РЕФЕРАТ
на тему:
Становище жінки в Римі в І-IV ст.н.е.
ПЛАН
Вступ
1. Положення жінок в Стародавньому Римі за часів Республіки та Імперії
2. Правові ущемлення римської жінки
3. Родинний стан жінок в період принципату
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Положення жінки в Древньому Римі, особливо в області сімейних і
спадкоємних відносин, не є terra incognita. Джерела по історії римського
права, дослідження, довідкова і навчальна література при необхідності
висвітлюють цю тему. Разом з тим майже усі дослідники подають відомості
уривчасто або непослідовно, а інколи суперечать самі собі.
У даному рефераті спробую дослідити становище жінки в Стародавньому
Римі, зокрема в період 1-4 ст.н.е.
Для написання даної роботи були використані матеріали із широкого кола
джерел, досліджень і довідників.
На ранніх щаблях розвитку суспільства жінка була не суб’єктом, а
об’єктом майнових угод: батьки продавали своїх дочок у заміжжя, чоловіки
здобували собі дружин розбоєм або покупкою; ті й інші розпоряджалися
тілом дочки або дружини як своїм майном; перелюбство жінки
переслідувався як злочин проти власності чоловіка, але самі чоловіки
охоче, у знак дружби, гостинності, чи за винагороду уступали своїх
дружин на час іншим чоловікам. Поряд з іншим майном, дружини переходили
в спадщину (так званий левірат), порівн. свідчення Старого Завіту: «Якщо
два брати живуть разом, і один з них умре, не маючи в себе сина, то
дружина померлого не повинна виходити на сторону за людину чужу, але
дівер її повинний увійти до неї і взяти її собі в дружини, і жити з нею.
І первісток, якого вона родить, залишиться з ім’ям померлого брата, щоб
ім’я його не зникло в Ізраїлі» (Утор. 25, 5–6).
Поява шлюбу і кревної родини спричинило за собою підвищення правового
статусу жінки, особливо в міру переходу від полігамії до моногамії; але
право жінки на володіння майном передувало утворенню цих інститутів;
воно було наслідком матріархату, сліди якого залишилися в майновому
праві древніх індусів у виді особливої жіночої власності, що переходить
у спадщину по жіночій лінії.
Навіть кращі люди стародавності в поглядах на жінку не піднімалися над
рівнем свого часу: Сократ відзивався про жінку як про істоту, що
належить винятково будинку, у самому вузькому змісті цього слова; на
його думку, громадянин менш всього міг говорити зі своєю дружиною;
Платон висловлює не менш різкі судження про жінку, хоча, встановлюючи у
своїй уявлюваній республіці спільність дружин, він допускає рівність
занять і виховання для обох статей; на думку Аристотеля, жінка – помилка
природи; жіноча чеснота зовсім інша, ніж чеснота громадянина, і мало чим
відрізняється від тієї, до якої здатний раб. Кращою прикрасою жінки
вважалося мовчання.
У Древньому Римі правове положення жінки було більш сприятливим; крім
того, з часом правомочності жінок поступово розширювалися.
1. Положення жінок в Стародавньому Римі
за часів Республіки та Імперії
У період ранньої Республіки римська жінка, на відміну від грецької,
вільно вибирала собі чоловіка; як мати сімейства (mater familias),
матрона, шанована рабами, клієнтами і дітьми, вона була господаркою
свого будинку. Знаками гідності вільнонародженої замужньої жінки служили
столу (stol? – довге просторе плаття, що заборонялося носити повіям і
жінкам, викритим у перелюбстві), а також особлива головна пов’язка
(vitt?). Варто нагадати, що шлюбний вік жінки в Древному Римі складав
12–14 років, чоловіка – 14–16 років.
У Древньому Римі дівчата одержували початкову освіту нарівні з
хлопчиками. Римляни не тримали своїх жінок у тиші і самоті гінекеїв –
вона з’являлася в них і в театрах, і в цирках, і на святах, і на
бенкетах.
