Реферат на тему:
Цінності та особливості українського національного характеру
Національні ціннісні орієнтації формуються впродовж століть і
тисячоліть. Разом з тим різкі зміни економічного, суспільно-політичного,
духовного життя корінної нації приводять до перегляду цінностей.
Загальнолюдські цінності залишаються, а політичні, економічні, соціальні
та ін. зазнають певних, а часто і значних змін. Нові умови життя
диктують необхідність нових цінностей. Старі цінності, що передаються
традиційно, часто гальмують процес розвитку суспільства, нації. На це
звернув увагу Міністр освіти і науки України академік В.Г.Кремень. Він
вимагає не переобтяжувати молодь тим, що не сприяє її розвиткові,
відсікати те, що традиційно закріпачувало систему виховання. Властиві
українській нації “традиції протистояння, антагонізму, поділу людей на
протилежні групи, – говориться в “Доповіді Міністра освіти і науки
України на ІІ Всеукраїнському з’їзді працівників освіти” (2001 р.), – на
превеликий жаль, заважають рухові вперед, знижуючи рівень
цивілізованості суспільства” [1].
Національна і особиста гідність, почуття патріотизму формуються не лише
відповідним змістом, формами і засобами виховання, але й врахуванням
етнічної своєрідної психіки вихованців [2, 18]. Помилка, яка привела до
певної бездуховності і розвитку національного нігілізму у значної
частини молоді, полягала саме в тім, що попередня виховна система
нехтувала національними рисами українського народу. Недооцінка
самобутності того чи іншого народу рівнозначна відсутності об’єднуючого
центру, стрижневої ідеї, навколо якої групуються всі інші виховні сили
національного виховання.
Нам потрібно, за висловом Ю.Липи, “звільнитися від змови істориків” як
чужоземних, так і своїх перешиванців, які неправильно, спотворено
подавали історію землі нашої, мови нашої, культури нашої і нашого
українського характеру. З такого “подання”, з таких необ’єктивних оцінок
велика нам кривда: “… моральної кривди не знає тільки той народ, який
уміє пізнавати себе сам і сам оповідає собі власну історію та й плекає
власну культуру, а коли йому його “літеру” тлумачить загарбник, ясна
річ, той тлумачитиме її за власним розумінням та баченням і на користь
собі, а не поневоленому народові” [3, 5].
Сьогоднішній аналіз історико-культурних та геополітичних умов формування
українського характеру, нашого національного самоусвідомлення свідчить
про ряд відхилень, що сформувались у наших характерах під впливом цих
умов. З одного боку вони полягають у відмові від власної гідності, у
байдужості до національних цінностей і бідності національних почуттів, з
другого – гіпертрофія національної психіки, вважання себе чуть не пупом
землі. Ці відхилення є своєрідною реакцією на той національний гніт і те
зазіхання на наше національне “я”, яке пережив український народ
впродовж багатьох століть.
Знання національних рис характеру, психологічних особливостей
українського народу необхідне для самовдосконалення кожного індивіда.
Ми розуміємо, що національний характер не є сумою характерів окремих
індивідів, але духовне здоров’я нації цілком залежить від духовності,
національної самоусвідомленості кожної особистості.
Подолання хиб національної психіки, особливо таких вад характеру як
атрофія і гіпертрофія національних почуттів, вимагає знання причин появи
цих відхилень.
Різні автори вбачають їх в різному: одні – у відсутності власної
державності (Г.Ващенко); другі – в природно-кліматичних умовах
(О.Кульчицький, І.Рибчин); треті – у християнстві з його елінізмом і
українським барокко (Д.Чижевський) та ін.
Своєрідно чітко узагальнює причини атрофії національної психіки Г.Лозко:
а) антиукраїнська політика Московської держави впродовж кількох століть;
б) обмеження і переслідування національної культури в українському
середовищі своїми ж запроданцями;
в) притлумлення національної свідомості та зосередження її на класових
чи професійних інтересах;
г) зростання міського населення за рахунок сільських жителів і нівеляція
їхніх національних рис, коли своя психіка втрачена, а нова не набута та
ін.” [4, 90].
На думку Г.Лозко, втрата свого національного образу приводить до
дезорганізації всієї психіки. Тоді людині байдуже і мова, і політика, і
держава. Увага зосереджується на ситості, добробуті тощо.
З іншого боку – гіпертрофія національної психіки, “поважання” себе
більше за інших, зверхнє ставлення до інших народів є реакцією на образи
та насильство однієї нації над іншою, формою озлоблення та несприйняття
цього насильства.
Національна зарозумілість, пихатість (шовінізм) більш характерні для
націй-загарбників. Українці такими ніколи не були. “Для українців, котрі
довгий час самі перебували в національному ярмі, – пише Г.Лозко – навряд
чи буде характерна національна пиха чи зарозумілість. Швидше навпаки –
відсутність національного нахабства часто стає причиною багатьох поразок
навіть кращих представників української нації” [4, 91].
На нашу думку, обидві хвороби – національна приниженість та національна
зарозумілість – виліковні. Від них слід позбутися, щоб стати самим собою
у своїй державі.
