Конституційне право зарубіжних країн як галузь права, наука та навчальна дисципліна (реферат)

РЕФЕРАТ

на тему:

Конституційне право зарубіжних країн як галузь права, наука та навчальна
дисципліна

ПЛАН

Вступ

1. Конституційне право як галузь права в зарубіжних країнах

2. Конституційне право зарубіжних країн як наука

3. Конституційне право зарубіжних країн як навчальна дисципліна

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Конституційне право зарубіжних країн розглядається з трьох точок зору —
в таких аспектах, як галузь права конкретних держав, як наука і як
навчальна дисципліна у системі вищої юридичної освіти.

Конституційне право в кожній зарубіжній країні — це основоположна,
фундаментальна галузь усієї національної системи права. Як і будь-яка
інша галузь права, вона являє собою сукупність конституційно-правових
норм, що закріплюють економічну, політичну й соціальну основи держави;
права та обов’язки громадян (підданих);. форми правління, державного
устрою; політичний режим; організацію, компетенцію і порядок діяльності
вищих і місцевих органів державної влади й управління; виборче право і
виборчу систему.

Дані норми установлюються органами вищої державної влади і виражають
волю пануючих у суспільстві соціальних верств. Такі правові норми
закріплюються в системі конституційних актів і спираються на примусову
силу держави.

1. Конституційне право як галузь права в зарубіжних країнах

Визначаючи предмет державного права як галузі в системі національного
права, слід звернути увагу на те, що вся сукупність норм державного
права розділяється на окремі групи норм — певні правові інститути із
стійкою сукупністю однорідних норм, які регулюють конкретний вид
суспільних відносин. Це зумовлює структуру державного права як галузі
відповідної національної системи права.

Конституційне право як фундаментальна галузь права становить основи
адміністративного, фінансового, цивільного, кримінального, екологічного
права та ін.

Конституційно-правові відносини, їх предмет і склад. Конституційне
право, як і будь-яка галузь національного права, має свій окремий об’єкт
регулювання. Це усталена сукупність різноманітних суспільних відносин,
які складаються у процесі здійснення державної влади, порядку її
формування та взаємодії між законодавчою, виконавчою та судовою гілками
влади. Дані відносини набувають правового характеру і перетворюються на
конституційно-правові, оскільки вони врегульовані нормами
конституційного права.

Суб’єктами конституційних правовідносин вважаються такі учасники
соціальних зв’язків у сфері здійснення державної влади, які мають
конституційну правосуб’єктність і відповідний правовий статус.
Традиційно — це глава держави (президент, монарх, президія
представницького органу влади); парламент, його палати, голови палат,
депутати; уряд, прем’єр-міністр, міністерства, центральні відомства,
міністри; органи конституційного нагляду, Конституційний Суд; місцеві
органи влади та управління, муніципалітети; федеральні органи державної
влади; громадяни (піддані).

Правовий статус суб’єктів конституційних правовідносин відзначається
різноманітністю свого складу і широтою сфер правового регулювання.
Насамперед необхідно згадати конституційні правовідносини, що
складаються між центральними органами державної влади, наприклад між
главою держави і парламентом, парламентом і урядом, між главою держави
та урядом у випадках контрасигнатури прем’єром чи міністрами актів
монарха чи президента; між главою держави, парламентом і урядом, з
одного боку, та органами конституційного нагляду — з другого, у порядку
опротестування останніми нормативно-правових актів, прийнятих згаданими
центральними органами влади.

Значна кількість конституційних правовідносин існує у федеративних
державах між союзом в особі його органів державної влади та окремими
суб’єктами федерації, між окремими членами федерації тощо. Між
центральними органами державної влади та муніципалітетами конституційні
правовідносини складаються через здійснення “адміністративної опіки”,
внаслідок розпуску муніципалітетів, усунення від посади мерів, при
вирішенні муніципальних спорів тощо.

Чільне місце посідають конституційні правовідносини між громадянами
(підданими), з одного боку, та центральними органами державної влади — з
другого, які виникають під час виборів, проведення референдуму чи
плебісциту, при запровадженні у життя народної ініціативи. Не менш
важливе значення мають конституційні правовідносини, що складаються між
громадянами та муніципалітетами на виборах до органів місцевого
самоврядування, при відкликанні членів муніципальних рад тощо.

