Курсова робота
Теорія походження релігії
План
Вступ
Концепції релігії
Виникнення релігії
Основні теорії походження релігії
Висновок
1. Вступ
Термін «релігія» як означення відношення «людина — Бог» був
запроваджений у XV—XVI ст. Тоді його вживали тільки в теїстичному
значенні, без урахування усіх особливостей феномену, який він позначав.
А перед тим мислителі вдавалися до понять «совість», «пошана», «страх»
перед Богом. Осмислений погляд на релігію як особливий феномен був
започаткований філософією Нового часу, в чому найбільша заслуга
німецьких філософів Фрідріха-Іммануїла Канта (1724—1804), Ернста-Даніеля
Шлейєрмахера (1768—1834), Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770—
1831), Людвіга-Андреаса Фейербаха (1804—1872), Карла Маркса (1818—1883),
Фрідріха Енгельса (1820—1895), французького філософа Огюста Конта
(1798—1857), англійських філософів Дейвіда Юма (1711—1776), Герберта
Спенсера (1820—1903) та ін.
Походить термін «релігія» з латини (religio — набожність), охоплюючи
своїм змістом благочестя, святиню, предмет, що співвідноситься у житті
людини з абсолютним, вищим, надлюдським — Богом, Божеством. Кожна
релігія по-своєму іменує цю Вищу Силу. Однак було б некоректно тлумачити
релігію лише як відображення зовнішніх щодо людини сил. Бо релігія є
формою самовизначення людини у світі, її причетності до явищ, що
відбуваються під впливом Вищих Сил, а відповідно, до світу
надприродного. Водночас релігія є не лише формою свідомості, а для
багатьох людей реальним життям, що ґрунтується на засадах віри.
Релігія — духовний феномен, що постає як форма самовизначення людини у
світі, виражає її віру в надприродне Начало — джерело буття всього
існуючого, є засобом спілкування з ним, входження в його світ,
причетності до нього.
Поняття «релігія» безпосередньо пов’язане з поняттям «Бог». Релігії без
уявлення про Бога не існує. Бог є началом і сенсом кожної релігії.
Бог, за релігійними уявленнями, є передусім Абсолютом, вивищеним над
людськими, природними силами, здібностями, якостями та відносинами. Він
розглядається як творець світу , хоч і не належить до нього.
Бог — верховна надприродна сутність, яка, згідно з різними релігійними
вченнями, наділена вищим розумом, абсолютною досконалістю і
всемогутністю, є творцем світу, зумовлюючи все, що відбувається в ньому.
Теологія (богослов’я) та її світоглядні опоненти віками шукають доказів
як «за», так і «проти» існування Бога. Але жодні аргументи нічого не
доводять людині, яка не вірить, і непотрібні людині, яка вірує. Щодо
цього І. Кант стверджував, що існування Бога не можна логічно ні
довести, ні спростувати.
2. Концепції релігії
Намагання з’ясувати витоки і сутність релігії покликало до життя
спеціальну галузь знань — релігієзнавство, яке разом з теологією є
двома, хоч і відмінними між собою, формами осягнення феномену релігії. У
лоні кожної з них розроблено відповідно до їх засадничих принципів
концепції релігії: теологічні, філософські, соціологічні, біологічні,
психологічні, етнологічні. Прагнучи з’ясувати особливості феномену
релігії, кожна з них виходить зі своїх світоглядних орієнтацій. Водночас
вони тісно взаємодіють між собою, користуючись дослідницьким
інструментарієм одна одної, взаємозбагачуючись і взаємокоригуючись.
Богословсько-теологічні концепції. Теологія (teos — Бог, logos — вчення)
— вчення про Бога і богослов’я — наука про уславлення Бога є історично
першими формами вчення про релігію. Вони сформувалися внаслідок
намагання пояснити, зрозуміти релігію «зсередини»; зробити доступними
для віруючих загальні положення певної релігії, образи, втілені у
священних книгах, догматичні формули. До них належать: догматика —
системний виклад положень, які згідно з конкретною релігією вважаються
істинними, екзегетика (грец. ezegeomai — витлумачую, пояснюю) —
тлумачення біблійних текстів, каноніка — теорія церковного права та ін.
Якщо теологія безпосередньо пов’язана з конкретним віросповіданням,
вивчає релігію, різні форми релігійного життя з погляду їх практичного
використання, то релігієзнавство намагається порівняти різні релігійні
системи, узагальнити релігійний досвід різних народів у історичному
розвитку.
