.

Саморегуляція нейрогуморальних процесів в ході психотерапевтичної роботи (у гастроентерологічному відділі районної ЦРЛ) (дипломна робота)

Язык: украинский
Формат: дипломна
Тип документа: Word Doc
236 12271
Скачать документ

Дипломна робота

Саморегуляція нейрогуморальних процесів в ході психотерапевтичної роботи
(у гастроентерологічному відділі районної ЦРЛ)

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………….3

Розділ 1. Саморегуляція нейрогуморальних процесів в ході
психотерапевтичної роботи…………………………………………7

Саморегуляція фізіологічних функцій……………………….…….7

Нейрогуморальна регуляція……………………………….………17

Значення саморегуляції у психотерапевтичній роботі…………..21

Моделі психотерапії, концептуальний базис,

феноменологія, класичні методи…………….……………………23

Класифікація психотерапевтичних методів і

методик, клінічні психотерапевтичні ефект-синдроми,

механізми реалізації психотерапії…………………………………42

Психосоматичні розлади…………………………………………..48

Різновиди психосоматичних розладів,

головні поняття і концепції психосоматичної

патології………………………………………………………48

Патогенез виразкової хвороби, лікування

і реабілітація хворих із психосоматичними

розладами……………………………………………………..53

Висновок до розділу 1…………………………………………………………..59

Розділ 2. Дослідження змін у саморегуляції нейрогуморальних процесів в
ході психотерапевтичної роботи……………………………………….…………..60

2.1. Характеристика психодіагностичних методик,

використаних під час дослідження………………………………60

2.2 Результати досліджень роботи з психосоматичними

хворими в гастроентерологічному відділі

Коломийської ЦРЛ…………………………………………………87

Висновок до розділу 2…………………………………………………………..100

Висновки…………………………..……………………………………………101

Список літератури та використаних джерел………………………….………103

Додатки………………………………………………………………………….108

Вступ

Історія психології свідчить про залежність розвитку цієї науки від інших
наук, зв’язків з ними і посідає належне місце.

Людська психіка зумовлена біологічними та соціальними процесами, проте
об’єднати у межах однієї дисципліни принципи різних наук не вдалось.

Психологія віднесена до центру міждисциплінарних зв’язків філософії,
суспільствознавства, природознавства, педагогіки, медицини, техніки. Всі
ці науки вивчають людину лише перед психологією вона постає у всій
повноті її виявів. Психологія користується здобутками суміжних дисциплін
і збагачує їх своїми досягненнями. Наприклад, медичним наукам, зокрема
психіатрії, психологія може допомогти в діагностиці захворювань,
розумінні „внутрішньої картини” хвороби, застосуванні методів
психологічного впливу на хворого.

Широкі міждисциплінарні зв’язки психології є свідченням не лише
теоретичного, а й практичного її значення. Між практичною і академічною
психологією має бути зв’язок, який здійснюється за допомогою системи
теоретичних принципів, що опираються на дані досліджень і на дані, які
отримує психолог допомагаючи клієнтові. Методологічні принципи мають
характеризувати психіку і бути адаптованими до її природи – це принцип
детермінізм у – який розкриває причини виникнення психіки у філогенезі
та онтогенезі, закономірну зумовленість психічних явищ, психічної
діяльності та психічних властивостей людини; принцип відображення – всі
психічні функції за своєю природою є відображувальними, психічне
відображення в людини є знаково-опосередкованим, воно активне на
будь-якому рівні; принцип єдності психіки і діяльності – конкретизує
принципи детермінізму і відображення, вони утворюють єдність, психіка
виступає як внутрішній, ідеальний план діяльності; цей принцип дає змогу
вивчати „таємниці” психіки через процеси і продукти діяльності та
поведінки людини; за системно структурним принципом психіка виступає як
особлива відкрита система із зворотними зв’язками, вона є складною
системою взаємопов’язаних елементів, таких як пам’ять, воля, мислення,
уява та інші, котрі розглядаються як складові елементи цілого; у
принципі розвитку психіки об’єктивно виявляються і реалізуються
детермінація поведінки, зв’язок психіки та діяльності; за цим принципом
кожному рівневі детермінації притаманний свій тип розвитку: на рівні
організму суб’єкт розвивається в процесі визрівання і формування
психофізіологічних під структур, на рівні індивіда – у процесі
діяльності присвоєння, а на рівні особистості – у процесі
перетворювальної діяльності.

Принципи психології відкривають можливість наукового вивчення психіки
за умови використання спеціальних методів пізнання та формування
складної психічної реальності.

Темою моєї дипломної роботи є „Саморегуляція нейрогуморальних процесів
в ході психотерапевтичної роботи”. Я обрала задану тему тому, що в час
підвищення тривожності і стресових ситуацій, які призводять до
виникнення психосоматичних захворювань – це є актуальною проблемою.
Згідно концепції, єдина причина не виділяється, а самі розлади
визначаються як мультифакторні. Важливим в клініці є з’ясування ролі
порушень афективної сфери (блокування емоцій), ймовірної наявності
невротичних конфліктів, а також психоаналітичнозначимих психодинамічних
факторів.

Об’єктом дослідження – є фізіологічні процеси, які відбуваються в ході
саморегуляції нейрогуморальної системи людини під дією
психотерапевтичних методів.

Предметом дослідження – є зміни у саморегуляції фізіологічних функцій
нейрогуморальної системи в ході психотерапевтичної роботи.

Метою дослідження є:

вивчення теоретичної бази саморегуляції нейрогуморальних процесів;

проведення психодіагностичної роботи;

проведення психотерапевтичної роботи;

вивчення змін у саморегуляції фізіологічних функцій нейро-гуморальних
процесів у ході психотерапевтичної роботи.

Кінцевим результатом є аналіз проведеної роботи ї з’ясування тих змін,
які відбулись у ході вирішення проблемної ситуації, також відображення
позитивного ефекту від роботи у двох аспектах: у вигляді конкретної
користі, віднесеної до основного предмету дослідження і суспільної
корисності, тобто використання даної роботи у ході лікування
психосоматичних розладів.

Завдання дослідження:

вирішення певних теоретичних питань, які входять до загальної проблеми
дослідження;

всебічне, в тому числі експериментальне вивчення практики вирішення
даної проблеми, виявлення її типового стану, недоліків і труднощів, їх
причин, типових особливостей передового досвіду; таке вивчення дає змогу
уточнити, перевірити дані, опубліковані в спеціальних неперіодичних та
періодичних виданнях, підняти їх на рівень наукових фактів,
обґрунтованих у процесі спеціального дослідження;

обґрунтування необхідної системи заходів щодо вирішення даної проблеми;

експериментальна перевірка психотерапевтичної техніки запропонованої
системи заходів щодо відповідності її критеріям оптимальності, тобто
досягнення максимально важливих у відповідних умовах результатів
вирішення цієї проблеми при певних затратах часу та зусиль;

розробка методичних рекомендацій та пропозицій щодо використання
результатів дослідження у практиці роботи відповідних установ
(організацій).

Методи дослідження: пізнавальні (дослідницькі) методи (спостереження,
тести, опитувальники, бесіда), методи активного впливу на особистість
(психологічний тренінг, психологічна терапія).

Поставленні завдання вимагали ознайомлення з основними літературними
джерелами по темі дипломної роботи. Мною використані різні джерела:
медична енциклопедія, різноманітна медична література, посібники та
підручники по психології, психодіагностиці, психотерапії.

Розділ 1.

Саморегуляція нейрогуморальних процесів в ході психотерапевтичної
роботи.

Саморегуляція фізіологічних функцій

Саморегуляція фізіологічних функцій – один із механізмів підтримки
життєдіяльності організму на відносно постійному рівні.

Саморегуляція фізіологічних функцій (надалі С. ф. ф.) притаманна всім
формам організації життєдіяльності і виникла в процесі еволюції як
результат пристосування до дії навколишнього середовища, таким шляхом
були виробленні загальні регуляторні механізми різноманітної
фізіологічної природи (нейрогуморальні, ендокринні, імунологічні та
інші), спрямовані на досягнення і підтримку гомеостазу.

В 1932 р. І. П. Павлов писав, що живий організм є системою, у вищій
ступені саморегулюючою, саму себе підтримуючою, відновлюючою, яка
самовдосконалюється. Він мав на увазі наявність двох рівнів С. ф. ф.:
нижчого (на рівні підкоркових структур мозку) і вищого (за участю кори
головного мозку).

В 1933-1935 роках М. М. Завадовський на основі вивчення гуморальних
механізмів регуляції в підростаючому організмі висунув
загально-біологічний принцип регуляції процесів розвитку і гомеостазу
„плюс – мінус взаємодія”. На його думку, розвиток відбувається на основі
взаємодії організму і навколишнього середовища, при чому розвиток
органів відбувається на основі протиріччя взаємодії найменших двох
органів. Розвиваюча тварина, на його думку, являє собою саморегулюючу
систему з високим ступенем стійкості, в якій регуляція притаманна всьому
організму і кожній ланці окремо. Попри взаємні протиріччя відносин між
органами, М.М. Завадовський підкреслював наявність взаємин типу
”плюс-мінус ”, „мінус-плюс”, які забезпечують гармонійний розвиток
організму. Досліджуючи в основному закономірності гуморальної регуляції,
він велике значення приділяв нервовій регуляції і взаємовідношенню
організму із зовнішнім середовищем.

В1935 році П.К. Анохін ввів поняття про функціональну систему, яка на
його думку, є конкретним апаратом С. ф.ф. на всіх рівнях життєдіяльності
і для всіх пристосовуючих функцій організму і сформулював її основні
закономірності. Ним було пояснено поняття зворотної, або санкціонованої
аферентації, тобто обов’язкової при любій дії імпульсації, яка йде від
рецепторів організму в ЦНС і інформує про результат проведеної дії
відповідаючій чи не відповідаючій поставленій меті (див Зворотній
зв’язок). При подальшій розробці механізму співставлення останній
отримав назву акцептора результату дії.

В ході дослідження ролі аферентації в здійсненні локомоторних актів
(біг, ходьба, стрибки) Н.А. Бернштейн висунув ідею про сенсорні
корекції. У відповідності з якою безперервна участь потоку аферентної
сигналізації контрольного або колекційного значення є необхідним
компонентом рухових реакцій. На думку Бернштейна, кожен випадок
впорядкованого реагування являє собою безперервний циклічний процес
взаємодії організму із змінними умовами навколишнього або внутрішнього
середовища організму. При цьому велику роль відіграє контрольно –
корекційна аференція.

Таким чином, вже в 40-х роках ХХ століття була виявленна ведуча роль
різного ряду аферентних впливів в процесах С. ф. ф. організму. Пізніше,
під впливом ідей кібернетики, більш загальноприйнятим став термін
„зворотній зв’язок”, який використовувався спочатку при створенні
технічних регулюючих пристроїв, а згодом перенесений біологічні об’єкти.

Поява життя на землі була пов’язана з виникнення та підтримкою на
молекулярному рівні рухомої рівноваги в стійкій організації, що в
результаті, на думку І.І Шмальгаузена, привело до придбання нової якості
живого – самовідновлення. В основі любої клітини лежать зворотні процеси
синтезу і розпаду речовин, які відбуваються за участю ферментів.
Збереження рухомого стійкого стану і здатність до його відновлення
забезпечуються регулюючими механізмами всередині самої клітини (так
званий цитологічний гомеостаз). Активуюча взаємодія компонентів в любій
функціональній системі, так званий позитивний зворотній зв’язок, веде до
узгодженого послідовного розвитку самої системи. У випадку, коли один із
компонентів діє стимулюючи, а інший гальмуючи, проявляється негативний
зворотній зв’язок і встановлюється рухома рівновага. Всі процеси
формування зародка, починаючи з моменту запліднення яйцеклітини, поділу,
диференціації і т.д., здійснюються при взаємній стимуляції окремих
компонентів, завдяки чому досягається прогресивний розвиток. Результат
формування контролюється за допомогою метаболітів, які є засобом
зворотного зв’язку від цитоплазми розвиваючих компонентів до специфічних
структур ядра клітини.

Основною умовою збереження життя багатоклітинного організму є стійкість
до основних внутрішніх констант. До них відносяться показники
гомеостазу, що визначають нормальну життєдіяльність організму (рівні
осмотичного і кров’яного тиску, концентрація цукру і мінеральних речовин
в крові і т.д. ). Будь-яке відхилення значень цих констант від
початкових рівнів є початковим поштовхом, „пусковим моментом„ процесів
регуляції фізіологічних функцій на досягнення початкового чи близького
до нього рівня того чи іншого показника.

В дослідах із вимірюванням кров’яного тиску і реєстрацією активності
барорецепторів було встановлено, що підтримка константного рівня функції
завжди є наслідком взаємодії двох сил: порушуючої цей рівень і
відновлюючої його. В результаті такого співвідношення гомеостатичні
показники, як правило, повертаються до початкового рівня. Наприклад,
відновлення постійного рівня кров’яного тиску відбувається тому, що
депресорні реакції в нормі виявляються сильнішими, ніж прессорні
реакції.

Практично всі константи організму безперервно коливаються біля
постійних рівнів. Існують константи жорсткі (наприклад, показники цукру
крові чи осмотичного тиску), які допускають лише незначні відхилення від
свого рівня, і константи „пластичні” (наприклад, рівень кров’яного тиску
чи можливих речовин в крові), які варіюють в досить великому діапазоні і
на протязі тривалого часу. Значні варіації кров’яного тиску, властиві
здоровій людині в нормі, мають певний фізіологічний зміст. Наприклад,
при посиленій м’язовій роботі підйом кров’яного тиску забезпечує
постачання кров’ю працюючих м’язів, а в екстремальних умовах – мозку,
серця і т.д. Але у всіх випадках такого роду змін показників кров’яного
тиску в результаті саморегуляції фізіологічних функцій його нормальні
величини відновлюються.

Встановлений ще один принцип С. ф. ф. – принцип багатозв’язаного
регулювання, який полягає втому, що відхилення від норми якого небудь
показника в багатозв’язаній системі приводить до перерозподілу значень
всіх регулюючих показників. Іншими словами, при дії провокативного
фактору, наприклад, при вдиханні вуглекислого газу, відбувається перехід
регулюючих показників на новий рівень, внаслідок чого підтримується
мінімум зсуву кожного з них, хоча і не відбувається повернення до
попередніх показників.

Таким чином, з позиції теорії функціональних систем кінцевий результат
дії являється саме тим фактором який формує конкретну функціональну
систему. Апарат її може бути дуже складним, включаючим процеси
саморегуляції фізіологічних функцій, як в середині організму, так і в
зовнішньому середовищі. Зокрема, при збідненні крові поживними
речовинами. ”Голодна” кров подразнює центри гіпоталамуса і приводить до
генералізованого збудження ряд структур мозку, що виражається в
формуванні апетиту, а потім і відчуття голоду. Розпочинається пошук їжі
і подавлення відчуття голоду, наслідком чого є „сенсорне насичення”, а
потім відновлення порушених констант крові до нормального рівня.

Першими в саморегуляції фізіологічних функцій в організмі починають
приймати участь рецептори тканин і органів, які інформують спочатку про
порушення на рівнях тих чи інших життєвих констант, потім – поетапно
результати дії і, нарешті, про параметри кінцевого пристосованого
ефекту.

Характерними властивостями всіх периферичних і внутрішньо центральних
рецепторів різної модальності є їх специфічна чутливість до змін певних
констант, що і забезпечує їх відносну постійність. Ця властивість,
вироблена в процесі тривалої еволюції і закріплена спадковістю,
зберігається протягом життя. В той же час склад компонентів

С. ф. ф. може широко варіювати і взаємозмінюватись при зміні шляхів
досягнення кінцевого пристосовницького результату. Інформація про
результати досконалої дії є заключним етапом поведінкового акту, який
сигналізує в ЦНС про ефект проведеної дії. У випадку досягнення
результату, що відповідає цільовій установці, дія припиняється і
починається наступний етап поведінки. При неспівпадінні результату дії з
очікуваною метою „запускається” орієнтовно-дослідницька реакція, пошук і
реалізація відповідних дій для досягнення мети.

В С. ф.ф. приймають участь всі рівні ЦНС. Так, зміна вдих-видих
забезпечується дихальним центром продовгуватого мозку. Розтягнення
альвеол, в результаті потрапляння в них повітря, викликає збудження
закладених в їх стінках рецепторів, які по блукаючих нервах передається
до інспіраторних нейронів продовгуватого мозку. В процесі розширення
альвеол збільшується частота імпульсації; при досягненні критичної
частоти (70-100 імп/сек..) вона гальмує активність інспіратор них
нейронів і викликає збудження експіраторних нейронів. Вдих змінюється
видихом. В свою чергу, активність експіраторних нейронів гальмується
дією інспіраторних нейронів. Однак ритмічна активність дихального центру
визначається вищими структурами стовбуру мозку. Розріз мозку на рівні
стовбуру зумовлює різке порушення дихання і організм швидко гине від
ацидозу; організми з розрізом мозку вище чотиригорбикового тіла можуть
жити значно довше без помітних ознак порушення дихання, але в умовах
повного спокою. Цей факт говорить про те, що безпосередня регуляція
газового складу крові здійснюється на рівні стовбуру мозку. Нарешті,
процес засвоєння об’єму повітря у відповідності із потребами організму
під час якої-небуть пристосованої дії забезпечуються механізмами вищих
відділів ЦНС. Початковим поштовхом С.ф.ф. є збудження периферичних, а
потім центральних рецепторів, особливо тих, які розміщені в
синокаротидній і аортальній областях. Воно відбувається внаслідок
порушення нормальних рівнів газів у крові (СО2 і О2). Збудження по
аортальних або синокаротидних нервах передається в дихальний центр і у
вищі відділи ЦНС. В них відбувається аферентний синтез всієї поступаючої
інформації з периферії і з різних відділів мозку і виробляється
„рішення” у вигляді писилки в дихальний центр збудження. Це збудження
визначає ступінь розширення легень для вдиху визначеного об’єму повітря
відповідно потребі організму в даний момент.

Імпульсація від легеневих рецепторів розтягування є основною зворотною
аферентацією що несе в ЦНС інформацію про кінцевий пристосований ефект,
тобто про ступінь розширення альвеол, необхідної для задоволення потреби
організму в кисні. Рецепція з порожнини носа і дихальних шляхів –
гортані, трахеї і бронхів, а також від дихальних м’язів відноситься до
зворотної, поетапної аферентації яка інформує центральні апарати С.ф.ф.
про послідовність здійснюваних дій, необхідних для кінцевого
пристосування результату. Сюди ж відноситься інформація про потік
повітря, про його тиск в повітряноносних шляхах, про ступінь розширення
бронхів, скороченні дихальних м’язів і т.д.

Вся хеморецепція дихальної системи (інферична і центральна) налаштована
на сприйняття змін парціального тиску кисню і вуглекислого газу, а також
рН в крові і тканинах. В звичайних умовах життя вона відносно постійна
і, підтримуючи певний рівень збудження в центральних апаратах С.ф.ф.
забезпечує передпускову інтеграцію всіх поступаючих збуджень. Кінцевий
синтез всіх факторів, що визначає цілеспрямовану поведінку – тобто
пускові стимули, емоційний стан, зв’язаний домінуючою мотивацією,
життєвий досвід і навколишні обставини – здійснюються корою головного
мозку.

Велику роль в С.ф.ф. грають також нейрогуморальні і гормональні впливи.
Медіатори – ацетинхлін, катехоламіни і інші низькомолекулярні біологічно
активі речовини – не тільки приймають участь в гуморальній передачі
збудження нервових клітин, але і впливають на метаболізм тих клітин, де
вони утворюються. Будучи місцевими гормонами, вони приймають участь
внутрішньоклітинній регуляції обміну; діючи на проникливість мембран,
підтримують певне значення трансмембранного потенціалу і визначають
іонні потоки і активність ферментів. В основі зв’язування гормонів із
специфічними рецепторами, розміщеними на мембрані клітини чи в
цитоплазмі, лежать механізми зворотного позитивного і негативного
зв’язку.

Володіючи регуляторною функцією і виділяючись клітинами певної залози,
гормони регулюють обмін речовин в клітинах-цілях, що належать іншій
тканині. Так, статеві стероїдні гормони виробляються сім’яниками і
яєчниками, діють на гіпоталамічні механізми, які регулюють гонадотропну
функцію передньої долі гіпофізу і відділи гіпоталамуса, що забезпечують
статеву поведінку. В цьому випадку, гіпоталамічні клітини є
клітинами-цілями для естрогенів.

Процес С.ф.ф. має місце на всіх рівнях життя від молекулярного до над
видового. Вивчення механізмів С.ф.ф. на надмолекулярному рівні було
розпочато Умбаргером в 1956 році при вивченні синтезу лейцину і
пірідинуклеотидів. Виявлено, що в біохімічному процесі, який проходить в
безклітинних екстрактах чи живій клітині, певна концентрація кінцевого
продукту є пригнічуючим агентом для всього процесу. Проміжні продукти
біосинтезу подібною дією не володіють. Вибірковість такого роду
забезпечує напрямок регуляції, тобто здійснюється саморегуляція процесу
утворення кінцевого продукту реакції. Останній, по принципу зворотнього
негативного зв’язку, взаємодіє з ферментами і, гальмуючи їх активність,
зупиняє весь біохімічний процес. Існує велика кількість ферментів,
взаємодія яких з компонентами клітини призводить до її прогресивного
розвитку і вдосконалення, що визначається як позитивний зворотній
зв’язок.

Таким чином, живі клітини мають чутливі біохімічні механізми, які
виявляють і поповнюють зміни концентрації речовин, порушуючи їх
стаціонарний стан.

Наприклад, ізольоване від всіх гуморальних і нервових впливів серце
жаби продовжує довгий час функціонувати, тобто відбувається
внутрішньо-органна саморегуляція серцевих скорочень. При тривалому
подразненні блукаючого нерва в серці жаби чи теплокровної тварини, серце
виходить із стану гальмування. Механізм цього типу саморегуляції полягає
в тому, що виділений із закінчення блукаючого нерва ацетилхолін
взаємодіє з холінорецепторами серцевого м’язу і змінюючи структуру
клітинного білка, „запускає” ланцюг біохімічних процесів, внаслідок яких
серце зупиняється.