У Давньому Римі на заході Республіки узвичаїлися змішані лазні (balne?
mixt?), призначені для спільного відвідування чоловіків і жінок; вони
існували, незважаючи на кількаразові заборони влади, ще довгий час.
Римські жінки могли мати свої об’єднання, свого роду клуби, про що
свідчать, зокрема, що збереглися написи. Так, у Тускулі існувало
особливе товариство, куди входили місцеві жінки і дівчини, а в Медіолані
(сьогодні Мілан) юні дівчата справили на честь своєї покійної подруги,
що належала до їх товариства, поминальні торжества (Parentali?).
У самому Римі було гарно відомо і визнане в законному порядку товариство
замужніх жінок (convent?s patron?rum). Учасниці цього товариства
відвідували збори, на яких іноді обговорювалися дуже важливі справи, які
торкалися навіть загального положення в державі: напр., рішення римських
жінок віддати свої золоті прикраси й інші коштовності в державну
скарбницю під час війни з містом Вейї (396 р. до н.е.) було прийнято,
мабуть, саме на одних з таких зборів.
Утім, у публічному місці або на суспільних зборах жінок можна було
зустріти не часто – старожитні звичаї зробили римську жінку
домувальницею, її звичайне місце було в домашнього вогнища атрії
(atrium). Атрій служив центральним приміщенням у римському будинку,
загальним залом, де збиралося все сімейство і де приймали гості. Тут у
вогнища піднімався жертовник домашнім богам (ларам), і навколо цього
святилища розміщалося усе, що було самим коштовним і шанованої в
сімействі: шлюбне ложе, скульптурні зображення предків (imagines),
полотно і веретено матері сімейства, скриня з документами і домашньою
касою. Усі ці речі знаходилися під наглядом матрони. Як і сам
домовладика (pater familias), вона приносила жертви богам-ларам,
керувала домашніми справами рабів і вихованням дітей, що до самого
юнацького віку залишалися підлеглими її нагляду. Кожний у будинку, не
крім чоловіка, шанобливо називав її пані (dom?n?). Катон Старший (Cato
Major) висловив у жарт, але власне кажучи вірне зауваження: «Скрізь
чоловіки керують чоловіками, а ми, що керують усіма чоловіками,
знаходимося під керуванням наших дружин».
В часи Імперії жінки вищого суспільства відкрито втручаються в політичні
інтриги; одним із засобів зробити політичну кар’єру стало уміння
сподобатися жінкам або заслужити їх прихильність. Так, деякий грек з
оточення Нерона, по імені Геосій Флор, був призначений прокуратором
(намісником) Іудеї завдяки дружбі своєї дружини з імператрицею Попп±ей
Сабіний. Інший, не відомий нам по імені житель Рима одержав доступ у
сенаторський стан завдяки старанним турботам впливової весталки Доїмпії
Северини: про це свідчить статуя, яку спорудив жриці її вдячний
підопічний. Бували жінки, що на коні, біля свого чоловіка, були присутні
на військових навчаннях, робили огляд війську і навіть зверталися до
солдатів з мовою. Деякі з них здобували популярність у легіонах, і не
раз солдати й офіцери збирали гроші, щоб спорудити статую дружині свого
командира. Самих же запеклі з дам подавалися навіть у наймані
гладіатори.