Богословсько-теологічний підхід до релігії — це погляд на неї зсередини,
з позиції самої релігії, відповідного релігійного досвіду. Основою його
є релігійна віра. Збагнути релігію, вважають теологи, може тільки
релігійна людина, а невіруючим релігія недоступна. Віруючим властивий
особливий вид духовного пізнання — релігійний досвід — переживання,
пов’язані з відчуттям присутності у житті Вищого начала. Реалізується
він на основі визнання абсолютності релігійного віровчення.
Головне в богословсько-теологічному підході — обґрунтування та захист
релігійного віровчення, визнання вічної цінності релігії для кожної
людини і людства загалом. Теологічні пояснення релігії наскрізь
пронизані ідеями, які відображають конфесійну належність їх авторів.
Єднає їх визнання того, що релігія є особливим феноменом, результатом
взаємопричетності Бога і людини.
У процесі становлення теологічних пояснень окреслилося два підходи у
визначенні релігії: супранатуралізм та історична школа в теології.
Супранатуралізм ґрунтується на визнанні існування надприродної,
надрозумної субстанції, а релігію тлумачить як «надприродне одкровення»,
«нестворюваний феномен». Але такий погляд вступає в суперечність із
залежністю еволюції релігії від тенденцій суспільного розвитку. Саме на
це звертали увагу представники історичної школи в теологи. Найвідоміший
серед них німецький теолог, філософ, соціолог Ернст Трельч (1865— 1923)
стверджував, що релігія є водночас суб’єктивним ставленням до Бога та
об’єктивною історичною реальністю.
Згодом у теологічному релігієзнавстві заявили про себе роз’єднуюча та
об’єднуюча тенденції. Стосувалися вони відносин суспільства і релігії.
Представники роз’єднуючої тенденції стверджували, що суспільство і
релігія існують як «самостійні величини», різняться між собою. Втілена у
догматичному вченні суть релігії постає «вічними істинами»,
«позачасовими принципами», «надісторич-ним зерном». Соціальними
аспектами наділені лише явища релігії, а також релігійні організації,
установи. Прихильники об’єднуючої тенденції стверджують, що релігійні
ідеї та принципи неухильно оволодівають світською сферою, яка вже не є
позарелігійною.
Теологічному підходові до релігії (погляду «зсередини») протистоїть
філософський метод розуміння її (погляд «ззовні»).
Філософський аналіз релігії. Розглядаючи релігію з певної дистанції,
філософія прагне з’ясувати загальні її принципи та закономірності,
пізнати їх сутність. Вона сповідує критичний підхід до всього, у тому
числі й до релігії. Філософія є розгалуженою системою вчень, шкіл,
течій, напрямів. Однією з них є релігійна філософія, яка, вдаючись до
філософської методології, досягає такої самої мети, що й
богословсько-теологічний підхід до релігії. Одночасно з релігійною
філософією у XVII—XVIII ст. зароджується філософія релігії — розділ
релігієзнавства, завдання якого полягає у пізнанні, осмисленні природи,
сутності й сенсу релігійного феномену, ролі релігії у житті людини та
суспільства, її тлумачення релігії виходить за межі конкретного
релігійного напряму, релігійних конфесій. Особливість філософії релігії
полягає і в тому, що вона, будучи методологічною основою інших розділів
літературознавства, водночас синтезує, узагальнює результати їх
досліджень.
Одним із перших зосередився на філософських аспектах релігії І. Кант,
який вважав, що наукове знання про душу, Бога неможливе, але у своїй
етичній концепції застосовував ідеї душі та Бога. Філософський аналіз
релігії домінував до середини XIX ст., коли поряд з теологічним та
філософським починає формуватися науковий підхід.
Наукові дослідження релігії. Відмінність між філософським і науковим
підходами в дослідженні релігії виявляється як у предметній сфері, так і
в методах дослідження. Предметною сферою філософії є дослідження
дійсності під кутом зору світоглядних проблем. Тому філософія акцентує
увагу на світоглядних аспектах релігії. Найсуттєвіше для неї — як
вирішується у релігії проблема духовного й матеріального начал (що є
первинним): чи Бог створив світ і людину, чи людина створила у своїй
свідомості Бога. Наука вивчає релігію як одну зі сфер суспільного життя
у її взаємозв’язках та взаємодії: як формується релігія; як певні
релігійні системи пояснюють світ; які цінності, норми та моделі
поведінки вони виробляють у людей; як діють релігійні організації; які
функції виконує релігія в суспільстві.