Вважають, що при продовжуючому подразненні нерва в міокарді виділяється
фізіологічно активна речовина макроергічної природи, яка, гальмуючи
реакцію ацетилхоліну з рецепторами, посилює серцеві скорочення. В
результаті цього серце виходить із стану гальмування. Подібні реакції в
серцевому м’язі встановленні при тривалому подразненні серцевої гілки
симпатичного нерва. Кінцевий продукт біохімічного процесу активує
первинну реакцію між медіатором – адреналіном і ефекторною клітиною
міокарду, тобто реакцію адреналіну з адренорецептором. В результаті
серце зупиняється чи сповільнює свої скорочення.

В цілому організмі С.ф.ф. є найбільш складною, відбувається за участю
багато численних нейрогуморальних , нервових і гормональних впливів.
Важливу роль при цьому відіграють фізіологічні параметри
внутрішньоклітинного середовища.

На думку І.І. Шмальгаузена (1968р.), весь процес індивідуального
розвитку особи складається з „перетворення спадкової інформації в
систему життєвих зв’язків фенотипу із зовнішнім середовищем” і
„будь-який розвиток особи є в меншій мірі авторегуляція і, в більшій чи
меншій мірі, наближається до автономного розвитку.

В пре – і постнатальному періодах розвитку особи відбувається розвиток
ряду життєво важливих функціональних систем із властивим їм апаратом
саморегуляції, який прилаштовує організм до навколишнього середовища.

Починаючи з 70-х років ХХ ст.. посилено розвивається вчення про
популяції тварин. Доведено, що в хребетних тварин підтримка
популяційного гомеостазу, тобто, стан динамічної рівноваги між
популяцією і навколишнім середовищем, досягається внаслідок складних
адаптивних механізмів, діючих по принципу зворотних зв’язків. Так,
недостатність харчування чи збільшення чисельності тварин якого-небудь
виду на визначеній території приводить до зниження темпів розмноження чи
збільшення смертності серед дорослих осіб. Фізіологічні механізми цього
явища дуже складні: відбувається зміна регулюючою ролі ендокринних
залоз, збільшення стресових реакцій, змінна стереотипів поведінки.
Зокрема, вивчена роль хижаків як регуляторів чисельності популяції.
Необхідність протистояти хижакам веде до зміни форм поведінки стада.
Відомі сезонні зміни основного обміну, температури тіла, рухової
активності, дії ендокринних залоз і т.д. У всіх цих випадках, на думку
А.Д. Слоніма (1971р.), має місце механізм С.ф.ф. Відповідно, популяція,
як елементарна одиниця еволюційного процесу, володіє здатністю до
регуляції своєї чисельності, структури генів і фенотипів. Відбувається
С.ф.ф. в популяції до взаємної регуляції до залежних процесів, внаслідок
чого відбувається прогресивний розвиток всієї популяції. Встановлено,
зворотна спрямованість процесу саморегуляції, яка забезпечує рухому
рівновагу в популяції. На думку І. І. Шмальгаузена, „регуляція
еволюційного процесу здійснюється посередництвом циклічного механізму із
зворотнім зв’язком на основі співставлення отриманих результатів –
фенотипів – в реальних умовах існування популяції, тобто біогеоценози”
[1, 342].

При цьому, фенотип (тобто, конкретний організм з характерною для нього
організацією і життєвими проявами) розглядається як носій зворотної
інформації. Остання служить для порівняльної оцінки фенотипів в межах
популяції. Ця оцінка завершується природнім відбором, що разом з
статевим процесом забезпечує перебудову генетичної структури популяції.
Позитивна оцінка фенотипів веде до збільшення концентрації певних генів
в популяції і посиленню їх результату в особах наступних поколінь, тобто
до розмноження (регуляція з позитивним зворотнім зв’язком). Регуляція з
зворотнім негативним зв’язком являє собою стабілізуючу форму природного
відбору, при якій відбувається елюмінація фенотипу і, відповідно,
зменшення концентрації характеризуючи його генів.

Результатом є підтримка стаціонарного стану даної популяції при певних
умовах існування. Боротьба за існування розглядається як контрольний
механізм, в якому дається оцінка окремим індивідам, популяціям чи видам.

Таким чином, процес С.ф.ф. в клітині, організмі, популяції і виді
забезпечується наявністю зворотнього зв’язку, який входить в склад
основних вузлових механізмів функціональних систем, а сам процес завжди
має циклічний характер.

При патології чи при перенапружені механізмів С.ф.ф. відбувається
порушення стійкості тих чи інших констант організму і, як наслідок
виникнення цілого ряду захисних пристосувальних реакцій. До них, власне,
відносяться вікарні процеси і компенсаторні процеси, що використовують
характерні для норми способи мобілізації саморегуляторних механізмів.

Принцип „плюс-мінус взаємодії” М. М. Завадовсьокого виявився корисним
для пояснення патогенезу ряду ендокринних захворювань (гіпертиреозу,
мікседеми, діабету). зібрано велику кількість матеріалу, який доводить
значення і доцільність застосування цього принципу в клініці.

Відомі дослідження, які доводять, що причиною розвитку дисгормональних
пухлин є порушення здійснення принципу „плюс-мінус взаємодії” [1, 343].

1.2. Нейрогуморальна регуляція (грец. neuron – нерв + лат. humor –
рідина) – регулятивний і координуючий вплив нервової системи і наявних у
крові, лімфі і тканинній рідині біологічно активних речовин на процеси
життєдіяльності організму людини і тварини. Нейрогуморальна регуляція
(надалі Н.р.) має особливо важливе значення для підтримки відносної
постійності складу і властивостей внутрішнього середовища організму, а
також для пристосування організму до змінюючи умов існування.

У високо розвинутих тварин і людини гуморальна регуляція тісно пов’язана
з нервовою, яка створює з нею єдину систему нейрогуморальних відношень.

В 1921 році О.Леві вперше довів, що при електричному розряді блукаючих
або симпатичних нервів одного ізольованого серця, відтікаючи від нього
рідина викликає гальмування або збудження іншого ізольованого серця.
Великий вклад у вивчення механізмів Н.р. внесли вітчизняні і закордонні
вчені: У. Кенон, А. Самолов, Ч. Шерінгтон, Л. Олбері, К. Биков, Д.
Штерн, Г. Дейн, У. Ейлер та інші [1, 466].

Тривалий час, виходячи із теоретичних тверджень і неточних
експериментальних даних, деякі дослідники протиставляли нервову
регуляцію гуморальній. Прихильники нервової теорії намагались довести,
що є зв’язок між органами, тканинами і клітинами, в той час як
представники гуморального напрямку готові були виключити чи звести до
мінімуму ведуче значення нервових зв’язків в процесі передачі збудження
в організмі. Сучасна фізіологія повністю заперечує протистояння окремих
видів регуляції (наприклад, рефлекторно – гуморально – гормональному або
іншому). Утворення і поступлення у внутрішнє середовище багатьох
біологічно активних речовин має здійснюватись також умовно-рефлекторним
шляхом.

На ранніх етапах розвитку живих організмів (нервова система відсутня чи
знаходиться в зародковому стані) зв’язок між окремими клітинами і
органами реалізується виділеними в процесі їх життєдіяльності хімічними
речовинами. По мірі диференціації і вдосконалення нервової системи,
нейрогуморальна регуляція починає контролюватись нервовою. В той самий
час, багато передавачів нервового збудження (ацетилхолін, норадреналін,
гама-аміномасляна к-та, серотонін і ін.), виконавши свою основну роль
медіаторів, і не вступивши в реакцію ферментативної інактивації чи
зворотнього захоплення нервовими закінченнями, потрапляють в кров,
здійснюючи дистантну (немедіаторну) дію. При цьому, біологічно активні
речовини потрапляють в органи і тканини, проникаючи через гістогематичні
бар’єри, при цьому скеровують і регулюють їх життєдіяльність.

В Н.р. приймають участь багато чисельнні неспецифічні і специфічні
продукти обміну речовин (метаболіти); хімічна будова і фізіологічна роль
багатьох з них розшифрована. До них відносяться тканинні гормони,
гіпоталамічні нейрогормони, гіотамін, простаглондіни, олігопептиди
широкого спектру дії (опіати ендогенні).

Якщо В.Н.С. можна пред’явити у вигляді нервового інтегратора, то
біологічно активні речовини можна вважати гуморальним інтегралом. Током
крові вони розносяться по всьому організму, але лише в органах-цілях,
викликають специфічні реакції, ступаючи у взаємовідношення з рецептором
(клітиною-ціллю, клітиною-виконавцем). Під їх впливом відбувається
збудження адирено-, холіно-, серотонін-, гістамін- і інших реактивних
структур організму.

Вплив гуморальних речовин на клітину здійснюється не безпосередньо, а
через ряд проміжних інстанцій і, зокрема, через утворення аденозин 3’5’
– монофосфата, який розглядається у якості універсального вторинного
передавача дій катехоламінів на рецептивні білки клітини і циклічно
гуанідин 3’5’ – монофосфата – посередника в дії на рецептивні білкі
ацетилхоліну, інсуліну і інших трофотропних речовин.

Утворення, розпад і дія вторинних передавачів – це складний,
багатоступневий процес, який здійснюється за участю продуктів тканинного
обміну і ферментів (аденилатциклази, фосфодіестерази та ін.). Поступаючи
в кров, біологічно активні речовини складають в певних умовах гуморальну
ланку рефлекторної дуги, тобто передають у головний і спинний мозок
відповідну інформацію, під впливом якої виникає потік нервових імпульсів
із ЦНС у робочі органи (ефектори). Класична дуга рефлексу, таким чином,
ускладнюється, перетворюючись на багатоланкове кільце (із зворотнім
зв’язком), в якому нервові ланки змінюються гуморальними, а гуморальні –
нервовими. В зв’язку з тим, що в Н.р. приймають участь гормони, а
поступлення гуморально – гормональних речовин в органи (в першу чергу в
ЦНС) регулюється станом лістогематичних бар’єрів, виникла уява про
єдиний взаємозв’язаний нейрогуморально – гормонально – бар’єрний
механізм регуляції функцій в організмі людини і тварин.

Методами тонкого хімічного аналізу, електронної мікроскопії, спеціально
гістохімічної обробки доведено, що в ЦНС існують спеціальні медіаторні
нейронні системи – норадреналінові, допамінові, серотонінові,
ацетилхолінові, можливо гістамінові. Зокрема, нейросекторні клітини
гіпоталамічних ядер є місцем трансформації нервових стимулів в
гуморальні, а гуморальні в нервові.

Стан, активність і діяльність структур ЦНС залежить не тільки від
одержаних ними нервових сигналів, але і від хімічного складу, фізичних,
хімічних і біологічних властивостей середовища, яке оточує нервові
клітини. При цьому мають місце тісний взаємозв’язок і взаємо
обумовленість нервових і гуморальних процесів. Сама ЦНС приймає участь в
Н.р. не лише за допомогою нервових імпульсів, але і шляхом утворення
високоактивних гуморальних речовин, які поступають з мозку в
цереброспинальну рідину і кров. Попри багаточисельні пептиди, в мозку
синтезуються катехоломіни, ацетилхолін, серотонін, гістамін, гама –
аміномасляна кислота і інші біологічноактивні сполуки, що приймають
участь у регуляції діяльності головного і спинного мозку, а при
поступленні в кров – всього організму.

В зв’язку з тим, що гематоенцефалічний бар’єр володіє вибірковою
проникливістю в різних своїх відділах, гормони метаболіти, медіатори
поступають із крові в строго обмежені відділи мозку, споріднені з ними
по біологічно і фізико-хімічних показниках. Однак, при порушенні
проникливості бар’єру біологічно активні речовини можуть проникнути у
відділи мозку, закриті для них в фізіологічних умовах. Це може привести
до виникнення незвичайних ефектів, наприклад, симпатичних – при
поступленні в мозок холінергічних речовин і парасимпатичних – при
поступленні адренергічних (протилежних, або антагоністичних реакцій
центру і периферій, за Л.Штерном), фізіологічне значення зводиться до
збереження гомеостазу.

Про стан нейрогуморальних регуляторних механізмів судять по вмісту
біологічно активних речовин в рідких середовищах і виділеннях організму.
Їх постійно змінюючі кількісні і якісні співвідношення у внутрішньому
середовищі не тільки відображають, але й визначають життєдіяльність
організму, тонус і реактивність (готовність до дії) периферичних і
центральних відділів нервової системи. Динаміка регуляторних процесів
залежить від потреб організму, від різноманітних подразнень, які
поступають із навколишнього і внутрішнього середовища і констеляції
ланцюгових гомеостатичних реакцій. Постійність фізико-хімічних
властивостей внутрішнього середовища клітин і органів забезпечується за
рахунок координації швидкостей хімічних реакцій, які здійснюють обмінні
процеси. Прикладом послідовного включення нервових і гуморальних
механізмів регуляції можуть служити ланцюгові реакції пристосування
(адаптації) організму до особливо сильних стресових або екстремальних
подразнень (при фізичному і психічному напруженні, болі, хворобі, травми
і т.д.), які викликають перебудову всіх нейрогуморально – гормонально –
бар’єрних механізмів регуляції функцій. Порушення такого типу лежать не
рідко в основі різних патологічних процесів, як функціональних так і
органічних [1, 467].

1.3. Значення саморегуляції у психотерапевтичній роботі

Психотерапія – це вид інтерперсональної взаємодії, за допомогою якої
клієнтам (клієнтам) здійснюється допомога психологічними засобами, задля
вирішення їх проблем. Психотерапевтична робота – це метод впливу на стан
та функціонування організму в сфері психіки та соматики, метод надання
допомоги який спричинює зрушення механізмів научіння. Психотерапевтичні
методи – це комплексні вербальні або невербальні техніки, які позитивно
впливають на емоції, судження, свідомість людини і тд.

Психотерапія набуває все більш широке розповсюдження і має все більше
значення в наш час. За останнє десятиріччя активно проникає в різні
галузі медицини, в терапію захворювань внутрішніх органів і неврологію.
По її допомогу звертаються люди в умовах емоційного стресу побутового і
виробничого характеру. Зростає число неврозів, психосоматичних
захворювань, а також реактивних станів, які, не дивлячись на свою
недовготривалість, істотно відображаються на здоров’ї і творчій
продуктивності праці людей. Медикаментозні способи лікування деколи
перестають задовольняти клієнтів через можливі побічні дії препаратів.
Все це заставляє багатьох людей віддавати перевагу психотерапії.

Приблизно кожен другий чи третій клієнт, який звертається до спеціаліста
по внутрішніх хворобах, не є насправді хворим, а страждає через свою
психологічну ситуацію чи соціальне оточення. Чому так? Тому що лікують
симптом, а не людину. Тому що займаються формою, а не змістом конфлікту

Психотерапія – медико-орієнтована дисципліна, в сферу компетенції якої
входить розробка і реалізація теорії і практики мотиваційної клініки,
психотехнічного арсеналу, теорії нормальної (патологічної) психіки,
теорії особистості і інтрадисцеплінарної теорії.

Предмет психотерапії має складну структуру:

психотерапевтична феноменологія (в тому числі асоціації між методами
психотерапії і саногенними феноменами);

клінічні психотерапевтичні ефекти – синдроми з корелят-механізмами і
психотехнічні шляхи їх досягнення; – пато-нозологічні форми і патологія
психічної сфери, які піддаються психотерапевтичному лікуванню;

вторинні нозо – синдромальні психопатологічні форми при не- психічних
захворюваннях;

спеціальні і соціальні додатки.

Отже, психотерапія – клінічна дисципліна, зі своєю мотивною генеалогією,
дисциплінарною історією, сферою пато – нозологічної компетенції і
солідним терапевтичним арсеналом, рівного якому немає ні в одній із
нейропсихонаук.

Психотерапія ідеологічно не залежна і позаконфесійна. Інтегруючі в
психотерапію елементи духовних традицій і практик повинні бути клінічно
обумовлено доведені і вивільненні від будь-яких релігійних чи
езотеричних рис; семантичне забарвлення і антураж при цьому повинні бути
транскриптовані в соціокультурний план і відповідним чином впізнавальні.

Психотерапія нероздільно пов’язана з патоперсонологією, психіатрією,
психоневрологією і медичною психологією.

Психотерапія захищає права на клінічно-медичне використання розроблених
психотехнічних методик і обмежує їх розповсюдження, а також інформацію
про них.

Необхідним алгоритмом професійного психотерапевтичного процесу є
ідентифікація особистості психотерапевта. Особливу увагу приділяють
проблемі стилістики взаємовідношень психотерапевта і клієнта в вигляді
директивної і не директивної рольової поведінки. При директивній
поведінці психотерапевт займає домінуючу, активну позицію, а клієнт
залишається порівняно пасивним, малоактивниим. При не директивній
поведінці психотерапевт слухає, проявляє емпатію, прийняття і
аутентичність, тим самим примушуючи клієнта до підвищеної активності,
неконтрольованих і ірраціональних думок та почуттів, важливих з
діагностичної і терапевтичної точок зору. Для психотерапевта широкої
орієнтації важливе оптимальне і гнучке поєднання цих двох полярних форм
рольової поведінки, використання їх в залежності від особливостей
лікувального процесу.

1.4. Моделі психотерапії, концептуальний базис, феноменологія,
класичні методи.

Психодіагностика – це галузь психології, яка розробляє методи виявлення
і вимірювання індивідуально-психологічних особливостей особистості.
Психодіагностичні методи необхідно розглядати в трьох аспектах:
предметної області психології, яка вивчає дане явище; психометрії, яка
визначає правила побудови тестів; практики використання діагностичних
даних.

Психодіагностика – психологічна діагностика, діагностика психіки (куди
включені діагностика психічного розвитку стану психічних сфер, аналіз
психопатологічних феноменів, пато – психологічних регістр – синдромів та
інше.)

Кожен з методів психотерапії, пропонує свій діагностичний апарат –
різного рівня складності, оригінальності, детермінованості, клінічного
навантаження і т.д.. Але можна запропонувати певний універсальний набір
методів, послідовно спрямованих на реалізацію логічно-тактичних положень
психотерапевтичної роботи.

Це психотерапевтична співбесіда, етіологічна діагностика, збір
психоанамнезу, патоперсонологічне дослідження, спеціальні діагностичні
(феноменальні) прийоми, діагностика клінічного психотерапевтичного ефект
– синдрому, нейропсихологічне дослідження, клініко-культурне
дослідження.

Психотерапевтична співбесіда. Основним методом отримання інформації про
клієнта, джерелом і одночасно способом пізнання і усвідомлення
психологічних явищ на основі вербальної і емфатико-інтонаційній
комунікації є психотерапевтична співбесіда. Функції психотерапевтичної
співбесіди – комунікативна, діагностична, інформативна і лікувальна.

Психотерапевтична співбесіда може бути як вільною неструктурованою, так
і формалізованою, структурованою; перевагу слід віддавати „глибинному”
інтерв’ю, коли є фіксоване коло питань, направлених на реконструкцію
„історії життя” клієнта.

Загальні структурно – стадіальні блоки психотерапевтичної співбесіди
такі:

встановлення психотерапевтичного контакту;

збір анамнезу і, в випадку наявності, катамнестичних даних;

психотерапевтична діагностика;

визначення динаміки проявів захворювання в процесі лікування;

психотерапевтичні взаємодії;

оцінка успішності ходу психотерапії;

підсумок поставлених і вирішених в ході співбесіди завдань.

Стиль поведінки психотерапевта може змінюватись в залежності від його
методичної орієнтації і розміщуватись в понятійних континуумах
„директивність – недирективність”, „емпатія – „дзеркало” та інших. В
загальному, різні методики і методи психотерапії диктують загальну
стилістику поведінки: емпатія – клієнт-центрованої психотерапії,
конструктивізм – біхевіоризму, відчуженість – класичного психоаналізу,
директивність – гіпносугестії і емоційно-стресової психотерапії,
авторитаризм – раціональної психотерапії, „експертна ” позиція –
нейрон-лінгвістичного програмування , співучасть – „еріксоновського”
гіпнозу, супровід – гештальт-терапії, конгруентна варіативність –
психометодології і тд.

Етіологічна діагностика.Базується на фіксації ознак і проявів
невербальної поведінки. Специфікою етіології є вивчення типології
поведінки в природних умовах для виявлення її загальних фізіологічних,
біохімічних механізмів, та шляхів її модифікації.

В теперішній час зібрані дані про особливості розвитку людини, ритуали,
соціальну взаємодію в групах, статеві відмінності в поведінці,
реалізації агресії і конфлікту, поведінкові прояви психопатологічних
станів. Типологія поведінки людини включає: елементи поведінки –
простіші фіксовані ознаки, патерни – комплекси поденки і складні форми,
які складають контекст поведінки; в неї також входять ритм і простір
поведінкових проявів. Записана психотерапевтом на протязі деякого часу
типологія поведінки називається етограмою; вона відображає індивідуально
– типологічні особливості людини.

Елементи і патерни поведінки можуть враховуватись в
психо-терапевтичному процесі, наприклад, в груповій психотерапії. Також
ці ознаки піддаються ранжуванню (зокрема для визначення ступеню
прихованої агресії / домінування – субмісії / підпорядкуванню).

При розгляді типології поведінки в системі каналів комунікації
використовують спеціальні глосарії. В візуальному каналі виділяють
системи міміки, постави, жестів; в аудіальному – гармонію, тембр,
тональність, ритм, паралінгвістичні елементи мови; в тактильному –
частоту в області ауто- геторогрумінгу.

Медичний персонал спеціально навчається розпізнаванню ряду патернів,
оскільки їх динаміка є вторинною ознакою зміни психічного стану. Звично,
використовують протоколювання поведінки, відео – аудіо записи.
Спостереження повинне проходити в природних для людини чи групи людей
умовах.

