.

Правовий статус банків та фінансово-кредитних установ в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
6 10913
Скачать документ

РЕФЕРАТ

На тему:

Правовий статус банків та фінансово-кредитних установ в Україні

ПЛАН

Загальна характеристика банківської системи України.

Структура Національного банку України.

Функції та повноваження Ради Національного банку України.

Взаємовідносини Національного банку України з органами державної влади.

Правовий статус комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ.

1. Загальна характеристика банківської системи України

Сучасна банківська система в Україні склалася в результаті політичних та
соціально-економічних перетворень, запровадження товарно-грошових
відносин у багатоукладній економіці, подолання монополії державних
фінансів та створення законодавчих можливостей існування банків різної
форми власності.

Банківську систему в Україні юридична наука визначає як внутрішньо
організовану, взаємопов’язану, об’єднану загальною метою сукупність
банківських та фінансово-кредитних установ, що утворені і діють на
основі Конституції та законів України.

За загальним принципом структурної організації банківська система
виникає тоді, коли поряд із звичайними банками з’являється незалежний
центральний банк, який виконує функції управління цією системою. Варто
при цьому зазначити, що термін “система” — грецького походження і
означає ціле, яке складається з окремих частин. Стосовно управлінської
діяльності в банківській сфері під “системою” слід розуміти
“організаційну множину структурних елементів, які взаємопов’язані і
виконують відповідні функції”. У системі всі елементи підпорядковані
цілому, але кожен з них має своє призначення і відповідає переважно
тільки за себе.

Система може мати більшою або меншою мірою складний характер. Банківська
система є дворівневою. Це зумовлено тим, що кожній системі притаманне
саморегулювання, тобто цілеспрямовані управлінські впливи на систему в
цілому або усередині неї. У кожній системі існують підсистеми. У
банківській системі їх дві — одна здійснює функції управління —
Національний банк України (функціональні підрозділи, територіальні
управління, Державна скарбниця і т. д.), друга — є об’єктом регулюючого
впливу — комерційні банки. Така система визначається як саморегульована.

Тому система може одночасно виступати як суб’єкт і як об’єкт управління.
Таким чином, під системою як об’єктом регулювання банківським правом і
важливою категорією управління слід розуміти внутрішньо організовану
сукупність відносно самостійних, взаємодіючих складових частин
(елементів), які виступають як одне ціле і в межах якого здійснюються
процеси управління.

У процесі становлення банківська система в Україні багато в чому
сприйняла зарубіжний досвід організаційно-правового регулювання
банківських відносин. Цікаво простежити процес формування банківських
систем у деяких західноєвропейських країнах.

У державах з розвинутою економікою еволюція банківської системи
здійснювалась упродовж багатьох століть, а існуючі сьогодні банки
пройшли тривалий ринковий шлях випробувань різних кредитних систем.

У світовій практиці, як відомо, існують два типи банківських систем —
централізована і вільна. У нинішніх умовах централізована банківська
система являє собою систему, в межах якої єдиний банк має повну або
часткову монополію на здійснення емісійної діяльності* , при цьому
ступінь запровадження емісії дає йому можливість здійснювати регулюючу
функцію центру у визначенні загального обсягу грошей і контроль за
кредитами. Монопольна емісійна діяльність є джерелом, з якого виникають
функції контролю центрального банку за станом золотовалютних резервів та
запасів у державі, збереження значної частки банківських грошових
ресурсів, що дає змогу регулювати загальну фінансово-кредитну ситуацію
та забезпечувати стабільність національної грошової одиниці.

На відміну від централізованої вільна система банківського бізнесу
передбачає існування таких законодавчих умов, за яких створення
емісійних банків дозволяється на тих же підставах, що й фірм у будь-якій
іншій сфері бізнесу, в межах, в яких ці банки відповідають вимогам
закону про комерційні компанії. За таких умов банки мають такі ж права і
обов’язки, як і будь-який суб’єкт комерційної діяльності.

За характером взаємозв’язків банківська система класифікується як
дворівнева та однорівнева.