Особливо привілейоване положення не тільки серед жінок, але і чоловіків
займали весталки (Vest?les virg?nes) – шість (спочатку чотири)
патриціанські незаймані-жриці, що підтримували невгасимий вогонь у храмі
богині домашнього вогнища Вести. Весталки обиралися царями, а при
Республіці – верховним жрецем (pontifex maximus), за допомогою жереба з
двадцяти дівчинок 6–10 років бездоганної поведінки, без фізичних вад, зі
знатних патриціанських родин, при обох живих батьках. Весталки повинні
були служити богині 30 років, дотримуючи обітниці безшлюбності. Вони
були дуже багаті, користалися великою пошаною і привілеями: звільнялися
від влади батька (patri? potestas), мали право заповіту (testamenti
factio); під час суспільних ігор, що вони відвідували (крім атлетичних
змагань, де чоловіка виступали оголеними), займали почесні місця; брали
участь у всіх релігійних торжествах; на суді свідчення весталок мало
величезне значення; їх клопотання майже завжди приймалися в увагу
імператором; по вулицях весталки їздили у візках особливого типу; усі,
навіть консули, повинні були уступати їм дорогу; за образу їхній
покладалася страта; якщо випадково зустрічав весталку засуджений
злочинець, він підлягав звільненню; весталки мали право бути похованими
в місті Римі, що було особливим привілеєм. За ці правові переваги вони,
однак, платили дорогою ціною: якщо по недбайливості весталки згасав
священний вогонь, верховний жрець сік її різками, а за порушення
обітниці цнотливості завинившу живцем закопували в землю, спокусника ж
убивали. Бажаючих віддати своїх дочок у весталки було так мало, що з 5
р. до н.е. до цього сану стали допускатися і дочки вільновідпущеників.
Правомочності всіх інших римських жінок були помітно ущемлені.
Ідеологічним обґрунтуванням такої дискримінації служило переконання,
відповідно до якого дієздатність жінки обмежена через «ненадійність
жіновий статі» (ob sex?s fragilit?tem ), а також «через легкодумство і
недбале відношення до фінансових справ» (propter levit?tem an?mi et
propter rerum forensium ignorantiam).
Унаслідок цього навіть повноправні (sui juris) вільнонароджені жінки в
період Республіки: 1) не допускалися до державної служби, до роботи
сенату і народних збор; 2) були позбавлені права публічних виступів; 3)
не мали права свідчити на суді; 4) були позбавлені права висловлювати
магістрату процесуальні вимоги за інший (postul?re pro alio); 5) не мали
влади в родині; 6) не мали права залишати за собою дітей у
випадку розлучення; 7) не могли (протягом визначеного часу)
успадковувати громадянство 1-го класу (lex Voconi?); 8) не мали права
усиновлення (adoptio); 9) були ущемлені в правах спадкування за законом;
10) завжди знаходилися під владою чоловіка і довгий час – опікуна
(tut?l? muli?rum); 11) не мали права одержувати хлібний пайок
(frumentatio); 12) не мали права служити у війську (jus militiae); 13)
не мали особистого (praenomen) і фамільного (cogn?men) імені.
Недопущення жінок до державної служби (магістратурам), при всієї
безсумнівний дискримінаційності цієї міри, у період Республіки оберігало
їх від великих витрат: мало того що республіканські магістратури в
Давньому Римі державою не оплачувалися, їх виконання жадало від
чиновника (магістрату) щедрої витрати власних засобів на будівництво і
ремонт суспільних будинків, доріг, водопроводів, лазень, театрів,
фінансування суспільних видовищ (у першу чергу гладіаторських боїв) і
т.п. З іншого боку, такі вищі магістрати, як претори (а з часів Сулли –
також консули), по завершенні своєї магістратури призначалися сенатом
намісниками провінцій, де їм належала необмежена військова і
судово-адміністративна влада, якою вони володіли одноосібно (а не
колегіально, на відміну від Рима), що відкривало для намісників
найширший простір для безжалісної експлуатації завойованих територій.
Зайнявши місце колишніх царів і сатрапів, намісники провінцій засвоїли
собі всі дурні звички цих деспотів: зловживання владою, порушення
законів і договорів, насильство, неправий суд і навіть убивство були
такими ж звичайними явищами під римським пануванням, як і під
карфагенським чи перським. Провінціали мали право скаржитися на свого
намісника, коли він залишав провінцію, але ці скарги найчастіше
залишалися без наслідків, тому що сенатський контроль при віддаленості
провінцій був незначний і відповідати обвинувачуваними доводилося перед
людьми зі свого ж олігархічного середовища. Скарги тому надходили вкрай
рідко. На початку римського панування існували ще правителі, подібні
строгому, справедливий і безкорисливому Катону Старшому; але уже в II
сторіччі до н.е. зловживання прийняли жахаючі розміри; намісники і їхній
підручні за самий короткий час збивали тут величезні стани.