3. Виникнення релігії
Релігія виникла на певному етапі історії суспільства, її зародження та
формування зумовлені розвитком людської свідомості. Перший етап цього
розвитку пов’язаний з появою мавполюдей і тривав до епохи
неандертальської людини (формування родової общини). Це був період
чуттєво-конкретної, безпосередньо залученої до трудового процесу стадної
свідомості. Вона не виходила за межі матеріальної практики, оскільки
духовна сфера ще не була відокремленою. Вести мову про релігію на цьому
етапі немає підстав.
У родовій общині свідомість людини вже була певною мірою свідомістю
суспільною. Людина мала світогляд, на основі якого взаємодіяла з
навколишнім світом. Первісну суспільну свідомість характеризували
наївно-реалістичні погляди на світ, які перепліталися з нереалістичними,
фантастичними. Усі вони відображалися в міфах. А міф на той час був
головним носієм інформації, його запам’ятовували і передавали від
покоління до покоління.
Міф (грец. Myfhos — розповідь, переказ) — символічне уявлення людей про
світ; витвір наївної віри, колективного художньо-образного мислення на
чуттєвому рівні; оповідання про богів, героїв.
Міф виконував роль світогляду, оскільки містив загальну оцінку світу,
формував ціннісні орієнтири, норми поведінки і діяльності. Одні вчені
ототожнюють міф і релігію, інші категорично не згодні з цим. Основою
міфологічного світогляду було уособлення природи, уподібнення її до
людини, перенесення на природу всіх людських якостей, насамперед
здатності діяти свідомо. Міфологічний світогляд формувався під час
трудової діяльності людини. Водночас розвивалося її мислення,
закладалися умови для формування системного світогляду.
Формування релігійних уявлень почалося в неандертальську епоху, яка
тривала 100—400 тис. років тому. Свідченням цього є те, що неандертальці
вже ховали померлих. На стоянці в печері Кіїк-Коба (Крим) виявлено
поховання дорослої людини і дитини. Обох було покладено на бік зі злегка
зігнутими колінами, тіла пофарбовано вохрою. В печері Тешик-Таш
(Узбекистан) було поховано дитину, навколо її черепа парами лежали роги
козла, які, можливо, були об’єктом полювання людей цього роду. В обох
випадках наявне певне ставлення до факту смерті, покійника, піклування
про нього. Можливо, тоді з’явилися уявлення про ймовірність існування
людини за межами реального буття.
Інші дослідники вважають, що релігійних уявлень неандертальці не мали, а
поховання вони здійснювали із санітарно-гігієнічних потреб чи визнання
авторитету в общині жінки-матері, яка захищала свою дитину і після її
смерті.
Релігійні уявлення були властиві кроманьйонській людині, залишки якої
знайдено в 1868 р. у печері Кро-Маньон (Франція). її існування датується
пізнім палеолітом (приблизно 40 тис. років тому). Вона вже була «homo
sapiens» — людиною розумною. Кроманьйонці застосовували вдосконалені
засоби полювання, будували землянки, носили одяг, жили кровнородинною
общиною. У цей час панував матріархат.
Неподалік м. Іркутська у долині р. Біла (с. Мальта) на кроманьйонській
стоянці виявлено поховання дитини з численними прикрасами — намистом,
браслетами тощо. Тіло було пофарбовано червоною вохрою. Очевидно,
кроманьйонці мали уявлення, що й після смерті людина десь існуватиме, її
зв’язок з родом не перерветься.
Формування релігійних уявлень людей не було одномоментним, процес тривав
упродовж 20 тис. років, охоплюючи останній період доби розкладу
первіснообщинного ладу і початковий період класового суспільства.
4. Основні теорії походження релігії
Спроби пізнати походження, сутність, розвиток релігії були започатковані
давно. Більшість віруючих і духовенства стверджує, що релігію подарував
людству Бог, вона є вічною і незмінною, саме їхня релігія істинна і не
потребує знань щодо її походження. Але, попри це, існує загальновизнана
історія релігій, яка фіксує початок кожної з них. Залежно від
концептуальних засад сформувалися різні теорії походження релігії.
Теологічні теорії походження релігії. Вони ґрунтуються на твердженнях
про надприродні причини та обставини походження релігії.
Традиціоналістська теорія. Згідно з нею релігію відкрив людям
безпосередньо Бог. У християнстві це викладено в біблійній оповіді про
спілкування перших людей Адама та Єви в раю з Богом, а також про
надприродні контакти з Богом Мойсея, інших біблійних персонажів.
Базуючись на беззастережній вірі, вона не спирається ні на які
аргументи, не апелює до розуму.
