.

Історія розвитку гомеопатії (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
192 2021
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Історія розвитку гомеопатії

ПЛАН

Вступ

1. С.Ганеман – засновних сучасної гомеопатії

2. Відкриті принципи гомеопатії за Ганеманом. Подальший розвиток
гомеопатії

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Історія нараховує чимало прикладів, коли видатні лікарі минулого
говорили про те, що подібне можна лікувати подібним.

Гіппократ вперше сформулював цей принцип, як одну зі складових
лікувальної практики. Як і личить великим, Гіппократ не виділяв принцип
подоби в якості єдино правильного, і висловлювався за грамотне
застосування його в сукупності з принципом протилежного. Людству
знадобилося кілька століть, щоб прийти до аналогічних підходів у
медицині.

Своєрідну інтерпретацію принципу подоби ми знаходимо в медицині Сходу.
Застосування лікарських рослин у древній індійській медицині будувалося
на цьому принципі. Так, для лікування кісток використовувалися корені,
стовбури – для лікування м’язів, кора – для лікування шкіри, гілки –
судин, листя – шести порожнинних органів, квіти – п’яти органів чуття,
плоди – п’яти щільних органів. Не важко помітити, що в даному випадку
провідну роль відіграє деяка анатомічна подібність рослин і людського
організму.

Цікаво, що схожих поглядів дотримувався і Теофраст фон Гогенгейм,
видатний лікар Середньовічної Європи, відомий більше під псевдонімом
Парацельс. Саме йому людство зобов’язане відкриттям протизапальних
засобів, зокрема ацетилсаліцилової кислоти.

Займаючись лікуванням ревматизму, Парацельс помітив, що дана хвороба
часто виникає в результаті переохолодження ніг у холодній воді.
Ґрунтуючись на принципі подоби, він припустив, що верба, яка росте у
воді і чудово себе при цьому що почуває, повинна мати якісь захисні
властивості проти «міазму» ревматизму.

І дійсно, даючи своїм хворим відвари вербової кори, Парацельс істотно
поліпшив їх стан.

Надалі вчені, вивчивши склад вербової кори спочатку одержали з природної
сировини, а потім навчилися синтезувати речовини з могутньою
протизапальною дією. По родовому імені верби – Salix – ці речовини стали
називатися саліцилатами, і до нашого часу дійшли у виді
ацетилсаліцилової кислоти, або аспірину.

Таким чином, ми бачимо, що ще в далекій давнині існував підхід до
призначення лікарських засобів за принципом подоби.

1. С.Ганеман – засновних сучасної гомеопатії

Однак своїм народженням і початковим, найважливішим етапом розвитку
гомеопатія, як наука, зобов’язана німецькому лікарю Самуілу Ганеману.
Саме він уперше сформулював основні принципи гомеопатії, уклав довідник
лікарських засобів (Materia Medica) і виробив поняття гомеопатичної
конституції і теорію миазмов.

Самуіл Ганеман народився в місті Мейссені (Саксонія) у 1755 році, 10
квітня, у небагатій багатодітній родині живописця по порцеляні.

З дитячого років, навчаючись в школі, він виявляв незвичайні здібності
до наук. Особливо його захоплювали медицина й аптечна справа, а також
іноземні мови. До моменту закінчення школи Ганеман знав кілька іноземних
і античних мов, а випускний твір назвав «Про дивну побудову людської
руки».

Блискуче закінчивши школу, у 1775 році Ганеман поступає на медичний
факультет Лейпцігського університету, продовжуючи і там вражати своїх
учителів видатними здібностями і старанністю.

Через недостачу засобів Ганеман змушений був перервати свою освіту і
пішов на службу як домашній лікар і бібліотекаря до губернатора
Трансільванії барону Брукеншталя в місті Германштадті.

Відновити навчання Ганеману вдалося тільки через два роки, але в
Ерлагені, де життя було дешевше.

Закінчивши університет у 1779 році і захистивши при цьому дисертацію про
судорожні стани, Ганеман починає свою лікарську практику.

До 1790 року, працюючи в різних містах, Ганеман досяг популярності,
завдяки успішній лікарській практиці, а також науковій праці і
перекладам іноземної медичної літератури.

У 1790 році Ганеман почав переклад «Лікознавство» Куллена, що зіграло
важливу роль у виникненні гомеопатії.

А саме. Переводячи статті кулленівського «Лікознавства» про дію хіни, що
тільки стала з’являтися в той час як засіб лікування малярії, Ганеман
помітив, що симптоми хінного отруєння дуже схожі з клінічною картиною
малярії. Характерна лихоманка з періодичністю в 3-4 дня, тремтіння без
ознобу, спрага, притуплення почуттів, скутість у суглобах, неприємне
відчуття онімілості – усі ці симптоми були відомі Ганеману по собі. Він
сам колись переніс малярію.