2. Правові ущемлення римської жінки
З особливою наочністю правове ущемлення римської жінки позначалося при
подружній зраді (adulterium) і в практиці так називаного конкубін та
(concubin?t?s). Насамперед, порушення подружньої вірності чоловіком у
Давньому Римі правопорушенням не вважалася, тоді як невірна дружина за
перелюбство могла бути піддана суворому покаранню. «Якщо ти застанеш
дружину свою в перелюбстві, сміливо її убивай без суду і наслідку; тебе
ж, нехай ти і перелюбствуєш чи піддався блуду, вона і пальцем торкнути
не сміє: немає в неї на це прав (In adulterio ux?rem tuam si
prehend?sses, sine judicio inpoene nec?res; ill? te, si adulter?res,
sive tu adulterar?ris, dig?to non aud?ret conting?re: neque jus est)», –
учив уже цитований Катон Старший. Відповідно до звичайного права,
чоловік міг покарати винуватницю, захоплену на місці злочину, чи негайно
пізніше, після домашнього суду (judicium domest?cum), зокрема – безкарно
убити її. Батько перелюбниці, захопленої в його чи будинку в будинку
зятя на місці злочину (in flagranti), мав право убити обох винних (до
часів Костянтина), а чоловік повинний був розлучитися з перелюбницею,
інакше він розглядався як звідник (leno). Жінки, викриті в перелюбстві,
повинні були, подібно повіям, носити тогу (за деякими відомостями,
жовтого кольору), а не столу. Перелюбство в період принципату
переслідувалося публічним обвинуваченням (accusatio adulterii).
Розпусниці, що уникли покарання за законами Октавіана Августа (lex Juli?
de adulteriis і lex Juli? mixcella), каралися особливою сенатською
постановою від 19 р. н.е. (sen?t?sconsultum de matronarum lenocinio
co?rcendo). Спеціальна сенатська постанова від 52 р. н.е.
(senatusconsultum Claudianum tertium), говорило, що вільна жінка, що
знаходилася в співжитті з рабом (contubernium), незважаючи на троєкратну
заборону його пана, ставала разом з дітьми рабою останнього, а при
наявності дозволу з його боку, щоправда, лише втрачала статус
вільнонародженої людини (ingenuitas).
Конкубінат – позашлюбне співжиття без постійної волі партнерів вести
спільне подружнє життя (affectio marit?lis) і без знаків поваги стосовно
партнера по шлюбі (honor matrimonii), співжиття, призначене не для
створення родини, а для задоволення сексуальних потреб (libid?nis
caus?). Конкубінат став широко розповсюдженим явищем після видання
строгих законів Октавіана Августа про шлюб (lex Juli? de adulteriis; lex
Juli? de co?rcendo; lex Juli? miscell?). Незважаючи на суспільне
значення і поширеність навіть у вищих колах, конкубінат не мав правових
наслідків: співмешканка (concub?n?) не розділяла суспільного становища
співмешканця (concub?nus), що поряд з конкубінатом міг бути одруженим, у
те час як конкубінат дружини являв собою подружню зраду (adulterium).
При принципаті правове поняття конкубінату було поширено на усі випадки,
коли неможливий шлюб (matrimonium), насамперед, через соціальну
нерівність. Лише християнські імператори формують конкубінат як правовий
інститут, як сурогатний шлюб (conjugium inaequ?le). Він є неповноцінним
у соціальному відношенні, але проте строго моногамним, неможливим до
досягнення визначеного чи віку одночасно з законним шлюбом. Поліпшується
і правове положення дітей, породжених у цьому шлюбі. Більш того, при
Юстиніан будь-яке постійне співжиття з порядною жінкою вважається
шлюбом, якщо сторони не зробили усної чи письмової заяви (testatio) у
протилежному змісті. У Візантії конкубінат був відмінний Левом VI Мудрим
(Філософом) між VIII–IX ст.ст.., на Заході припинився в XII ст.
Вступаючи в законний шлюб, жінка-римлянка підпадала під владу (in man?)