Однорівневій банківській системі притаманні переважно горизонтальні
зв’язки між банками, універсалізація їх операцій і функцій. У межах цієї
системи всі кредитні установи, в тому числі центральний банк країни,
знаходяться на одній ієрархічній сходинці, виконуючи аналогічні функції
у кредитно-розрахунковому обслуговуванні клієнтів. Цей принцип побудови
характерний головним чином для країн з нерозвинутою економікою, а також
для країн з адміністративно-командними методами управління народним
господарством.

Слід мати на увазі, що дворівнева банківська система характеризується
взаємовідносинами між банками як по вертикалі, так і по горизонталі. По
вертикалі відповідно до законів складаються відносини підлеглості між
центральним банком як керівним органом та низовими ланками —
комерційними банками; по горизонталі відносини складаються за принципом
рівного партнерства між будь-якими банками та фінансово-кредитними
установами. Розподіл адміністративних функцій і операцій, пов’язаних з
обслуговуванням центральним банком грошового обігу, дає можливість
врахувати інтереси двох категорій клієнтів — комерційних банків і
урядових структур. При цьому у законах визначаються такі головні
функції, як “банк банків” та управління діяльністю банківськими
установами з метою регулювання та контролю за функціонуванням ринку
кредитно-фінансових послуг.

(Доречно наголосити на те, що Унікальною є банківська система США, де
функції центрального банку виконує федеральна резервна система, яка
складається з 12 федеральних резервних банків та ради керуючих і має
численні функціональні органи: п’ять федеральних агентств та велику
кількість різних комісій).

Формування банківської системи в Німеччині

Показово, що у XX ст. централізована банківська система стала однією з
обов’язкових умов досягнення найвищого ступеня економічного розвитку.
Так, у Західній Німеччині у час післявоєнного відродження була створена
нова, дворівнева система центральних банків. Зразком для неї була
федеральна резервна система Сполучених Штатів Америки. До її складу
входили юридично самостійні центральні банки земель, а також Банк
німецьких земель у Франкфурті-на-Майні, який створено 1948 р. З
прийняттям закону про Національний федеральний банк (1957 р.)
ліквідовано дворівневу систему. Замість неї створено один Німецький
федеральний банк. Нри цьому центральні банки земель, включаючи
Центральний банк міста Берліна, об’єднались з Банком німецьких земель, а
згодом перетворились на Федеральний банк.

Банківська система в Польщі

Інакше відбувалися процеси у Польщі, де концентрація банківської системи
розпочалася з 1948 р. У 1953 р. Національний польський банк прийняв від
Сільськогосподарського банку кредитування і контроль за діяльністю
сільськогосподарського виробництва та лісівництва, а решта інвестицій
кредитувалася інвестиційним банком. На кінець 1989 р. у Польщі діяло 25
національних банків, з них 9 — комерційних, створених на базі
операційних відділень центрального банку. У листопаді 1990 кількість
національних банків доходила вже до 75, з них 30 — з переважанням
приватного капіталу. Наприкінці 1991 р. у Польщі існувало 80 комерційних
банків.

Банківська система Японії — один з найважливіших важелів формування її
економіки

В іншому прогресивному напрямі складався японський досвід стабільного
економічного розвитку, який вивів цю країну на передові позиції у
світовому господарстві. У цьому процесі важлива роль належала і належить
банківським інститутам. На відміну від інших країн з розвинутою ринковою
економікою саме банківська система Японії історично була одним з
найважливіших важелів формування її сучасної економіки, а нині є
стимулюючим джерелом коштів для бізнесу та учасником формування
виробничо-комерційної політики корпоративних клієнтів. Слід звернути
увагу на те, що займаючи центральне місце в банківській системі країни,
Банк Японії має такий статутний капітал, де 55 % належить державі, а 45
%— приватному сектору. Вважається, що взірцем для створення цього банку
був Національний банк Бельгії.

Отже, центральний банк відіграє провідну роль у банківській системі,
створюючи сприятливі умови для її функціонування. Це досягається шляхом
забезпечення стабільності цін, грошей і надійності банківського сектора.