Сьогодні ми будуємо свій дім, у якому, як писав геніальний Т.Шевченко,
своя правда і воля. В домі цьому ми пізнаємо себе в собі і в світі,
пізнаємо своє внутрішнє “Я”, глибше розуміємо, чому ми такі, які є нині
з нашими достойностями і вадами. Дане самопізнання нам потрібно, щоб
позбутися невільничих комплексів – відчуття неповновартості й
ущербності. Знання свого національного характеру – це пізнання світлого
і темного у собі. Не можна творити добро, не пізнавши свого зла і не
боровшись з ним.
Щоб національна система виховання була більш успішною, ми маємо розуміти
“Хто ми?” і “Які ми?” в радості і горі, в добрі і труднощах, в праці і
на відпочинку, у ставленні до друзів і ворогів, що і як ми відчуваємо,
переживаємо, як мислимо та ін. Одним словом, ми повинні знати свій
характер, всі його особливості. Це продиктовано тим, що в жодній країні
немає виховання “взагалі”. Воно завжди має конкретно-історичну
національну форму вираження. Безнаціонального виховання немає і бути не
може. В даному процесі необхідно опиратися на характерні особливості
вдачі українців, яка складалась століттями під впливом певних
історико-культурних та геополітичних факторів та умов, у яких проходив
розвиток нашого народу, української нації, кожної етнічної групи.
Виходячи саме з такого методологічного положення у “Концепції
національного виховання”, схваленої Всеукраїнською педагогічною радою
працівників освіти 30 червня 1994 р., вперше звернуто увагу на
необхідність мати в Україні свою систему виховання, “яка максимально
враховує національні риси і самобутність українського народу” [2, 19].
Відповідно передбачаються принципово нові засада, нові основи
національного виховання – народності, як єдності загальнолюдського і
національного; природовідповідності, як врахування цілісної природи
людини, й психологічних, національних і регіональних особливостей;
етнізації виховного процесу, як наповнення виховання національним
змістом, спрямованим на формування самосвідомості громадян.
Сьогодні, ґрунтуючись на значно ширшій науково-джерельній базі, яка
включає в себе раніше малодоступні дослідження, що публікувались за
межами України, ми по-новому оцінюємо ті історико-культурні та
геополітичні умови, в яких формувалася українська національна психіка і
найбільш істотна її складова – характер нації.
Вивчення історико-культурних та геополітичних умов – справа складна і
багатопланова. З потужних пластів минувшини необхідно вибрати саме те,
що найбільш правдиво, об’єктивно і повно розкривало б вплив тих чи інших
факторів на формування національної психіки. Тут різні автори, в
залежності від свого світорозуміння, ідейних переконань і політичного
спрямування, вибирають для аналізу різні фактори. Так Д.Чижевський в
розділі “Український народний характер і світогляд” пропонує пізнавати
формування національного характеру трьома шляхами: перший – дослідженням
народної творчості; другий – вивченням найбільш “блискучих”, яскравих,
виразних історичних епох, які даний народ пережив; третій – аналізом
психіки найбільш значних, “великих”, видатних представників даного
народу [5, 15-16].
Сам Д.Чижевський вивчення процесу формування українського національного
характеру здійснює на основі аналізу народного світогляду і виділяє такі
риси психічного укладу українців, як емоційність і сентиментальність,
високу чуттєвість та ліризм. На його думку найяскравіше виявляються ці
риси в естетизмі українського народного життя і обрядовості. Одним з
показників емоційності є своєрідний український гумор, як вияв глибокого
“артистизму” української вдачі.
Поруч з цими рисами видатний філософ визначає в українському характері
певний “індивідуалізм та стремління до “свободи” в різних розуміннях
цього слова”. Індивідуалізм може вести до самоізолювання, до конфлікту з
усім та усіма, до “розкладу усякої життєвої форми”. Разом з тим,
індивідуалізм може вести і веде в певних випадках, до глибоко-позитивних
форм творчості і активності.
Емоційність і сентименталізм, чутливість та ліризм, індивідуалізм і
прагнення до свободи доповнюються і такими характерними рисами
українського характеру як неспокій і рухливість.
Такі психічні особливості українського народу склались під впливом
певних історико-культурних і політичних умов. Народ відібрав для себе з
історичних подій якраз те, що найбільше відповідало його вдачі, його
характерові.
На думку Д.Чижевського на формування характеру української нації
позначились: а) степовий ландшафт, що породжував, як море, ліс і гори,
величність, а заодно і неспокій (степ як джерело вічної загрози
кочівників); б) християнство з його елінізмом; в) відродження і барокко,
що на українському ґрунті породили розквіт пластичного мистецтва,
літератури, “декоративність”, яка “цінить більше широкий жест, ніж
глибокий зміст, – більше розмах і кількість, ніж внутрішню якість,
більше вираз, форми вияву змісту, ніж зміст самий, одним словом – цінить
більше “здаватися”, ніж “бути” [5, 18].
Видно саме цим пояснюється та ейфорія, яка так швидко опановує
українцями з приводу всього лиш добрих намірів, та широта жесту у
гостинності; те намагання бажане видавати за дійсне, яке часто
трапляється в Україні.
Стремління до “декоративності”, до імпозантності приводить до певної
ілюзорної пишності та “маєстатності”, за якою часто нема достатньої
підпори. Така психологія в практичній діяльності породжує в українців
“психологічний авантюризм”, що має місце в житті та культурній
творчості.