свого чоловіка; її майно ставало його повною власністю, після його
смерті вона успадковувала йому нарівні з дітьми, але підпадала під опіку
свого старшого сина. Поява шлюбу без влади чоловіка над майном дружини
(sine man?) означало не звільнення жінки, а тільки зміцнення прав
агнатської родини: влада чоловіка над особистістю дружини залишалася
незмінної і при цій формі шлюбу, контрольована вдачами і домашнім судом.
Під владою батька, чи чоловіка опікуна римська жінка усіх віків
залишалася позбавленої дієздатності.
В часи Імперії правомочності жінки починають розширюватися. Влада батька
обмежується державою; воно зобов’язує його видавати дочку чи заміж, що
те ж, постачити її приданим; у випадку відмовлення дочка вправі
скаржитися магістрату; батько більш не вправі розірвати її шлюб, як
колись, і придане більш не повертається в його виключну власність. Влада
чоловіка також обмежується: переслідування перелюбства і розвід стають
не особистими його справами, розв’язуваними чи самоправно домашнім
судом, а справами публічного обвинувачення. Опіка над жінкою починає
убувати в міру того, як батьки призначають своїм дочкам опікунів за
заповітом, тобто крім законного опікуна, родича і спадкоємця.
При Октавіані Августі жінка одержує право заповідати, тобто залишати
своє майно не агнатам, а своїм дітям; потім, при Клавдії, опіка агнатів
цілком скасовується, і нарешті в IV в. зникають опіка заповідальна й
урядова; жінка стає цілком дієздатною. Безвісти зникла і майнова влада
чоловіка; рідкі в ДР розводи стають повсякденним явищем; держава штучна
заохочує шлюби, піклується про схоронність приданого, обгороджуючи його
від захоплень самої дружини (уводиться відчуджуваність) і дозволяючи їй
вимагати його повернення від чоловіка; можливість раптовим розводом
поставити чоловіка, відповідального за схоронність приданого, у скрутне
положення, у свою чергу сприяла емансипації жінки.
Так були зняті всі обмеження дієздатності жінки, що випливали із
сімейного права; але на зміну їм прийшли новою, викликаною боротьбою
держави за зміцнення вдач і спрямовані проти жінки як такий, а не як чи
дружини дочки. Обмежуються способи її збагачення шляхом заповіту і
спадкування за законом у бічних лініях. Ряд обмежувальних мір
приймається проти жінок, викритих у чи перелюбстві розпусті. З’являється
ряд заборон, спрямованих на те, щоб прикріпити жінку до домашнього
вогнища і не вводити її в сферу публічної діяльності: їй забороняють
вести на суді чужі справи (postulare), робити узагалі всякі судові дії,
заперечують її здатність бути свідком на суді; їй забороняють бути
поручителькою по зобов’язаннях, неї усувають від опіки (роблячи
виключення тільки для матері і бабки) і від свідчення при складанні
заповіту.
3. Родинний стан жінок в період принципату
Ряд законів Октавіана Августа переслідував далеко йдуть політичні цілі,
насамперед зміцнення римської родини, особливо усередині правлячих кіл,
за допомогою рішучих заходів, що стосуються шлюбу: 1) розпорядження:
чоловіки зобов’язані жити в шлюбі з 25 до 60 років, жінки – з 20 до 50 і
мати не менше трьох (вільновідпущенники – чотирьох) дітей. Удівці, вдови
і розведені повинні вступати в новий шлюб: удови – протягом двох років,
розведені – протягом 18 місяців; 2) заборони: вільнонароджені римські
громадяни не мають права одружуватися з безчесними жінками (повіями,
звідницями і розпусницями), а сенатори, їхні діти й онуки – також з
вільновідпущениками й акторками; 3) санкції: живучі відповідно до цього
закону мають різні майнові пільги і переваги при занятті посад. На інших
накладаються різні покарання й обмеження: чоловіка і жінки в зазначених
вікових межах, що не складаються в шлюбі, позбавляються права приймати
спадщину за заповітом; чоловік, одружений, але не має дітей, жінка, що
складається в шлюбі, якщо має менш трьох дітей, вправі одержувати не
більш половини заповіданого; їхня частка в спадщині, який вони
позбавляються, дістається іншим чи спадкоємцям відмовоотримувачем, що
мають хоча б однієї дитини (cad?cum); бездітні чоловіки і самотні жінки
обкладаються спеціальним податком, що надходить у державну скарбницю.