Європейське законодавство щодо організації банківської діяльності

Для висвітлення характерних рис правового становища банківської системи
в Україні важливою є орієнтація на міжнародно-правові норми Першого
європейського законодавства, яке включає: Договір про утворення
Європейського співтовариства, Договір про внесення змін до деяких
фінансових положень, Єдиний європейський акт, Договір про злиття,
Гренландський договір. Акт приєднання та Договір про Європейський Союз.

Друге європейське законодавство включає, як зазначалося вище, Директиви
щодо організації банківської діяльності.

За визначенням Європейської директиви центральних банків головною метою
діяльності центрального банку є підтримка цінової стабільності через
втілення в життя послідовних заходів монетарної політики. Хоча в деяких
законах про центральні банки ще вживаються положення “підтримка
стабільності валюти” або “підтримка національної грошової одиниці”, на
практиці більшість центральних банків ставлять за мету саме досягнення
ціневої стабільності як більш правильного визначення довгострокової мети
монетарної політики. Термін “цінова стабільність” використано в законах
багатьох європейських держав, наприклад, Франції, Іспанії, Португалії
тощо. Більш того, для виконання вимог Європейської директиви центральних
банків усі країни Європи — члени ЄС — мають змінити (адаптувати) свої
закони щодо визначення цілей та статусу незалежності своїх центральних
банків.

Чинники, що зумовили необхідність орієнтації України на стандарти
правового статусу європейських банків

Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р.
цілком відповідає вимогам європейського законодавства, закріпивши
основні функції (завдання) центрального банку — забезпечення
стабільності національної валюти шляхом регулювання емісійної,
монетарної, кредитної та розрахункової діяльності банківської системи.
Чим зумовлена необхідність орієнтації України на стандарти правового
статусу європейських банків?

В економіці колишнього СРСР державні банки в Україні являли собою
допоміжний засіб, який виконував функції обслуговування виробництва.
Моноструктура банківського сектора існувала як невід’ємна складова
системи Держбанку СРСР та кількох державних спецбанків, які здійснювали
окремі операції за його дорученням (Будбанк СРСР, Зовнішторгбанк СРСР).
При цьому Держбанк СРСР здійснював короткострокове кредитування
клієнтів, за Будбанком СРСР закріплювалися функції з довгострокового
обслуговування, а за Зовнішторгбанком СРСР — з обслуговування
зовнішньоекономічної діяльності. За таких умов правове регулювання
однорівневої банківської системи було спрямоване на кредитну сферу і
обмеження кількості платіжних засобів в економіці, що зводились до
жорстких обмежень операцій з готівкою і централізованим перерозподілом
банківською системою безготівкових коштів підприємств, установ і
організацій у межах єдиного державного кредиту країни.

Процес юридичного становлення банківської системи, яку очолює
Національний банк України, розпочався з прийняттям Декларації про
державний суверенітет України ( Прийнята ВР 16.07.1990 р.) та Закону
“Про економічну самостійність Української РСР” (1991 р.). Законодавче
було закріплено, що Національний банк є вищою кредитною та емісійною
установою держави, підзвітний Верховній Раді України і проводить єдину
серед комерційних банків та кредитних установ державну грошово-кредитну
та валютну політику, координує діяльність банківської системи в цілому,
організовує міжбанківські розрахунки, здійснює функції резервного банку.

Процес становлення дворівневої структури банківської системи в Україні

Законодавче закріплення банківської системи в Україні пов’язано з
прийняттям Закону України “Про банки і банківську діяльність” (20
березня 1991 р.* Існує й інша думка щодо початку створення банківської
системи України — що перший етап розпочався у 1988—1990 рр., коли
українські банки реєструвалися у Москві.). З прийняттям цього Закону
Український республіканський банк Держбанку СРСР було оголошено
власністю України і на його базі створено Національний банк України.
Таким чином, державою було зроблено вибір і закладено засади класичної
дворівневої структури банківської системи, яка включає підсистему
комерційних банків та фінансово-кредитних установ, які скеровуються
Національним банком України як центром емісії грошей та управління всією
грошово-кредитною системою.