Зацікавивши виявленим ним феноменом, Ганеман починає самовідданий
експеримент, приймаючи усередину великі дози хінної кірки з метою
підтвердити або спростувати факти, викладені в статті. Все підтвердилося
з великою точністю.

Такий розвиток подій підштовхнув Ганемана до вивчення клінічної картини
отруєння іншими отруйними речовинами. З цією метою він пішов на
безприкладний по своєму науковому героїзму крок, випробуючи отрути на
собі. У наслідку, у період викладання в Лейпцігському університеті, у
Ганемана з’явилися однодумці й учні, які включилися в дослідження. Перші
60 засобів увійшли до складу «Чистого лікознавства», що вийшло у
чотирьох томах у той період.

Одночасно Ганеман порівнював картину отруєння із симптомами усіх відомих
захворювань, і якщо відбувалися збіги, то намагалися такі захворювання
лікувати, нерідко домагаючись при цьому успіху.

Однак успіх лікування багато в чому залежав від того, як зовні виглядала
людина, від її психічних особливостей, від його харчових прихильностей,
а також від того, у яких обставинах і від чого поліпшується або
збільшується протікання захворювання. На ті саме ліки гарні реагували,
як правило, тільки люди з подібними зовнішніми і психічними даними і
характерними модальностями симптомів хвороби. Цей факт дозволив Ганеману
сформулювати поняття про конституціональний тип лікарського засобу.

Обрані для використання в лікуванні токсичні речовини розводилися до
дуже низької концентрації в розчині або порошку. Ганеман помітив, що чим
більше він розводив речовину, тим слабкіше ставали її токсичні
властивості. У той же час цілюща сила наростала. Було відзначено, що
цілюща сила тим більша, ніж інтенсивніше і довше відбувається
струшування посуду, у якій розводилася речовина.

Виходячи з отриманих експериментальних даних, Ганеман сформулював
основні принципи нового методу лікування.

2. Відкриті принципи гомеопатії за Ганеманом.

Подальший розвиток гомеопатії

Перший принцип: similia similibus curentur, що в переводі з латині
означає «подібне лікується подібним». Сам же метод лікування одержав
назву «гомеопатія» – «подібний хворобі».

Другий принцип: щоб одержати ліки, потрібно сильно розвести вихідну
отруйну речовини, одночасно роблячи енергійне струшування посудини. Цей
процес одержав назву потенціювання чи динамізації.

Третій принцип: для того, щоб визначити конституціональний тип ліків,
необхідно провести його іспит на групі здорових людей.

Згодом кількість пацієнтів, вилікуваних Ганеманом і його учнями,
зростало, що послужило до невиправданої слави гомеопатії.

Немаловажну роль у популяризації гомеопатичного методу лікування зіграло
успішне застосування гомеопатичних препаратів у ході епідемії холери в
1831 році. Відсутність антибактеріальних препаратів у вісімнадцятому
столітті робило цю страшну хворобу практично фатальної, порятунком була
тільки втеча з вогнища поразки. Ганеман і його сподвижники, самовіддано
вступивши в боротьбу за здоров’я і життя співгромадян, врятували від
неминучої загибелі багатьох хворих, чим значно зміцнили авторитет
гомеопатії в усьому світі.

Результатом великої багаторічної роботи Самуіла Ганемана з’явилися його
книги «Органон лікарського мистецтва» (шість редакцій), «Чисте
лікознавство», «Хронічні хвороби», «Про гелеборизмі древньому»,
«Досвідчена медицина», «Ескулап на вагах» і багато хто інші.

Ганеман помер на 89 році життя, 2 липня 1843 року в Парижі, де і
похований на цвинтар Пер-Лашез.

З його смертю розвиток гомеопатії не зупинився, і було продовжено його
учнями в усьому світі. Популяризацією гомеопатії займалися не тільки
професійні лікарі, але й ентузіасти, які не мали медичної освіти.
Прикладом може служити розробка одержання десяткових розведень
препаратів російським поміщиком Корсаковим, чиє ім’я спосіб носить
дотепер.

Серед видатних гомеопатів, які внесли значний внесок у розвиток науки,
варто згадати Кента і Герінга, які розробили систему реперторизації і
склали повні багатотомні довідники – реперторіуми. Відомий також закон
зворотного розвитку хвороби, сформульований Герінгом.