Історико-культурні та геополітичні умови формування українського
характеру, української свідомості складались в процесі різноманітних
взаємодій і взаємовідносин з іншими багаточисленними народами Заходу і
Сходу, Півночі і Півдня. Саме згода і гармонія, мир, а не боротьба, є
духовними цінностями українців. Українські мислителі в будь-які часи
завжди намагались зайняти примирливі позиції, віддавали справедливу
оцінку навіть протилежним їх думкам. “Філософія серця”, “плюралістична
етика” (Г. Сковорода), духовне усамітнення (М.Гоголь) – це визнання за
кожною людиною права на власну думку, власний індивідуальний етичний
шлях.
Історико-психологічні коріння української виваженості у прийнятті
рішень, толерантності міжособистих та міжнаціональних взаємин,
української господарності з певною заощадливістю і запопадливістю ми
знаходимо в особливостях життєдіяльності нашого народу. На його долю
випало багато соціально-політичних перемін і потрясінь. Війни, зміни
соціальних систем і державних укладів, зазіхання на свободу народу і
його землю з боку самих різних сил – все це не. могло не впливати на
національну психіку і національний характер, який є безтілесним. Всі
його носії зазнавали майже однакових історико-культурних впливів і
знаходились в приблизно однакових геополітичних умовах. Відповідно
формувались багато в чому подібні психічні особливості національного
характеру абсолютної більшості українців. Передаючись від покоління до
покоління звичаєвим шляхом за допомогою звичаїв, традицій, мови,
успадкуванням кращих елементів духовності, подібності у відчуваннях,
співпереживаннях, мисленні, національна психіка і характер нації все
більше визначаються історизмом пам’яті (теорія архетипів К.Юнга). Досвід
нації – це лише матеріально-культурна спадщина, це й духовність, що
проявляється в характері вчинків, способі мислення, сприйняттях,
відчуваннях і переживаннях, свідомому і підсвідомому особистості і нації
(збіг коливань біополя у представників одного етносу – Л. Гумільов).
Аналізуючи динаміку розвитку, становлення і спадкової передачі елементів
духовності нації за допомогою звичаїв і традицій, дослідник В.Москалець
робить логічно правильне узагальнення: “Чим більше членів суспільства
підтримують його звичаї, традиції, ототожнюють себе з ним, тим воно
міцніше, стабільніше” [6, 15].
На нашу думку такий же механізм лежить і в основі становлення
національного характеру. Традиції і звичаї, що склались під впливом
певних історико-культурних факторів, передають від покоління до
покоління духовні цінності, ідеали.
Оформившись у XIV ст. з соціально-психологічного почуття “ми -українці”,
українська самосвідомість об’єднувалась навколо ідеї національного
самовизначення. Протистояння владарюванню литовських князів, Польщі та
Росії, а на Західних Землях і Австро-Угорщини, породжувало в характерах
людей свободолюбиві ідеї, протест, активність дій, а з іншого боку –
пасивно-утриманський характер, очікування “правди” ззовні. Таке
очікування у стані власної безпорадності, неспроможності активно діяти в
боротьбі за свободу, стимулює фантазію, посилену діяльність уяви,
емоційність. Внутрішня емоційна енергія і загальмованість зовнішніх дій
формують інтровертизм як особливу рису характеру, що відзначається
духовним пошуком, роздумами, заглибленням у свій внутрішній світ. На
інтровертизм, як рису українського характеру, вказували О.Кульчицький,
М.Шлемкевич, В.Янів. Сьогодні цю думку поділяють відомі вчені О.Киричук,
О.Донченко, Л.Орбан, В.Москалець та ін.
Саме інтровертованістю українського характеру можна пояснити
замилувано-мрійливе ставлення наших людей до природи, піклування про
красу взаємин, добробут і порядність. Інтровертованість української душі
і характеру проявляється і в певних особливостях української
релігійності. М.Костомаров писав, що в релігійності українців домінують
“… тайні роздуми про промисел, про себе, сердечний потяг до духовного,
таємничого і відрадного світу” [7, 265].
Інтровертизм українського характеру, його делікатність і вразливість,
швидкі перебіги у настроях під впливом певних подразників, підкреслював
доктор І.Мірчук, який твердив, що українцям властива “…перевага
почувань, приступність найглибшим відрухам любови, що грає провідну ролю
в їх духовному життю, але дуже часто це почування з якоїсь малоповажної
причини перемінюється у свою протилежність, у розумово незбагненну, але
чуттєво зрозумілу ненависть” [8, 18].
З останнім твердженням автора про такі різні контрасти українського
характеру – від любові до ненависті – можна не погодитись, бо й сам
І.Мірчук трохи нижче визнає, що “… українці в своїх переконаннях
ніколи не засліплені” (там таки). Вроджену емоційність, більше того
пристрасність українського характеру, як внутрішню (ендогенну) рису
О.Кульчицький виводить із впливу прекрасної української землі – доброго,
ласкавого, щедрого, плодючого чорнозему. На думку О.Кульчицького така
земля не може не впливати на підсвідомі структури психіки тих, хто на
ній працює [9, 75].