Еволюційність етологічного аналізу полягає в застосування порівняльних
методів для розуміння адаптивних причин конкретної поведінки. Знання
механізмів поведінки важливо для здійснення можливості їх модифікації в
патології. Припускають, що аномальна поведінка зовні проявляється власне
як фіксація на якому-небудь із механізмів, тому „переключення ” на інший
механізм, чи розширення сфери поведінки визначає суть любого
психотерапевтичного процесу.

Етіологічно-орієнтований психотерапевт незалежно від використову-ваного
ним методу (методики) психотерапії, проводить первинну діагностику яка
полягає в об’єктивному описанні головних патернів поведінки і її
базисного механізму. На далі , в процесі роботи, він фіксує зміни
особливостей поведінки клієнта.

Етіологічні методи дозволяють також правильно побудувати
тілесно-орієнтовану психотерапію, оскільки ступінь скритності
невербальної поведінки різних частин тіла має біологічний контекст.

В цілому етіологічний принцип в психотерапії можна представити як
специфічний підхід до формування індивідуальної поведінкової терапії. За
допомогою етіології, в психотерапію були введені елементи архаїчних
обрядів, які мають психотехнічні функції і пояснюють ефективність ряду
психологічних методів.

Психоанамнез – протокол збору анамнестичних даних подібний до
традиційної процедури. Він містить серію специфічних запитань,
направлених на діагностику особистості і типів особистісного реагування
(в різних ситуаціях), на важливі, для реалізації психотерапії, випадки
прояву навіюваності, гіпнабельності, прийняття рішень під впливом інших
осіб. Анамнестичне розпитування – це збір повідомлень для встановлення
діагнозу і прогнозу захворювання. Анамнез включає розпитування про
хворобу і її протікання про минуле життя про сім’ю, спадковість,
перенесені захворювання, травми, професійну діяльність, умови життя,
шкідливі звички і т.д.. Слід вияснити, як хвороба відбивається на
працездатність хворого, на його положенні, на відношенні з родиною і
колегами по роботі, на сімейному статусі і інтимному житті хворого.
Поведінка клієнта повинна бути оцінена у багатьох ситуаціях, де можуть
розкритися особливості психічного стану і риси його особистості.

Індивідуальна бесіда. В результаті бесіди важливо не лише отримати
необхідні повідомлення про людину, але вплинути на неї з позитивної
психолого-педагогічної позиції. Задаючи запитання, необхідно плавно і
невимушено переходити від однієї сфери проблем до іншої і вже потім
зосередитись на деталях. Слід уникати моральних оцінок, повчань, а також
записів під час бесіди. Якщо при обговоренні яких-небудь проблем
співрозмовник дратується, чи стає подавленим, потрібно тактовно
прокоментувати це і зняти емоційну напругу. В ході бесіди обов’язково
мають бути обговорені такі теми: сім’я, навчання і трудовий шлях,
відношення з ровесниками, захоплення в теперішньому і минулому,
порушення поведінки в минулому, найбільш неприємні події в минулому і
реакції на них, перенесенні хвороби і травми, особливості характеру.

Патоперсонологічне дослідження. Включає елементи
експерименталь-но-психологічного напрямку на виявлення особистісних
особливостей клієнта, а також їх зміни внаслідок захворювання.

З моменту першої бесіди з клієнтом розпочинається його всестороннє
вивчення. Вже тут достатньо чітко можуть виділитись замкнутість чи
розкутість, жива, весела поведінка чи схильність до поганого настрою,
тривожна стурбованість чи показна бравада, підкреслена делікатність чи
швидко втрачене почуття дистанції, поспішність чи суєтливість і
поміркованість в думках і діях, балакучість чи обережність у відповідях,
стриманість у проявах почуттів чи емоційна неврівноваженість.

Спеціальні діагностичні прийоми. В рамках кожного із методі (методик)
психотерапії розроблені специфічні прийоми, скеровані на діагностику
всіх класів психотерапевтичних феноменів.

Для сугестивних методів – це дослідження навіюваності; для
гіпнотерапевтичних технік – визначення ступеня гіпнабельності, для
раціональної психотерапії – оцінка переконання і виявлення здатності до
логічної переробки інформації; для психоаналізу і
психоаналітично-орієнтованої психотерапії – аналіз вільних асоціацій, а
потім – опору та інших; для групової психотерапії – діагностика ряду
індикаторних факторів, для нейрон-лінгвістичного програмування – аналіз
викривлення „метамоделі”, поведінкових патернів – корелятів глибинних
структур та інше, для трансактного аналізу – діагностика і аналіз типів
трансакції, для психометодології – діагностика пам’яті, ретроаналіз
асоціацій, вивчення особливостей інтеріоризації зовнішньої мови.

Діагностика клінічного психотерапевтичного ефект-синдрому.В теперішній
час вона вже базується на виявлення і інтерпретації сукупності лише
клінічних ознак.

Формування, а слідом і редукція до клінічного рівня процедури цієї
діагностики стали можливими завдяки проведенню комплексу експериментів,
в процесі яких проводились виявлення і дослідження сукупності саногенних
феноменів, асоційованих зі всіма основними методами (методиками)
психотерапії, і клінічних ефект-синдромів із супутніми
нейробіохімічними, нейропсихологічними, нейроелектро-фізіологічними
корелят-механізмами і етіологічними корелятами, а також конгруентним
фармакологічним (фармакотерапевтичним) фоном.

Відповідно, використані методи дослідження – клінічний, біохімічний,
аналізи, нейропсихологічний експеримент, ЕЕГ – картування, діагностика
поведінки, аналіз терапевтичного експереминтального фармакологічного
фону.

Нейропсихологічне і клініко-культуральне дослідження. Діагностика
повинна включати визначення семантичних полів для забезпечення
співпадання культурально-середовищних особливостей мови психотерапевта і
клієнта. Теж саме стосується етнокультурально-детермінованої стилістики
поведінки і взаємовідношень.

Психотерапія – медико-орієнтована дисципліна, в сферу компетенції якої
входить розробка і реалізація теорії і практики мотивної клініки,
психотехнічного арсеналу, теорії нормальної (патологічної психіки,
теорії особистості і інтрадисцеплінарної теорії).

Предмет психотерапії має складну структуру:

психотерапевтична феноменологія;

клінічні психотерапевтичні ефект – синдроми з корелят-механізмами і
психотехнічні шляхи їх досягнення; – пато – нозологічні форми і
патологія психічної сфери, які піддаються психотерапевтичному лікуванню;

вторинні нозо – синдром альні психопатологічні форми при не- психічних
захворюваннях;

спеціальні і соціальні додатки.

Отже, психотерапія – клінічна дисципліна, зі своєю мотивною генеалогією,
дисциплінарною історією, сферою пато – нозологічної компетенції і
солідним терапевтичним арсеналом, рівного якому немає ні в одній із
нейропсихонаук.

Психотерапія нероздільно пов’язана з патоперсонологією, психіатрією,
психоневрологією і медичною психологією.

Психотерапія захищає права на клінічно-медичне використання розроблених
психотехнічних методик і обмежує їх розповсюдження, а також інформацію
про них.

Необхідним алгоритмом професійного психотерапевтичного процесу є
ідентифікація особистості психотерапевта. Особливу увагу приділяють
проблемі стилістики взаємовідношень психотерапевта і клієнта в вигляді
директивної і не директивної рольової поведінки. При директивній
поведінці психотерапевт займає домінуючу, активну позицію, а клієнт
залишається порівняно пасивним, малоактивниим. При недирективній
поведінці психотерапевт слухає, проявляє емпатію, прийняття і
аутентичність, тим самим примушуючи клієнта до підвищеної активності,
неконтрольованих і ірраціональних думок та почуттів, важливих з
діагностичної і терапевтичної точок зору. Для психотерапевта широкої
орієнтації важливе оптимальне і гнучке поєднання цих двох полярних форм
рольової поведінки, використання їх в залежності від особливостей
лікувального процесу.

Сфера концептуальних запозичень психотерапії досить широка: це
патоперсонологія, нейропсихологія, нейрохімія, нейрофізіологія,
психіатрія, етіологія, психологія особистості і відношень ,
клініко-дисциплінарно – еволюційний аналіз, медична соціологія,
етнографія та ін. Кожен метод психотерапії в процесі історичного
становлення і теоретичного розвитку – формував своє запозичення.

Патоперсонологію. Уява про структуру особистості (в нормі і в
патології) грає визначну роль в більшості методологічних напрямків
психотерапії. В рамках багатьох методичних варіантів психотерапії
запропоновано власні , більш чи менш оригінальні уявлення про структуру
особистості. Найбільш відома психоаналітична теорія особистості
(класичний психоаналіз і динамічна психотерапія);серйозне місце уява про
особистість займає в гештальт-терапії , екзистенційній психотерапії ,
навіть , в транзактному аналізі. Пікову декларацію орієнтації
психотерапевтичних процесів на особистість спостерігається в
особистісно-орієнтованій психотерапії. Важливою, з точки зору
психотерапевтичного процесую, характеристикою особистості є
самосвідомості, самотність, відокремлення „Я” від „Не – Я”. Існуюча
система психологічного захисту забезпечує цілісність особистості ,
перешкоджає некритичному сприйняттю зовнішньої інформації. Для зниження
ригідності цієї системи і полегшення включення зовнішньої інформації в
психічну сферу використовують різні психотехнічні прийоми. Особистість
відмежовується від інформаційних впливів низкою бар’єрів: критично –
логічного, інтуїтивно-афективного, етичного.

Перший – антисугестивний бар’єр – свідоме критичне мислення;
критично-логічний бар’єр відкидає все, що не створює враження виваженої
логічної витримки.

Другий – неусвідомлюваний інтуїтивно-афективний бар’єр попереджає про
інтеріоризацію всього, що не створює довіри і почуття впевненості.

Третій – етичний. Бар’єр попереджує реалізацію навіювань, які суперечать
етичним принципам особистості.

Психотерапія орієнтується на різні захисні, бар’єрні механізми, точніше
на їх подолання, в зв’язку з чим основна увага приділяється структурі
особистості.

Нейропсихологія. Запозичення із області нейропсихології мають
експериментально-психологічний (підкреслено нетестовий) характер.
Насамперед, це результати досліджень А. Р. Лурія і його школи в галузі
клінічної нейропсихології.

Нейрохімічні дослідження. Результати нейрохімічних досліджень – як
лабораторних, так і клінічних, сприяють розумінню нейробіохімічних
механізмів реалізації психотерапії (чи нейрохімічних корелят-механізмів
клінічних психотерапевтичних ефект-синдромів). Сучасні методи
нейровізуалізації дають можливість отримати карту
функціонально-метаболічної активності мозку.

Нейрофізіологія. ЕЕГ-картування і інші експериментальні і клінічні
нейроелектрофізіологічні методи дозволяють провести дослідження
нейрофізіологічних корелят-механізмів клінічних психотерапевтичних
ефект-синдромів.

Психіатрія. Психотерапія запозичує масу практичних психіатричних
уявлень, більшість з яких, в тому числі і психологічні, – в межах
психіатрії були апробовані, модифіковані до невпізнання і позбавленні
авторства.

Етіологія. Етіологія – це важливий клініко-діагностичний апарат, який
слугує для об’єктивізації інтрапсихічних процесів, опису клінічних
психотерапевтичних ефект-синдромів, досліджень групової динаміки та ін.

Психологія особистості, відношень. На становлення і розвиток вітчизняної
психотерапії останніх десятиріч істотно вплинула концепція
патогенетичної психотерапії. Одним із фундаментальних положень є
розуміння особистості, як системи відношень індивіда з навколишнім
соціальним середовищем.

Клінічно-дисциплінарно-еволюційний аналіз. Поняття психотерапевти-ного і
психологічного, а також психіатричного дискурсів, клініки психо-терапії,
пре- і дисциплінарної історії методологічних впливів, „істинних”
суджень, серія інших дисциплінарно-ідентифікаційних концептів, а також
загальна методологія аналізу і побудова дисципліни сформовані завдяки
застосуванню клінічно-дисциплінарно-еволюційного аналізу.

Медична соціологія. Поняття: медико-соціальної стигматизації,
терапевтичних співтовариств, конфліктності, соціальних технологій,
соціальної реабілітації і багато інших, а також сукупність
ідентифікаційно-діагностичних процедур, в основному, запозичені із
доробок медичної соціології.

Етнографія. Загальний план етнографічних досліджень дозволяє сформувати
уявлення про етнокультуральну диференціацію психотерапії.

Застосування психотерапевтичних методів базується на фундаментальних
фізіолого-клінчних феноменах. Їх існування і знання дозволяє
психотерапевту здійснювати вплив на клієнта, долаючи захисний
особистісний бар’єр, реалізуючи інформаційний вплив. Психотерапевтичні
феномени можуть бути умовно розділені на наступні класи.

Феномени ”зі сторони клієнта”: інструментальні, саногенні, дефензивні,
змішані, інтеркурентні, допоміжні, артефакти; феномени „зі сторони
психотерапевта”; трансперсональні феномени; групові феномени; конформні
феномени.

Феномени „зі сторони клієнта” мають, як правило, парний характер:
гіпнабельність / гіпноз, навіюваність / навіювання, переконування /
переконання ітд.

Головним інструментальним феноменом є гіпнабельність (індивідуальна
здатність піддаватись гіпнотичному впливу і досягати стану гіпнозу в
результаті спеціальних дій гіпнотизера або цілеспрямованого
самонавіювання).

Ще один психотерапевтичний феномен, який можна віднести до
інструментального – це є підкріплення ( в контексті вчення про вищу
нервову діяльність позначається сполука безумовного подразника,
викликаючого біологічно-значиму реакцію із стимулом, що перетворюється у
класичний умовний рефлекс).

Головними саногенними психотерапевтичними феноменами є навіювання і
переконування.

Навіюваність – це властивість піддаватись навіюванню, тобто сприймати
інформацію, яка впливає на перебіг нервово-психічних і соматичних
процесів.

Переконання – це властивість змінювати судження, уявлення і будувати
умовиводи під дією переконування, яке апелює до об’єктивної інформації і
формально-логічного порядку. До саногенних процесів відносяться також
усвідомлення і катарсис.

Усвідомлення – досягнення клієнтом в процесі психотерапії чіткого
уявлення раніше не усвідомлюваних аспектів і взаємозв’язків власного
психічного життя, внутрішніх проблем і конфліктів особливості, своєї
поведінки і емоційного реагування, взаємовідносин із оточуючими, а також
причин формування і розвитку цих психологічних феноменів.

Катарсис – (очищення) відреагування або абреакція, розглянутий в ракурсі
вчення І. П. Павлова про вищу нервову діяльність як своєрідний феномен.
Це фізіологічно-патафізіологічний процес зниження і нормалізації
збудження в патодинамічній структурі інертного надзбудження, виникаючого
під дією психотравми; після відреагування настає зменшення афективної
напруги і з’являється почуття суб’єктивного полегшення.

До дефензивних психотерапевтичних феноменів відносяться механізми
психологічного захисту (подавлення, заперечення, проекція,
ідентифікація, регресія, ізоляція, раціоналізація, конверсія та інші).

Змішаний характер має більшість психотерапевтичних феноменів, які
виступають одночасно і в якості саногенного і в ролі інструментального.

Поняття інсайт (досягнення осяяння) характеризуєє феномен-концепт нового
зненацька виведеного з минулого досвіду цілісного розуміння, осмислення
вирішення проблеми; поняття інсайту по-різному трактується в
гештальт-терапії, раціонально емоційній, когнітивній, психодинамічній,
особистісно-орієнтовній психотерапії.

Допоміжні феномени можна умовно розділити на вхідні, орієнтаційні і
діагностичні. В якості вхідних – феномен емоційного стресу, а також
різні трансові феномени. В якості орієнтовно-діаностичного феномену
виступає – опір.

Нарешті, артефакти – це явища, помилково ідентифіковані як
психотерапевтичні феномени.

Другий клас – феномени ”зі сторони психотерапевта”. Цьому класу
феноменів приділяється увага в класичному психоаналізі,
”еріксоновському” гіпнозі (синхронізація ряду невербальних проявів).

Емпатія (проникнення) – поняття, що означає розуміння емоційного стану
клієнта шляхом співпереживання, проникнення в його суб’єктивний світ;
поняття асоційоване з клієнт-центрованою психотерапією Роджерса.

Загальним для всіх психотерапевтичних напрямків є визнання важливості
феномена інтуїції.

Третій клас – трансперсональні феномени, виникаючі в процесі комунікації
між психотерапевтом і клієнтом.

Четвертий клас – групові феномени, що пов’язані з впливом групи і
внутрішньо груповими процесами; в першу чергу – це групова динаміка.
Феномени цього класу відіграють дуже велику роль в психотерапії,
зближуючи різні види психотерапії.

П’ятий клас – конформні або індукційні феномени включають в себе
„емоційне зараження”, що лежить в основі психічних епідемій. Більшість
психотерапевтичних феноменів полі функціональні.

Класичні методи. Класичні методи – це методи які являють собою „чисті”
утворення, оригінальні методи із своєю особливою дією. Через свої,
власні, механізми реалізації, вони, фактично стали „методами –
техніками”, пройшли перевірку часом на протязі, принаймні, сторіччя.

Сугестивна психотерапія використовує інформаційний вплив на психічну
сферу у вигляді навіювання. Навіювання, або сугестія – це сприйняття
суб’єктом поступаючої ззовні інформації в повному об’ємі, не піддаючи
критиці, суб’єктивно-особистісній переробці. Це складна система
„психотерапевт – клієнт”. В цій системі можна виділити декілька
взаємопов’язаних елементів:

Вплив терапевта.

Сприйняття.

Аперцепція цього впливу клієнтом.

Зворотня реакція у виді акцепції (бажаний феномен).

Блокування чи інверсії (небажані феномени).

Головним засобом є вербальна формула: деякі можливості передбачають
невербальні засоби впливу (поза, міміка, рухи, тактильні та інші
впливи), які можуть як підсилювати словесні навіювання так і
послаблювати їх.

Процес акцепції сугестії клієнтом опосередковується через специфічні
нейропсихологічні і нейрофізіологічні механізми.

Навіювання поділяють на: гетеросугестію, аутосугестію, навіювання пряме
або відкрите і другорядне або закрите; навіювання контактне або
дистанційне.

До основних методик сугестивної психотерапії відносять:

Власне сугестію.

Гіпносугестивну психотерапію.

Аутосугестію.

Емоційно-стресову терапію.

Матеріально-опосередкована сугестію.

Сугестивні методи складають основу деяких методик „new wave”, як

„еріксоновський ” гіпноз, НЛП, фармакопсихотерапії. Провідною методикою
сугестивної терапії є гіпносугестія, тобто проведення терапевтичного
навіювання клієнту, який знаходяться в стані гіпнозу.

Гіпноз – це особливий стан свідомості, що виникає під впливом
скерованого психологічного впливу. Він відрізняється від сну, від
бадьорості і супроводжується значним підвищенням сприйняття до
специфічно скерованих психологічних факторів при різному зниженні
чутливості до дій інших факторів зовнішнього середовища. Таким чином,
введення клієнта в стан гіпнозу, з метою гіпносугестії є зміною
психофізіологічних характеристик центральної нервової системи на фоні
вибіркової сенсорної деривації для створення умов сприйняття
терапевтичної сугестії.

А.Т. Філатов розділив компоненти навіюваності на наступні види:

І. За джерелом навіювання: аутонавіювання, гетеронавіювання.

ІІ. За аналізатором, що сприймає навіювання:

Інтерорецепція:

а) серцево-судинний;

б) дихальний;

в) шлунково-кишковий;

г) сечовидільний.

2. Екстерорецепція:

а) тактильний;

б) нюховий;

в) смаковий;

г) здоровий;

д) слуховий.

ІІІ. За змістом навіювання:

Активуюча – направлена на прояв фізіологічної реакції.

Паралізуюча – направлена на гальмування фізіологічної реакції.

Ці дані є важливими для розуміння концепції психотерапевтичного впливу
на фізіологічні системи за А. Т. Філатовим:

Навіювання реалізується тим краще, чим більше кортикалізована дана
фізіологічна система чи орган.

Між ступінню жорсткості організації функцій системи і реалізацією
навіювань існують зворотні корелятивні залежності: чим жорсткіше
організована система, тим менше перетворюються в ній навіювання.

Ступінь реалізації навіювання пропорційна рівневі ієрархічності
церебрального представництва системи, органа чи біологічної значимості
функції.

В більшості випадків реалізуються ті навіювання, які відповідають
фізіологічній реакції захисного характеру (відчуття болю, тепла і т.д.).

Навіювання більше відображається в тих кортикальних структурах, які
функціонально перебудовані під впливом фізіологічних чи патологічних
домінант.

Активізуюча і паралізуюча навіюваність проявляються в різних
аналізаторах неоднаково, в залежності від їх фізіологічних особливостей.
Так, в здоровому, слуховому аналізаторах більше виражена паралізуюча, а
в руховому і тактильному аналізаторах активуюча і паралізуюча
навіюваність приблизно однакова.

Гіпносугестивна психотерапія може проводитись як індивідуально, так і в
групі, однак, навіть в умовах групової гіпносугестії необхідно, щоб
поряд із загальною сугестивною формулою застосовувались індивідуальні,
конкретизовані навіювання, які підвищують ефективність психотерапії.

Сугестія. Під навіюванням, або сугестією розуміють інформаційний вплив,
який викликає відчуття, уяву, емоційний стан і вольові пробудження, а
також впливає на вегетативні функції поза активною участю особистості,
без критично-логічної переробки сприйнятого. Сугестивна психотерапія є
методом – технікою, орієнтована на базові психофізіологічні феномени,
які належать тільки фізіологічному поясненню і тому не потребують
яких-небуть методологічних і філософських запозичень. Що стосується
клінічного застосування, ускладнень і противопоказань, слід відмітити,
що сугестивна психотерапія застосовується при всіх видах соматичної і
психосоматичної патології. Протипоказанням до застосування є психози.