Імена Фаррингтона, Шаретта, Берике, Адольфа фон Гергардта, Альфонса
Штигеле, Аллена, Юза і багатьох інших прикрашають галерею світової
гомеопатії.

Розвиток гомеопатії в Росії та Україні також має майже двовікову
історію, тобто берет початок практично з моменту її відкриття.

Серед перших російських та українських міст, у яких з’явилися перші
зародки гомеопатії, можна назвати Санкт-Петербург, Москву і Київ.

Вважається, що вперше в Росії гомеопатія з’явилася в Санкт-Петербурзі в
1821-23 р., дійшовши до нас з Європи через Польщу і Прибалтику.

Засновником гомеопатичної практики в Санкт-Петербурзі вважають доктора
Біжеля, професора, члена Санкт-Петербурзької медико-хірургічної
академії, сімейного лікаря Його Імператорської Високості Костянтина
Павловича. Перу доктора Біжеля належить переклад на російську мову праць
Ганемана (шість томів «Чистого лікарського речесловоства»), озаглавлене
«Розгляд лікувальної методи, називаний Гомеопатією».

Як і в Європі, сильним поштовхом у розвитку гомеопатії в Росії та
Україні послужила епідемія холери в 1831 році. Велику роботу зі збору
статистичних даних провів ентузіаст гомеопатії, що не мав медичного
утворення, адмірал Мордвінов. З цих даних свідчить, що з 1273
зареєстрованих хворих холерою, яких лікували гомеопатією, померло 108
чоловік, що складає менше 8%.

Імовірно, такий успіх гомеопатичного методу привів до того, що при
заступництві прихильно набудованого до гомеопатії Імператора Миколи
Павловича в Державній Раді було розглянуте питання і 26 вересня 1833
року прийнята постанова про дозвіл практики лікарів гомеопатів і про
відкриття гомеопатичних аптек.

Перша в Росії гомеопатична аптека була відкрита в Санкт-Петербурзі
Федором Карловичем Бахманом у 1834 році.

У 1935 році з’явився переклад на російську мову «Органона» Ганемана.

Великий внесок у розвиток гомеопатії в Росії внесли доктора Герман і
Даль, що сприяли впровадження гомеопатичного методу в лікарняній
практиці.

Доктор Даль, більше відомий широкому колу читачів, як автор «Тлумачного
словника російської мови», завдяки своїй тодішній службі в Міністерстві
внутрішніх справ сприяв відкриттю особливих гомеопатичних відділень у
петербурзьких лікарнях для робітників.

З ім’ям лікаря В.В.Дерікера птв’язаний вихід у світ в 1861 році «Журнал
гомеопатичного лікування» і створення в 1868 році «Товариства лікарів
гомеопатів». З цього часу стала виходити у великій кількості література
по гомеопатії.

Роком раніше в 1867 році вийшов у світ переклад на російську мову
монографія доктора Вильмара Швабі «Посібник з виготовлення гомеопатичних
лік». З тих пір і по нинішній момент це керівництво використовується в
якості неофіційної гомеопатичної фармакопеї.

У 1870 році на засоби «Товариство лікарів гомеопатів» у Санкт-Петербурзі
на Невському проспекті, будинок 82 відкритий гомеопатична лікарня для
прихожих, котра існує дотепер у виді Санкт-Петербурзької міської
гомеопатичної поліклініки №82.

Після смерті В.В. Дерікера єдиний гомеопатичний табір розпадається на
два відособлених товариства – «Товариство лікарів гомеопатів» і
«Товариство послідовників гомеопатії», що складається з немедиків.
«Товариство лікарів гомеопатів» очолює Б.Б.Герінг, будучи редактором
«Журналу Санкт-Петербурзького товариства лікарів гомеопатів».

У 1888 році главою «Товариства» стає Л.Е. Бразоль, які зробив чималий
внесок у розвиток гомеопатії в Росії: читання лекцій про гомеопатію у
великій аудиторії Педагогічного Музею, редагування «Гомеопатичного
вісника», практична діяльність.

У 1913 році відбувся I Російський з’їзд гомеопатів. На той час
Товариство лікарів гомеопатів вступило в Міжнародне співтовариство.

Післяреволюційний період розвитку гомеопатії в Росії та Україні був дуже
складним, що пояснювалося негативним відношенням з боку Міністерства
Охорони здоров’я й особисто міністра Петровського до гомеопатії. Під
тиском репресій у тридцяті роки було розпущено Російське гомеопатичне
товариство.

Однак, незважаючи на складності, були видані в машинописному варіанті
праці З.І. Головач, В.М. Персона, Т.Н. Гранікової. У 1923 році
відновлюється Товариство лікарів гомеопатів, що самостійно проіснувало
до 1935 року, коли відбулося злиття московського і ленінградського
Товариства у Товариство гомеопатів РСФСР.