В іншій праці, Кульчицький пропонує глибше вивчити геопсихічні чинники,
що впливають на формування української душі. “Завдяки вчуттю в краєвид
людина зливається з ним унутрішньо, “піднімається уявним внутрішнім
зусиллям разом з узгір’ям вгору”, чи “розлягається степом”, що залишає
психічні наслідки, які оформляють душу” [10, 48-65].
Виходячи з такої теорії, можна говорити про певні особливості характерів
“сина степу”, “людини лісу”, “верховинця” та ін.
Однією з історико-культурних та геополітичних причин розвитку в
українському характері співчутливості, співпереживань і відчування
чужого болю як власного, того, що тепер об’єднано в поняття емпатії, є
те, що сам український народ пережив багато страждань і мук. Саме той,
хто пережив страждання і муки, здатний зрозуміти іншого, що потрапив у
таке ж становище. Будучи протягом століть гнобленим, недооціненим,
офіційно позбавленим багатьох самостійних прав, тепер український народ
такий високочутливий до всього, що діється в світі.
Значний внесок у дослідження умов формування українського характеру
зробив відомий соціолог та етнопсихолог І.Рибчин.
Консолідуючись з О.Кульчицьким щодо впливу природних умов на розвиток
емоційності українського характеру, І.Рибчин показує залежність психіки
людей від конкретних природно-кліматичних умов, більше того, окремі
відмінності в характерах жителів різних кліматичних зон він пояснює не
особливостями їх життєдіяльності, як робить це більшість дослідників, а
буквально впливом природно-кліматичних умов та особливостями пори року.
Низинно-степове дозвілля стимулює, на його думку, почуття піднесення і
розширення власного “Я” до безмежності. Літня спека та морозна зима
позбавляють степ чарівності і розвивають тугу, сум, пригніченість,
самотність, тривожність. Звідтіля – апатія, індивідуалізм,
непідпорядкованість.
Як і О.Кульчицький, І.Рибчин вважає, що м’якість і лагідність характеру
мешканців українського лісостепу обумовлена м’якими формами залитих
сонцем лугів. Звідсіля – інтимне ставлення до природи, доброзичливість
стосовно інших.
Дещо інший характер, на думку І.Рибчина, формується під впливом лісів. У
жителів лісової зони розвинута романтичність, гармонійне співжиття з
природою, що знаходить свій вияв у народній творчості, орнаментах
художніх виробів, близьких до природи фарбах і звуках,
“…характеризується сумовитістю та релігійним настроєм з уваги на
понурий, темний вигляд тих лісів і гущавин” [11, 21-22].
Ряд особливостей характеру жителів Карпатських гір І.Рибчин пояснює
різноманітністю гірських краєвидів, буянням барв та світлотіней. Для
таких умов не характерна апатія, туга, затяжна меланхолія. Тут швидкий
танок, дотепна коломийка, гострий гумор, весела пісня, колоритне
різьбярство, барвиста вишиванка.
Емоційна імпульсивність і динамізм, життєрадісність і пристрасність
мешканців гір, особливо гуцулів, на думку І.Рибчина, безпосередньо
випливає з “жахливо-величного, динамічного виладування стихій гірської
природи” [11, 27-28]. Дещо по-іншому пояснює окремі особливості
українського характеру В-Янів. Їх коріння він шукає в селянськості
української нації, способі господарювання та життєдіяльності. Так
індивідуалізм, як характерну рису українців, він виводить з намагання до
свободи, самостійності, як у господарюванні, так і у класних вчинках. Це
намагання самовияву часто приводить до небажання коритися волі іншого
Українець – людина з складним відчуттям свого “Я”, але переборовши
багато труднощів до цього самовияву, він сам стає чуйним,
кордоцентричним (сердечним), співчутливим до долі ближнього Характеру
українця властиве всепрощення, непам’ятання зла.
Аналізуючи етнопсихологічні погляди М.Костомарова, який основною рисою
українця називає перевагу особистого над загальним (у росіян перевагу
загального над особистим), В.Янів пише, що в українців “виразна
ворожість до всякого колективізму” [12, 9-10]. В іншому місці цієї ж
книги В.Янів стверджує, що українець – це людина “малих гуртів”, в які
він безпосередньо вростає” [12, 90]. Він добре розуміє сім’ю, братство,
громаду і мало “великі спільноти”.
Одночасно ті ж історико-культурні та геополітичні умови формували в
характері українців і такі риси, як дух бунтарства проти
несправедливості, який “скріплюється ще й тенденцією до анархізму,
помсти, але який є. ушляхетнений ідеалом визвольної боротьби” [12, 89].
Говорячи про належність українського народу до “індивідуалістичного
культурного циклу”, В.Янів пише: “Українець заглиблений у собі і, маючи
відчуття гідності, він прямує до повалення всяких обмежень особистої
свободи, в тому числі до нівеляції соціальних перегород. Неохота
коритися волі іншого йде так далеко, що комплементарне прямування до
самовияву – нахил підпорядкуватися – в українця з природи слабо
розвинений”. Тут же автор пояснює основну причину цього анархізму,
розкриває історичні умови його формування “Ця остання властивість
характеру (неохота коритися волі іншого – О X.) ще більше поглибилася у
результаті століть неволі, коли творчий спротив набирав прикмет чесноти”
[12, 203] – (підкреслення наше – ОХ.),
Історична боротьба проти насильства над соболі, над нацією, намагання до
рівності з іншими народами породили і закріпили індивідуалістичний код
цінностей, характерний українському народові. Він стимулює мотивацію
досягнень, особисту незалежність, впевненість, потребу опиратись лише на
свої сили,
Українському народові властива індивідуальна форма цілепокладання та
особиста відповідальність за наслідки реалізації цілей. Це явище
прогресивне, бо воно с передумовою появи людини, здатної до свідомого
створення нового громадянського суспільства.