Такий підхід властивий давній філософії. Так, давньогрецький мислитель
Платон (428—348 до н.е.) вважав, що існують реальний світ речей і світ
ідей, які відображають ці речі. Світ ідей сповнений ідеєю Єдиного. Воно
є особливою субстанцією всього світу, його витоком і основою, не має ні
початку, ні кінця, жодних ознак, не потребує простору і руху, бо для
руху потрібні зміни, а Єдине — незмінне. Релігія є наслідком споглядання
людською душею ідеї Єдиного, яке втілює у собі Бога. Отже, сповнена
ідеєю Бога людська душа згадує про нього в матеріальному світі, що і є
основою релігії.
Цю теорію походження релігії пізніше розвивали мислителі, яких церковна
історія назвала святими отцями Церкви. У православ’ї це Афанасій
Александрійський (прибл. 295—373), Іоанн Златоуст (прибл. 350—407),
Іоанн Дамас-кін (прибл. 675—753), у католицизмі — Августин Блаженний
(354—430), Фома Аквінський (1225—1274).
Традиціоналістська теорія не потребує доведення, оскільки ґрунтується на
вірі. Стосується вона тільки християнства. Тому набула значного
поширення у християнському богослов’ї. Щодо походження інших релігій
християнство допускає будь-які пояснення.
Теїстична теорія. Ідейним джерелом її є теїзм, який визнає буття Бога як
істоти, принципово відмінної від світу речей і явищ, істоти абсолютної,
вищої за людину і природу, тобто надлюдської й надприродної. Бог є
джерелом усього, а отже, і релігії.
Усі варіанти теїстичної концепції єдині в головному — релігія є
результатом розумового розвитку людства. Ця теорія теж виходить із
беззастережного визнання існування Бога. її сповідувало багато визначних
мислителів, особливо у XVI—XIX ст.
Концепція вроджених ідей. Згідно з нею ідея Бога притаманна людині від
її народження. Уявлення про Бога як найдосконалішу істоту передбачає
визнання його існування: людина мислить про Бога, отже, він існує. А
мислить вона про Бога тому, що ідея Божества є провідною вродженою
ідеєю, вона існує у свідомості людини від народження і виявляється як
пізнання Бога. Найпомітнішим представником цієї концепції був
французький філософ, математик, природодослідник Рене Декарт
(1569—1650).
Богословський раціоналізм. На думку його засновника, німецького філософа
Готфріда-Вільгельма Лейбніца (1646—1716), розгортання декартівських
вроджених ідей починається під впливом досвіду, емпіричних знань.
Завдяки цьому людство прийшло до християнства — єдиної релігії
Одкровення.
Споглядальний теїзм. Започаткувавши його, німецький філософ
Іммануїл-Герман Фіхте (1797—1879) вважав, що релігія як ставлення людини
до Бога є комплексом певних почуттів, породжених усвідомленням людиною
скінченності свого буття. З цього народжується благоговіння.
Містичні теорії. їх єднає визнання надприродного походження релігії, яка
є наслідком Одкровення, але не назавжди даного людям Богом, а
результатом постійного впливу Божества на дух людини, що діє вічно.
Наприклад, німецький письменник, філософ-ірраціоналіст Фрідріх-Ген-ріх
Якобі (1743—1819) вважав, що знання Бога людині дають лише її внутрішні
почуття, які і є джерелом релігії. Людина споглядає Бога внутрішнім
зором, не тілесними, а духовними очима. Це споглядання виникає за певних
специфічних умов і потребує не розуму, а віри. Богослови, які оперують
логічними категоріями і науковими даними, до містичних концепцій
ставляться стримано.
Православно-академічна теорія. Сформувалася вона в другій половині XIX
ст. у російському богослов’ї. Засновником її був професор Московської
духовної академії Федір Голубинський (1797—1854). Згідно з цією теорією
виникнення релігії зумовлене дією двох джерел: 1) об’єктивного, що існує
поза людиною і виявляється у впливі Бога на дух людини; 2)
суб’єктивного, яке залежить від людини, від засвоєння нею цього впливу.
Для аргументації цієї точки зору використовувалася теорія вродженого
знання: свідомість містить знання, яке існує, коли душа ще до народження
тіла споглядає сутності поза межами фізичного світу, тобто Бога.
Оскільки вроджені ідеї є результатом Божественної волі, вони повинні
містити ідею Бога. Ці ідеї є релігією. Але наявність невіруючих у світі
доведеться за такою логікою пояснювати відсутністю у них вроджених ідей
про Бога. Тому стверджувалося, що не слід вважати, ніби вроджена ідея
Бога з самого початку існує у свідомості людини як уявлення чи поняття.