У 1927 і 1936 р. читався навчальний цикл по гомеопатії. Велася наукова
праця під керівництвом В.М. Персона. Зав’язано відносини з Міжнародною
гомеопатичною Лігою, Н. Габрилович обирається віце-президентом.

В роки Великої вітчизняної війни лікарі гомеопати, як і більшість колег,
ішли на фронт, працювали в госпіталях і на передовий. У цей час у
Ленінграді працювала одна гомеопатична аптека.

Після війни діяльність гомеопатів у нашій країні відновилася.

У 1958 році було організовано Московське науково-медичне товариство
гомеопатів під головуванням В.І.Рибалки. При цьому товаристві
функціонували навчальні курси для лікарів, на яких викладали такі
видатні вітчизняні гомеопати, як Н.М. Вавилова, А.Ф. Александров, В.І.
Варшавський, С.А. Мухін, К.В. Грачов, Г.М. Ліпницький, М.Ф. Фельдман.

Однак гоніння на гомеопатію були з новою силою відновлені в 1968 році,
коли вийшов наказ Міністерства Охорони здоров’я СРСР №610 «Про посилення
контролю за роботою і регламентацією подальшої діяльності
лікарів-гомеопатів і застосуванням у лікувальній практиці гомеопатичних
лікарських засобів». Були заборонені до відпустки багато кращих
гомеопатичних препаратів, такі як, наприклад, аконіт, усього близько 50
найменувань. Товариству лікарів-гомеопатів було запропоновано самостійно
розпуститися.

Незважаючи на напівлегальне положення, що протривало майже 15 років, у
Москві, Ленінграді і Києві продовжували працювати гомеопатичні
поліклініки, а в інших містах колишнього СРСР практикували окремі
лікарі-гомеопати.

В даний час гомеопатія випробує новий підйом, який розпочався наприкінці
80-х років, що зв’язано зі зростаючим інтересом лікарів і пацієнтів до
методів лікування, що щадять, виробленням нових підходів до
гомеопатичного лікування, залучення наукомістких технологій у
виробництві препаратів.

Висновок

Отже, гомеопатія – це цілісне доповнення до традиційної, або
алопатичної, медицини. Гомеопатія спирається на свою власну систему
лікування організму, лікувати весь організм, а не окрему його хворобу.
Вилікування настає при використанні надзвичайно малої кількості тієї ж
самої речовини, яка у великих дозах здатна викликати симптоми даного
захворювання у здорової людини. Якщо дати хворому невелику дозу
сильнодіючої речовини, почнеться стимулювання природного відгуку
організму – те, що Ганеман називав жагою до вилікування або життєвою
силою, – і наступить самовилікування.

Гомеопатія – це науковий цілісний метод індивідуальної терапії.
Гомеопатичне лікування метою якого є стимуляція організму до
самовилікування шляхом впливу на клітинному енерго-інформаційному рівні
надто малих доз речовин, здатних у великих дозах викликати подібні
симптоми у здоровому організмі. Вплив на внутрішні процеси саморегуляції
організму з допомогою ліків, підібраних строго індивідуально із
врахуванням реакції конкретного хворого. Крім безумовної ефективності
впливу, гомеопатичні ліки мають ряд переваг перед синтетичними
фармацевтичними препаратами: не викликають звикання і фармакологічної
залежності, так як не включаються в обмінні процеси організму; не
виявляють алергічної дії на організм внаслідок застосування надзвичайно
малих доз діючої речовини; можливість виникнення побічних ефектів
зведена до мінімуму. Гомеопатичні ліки відновлюють енергетичний баланс і
активують його природні захисні сили, не накопичуються в організмі, не
викликають звикання і залежність, практично виключено виникнення
побічних ефектів.

Гомеопатія – це м’яке та ефективне мистецтво зцілення; мистецтво, яке
використовує науково обґрунтовану та емпірично перевірену методику.
Шляхом впливу на енергетику пацієнта, гомеопатичні препарати ніжно
заставляють організм відновлювати його здоровий стан. Кожний
гомеопатичний препарат призначають окремо в мінімальній кількості для
стимулювання відгуку організму. Це дозволяє проводити лікування без
ускладнень і скрупульозно спостерігати за результатами.

Список використаної літератури

Енциклопедія здоров’я. – М., 2001.

Костинська Н. Гомеопатія в Україні // Холістична медицина в Львові. –
Львів, 2002.

Нетрадиційні методи лікування. – М., 2000.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020