Український індивідуалізм певною мірою поєднує нас з індивідуалістичною
Європою, але, перейшовши межі, веде нас до анархізму. “У вдачі
українського народу переважає особиста воля” – зауважував М.Костомаров
понад сто років тому.
Сучасний дослідник соцієтальної психіки (психічної культури соціуму як
цілісності) О.Донченко стверджує., що дійсно культура (як певна форма
життя) українців відрізняється індивідуалістичністю і визнанням першості
особистого над суспільним. Але, на її думку, “…між
західно-європейським індивідуалізмом і українським (поки що рано
говорити про духовну єдність України і Західної Європи, про включення
України в західно-європейське культурне коло) є суттєва різниця, яка
репрезентується в різні прагматичності і емоційності одного і того ж
індивідуалізму” [13, 80].
Про український “анархічний індивідуалізм” говорив В.Липинський у
“Листах”. І.Мірчук вживає термін “безмежний індивідуалізм” і додає, що в
українців “Я” творить своєрідний переконливий принцип – що їх
філософічне думання, їх розуміння моралі, творення певних норм, а
передусім практична діяльність випливають з поняття особистості, що її
обмеження відчувається завжди боляче, навіть і в інтересах загалу.
Цікаву думку про умови становлення і розвитку української індивідуальної
волелюбності висловлює В.Янів у “Нарисах до історії української
етнопсихології”: “В основному причину наших історичних невдач, як вони
випливали з українського вибуялого індивідуалізму, можна б
схарактеризувати парадоксом, що в неволі опинились ми тому, що надмірно
любимо волю. В бажанні рівності і братерства ми боялися свого власного
деспота, і послаблювали себе внутрішньою боротьбою так довго (не
виявляючи одночасно досить активності назовні), аж запанували над нами
чужинці” [12, 89].
Тривала століттями неволя породила в українському характері дух опору,
супротиву, ненависті. Творчий супротив чужому насиллю з одночасним
обмеженням можливостей самовияву, самореалізації (в умовах невільного
життя) привели українців до певного негативного ставлення до всякої
влади, до бунту, до браку послуху й дисципліни, до негативізму. “Тривала
влада чужинців призвела до появи переконання, що владні структури
створені лише для пригноблення, зловживань та нечесного збагачення, тому
народ не скоро може змінити їх (ці переконання – О.Х.) і повірити у те,
що влада існує для його захисту і забезпечення добробуту чесних
трудівників” [14, 10] пише М.Маланюк. На його думку, саме внаслідок
цього з’явилась “укрита злість та облудлива покірність”, які за словами
1.Франка, вели до емоційного дискомфорту та зневіри, що часто виражалась
у донощицтві і зрадництві. Приклад цьому, насамперед, дала значна
частина української шляхти та козацької старшини, які або ополячились,
або піддались русифікації і тим самим зробили поганий приклад для
наслідування.
Після руйнування української автономії та реалізації російською
монархією курсу на русифікацію й закріпачення козацтва (за неповним
московським переписом 1654 року воно становило близько 50% усього
населення), демократичні цінності українського характеру (хоробрість,
відкритість, тяжіння до рівноправ’я та ін.) поступово “вимиваються” і
слабнуть. Цей процес значною мірою підсилився переходом або
перетягуванням значної частини української еліти в російську
адміністративну і культурну сфери. Так, “на зорі становлення російської
академії наук серед 20 академіків 13 були українцями, вихованцями
Києво-Могилянської академії. В 1775 році з 10 членів священного Синоду 9
були українці. Із 127 архієреїв Росії – 70 були українцями” [2, 19].
Чужу культуру збагачували сотні і тисячі талановитих українців,
починаючи з відомих Ю.Котермака, Ф.Прокоповича, Е.Славинецького,
Г.Кониського і, завершуючи, постатями останніх століть:
М.Остроградського, Ю.Кондратюка, А.Люльки, І.Пудія, В.Вернадського, не
говорячи уже про таких видатних митців і педагогів, як І.Репін,
П.Чайковський, М.Гоголь, К.Ушинський та ін.
Однак повернемось до періоду деформуючих змін у характері значної
частини українців під впливом політики російської імперії, яка
безжалісно поглинала етноси заради розширення своєї території та сфер
впливу.
Як і за “польської доби”, колишня українська старшина у своїй більшості
перейняла тепер же “малоросійську свідомість” і стала найбільшим ворогом
української самобутності. Як вважає дослідник В.Яворський, у психіці
зрусифікованих українців панує роздвоєність. Вони, будучи за духом
українцями, за формою намагаються бути росіянами. Це спричиняє
нерозв’язний конфлікт між їх внутрішніми бажаннями і способами їх
зовнішньої реалізації. У результаті дух не знаходить матеріального
виявлення, а матеріальне позбавлене духу.