Вона існує навіть не як здатність утворювати поняття про Бога, а як
вроджене прагнення до нескінченного, як потреба здобуття знань про Бога.
Одкровення має дві передумови: безмежні здібності Бога; процес людського
пізнання. Під впливом Одкровення і людської розумової діяльності
твориться релігія.
Академічний теїзм використовує наукові аргументи і тому до певної міри
удосконалює богословські теорії походження релігії. Але він визнає
абсолютний пріоритет віри і не переходить межі, за якою починається
справжня наука, а прагне досягти сучасного рівня розвитку людського
мислення, осучаснити релігію.
Наукові теорії походження релігії. Головна їх особливість полягає у
намаганні пояснити релігію як результат реалізації певних потреб,
інтересів чи неспроможності людини подолати свою залежність від
зовнішніх сил.
Політико-державна теорія. Започаткована вона у V ст. до н.е.
давньогрецьким філософом Крітієм (460—403 до н.е.), який висловив
припущення, що релігія є вигадкою законодавців. її поділяв Лактацій
(250—225 до н.е.), який вважав засновником релігії римського царя
Помпілія. Цю гіпотезу розвинули гуманісти (ідейний напрям у культурі
Відродження, який обстоював право на існування незалежної від релігії
світської культури) та енциклопедисти (французькі мислителі-просвітники
Дідро, Монтеск’є, Вольтер, Руссо та ін.), які брали участь у створенні
«Енциклопедії» — першого твору, що систематизував тогочасні наукові
знання) XVII—XVIII ст. Релігію вони вважали ошуканством, вигадкою,
результатом неуцтва, свідомої нечесної змови для досягнення чиїхось
інтересів чи загального суспільного спокою.
Євгемеризм. Його автором був грецький філософ Євгемер (340—260 до н.е.),
який гадав, що релігія бере початок із вшанування й обожнювання
найдавніших царів.
Натуралістична (матеріалістична) концепція. Поставши одночасно з
євгемеризмом, вона ґрунтувалася на твердженнях, що сфера духовного,
зокрема релігія, є похідною від матеріального світу. її прихильники
вважали релігію фантастичним відображенням світу в свідомості людей.
Серед мислителів цього напряму — грецький філософ-матеріаліст Епікур
(342—270 до н.е.), який висунув гіпотезу про атомістичну будову світу,
що є вічним і нескінченним, і тому не міг бути створений богами.
Лукрецій Кар (прибл. 99—55 до н.е.) писав, що уявлення про богів виникло
зі спостережень за природою, а страх людей перед її могутніми силами
спонукає їх на спорудження богам капищ. Одному з послідовників Епікура —
римському письменнику Петронію (? — прибл. 66 н.е.) належить вислів:
«Перших богів на Землі створив страх». Так думав і засновник
матеріалістичної лінії у філософії Демокріт (460—361 до н.е.), за часів
якого було поширене твердження, що релігія виникла у давніх єгиптян від
страху перед природою, у них її запозичили інші народи. Про це писали й
історик Діодор Сицилійський (прибл. 90—21 до н.е.), письменник із
сирійського міста Са-мосата — Лукіан (прибл. 120—180).
Натуралістична концепція походження релігії прижилася в численних
теоріях як матеріалістів, так і нематеріалістів. Серед її прибічників —
англійські філософи Д. Юм, Т. Гоббс, представники німецької класичної
філософії — Г.-В.-Ф. Гегель, Ф. Ніцше, засновник «філософії життя» Л.
Фейербах, представник марксистської філософії Ф. Енгельс та ін.
Міфологічна теорія. її сповідував англійський лінгвіст Макс Мюллер
(1823—1900), який, вивчаючи мови давніх народів, зробив припущення, що
релігія бере початок з міфу про Сонце, з обожнювання Сонця. Це було
ударом по теологічній концепції, бо певною мірою заперечувало
надприродне походження релігії. Концепція Мюллера мала хитку наукову
основу, оскільки не вписувалася в історію виробництва. Міфи про Сонце
відображали перехід окремих племен до землеробства, а релігійні уявлення
існували задовго до цього.
Міфологічну теорію походження релігій сповідували брати Грімм, О.
Потебня та ін. Вона є своєрідним продовженням астральної теорії
походження релігії, представники якої вважали її виникнення наслідком
намагань давніх людей пояснити метеорологічні, астральні явища.
Анімістична теорія. Поширилася наприкінці XIX — на початку XX ст.
Засновником її був англійський етнограф, релігієзнавець Е. Тайлор. Він
вважав, що релігія сформувалася від віри в духів і в душу. Цю віру він
назвав анімізмом (лат. anima, animys — душа, дух), який пізніше було
доповнено іншими релігійними уявленнями.