Гіпносугестивна психотерапія.Це метод психотерапії, який застосовує
гіпнотичний стан в лікувальних цілях. Широко розповсюджене використання
гіпнозу з лікувальною метою. Під гіпнабельністю – одним із основних
інструментальних феноменів – розуміють властивість ЦНС, яка дозволяє
досягти зміненого стану свідомості у відповідь на цілеспрямований
психологічний вплив. Гіпнотерапію застосовують при лікуванні захворювань
нервової системи, психічних розладів, внутрішніх органів,
акушерсько-гінекологічній практиці, при хірургічних втручаннях і шкірних
захворюваннях.

Самонавіювання і аутотренінг. Це психотерапевтична робота, яка
проводиться за допомогою навіювання яких-небудь думок, бажань, образів,
відчуттів, емоційних і соматичних реакцій і станів самому собі, за
допомогою різних методів самонавіювання, які базуються на тому, що
вербальні формули сугестії і невербальні прийоми здійснюють самі
клієнти.

Самонавіювання є основою інших методів психотерапії, зокрема
аутогенного тренування (а також біологічного зворотнього зв’язку,
релаксації і ін.).

Аутогенне тренування – це активний метод психотерапії,
психопрофілактики і психогігієни який використовують для відновлення
динамічної рівноваги у системах гомеостатичних саморегулюючих
механізмів організму людин, порушених в результаті стресового впливу.
Аутосугестія є методом – технікою, відмінною від інших сугестивних
методів. Всі технічні методичні прийоми реалізує сам клієнт під
керівництвом психотераппевта. Для аутотренінгу характерним є значне
число психотехнічних доробок, варіантів, модифікацій. Основними
елементами методики аутотренінгу є тренування м’язової релаксації,
самонавіювання і самовиховання. В дослідженнях вітчизняних і зарубіжних
авторів відмічається можливість прискорення реалізації навичок,
отриманих в процесі аутогенного тренування, шляхом використання принципу
„біологічного зворотнього зв’язку” (електроміографічного,
електроенце-фалографічного, температурного, зворотнього зв’язку ритму
серця, та ін.)

Емоційно-стресова психотерапія. Цей вид терапії має також назву
імперативної сугестії. Подолання бар’єрів психологічного захисту і
терапевтична реалізація сугестії здійснюються за рахунок одномоментної
зміни психофізіологічного стану центральної нервової системи на фоні
впливу на аналізатори різних модальностей межових – позамежових
подразників. Найважливішим феноменом є сугестія. Але велике значення
мають і зворотні та комфортні феномени. Поняття і незавершенні концепти
емоційно-стресової психотерапії є специфічними і самостійними. Вони
лежать в площинні уявлень про емоційний стрес і розвиваючі
адапційно-пристосувальні реакції. Емоційно – стресова психотерапія,
направлена на лікування різних форм хімічної залежності (зокрема
алкоголізму), має велику залежність від медіа – технологій. Вона апелює
до свідомості клієнта, до його несвідомого, які складають психіку
конкретної особистості у всіх аспектах її духовного життя. Діагностичні
прийоми своєрідні і зводяться до визначення ступеню навіюваності /
гіпнабельності. Емоційно-стресова психотерапія включає елементи інших
методів і методик: умовно – рефлекторної, групової, гіпносугестивної і
раціональної. Застосування і розповсюдження емоційно-стресової
психотерапії зміщено в сферу клінічної компетенції наркології, в
наслідок винекнення великої кількості не директивних методів і методик.

Матеріально-опосередкована психотерапія(placebo). В рамках
placebo-терапії, яка оцінюється як другорядне навіювання, сугестія
реалізується, коли терапевтичні можливості приписують реальному, але
насправді нереальному, предмету чи явищу; власне placebo розуміється як
фармакологічно-індиферентна речовина, що імітує лікарський засіб.

Невід’ємною частиною плацебо-ефектів є процеси научіння
(умовно-рефлекторні механізми і моделювання).

Найбільш виражені плацебо-реакції спостерігаються у навіюваних,
конформних, боягузливих клієнтів, готових до безумовної співпраці з
спеціалістом. Плацебо стали призначати на тривалий час для другорядної
психотерапії чи безпосередньо плацебо-терапії.

Плацебо-ефект – це фактор популярності і ефективності будь-якого із
багато чисельних методів психотерапії.

Раціональна психотерапія. Це метод, в якому використовується логічна
здатність клієнта проводити співставлення, робити висновки, доводити їх
обумовленість.

Заміна неправильних уявлень хворого досягається певними, іноді різними,
методичними прийомами. Однак істотною відмінністю є побудова їх на
логічній аргументації, чого не прослідковується в інших методах
психотерапії.

Раціональна психотерапія протилежна сугестії, за допомогою якої
інформація, нові установки, призначення здійснюється, минаючи
критичність.

Психофізіологічне обґрунтування зумовлено шляхом психологізму і
проводиться в контексті корекції (сонації патогенних впливів)
внутрішньої картини хвороби. Успіх залежить від врахування
індивідуальних установок і можливостей хворого, від
послідовно-систематичної роботи з ним. Основною технічною процедурою –
є переконання – психологічний вплив на свідомість клієнта шляхом зміни
його попередніх бачень і суджень. Основними формами або етапами
раціональної психотерапії є: пояснення і роз’яснення, переконання,
переорієнтація, психагогіка (перорієнтація більш широкого плану, яка дає
позитивні перспективи для клієнта поза хворобою).

Психоаналіз.Це метод психотерапії, в основі якого лежить виявлення
особливостей переживання і дій людини, зумовлених неусвідомленими
мотивами. Для проникнення в несвідоме використовується техніка вільних
асоціацій (уявлення, думки, спогади, які виникають спонтанно
взаємопов’язано, без напруження і сконцентрованості). Така робота
зустрічає опір свідомості. Аналіз опору – це один із аспектів
психоаналітичної техніки.

Інтерпретація – це техніка пояснення значень симптому асоціативного
ланцюга уявлень, снів, фантазій, опору, переносу та інші. Психотерапевт
робить несвідомі феномени свідомими, використовуючи своє власне
несвідоме, симпатію, інтуїцію, досвід і теоретичні знання.

Психоаналіз у вітчизняному медичному просторі не інтегрований у офіційну
медичну-псхотерапевтичну практику. Класичний психоаналіз включає теорію
психологічного походження неврозів (психоневроз, актуальний невроз,
нарцистичний невроз, невроз характеру, травматичний невроз). За теорією
З.Фройда психоневрози зумовлені невротичним конфліктом між всіма
частинами психічного апарату. Реальний вклад психоаналізу полягає у:

Встановлення тісного зв’язку між органами і психікою, що стало основою
для розвитку психосоматичної медицини.

Психогенний фактор відобразив ступінь особистісної значимості.

Подальший розвиток психоаналізу здійснювався в рамках неопсихоаналізу
(гіпноаналіз, культурний психоаналіз, психоаналітично-орієнтовану
психотерапію).

Поведінкова психотерапія (біхевіоральна терапія). В її основі лежить
тренінговий, позитивний ефект, який базується на феномені згасання
реакції. Єдиний феномен – научіння. Процедури і техніки поведінкової
терапії різноманітні, тому що, поведінка – це складно структурована і
високо-організована сукупність соціопсихічних, фізіологічних, кінетичних
та інших процесів. Поведінковий тренінг має свої особливості:
встановлення мети, вимір і оцінка проблем, психотерапевтичні прийоми:
рольові ігри, тематична побудова занять, репетиція поведінки, домашня
робота. Є інші відомі методики поведінкової терапії: Систематична
десенсибілізація, імпресія, імплозія, експлозія, методики наповнення,
методика покарання, зупинки думок, заглиблення, викликання гніву,
акцептивний тренінг.

Поведінкова психотерапія може проводитись як в індивідуальній (в тому
числі і самостійній) так і в груповій формах. Різний життєвий досвід
членів групи є благоприємним ґрунтом для створення і обробки впевнених,
невпевнених і агресивних відповідей і для забезпечення зворотнього
зв’язку. Поведінкова терапія, її умовно-рефлекторні варіанти (так звані
„функці-ональні тренування”) розповсюдженні в клінічній медицині. В
клініці наркології широко застосовують різні види ”аверсивної”
психотерапії.

1.5. Класифікація психотерапевтичних методів і методик, клінічні
психотерапевтичні ефект-синдроми, механізми реалізації психотерапії.

Класифікація терапевтичних методів і методик.

У психотерапевтичній роботі проведено поділення методів і методик з
різних позицій.

Часто застосовують опозиційно-бінарний поділ: директивна і не
директивна, симптоматична і каузальна, головна і підтримуюча,
інтегративна і еклектична, поверхнева і глибинна, когнітивна і емоційна,
„механістична” і „гуманістична”, динамічна і поведінкова, ауто- і гетеро
психотерапія, короткотривала і довготривала психотерапія і т.д.

Розрізняють психотерапевтичні методи, які розкривають причини
конфліктів (психоаналіз і психоаналітична психотерапія), і методи,
направленні на вирішення конкретної проблеми.

Деякі автори роблять поділ на велику і малу психотерапію: до першої
відносять психоаналіз і психоаналітично-орієнтовані методи; до другої –
раціональну психотерапію, сугестивні методи і релаксаційні техніки.

По кількості одночасно залучених у роботу клієнтів розрізняють групову
та індивідуальну психотерапію.

В. Е. Рожнов розділяє психотерапію на загальну і спеціальну. Загальна
включає комплекс психічних впливів на клієнта, який направлений на
підвищення його психоемоційної резистентності і створення
охоронно-відновлювального режиму, включаючи психотравматизацію і
ятрогенію.

Б. Д. Карвасарський поділяє методи психотерапії на
особистісно-орієнтовані, сугестивні і поведінкові (умовно-рефлекторні).

А. Т. Філатов умовно виділив методи психотерапії апелюючи до
нейрофізіологічносоматичних механізмів (гіпноз, аутогенне тренування,
другорядна біхевіоральна психотерапія), і методи, опосередковані на
особистісно психологічному рівні (групова, аналітична психотерапія,
гештальт-терапія, психодрама і деякі інші).

Александрович запропонував поділ психотерапевтичних методів на такі
групи:

Методи психотерапії, які мають характер технік (гіпноз, релаксація,
психогімнастика і т.д.);

Методи, які визначають умови, що сприяють оптимізації досягнення мети
психотерапії (сімейна психотерапія та інші);

Методи, у значенні інструменту, який використовується в ході
психотерапевтичного процесу (таким інструментом може виступати
психотерапевт – в індивідуальній роботі і група – в груповій);

Методи, в розумінні терапевтичних інтервенцій втручань, які
розглядаються в параметрах стилю (директивний/недирективний) чи
теоретичного підходу (інтерпретація, научіння, міжособистісна взаємодія,
діалог).

Розрізняють також класифікацію методів згідно мети психотерапії
(Волберг):

Підтримуюча психотерапія, метою якої є закріплення і підтримка захисних
сил які є у клієнта і вироблення нових, адекватних способів поведінки,
які відновлюють душевну рівновагу;

Психотерапія переучування; її мета – зміна поведінки клієнта шляхом
підтримки і схвалення позитивних форм поведінки і осудження
вегетативних;

Реконструктивна психотерапія де метою є усвідомлення і вирішення
інтрапсихічних конфліктів, які стали джерелом особистісних розладів, а
також прагнення досягнути характерологічних змін і відновлення
повноцінного індивідуального і соціального функціонування особистості.

В клінічній практиці ділять методи психотерапії на симптомо-центровані,
або симптоматичні (гіпнотерапія, аутогенне тренування, різні види
навіювання, самонавіювання та інші.), та особистісно-орієнтовані
(базуються на головних течіях сучасної психології – динамічні,
поведінкові, гуманістичні напрямки), соціоцентровані.

Найбільш обґрунтованою є класифікація методів та методик
психотерапії, яка побудована на основі принципу пато-нозологічної
конгруентності. Ця класифікація орієнтується на асоційовані з методами
психотерапії клінічних психотерапевтичних ефект-синдромів, які є
провідниками механізмів реалізації психотерапії з супутніми
нейробіохімічними, нейропсихологічними і нейрофізіологічними
корелят-механізмами. Таке розуміння є основою для правильного
застосування психотерапії, тобто воно орієнтуюється на саногенний
феномен і шляхи саногенного впливу вцілому. Така класифікація
орієнтована на клінічне використання і застосування в процесі науково –
дослідницької діяльності

Можна розглянути ще одну класифікацію практичну. Вона виділяє:

І. Класичні методи.

1. Сугестивні.

1.1. Сугестія

1.2. Гіпнотерапія.

1.3. Самонавіювання і аутотренінг.

1.4. Емоційно-стресова психотерапія.

1.5. Плацебо-терапія.

2. Раціональна психотерапія.

3. Психоаналіз.

4. Поведінкова терапія.

ІІ. Групова психотерапія.

ІІІ.Синтетичні методи.

1. „Еріксоновський” гіпноз.

2. Нейрон-лінгвістичне програмування.

3. Гештальт-терапія.

4. Груповий аналіз.

5. Трансактний аналіз.

6. Когнітивно-біхевіоральна терапія.

7. Екзистенційна („гуманістична”) психотерапія.

8. Психо-аналітично-орієнтована психотерапія.

IV. Неокласичні методи.

1. Симультанно-мнемічна психотерапія (психометодологія).

V. Опосередкована психотерапія.

VI. Фармакопсихотерапія.

Клінічні психотерапевтичні ефект синдроми – це, психотерапевтичні
феномени встановлені і описані, в принципі, як правило емпіричним
методом. Більшість з них мають психологічні трактування, і не піддаються
елементарній клінічній транскрипції. Цей факт показує невизначеність, чи
навіть відсутність фізіологічної, санопатогенетичної бази. Для розуміння
процесу психотерапевтичного лікування, механізмів ефективності,
психотерапії були введенні поняття механізмів реалізації психотерапії і
клінічних психотерапевтичних ефект-синдромів та їх корелят-механізмів.

Кожен метод психотерапії асоціюється з яким-небуть самогенним феноменом.
Ці асоціативні пари маютьтакий вигляд:

сугестивна психотерапія – сугестія;

раціональна психотерапія – переконання;

психоаналіз – катарсис;

біхевіоральна терапія – підкріплення;

„еріксоновськи” гіпноз – гіпнотичний транс;

нейролінгвістичне програмування – ейдетизм;

гештальт-терапія – гештальт-інсайт;

груповий аналіз – групова динаміка;

трансактний аналіз – скрипт-інсайт;

моделювання поведінки – научіння;

екзистенційна психотерапія – автентичність;

психодинамічна психотерапія – усвідомлення;

психометодологія – згадування/забування.

Названі феномени є зовнішніми індикаторами складних внутрішніх
мегапроцесів. Питання реалізації психотерапії тісно пов’язані з
уявленнями про ці феномени і в рамках медичної моделі психотерапії
апелюють до нейропсихологічної, нейробіологічної, нейрофізіологічної і
нейрохімічної сфер.

В результаті проведених досліджень були виділенні певні клінічні
психотерапевтичні ефект-синдроми.

Ефект-синдроми – це комплекс клінічних, психологічних, поведінкових
проявів, які виникають в процесі реалізації того чи іншого методу
(методики, техніки) психотерапії.

В процесі проведення психотерапії спостерігаються і були описані типові
(нормальні), атипові (парадоксальні) і інтеркурентні (патологічні)
ефект-синдроми, зокрема, гіпноїдний, істериформний, релаксаційний,
каталептичний, психовегетативний, ейдетичний та інші.

Механізми реалізації психотерапії.

Психотерапевтичний процес це взаємодія між психотерапевтом і клієнтом.
Складна клінічна структура синдромів яка включає симптоматику всіх
рівнів (психопатологічна, неврологічна, вегетативна, соматично-системна
і органічна), зумовлена наявністю єдиної інтегративної системи психо
–нейрон- вегетотрофосоматичної регуляції, що здійснюється нервовою
системою.

Психотерапевтичний процес включає:

Вплив на психічному рівні: головним є іформаційний вплив, тобто передача
клієнту нової інформації чи заміни значення старої. Дуже важливим є
позитивна емоційна взаємодія, так як при не співвідношенні когнітивного
і емоційного сприйняття інформація може бути заблокована чи викривленна.
Кінцевою метою дії на психічному рівні може бути, як нівелювання моно
симптомів, так і зміна інтегративних характеристик особистого
реагування;

вплив на психофізіологічному рівні: головним є психо-фізіологічна дія,
як правило на аналізаторному рівні, в тому числі з використанням
зворотнього зв’язку. Терапевтична дія реалізується через рефлекторні
фізіологічні і поведінкові механізми;

вплив на нейрон-вегетативному – соматичному рівні: головним є
рефлекторно-соматогенна дія, зазвичай з емоційним підкріплен-ням, яке
має тренінговий характер. При цьому використовується фізичний вплив на
рефлекторні точки, зони, частини тіла і системи організму.

При розробці моделей клінічної реалізації психотерапії необхідно
притримуватись наступних правил:

Адекватне, диференційоване використання психотерапевтичної
феноменології.

Облік асоціації методу (методики, психотехніки і самогенного феномену).

Орієнтація на виклик клінічних психотерапевтичних ефект-синдромів з
відповідними корелят-механізмами.

Детермінація (використаних) механізмів реалізації психотерапії

складнопідпорядкованої клінічною структурою синдромів.

1.6. Психосоматичні розлади

Pізновиди психосоматичних розладів, головні поняття і концепції
психосоматичної патології.

Однієї із основних проблем клінічної психології є проблема реакції
особистості на психологічний стрес. Під стресом розуміють дію на людину,
її організм, особистість фруструючих, психотравмуючих подій з
формуванням розладів як на рівні психічного, так і соматичного
реагування. Центральним питанням є питання про формування пов’язаних із
стресом порушень, виборі невротичного чи психосоматичного шляху
синдромогенезу, а також індивідуально-психологічні особливості, які
допомагають чи перешкоджають появі розладів і метода їх лікування [43,
562].

Вважають, що в умовах дії на людину психічної травми виникає
альтернатива: чи в зв’язку із стресостійкістю і під впливом методів
психологічного захисту людина залишається психічно і соматично здоровою,
чи хворіє неврозом або психосоматичним захворюванням. На думку деяких
вчених, альтернатива існує і в середині патогенного шляху,
психосоматичні захворювання виникають в них, хто в силу особливостей
особистості не може дозволити собі невротичний тип реагування,
демонстрацію тривоги чи страху, фіксацію на своїх відчуттях.

Головні поняття і концепції психосоматичної патології.

В основі психосоматичної патології лежить первинно-тілесна реакція на
конфліктне переживання, яка супроводжується змінами і патологічними
порушеннями в органах. Відповідна схильність може впливати на вибір
пошкодження органу чи системи. Історично до цієї групи відносять
класичні психосоматичні розлади: бронхіальну астму, виразковий коліт,
ясенціальну гіпертонію, нейродерміт, ревматоїдний артрит, виразкову
хворобу шлунку та дванадцятипалої кишки. В теперішній час до цих
захворювань додатково зараховують ішемічну хворобу серця, цукровий
діабет, ожиріння.

Проблема психосоматичних відношень – одна з найбільш складних проблем
сучасної медицини, не дивлячись на те, що тісний взаємозв’язок
психічного і соматичного помічені і вивчаються ще з часів Гіппократа та
Арістотеля.

Психосоматичні захворювання зустрічаються частіше, ніж неврози. При
цьому найбільш поширеними є розлади серцево-судинної та травної систем.

Серед основних концепцій психосоматичної медицини можна виділити
наступні:

Психоаналіз, як поширена база психосоматичних уявлень. Ця концепція
відкрила захисні механізми особистості, методичний доступ до
підсвідомого через сни, вільні асоціації, теорію колективного
підсвідомого, із якого вийшла „теорія символічної мови органів”.

Теорія „специфічного емоційного конфлікту”, яка показує вплив
специфічних емоціогенних конфліктних ситуацій на порушення у внутрішніх
органах.

Концепція специфічних особистісних „профілів”, яка намагалась встановити
кореляцію між соматичними типами реакцій і постійними особистісними
радикалами. Ця концепція виділила коронарний, гіпертонічний, алергічний
і схильний до пошкоджень типів особистості.

Теорія „алекситимії”, тобто нездатність до вербальної емоційної
експресії в сукупності з „оперативним мисленням”. Психосоматичні хворі
мають особливий патогномонізм інтрапсихічної переробки
внутрішньо-особистісних конфліктів і специфіку вербальної поведінки.
Алекситимічність, як дефіцит рефлексії у психосоматичних хворих,
підтверджується експериментально.

Теорія емоційного стресу, яка встановлює вплив екстремальних стресових
ситуацій на вразливість і особливості протікання психосоматичних
захворювань. В цьому напрямку існує декілька самостійних напрямків
вчення психосоматичної патології.

В рамках „поведінкової медицини” пропонують модель патогенезу, яка
основана на „вісцеральному навчанні”, а також поведінковому навчанні,
яка пояснюється способом життя людини і її особистістю.

Нейрофізіологічний напрям, який вивчає нейрофізіологічне забезпечення
стійких патологічних станів і пояснює виникнення психосоматичних
розладів порушеннями кортико-вісцеральних взаємин. Зміст цієї теорії
полягає в тому, що порушення кортикальних функцій розглядаються як
причина розвитку вісцеральної патології. При цьому враховується, що всі
внутрішні органи мають своє представництво в корі головного мозку. Вплив
кори великих півкуль на внутрішні органи здійснюється
лімбічо-ретикулярною, вегетативною і ендокринною системами.

Психофізіологічний напрям – в його основі є прагнення встановити
взаємозв’язок між окремими психофізіологічними феноменами і динамікою
вісцеральних проявів (активацією органних функцій).

Інтегративні теорії спрямовані на об’єднання знань, нагромадженних в
галузі психосоматичної медицини. Біопсихосоціальний підхід розглядає
людину в її природньому розвитку з урахуванням зв’язків інтегрального
здоров’я і хвороби, з її оточенням, яке людина сприймає і створює сама.
Інтегративна концепція відрізняється від традиційної точки зору, згідно
якої хвороба є замкнутою сутністю, що викликається патогенетичним
агентом чи структурним порушенням. Цей підхід прагне звернути увагу на
багаточисельні фактори, які впливають на схильність, прояви, підтримку і
різні протікання розладів та їх наслідки для хворого, його сім’ї і
товариства, в якому він живе.