Саме під впливом історико-культурних та геополітичних умов у характері
українців сформувались і такі негативні риси як пасивність, втеча від
дійсності в умовах невдачі. “Брак зовнішнього успіху скріплює
інтровертність українця, але рівночасно й пасивізм (знеохоту),
спричиняючись рівночасно до своєрідної утечі від дійсності, до
ілюзіонізму. …Так, отже, українець настроєний, але без сили волі у
прямуваннях” [12, 89]; “А скільки тих зовнішніх невдач та розчарувань
було! І осіли вони в характерах наших предків не тільки у формі
пасивності, втечі від дійсності, але й в почуттях зависті,
агресивності.., українець нерадо спричиняється до успіху сильнішого,
авторитет якого мав би визнавати” (там таки).
Така контрастність рис українського характеру є відображенням
суперечності та змінюваності історико-культурних та геополітичних умов,
у яких він формувався. Різного роду соціальні та політичні зміни,
намагання впродовж віків то боротись з негативними впливами, то
пристосовуватись до нових обставин породили і певну непослідовність в
характерах окремих людей. Це дало підстави І.Драчу у вірші “Вердикт”
написати: “…кожен українець – це троїсті музики, одне думає, друге
каже, а третє робить”[15].
Певна двоїстість українського характеру е, в тому числі, і наслідком
ряду історичних подій – від печенігів до насильницької колективізації,
наслідком якої стало винищення сміливих та завзятих, а залишилися жити
податливі, слухняні, покірливі з комплексом меншовартості і кривди.
В умовах становлення нової європейської держави – України, до нас, до
нашої о народу, до особливостей характеру, звичок, уподобань пильно
придивляються народи інших країн. Одні намагаються об’єктивно пізнати
наші сильні і слабкі сторони, інші – вишуковують у нас один негатив, щоб
посіяти недовіру до нашого народу і перешкодити державотворчим процесам.
Тому питання про те, “Які ми с?” носить не тільки психолого-пізнавальний
характер, але й державно-політичний.
Одиничні негативні особливості характеру окремих осіб і, відповідно,
нетипові для всіх українців, окремими недобросовісними журналістами,
публіцистами і “дослідниками” узагальнюються і приписуються трохи не
всій нації. З таких писань дізнаємося, що ми простакуваті, схильні до
крутійства, дрібничкові, приземлені, намагаємось ходити манівцями і
постійно гендлювати. Відповідно, робляться висновки про відсутність у
нас та наших лідерів високого державного розуму, бачення перспективи,
аналітичного підходу до явищ життя та ін.
Не погоджуючись із вищезгаданими твердженням, як нетиповими для нашої
нації, ми в той же час мусимо визнати, що труднощі і невдачі у процесах
державотворення в Україні, у здійсненні економічних реформ – це не лише
наслідок розірваних економічних стосунків з іншими країнами, але й
певний прояв особистостей нашого характеру – несприйняття існуючих
реалій, швидке впадання в ейфорію, видання бажаного за наявне, спроба
перекласти провину за наші негаразди на інших, сперечання українських
лідерів “хто більше, а хто менше кладе на терези української долі” та
ін.
Одна з психологічних причин наших невдач полягає в тім, що ми віками
недооцінюємо самі себе, недооцінюємо наші можливості і в значній мірі
переоцінюємо все чуже, не наше На ділі це приводить до намагання
механічно запозичити чужі соціальні і культурні стандарти, пересадити їх
на наш, принципово відмінний, український грунт, на наше, зовсім
відмінне від них, соціально-культурне середовище
Недобру послугу вивченню нашої ментальності роблять і ті дослідники, які
напускають “вченого” туману і, не будучи спеціалістами в галузі
психології та соціології, допускаються надто спрощеного тлумачення
життєво-принципових понять, Так, один із них, виходячи з найдобріших
намірів – показати коріння нашого менталітету, наші позитивні якості,
стверджує, ніс виховні ідеали “визначаються побутом і місцем проживання,
складом води і повітря, особливостями сонячної і космічної радіації,
характером харчування і багатьма іншими показниками середовища
проживання” [14, 8].
Майже всі дослідники української ментальності не обминають таких рис
українського характеру, як високу емоційність, чуттєвість та ліризм. Ці
особливості нашої вдачі є божим даром, бо саме вони визначають людяність
особи і є основою її творчості.
Українська емоційність є одним з архетипів (за К.Юнгом – колективне
несвідоме, сумісна реакція, що проявляється в універсальних праобразах,
праформах і підсвідоме визначають поведінку і мислення кожної людини)
колективного несвідомого, яким, на думку О.Кульчицького, є тип ласкавої,
плодючої Землі, збагачений віковим спільним досвідом співжиття
хліборобського народу з доброю ненькою-Землею.
“Ті праобрази сильно впливають на життя та зазначуються і виявляються в
поетичній творчості. Архітип плодючої Землі, українського чорнозему…
відхиляє світосприймальні настанови від агресивної активності в напрямку
м’якої, ентузіастичної забарвленості контемпля-гивности (пасивної
споглядальності)” – пише О.Кульчицький [10, 55]. Звідсіля і одне з
пояснень м’якості українського характеру, відсутності явно вираженої
агресивності у світовідчутті українців.