Об’єкт конституційних правовідносин — це різного роду обставини, або
фактичні умови, що потребують юридичного опосередкування. В юридичній
науці під об’єктом правовідносин розуміють два його рівні (аспекти):
безпосередній і зовнішній. Об’єктом конституційних правовідносин є те,
на що спрямований правовий вплив у конкретному соціальному зв’язку.
Даними об’єктами виступають воля і свідомість суб’єктів — учасників
правовідносин. Наприклад, з появою правотворчих правовідносин важливо
завжди повніше враховувати інтереси, волю і рівень свідомості суб’єктів,
які беруть участь в обговоренні та прийнятті закону. Зокрема, у
виборчому процесі результат багато в чому залежить від того, як
враховуються інтереси, воля і свідомість виборців, рівень їхнього
психічного стану.

До об’єктів конституційних правовідносин належать законодавча,
установча, контрольна діяльність представницьких органів влади,
правотворча діяльність уряду, вибори представницьких органів держави,
референдум, порядок здійснення прав і свобод громадян, нагляд і контроль
за місцевими органами влади та управління.

Розкриваючи сутність і зміст конституційних правовідносин, необхідно
звернути увагу на те, що вони, на відміну від інших, завжди мають
політичний характер, оскільки всебічно пов’язані з різноманітною
діяльністю держави.

Отже, конституційні правовідносини, що складаються у порядку здійснення
державними органами своїх повноважень, однозначно мають політичний
характер. Саме така властивість конституційних правовідносин визначає їх
фундаментальну природу й особливе місце в системі правовідносин.

Джерела конституційного права. Під джерелами конституційного права слід
розуміти відповідні нормативні акти.

Основоположними джерелами конституційного права зарубіжних країн, які
містять вихідні нормативні приписи, є конституції. Як правило, вони
закріплюють лише головні правові принципи і важливі нормативні
установлення в кардинальних сферах життєдіяльності суспільства: правовий
статус громадян, систему та повноваження органів державної влади,
основні принципи виборчої системи та виборчого права тощо. Причому
конституції інколи залучають лише загальні приписи і не торкаються
деяких нагальних проблем у сфері державного життя, тим самим залишаючи
їх вирішення на розсуд уряду чи адміністрації.

Взагалі норми конституцій не охоплюють усієї різноманітності відносин,
які складаються у процесі здійснення державної влади, і тому
доповнюються цілою низкою інших нормативних актів, насамперед
конституційними законами, сутність яких полягає в тому, що вони, хоча й
не є складовими частинами самої конституції, але регулюють відносини
виключно конституційно-правового характеру і функціонують як доповнення
нормативними приписами до конституційного права. Це закони про виборче
право; про повноваження парламенту, його палат і парламентських
комітетів, комісій; про уряд; про правове становище особи; про порядок
введення надзвичайного стану тощо.

Іншу групу джерел зарубіжного конституційного права утворюють
законодавчі акти, що поєднують у собі органічні та парламентські закони.

Важливе значення в системі джерел конституційного права зарубіжних країн
мають підзаконні нормативні акти. До цієї групи належать нормативні акти
глав держав та уряду:

До наступної групи нормативних приписів можна віднести три окремих
джерела конституційного права: судові прецеденти, правові звичаї та
правотлумачні акти.

В англосаксонській правовій системі судовий прецедент дістав назву
“загальне право”, яке притаманне не тільки конституційному праву, а й
іншим галузям права.

У багатьох зарубіжних країнах джерелом конституційного права є правовий
звичай. Це норми, які складалися у практиці здійснення державної влади,
відігравали роль прецеденту, але не дістали законодавчого або судового
закріплення. Не можна не звернути уваги на специфічну форму звичаєвого
права, яке містить окремі норми конституційного права. До них належать
два джерела: Біблія — основа канонічного права — та Коран, що визначає
загальний зміст мусульманського права.

Джерелами конституційного права є також правотлумачні акти, що офіційно
роз’яснюють відповідні приписи конституції та конституційних законів. Ця
форма джерела права, поширена в англосаксонських державах. Тлумачення
закону здійснюється або главою держави, або судами. Предметом тлумачення
є як окремі статті конституції, так і приписи конституційних Законів.