В цілому теоретичні підходи, характерні для психосоматичної медицини,
мають загальну тенденцію до розширення списку психосоматичних розладів,
включаючи в нього і онкологічну патологію, імунодефіцити та ін.

Наскільки ця тенденція обгрунтована покаже час. Безумовно, що в кожній
групі концепцій є певний раціональний зміст, яке підтверджено клінічно
чи експериментально. На жаль, стійкої теоретичної системи відносно
походження всіх психосоматичних розладів немає.

Різновиди психосоматичних розладів.

Психосоматична патологія має три головні різновиди – гострі
психосоматичні реакції, соматоформні розлади і психосоматози. Перший
різновид виникає під впливом гострих стресогенних факторів, другий і
третій – хронічних стресових факторів емоційної природи. Функціональна
перенапруга більшої чи меншої тривалості завжди попереджує і сприяє
структурним пошкодженням тканини і органів, виникаючи під впливом
внутрішніх причин.

Психосоматози – це психосоматичні розлади – симптоми і синдроми порушень
соматичної сфери, зумовлені індивідуально-психологічними особливостями
людини і пов’язані із стереотипами її поведінки, реакціями на стрес і
способами переробки внутрішньо особистісного конфлікту.

Існує декілька моделей формування психосоматичних розладів:

Психофізіологічна.

Психодинамічна.

Системно-теоретична.

Соціопсихосоматична.

Психофізіологічна модель була вивчена І.П. Павловим, який вперше описав
умовні і безумовні рефлекси. Безумовні рефлекси – відповідають
інстинктам і пробудженням їх є вродженими. Умовні – формуються в
наслідок научіння з метою адаптації до навколишнього світу.

Психодинамічна модель.

Александер запропонував термін „вегета-тивний невроз” симптоми якого є
не спробою вираження подавленого почуття, а фізіологічним супроводом
певних емоційних станів, також вказав, що „специфічність клінічних
проявів слід шукати і конфліктній ситуації”. Деякі вчені намагались
знайти взаємозв’язок між соматичними реакціями і постійними
особистісними параметрами. Відповідно до цієї точки зору, захворювання
розвивається у випадках, коли вирішення стану готовності стає
неможливим. Це може бути наслідком порушення дозрівання чи втрати мотиву
на основі витіснення. Важливим етапом був опис поняття „алекситимія”, що
пояснює нездатність людини до емоційного резонансу.

Системно-теоретичні моделі. Системна концепція вивчає людину як відкриту
підсистему в ієрархічному ряді інших відкритих підсистем. Цей підхід
намагається охопити індивіда у цілісній системній концепції і описує
різні рівні організму – фізіологічний, когнітивний, емоційний,
трансактний. Зміни на одному з рівнів діють в якості стимуляторів на
іншому рівні, викликаючи тим самим соматичні розлади.

Соціосоматика – починається тоді, коли той, хто стурбований станом
здоров’я, хто хворий чи почуває себе хворим, у взаємодії з лікарем чи
мед працівником усвідомлює свою вразливість відносно своїх людських і
соціальних проблем. Таким чином, психосоматичне захворювання є наслідком
неправильного розвитку відношень між індивідуумом і соціальними
структурами в яких він знаходиться.

Психічний фактор у випадках психосоматичних захворювань виступає у
вигляді особистісної предиспозиції, виборі специфічних фізичних способів
переробки конфліктів і традиційних характерологічних стилів поведінки у
фрустуючих ситуаціях. До класичних психосоматичних захворювань відносять
хвороби, роль психологічних факторів в етіопатогенезі яких рахується
доведеною:ессенціальна гіпертонія, виразкова хвороба, бронхіальна астма,
нейродерміти, ревматоїдний артрит, виразковий коліт.

1.6.2. Патогенез виразкової хвороби, лікування і реабілітація хворих із
психосоматичними розладами.

Виразкова хвороба є однією з найбільш поширених захворювань органів
травлення. По статистиці чоловіки хворіють частіше, ніж жінки і
співвідношення дорівнює 2:1, – 5:1. В юнацькому віці і молодому віці
виразка частіше локалізується в дванадцятипалій кишці, а в зрілому і
похилому віці збільшується частота виразкового пораження шлунку.

В теперішній час етіологія і патогенез виразкової хвороби є досить
складним і до кінця не виясненим.

У виникненні захворювання можуть відігравати роль такі фактори:

Вплив зовнішнього середовища.

Рідше патологічні рефлекси зі сторони інших органів, які ведуть до
порушення регуляторних механізмів.

Спадковість.

Конституціональні фактори.

В свою чергу вплив цих факторів на стан і діяльність шлунку і
дванадцятипалої кишки здійснюється через нервову систему; гормони залоз
внутрішньої секреції; гормони травної системи, інші біологічно-активні
речовини (гістамін, серотонін та інші); місцеві зміни шлунку,
дванадцятипалої кишки.

Розвиток виразкової хвороби тісно пов’язаний із різними діями
зовнішнього середовища. Розумове та фізичне перенапруження, негативні
емоції та інші стреси при тривалій, рідше гострій дії приводять до
порушення координуючої дії кори великих півкуль головного мозку,
підкоркових центрів. Важливу роль в передачі цих впливів відіграє
гіпоталамус. Як підтвердили експериментальні дослідження, подразнення
різних його відділів супроводжується зміною функціонального стану
шлунку, в тому числі виділенням великої кількості кислого шлункового
соку, виразками слизової шлунку. Порушення шлункової секреції пов’язано
із зміною тонусу блукаючого нерва і полягає в підсиленні
кислотно-пепсичного фактору і перистальтичної активності шлунка. В
результаті,створюються умови для виникнення „пептичної виразки” [33,
336], однак, остання утворюється при одночасному порушенні і інших
механізмів – гуморальних та місцевих. Має значення порушення моторної
функції дванадцятипалої кишки, від якого залежить зміна лужно-кислотного
вмісту шлунка. Остання обставина впливає на проявленню ульцерогенної дії
ферментів шлункового соку.

В передачі стресових дій беруть участь і екстрагастральні гормональні
механізми. Цей шлях також включає задні ядра гіпоталамуса, проходить
через гіпофіз, кору наднирників. Підвищення активності кори наднирників
супроводжується виділенням великої кількості глюнокортиноїдів, наслідком
чого є також збільшенням кислотно – пептичного фактора в шлунку. Слід
врахувати і те що, підвищення виділення глюнокортиноїдів призводить до
порушення захисного бар’єру слизової шлунка, негативно впливає на
трофічні процеси. Стероїдні гормони стимулюють виділення гастрину.
Доказом ролі стероїдних гормонів є той факт, їх введення з лікувальною
метою може викликати загострення вже існуючої чи утворення нової
виразки.

Між нервовими і гормональними шляхами передачі стресових впливів на
організм людини існує тісний взаємозв’язок. Посилення виділення
стероїдних гормонів допомагає вагусній стимуляції секреції.

Все вище сказане відноситься до виразкової хвороби з локалізацією
виразки в дванадцятипалій кишці чи парапілоричній області.

При локалізації виразки в шлунку звично виявляють зниження функції
гіпоталамо – гіпофізарної системи, понижений тонус блукаючого нерва.
Ведуче значення в патогенезі виразкового пораження в даному випадку має
не кислотно-пепсичний фактор, а порушення трофіки слизової шлунку.

На розвиток виразкової хвороби впливають і статеві гормони, з чим,
очевидно, пов’язано більш рідкий розвиток захворювання у жінок і
затримуючий вплив на розвиток виразкової хвороби вагітності.

Роль гормонального фактора проявляється і високій частоті пептичної
виразки при гіперпаратиреодизмі.

Лікування хворих з психосоматичними розладами проводять комплексно
терапевти, ендокринологи і психотерапевти, а ,при необхідності, –
психіатри.

Однак, психотерапевтична робота, якщо ставити перед нею реалістичні
завдання, виявляється безсумнівно корисною при різних соматичних
розладах. Направлена на відновлення тих елементів системи відношень
клієнта, які визначають виникнення психічного стресу, чи корекцію
невротичних „нашарувань”, які розвиваються в зв’язку з цим. Психотерапія
сприяє зменшенню клінічних проявів захворювання, соціальної активації
хворих, їх адаптації в сім’ї і суспільстві, також підвищує ефективність
лікувальних виявів біологічного характеру.

Ця мета досягається за допомогою різних психотерапевтичних підходів:

Загальної неспецифічної психотерапії (заспокоєння, інформування,
емоційна підтримка).

Спеціальної психотерапії: раціональна (переконання), сугестивна
(навіювання), умовно-рефлекторна (аутогенне тренування), патогенетичної
(індивідуальної і групової), а також соціотерапії, яка сприяє
оптимізації зв’язків клієнта з соціальним середовищем.

Кожен крок у лікуванні має за мету найшвидший вихід клієнта з світу
хвороби в світ активного життя.

Загальним принципом побудови індивідуальних психотерапевтичних програм є
диференційне поєднання методів симптоматичної, особистісноорієнтованої і
соціоцентрованої психотерапії. Необхідно враховувати послідовність
проведення різних психотерапевтичних методик. Вибір психотерапевтичних
методів визначається їх направленістю і ефективністю, також можливостями
і професіоналізмом психотерапевта.

Досить ефективною є особистісно-орієнтована психотерапія, яка
опирається на теоретичні положення „патогенетичної” психотерапії. Вона
полягає в:

допомозі хворому при вирішенні психотравмуючої ситуації;

зміні міжособистісних відношень хворого, корекції неадекватних реакцій і
форм поведінки, які зумовлюють покращення суб’єктивного самопочуття і
відновлення повноцінного соціального функціонування.

Враховуючи наявність високого рівня тривожності емоційного збудження і
роздратованості хворих, закономірно супроводжуючими соматовегетативними
порушеннями, м’язевим напруженням, а також підвищену навіюваність
більшості клієнтів, обумовленою асенізацією і загрозою для їх життя на
фоні низької готовності до психотерапевтичної роботи ефективна така
структура психокорекційних і психотерапевтичних міроприємств:

надання допомоги застосуванням психічної саморегуляції,
тілесно-орієнтованої психотерапії;

особистісно-орієнтована психотерапія, у індивідуальній і груповій
формах;

соціальна корекція в формі соціально-психологічного тренінгу.

Застосування методик психічної саморегуляції дозволяє редунувати страх,
тривогу, психоемоційну напругу; сформувати фоновий позитивний
психоемоційний стан; навчити прийомам релаксації і мобілізації і
підготувати клієнта до наступної активної психотерапевтичної роботи.

В процесі застосування методики голотропного дихання досягається
активація неспецифічних адаптаційних реакцій, а також відбувається
емоційне реагування „притіснених” афектів і психотравмуючих ситуацій ,
яке супроводжується в багатьох випадках їх усвідомленням.

Стержнем раціональної психотерапії є об’єктивне трактування характеру,
причин виникнення, прогнозу захворювання, що дозволяє сформувати його
повністю адекватне відношення до свого стану.

Після проходження початкових етапів індивідуальної психотерапії
необхідно паралельно залучити клієнта до групової форми роботи.

Проблему корекції міжоособистісних відношень на рівні мікро і
макрооточення часто можна вирішити тільки в психотерапевтичних групах.

Групова психотерапія дозволяє хворим:

вияснити особливості своїх міжособистісних відношень і поведінку,
можливість їх оцінювання в різних ситуаціях, коректувати самооцінку на
основі зворотнього зв’язку в атмосфері емоційної відкритості і довіри;

зняти ореол винятковості психологічних проблем, які відчуває клієнт;

отримати емоційну підтримку від інших учасників групи, які мають
загальні проблеми і мету;

сформувати і освоїти нові навички поведінки, отримати можливість
експериментувати з різними стилями між особистісних відносин;

вирішити міжособистісні конфлікти.

Отже, хворі психосоматичними захворюваннями об’єктивно потребують
психокорекційної і психотерапевтичної допомоги, навіть, якщо вони самі
не усвідомлюють цього. Формування мотивації хворих до будь-яких
психологічних вправ у багатьох випадках є складним, але вирішеним
завданням.

При лікуванні психосоматичних захворювань широко застосовують різні
методи психотерапії:

Гіпнотерапія

Аутогенні тренування

Навіювання і самонавіювання.

Є позитивні результати використання поведінкової терапії у хворих з
психосоматичними захворюваннями. Основним у цьому випадку є подолання
зафіксованих реакцій тривожності.

За допомогою вказаних методів можна діяти на психопатологічні порушення
– страх, депресію, іпохондрію, а також на нейровегетативні і
нейросоматичні,а також функціонально-динамічні розлади. Всі дані методи
психотерапевтичної роботи позитивно впливають на нейрогуморальні
процеси, які призводять до саморегуляції фізіологічних функцій.

Висновки до першого розділу

Актуальність теми полягає у висвітленні підвищеного рівня різноманітних
захворювань і впливу психічних факторів на їх виникнення. Рівень
тривожності, страх, стресові ситуації є важливою умовою порушення
нормального функціонування організму і соматичних розладів. Ці стани
породженні внутрішньоособистісними, міжособистісними конфліктами та
конфліктами в соціальному середовищі. Згідно концепції єдина причина не
виділяється, а самі розлади виникають внаслідок мультифакторних впливів.
Важливим у клініці є з’ясування ролі порушень афективної сфери
(блокування емоції), ймовірної наявності невротичних конфліктів, а
також психоаналітичнозначимих психодинамічних факторів.

Мною була опрацьована така література: медична енциклопедія, фізіологія
людини і фізіологія ЦНС і ВНД, підручники і посібники по
психотерапевтичній роботі, психодіагностичній роботі, статті, журнали,
психологічні словники.

В процесі вивчення теоретичногоматеріалу бази по тем, мною було
підтверджено, що зміни в саморегуляції нейрогуморальних процесів, під
дією психотерапевтичних технік відбуваються, а це призводить до
покращення стану хворого, або повного одужання, якщо вдало проведена
робота, тоді є і ефект від обраних методик.

Ознайомившись з теоретичною базою, в мене сформувалося уявлення про
практичну частину моєї роботи: як проводити психодіагностику, які
використовувати методики, якими методами психотерапевтичної практики
можна скористатись. Також які методичні рекомендації та пропозиції, щодо
використання психотерапевтичних технік, можна зробити для роботи у
психосоматичних клініках. А також був прогнозований результат
позитивного ефекту від виконання даної роботи, ставало зрозуміло як це
може допомогти в діагностиці захворювань, розумінні „внутрішньої
картини” хвороби, застосуванні методів психологічного впливу на
психосоматичні розлади.

Розділ 2.

Експериментальне дослідження.

2.1. Характеристика психодіагностичних методик, використаних під час
дослідження.

Для практичної частини роботи були обрані 20 хворих із психосоматичними
розладами гастроентерологічного відділу Коломийської ЦР: 10 осіб –
складали експериментальну групу, 10 осіб – контрольну. Провівши
попередню психодіагностичну роботу в обох групах і серію лабораторних та
інструментальних досліджень, я виявила рівень збуджувального і
гальмівного процесу нервової системи, особистісну тривожність, загальний
рівень тривожності, а також рівень схильності до стресу. У всіх хворих
ці рівні були: дуже високими, або високими, а лабораторні та
інструментальні дослідження підтверджували психосоматичні захворювання.

Методика № 1

Тест «дом – дерево – человек» [4, 432]

Тест «дом – дерево – человек» – проективная методика исследования
личности. Обследуемому предлагается нарисовать дом, дерево и человек.
Затем проводиться детально разработанный опрос. По мнению автора теста
Дж. Бука, каждый рисунок это – своеобразный автопортрет, детали которого
имеют личностное значение. По рисунку можно судить об аффективной сфере
личности, ее потребностях, уровне психосексуального развития и т.д..
Инструкция: «Нарисуйте дом, дерево и человека в полный рост,
постарайтесь изобразить на этом рисунке какое-то действие».

Надо настроить испытуемого при этом на серьезный лад и попросить его не
рисовать карикатур и плоские контуры.

Все вопросы и комментарии испытуемого, время выполнения рисунка и
другие важные моменты заносятся в протокол.

После того как рисунок завершен, можно перейти к беседе с испытуемым, в
которой могут присутствовать вопросы такого рода: «Что за ситуация здесь
нарисована? Что происходит на рисунке? Есть ли взаимодействие между
человеком, деревом и домом? Если да то положительно ли оно? С чем
ассоциируется у вас дом, дерево и человек? Что они могут для вас
символизировать?».

Интерпретация:

Бернс утверждает, что «взаимодействие между домом, деревом и человеком
представляет собой зрительную метафору. Если привести весь рисунок в
действие, вы уведите то, что действительно происходит в вашей жизни».

В упрощенной форме дерево в рисунке типа ДДЧ символизирует жизненную
энергию. Ваше стремление к жизни определяться толщиной ствола и веток.

Если дерево занимает на рисунке значительное место, это говорит об
огромной энергии и позитивном подходе к жизни. Такой человек – словно
режиссер «пьесы».

Если испытуемый рисует только себя, это значит, что он хорошо
контролирует свою жизнью, если на рисунке есть другой человек, это
значит, что он являться движущей силой в его жизни.

Дом – это словно сцена из пьесы, в зависимости от того как он выглядит,
это может быть дом, в котором он провел детство, лачуга или даже тюрьма.
Если внутри дома находиться человек, это значит, что рисовальщик
находиться или нуждается в защите. Если на рисунке дом занимает много
места, это обозначает стремление к достижению материальных благ.

Еще одним способом интерпретации рисунка может стать порядок, в котором
нарисован дом, дерево и человек. Если первым нарисовано дерево значит
основным является жизненная энергия. Если же первым нарисован дом это
значит, что на первом месте безопасность, успех или наоборот
пренебрежение этими понятиями.

Описание характеристик дерева:

Под порывом ветра дерево склонилось к дому. Это стремление к
безопасности и покоя в домашней обстановке. Образ может означать
замкнутость на прошлом

Ветки направлены вниз – много нерешенных проблем. Рисунок ивы означает
депрессию и замкнутость на прошлом.

Ветки направлены в верх. Если дерево прочно стоит на земле, то такой
рисунок означает стремящуюся вперед личность, з достаточно удавшейся
жизнью.

Ветки – направлены наружу. Такой рисунок обычно делают люди, любящие
оказывать помощь другим.

Изобилие веток и зелени со стороны дома. Это означает личность, которая
уделяет большое количество энергии одному аспекту жизни, совершенно
забывая о других.

Изобилие веток и зелени на стороне, противоположной от дома; такая
личность старается пустить энергию в свой собственный рост, отрицая
семейные и домашние ценности.

Примеры интерпретации рисунков дома:

Труба. Акцент на трубе предполагает озабоченность психологической
атмесферой в доме, это может также означать мужественность, силу и
творческое начало.

Дверь. Отсутсвие двери предполагает психологическую недоступность. Дверь
очень маленьких размеров может означать стеснительность. Дверь,
расположеная сбоку, означает бегство.

Крыша. Остроконечная крыша означает сильное супер-Эго и чувство вины.
Акцетированая или тщательно нарисованая крыша предполагает слабый
контроль за миром фантазии.

Ступеньки и дорожки. Нарисованные в традиционном стиле они предполагают
желание социальной активности. Ступеньки, ведущие к чистой стене,
предполагают конфликтность и недоступность. Хорошо нарисованные дорожки
означают чувство контроля за своїм поведеним и развитое чувство такта.
Длинные дорожки или ступени подразумевают чувство дистанции в общении.

Окна. Отсутствие окон подразумевает замкнутость, в то время как большое
количество окон предполагает активность, открытость и хороший контакт с
окружающими. Занавески подразумевают озабоченность красотой и
стремлением сохранить дистанцию в общении. Маленькие окна предполагают
стеснительность и психологическую недоступность.

Части тела человека:

Каждая часть тела носит символический характер при интерпретации.

Голова – символ интеллектуальной сферы, особенно лоб. Отсутствие лба
означает, что ребенок сознательно не обращает внимания на умственную
сферу. Пропорции головы и туловища есть отношение между физическим и
духовным в ребенке. Изображение на голове чего-либо, например, шляпы –
символ перцептивной защиты.

Лицо – символ сферы общения. Ребенок, имеющий проблемы в общении, рисует
черты лица не четко, не рисуя их, совсем зачерчивает лицо или рисует в
последнюю очередь. Если все деталь лица прорисованы хорошо – это знак
высокой заинтересованности ребенка в самом себе. Красивые глаза, длинные
ресницы – признак эстетических наклонностей рисовальщика, женственность
у девочек – признак половой идентификации.

Уши – если они есть, то обозначают открытость восприятия или
настороженность к окружающему миру.

Глаза – большие, с прорисованными зрачками или без зрачков,
заштрихованными склерами – символ страха или тревоги.

Рот – если он открыт то это признак агрессии или вербальной активности
агрессивного характера, если прорисованные зубы то явная агрессия.
Возможно, она защитного плана.

Губы – символ сексуальной сферы. Пухлые губы у девочки- признак половой
идентификации.

Нос – отдельно не интерпретируется. Недостающие части лица могут
указывать на некоторую степень интеллектуальной недостаточности.

Шея – контроль за своими проявлениями, степень их произвольности.
Длинная шея может обозначать любопытство.

Руки – символ активности и общения. Руки расставлены в стороны – признак
общительности. Руки спрятаны, прижаты к телу, в карманных или за спиной
– необщительность, замкнутость, неудовлетворенность своим положением.
Пальцы растопырены – неудовлетворенность своим положением. Если пальцы
тщательно прорисованы – у ребенка есть способность к управлению и
преобразованиям. Длинные пальцы с ногтями или подчеркивание кулаков –
признак агрессии. О том же говорят руки, поднятые вверх. Тело,
нарисованное без рук, обозначает пассивность.

