ. Право володіння у суб’єктивному розумінні є
закріплена у відповідних нормах права можливість фактичного володіння
річчю: фізичного або господарського, оскільки однаково володіє річчю
той, хто утримує її фізично (наприклад, має книгу у портфелі), а також
той, хто має змогу впливати на цю річ (наприклад, власник житлового
будинку не може володіти ним у фізичному розумінні, але він здійснює
правомочність володіння внаслідок того, що має змогу впливати на цю річ
за своїм інтересом).

Цивільне законодавство передбачає володіння законне і незаконне. Якщо
особа здійснює володіння на законних підставах, таке володіння
визнається законним, або титульним. Титульне володіння передусім
належить самому власникові майна. Проте як елемент інших майнових прав
воно може належати також іншим особам, зокрема наймачеві, орендареві при
наймі чи оренді майна, комісіонеру при здійсненні договору комісії або
охоронцеві на підставі договору схову. Таке право може надаватися не
лише на підставі договірних відносин (найму, комісії, підряду, схову
тощо), а й у результаті адміністративного акта (наприклад, відповідно до
розпорядження органів опіки і піклування), воно може виникнути і на
підставі прямої вказівки закону (наприклад, якщо йдеться про знахідку,
безхазяйне майно, бездоглядну худобу).

Разом з тим право володіння власника відрізняється від права володіння
інших осіб — титульних володільців, оскільки власник здійснює цю
правомочність, як правило, у сукупності з іншими — правом користування і
розпорядження. Крім того, власник робить це незалежно від інших осіб.
Щодо титульних володільців, то вони мають узгоджувати свої дії з
власником або здійснювати володіння на підставі договору,
адміністративного акта, закону.

У деяких випадках титульний володілець може мати не тільки право
володіння, а й інші правомочності, зокрема володіння і користування при
наймі та оренді, володіння і розпорядження при комісії тощо. •

Вище зазначалося, що всі три правомочності водночас можуть у певному
обсязі належати лише власникові. Тому його титульне володіння є
первинним, а будь-яке інше (придбане від власника на підставі договору
або за інших правових підстав) — похідним.

Поряд із титульним, або законним, володінням існує володіння без
будь-яких правових підстав, тобто незаконне. Якщо особа, яка володіє
майном без правових підстав, не знає і не повинна знати про його
незаконність, таке володіння є добросовісним незаконним володінням. Якщо
володілець майна знає або повинен знати про незаконність свого
володіння, воно називається недобросовісним незаконним володінням.
Наприклад, якщо особа знайшла чужу річ і не передала її відповідним
органам (міліції, адміністрації установи або підприємства, де річ
знайдено, чи виконавчому комітету сільської або селищної ради народних
депутатів), вона має бути визнана недобросовісним незаконним
володільцем. Інша справа, коли громадянин придбав у комісійному магазині
річ, яку було вкрадено у власника. Набувач такого майна є незаконним,
але добросовісним володільцем.

Норми права, в яких закріплено можливість фактичного володіння майном,
становлять право володіння в об’єктивному розумінні.

Право користування в об’єктивному значенні — це правові норми, які
встановлюють порядок вилучення корисних властивостей речей для
задоволення потреб власника чи інших осіб.

Право користування у суб’єктивному значенні — це закріплена нормами
права можливість вилучення корисних властивостей речі для задоволення
потреб власника чи інших осіб.

Право користування нерозривно пов’язано з правом володіння. Без
володіння, тобто без фактичного утримання речі, не можна добути з неї
корисні властивості і тим самим використати її для задоволення потреб.
Проте власник може використати своє майно не лише для задоволення своїх
особистих потреб. Закон України “Про власність” (ст. 4) закріплює за ним
право використовувати належне йому майно для здійснення будь-якої
діяльності, у тому числі господарської, за умови, що ця діяльність не
суперечить закону. Це право реалізується колгоспами і кооперативами,
іншими суб’єктами, коли вони, використовуючи належні їм споруди,
устаткування, матеріали, організують виробництво продукції.

В умовах радикальної економічної реформи значно розширено можливості
будь-якого власника щодо господарського використання його майна.
Громадяни можуть створювати сімейні об’єднання (трудові господарства),
приватні підприємства і використовувати господарські будівлі, машини,
установи, устаткування, сировину й матеріали, вести самостійне
господарство, виготовляти продукцію як для особистих потреб, так і для
реалізації її іншим особам.