Джерелом державного права можуть бути різноманітні юридичні доктрини,
тобто авторитетні погляди на теоретичні принципи вчених-державознавців.

2. Конституційне право зарубіжних країн як наука

Конституційне право зарубіжних країн як наука являє собою цілісну
систему теоретичних узагальнень, що досліджує національне конституційне
право кожної держави, вбачаючи у ньому фундаментальну галузь правової
системи. Ця наука вивчає всі основні інститути державного права як з
точки зору їх особливого, так і загального з огляду на схожість за
змістом окремих інститутів права світової системи. До того ж у зв’язку з
даним співвідношенням загального й особливого має визначитися і єдине
-г-. окремі інститути національного конституційного права. Наприклад,
порівнюючи конституційне право Німеччини та Франції, слід зазначити
загальне— належність до романо-германської,правової системи, а також
особливе у змісті правових інститутів президентства, у виборчих
системах. Певною мірою таке порівняння спричинено умовами розвитку
держав і характером формування конституціоналізму як загального
наукового напряму.

Перші спроби наукового пояснення питання про те, що має вивчати
конституційне право як наука, зробили представники формально-юридичної
течії, яка склалася у XX ст. Відомі представники так званої історичної
школи права (Г. Еллінек — у Німеччині, А. Есмен — у Франції, Ф.
Ко-кошкін — у Росії та ін.) стверджували, що конституційне право повинно
бути тільки юридичною наукою, незалежною від будь-якого філософського та
соціологічного впливу.

Крайнім виразом юридичного напряму є чиста теорія права Г. Кельзена, за
якою безпосередньо ототожнюється держава і право та вважається, що
держава — це не що інше, як система правових норм, і, отже,
конституційне право — ядро цієї системи.

На початку XX ст. виник соціологічний напрям, який на перше місце
висунув не юридичні поняття, а питання про політичне призначення тих або
інших конституційно-правових інститутів. З точки зору представників цієї
школи, держава — це, по-перше, орган централізації економічного життя,
по-друге, — суспільство, де існує поділ на керуючих і керованих, на
владних і підвладних. Згодом на основі даного напряму утворилася так
звана політична наука, безпосередньо розроблена французькими викладачами
конституційного права, яка фактично замінила колишнє державознавство. За
своїм обсягом політична наука виходить далеко за традиційні межі
державно-правового регулювання, оскільки об’єктом її дослідження є не
тільки безпосередньо конституційні інститути, а й такі, як профспілки,
система лобізму, церква, різні об’єднання, преса і т. ін. В основу
покладено вчення про роль політичних партій у конституційному устрої.

Сучасна наука конституційного права має як політичний характер, оскільки
об’єктом її дослідження є найважливіші політичні інститути (державна
влада у сукупності з іншими: статус особистості, виборчі системи тощо),
так і юридичний характер, тому що у переважній більшості об’єктом
дослідження є система правових нормативних приписів конституцій і
конституційних законів тієї чи іншої держави. Крім того, у державному
праві як науці застосовують відповідні юридичні методи пізнання: прийоми
систематизації чинного законодавства, його юридичного аналізу та
тлумачення. У сукупності все це і визначає юридичний і
соціально-полїтичний характер власне науки конституційного права
зарубіжних країн.

На наш погляд, певний інтерес становлять міркування про систему науки
порівняльного правознавства одного з її засновників — Рене Давіда.
Узагальнюючи досвід міжнародних правових поглядів, він запропонував
класифікувати систему на англосаксонську, романо-германську,
релігійно-традиційну та радянську. В основу своєї класифікації він
поклав аналітичний метод узагальнення найбільш істотних характеристик
тієї чи іншої правової сім’ї. Слід зазначити, що наука порівняльного
правознавства була започаткована у відомому французькому університеті —
Сорбонні — ще 1905 року з лекції професора Раймона Салейля, згодом вона
дістала загальне визнання, розвинулася в усіх країнах світу і
сформувалася у відповідні міжнародні наукові центри — Інститут
порівняльного права у Барселоні, Міжнародний інститут порівняльного
права в Гаазі та інших державах, кожний з яких систематично провадить
наукові конференції та видає журнали. Крім того, у практику законодавчої
діяльності кожної сучасної держави увійшло обов’язкове правило: під час
опрацювання будь-якого нового законопроекту до нього неодмінно додаються
тексти аналогічних законів, прийнятих в інших державах, з відповідними
супровідними поясненнями.