Як це вплинуло на функціонування банківських інститутів? Уже влітку 1992
р. Національний банк України запровадив порядок надання ліцензій
банківським установам на право здійснення операцій з валютними
цінностями, почав встановлювати валютний контроль та легалізовувати свою
присутність на міжнародній арені як незалежна фінансова інституція.
Розпочалося встановлення кореспондентських відносин з іншими країнами
СНД, була заснована валютна біржа як підрозділ Національного банку** (
доречі, у липні 1993 р. реорганізована в Українську міжбанківську
валютну біржу, яка є господарюючим суб’єктом під контролем держави.

. В листопаді 1992 р. у безготівковий обіг було запроваджено український
карбованець, і Україна офіційно вийшла з групи країн, які
використовували рубль як законний платіжний засіб. У вересні 1993 р.
Україна стала другою, після Росії, країною СНД, яка приєдналася до
міжнародної електронної системи банківських платежів СВІФТ (SWIFT). З
січня 1994 р. Національний банк України запровадив національну платіжну
систему з впровадженням системи електронних міжбанківських платежів, що
дало змогу відмовитись від використання патерових платіжних документів.

Проблема достатності банківського законодавства

Аналізуючи правову регламентацію становлення банківської системи в
Україні, не можна обійти проблеми достатності банківського
законодавства, яке формувалося практично за внутрішніми ознаками
регулювання банківських відносин. За цей час були внесені деякі важливі
зміни до законів України “Про банки і банківську діяльність”, “Про
заставу” та до Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного
регулювання і валютного контролю”. Але повільний розвиток банківського
законодавства негативно відбився на банківській системі, яка реагувала
збільшенням прострочених кредитів та звуженням кредитної діяльності.

І хоча в цих умовах центральний банк, маючи обмежений Верховною Радою
України правовий статус, проводив жорстку грошово-кредитну політику за
допомогою адміністративних і економічних важелів стосовно комерційних
банків, вживав заходів щодо санації банківської системи, займався
відкликанням ліцензій у банків, це суттєво не поліпшило ситуацію в сфері
банківської діяльності. Верховна Рада України спільно з Національним
банком намагались визначити стратегію розвитку законодавчої основи
банківської діяльності, приділяючи особливу увагу правовому статусу
банків та кредитних установ. З цією метою у вересні 1994 р. було
проведено першу науково-практичну конференцію керівників банків та
кредитних установ, які функціонували в Україні, і як результат була
схвалена Концепція розвитку банківського законодавства. Зверталась увага
передусім на те, що на той час залишалась невизначеною у правовому
статусі система банківського нагляду, не було і системи страхування
ризиків кредитної діяльності, страхування банківських депозитів, не діяв
механізм застави майна, про що свідчать численні колізії, які виникали
при застосуванні законів і підзаконних актів.

Важливим стимулюючим фактором для визначення правового статусу
банківської системи в Україні стала Конституція України (прийнята ВРУ 28
червня 1996 р.) З її прийняттям вперше за всі роки існування незалежної
держави з’явилась модель законодавчих засад функціонування Національного
банку, який є органом держави, що здійснює управління банківською
системою. Конституційні принципи створили організаційно-правові засади
функціонування банківської системи, яка включає дворівневу структуру
банківських інститутів, умови їх функціонування, правові межі втручання
(регулювання) держави у сферу банківської діяльності, її функціональну
природу та правовий статус національної грошової системи.

Згідно з Законом України “Про банки і банківську діяльність” та Законом
України “Про Національний банк України” банківська система України
схематично має такий вигляд (див. Схему1).

Таким чином, загальна характеристика сучасної банківської системи
показує, що банківська система в Україні — це внутрішньо організована,
взаємозв’язана, об’єднана загальною метою та конституційними принципами
сукупність банківських та фінансово-кредитних установ, які відповідно до
банківського законодавства здійснюють банківську діяльність при
постійному банківському нагляді з боку держави.