Разом з тим дехто спеціально перебільшує силу емоційного мрійництва
українців і недооцінює значення раціонально-вольового компоненту нашої
психіки. Аналіз сьогоднішнього реагування на труднощі
соціально-економічного і політичного характеру значної частини людей дає
деякі підстави до такої оцінки нашого характеру. Тому що замість
дієвості, активної боротьби за оптимальне вирішення наболілих проблем,
ми занурюємось у настрої. Не можна не погодитись з думкою академіка
О.Киричука, який справедливо стверджує, що держава постає там, де сильно
розвинутий волевияв, де є відповідна динаміка, яка б зуміла пов’язати
рівнобіжні “або й розбіжні” змагання сильних індивідуальностей, як це ми
бачимо в Європі, або там, де пасивний та байдужий загал не вміє
протистояти волі деспота і коритися його волі, як це ми бачимо в Росії
чи на Сході. Ми, належачи в основному до Європи, надто віддалилися від
неї, щоб розвинути в собі вольовий потенціал, потрібний для побудови
власної держави, але й не наблизились настільки до Азії, щоб віддати
себе власному деспотові” [16, 14].
Геополітичне (окраїнне – О.Кульчицький) розміщення України народжувало у
її жителів два типи характерів людей; з одного боку, потреба захисту
формувала дружинницький, лицарсько-козацький тип, з насолодою ризику й
бажанням активно обороняти честь, волю та віру; а з іншого, необхідність
виживання в обстановці вічних небезпек, привело до втечі у приватне
життя (“моя хата з краю”), власного засклеплення (“нижче трави, тихше
води”, “покірне телятко дві мамки ссе”).
Якщо перший тип виділяється активністю, дієвістю, то другому характерний
“відступ у себе”.
Більш як 340-річне перебування більшості українського народу в складі
Російської, а потім – комуністичної імперії призвело до знищення
мужнього, “лицарського” компонента у психіці українського і збільшення
притаєного, спрямованого на елементарне біологічне виживання.
Між цими протилежностями характерів – лицарсько-козацьким і
угідливо-пристосовницьким – постає проблема українського характеру:
екстра- та інтроверсивності вищих психічних функцій; виразної
“кордоцентричності” і раціональності; переваги чуттєвості над
вольовитістю.
Складністю історико-культурних та геополітичних умов пояснюється той
факт, як пише О.Донченко, що український національний характер “…дуже
складний, безсистемний і суперечливий” [13, 80]. Але, не дивлячись на
всі складності українського характеру, у ньому є певна постійність
(константа), своя специфіка.
Постійність психологічного складу нації свідчить про її високу
життєдіяльність. Приклад української діаспори в Канаді, Австралії, США
та ін. країнах свідчить, що український етнос не розчинився в інших
етносах, не втратив своєї національної специфіки
Значний вплив у розвиток вчення про формування українського характеру
вніс академік О.Киричук. Так, розглядаючи становлення і розвиток
українського характеру у філогенезі (зміна психіки під впливом умов
життя), він вказує на явище конвергенції (односпрямованості дії певних
чинників) і дивергенції (розбіжність дії чинників) у формуванні
національного характеру Ним же детально аналізується розвиток характеру
в онтогенезі (індивідуальний розвиток будь-якого організму від
зародження до кінця життя). Тут О.Киричук виділяє такі внутрішні
фактори-умови: спадковість, яка проявляється у формі природженої
інтроверсивності вищих психічних функцій; кордоцентричності; анархічному
індивідуалізмові, в тенденції переваги емоційного почуттєвого над волею
та інтелектом; самоактуалізації; особливості розвитку окремих психічних
процесів або психічних функцій (пам’яті, емоцій, почувань, мислення,
сприймання, почуттів, волі), що інтегруються у фізичному, духовному,
інтелектуальному і соціальному потенціалах особистості.
До зовнішніх умов факторів О.Киричук відносить: традиції родини та
родинне середовище; зміст, форми взаємодії індивіда з референтною
групою, первинним контактним колективом; педколективом, засобами масової
інформації та ін.
Розвиток характеру під впливом вищезгаданих чинників показує, що
вирішальним фактором становлення і розвитку внутрішнього, переходу
зовнішнього у внутрішнє, об’єктивного у суб’єктивне і навпаки є власна
вчинкова активність індивіда, особиста ділова, художня, трудова,
спортивна, ігрова та ін. активність і багатство дійсних відношень у цих
видах діяльності [16, 11-20].
Оцінюючи український характер бажано уникати його романтизації. Є в
ньому багато позитивного і, на жаль, є немало негативного. Тут на думку
приходять слова автора “Української Малої Енциклопедії” (1957-1967 рр.)
Є.Онацького, який говорив, що кожен мав можливість спостерігати, як
легко в нас люди гніваються, сердяться, ображаються, запалюються,
підпадають під вплив різних демагогів, як легко вірять різним наклепам,
як легко обурюються і змінюють свої політичні орієнтації.
Сказано ці слова кілька десятків років тому, але звучать, в наш
політизований і швидкоплинний час, досить актуально. Ми бачимо нашу
легковірність різним демагогам, спостерігаємо як обурюються і змінюють
свої політичні погляди наші громадяни.
Вище вже говорилось про емоційність, доброту і щедру пісенно-поетичну
вдачу українців, нашу закоханість у природу і красу, наш, часто
безпідставний, оптимізм. Однак, ці позитивні риси українського характеру
при відсутності тверезого аналізу дійсного стану речей, перетворюються у
свою протилежність. Дослідник А.Паламар говорить, цю українець несхитно
вірить у краще майбутнє лише тому, що так хочеться вірити. Дальше
А.Паламар справедливо зазначає, що в українця сильний інстинкт
самопіднесення. Він любить бачити себе героєм там, де героїзмом і не
пахне. Йому небагато треба, аби повірити в успіх справи. Він і в праці
більше керується настроєм, аніж розрахунком, а тому сьогодні готовий
гори вернути; а завтра – лінуватися. Українець надто посилається на
долю, Божу ласку, ніж власні сили: “Якось воно буде! Бо так ще не було,
аби якось воно не було”. Подібну премудрість могли нагадати лише ми,
українці.
Проаналізувавши історико-культурні та геополітичні умови формування
українського характеру ми прийшли до ряду висновків.
Під впливом різних факторів в українського народу сформувались такі риси
характеру, як волелюбність, тяжіння до рівноправності, хоробрість,
відкритість, кмітливість, винахідливість, щедрість, збереження своїх
традицій і вірувань.
Демократизм характеру українців вимагав у всі часи та періоди і сьогодні
вимагає демократичного устрою держави, демократичного змісту, форм і
методів виховання.
На ґрунті економічних і побутових умов, і, особливо, під впливом
індивідуальної і практичної діяльності у нашого народу розвинулись такі
якості, як переважання розуму і почуттів, що є прекрасною основою для
творчості в галузі інтелектуальній та естетичній.
Розвиток інтелекту і почуттів відбивається на активності характеру:
українцеві важко визначитись у чомусь, але вже визначившись, він є
виключно наполегливим у досягненні своєї мети. Тут проявляються такі
риси характеру як намагання до особистої незалежності у праці, опирання
на власні сили, несприйняття насильства.
В теперішній час намітилась тенденція певної романтизації українського
характеру, возхваляння його емоційно-пісенно-поетичної вдачі. Це
заспокоює і заважає помічати, а, відповідно, глибоко вивчати ті зміни,
часто і негативні, які розвиваються у характері значної частини
українства. До них належать надмірний і часто безпідставний оптимізм, що
переходить в ейфоричний стан, переживання настроєності над тверезими
розрахунками, надмірне покладання на ласку Божу та безпідставне
очікування допомоги з боку, заздрісність і неправильне розуміння
необхідності владних структур та ін.
Геополітичне розташування України між Сходом і Заходом, сильні
кількасотлітні впливи інших країн, багатовікова відсутність власної
державності породило певну різницю у характерах українців. В східних
областях характер частини зрусифікованих українців відзначається
простотою, грубоватістю, безапеляційною прямотою, нехтуванням формою та
ін. В західних характерах забагато елементів польського впливу – показна
солодчавість, дволичність, сюсюкання, непотрібна і притаєна хитрість та
ін.
Будучи за духом українцями, але наслідуючи чужу форму, в характері
українців виникає конфлікт між внутрішніми бажаннями і способами їх
зовнішньої реалізації.
В оцінці українського характеру є ряд суперечностей. Так немає єдності у
питаннях: індивідуалістичні чи колективістські риси характеру притаманні
українцям; “вимиваються” чи розвиваються лицарські компоненти характеру
українців – мужність, сміливість, розумний ризик та ін.; які особливості
впливу сьогоднішніх ринкових відносин та складного геополітичного
становища в умовах відродження і становлення державності України на
характер й населення.
Література:
1.Освіта в Україні. Доповідь Міністра освіти і науки України на ІІ
Всеукраїнському з’їзді працівників освіти // Освіта України. – 12 жовтня
2001 р.
2. Концепція національного виховання // Рідна школа. – 1995. – № 6.
3. Шевчук В. Переднє слово // Лозко Г. Українське народознавство. –
Київ, 1995.
4. Лозко Г. Українське народознавство. – Київ, 1995.
5. Чижевський Д. Нариси історії філософії на Україні. – Нью-Йорк, 1991.
6. Москалець В. Психологічне обгрунтування української національної
школи. – Львів, 1994.
7. Исторические монографии и исследования Николая Костомарова. – Спб.,
1863. – Т.1.
8. Мірчук І. Світогляд українського народу (спроба характеристики).
Відбитка з наукового збірника. Т.3. Українського Вільного Університету у
Празі. – Прага, 1942.
9. Кульчицький О. Проблематика взаємин етнопсихології і диференціальної
психології релігії // Релігія в житті українського народу. – С.75.
10. Кульчицький О. Світовідчування українця // Українська душа. – Київ,
1992.
11. Рибчин І. Геопсихічні реакції і вдача українця. – Мюнхен, 1966.
12. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології. – Мюнхен,
1994.
13. Донченко Е. Социетальная психика. – Киев, 1994.
14. Маланюк М. Ще раз про самосвідомість українців // Рідна школа. –
1995. – № 7-8.
15. Драч І. Вердикт // Літературна Україна. – 1994. – 24 листопада.
16. Киричук В. Ментальність. Суть, функції, генеза // Ментальність.
Духовність. Саморозвиток особистості. – Київ-Луцьк, 1994. – Ч.1.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