Торс. Представление о физическом облике человека. Если хрупкий ребенок
рисует сильного, мускулистого человека – это признак компенсации
недостающего, идеального для него физического облика. Если сильный
ребенок рисует хилого, то, возможно, это признак ассоциации с неким
переживанием прошлого опыта. Если прорисован пупок маленьким ребенком –
это признак эгоцентризма, если ребенком старшего возраста, то это
признак инфантильности или стремление уйти в себя. Часто фигура
украшается дополнительными аксессуарами (бантики, пряжки и прочее). Это
обозначает повышенное внимание к собственной персоне.

Ноги – символ опоры, устойчивости, направленности на практическую
ориентацию.

Методика № 2

Методика „Тест- опитувач”(Я. Стреляу) [2, 406].

Тест – питальник адаптований Н. Даниловою, А. Шмельовим, спрямований на
вивчення трьох основних характеристик типів нервової діяльності: рівня
процесів збудження, процесів гальмування, рухливості нервових процесів.

Інструкція.

Тест містить три шкали, які реалізовані у вигляді переліку134 питань,
що пропонують один із трьох можливих варіантів відповіді: „так”,
„?”,”ні”.

Тестові завдання.

Чи відносите Ви себе до категорії людей, які легко вступають у контакт
зіншими, зав’язують з ними приятельські відносини?

Чи здатні Ви утриматись від виконання певної діяльності до того

моменту, доки не отримаєте розпорядження виконувати?

Чи усуне короткочасний відпочинок Вашу втому, яка виникла у процесі
роботи?

Чи здатні Ви нормально працювати в несприятливих умовах (шум,

незручне місце) ?

Сперечаючись або дискутуючи з певних питань, чи стримуєте Ви свої

емоції й уникаєте несуттєвих емоційних доводів?

Чи правда, що після тривалої перерви (наприклад, після відпустки

або канікул) Ви легко беретесь за роботу, яку раніше виконували, так,

начебто ніякої перерви не було?

Чи правда те, що коли Ви занурені в роботу, Ви зовсім забуваєте про

втому і відпочинок?

Доручивши кому-небудь виконання певної справи, чи здатні Ви

спокійно і терпляче чекати її завершення?

Чи здатні Ви однаково легко засинати у різні періоди доби?

Чи вмієте Ви зберігати таємниці й чужі секрети, якщо Вас про це

попросять?

Чи легко Ви відновлюєте навички і темп у роботі, яку Ви не виконували
протягом тижнів або навіть місяця?

Чи вмієте Ви терпляче й спокійно щось пояснювати навіть дуже не

далекій людині?

Чи подобається Вам діяльність, яка потребує великої розумової напруги?

Чи відчуваєте Ви непереборну нудьгу, втому або сонливість під час

виконання певної монотонної, одноманітної роботи?

Чи можете Ви легко і швидко заснути після певного сильного емоційного
потрясіння, переживання?

Чи здатні Ви, коли це необхідно, утриматись від прояву своєї переваги

в чомусь над іншими людьми?

Чи відчуваєте себе в товаристві незнайомих Вам людей невимушено

просто, як в звичайних умовах?

Чи легко Ви долаєте свій гнів, роздратування і злість?

Чи здатні Ви у важкі хвилини і у надзвичайно важких умовах не впасти

духом, не надломитись духовно?

Чи здатні Ви, якщо це потрібно, призвичаїти свій спосіб життя, стиль

діяльності і поведінки до поведінки друзів?

Чи охоче Ви приймаєте на себе ті чи інші функції, відповідальність за

що-небудь?

Чи має середовище, у якому Ви знаходитесь, вплив на зміну Вашого

настрою?

Чи правда, що Ви настирливі й вперті, не дивлячись на невдачу і

поразку, не відмовляєтесь від свого наміру (починання, справи)?

Чи змінюються Ваші мова і голос в товаристві того, хто Вас цікавить,

від кого Ви залежите, кому підкоряєтесь, чи Ви продовжуєте говорити

вільно?

Чи реагуєте Ви без роздратування на випадкові зміни в режимі дня?

Чи зберігаєте Ви спокій, очікуючи важливе для Вас рішення чи

постанову?

Чи правда, що Ви маєте на все готову відповідь, тобто за словом в

кишеню не лізете?

Чи вмієте Ви добре організувати перші дні своєї відпустки, канікул?

Чи належите Ви до тих людей, яким притаманна швидка реакція і

велика кмітливість?

Чи легко Ви пристосовуєте свою ходу чи спосіб харчування до людей,

які виконують ці дії повільно?

Чи швидко Ви засинаєте, коли вкладаєтесь спати або відпочивати?

Чи охоче Ви берете слово на семінарських заняттях, зборах, нарадах?

Чи легко викликати у Вас поганий настрій?

Якщо Ви поглинули у роботу, захопились нею, чи можете її швидко і

легко перервати?

Чи утримуєтесь Ви від бесід або розмов навіть пошепки, якщо вони

заважають іншим?

Чи здатні Ви не дати себе спровокувати, «підкорити», розгнівати?

При спільному виконанні певних дій чи легко Вам знайти з

партнером спільну мову?

Чи правда, що Ви завжди затримуєтесь для обдумування чогось важливого,
що належить Вам зробити?

Під час читання певного тексту, чи можете Ви без труднощів від

початку до кінця слідкувати за ходом міркувань автора?

Чи легко Ви вступаєте в бесіду з супутником у дорозі, в поході?

Чи утримуєтесь Ви від доказу чиєїсь неправоти, якщо це недоцільно з

певних причин?

Чи охоче і швидко виконуєте дії, які вимагають спритності рук?

Чи можете Ви змінити вже твердо прийняте рішення під впливом

суджень інших людей?

Чи швидко Ви звикаєте до нової системи роботи, нового її режиму,

зміни і т. п.?

Чи можете Ви працювати вночі, навіть якщо вдень теж працювали?

Чи швидко Ви прочитуєте художній твір?

Чи часто Ви відмовляєтесь від своїх намірів і планів, якщо виникають

перешкоди і труднощі?

Чи можете Ви зберегти витримку й самовладання в ситуаціях, які

цього потребують?

Чи правда, що Ви прокидаєтесь швидко й дуже легко, без труднощів?

Чи можете Ви стримати раптову імпульсивну реакцію?

Чи можете Ви працювати в гамірному оточенні?

Чи можете Ви утриматись, якщо це потрібно, щоб не виказати правду

прямо у вічі?

Чи успішно Ви стримуєте хвилювання перед екзаменом, зустріччю,

яка Вас цікавить?

Чи швидко Ви звикаєте до нового середовища, нового оточення?

Чи любите Ви часті переміни й внесення у все різноманітності?

Чи відновлюєте Ви сили після нічного відпочинку, якщо напередодні

виконували важку і напружену роботу?

Чи уникаєте Ви занять і справ, які вимагають в дуже стислі строки

виконати багато різноманітних дій?

Як правило, Ви самостійно долаєте або вирішуєте труднощі?

Перед тим, як почати говорити самому, чи чекаєте Ви, як правило,

щоб Ваш співрозмовник закінчив роздуми, не перебиваєте його?

Вміючи плавати, чи кинулись би Ви у воду рятуючи того, хто тоне?

Чи вважаєте Ви себе здатним до напруженої роботи (наприклад,

наукової, викладацької і т.д.)?

Чи здатні Ви утриматись від того, щоб робити зауваження іншим

людям, коли це недоречно?

Чи надаєте Ви значення тому, щоб займати постійне місце за обіднім

столом, за столом в читальному залі, на лекціях і т. ін.?

Чи легко Ви переключаєтесь з виконання однієї справи чи дії на інші?

Перед прийняттям певного важливого рішення чи завжди Ви зва

жуєте всі «за» та «проти»?

Чи легко Ви долаєте усі труднощі, які зустрічаються?

Чи легко Вам утриматись від погляду на чужі речі, папери?

Чи проявляєте Ви схильність до дрімоти, засинання, якщо виконуєте

монотонну роботу або стереотипну діяльність?

Чи завжди Ви виконуєте всі обов’язкові заборони в громадських місцях?

Під час бесіди або виступу чи утримуєтесь Ви від зайвих рухів,
жестикуляції?

Чи любите Ви рух й пожвавлення довкола?

Чи подобається Вам робота, що вимагає великих зусиль?

Чи здатні Ви тривалий час сконцентровувати свою увагу на виконанні

певної діяльності?

Чи любите Ви заняття або працю, які вимагають від Вас швидких рухів?

Чи керуєте Ви собою у важких життєвих ситуаціях?

Чи одразу Ви встаєте з ліжка після пробудження?

Чи можете Ви під час виконання спільної діяльності, якщо закінчили

своє завдання, терпеливо чекати, якщо це необхідно, того моменту, коли
інші колеги виконають свою частину праці?

Чи здатні Ви, як правило, успішно виконувати чи робити що-небудь,

дивлячись на неприємні або гидкі речі?

Чи швидко Ви проглядаєте щоденну пресу?

Чи буває, що Ви говорите так швидко, що Вас неможливо зрозуміти?

Чи можете Ви працювати, якщо відчуваєте, що недоспали?

Чи можете Ви працювати тривалий час без перерви?

Чи можете Ви працювати, якщо у Вас болить голова, зуб й таке інше?

Чи продовжуєте Ви спокійно працювати або виконувати певну діяльність,
яку необхідно закінчити, коли знаєте, що Ваші колеги розважаються і
чекають на Вас?

Відповідаєте Ви на раптові питання, як правило, швидко?

А говорите Ви, як правило, швидко?

Чи можете Ви спокійно працювати, коли чекаєте гостей?

Чи легко Ви змінюєте свою точку зору під впливом переконливих

аргументів і доказів?

Чи терпелива Ви людина?

Чи можете Ви пристосуватись (адаптуватись) до ритму роботи людини,

яка значно повільніша за Вас?

Чи можете Ви спланувати заняття таким чином, щоб одночасно

виконувати декілька узгоджених дій (наприклад, читати й слухати)?

Чи може весела компанія змінити Вам пригнічений або сумний настрій?

Чи легко Ви пристосовуєтесь до способів або методів роботи інших людей?

Чи любите Ви часто змінювати рід занять?

У важких життєвих ситуаціях або в будь-який відповідальний момент

(наприклад, при нещасному випадку) чи схильні Ви брати ініціативу в свої
руки?

Чи можете Ви утриматися від Сміху в недоречних ситуаціях?

Починаючи роботу, чи зразу Ви працюєте інтенсивно і Вам не потрібно часу
для «розігрівання»?

Чи здатні Ви на виступ проти громадської думки, коли Вам здається, що Ви
праві?

Чи здатні Ви подолати стан короткочасної депресії?

Чи нормально Ви засинаєте після напруженої розумової праці?

Чи здатні Ви чого-небудь спокійно й довго чекати (наприклад, на

зупинці – автобуса, у черзі – своєї черги тощо)?

Чи можете Ви утриматись від втручання у будь-які справи, коли наперед
відомо, що втручання у них невиправдане?

Під час жвавих суперечок або хвилюючих бесід чи здатні Ви до спокійних
доказів, спокійної аргументації?

Чи здатні Ви одразу прореагувати на непередбачену ситуацію?

Чи здатні Ви поводити себе тихо, коли Вас про це просять?

Чи здатні Ви не чинити великого опору під час болючих лікувальних
процедур?

Чи змогли б Ви працювати інтенсивніше?

Чи легко й охоче Ви змінюєте місця розваг, відпочинку?

Чи являє для Вас складність звикання до нового розпорядку дня?

Чи спішите Ви на допомогу людям під час певних надзвичайних обставин?

Буваючи на спортивних виступах, у парку і т.д., чи утримуєтесь Ви від
небажаних вигуків, розмахування руками?

Чи любите Ви працю або заняття, які вимагають проведення багатьох розмов
й бесід з різними людьми?

Чи володієте Ви своєю мімікою (іронічними посмішками, гримасами і т.д.)?

Чи любите Ви заняття, які потребують енергійних або напружених рухів?

Чи вважаєте Ви себе людиною відважною, сміливою?

Чи тремтить у Вас голос і чи важко Вам говорити, коли Ви виступаєте у
незвичайних обставинах?

Чи вмієте Ви долати розчарування, розпач або спадок духу в момент
невдач?

Чи здатні Ви протягом довгого часу сидіти або стояти струнко, спокійно,
коли Вас про це просять?

Чи здатні Ви оволодіти своїм сміхом; веселим настроєм, коли це може
декого образити?

Чи легко Ви переходите від сумного настрою до веселого?

Чи важко Вас вивести з рівноваги?

Чи легко Ви дотримуєтесь правил поведінки і заборон, прийнятих у Вашому
середовищі?

Чи любите Ви виступати привселюдно?

Чи правда, що Ви, як правило, починаєте роботу швидко, без по передньої
підготовки?

Чи готові Ви поспішити на допомогу, навіть якщо є загроза для Вашого
життя?

Чи є виконувані Вами рухи енергійними?

Чи охоче Ви виконуєте відповідальні доручення, відповідальну роботу
(наприклад, староста, начальник певної дільниці і т.д.)

Чи важко Вас вивести з рівноваги?

Чи легко Ви дотримуєтесь правил поведінки і заборон, прийнятих у Вашому
середовищі?

Чи любите Ви виступати привселюдно?

Чи правда, що Ви, як правило, починаєте роботу швидко, без по передньої
підготовки?

Чи готові Ви поспішити на допомогу, навіть якщо є загроза для Вашого
життя?

Чи є виконувані Вами рухи енергійними?

Чи охоче Ви виконуєте відповідальні доручення, відповідальну роботу
(наприклад, староста, начальник певної дільниці і т.д.)

Аналіз результатів.

Підрахунок тестових балів проводиться і відповідності з ключем
опитувача. „Сирий бал за кожною шкалою порівнюється з діагностичними
статистичними границями ”

М + (-S)

Де М – середнє нормативної вибірки,

S – стандартне відхилення.

Значення середніх та стандартних відхилень за шкалами:

Шкала 1 37 12

Шкала 2 32 11

Шкала 3 36 12

Оцінка відповідей проводиться таким чином:

Відповідь того, кого досліджують співпадає з ключовою відповіддю – 2
бала;

Відповідь того кого досліджують, „не знаю” – 1 бал;

Відповідь того, кого досліджують, не співпадає з ключовою відповіддю – 0
балів.

Ключ

Сила збуджувального процесу:

А) відповідь „так” – 3, 4, 7, 13, 17, 15, 19, 21, 23, 24, 32, 39, 45,
51, 56, 58, 60, 61, 66, 72, 73, 78, 81, 82, 83, 94, 97, 98, 102, 105,
106, 107, 113, 114, 117, 121, 122, 124, 130, 132, 133, 134.

Б) відповіді „ні” – 47,123.

Сила гальмівного процесу

А) відповідь „так” – 2, 5, 8, 10, 12, 16, 18, 27, 30, 34, 35, 36, 37,
38, 41, 48, 50, 52, 53, 59, 62, 65, 67, 69, 70, 75, 77, 84, 87, 89, 90,
96, 99, 103, 108, 109, 110, 112, 118, 120, 125, 126, 128, 129,

Рухливість нервових процесів

А) відповідь ”так” – 1, 6, 9, 11, 14, 20, 22, 25, 26, 28, 29, 31, 33,
40, 42, 43, 44, 46, 49, 54, 55, 64, 68, 71, 74, 76, 79, 80, 85, 86, 88,
91, 92, 93, 95, 100, 101, 104, 111, 115, 116, 119, 127, 131.

Б) відповідь ”ні” – 57, 63.

Високий бал за першою шкалою

У вас високий рівень сили процесів збудження. Вас відрізняє сильна
реакція на зовнішні подразники. Ви здатні працювати (і працювати
достатньо ефективно) в ситуаціях, що потребують енергійних дій. У вас
сильна нервова система, яка здатна витримати довге та часто
повторювальне збудження. Однак це зовсім не значить, що все можна. Не
радимо шукати межу.

Низький бал за першою шкалою

Результат вказує на слабкість збудження нервової системи. Ви швидко
досягаєте позамежного гальмування. Навіть слабкі подразники вимотують
вас. У ситуації, що потребує швидких енергійних дій, ви часто не знаєте
як поступити. Довге та часте збудження ви не здатні тримати. Бережіть
себе.

Високий бал за другою шкалою

У вашої нервової системи добре налагодженні процеси гальмування.
Гальмівні умовні процеси встановлюються швидко і діють ефективно. Ви
здатні до відмови від активності і умовах заборон. Але не радимо
постійно випробовувати себе „на міцність.”

Низький бал за другою шкалою

Слабкість процесів гальмування часто викликає ускладнення у розвитку
гальмівних рефлексів. Ви схильні до неадекватних дій, особливо коли
ситуація потребує відмови від активних дій. Пам’ятайте про це та
старайтесь думати не один раз.

Високий бал за третьою шкалою

Для вас характерна рухливість, яка відображає здатність вашої нервової
системи до швидкої перебудови знаків подразників. Ваша психіка здатна до
швидкої перебудови при зіткненні із новою ситуацією. Ви готові та
бажаєте взаємодіяти з новими предметами, ситуаціями, спілкуватись із
новими людьми, весь час пізнавати нове.

Низький бал за третьою шкалою

Ваша нервова система відрізняється інертністю, що призводить до низької
рухливості – недостатньої рухливості у перехід від збудження до
гальмування і навпаки. Для вас складно засвоювати нові навички,
перебувати у нових ситуаціях. Часта зміна вражень, велика кількість
контактів з людьми – все це діє на вас втомлюючи.

Методика №3

Методика вимірювання рівня тривожності (Дж. Тейлор) [2, 410].

Інструкція.

Вам буде подано кілька тверджень. Якщо ви вважаєте, що дане твердження
повністю вас стосується, то біля відповідного твердження поставте знак
„+”,якщо ви не згідні, то „ – „ (мінус), якщо ж ви вагаєтесь, то знак
запитання ”?”.

Тестові завдання

Мене рідко турбують головні болі.

Я не часто втомлююся.

Я майже завжди почуваюся цілком здоровим.

Я впевнений у собі.

Практично я ніколи не червонію.

Порівняно з моїми друзями я вважаю себе цілком сміливою людиною.

Я червонію не частіше, ніж інші.

Мене рідко турбують посилене серцебиття і задишка.

Звичайно мої руки і ноги досить теплі.

Я сором’язливий не більше ніж інші.

Мені не вистачає упевненості в собі.

Інколи мені здається, що я ні до чого не здатний.

У мене бувають періоди такого неспокою, що я не можу всидіти на місці.

Мій шлунок мене дуже турбує.

У мене не вистачає сил, щоб витримати усі труднощі в майбутньому.

Я хотів би бути таким же щасливим, як інші.

Мені інколи здається, що переді мною нагромаджено величезні труднощі.

Мені часто сняться сни жахів.

Я помічаю, що мої руки починають тремтіти, коли я намагаюсь що-небудь
зробити.

У мене дуже неспокійний сон з частими пробудженнями.

Мене дуже хвилюють можливі невдачі.

Мені доводилося відчувати страх у тих випадках, коли я точно знав,

що мені нічого не загрожує.

Мені важко зосередитися на роботі або при виконанні певного завдання.

Я працюю з великим напруженням.

Я легко розгублююсь, бентежусь.

Майже весь час я відчуваю тривогу через щось або через когось.

Я схильний сприймати все серйозно.

Я часто плачу, у мене «очі на мокрому місці».

Мене часто мучать приступи нудоти і блювання.

Раз на місяць у мене бувають розлади шлунку (або частіше).

Я часто боюся, що ось-ось почервонію.

Мені дуже важко на чомусь зосередитися.

Моє матеріальне становище мене дуже хвилює.

Часто я думаю про те, про що мені не хотілось би говорити ні з ким.

У мене бували періоди, коли хвилювання і неспокій позбавляли мене сну.

Інколи, коли я збентежений, у мене з»являється сильна пітливість і це

дуже непокоїть.

Навіть у холодні дні я сильно потію.

Часом я такий збуджений, що мені важко заснути.

Я людина, яка легко збуджується.

Часом я відчуваю себе цілковито непотрібним.

Інколи мені здається, що моя нервова система розхитана і я ось-ось

втрачу витримку.

Часто ловлю себе на думці, що мене щось тривожить.

Я значно вразливіший від інших людей.

Мене постійно мучить відчуття голоду.

Інколи я засмучуюсь через дрібниці.

Життя для мене пов’язане завжди з незвичним напруженням.

Чекання завжди дратує мене.

Аналіз результатів

Опрацювання: заспів падіння з „ключем” нараховується один бал за „не
знаю” – пів бала.

„Ключ”: з 1 по 13 відповідь „ні”, решта „так”. Від 0 до 6 – низька
тривожність. Від 7 до 20 – середня. Більше 20 – висока.

Методика № 4

Методика дослідження особистісної тривожності [2,415]

Інструкція

Прочитайте уважно кожне із наведених у таблиці речень і поставте
праворуч (+) залежно від того, як ви себе почуваєте в даний момент. Над
питанням довго не задумуйтесь, оскільки правильних і неправильних
відповідей нема.

Таблиця 2.1.

Тестові завдання

4 5 6

4 Я хотів би бути таким же щасливим як і інші

5 Буває, я програю через те, що не досить швидко приймаю рішення

6 Я почуваюся бадьорим

7 Я спокійний, холоднокровний зібраний

8 Передчуття труднощів мене дуже хвилює

9 Я дуже переживаю через дрібниці

10 Я цілком щасливий

11 Я беру все надто близько до серця

12 Мені не вистачає впевненості у собі

13 Я почуваюся у безпеці

14 Я намагаюсь уникнути критичних ситуацій і труднощів

15 У мене буває хандра, нудьга

16 Я буваю задоволений

17 Всілякі дрібниці відволікають мою увагу і хвилюють мене

18 Я так сильно переживаю через свої розчарування що не можу їх забути

19 Я врівноважена дитина (людина)

20 Мене охоплює сильне хвилювання, коли я думаю про свої справи і
турботи

1бал 2 бали 3 бали 4 бали

Із суми номерів 2, 3, 4, 5, 8, 9, 11, 12, 14, 15, 17, 18, 20 відняти
суму номерів 1,6,7,10,13,16,19. тоді до отриманої різниці додати 35.