Англійський філософ і соціолог Г. Спенсер виводить походження анімізму з
ідеї «двійника»: первісна людина бачила свого двійника чи двійника іншої
людини уві сні або у мареннях, і в неї з’являлася думка про подвійну
сутність людини. За іншими твердженнями, анімізм виник завдяки прагненню
первісної людини до самопізнання у філософському самозаглибленні.
Анімістична теорія спонукала до визнання розумових здібностей первісної
людини.
З критики анімізму постала концепція преанімізму, згідно з якою
найважливішими чинниками виникнення релігії є переживання, емоції.
Англійський учений Роберт Маретт (1866—1943) вважав, що анімізму
передувала віра в силу, позбавлену індивідуальності та фізичних
властивостей, не пов’язану з матеріальними тілами, яка, однак,
виявляється в них.
Теорія аніматизму. її висунули критики анімізму, стверджуючи, що
анімізму передувало одухотворення речей, всієї природи, згідно з яким
кожна річ, кожне явище має «свого господаря», «свій голос». Це був
примітивний пантеїзм — обожнювання природи. Теорію аніматизму активно
поглиблювали етнографи В. Богораз (1865—1936) і Л. Пштернберг
(1861—1927).
Теорія прамонотеїзму. Автор цієї теорії католицький монах і етнограф А.
Ланг (1841—1912) переконував, що люди споконвіку визнавали існування
єдиного Бога. Ця віра виникла з розмірковувань первісної людини щодо
своєї творчої діяльності та з традиції батьківської влади в родині. Ланг
пов’язував зародження релігії з періодом розвинутого патріархату, але
історія свідчить, що вона існувала ще за часів матріархату.
Магічна теорія. Вона постала в намаганнях англійського етнографа,
історика, релігієзнавця Джеймса-Джорджа Фрезера пояснити духовний
розвиток людства як процес, що проходить три стадії: магії, релігії,
науки. Основу первісної релігії, на його думку, становить магія, що
впливає на волю надприродних сил. Людина спочатку намагається боротися
за свій добробут з допомогою магічних засобів, але, впевнившись у їхній
неспроможності, вдається до релігії, яка виникає з магічних образів.
Переконавшись згодом у безсиллі релігії, людина «винаходить» науку.
Звідси випливає, що магія, релігія і наука є елементами одного ряду.
Насправді — це різні сфери мислення і галузі діяльності людей.
Психологічна теорія. В основу її взято тезу, що зародження релігії
зумовлене особливостями природи людини, її започаткував австрійський
психолог, автор теорії психоаналізу 3. Фрейд. Релігія, згідно з його
вченням, є наслідком психічних переживань людини в стресовій ситуації.
Духовний світ первісної людини подібний до світорозуміння
душевнохворого, бо він, як і первісна людина, вірить у силу своїх ідей.
Тому психічне передує соціальному, зумовлює, визначає його, а значить,
психічне сприйняття світу первісною людиною є джерелом її релігійного
світорозуміння.
5. Головні функції релігії
Функції релігії — способи, рівень, напрями впливу релігії на соціум,
його структурні елементи, особистість.
Функції релігії тісно пов’язані із структурою релігії, кожен елемент
якої визначає їх специфіку, дають змогу глибше, всебічніше пізнати її
особливості, вплив на соціум. Вони виявляють себе явно чи приховано
(латентно), постійно чи тільки на певних етапах історії, виражаючи
можливості релігії та її роль у суспільстві. Якщо функції релігії
окреслюють і характеризують форми, способи, напрями, рівень впливу
релігії в суспільстві, то роль релігії є наслідком реалізації релігією
своїх функцій.
Релігія задовольняє різноманітні потреби людини, але жоден із соціальних
феноменів не здатен замінити її. Саме це і визначає особливість її
функцій, серед яких виділяються: компенсаційна, терапевтична, втішальна,
світоглядна, регулятивна, комунікативна, інтегративна, дезінтегруюча,
ідеологічна, політична, правова, культуроформуюча, легітимуюча. Це дає
підстави стверджувати, що релігія є поліфункціональ-ним феноменом. Кожна
із функцій релігії є відображенням духовних потреб, інтересів індивідів,
спільнот.
Компенсаційна функція. Вона є своєрідною реакцією на різноманітні
переживання людини, забезпечуючи процес розв’язання в трансцендентному
вимірі життєво важливих суперечностей і проблем людського буття. Релігія
психологічно компенсує обмеженість, безсилля, залежність людей від
об’єктивних умов існування, наповнює змістом сенс їхнього життя, впливає
на ціннісні орієнтації, систему ідеалів, цілеспрямування.