Необхідність єдності (взаємоорганізації) елементів банківської системи
випливає з конституційних гарантій незалежності Національного банку
України та обов’язку всієї банківської системи забезпечувати
стабільність національної валюти — гривні. Існує закономірність — чим
більш незалежний центральний банк держави тим нижчий рівень інфляції в
країні.

Схема 1. Банківська система України

Саме тому відповідно до європейського законодавства зростає кількість
країн, які визначають якісно новий статус власних центральних банків. У
1997 р. уряд Великобританії прийняв рішення щодо організаційного
відокремлення Банку Англії, який більше п’ятидесяти років був
підпорядкований казначейству (міністерству фінансів). Отже, важливо за
системним підходом насамперед розглянути правовий статус Національного
банку України, в якому знайшов відображення, про що зазначалося вище,
світовий досвід статутного банківського права. Передусім слід привернути
увагу до конституційної моделі Закону України “Про Національний банк
України”.

Він сприйняв п’ять концептуальних позицій щодо самостійного статусу
центрального банку серед інших органів держави:

1. Програма грошової політики на поточний рік, а також на перспективу
розробляється і приймається спеціально створеним колегіальним органом —
Радою Національного банку залежно від стану економіки, цін та
грошово-кредитного ринку країни. Центральний банк зобов’язаний доводити
цю програму до відома уряду та парламенту, але виключно як інформаційний
матеріал.

2. Усі рішення, які стосуються обсягів кредитної емісії, відсоткової
ставки та поточного валютного курсу, приймаються виключно органами
банку.

3. Керівництво центрального банку (його голова, колегіальний орган),
призначені на новий строк, не може бути достроково увільнено парламентом
або Президентом з посад (за винятком визначених законом випадків, таких
як довготривала хвороба або засудження за злочин). Що стосується
колегіального органу, який визначає політику в сфері фінансів та
кредиту, то він є частиною системи Національного банку, його вищим
керівним органом, а не своєрідним наглядовим органом.

4. Від членів керівництва центрального банку вимагається професіоналізм
та політична нейтральність. Не можна суміщати посади в центральному
банку з посадами в будь-яких інших органах влади, займатися партійною
або профспілковою діяльністю. Неприпустимим є делегування членів уряду,
представників органів виконавчої влади до колективних органів управління
центральним банком.

5. Національний банк не можна примусити і він, власне, не має права
давати кредити уряду і купувати цінні державні папери на первинному
ринку.

Схематично функціональне призначення Національного банку як головної
банківської інституції має такий вигляд.

Схими 2. Основні функції центрального банку (традиційний підхід)

Схема 3. Центральний банк (інституційиий підхід)

Як видно з наведених схем (схеми 2, 3), функціональна характеристика є
важливою складовою правового статусу Центрального банку як будь-якого
суб’єкта права і включає в себе набір елементів, що є системною
сукупністю. Відповідно до теорії права правовий статус включає також
передбачену нормами права спеціальну правоздатність суб’єкта права у
питаннях відання, а також його повноваження, що, враховуючи публічні
функції Національного банку, якраз і становлять його компетенцію.

Як суб’єкт права Національний банк, реалізуючи свою спеціальну
правоздатність, для здійснення покладених на нього обов’язків вступає в
різні правовідносини. Тут він є вже не просто суб’єктом права, а й
суб’єктом конкретних правовідносин. Ці правовідносини виникають,
змінюються і припиняються залежно від конкретних юридичних фактів.
Відповідно змінюється і загальний обсяг прав і обов’язків, але постійним
залишається правовий статус центрального банку.