До 30 балів – низька тривожність.

Від 30 до 45 – середній рівень тривожності.

Від 45 і більше – високий рівень тривожності.

Методика № 5

Методика „Схильність до стресу” [2, 420]

Інструкція

Позначте те запитання, яке найбільш характеризує вас за принципом: „так”
– „ні”.

Тестові завдання

а) чи притаманне вам почуття конкурентності і агресивності у роботі, в
своїх відносинах із протилежною статтю?

б) якщо особа протилежної статі не одразу відповідає вам взаємністю чи
здаєтесь одразу?

в) чи намагаєтесь ви уникнути будь-якої конфронтації?

а) чи честолюбиві ви, чи хочеться вам досягти більшого?

б) чи чекаєте ви, що з вами щось трапиться?

в) ви шукаєте причину, щоб відкласти вирішення якоїсь справи?

3. а) чи подобається вам робити все швидко, чи часто вибуваєте
нетерплячі?

б) чи чекаєте ви, щоб хтось вас підштовхнув до діяльності?

в) чи хвилюють вас події дня коли ви приходите до дому?

4.

а) чи розмовляєте ви швидко і голосно?

б) ви надто категоричні, ви перебиваєте розмову інших людей?

в) ви можете спокійно змиритись з відповіддю „ні”?

5. а) чи швидко вам стає нудно?

б) чи подобається вам нічого не робити?

в) ви зазвичай пристосовуєтесь до бажань інших, а не до своїх
власних?

6. а) ви швидко ходите, їсте, п’єте?

б) якщо ви забуваєте щось зробити, ви спокійно ставитесь до цього?

в) ви стримуєте свої почуття?

Аналіз результатів

Заперечні відповіді „ні” не рахуються. Враховуються лише позитивні
відповіді „так”, 6 балів за кожну відповідь (а), 4 бали за (б), 2 бали
за (в).

24-36 балів. Ви дуже легко опиняєтесь у стані стресу, можете хворіти на
виразку і розлад кишечнику. Життя з вами – пекло. Ви повинні навчитися
розслаблятися і робити це заради своїх друзів, близьких, заради себе.

18-24 бали. Ви не піддатливі до стресового стану. Якщо ж кількість балів
наближається до 18, то спробуйте покращити становище за допомогою більш
позитивного ставлення до життя.

12-18балів. Ваша пасивність – джерело стресу. Ви доводите своїх родичів
до божевілля. Вам потрібно більше довіряти людям, більше поважати себе,
розвивати свої хороші якості.

Аутогенне тренування (Метод Шульца) [17, 143]

Запропонована Шульцем методика аутогенного тренування, на відміну від її
чисельних модифікацій, вважається класичною. Вона складається з двох
технік: АТ-1 та АТ-2.

Техніка АТ-1: Необхідно засвоїти шість вправ, на відпрацювання кожної
відводиться 10-15 днів. Перед навчанням клієнтів ознайомлюють з методом.
Під час бесіди наголошується, що повторювати подумки формули
самонавіювання слідспокійно, без зайвої концентрації уваги та емоційного
напруження. Фактично, людина виробляє в себе усталену звичку реагування
на ключове слово. Тому результатом засвоєння тихніки є не вміння
викликати у ссебе певні відчуття, а „вмикання” бажаних відчуттів за
допомогою словесного ключа. Корисно від самого початку ознайомити людину
з планом тренувань.

Сеанси самонавіювання проводять 3-4 рази надень. Перші три місяці
тривалість кожного сеансу не перевищує 1-3 хвилин, потім час трохи
збільшується (АТ-2), але не перевищує півгодини. Бажано раз на тиждень
проводити групові заннятя для корекції процесу засвоєння методу.

Сеанси проводять, лежачи або сидячи в позі „кучера”.

Вправа 1. Викликання почуття важкості. Подумки повторюють: „Я цілком
спокійний” (1 раз); „Моя права (ліва) рука важка” (6 разів); „Я
спокійний” (1 раз). Після кількох днівтренування відчуття важкості вруці
стає чітким. Потімтак само відчуття важкості викликають в обох руках,
або обох ногах, в усьому тілі. Кожне тренування має починатися й
закінчуватися формулою „Я спокійний”.

Вправа 2. Викликання відчуття тепла. „Я спокійний” (1 раз); „Тіло важке”
(1 раз); „Моя права (ліва) рука тепла” (6 разів). Надалі навіюють тепло
на іншу руку, ноги, все тіло. Переходять до формули: „Обидві руки
теплі… обидві ноги теплі… все тіло тепле”. Згодом вправу 1 і 2
об’єднують однією формулою : „Руки та ноги важкі й теплі”. Вправа
вважається засвоєною тоді, коли відчуття тепла й важкості виникає в тілі
автоматично у відповіь на слова.

Вправа 3. Регуляція ритму серцевої діяльності. Вправа починається з
формули „Я спокійний”. Потім послідовно викликають відчуття важкості й
тепла в тілі. Клієнт кладе праву руку на ділянку, де серце, й подумки
повторює 5-6 разів: „Моє серце б’ється спокійно, потужно та ритмічно”.
Вправа вважається засвоєною, якщо вдається впливати на силу й ритм
серцевої діяльності.

Вправа 4. регуляція дихання. Формула включає всі попередні навіювання:
„Я спокійний… Мої руки важкі і теплі… Моє серце б’ється сильно,
спокійно й ритмічно… Я дихаю спокійно, глибоко й рівномірно”. Останню
фразу повторюються 5-6 разів. Згодом формула скорочується : „Я дихаю
спокійно”.

Вправа 5. Відчуття прохолоди на чолі. Аналогічна до вправ 105 і формула:
„Моє чоло прохолодне”.

Під час засвоєння вправ формули можуть скорочуватись: „Спокійний…
Важкість… Тепло… Серце і дихання спокійні… Чоло прохолодне”.+

Методика „Вибір Кольору” (М. Люшер) [2, 420]

Добре відомо, що вплив кольору може викликати в людини як фізіологічний,
так і психологічний ефект. Це обставина давно уже враховується в
мистецтві, естетиці, гігієні виробництва. Оскільки емоційне ставлення до
кольору може характеризуватися його перевагою, чи байдужістю, чи
відмовою від нього, то воно враховується в психодіагностиці.

Закордонні психологи застосовують іноді тест Люшера з метою
профорієнтації при підборі кадрів, комплектування виробничих колективів,
при рекомендаціях з вибору шлюбних партнерів. Значення кольорів у їхній
психологічній інтерпретації визначалися у ході різнобічного обстеження
численного контингенту різних випробовуваних.

Характеристика кольорів (за Люшером) містить у собі 4 основних і 4
додаткових кольорів.

Основні кольори:

синій – символізує спокій, задоволеність;

синьо-зелений – почуття впевненості, наполегливість, іноді упертість;

оранжево-червоний – символізує силу вольового зусилля, агресивність,
наступальні тенденції, порушення;

ясно-жовтий – активність, прагнення до спілкування, експансивність,
веселість.

При відсутності конфлікту в оптимальному стані основні кольори повинні
займати переважно перші п’ять позицій.

Додаткові кольори:

фіолетовий;

коричневий;

чорний;

нульовий (0).

Символізують негативні тенденцції: тривожність, страх, стрес. Значення
цих кольорів (як і основних) найбільшою мірою визначається їхнім
взаємним розташуванням, розподілом за позицієми, що буде показано нижче.

ІНСТРУКЦІЯ

(для психолога)

Переміщайте кольорові картинки і покладіть колірною поверхнею доверху.
Попросіть випробовуваного вибрати з восьми кольорів той, котрий йому
більше всього подобається. При цьому потрібно пояснити, що він повинен
вибрати в одязі колір як такий, не намагаючись співвіднести його з
улюбленим кольором в одязі, кольором очей і т.п. Випробовуваний повинен
виділити найбільш приємний колір з восьми. Картку з обраним кольором
варто відкласти убік, перевернувши кольоровою стороною донизу. Попросіть
вибрати із семи кольорів, що залишились найбільш приємний. Обрану картку
варто покласти кольоровим боком донизу праворуч від першої. Повторіть
процедуру. Перепишіть номера карток у розкладеному порядку.

Через 2-3 хв. Знову покладете картки кольоровим боком догори і зробіть
те ж саме. При цьому поясніть, що випробовуваний не повинен згадувати
порядок розкладки у першому виборі і свідомо змінювати попередній
порядок. Він повинен вибирати колір, начебто вперше.

Аналіз результатів.

Перший вибір характеризує бажаний стан, другий – дійсне. У залежності
від мети дослідження, можна інтерпритувати результати відповідного
тестування.

У результаті тестування одержуємо вісім позицій:

– перша і друга – явна перевага (позначаються + +);

третя і четрверта – перевага (позначаються х х);

п’ята і шоста – байдужість до кольору (позначаються –і-і);

сьома і восьма – антипатія до кольору (позначаються -і).

На підставі аналізу більш 36000 результатів досліджень, М.Люшер дав
зразкову характеристику обраних позицій:

1-а позиція відображає засоби досягнення мети (наприклад, вибір сильного
кольору говорить про намір діяти спокійно, без зайвої напруги);

2-а позиція показує мету, до якої прагне випробовуваний;

3-а і 4-а позиції характеризують перевагу кольору і відображають
відчуття випробовуванимщирої ситуації, у якій він знаходиться, чи ж
образдій, що йому підказує ситуація;

5-а і 6-а позиції характеризують байдужість до кольору, нейтральне до
нього ставлення. Вони як би свідчать, що випробовуваний не зв’язує свій
стан, настрій, мотиви з даними кольорами. Однак, у визначеній ситуації,
ця позиція може містити резервне трактування кольору, наприклад, синій
колір (колір спокою) відкладається тимчасово як невідповідний у даній
ситуації;

7-а і 8-а позиції характеризують негативне ставлення до кольору,
прагнення придушити яку-небуть потребу, мотив, настрій, зображувані
даним кольором.

Запис обраних кольорів здійсньється переліком номерів у порядку переваги
з указівкою позицій. Наприклад, при виборі червоного, жовтого, синього,
сірого, зеленого, фіолетового, коричневого і чорного кольорів
записується:

+ + х х – – – –

3 4 1 0 2 5 6 7

Зони(++; ХХ; ——-) утворять 4 функціональні групи.

Як відзначалось, одним їз прийомів трактування результатів вибору є
оцінка положення основних кольорів. Коли, наприклад, номер 1 і 2
знаходяться поруч (утворюють функціональну групу), підкреслюється їхня
загальна риса – суб’єктивна спрямованість „усередину”. Спільне положення
кольорів номер 2 і 3 вказує на автономність, самостійність у прийнятті
рішень, ініціативність. Сполучення кольорів номер 3 і 4 підкреслює
спрямованість „ззовні”. Сполучення номерів 1 і 4 підсилює представлення
залежності випробовуваних від середовища. При сполученні кольорів номер
1 і 3 в одній функціональній групі підкреслюється сприятливий баланс
залежності від середовища і суб’єктивної спрямованості і автономності,
спрямованості „ззовні” (червоний колір). Сполучення зеленого і жовтого
кольорів (номер 2 і 4) розглядається як протиставлення суб’єктивного
прагення „усередину”, автономності, упертості прагненню „ззовні”,
залежності від середовища.

Основні кольори, на думку Люшера, символізують наступні психологічні
потреби:

№ 1 (синій) – потреба в задоволенні, спокої, стійкої позитивної
прихильності;

№ 2 (зелений) – потреба у самоствердженні;

№ 3 (червоний) – потреба активно діяти і домагатись успіху;

№ 4 (жовтий) – потреба і перспективі, надіях на краще, мріях.

Якщо основні кольори знаходяться у 1-й – 5й позиціях, вважається, що ці
потреби у відомій мірі задовільняються, якщовони у 6-й – 8-й позиціях,
має місце який-небуть конфлікт, тривожність, незадоволеність через
несприятливі обставини. Колір, що відкидаєтсья, може розглядатися як
джерело стресу. Наприклад,якщо відкидається синій колір – це означає
незадоволеність відсутністю спокою, прихильності.

Можливості оцінки працездатностіуході аналізу вибору кольорів М.
Люшер враховував, виходячи з наступних посилок.

Зелений колір характеризує гнучкість вольових проявів у складних умовах
діяльності, чим забезпечується підтримка працездатності.

Червоний колір характеризує силу волі і почуття задоволеності прагнення
до досягнення мети, що також сприяє підтримці працездатності.

Жовтий колір відбиває надії на успіх, спонтанне задоволення від участі в
діяльності (іноді без чіткого уявлення її деталей), орієнтацію на
подальшу роботу.

Якщо всі ці три кольори подані разом, то ймовірна більш продуктивна
діяльність, більш висока працездатність. Якщо ж вони знаходяться у
другій половині ряду і розділені один від одного, прогноз менш
сприятливий.

Показники тривоги. Якщо основний колір стоїть на 6-му місці, він
позначається знаком „-”, івсі інші, що знаходяться за ним (7-а, 8-а
позиції), позначаються цим же знаком. Варто розглядати кольори, що
відкидаються, як причину тривожності, негативного стану.

У тесті Люшера такі випадки додатково позначаються буквою А над номером
кольору і знаком – , наприклад:

А А А

1 6 О

Показники компенсації.

При наявності стресу, тривоги (виражається яки-небудь основним кольором,
поміщеним на 6-у і 8-у позиції) колір, поставлений на 1-у позицію,
розглядається як показник компенсації (компенсуючим мотивом, настроєм,
поводженням). У цьому випадку над цифрою, що займає 1-е місце, ставиться
буква С. вважається явищем більш-менш нормальним, коли компенсація
проходить за рахунок одного з основних кольорів. У той час самфакт
наявності показника стресу і компенсації завжди свідчить про недостатню
оптимальність стану.

У тих випадках, коли компенсація проходить за рахунок додаткових
кольорів, результати тесту трактується як показники негативного стану,
негативних мотивів, негативного ставлення до певної ситуації.

Показники інтенсивності тривоги характеризуються по-перше, місцем
займаної основними кольорами. Якщо основний колір на6-му місці, цей
фактор викликає тривогу, вважається відносно слабким (це відзначається
одним знаком оклику); якщо колір у 7-ій позиції, ставляться два знаки
оклику (!!); якщо основний колір у 8-ій позиції, ставляться три знаки
оклику (!!!). У такий спосіб може бути поставлено до 6 знаків, що
характеризують джерела стресу, тривоги, наприколад

! !! !!!

А А А

2 1 4

Подібним чином оцінюються випадки несприятливої компенсації, якщо
компенсацією служить який небуть з основних кольорів чи фіолетовий, не
ставиться ніяких знаків. Якщо сірий, коричневий або чорний колір
займають 3-ю позицію, ставитьсяодин знак оклику, якщо 2-у позицію – два
знаки (!!), якщо першу позицію – три знаки (!!!). такимчином їхможе бути
шість [16, 220].

2.2. Застосування аутотренінгу та опис результатів

проведених досліджень у роботі з психосоматичними

хворими в гастроентерологічному відділі

Коломийської ЦР.

Десять осіб (експериментальна група) дали згоду на проведення
аутотренінгу (за Шульцом), крім того вони дотримувались дієти та
приймали медикаменти. Десять осіб (контрольна група) не проходили сесій
АТ, а лікувалися лише медикаментозно і дотримувались дієти. Витримавши
термін лікування хворих з психосоматичними розладами (21 день), провівши
по 10 сесій АТ в експериментальній групі були проведені діагностичні
методики (рівень загальної тривожності Дж. Тейлора, вибір кольору
Люшера) та повторні лабораторні і інструментальні методи дослідження в
обох групах. За таблицею, яку запропонував Б.Д. Карвасарський була
проведена оцінка ефективності такого комплексного лікування у
експериментальній групі і звичайного лікування у контрольній групі.

Таблиця 2.2.

Чотири критерії, які оцінюють якість проведеної роботи:

4

Ступінь покращення соціального функціонування:

Низька ступінь задоволення своїм соціальним функціонуванням;

4

Помірна ступінь задоволення;

6

Значна ступінь задоволення; 8

Виражена ступінь задоволення своїм соціальним функціонуванням. 2

Випадок №1

Перше знайомство.

Хвора, Стефанишин М.М., звернулась із гострими болями в епігастрії, які
віддавали у лівий бік. Її помістили в хірургічне відділення і почали
ретельне обстеження. Лабораторні і інструментальні дослідження дали
змогу поставити діагноз: гастрит і виразкова хвороба цибулини
дванадцятипалої кишки. Хвора, просто насолоджувалась своїми розповідями
про свій стан, свої відчуття, то плачучи, то заспокоюючись. (Додаток
3).

Перше враження про пацієнтку склалось як про особистість, яка оцінює
оточуючих з вираженою тривожністю, помірною депресією, стресовими
ситуаціями, які були тим фактором, що сприяли виникненню захворювання.

Були проведені психодіагностичні тести:

Методика „Дім, дерево, людина”. Оцінка результатів: виражений внутрішньо
особистісний конфлікт, між особистісний конфлікт.

„Тест-опитувач” (Я.Стреляу) Оцінка результатів: сила збуджувального
процесу – високий рівень; сила гальмівного процесу – високий рівень;
рухливість нервового процесу – високий рівень.

Методика „Тест вимірювання рівня тривожності” (Дж. Тейлора). Оцінка
результатів: рівень тривожності – дуже високий.

Методика „Тест-дослідження особистісної тривожності” Оцінка результатів:
дуже високий рівень тривожності.

Методика „Тест схильності до стресу”. Оцінка результатів: високий рівень
схильності до стресу.

(Додаток 3).

Динаміка терапії

Було запропоновано розповісти про себе, своє життя, про всі події з
часу коли вона почала себе усвідомлювати, уникаючи розмов про хворобу,
неприємні відчуття. Розмову хвора розпочала з якимось задоволенням, що
її слухають. Народилась у 1968 році у селі Рунгури. Виховувалась у
сім’ї, де батько випивав, уваги дітям не приділяв, мати з трьома
доньками постійно тікали до родичів або сусідів, щоб не бути приниженими
і битими. Найбільше доньки шкодували матір, але вона розлучаючись із
чоловіком не хотіла, по причині страху залишитись в селі без господаря,
житла.

Коли хвора навчалась у 7-му класі, батько помер, нарешті, наступили
спокійні часи, коли діти змогли жити без постійних принижень. Хвора, під
час розмови, імпульсивно жестикулювала то лівою рукою, то обома,
говорила безупинно, але весь час трохи недовірливо позирала на мене.
Іноді, забуваючи про нашу домовленість, розповідь переривалась
поясненням, як жахливо вона себе почуває, як її все болить. Здавалося,
що вона весь час хоче викликати до себе жалість і співчуття. Коли
розмова повернула у русло теперішнього життя, хвора знову почала
скаржитись, що у неї немає роботи, що змушена їхати на заробітки то до
Польщі, то до Чехії. Але, у загальному, своїм життям задоволена: у неї
чоловік, двоє дітей. Чоловік майже не п’є, не більше інших – по святах,
син – десятикласник, дочка – семикласниця. Родичі чоловіка постійно
споюють його щоб спровокувати сварку і поламати сім’ю. Ці спогади знову
викликали біль, інтенсивну жестикуляцію руками, підвищену підозрілість
навіть до мене. Пообіцявши, що наша розмова конфіденційна, і про неї не
буде знати ніхто, хвора погодилась на проведення психотерапевтичної
техніки. Але на жаль, наша наступна зустріч була неефективною, бо в
пацієнтки знову загострились болі і вона почала пов’язувати це із нашою
роботою. Через декілька днів пацієнтка знову вирішила продовжити роботу.
Наступні 3 сеанси не були досить ефективними, але радувало те, що хвора
все ж наполегливо намагається співпрацювати.

Наступний сеанс вже був ефективний і хвора на справді відчула
полегшення в організмі із сторони сома тики, але і психічно вона теж
стала врівноваженою. У неї покращувався настрій, перестала обговорювати
свої больові відчуття, бути підозрілою, стала неагресивною. Після
проведення АТ., рухи руками, ногами, підскакування на кріслі, різкі
повороти голови зменшились.

Були проведені інструментальні та лабораторні дослідження, які вказують
на покращення фізіологічного стану хворої: регенеративні процеси
впливають на епітелізацію виразкової хвороби. Психічний стан також
значно покращився, на що вказують проведені після аутотренінгу, тести:

Методика Тест вимірювання рівня тривожності” (Дж. Тейлора). Оцінка
результатів: рівень тривожності – середній.

Методика вибору кольору Люшера. Оцінка результатів: основні психологічні
потреби задовольняються, але ще наявні тривожність, стрес і страх в
незначній мірі.

Після психокорекційної і психотерапевтичної роботи була проведена оцінка
їх ефективності за шкалою Б.Д. Карвасарського.

Випадок №2

Перше знайомство.

Хворий, Гуцуляк І.В., 1979 р.н. прийшов на прийом до лікаря з метою
консультації болі в епігастральній області, які „тупо” віддають у лівий
бік, що з’являються натще, в основному, вночі і печії, нудоти, іноді,
блювоти. Болі з’явилися, коли пацієнт повернувся з-за кордону 5 місяців
тому. Зараз приймає медикаментозне лікування, але покращення ще немає.

Пацієнт фіксований на больових відчуттях, до дрібниць розповідає про
свої „голодні” болі. Розповіді про болі, постійне почуття тривоги,
упадок настрою, неможливість витримувати болі, особливо вночі, проблеми
з роботою через них, викликають страх загубити роботу. Все вказувало на
психогенну біль.

Перше враження про пацієнта склалось як про особистість, що оцінює
оточуючих, вираженою тривожністю, помірною депресією, яка витісняє
стресові ситуації, які передували виникненню психосоматичного розладу.

Хворому було запропоновано пройти серію психодіагностичних тестів, на
що він погодився.

Були проведені тести:

Методика „Дім, дерево, людина”. Оцінка результатів:
внутрішньоособистісний конфлікт, незначний міжособистісний конфлікт.