Терапевтична, втішальна функції. Вони тісно пов’язані з компенсаційною,
оскільки забезпечують зняття психологічної напруги, відчуття
невизначеності й тривоги на індивідуальному рівні, збереження
внутрішньої рівноваги, душевного спокою, емоційного, соціального
оптимізму. Забезпечується вона внаслідок спілкування між віруючими, між
віруючими і священнослужителями в процесі культових церемоній тощо.
Світоглядна функція. її особливість полягає у виробленні своєрідної
сукупності поглядів, оцінок, норм, установок, які визначають розуміння
людиною світу, орієнтують і регулюють її поведінку.
Залежно від способів та аргументів, завдяки яким людина пояснює світ, її
світогляд може бути філософським, міфологічним або релігійним.
Релігійний світогляд включає в систему «людина — світ» комплекс
надприродних істот, зв’язків і відносин, прагне пояснити події, явища
земного буття впливом потойбічних, надприродних сил. Відповідно до цього
він розглядає і смисл життя, усвідомлення якого додає людині сил у
подоланні життєвих проблем, навіть і в сприйнятті смерті. Кожна релігія
по-своєму тлумачить цю проблему, але всі визнають те, що земне життя
людини є лише фрагментом її буття, яке після смерті продовжується у
потойбічному світі.
Регулятивна функція. Виявляється ця функція в регулюванні соціальних
відносин, вчинків віруючих через систему заборон, табу, санкцій,
стосуючись не лише їх поведінки в суспільстві, але й у сім’ї, інтимній
сфері. З цієї точки зору релігія є ціннісно-орієнтаційною і нормативною
системою. Водночас кожна релігія має свою систему цінностей, які
ґрунтуються на особливостях її віровчення.
Важливу регулятивну роль відіграє нормативна система релігії, яка
виявляється у вимогах, правилах, покликаних забезпечити реалізацію
релігійних цінностей. Норми містять у собі обов’язковість,
спонукальність. Вони бувають позитивними, зобов’язуючи до дій, або
негативними, забороняючи певні вчинки, стосунки. Стосуватися можуть усіх
послідовників віровчення, або конкретної групи (мирян,
священнослужителів). З огляду на особливості реалізації виділяють
культові (визначають порядок культових обрядів, церемоній) та
організаційно-функціональні норми (регулюють внутріцерковні,
міжцер-ковні, міжконфесійні відносини, визначають структуру релігійних
організацій, порядок виборів керівних органів, регламентують їх
діяльність, а також стосунки між віруючими і священнослужителями тощо).
Комунікативна функція. Вона спрямована на забезпечення спілкування
віруючих з Богом (молитва, інші культові дії) і між собою (під час
богослужіння тощо). Релігійна комунікація охоплює різні процеси
взаємодії: спілкування, соціалізацію, передавання релігійного досвіду,
розвиток зв’язків між окремими віруючими, між віруючими і релігійною
громадою, духовенством, між релігійними організаціями різного
віросповідання. Вона передбачає передавання, обмін інформацією, її
засвоєння, оцінку, що сприяє інтеграції (об’єднанню) чи дезінтеграції
(роз’єднанню) релігійних груп.
Інтегративна функція. Реалізація її сприяє забезпеченню стабільності в
суспільстві. На думку французького філософа, соціолога Е. Дюркгейма,
релігія діє в суспільстві як клей, допомагаючи людям усвідомити свою
моральну належність до соціуму, самовизначитися в суспільстві, а
внаслідок цього об’єднатися з близькими за поглядами, моральними
установками, віруваннями людьми, разом з ними брати участь у культових
церемоніях. Це сприяє утвердженню в суспільстві злагоди, солідарності,
згуртованості, знижує конфліктність, натомість посилює суспільну
рівновагу та гармонію суспільних відносин.
Різною мірою інтегративна функція виявляє себе на рівні суспільства,
конфесій, а також окремих релігійних громад. Найпомітнішою вона є, коли
система релігійних цінностей відповідає фундаментальним потребам
суспільства.
Дезінтегруюча функція. Суть її полягає в тому, що, об’єднавшись на
основі певного віровчення, культу, групи людей протиставляють себе іншим
соціальним утворенням, в основі яких перебувають інші віросповідування.
Це може бути джерелом конфлікту між представниками різних віросповідань,
конфесій. Часто такі конфлікти свідомо провокуються, оскільки вони
сприяють зміцненню релігійних груп, посиленню авторитету їх лідерів.