Разом з тим шлюби, укладені всупереч закону, вважаються дійсними (з
часів Марка Аврелія недійсні неналежні шлюби сенаторів).
Реформи Октавіана Августа в області шлюбу, що застосовували насильницькі
засоби, зіштовхувалися з завзятим опором уже при його житті, хоча
одержали підтримку сенату. Такий опір не дивно, тому що Августові закони
внутрішньо суперечливі: вони спрямовані на зміцнення влади чоловіка і
батька, але дозволяли державі втручатися в замкнутий раніше мир родини,
і вже не чоловік, а суд карав невірну дружину. Утручання держави в
сімейне життя усе більш і більш наростало, і на заході Давнього Риму
державна влада майже цілком витиснула владу домовласника.
Висновки
Отже, в період ранньої Республіки римська жінка, на відміну від
грецької, вільно вибирала собі чоловіка; як мати сімейства (mater
familias), матрона, шанована рабами, клієнтами і дітьми, вона була
господаркою свого будинку. Римські жінки могли мати свої об’єднання,
свого роду клуби, про що свідчать, зокрема, що збереглися написи.
У самому Римі було гарно відомо і визнане в законному порядку товариство
замужніх жінок (convent?s patron?rum). В часи Імперії жінки вищого
суспільства відкрито втручаються в політичні інтриги; одним із засобів
зробити політичну кар’єру стало уміння сподобатися жінкам або заслужити
їх прихильність.
Особливо привілейоване положення не тільки серед жінок, але і чоловіків
займали весталки (Vest?les virg?nes) – шість (спочатку чотири)
патриціанські незаймані-жриці, що підтримували невгасимий вогонь у храмі
богині домашнього вогнища Вести. З особливою наочністю правове ущемлення
римської жінки позначалося при подружній зраді (adulterium) і в практиці
так називаного конкубін та (concubin?t?s). Вступаючи в законний шлюб,
жінка-римлянка підпадала під владу (in man?) свого чоловіка; її майно
ставало його повною власністю, після його смерті вона успадковувала йому
нарівні з дітьми, але підпадала під опіку свого старшого сина.
Поява шлюбу без влади чоловіка над майном дружини (sine man?) означало
не звільнення жінки, а тільки зміцнення прав агнатської родини: влада
чоловіка над особистістю дружини залишалася незмінної і при цій формі
шлюбу, контрольована вдачами і домашнім судом. Під владою батька, чи
чоловіка опікуна римська жінка усіх віків залишалася позбавленої
дієздатності.
Список використаної літератури
Брокгауз и Ефрон. Энциклопедический словарь в 86 томах с иллюстрациями.
– 2002.
Гиро Поль. Быт и нравы древних римлян. – Смоленск: Русич, 2002. – С.39.
Глиняный В. П. Правовое положение замужней женщины с древнего времени и
до конца XIX века: Монография. — Одесса: Юридична література, 1999.
—316с.
Глиняний В. П., Глиняна К. М. Права жінок (із історії цивільного права)
//Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць. — Одеса, 1998.
Випуск 3 — 4. — С. 37 — 44.
Глиняний В. П. Філософія права про статус жінки //Вісник Одеського
інституту внутрішніх справ.—Одеса, 2001.—№ 1.—С. 136— 138.
Женщина как субъект правоотношений в Древнем Риме // Вестник Коми
республиканской академии госслужбы и управления при Главе Республики
Коми. Серия «Государство и право», 2004, № 7. – С.30–39.
Новицкий И.Б. Римское право / Изд. 7-е, стеретипн. – М.: Ассоциация
«Гуманитарное знание» «ТЕИС», 2000. – С.64.
PAGE
PAGE 14
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