Значно зростає роль селянського (фермерського) господарства у питаннях
забезпечення населення сільськогосподарською продукцією, взагалі
продуктами харчування. Разом з колективними сільськогосподарськими
підприємствами, орендними господарствами, сільськогосподарськими
кооперативами селянські господарства виробляють сільськогосподарську
продукцію і користуються нею на свій розсуд.

Як і володіння, користування буває законним і незаконним. Законним
користувачем може бути не лише власник, а й інші особи, яким це право
належить на правових підставах.

Користувачем є і державне підприємство, що здійснює право користування
як елемент права повного господарського відання, і державна установа
внаслідок оперативного права управління, орендний колектив на підставі
договору оренди тощо. У наведених випадках право користування названих
осіб є вторинним, похідним від права користування, яке належить
власнику.

Відповідно до п. 2 ст. 6 Закону України “Про власність” (ст. 133 ЦК
України) власникові належить право на результати господарського
використання майна (продукцію, плоди, доходи), якщо інше не передбачено
законом або договором.

Закон України “Про власність” (ст. 22) визначає, що продукція орендаря,
вироблена ним з використанням орендованого майна, а також одержані ним
доходи стають його власністю. У власності орендаря залишаються також
зроблені ним поліпшення, якщо вони можуть бути відокремлені від майна
без заподіяння йому шкоди. Таке правило застосовується на підставі ст.
27 Закону України “Про оренду державного та комунального майна”, якщо
інше не передбачено у самому договорі оренди. Якщо йдеться про
вдосконалення, які не можуть бути відокремлені від майна, орендар має
право на компенсацію за витрати за умови, що він зробив їх за свій
рахунок і за згодою власника майна.

Право користування майном належить наймачеві при укладенні договору
побутового прокату, але при цьому воно повинно здійснюватись лише
відповідно до призначення цього майна.

Отже, право власності як інститут сучасного цивільного права встановлює
різноманітність форм власності і відповідно рівні умови господарювання,
не передбачаючи будь-яких привілеїв для жодної з цих форм. Такий підхід
має закріпити модель власності, яка відповідатиме рівневі розвитку
виробничих сил у країні, забезпечуватиме належні темпи дальшого розвитку
з урахуванням необхідності перебудови структури виробництва і
стимулюватиме максимальне задоволення соціально-економічних потреб
суспільства в цілому і кожного громадянина зокрема.

Список використаної літератури

Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28
черв. 1996 р. – К.: Преса України, 1997. – 80 с.

Цивільний Кодекс України від 16.01.2003

Закон України “Про власність” від 07.02.1991

Закон України “Про комунальну власність” // Галицькі контракти. -1996. –
№42. – жовтень.

Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня
1997 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – №24. – С.
379-429.

Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2002. – №10:
Місцеве самоврядування в Україні. – 448 с.

Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов’язані із
здійсненням права власності та його захистом. Із змінами і доповненнями,
внесеними листом Вищого господарського суду України від 7 травня 2001
року №01-8/555.

Постанова Кабінету Міністрів України Про розмежування державного майна
України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю
адміністративно – територіальних одиниць (комунальною) власністю від 5
листопада 1991 року №311. Законодательство Украины о местном
самоуправлении: Сборник нормативных актов. – Харьков: ООО Одиссей, 2002.
– 448 с.

Борисов В.І. Цивільне право. – К.: Юрінком Інтер, 2004.

Дахно І.І. Право інтелектуальної власності. – К.: Либідь, 2003.

Дзера О.В. Цивільне право. – К.: Юрінком Інтер, 2004.

Копейчиков В.В. Основи конституційного права України. – К.: Юрінком
Інтер, 2004. Курс лекцій з цивільного права України. – Х.: Право, 2002.

Підопригора О.А. Право інтелектуальної власності. – К.: Ін Юре, 2002.

Рукатов В.Г. Основи цивільного права України. – Х.: Право, 2000.

Фрицький О.Ф Конституційне право України. Підручник. – К.: Юрінком
Інтер, 2002. – 536 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020