3. Конституційне право зарубіжних країн як навчальна дисципліна

Узагальнюючи дані науки та зміст конкретних конституцій, конституційне
право зарубіжних держав як навчальна дисципліна має також
порівняльно-правознавчий характер. Тому воно будується за системою, яка
дає змогу, з одного боку, узагальнювати найбільш характерні (істотні)
риси конституцій усіх зарубіжних держав, а з другого — аналізувати
особливості відповідних національних конституційних систем, підкреслюючи
специфіку того чи іншого інституту конституційного права, правового
статусу особи, політичної системи та системи органів держави, їх
правового становища і т. ін.

Згідно з таким підходом стосовно узагальнення інформації будується
система навчального курсу, де чітко розмежовані загальна й особлива
частини.

Загальна частина містить питання щодо поняття та сутності конституцій,
конституційно-правової основи суспільного ладу, конституційно-правового
статусу людини та громадянина, форми правління, виборів і референдуму,
системи вищих органів влади тощо.

Особлива частина присвячується докладному аналізу та узагальненню
конституційного права окремих держав світового співтовариства: США,
Англії, Франції, Німеччини, Італії, Японії, Канади, Швеції, КНР, Польщі,
Болгарії, Куби, В’єтнаму, Індії та ін. Причому інформація узагальнюється
по кожній державі з урахуванням системи, що пропонується у загальній
частині курсу.

Будова навчального курсу на засадах порівняльного методу передбачає
органічне сполучення загального й особливого, властивого різним
конституційним системам, з одночасним використанням аналітичних і
синтетичних способів дослідження кожної правової системи. Крім того,
слід особливо підкреслити, що вивчення загальних закономірностей,
притаманних зарубіжним державам, можливе тільки на основі пізнання
певних конституційно-правових систем та узагальнення правозастосувальної
практики, що склалася за конкретно-історичних умов.

Висновок

Отже, конституційне право, як і будь-яка галузь національного права, має
свій окремий об’єкт регулювання. Це усталена сукупність різноманітних
суспільних відносин, які складаються у процесі здійснення державної
влади, порядку її формування та взаємодії між законодавчою, виконавчою
та судовою гілками влади. Дані відносини набувають правового характеру і
перетворюються на конституційно-правові, оскільки вони врегульовані
нормами конституційного права.

Конституційне право зарубіжних країн як наука являє собою цілісну
систему теоретичних узагальнень, що досліджує національне конституційне
право кожної держави, вбачаючи у ньому фундаментальну галузь правової
системи. Сучасна наука конституційного права має як політичний характер,
оскільки об’єктом її дослідження є найважливіші політичні інститути
(державна влада у сукупності з іншими: статус особистості, виборчі
системи тощо), так і юридичний характер, тому що у переважній більшості
об’єктом дослідження є система правових нормативних приписів конституцій
і конституційних законів тієї чи іншої держави. Узагальнюючи дані науки
та зміст конкретних конституцій, конституційне право зарубіжних держав
як навчальна дисципліна має також порівняльно-правознавчий характер.
Тому воно будується за системою, яка дає змогу, з одного боку,
узагальнювати найбільш характерні (істотні) риси конституцій усіх
зарубіжних держав, а з другого — аналізувати особливості відповідних
національних конституційних систем, підкреслюючи специфіку того чи
іншого інституту конституційного права, правового статусу особи,
політичної системи та системи органів держави, їх правового становища і
т. ін.

Список використаної літератури

Григонис Э.П., Григонис В.П. Конституционное право зарубежных стран. —
СПб., 2002.

Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / За заг. ред. В.О.
Ріяки. — К.: Юрінком Інтер, 2002.

Конституционное право: Энциклопедический словарь / Под ред. С.А.
Авакьяна. — М, 2000.

Чиркин В.Е. Основы сравнительного государствоведения. — М., 1997.

Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран: Учебник. — М., 1997.

Чудаков М.Ф. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. —
Минск, 2001.

Шаповал В.М. Державний лад країн світу. — К., 1999.

Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. — К.,
1997.

PAGE

PAGE 3

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter