Реферат на тему:
Іван Франко і Наталія Кобринська біля витоків української жіночої преси.
Друга половина ХІХ ст.
План
Мета роботи.
Українська жіноча преса в Галичині до появи “Першого Вінка”.
Боротьба галицького жіноцтва за організацію жіночого друкованого
видання:
а) Іван Франко і Наталія Кобринська в організації жіночого альманаху
“Перший Вінок”;
б) альманах “Перший Вінок”, відгуки на його прояву;
в) заходи Наталії Кобринської та Івана Франка в організації “Жіночої
бібліотеки”;
г) випуск трьох книжок “Нашої Долі”.
Висновки.
Тези
Найбільшу роль у розвитку української культури відіграв І.Франко. Він
уособлював в собі геніального поета, дослідника історії літератури та
мистецтва, працівника і організатора вітчизняної періодики, засновника
першої в Україні політичної партії. І. Франко уважно стежив за
талановитою українською молоддю і докладав чимало зусиль, щоб допомогти
їй у подоланні тих перешкод, які завжди стоять перед початківцями. Тому
можемо назвати І. Франка вихователем українських письменників.
Особливу роль в житті Н. Кобринської відіграв І. Франко. Посилаючись на
художню та наукову спадщину та численне листування І. Франка, дослідники
та історики української культури чомусь зводять творчі стосунки
письменника та Н. Кобринської до проблеми учитель – учень: вона нібито
була його ученицею в усьому – і в літературній творчості, і в
громадській діяльності. Це не зовсім тактовне твердження, бо
залежність починаючого письменника, наприклад, від волі вже визнаного,
знищить його творчу особистість, зробить його, в кращому випадку, тінню
відомого письменника.
Це прекрасно розумів Іван Франко, тому він ніколи не втручався в
особисте творче життя початківців. Наталія Кобринська була під впливом
Івана Франка, але це були самостійні особистості, які з повагою
ставилися одна до одної, однак при цьому оберігали свою творчу
незалежність. Цьому є чимало підтверджень у світовій літературній
спадщині.
Наталія Колринська та Іван Франка були тими громадськими і
літературно-мистецькими діячами , які перші в українському суспільстві
повели мову про необхідність створення національної преси, яка мала на
меті не тільки сприяти боротьбі українських жінок за право отримувати
гідну освіту, але й бути об’єднуючою силою. За ініціативою Наталії
Кобринської вдалося видати альманах “Перший Вінок” і три книжки “Надої
Долі”.
Варто відзначити, що Іван Франко підтримував Наталію Кобринську у її
громадській діяльності, але в той же час дозволяв їй працювати
самостійно. І хоч цілі Наталі Кобринської і Івана Франка часто
співпадати, методи досягнення цих цілей були в них абсолютно різні.
В роботі автор простежує важкий процес залучення українського жіноцтва
до літературної творчості, до боротьби за свої права засобами художньої
літератури. Особливу увагу звертається в роботі на подолання Наталією
Кобринською і усім галицьким жіноцтвом опору їхньої діяльності з сторони
консервативних та реакційних кіл частини української інтелігенції. Окрім
того в роботі приділено увагу важливому для жінок питанню – залученню їх
до освіти, до активної громадсько-політичної діяльності, участі у
вічевому русі і боротьбі з правовою дискримінацією жінки.
Рецензія
Розвиток української культури, і в першу чергу літератури, не можливо
собі уявити без участі в нім Івана Франка. Геніальний письменник і
науковець, відомий в Галичині та за її межами громадський діяч. Іван
Франко відіграв значну роль в організації українських періодичних і
неперіодичних видань, метою яких було засобами літератури виховання
патріотичних почуттів та естетичних смаків українського суспільства, а
також залучення його до спільної боротьби за державну незалежність
України. Особливу роль відіграв І .Франко в допомозі українському
жіноцтву зайняти належне їм місце в українській літературі та
журналістиці, залучивши його не тільки до організації жіночої преси, а й
до загальноукраїнського літературного процесу. Саме таку мету поставила
перед собою молода дослідниця Ольга Баранецька, зупинившись на
висвітленні питання взаємовпливів І.Франка та Н.Кобринської. Критично
розглянувши вже існуючий в нашій літературі погляд на роль І.Франка в
становленні літературного обличчя багатьох українських письменниць – У.
Кравченко, К. Попович, О. Кобилянської та ін. – нібито вирішальну роль в
їхньому письменницькому становленні відіграв І. Франко, одночасно
ігноруючи їх самостійний шлях в літературу. Ольга Баранецька на прикладі
взаємозв’язків І. Франка та Н. Кобринської сміливо стверджує, що Н.
Кобринська швидко звільнилася від впливу І. Франка, пішла в літературі
та громадській діяльності своїм шляхом, утвердившись і як письменниця, і
як організатор незалежної жіночої преси та видавничої справи. Для
захисту своєї думки вона опрацювала і критично осмислила значний
науковий та літературний матеріал, залучивши й такий важливий як
листування.
Робота Ольги Баранецької має чітку структуру. Кожен із розділів її
наукового дослідження окреслює певне коло проблем, висвітлення яких
сприяє розкриттю теми в цілому. Завдяки ґрунтовному осмисленню теми,
авторці вдалося не просто навести численні приклади з життя та
діяльності Н. Кобринської, але й дати їм належну оцінку.
Досить вдалою і сміливою є спроба використати рідкісні, малодоступні
архівні матеріали й праці відомих в Галичині у другій половині ХІХ ст.
письменників і громадських діячів, що зробило можливим повністю вирішити
основну проблему роботи.
В історії української культури важко назвати такого діяча, який
уособлював би в собі геніального поета, дослідника історії нашої
літератури та мистецтва, діапазон зацікавлень якого далеко виходив за
межі української науки, невтомного працівника і організатора вітчизняної
періодики, засновника першої в Україні політичної партії. Саме такою
постаттю є в нашій культурі Іван Франко. Частина написаного ним, частина
його літературної та наукової спадщини, увійшла в п’ятдесятитомне
зібрання творів, але більша частина ще чекає свого видання*. В тому, що
залишилось ще не опублікованим в радянський час, але побачило світ за
його життя в різних періодичних виданнях – українських, польських,
німецьких, чеських – криється неоцінений скарб: там знаходиться понад
триста актуальних для нашого часу праць – статей, рецензій на різні
літературні, наукові та політичні праці як українських, так і зарубіжних
вчених, промови на вічах та конференціях, лекції, реферати, хроніки,
переклади статей та художніх творів, післямови та передмови до різних
видань, статті політичного характеру, тощо**. І в такому величезному
опрацьованому ним матеріалі знаходимо тисячі імен письменників,
науковців, політиків, діячів громадського життя, державних діячів,
засновників політичних партій та громадських товариств, священників.
Якщо визначимо собі завданням перелічити імена відомих в історії
світової культури особистостей, що так чи інакше впливали на розвиток
його думки і стали об’єктом досліджень І. Франка, довелося б списати не
один зошит, починаючи від Аменхотепів, фараонів Єгипту, від грецької та
римської культур, через Середньовіччя і до часів І.Франка, то важко
назвати ім’я, яке б не зацікавило нашого мислителя. І в такому багатому
зібранні особистостей особливої уваги заслужила одна з перших
організаторів жіночого руху та жіночої преси в Галичині Наталя
Кобринська. З нею пов’язані цікаві сторінки життя І. Франка, вона в свою
чергу, називала його своїм учителем.
Уважно стежачи за талановитою українською молоддю, розуміючи, якого
внеску в скарбницю рідної культури можна від неї чекати, І. Франко
докладав чимало зусиль, щоб допомогти їй в подоланні тих перешкод, які
завжди стоять перед початківцями на їхньому шляху до пізнання таємниць
творчого чи наукового ремесла.
Звичайно, при цьому він не втручався в особисте творче життя
початківців, ніколи не заважав їм іти обраним шляхом, а завжди давав
привід до розуміння творчої істини: кожен з них повинен відкрити сам ці
таємниці, добути їх власним розумінням, шукати свою дорогу, яка
неодмінно приведе до справжньої творчості.
Проте, посилаючись на художню та наукову спадщину, та численне
листування І. Франка, дослідники та історики української культури чомусь
зводять творчі стосунки письменника та Н.Кобринської до проблеми учитель
– учень: вона нібито була його ученицею в усьому – і в літературній
творчості, і в громадській діяльності. Без порад І.Франка як вихователя
і вчителя молодих письменників, в тому числі і Н.Кобринської, жоден не
проявив би себе особистістю ні в науці, ні в громадській діяльності*. Це
не зовсім тактовне твердження, бо залежність починаючого письменника,
наприклад, від волі вже визнаного, знищить його творчу особистість,
зробить його, в кращому випадку тінню відомого письменника.
І.Франко як художник, як вчений прекрасно розумів, що успіх в творчості
можливий лише тоді, коли письменник або науковець швидко звільниться від
впливу, від опіки, і стане на шлях самостійної праці, адже в житті
кожної творчої особистості криється чимало цікавих помислів, відкриттів,
тривалих переживань, які витворюють з часом, в процесі великої праці,
справжнього майстра. Впливи завжди будуть і завжди відійдуть, як це було
в житті багатьох великих людей: деякий час під впливом геніїв
знаходилися і Т.Шевченко, і
Ф.Достоєвський, і І.Франко. Була під впливом І. Франка і Н.Кобринська,
але це було самостійні особистості, які з повагою ставились одна до
одної, однак при цьому оберігали свою творчу незалежність. Цьому є
чимало підтверджень в світовій літературній спадщині. Н.Кобринська була
справжньою діячкою, її громадські інтереси торкалися різних актуальних
проблем сучасного їй життя, можливо навіть, що в деяких випадках вони
співпадали з інтересами політичної і громадської діяльності І. Франка ,
але шляхи їх вирішення були у них різні. Саме це я й спробую довести у
своїй роботі, долучивши до цього статті та листування І. Франка, спомини
Н.Кобринської про великого письменника, цікаві, на мою думку, відгуки
сучасників на громадську та літературну діяльність піонерки галицького
жіночого руху у другій половині ХІХ ст.
В першу чергу це стосується, звичайно, Н.Кобринської, адже при всій
повазі до її діяльності, до неї самої – її творчий доробок не йде в
порівнянні з величезною творчою спадщиною І.Франка. Такі порівняння в
будь-якому творчому випадку ніколи не можна робити. Тому, залучивши до
опрацювання статті та листування І.Франка, метою моєї роботи буде
вирішення проблеми – що саме пов’язувало ці дві творчі особистості, як
творча співдружність І.Франка та Н.Кобринської сприяла розвиткові
таланту Н.Кобринської і в той же час сприяла збереженню її творчого
особистого обличчя.
Жіноча преса якою її бачила поступова українська інтелігенція, могла
з`явитися лише при одній умові : її мало б підтримати і провадити
організоване українське жіноцтво. Ці два поняття мають на меті лиш одне
– жінки повинні своєю участю у виданні часописів чи альманахів,
залучившись до літературної діяльності, побороти українську
консервативну заскорузлість, у питаннях рівноправності жінки у
політичному, суспільному й культурному житті, організувати утримання
своєї преси й залучити до видавничої справи якнайбільше жінок. Відомо,
що ще до організації загального жіночого руху жіночі імена з`явилися в
українській літературі, деякі з них, як Ганна Барвінок чи Марко Вовчок,
навіть здобули собі визнання: проте це були одинокі в українській
літературі того часу постаті, а література була єдиною формою
громадської та політичної боротьби, доступною для жіноцтва.Тільки сильна
воля і відвага могли здолати застарілі погляди сім`ї та суспільства про
можливість самій вирішувати долю свого життя та брати участь в
суспільному житті як повноправний чинник.
Для втілення такої мрії в життя потрібно було об`єднати жіноцтво в русло
єдиного громадського руху,а виконати таке нелегке завдання могло б
тільки створене самими жінками жіноче товариство.Підстави до цього
були.Суспільство,особливо поступова його частина,вже виказувала ознаки
готовності допомогти жінкам.В 1877 р. з`явилася в „Правді” повість
В.Барвінського „Скошений цвіт”,в якій героїня виказує свою думку-протест
ось такими словами: „Доки жінка не зможе стояти своєю силою і працею в
світі,доти буде замкнений світ перед нею,доти все будемо мати безліч
сліз і нещастя між нами.Без того все-таки буде жінка невольницею.За
лихим чоловіком мусить почитати в поганій поговірці,-а в суспільстві
мусить гинути з жебручим патином в руці.А най би вона мала незалежне
образування,тоді дала б вона собі раду в світі”.Отже,виступи в захист
жіночих прав все частіше з`являлися як в періодичній пресі,так і в
літературних творах.Потрібно було розпочати справу ,адже небайдужих до
емансипаційного жіночого руху виявилося чимало і серед поступової
інтелегенції;особливу увагу цьому приділяв і Іван Франко.
Саме Іван Франко заохочував своїми творами ,рефератами й публічними
виступами українське жіноцтво писати, виправляв їхні перші твори,сприяв
їх публікуванню,виробляв в них письменницький хист.До І. Франка
зверталася за допомогою й Н.Кобринська, тоді ще несмілива початкуюча
письменниця: „я знаю докладно,-писала вона йому,- хиби моїх літературних
творів.Знаю форма не гладка,мова шорстка,а ходить мені лиш про провідну
ідею і психологічні обсервації…” Деякий час вона дійсно піддавалася
впливоові І.Франка,цього не приховувала ніколи;так було й тоді,коли
нарешті йшла активна підготовка до створення жіночої організації,яка б
стала початком і організованого емансипаційного жіночого руху й першого
жіночого видання-альманаху „Перший Вінок”.Така організація-Товариство
руських жінок-була створена у 1884 р. на перших організаційних зборах
жінок.І вже після утвердження владою статуту товариства- 8 грудня 1884
р.- в історії українського визвольного руху сталася визначна подія –
розпочався організований жіночий рух та право жінки брати активну участь
в житті суспільства, а також видавати свій періодичний друкований орган.
Особливу увагу доведеться звернути на видавничу діяльність
Н.Кобринської,на її невтомну працю над організацією жіночих
видань-альманаху „Перший Вінок” та три випуски „Нашої Долі”,на її палке
бажання залучити до літературної праці якнайбільше жіноцтва,об`єднати
галичанок і наддніпрянок в нелегкій праці на ниві творчості з метою
пришвидшити не тільки процес звільнення жінки від заскорузлих про її
призначення, а й пришвидшити процес об`єднання українських земель і
створення єдиної держави –незалежної і квітучої України.
Перед тим, як почати розмову про жіночий альманах “Перший вінок”, слід
коротко познайомитись, хоча б у загальних рисах, з деякими подіями в
історії української жіночої преси.
Майже всі жіночі журнали, що виходили як на східних, так і на західних
українських землях, вперше з’явилися в Галичині. Це свідчило перш за все
про те, що можливості організації й друкування тих чи інших жіночих
часописів були в умовах демократичного, як на той час, австрійського
законодавства, яке надавало право вільно виражати свої думки не боячись
переслідувань, зовсім реальні. “Кожному вільно в границях закону
виражати свою думку словом, письмом, друком або образовим ставленням,”(
– зазначає пункт 13 Державного Основного Закону. Крім того, друковане
слово, преса, не може бути піддане цензурі, ані ограничені конценсійною
системою.????(( Тому вже в перші роки українського відродження, у 1833
році, з’явився часопис “Лада”, а в 1868-1870 рр. – “Русалка”. Проте
обидва ці часописи не були чисто національними, так як їх видавець та
частково і автор статей Северин Шехович (1829-1872) був москвофілом,
тому часописи виходили мовою, яка нагадувала лише українську, бо була
українсько-російською сумішшю. Часописи не мали жодного відношення до
об’єднання українського жіноцтва, скоріш мали якесь відношення до
проповіді моралі, тому що й підзаголовки звучали як своєрідне завдання
редактора в справі виховання і призначення жінки: “… письмо
поучительное русским девицам и молодицам в забаву и поучение” (Лада) та
“письмо для красавиц” (Русалка). Майже всі статті в обидвох журналах
торкалися дидактичних тем, нагадуючи жінкам про їхнє пряме призначення.
Прикладом цьому можуть бути хоча б такі думки: “Так ви доньки святой
Руси! Останьтесь достойними капланками Лади – старословянской богини
любви и красоти женской…”(((, або “Женщину сотворил Бог
чувствительнейшу и слабшу, и она должна усмирять, смягчивать,
ущасливлять сліпого мужчину. Дикий, пасмурный был бы свет, если бы жили
в ним только сами мужчины, но ленивый и безмятежный, если бы наполняли
его только сами женщины”.( Зрозуміло, що часопис, на сторінках якого
друкувались подібні матеріали, не міг існувати довго і не міг
користуватися підтримкою українського суспільства і жіноцтва зокрема. Це
чудово розуміли як жінки, так і громадсько-політичні тодішні діячі в
Галчині, а також в тій частині України, де відкрито діяти в напрямку
об’єднання українського жіноцтва для виступу в обороні своїх прав було
неможливо. В Галичині за створення дійсно українського прогресивного
жіночого часопису взялася Н. Кобринська та невелика група жінок після
створення у 1884 р. “Товариства Руських Женщин”, метою якого спочатку
було, за словами організаторки цього товариства Н. Кобринської, скромне
бажання впливати на розвиток жіночого руху літературного: “Ми поклали
собі метою впливати на розвій жіночого Духа через літературу, бо
література була все вірним образом ясних і темних сторінок суспільного
ладу, його потреб і недостатків… Особливо ми, жінки, терпимо…
Поступовці уважають нас за недорослих до їх понять, а непоступовці – за
відбічних від їх відображень. З того виробився великий ухибляючий
жіноцтву пересуд, що начитаннє лиш баламутить жіночі уми”(.
Вихована в освіченій родині Озаркевичів-Окуневських, маючи значний нахил
до літературної творчості, Н. Кобринська дійшла в своїх роздумах про
призначення жінки до висновку, що збудити жінку, галицьку жінку, яка
перебувала тоді в затхлій атмосфері галицької відсталості, можна лише на
прогресивних західноєвропейських ідеях, реалізувати які потрібною,
ставши на національно-соборницький шлях. Таким єднаючим чинником, що
допоміг би об’єднати жінок усіх українських земель до спільної праці,
вона вважала жіночий часопис. З цією метою вона шукає зв’язків з
українками з-поза Галичини, перш за все із Східною Україною. Жваве
листування з жінками Наддніпрянщини та Волині, таємна пересилка
матеріалів для часопису в Галичину дали змогу накопичити значну
кількість літературних творів, авторами яких були жінки. Потрібно було
неабиякої відваги, терпеливості й ви розуміння, щоб перемогти
безчисленні перешкоди – і зовнішні, накинуті російською владою, і
внутрішні, що їх створювали застарілі пересуди й страх перед будь-якими
змінностями. Не дивлячись на це, Н. Кобринська робить сміливий крок:
запрошує до видання І. Франка і віддає йому остаточну редакцію
задуманого часопису.
Саме під час відвідин І. Франком та О. Кониським Н. Кобринської в
Болехові задумано й видати жіночий альманах, зазначивши, що має це бути
“первоцвіт жіночого виробу”, бо співучасниками повинні бути жінки з
усієї України. У листах до І. Франка від 5 вересня 1885 р. Н. Кобринська
писала: “Я вже повернулась з Станиславова, де їздила у відомій Вам
справі. Сиділа там два дні й ледве постягала дами на засідання управи,
і, якби не Остерманова, то хто знає, чи було б до цього дійшло.
Видавання альманаху ухвалено, а щодо укладу й змісту, прийнято менше
більше Вами поданий мені розклад … Щодо Вашої готовності нам у тому
далі допомагати – запала дійсно оригінальна ухвала. На підставі того
Вашого запевнення, даного паням станиславівським під час Вашого там
пробування, позволено мені засягнути Вашої ради й помочі, що однак має
бути тайною виділу. Не смійтеся лиш дуже, бо то ще було найрозумнішим з
нашої наради. Будь-що-будь, ухвалено чи не ухвалено, я не довіряю моїм
силам і може б не була вложила на себе того обов’язку, якби не стояли
мені були в пам’яті в останнім Вашім письмі слова: “Я готов Вам і радою
і ділом і матеріальним допомагати так, що надто велику роботу Ви на себе
не візьмете”. Самі вплутались в біду, а тепер будете мати клопіт з
бабами.”(
Маючи підтримку І. Франка, Н. Кобринська жваво листувалася з
наддніпрянками. Та на перешкоді задуму Н. Кобринської стали застарілі
поняття певної частини галицького жіноцтва про активну участь жінок у
громадському житті.
На цей раз в справу видавання альманаху втрутилась церква, яка вбачала в
нім зраду традиційним поняттям по участь жінки в родиннім житті. І 26
листопада 1885 р. противниці Н. Кобринської на загальних зборах
Станіславського товариства вибрали головою цього товариства учительку
Ничаївну, яка вирішує зібрані на альманах гроші використати на купівлю
срібного підносу для нового єпископа в Станіславові Юліана Пелеша.
Згодом, коли не вдалося це здійснити, задумали противниці Н. Кобринської
закласти бурсу для дівчат, але цій забаганці спротивилась Н. Кобринська
й зібрані гроші пішли на передрук “Історії літератури руської” Омеляна
Огоновського. Перебіг вказаних подій описав Т. Окуневський в листі до М.
Драгоманова від 18 лютого 1886 р. : “Варилося так через цілий рік.
Станіславське жіноцтво загадало було закласти жіночу бурсу, – тому
спротивилась Н. Кобринська, бо жаль їй було злокалізувати свої змагання
на саму азбуку – з бурси отже нічого не вийшло, тим часом Кобринська
стала редагувати “Альманах”. Принципіальні різниці, а ще більше особисті
амбіції самої Кобринської, як з другої сторони теперішньої
предсідательки Ничаївної, спровадили нарешті, що Кобринська тамтого
тижня виступила з товариства, – і оскільки довірилось на свою руку
видавати Альманах, бо перед тим мало бути це під контролею і
відвічальністю управи. Гроші товариства, які були призначені на
видавництво альманаха мають тепер ужити на передрук тої “Історії
літератури руської” Омеляна Огоновського, яка тепер розпочала печататись
у “Зорі”*. В українському суспільстві сталася невизначена ситуація
навколо жіночого альманаху, навіть дехто передбачав відмову від участі
його випуску матеріально. Тоді на поміч Н. Кобринській прийшов І.
Франко, який намагався з’ясувати ситуацію навколо станіславського
товариства виступом у “Правді”, популярному часописі, що виходив у
Львові.
“Кілька років тому в Станіславові, – писав І. Франко,- засновано за
ініціативою і під керівництвом Наталі Кобринської (дочка депутата
Озаркевича) “Товариство руських жінок”. Метою цього товариства мала бути
пропаганда жіночого питання з допомогою літератури, тобто з одного боку
з’ясування українському громадянству, через лекції та відповідні видання
українською мовою, сучасного становища й сучасної боротьби жіноцтва, з
другого ж – підняття свідомості українських жінок у цьому напрямі і
розбуджування серед них руху, аналогічного до руху жінок в інших
освічених країнах. Це товариство спочатку розбудило великий запал, але
незабаром у нашому керівництві почали виникати непорозуміння. Деякі люди
доброї волі, але вузького погляду, стали підкопуватись під програму
товариства, бажаючи повернути його діяльність на улюблену стежку
української інтелігенції – на притулки й постачання вбогим дітям
спідничок та панчішок, словом бажаючи з товариства освітнього,
основаного для культурної праці, зробити товариство філянтропійне.
Проте, коли головою товариства була Н. Кобринська їй удалося, хоч із
труднощами, протидіяти цьому підкопуванню. Додержуючи первісної
програми, провід постановив видати альманах, укладений виключно з
оригінальних літературних і наукових праць самих українських жінок, і
навіть порозсилав запрошення авторкам, при чому редагування альманаху
було доручено Кобринській. І справді, на запрошення цього симпатичного
товариства та довіряючи імені редакторки, яка набула собі доброї слави
на літературному полі своїм невеличким, але глибоко продуманим
оповіданням “Задля кусника хліба”, а також кількома доповідями в
товаристві про сучасне жіноче питання в Галичині й за кордоном,
відгукнулися майже всі авторки, а крім них зразу приєднався чималий гурт
молодших, початкуючих сил, захоплених тим самим духом і вірних тим самим
ідеям. Однак, ще до того, поки можна було розпочати роботу над
впровадженням матеріалу, що надходив, настали події, які зробили
неможливим дальше перебування Кобринської в товаристві. … П.
Кобринська вирішила видати розпочатий альманах власним коштом. Правда,
управа товариства тягалася з нею певний час, дамагаючись, щоб вона
віддала надіслані твори, але коли самі авторки заявили, що свої праці
довірили тільки Кобринській, зовсім замовкли … ”(
Після цієї статті І. Франка Н. Кобринська зрозуміла, що якими б не були
складними її стосунки з управою жіночого товариства, вона зможе видати
альманах, зможе переконати багатьох в товаристві в тому, що потрібна не
філантропічна праця, а просвітня. Вихід задуманого літературного
збірника, вирішила вона остаточно, можливий в першу чергу з допомогою І.
Франка. В одному з листів до нього, дізнавшись про його одруження, вона
писала: “Може Ви думали тим чином відчепитись від усіх галичанок, але
вам то не вдасться. Ви продукт нашого краю, наших обставин, Ви наша
амбіція, то ж ми не перестанемо над тим працювати, щоб скоріше чи
пізніше відданий Вам був необмежений провід у нашій літературі, та
просимо Вашу жінку до нас прилучитися. …”( та Франко в цей час мріяв
про власне видання. Це мав бути часопис “Поступ” над програмою якого вже
тоді він працював. Пояснюючи своє перевантаження і неможливість повністю
віддатися жіночому збірнику, він писав до Н. Кобринської: “Шановна Пані!
Даруйте, що аж тепер відзиваюся до Вас у справі мого “Поступу”. Я вислав
Вам 5 примірників проспекту в листі, не знаю, чи ви дістали їх, а коли
дістали, то будьте ласкаві осторожно з ними поступати, бо проспект
дістав сконфіскований (сам не знаю за що). В тяжких обставинах приступаю
я до видання “Поступу”. У Львові всі старші українофіли виступають
против мене і раді б, якби ніякого поступу й на світі не було. Сам я не
знаю, чи і о кілько можу на кого-небудь числити на провінції і для того
якийсь час по виданні проспекту я зовсім упав був духом і нікуди не
писав нічого. Аж тепер деякі прихильні голоси наново піддвигнули мене, і
я на слідуючий тиждень приступаю до друкування 1-го номера. Отак
рішившися, я удаюсь поперед всього до Вас і прошу поперти мою справу (не
особисту) між Вашими знакомими, особливо між тим поступовим жіноцтвом, з
котрим у Вас є зв’язки. Бюджет “Поступу” такий скромний, що коли б 300
передплатників, то він не тільки оплатив би кошти друку, але дав би мені
можливість хоч декому з співробітників дати хоч невеличкий гонорар. Та
ба, 300 передплатників – се таке велике діло у нас, що я й думати о нім
не смію. Коли б хоч удержать, хоч небагато від себе докладати, бо се, як
знаєте, переходить мої сили фінансові.
Просив би я Вас о літературну підмогу, та боюсь, знаючи, що Ви при
зайняті своїм видавництві. На всякий спосіб я надіюсь, що коли не в
перших, то хоч у дальших номерах “Поступ” буде міг помістити щось із
Вашого пера. Через Вас осмілюсь попросити панну Міхаліну, Вашу братову
(котрої адресу не знаю), і панну Зою Окуневську до співробітництва, –
надіюсь, що не відмовлять мені. Щодо братової, то її розбір “Антігони”
буде в “Поступі” поміщений.
Коли б можна, то просив би я Вас налягти, щоб якнайскоріше
зголошувались охотники до передплати, бо номера на оказ розсилати не
буду. Вчасне надсилання передплати було б мені дуже пожадане, бо зачинаю
друк майже без ніяких фондів”. ( Таке звернення І. Франка до Н.
Кобринської, в якому він не тільки прохає її про підтримку задуманого
ним видання, але й визнає, що її авторитет серед галицького жіноцтва та
вплив на перебіг літературних подій може відіграти позитивну роль у
залученні до співпраці та передплати значну частину галицької
інтелігенції, свідчило, що І. Франко високо цінив Н. Кобринську, не
тільки відому громадську діячку, але й як письменницю. У листі до Елізи
Ожешкової він ще раз підкреслює, що Н.Кобринська – це авторитет у
літературі та громадській діяльності. Так, у листі від 31 березня 1886
р. І. Франко, відповідаючи письменниці на питання, що цікавить її,
зокрема з історії та з української літератури, писав: “Щодо сучасної
нашої літератури, то Ви вже, вельмишановна пані, як бачу з Вашого листа,
читали дещо, то й можете мати свій суд. Із українських писателів звернув
би я Вашу увагу на одного ще, а іменно на Мирного, котрого роман “Повія”
напечатали, хоч і не цілий, у збірнику “Рада”, а другий роман “Хіба
ревуть воли, як ясла повні” виданий осібно у Женеві. З наших галицьких
писателів стоїло б Вам пізнати двох, а іменно Федьковича (його повісті
видав у Києві Драгоманов) і Кобринську, котра досі видала одну тільки
цікаву новелу “Задля кусника хліба”, а тепер лагодиться видавати
“Жіночий альманах”*.
Багато праці витратив І. Франко на впорядкування жіночого альманаху а
осібно слід зазначити, що деякі авторки, які згодилися взяти участь у
альманасі і навіть почали надсилати до І .Франка та Н. Кобринської свої
твори, не поспішали виконувати своїх обіцянок, вагалися, не вірили у
появу альманаху, створеного тільки жінками. Навіть тоді, коли на
шпальтах українських часописів друкувалися повідомлення про друкування
альманаху, коли публічно закликалося громадскість до його передплати,
Олена Пчілка, і не тільки вона, тільки розпочинала свою повість, яку
призначила до цього збірника Н. Кобринської.
В листі до І. Франка, пояснюючи причину затримки повісті, Олена Пчілка
писала: “… Прислати свого оповідання дуже швидко не можу. Не бачу й
користі в тім, щоб альманах вийшов якомога швидше. Не в швидкості діло,
а в добрості книжки. – Лежав, лежав альманах, а тут одразу й загорілось!
І хватай якомога скоріш: шити, ділити – завтра Великдень! – Коли ж друк
так з’єднаний з Вашим від’їздом із міста, то можна ж і, вернувшись,
додрукувать альманах … Коли ж так сильно хочете скінчити з друком до
Великодня, то, значить, обходитесь без мене! Оповіданнів маю аж два
готових, коли б об тім ішлося, щоб послать “щонебуть”, але ж я тепер
пишу річ спеціально задуману для альманаха, з ідеєю належачою до однієї
з сторін жіночого просвітнього питання – і не хотіла б зляпати те
оповідання як-небудь. Хочете дати мені час, – пришлю Вам дійсно щось
цінне, а ні, то як собі хочете! Об тім, що мої писання опиняться в кінці
книжки, – не журіться! Нехай це буде моя вина!”**.
І. Франко погодився з письменницею, і, навіть після значних скорочень,
зроблених ним, повість О. Пчілки “Товаришки” зайняла четвертину
альманаха, який вийшов з друку у 1887 р. із зазначенням, що жіночий
альманах “Перший вінок” виданий коштом і заходом Наталії Кобринської і
Олени Пчілки”.
Користуючись популярністю серед галицької української інтелігенції і
виконуючи обіцянку, яку він дав Н. Кобринській, зобов’язуючись
допомагати у виданні жіночого альманаху, звертається до Уляни Кравченко,
яка працювала вчителькою і була обізнана безпосередньо з працею
педагога, з проханням написати “спомини про своє учительське життя”.
Пояснюючи причину свого прохання, він писав: “Пані Кобринська задумала
між іншим подати “очерки про життя учительки”. Очерк той написала вона,
але на лихо вийшов він доволі слабий, так що якось ніяково його
друкувати. Так от я рішив звернутися до Вас з просьбою: чи не могли б Ви
написати свої спомини про своє учительське життя у Бібрці і Стоках, від
початку до кінця, з його добрими сторонами і злими. Головне звернути би
треба увагу на відносини людей, дітей і товаришів – учительки до
учителів, і здається, що про все те Ви будете могти розказати багато
цікавого. Статейку, будьте ласкаві, написати попросту, без прикрас, без
рефлексій, давайте самі факти, подайте копії (дослівні) листів тих
дівчат, що до Вас писали, і розкажіть про ту історію, котра закінчила
Ваше учительство в Бібрці, із вираженням імен або й без вираження, як
Вам сподобається. Я, яко редактор альманаху, дуже бажав би, щоб така
стаття Вашого пера була в нім надрукована … ”( І тільки з цензурних
міркувань спомини Уляни Кравченко не були вміщені в альманасі.
Уляна Кравченко такі спогади тоді ж написала і надіслала І. Франкові,
але вони не були надруковані в альманасі “Перший вінок”**.
Було й чимало прикрих для Франка та Н. Кобринської непорозумінь,
пов’язаних з працею над виданням альманаху. Не все було гаразд і у
Н.Кобринської, як це часто буває у ході творчого натхнення у всіх
письменників чи майстрів мистецтва. Не зовсім вдалим було й її
оповідання з життя провінційної вчительки. Тоді знову допомога І. Франка
стала в пригоді їй.
Вже після виходу “Першого вінка” писала Н. Кобринська до дружини І.
Франка, що без допомоги І. Франка не вдалося б їй видати альманах: “не
вдала була б його сама видати, то дійсно не знаю, як і коли буду могла
Вашому чоловікові за тоту велику послугу віддячитись – натепер передайте
наше руське спасибі!”*
Альманах “Перший вінок” був визначною подією в українському духовному
житті. На його сторінках видруковано п’ятдесят цікавих творів, що було
справжнім маніфестом українського жіноцтва, на прапорі якого твердою
рукою І. Франка закарбовані два гасла, яких так чекала українська
громадськість – це національна єдність та соборність, тому що
“сімнадцять голосів галичанок і придніпрянок, представлення усіх
суспільних класів – виявили панівне бажання духовного відродження
української жінки, відтворили економічний та соціальний стан міського,
сільського та інтелігентського жіноцтва, вказали на нові змагання й
осяги жіноцтва європейських країн, визначили роль української жінки в
житті свого народу. Це не тільки перше в нас того роду видання, але й
досі не перевершене. А й у світовій літературі жіночого руху “Перший
вінок” займає місце окремішнє й визначне – своїм широким закроєм тем,
неперечним рівнем їх трактування а глибоким ідейним підходом, з яким
подані почуття й ідеали молодих українок, пройнятих новими змаганнями” –
писала дослідниця українського жіночого руху Ірена Книш.**
Високу оцінку альманахові дав також І. Франко у працях “Нарис історії
українського-руської літератури до 1890 р.” та “З останніх десятиліть
ХІХ віку”. В останній праці він писав, що альманах “Перший вінок”,
виданий Н.Кобринською, належить до найкращих видань з десятиліття 80-х
рр. ХІХ ст., а для “історика нашої культури і нашого національного
відродження ся книжечка завжди буде дорогоцінною пам’яткою. В ній, мов у
дзеркалі, малюється і сумний, безтямний стан нашого ніби інтелігентного
жіноцтва в давнішнім часі, і перші початки та успів’я нового руху ,і
сучасний економічний та соціальний стан української жінки, селянки й
інтелігентної, і почуття та ідеали жіночої молодіжи, надиханої новими
змаганнями.”***
А в листі до Н. Кобринської від 10 жовтня 1887 р. відповідаючи на її
докори “щодо зміни … становища зглядом народовців”, І. Франко ще раз
високо оцінив значення виданих ними праць. “Я думаю, що ми обоє
видавництвами біжучого року хоч трішечки доказали, що можна дещо зробити
й поза народовськими ложами. “Жіночий альманах”, “З вершин і низин”,
“Наукова бібліотека” – невже се не докази? Невже так мало охоти осталось
у Вас до дальшої самостійної роботи навіть після того, що самі народовці
мусили за тими починами нашої самостійної роботи признати велике, майже
історичне значення? А прецінь можна сказати сміло, що іменно ті наші
роботи (включаю сюди і другий том “Наукової бібліотеки”, котрий швидко
повинен вийти) становлять майже все, що в біжучому році появилося
цінного й оригінального в галицько-руській літературі!”*
І. Франко бачив, що Н. Кобринська поступово стає благовісницею шляхетних
поривань за перемогу правди, за волю української жінки ,стає в один ряд
з відомими діячами українського визвольного руху. Коли ж Й. Коржан
розпочав працю над виданнями “Наукового словника”, а це було видання
енциклопедичного типу, запросив через Ф. Ржегоржа до співпраці І.
Франка, то в листі до Й. Коржана писав український поет:
“Як би ви бажали ширше представити літературу, історію, культуру і
етнографію русько-українського народу, то я міг би організувати для цієї
мети роботу, долучаючи до неї знайомих мені українських істориків,
етнографів, лінгвістів, літераторів (маю на увазі передусім п.
Антоновича, Драгоманова, Науменка, Житецького, Волкова, Павлика,
Терлецького, Олесницького, Кобринську), і думаю, що ми зуміли б цю
частину нового словника представити набагато краще, ніж це мало місце в
словнику Рігера.” *
Але, не зважаючи на схвальні виступи в галицькій пресі й захоплення
першим жіночим виданням галицькою громадськістю, “Перший вінок” ще не
був тим проявом патріотизму, який в європейських літературах вже тоді
мав місце.Насамперед це пояснювалося тим,що вміщені в альманасі
оповідання та повісті були написані під впливом модної тоді
тенденції-письменник повинен нав`язувати читачеві готовий вже ідеал,
нав`язувати певну суспільну,політичну чи навіть національну ідею.Проте
всяка творчість-це в першу чергу прояв свободи,а література тому й має
могутній вплив на особистість і суспільство,що несе в собі волелюбний
подих,який виголошують художні твори та їхні творці. „Якщо письменник,-
наголошувала Н.Кобринська неодноразово,-одержимий однією ідеєю,яку хоче
поширити обов`язково серед суспільства,він втрачає у своїх творах
найсильніший елемент творчого впливу-духовне зусилля,яке приводить до
бажаної ідеї.Жодна ідея,чи то національна,чи то політична не буде мати в
художньому творі виправдання від того,що вона буде перетворена
письменником на галерею образів або вражень.Саме ці її думки часто
дратували І.Франка і саме ці думки привели її пізніше до захоплення
С.Пшибишевським і модерним мистецтвом взагалі.В оповіданнях, вміщених в
альманасі ще яскраво відчувається той яскравий патріотизм, який віддаляє
художній твір від справжнього мистецтва. Зрозуміло, що всі авторки
збірника – це початківці в літературі, хіба що за винятком О. Пчілки, та
все ж розуміння ними завдань мистецтва зводилося лише до дидактичних
проблем. І все ж, це був великий успіх, і як кожний успіх в літературі,
чи взагалі у мистецтві, викликає не тільки схвальні відгуки, але й
критику. Найбільше і найголосніше не погоджувався зі змістом і духом
альманаху М. Павлик, який ще на початку жіночого руху мріяв про надання
рухові виразного соціалістичного спрямування. В листі до М. Драгоманова,
сповіщаючи про спроби організації жіноцтва до громадської діяльності,
писав: “… дівчат наш піп втяг, завів із них церковні сестриці … Я ж,
знаючи, куди це може піти – задумав таке: з усіх тих, що вписалися
дівчат, зробити таке товариство, аби сходилося в недолі й свята і
слухало, що в книжечках для народу. Я даю видання “Просвіти” і
коломийські, а вони найби собі вже більше (чого не може буде добути так)
самі докупили за тоті гроші, що в церкві в їх руках… З дівчатами
найборше все би пішло у нас, вони більш рвуться до високої науки як
хлопці, а треба ж конче зробити їм окреме від мужчин товариство та дати
їм що доброго читати, а потому й більше … Я думав ще у Львові мати на
вакаціях відчит про жінок. До того мені крім Мілля здався б
Боровиковський, я б хотів поставити паралельно простих і “солоних”. (
І. Франко відразу ж побачив у задумі М. Павлика однобічний класовий
підхід і писав йому про недоцільність такого шляху, а також про його
метод поділу жіноцтва за класовим принципом. “Чи ви переконані, що тими
статтями, які в нашім торічнім видавництві порушували жіноче питання, ми
здобули симпатію в наших людей? Я думаю, що ні … тим, що ми говорили
торік про жіноче питання, ми не помогли своїй справі, а противно, деякі
з наших навіть людей кажуть, що ми тим пошкодили справі.”( Коли ж Н.
Кобринська не пристала до планів М, Павлика, він постійно конфліктував з
нею, а коли в органі радикальної партії, часописі “Народ”, завів рубрику
“Жіноча справа”, то жодного разу в ній не згадував про всі починання Н.
Кобринської в жіночому русі. Завжди у конфліктах М. Павлика з Н.
Кобринською І. Франко був на стороні Н. Кобринської і об’єктивно давав
оцінку її громадської і письменницької діяльності. Це постійно дратувало
Павлика, і в одному з листів до М. Драгоманова він писав: “Франко каже,
що Кобринська – може доказати правду своїх слів про радикалів, цитатами
з моїх і Ганкевичевих писань … і так Кобринська зі своїми страханнями
торжествує між іншим і через те, що Франкові байдуже честь товаришів.
Бог з ними.”((
* Мається на увазі зібрання творів у 50-ти томах видане “Науковою
думкою” у 198 – рр.
** Мається на увазі праці І. Франка, що з політичних міркувань не
увійшли у 20-ти томне видання 1960- рр., та назване вище 50-ти томне.
*Лесин В. Іван Франко – вихователь молодих письменників // Радянський
Львів. – № 11 – Львів – 1948
Каструк А. Іван Франко – наставник молодих письменників // Дніпро. – № 6
– Київ – 1954
Мороз О. Іван Франко – вихователь українських письменників // Франко.
Статті і матеріали. – т. VII. – Львів – 1960
Барвінський В.Скошений світ//Правда.-Львів-1877-с.32
( Державний Закон Основний від 21 грудня 1867 р. §142 // Збірник законів
адміністративних. – Львів, 1893 – с. 495.
????(( Указ. праця. – с. 496
((( Кобринська Н. “Руське жіноцтво в Галичині в наших часах” // Вибрані
твори – Київ – 1958. – с. 328.
( Кобринська Н. Указ. праця. – с. 329-330
( Кобринська Н. “Про первісну ціль товариства руських жінок в
Станіславові” // Вибрані твори. – Київ – 1958. – с. 316-317.
(Кисілевська О.Піонерка жіночого руху Наталя Кобринська.-Коломия:Жіноча
Доля-1936-с.28
* Возняк М. Шляхом до Першого Вінка // Новий час. – ч. 55 – Львів –
1937.
( Франко І. Зібрані твори у 20-ти томах Т.XVI – Київ-1955-с. 127-129.
( Гриньовський К.І. Франко в житті Н. Кобринської – Коломия – 1935-с.8
( Франко І. Зібрання творів у 50-ти томах. – Т. 49. – Київ – 1986 –
с.91-92
* Франко І. Зібрання творів у 50-ти томах. – Т. 49. – Київ – 1986 –
с.50-51
** Білянкевич І. Жінки в житті Івана Франка. Рукопис ст. 24-25.
( Франко І. Листи-Зібрання творів у п’ятдесяти томах – т. 49. – Київ –
1986 – с. 110-111.
** Про ці спогади є також згадка в листах У. Кравченко до І. Франка від
5.V.1887 р та в надрукованому листі 1887 р. (СІЛ., ор. 3., №1615, с.
729; та ф.3, №1602, с. 33-34. )
“Спогади учительки” надруковані в Коломиї у 1936 р.
* Білинкевич І. Вказана праця. – с. 27
** Книш І. Смолоскип у темряві. – Н. Кобринська й український жіночий
рух. – Вінніпег. – 1957 – с. 57
*** Франко І. З останніх десятиліть ХІХ віку // Зібрання творів у 50-ти
томах. – Т.41 – Київ – 1984 – с. 502
* Франко І. Листи. Зібрання творів у 50-ти томах. – Т.49 – Київ – 1986 –
с. 123
* Франко І. Листи. Зібрання творів у 50-ти томах.
Кобринська Н.Наше жіноцтво і література-Коломия-1918
( Переписка М. Драгоманова з М. Павликом. – Т.//. – Чернівці – 1910 – с.
73-74.
( Переписка М. Драгоманова з М. Павликом. – Т.//. – Чернівці – 1910 – с.
142.
(( Переписка М. Драгоманова з М. Павликом. – Т.//. – Чернівці – 1910 –
с. 199-200.
PAGE
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