„Тест-опитувач” (Я.Стреляу) Оцінка результатів: сила збуджувального
процесу – високий рівень; сила гальмівного процесу – високий рівень;
рухливість нервового процесу – високий рівень.

Методика „Тест вимірювання рівня тривожності” (Дж. Тейлора). Оцінка
результатів: рівень тривожності – дуже високий.

Методика „Тест-дослідження особистісної тривожності” Оцінка результатів:
дуже високий рівень тривожності.

Методика „Тест схильності до стресу”. Оцінка результатів: високий рівень
схильності до стресу.

(Додаток 1)

Лабораторні та інструментальні дослідження вказували на наявність
виразкової хвороби. (Додаток 1).

Хворому було запропоновано 10 сесій аутотренінгу, на які він погодився
відразу з умовою, що він не буде говорити про життя, свої проблеми,
взаємовідносини з людьми, але більше не буде говорити про болі. На що
він погодився.

Динаміка роботи.

На першій сесії я запропонувала пацієнтові розповісти про себе. Ніяких
пауз під час розповіді не спостерігалось, але був схвильований,
емоційно-неврівноважений, часто піднімався з крісла і жестикулював
руками. Пацієнт розповів, що сім’я складається х 5-ти чоловік: батьків і
трьох дітей, де він був наймолодший, але „небажаний”. Від коли себе
пам’ятає, про це говорили йому всі, намагаючись принизити і подавити.
Єдиною людиною, яка його любила, була бабуся. Вона була його другом і
„довіреною особою”, якій хлопець розповідав про свої проблеми, образи і
завжди отримував пораду і підтримку. Серед ровесників займав рядове
місце, хоча не був лідером, але в образу себе не давав. Вчився в школі
добре, із старшим братом та сестрою спілкувався неохоче, між ними була
значна різниця у роках. Спеціальної освіти не здобув, після закінчення
школи пішов працювати на будівництво. Матеріально утримував себе сам,
тому не був сильно забезпечений. Неодружений, бо вважає, що чоловік
повинен утримувати сім’ю. Згодом поїхав за кордон працювати. Мрія про
своє житло, тепло і розуміння в домі була поштовхом до цього. Життя за
кордоном тривалий час було без роботи, напівголодне, що і призвело до
психічних стресів, депресивного стану, а в результаті до
психосоматичного розладу. Діагностувати виразкову хворобу вдалось лише
після повернення на Україну. На сеанси аутотренінгу приходив із
задоволенням, це давало йому нове спілкування і він вірив, що це йому
допоможе вилікуватись від своїх проблем і покращить його стан. Після 10
сеансів АТ було помітно, що зміни відбулись у психічному стані. А
лабораторні і інструментальні дослідження вказували на покращення у
фізіологічному стані, а саме регенеративні процеси позитивні,
епітелізація виразки почалася.

Також було проведено повторне тестування:

методика вимірювання рівня тривожності (Дж. Тейлора). Оцінка
результатів: рівень тривожності – середній.

Методика вибору кольору Люшера. Оцінка результатів: основні психологічні
потреби задовольняються, але ще присутній страх, настороженість і
схильність до стресу.

Отже саморегуляція нейрогуморальних процесів відбулась, зміни очевидні.

Після проведеної психокорекційної і психотерапевтичної роботи була
проведена оцінка їх ефективності (Додаток 1).

Випадок №3

Перше знайомство.

Хворий Пашанюк М.М., звернувся до лікаря з метою консультації, щодо болі
в епігастральній області, яка з’являється вночі як „голодна” біль,
печії, нудоти, блювоти, заги. Болі з’явились напочатку березня, але
хворий хворіє на виразкову хворобу вже давно. Зараз приймає
медикаментозне лікування. Покращення немає.

Пацієнт фіксує свою увагу на больвих відчуттях, розповідає про свої
страждання – „голодні” нічніжахи. Розповіді про все це, почуття
незадоволення, тривоги, страху вказують – на психогенну біль.

Перше враження про пацієнта склалось, як про особистість, яка оцінює
оточуючих, вираженою тривожністю, помірною дипресією, стресові ситуації,
які спричинили виникнення психосоматичного розладу.

Були проведені психодіагностичні тести, на які хворий згодився, але з
деякою тривожністю.

Методика „Дім, дерево, людина”. Оцінка результатів:
внутрішньоособистісний конфлікт, міжособистісний конфлікт та конфлікт
соціального функціонування.

„Тест-опитувач” (Я.Стреляу) Оцінка результатів: сила збуджувального
процесу – низький рівень; сила гальмівного процесу – низький рівень;
рухливість нервового процесу – низький рівень.

Методика „Тест вимірювання рівня тривожності” (Дж. Тейлора). Оцінка
результатів: рівень тривожності – дуже високий.

Методика „Тест-дослідження особистісної тривожності” Оцінка результатів
високий рівень особистісної тривожності.

Методика „Тест схильності до стресу”. Оцінка результатів: високий рівень
схильності до стресу.

Лабораторні таінструментальнідослідження були проведені також, що
вказувало на наявність виразкової хвороби (Додаток 2).

Хворому було запропоновано провести занняття аутотренінгом, наякі він
згодився, але поводився досить насторожено.

Динаміка роботи.

Було запропоновано хворому розповісти про себе, своє життя, уникаючи
розмов про хворобу і свої негативні відчуття. Пацієнт не міг
зосередитись і відразу почати розповідати. Народився в 1948 р. в м.
Гвіздець, одинсин у батьків. Батько загинув у післявоєннийчас,мати
виховувала сина сама. Відносилась добре, не карала без причини,
шкодувала, що росте без батька. Серед однолітків і друзів був „своїм”
але постійно відчував відсутність батьківської підтримки у деяких
чоловічих ситуаціях. В школі навчався добре, має незакінчену вищу
освіту, працював у системі газового постачання і обслуговування. Був
одружений, має від шлюбу дорослого сина, який вже теж створив сім’ю. З
дружиною розлучився, коли втратив роботу через розпад СРСР і почав
випивати, але підтримує з нею контакти. 4 роки тому переніс інсульт з
правобічним парезом. Функція правої частини тіла відновилась частково. В
даний час проживає разом із сином, невісткою і 3-х річним онуком.
Вважає, що невістка неправильно виховує онука, бо вона його фізично не
карає, а син – правильно бо карає запровини навіть незначні. Досить
збудливо, навіть агресивно відгукувався про події в державі, жалкує за
радянськими часами, усім незадоволений, лікуванням теж. Дуже стурбовано
говрив про своє майбутнє. В ході спілкування дещо заспокоївся, став менш
настороженим. Після першого сеансу АТ пацієнт почав відноситись
спокійно, дуже уважно виконував всі рекомендації у роботі, хоча склалось
враження, що він не вірить, що у ноього щось зміниться у його здоров’ї,
але подобалось, що йому приділяють багато уваги. Після відвідування
хворого сином із невісткою пацієнту стало гірше – знову загострились
болі. На наступний сеанс прийшов похмурий, якийсь подавлений і не дуже
охоче занурився у роботу. Але попередньо ми пригадали як добре і
комфортно було після двох сеансів і робота відбулася досить ефективно.
Всі наступні сеанси проходили без проблем і перешкод, тому що хворий був
зацікавлений сеансами – він відчув покращення і в фізіологічному іі
психічному станах.

Були проведені лабораторні та інструментальні дослідження, які показали,
що регенеративні процеси відбулись в досить короткий строк, що вказує на
епітелізацію виразки.

Були проведені методики:

методика вимірювання рівня тривожності (Дж. Тейлора). Оцінка
результатів: рівень тривожності – середній.

Методика вибору кольору Люшера. Оцінка результатів: основні психологічні
потреби задовольняються, але мають місце, в незначній мірі, тривожність,
стрес і страх.

Можназробити висновки, після проведеної роботи, що зміни відбулись і у
фізіологічному, і в психічному станах – саморегуляція відбулась
ефективно.

Після проведеної психокорекційної роботи і психотерапевтичної роботи
була проведена оцінка результатів за шкалою ефективності Б.Д.
Карвасарського (Додаток 2).

Провівши аналіз критеріїв які оцінюють якість лікування, можна із
впевненістю сказати, що хворі, з якими були проведенні сеанси АТ, швидше
і глибше усвідомили походження своїх захворювань, конфліктів, які стали
психогенним фактором афективної сфери і викликали формування
психосоматичних розладів; у них знизився рівень тривожності, страху,
схильності до стресів, покращилась ступінь соціального функціонування. А
найголовніше, що симптоматика проявляється слабою інтенсивністю, а іноді
взагалі відсутня. Лабораторні дослідження показали, що зміни у
показниках гематологічних, загально-клінічних, біохімічних процесів
очевидно покращились А інструментальне дослідження –
фіброгостродуоденоскопія – вказує на те, що регенеративні процеси
покращились, також, епітелізація проходить швидше, що свідчить про за
живлення виразки. У контрольній групі, де сесії АТ не проводилась
очевидним є те що симптоматика проявляється досить часто, вона
характеризується значною інтенсивністю. В більшості випадків клієнти не
усвідомлюють ролі психогенних факторів у виникненні психосоматичного
захворювання або усвідомлюють це слабо. Зміни порушень відношень
особистості відсутні або не значні. Низька або помірна ступінь
задоволення своїм соціальним функціонуванням. Тривожність, страх,
схильність до стресів зменшились не набагато. Лабораторні та
інструментальні дослідження вказують на незначні зміни у показниках.
Регенеративні процеси відбуваються набагато повільніше, епітелізація
проходить довше, заживлення виразки відбувається повільніше. У таких
хворих загострення психосоматичних розладів відбувається дуже часто.
Порівнявши дві групи, які приймали участь у дослідженні, можна з
впевненістю сказати, що психотерапевтичний вплив має дуже велике
значення у лікуванні і профілактиці виникнення психосоматичних
захворювань, а значить і у зміні саморегуляції нейрогуморальних
процесів; фізіологічних функціях людини під дією психотерапевтичної
роботи, відбувається набагато швидше.

Висновок до другого розділу

Отже, провівши експериментальну роботу із двома групами хворих з
психосоматичними розладами, використавши, психодіагностичні методики,
для оцінювання попереднього психічного стану, психотерапевтичної роботи
у експериментальній групі можна сказати, що зміни у саморегуляції
нейрогуморальних процесів під дією психотерапевтичного впливу
відбувається швидше і ефективніше, приводячи до покращення як
фізіологічного, так і психічного стану – 80 відсотків хворих; у
контрольній групі де не проводилась психотерапевтична робота –
покращення у 40 відсотків хворих, де використовувались лише
фармакологічні засоби та дієтотерапія.

Висновки

Широкі міждисциплінарні зв’язки психології – є свідченням її
теоретичного та практичного значення. Між обома полюсами є зв’язок, який
здійснюється за допомогою системи теоретичних принципів, що опираються
на дані досліджень.

Вході моєї дипломної роботи, я намагалась теоретично обґрунтувати і
довести, що зміни у саморегуляції нейрогуморальних процесів відбуваються
під дією психотерапевтичної роботи. Було опрацьовано багато теоретичних
джерел, які висвітлюють питання саморегуляції нейрогуморальних процесів,
психодіагностичної роботи, підбір методик, методів, інтерпретацій
результатів, власне психотерапевтичної роботи: її моделі, концепції,
феноменологія, методи, методики і т.д.

Було проведено експериментальне вивчення даної проблеми яке
підтвердило, що зміни під дією психологічного впливу на хворого у
саморегуляції нейрогуморальних процесів відбуваються очевидно. В ході
роботи виникали проблеми у спілкування із клієнтами по причині
стереотипності мислення, різноманітних бар’єрів, етнокультуральних
аспектів. Для покращення ефективності лікування хворих із
психосоматичними розладами можна запропонувати:

змінити своє бачення і відношення до психотерапевтичної роботи і
психотерапевтів зі сторони керівників соматичних і психосоматичних
клінік.

Залучати психологів до співпраці із спеціалістами різних профілів:
терапевтами, ендокринологами, гастроентерологами, невропатологами, шкір
венерологами і т.д.., які б розробляли комплексні заходи для оптимізації
лікування та профілактики психосоматичних захворювань, та розробляли
психокорекцій ні заходи по реабілітації хворих.

Експериментально перевіряти застосування психотерапевтичної техніки
запропонованої системи заходів щодо відповідності її критеріям
оптимальності, тобто досягнення максимально важливих результатів
вирішення цієї проблеми.

Розробити методичні рекомендації та пропозиції щодо використання
результатів дослідження у практиці психосоматичних і соматичних клінік.

Тема дипломної роботи, „Саморегуляція нейрогуморальних процесів в ході
психотерапевтичного процесу” – теоретично обґрунтована, практично
доведена, результати опрацьовані, зміни у саморегуляції нейрогуморальних
процесів під дією психотерапевтичної роботи – очевидні. Отже, мети
роботи досягнуто, поставлені завдання виконанні.

Список літератури та використаних джерел

Б.В. Петровський. Большая медицинская энциклопедия. – М.: Издательство
„Советская Энциклопедия”, 1977. – С. 342-343, 466-467.

С.Б. Комінко. Г.В. Кучер. Кращі методи психодіагностики: Навч. Посібник.
– Тернопіль: Карт-бланж, 2005. – 421 с.

К.В. Сельченок. Гуманистическая и трансперсональная психология:
Хрестоматия – М.н.: Харвест, М.: АСТ, 2000 – 592с.

Менделевичь В.Д. Клиническая и медицинская психология: Учебное пособие/
5-ое изд. – М.: МЕДпрес – инворм, 2005 – 432с.

Губачев Ю.М., Стабровськый Е.М.. Клинико-физиологические основы
психосоматических соотношений. – Л.: Медицина. Ленинг. отд., 1981. –
216с.

Тополянский В.Д., Струковская М.В.. Психосоматические расстройства /
предисл. В. Богословского. – М.: Медицина, 1986 – 384с.

Вітенко І.С. Загальна та медична психологія. – К.: Здоров’я, 1994. –
296.

Карвасарський Б.Д. Медицинская психология. – Л.: Медицина, ленинг. отд.,
1982. – 272с.

Михайлов Б.В., А.К. Накриенко, А.Л. Квасневський. Вопросы пограничной
психиатрии, психотерапии, медпсихологии: матер. науч. практ. конф. – Х.,
1998 – с. 4 – 12.

Александровский Ю.А. Состояния психической дезадаптации и их
компенсация. – М.: Наука, 1976. – 272с.

Юрьева Л.М. Кризисные состояния. Днепропетровск: Арт. – Пресс, 1998. –
164с.

Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности: Пер. с англ. – С. Пб.: Питер-Прес,
1997 – 620с.

Марченко В.А., Петленко В.П., Сержантов В.Ф. Методологические основы
клинической медицины. – К.: Здоровье, 1990. – 183с.

Кабанов М.М., Личко А.Е., Смирнов В.М. Методы психологической
диагностики и коррекции в клинике. – М: Медицина, 1983. – 312с.

А.А. Бодальова, В.В. Столина Общая психодиагнгостика: Учеб. пособие. –
М.: Издательство МГУ, 1987. – 304с.

Лобзин В.С., Решетников М.М. Аутогенная тренировка: (Справочное пособие
для врачей). – Л.: Медицина, 1986. – 280с.

Филатов А.Т. Аутогенная тренировка – К.: Здоровье, 1979. – 143с.

Гройсман А.Л. Коллективная психотерапия. – М.: Медицина, 1969. – 212с.

Карвасарський Б.Д., Ледера С. Групповая психотерапия. – М: Медицина,
1990. – 384с.

Михайлов Б.В., Марута Н.А., Чугнов В.В. Груповаяпсихотерапия. – Х.:
ХМАПО, 2002. – 20с.

Рудестам К. Групповая психотерапия, психокоррекционые группы: теория и
практика: пер. с англ. – М.: Прогресс, 1993. – 368с.

Бендлер Р., Гриндер Дж. Трансформация, нейро-лингвинистическое
программирование и структура гипноза.: пер. с англ. – С.-Пб.: Петербург;
ИЧП «Белый кролик», 1995. – 317с.

Берн Э. Трансактный анализ и психотерапия: пер. с англ. – С.-Пб.:
Братсво, 1992. – 224с.

Гингер С. Что такое гештальт? Двадцать базовых понятий: пер. с англ. –
С.-Пб., 1996. – 220с.

Михайлов Б.В. Фильц А.О., Чугунов В.В. Групповой анализ. – Х.: ХМАПО,
2002. – 28с.

Михайлов Б.В., Чугунов В.В. Классический психоанализ и
психоаналитическая психотерапии. – Х.: ХМАПО, 2002. – 40с.

Пезешкиан Н. Психосоматика и позитивная психотерапия. М.: Медецина,
1996. – 464с.

Михайлов Б.В., Чугунов В.В. Поведенчиская психотерапия. Х.: ХМАПО, 2002.
– 23с.

Роджерс К. Клиентоцентрованая терапия: пер. с англ. – М.: Рефл-бук 1997.
– 320с.

Уолен С., Дигусепт Р., Уэсслер Р. Рационально – эмотивная-психотерапия:
пер. с англ. М.: Ин-т гуманитарных знаний, 1997. – 257с.

Виш И.М., Романюк В.Я., Яковлева М.Г. Геонтология и этика медицинской и
педагогической деятельности. – Тамбов, 1982. – 143с.

Михеев В.В., Непман А.В. Нервові і психічні хвороби: Підручник. – К.:
Державне медичне видавництво УРСР, 1951. – 198с.

Юренева П.Н. Пособие по курсу внутренних болезней. – М.: изд-во
Медицина, 1970. – 336с.

Бурчинський Г.И. Клиническая гастроэнетрология. – К.: Здоровье, 1978. –
640с.

М’ясоїд П.А. Загальна психологія: Навчальний посібник. – К.: Вища школа,
– 2001. – 487с.

Китаев – Смык Л.А. Психология стресса, – М.: Наука, 1983. – 368с.

Киричук О.В., Романець В.А. Основи психології: підручник. – Вид. 5 –те,
стереотип. – К.: Либідь, 2002. – 632с.

Анастази А., Урина С. Психологическое тестирование. – С.Пб. : 2005. –
688с.

Пизз Б. и А. Новый язик телодвижений. Расширенная версия. – М.: Изд.
Ексмо, 2005. – 416с.

Бехтерева Н.П. Механизмы деятельности мозга человека. Ч 1.
Нейрофизиология человека. – .Л.: Наука, 1988. – С. 267-289.

Судакова Н.В. Функциональные системы организма. – М.: Медицина, 1987. –
С. 245-292.

Хомич Г.О., Ткач Р.М. Основи психологічного консультування: Навч.
Посібник. – К.: МАУП. 2004. – 150с.

Михайлов Б.В., Табачников С.И., Витенко И.С., Чугунов В.В. Психотерапия:
Учебник. – Х.: Око, 2002. – 768с.

Овчинников Б.В., Дьяконов И.Ф., Колчев А.И., Лытаев С.А. Основы клин.
Психологии и мед. Психодиагностики / Учебное пособие. – С-Пб.:Элби,
2005. – 320с.

Завилянский И.Я., Блейхер В.М. Крук И.В. Завилянская Л.И.
Психиатрический диагноз. – К.: Вища школа, 1989. – 311с.

Ахмедов Г.І., Вітенко І.С., Гаванко В.Л., Несен О.О. Гіпносугестивна
психотерапія. – Х.:НУЦІО „КримАрт”, 2000. – 332с.

Серюк А.И., Михайлов Б.В., Корон А.Ф., Чугунок В.В. Методика
объективизации эфективности психотерапии соматических больных. – Х.:
ХНУВ, 1998. – 28с.,

Случик І.Й. Фізіологія людини і тварини. Курс лекцій – Івано-Франківськ.
2004. – 65с.

Филатов А.Т., Михайлов А.Б. Ярославская И.А. Многоуровневые
психотерапевтические воздействия в комплексе лечения психосоматических
заболеваний // Психиатрическая эндокрнология. Резервы человеческой
психики в норме и патологии: Тез. Сов. Амер. Симпозиума. – М.: МЗ
РСРФСР, 1988. – С. 125.

Абраменкова В.В., Аванесов В.С., Агамова Н.С.; Под общ. Ред. Петровского
А.В., Ярошевского М.Г. – Второе издание. – М.: Полит издат., 1990. –
494с.

Бурлачук Л.Ф., Морозов С.М. Словарь-справочник по психологической
диагностике. – К.: Наукова думка, 1989. – 200с.

Крысько В.Г. Словарь-справочник. – Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2001. – 688с.

Блейхер В.М. Эпонимические термины в психиатрии, психотерапии и
медицинской психологии. – К.: Вища школа, 1984. – 448с.

Блейхер В.М., Крук И.В. Толковый словарь психиатрических терминов. –
Воронеж: НПО «МОДЭК», 1995. – 640с.

Михайлов Б.В., Сердюк А.И., Чугунов В.В. Актуальные проблемы нейро-наук
в Украине // «Вісник психічного здоров’я» (Одесса, 1999р., №4. – С.
5-6).

Михайлов Б.В., Кутько И.И., Марута Н.А. «Вестник последипломного
медицинского образования» (Москва), 1998 (Спецвыпуск). – С. 31-32.

Чугунов В.В. Медицинские исследования (Харьков), 2001. Выпуск 1. – С.
84-86.

Михайлов Б.В., Гавриленко М.А. Окара О.Б. Групова психотерапія – нова
парадигма на межі тисячоріч: тезові доповіді Конгресу ОФУД. – Львів –
Трускавець, 2000. – С. 296.

Судаков К.В. Функциональные системы организма. – М., 1976. – 250с.

Михайлов Б.В., Сердюк О.І., Михайлов О.Б. Принципи визначення змісту
психотерапії у залежності від особливостей хворих на психосоматичні
хвороби // Конгрес СФУД: Тез. Доп. – Львів – Трускавець, 2000. – С.
301-302.

Додатки

PAGE 107

PAGE 40

Продовження табл. 2.1.

Продовження табл. 2.2.

Продовження табл. 2.2.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020