Існують конфлікти і всередині релігійних об’єднань, наприклад, між
консерваторами і реформаторами. Нерідко вони стають передумовою
церковних, конфесійних розколів, виникнення сектантських утворень. Часто
в основі релігійних конфліктів фігурують політичні, економічні інтереси.
Нерідко під релігійними лозунгами розгортаються соціальні конфлікти.
Конфлікти, які відігравали дезінтегруючу роль, не обминули жодної із
церков, конфесій. Найпомітнішими були розкол у християнстві, що призвів
у 1054 р. до розділення його на православ’я і католицизм, реформація в
католицизмі (XVI—XVII ст.), рух старообрядництва в Руській православній
церкві (XVII ст.), перипетії, пов’язані з утворенням та функціонуванням
греко-католицької церкви в Україні та ін.
Ідеологічна функція. Суть її полягає в тому, що релігія як форма
суспільної свідомості є надбудовним явищем. Вона не здатна продукувати
суспільні відносини, а лише відображати їх — виправдовувати, схвалювати
чи осуджувати. Все це відповідно позначається на свідомості мас і на їх
участі в суспільно-політичних процесах. Під впливом релігії в
суспільстві можуть домінувати конформістські (примиренські) настрої або
розгортатися соціально-політичні конфлікти.
Політична, правова функції. Значною мірою вони взаємопов’язані,
взаємозалежні з ідеологічною. Історія свідчить, що більшість церков не
обминали актуальних суспільних проблем, активно втручалися у їх
вирішення. Нерідко церква перебирає на себе управління суспільними,
державними справами (теократичні держави), в тому числі й законодавчі та
арбітражні повноваження.
Культуроформуюча функція. Реалізується вона у впливі релігії на розвиток
писемності, книгодрукування, малярства, музики, архітектури, збереження
цінностей релігійної культури, нагромадження і трансформацію культурного
досвіду. Все це відчутно впливає на формування і розвиток естетичних
цінностей, на етичні традиції віруючих, суспільства.
Легітимуюча (лат. legitimus — законний, узаконений) функція. Виявляється
вона в узаконенні певних суспільних порядків, державних інститутів,
політичних, правових і відносин, норм чи визнанні їх неправомірними.
6. Висновок
Релігія є невід’ємним елементом суспільного життя, важливим чинником
суспільних відносин. Її місце і роль у суспільній системі визначають і
функції релігії в у суспільному житті.
Релігія як феномен сформувалась у намаганнях людини пізнати особливості
буття світу, сили, що панують у ньому, а також своє місце і роль у
процесах, що відбуваються у природі, суспільстві різним чином торкаючись
її буття. У цьому процесі вона прийшла до розуміння існування у Всесвіті
Вищих Сил, які по особливому освітлюють людську душу, завдяки яким
людина вивищується над собою і, пізнаючи Бога, починає відчувати його
буття в собі.
Деякі вчені тлумачать релігійну віру переважно як інтелектуальний
феномен, акцентуючи на змістовому характері релігійних уявлень. На їх
погляд, релігія є переважно міфологічно. Системою, а формування
релігійної свідомості починається із зародження релігійних уявлень, які
постають у чуттєво-зорових образах. Їх джерелом є природа, суспільство,
людина. На основі цих образів формуються розумові конструкції: поняття,
судження, висновки.
Розходження у поглядах релігієзнавців починаються з тлумачення джерела
цих почуттів (любов, страх). Богословсько-теологічна думка в
релігієзнавстві пов’язує ці почуття з надприродним джерелом, “із
зустріччю віруючого з божеством, священним”. Представники психології
релігії вважають, що питання про природне та надпридне джерело
релігійних переживань не підлягає науковим методам пізнання. Прихильники
атеїстичної течії стверджують, що людські почуття можуть стати
релігійними, якщо вони спрямовані на фантастичні істини, зв’язки та
відношення.
Зібрати вичерпну інформацію про всі релігії світу, яких натепер
зафіксовано до 5 тис., ще не вдалося нікому, відповідно ще не вироблено
оптимальної класифікації. Пізнання феномену релігії, особливостей
сучасних національних, світових релігій неможливе без осмислення
відомостей про первісні форми вірувань.
Використана література
Академічне релігієзнавство – Київ. 2000 р.
В.І. Лубский, В.І. Теремко, М.В. Лубська – релігієзнавство підручник –
Київ “Академвидав”. 2006 р.
Ю.А. Калінін, Харьковщенко Релігієзнавство підручник – Київ “Наукова
думка” 2002 р.
В.І. Лубский – Релігієзнавство – Київ, 1997 р.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