Правовий статус Національного банку України

Правовий статус Національного банку відповідно до Закону України “Про
Національний банк України” має комплексний характер, що притаманно
статусу органів держави. Він складається з конституційної
правосуб’єктності та галузевих статусів (адміністративно-правовий,
цивільно-правовий). Насамперед статус центрального банку закріплюється
ст. 99, 100 Конституції України, які визначили його місце серед інших
органів держави, поклавши на нього основну функцію—забезпечення
стабільності грошової одиниці. Крім того, спеціальну юрисдикцію
центрального банку врегульовано Законом України “Про банки і банківську
діяльність”, Декретом Кабінету Міністрів України “Про систему валютного
регулювання і валютного контролю” та іншими законодавчими актами.

Національний банк України як суб’єкт цивільно-правових відносин

Оскільки Національний банк є юридичною особою (п. 1 ст. 1 Закону “Про
Національний банк України”), він виступає як суб’єкт цивільно-правових
відносин. Водночас для виконання публічних функцій він наділений
владними розпорядчими повноваженнями, що не властиво цивільному праву.
Це відображено у визначенні центрального банку як особливого
центрального органу державного управління (частина перша ст. 2 Закону).

Це свідчить про те, що правовідносини між Національним банком і
комерційними банками в більшості випадків будуються на принципах влади і
підпорядкування, що обумовлено його компетенцією здійснювати банківське
регулювання та банківський нагляд (частина друга ст. 55 та ст. 61
Закону). У цих правовідносинах немає рівності сторін. Банк видає та
відкликає ліцензії на здійснення банківських операцій, здійснює свої
наглядові функції. Правовою основою діяльності Національного банку є як
приватне, так і публічне право. Це обумовлює і природу
нормативно-правових актів, що видаються центральним банком на основі
делегованого державною права, оскільки такою є суть “банку банків”.

Національний банк України як особливий центральний орган державного
управління

Звернемо увагу на визначене у Законі юридичне поняття Національного
банку України як особливого центрального органу державного управління,
що одразу виключає його з системи органів державної виконавчої влади.
Правова характеристика органу управління виступає універсальною
категорією для виділення спеціальної правосуб’єктності Національного
банку в банківській системі.

Адміністративне право визначає компетенцію як сукупність прав і
обов’язків, які належать до владно-організаційної діяльності органів
державного управління. Але адміністративно-правовий підхід не можна
застосувати до характеристики центрального банку, правовий статус якого
має подвійну природу. Банк об’єднує у своїй діяльності організаційні
управлінські елементи з елементами майновими. Слід підкреслити, що до
компетенції центрального банку відносять права та обов’язки не тільки
управлінського характеру, а й ті, що пов’язані зі здійсненням
господарської діяльності. Тобто поняття “орган державного управління”
стосовно банку в господарській сфері включає одні ознаки, а у сфері
адміністративно-правових відносин — інші.

За основу законодавчого визначення елементів статусу Національного банку
було взято практику його фактичного впливу на економічне життя України.
У Концепції адміністративної реформи в Україні, яка розроблена Державною
комісією з проведення в Україні адміністративної реформи, теоретично
пропонувалась інша модель центрального банку з визначенням його як
допоміжного уряду центрального органу виконавчої влади із спеціальним
статусом* Концепція адміністративної реформи в Україні знайшла втілення
у комплексному документі, схваленому Указом Президента України за № 810
від 27 липня 1998 р.

Однак вищий законодавчий орган не сприйняв такого підходу і не
погодився віднести Національний банк за юридичними ознаками до органів
виконавчої влади. Національний банк не може входити до системи органів,
яку очолює Кабінет Міністрів України, і, таким чином, підпорядковуватись
йому. Згідно зі ст. 51 Закону “Про Національний банк України”
Національний банк підзвітний Президентові України та Верховній Раді
України в межах їх конституційних повноважень.

Статус голови центрального банку, його залежність виключно від вимог
закону

Потрібно зазначити, що призначення згідно зі ст. 85 Конституції Голови
Національного банку України Верховною Радою за поданням Президента
України підкреслює особливий статус Національного банку, оскільки
Конституція регламентує зазначений порядок зайняття посади лише для
Прем’єр-міністра, керівників судової влади, Генерального прокурора
України та голови центрального банку.

Схиляючись до думки, що голова банку поєднує риси політичного діяча та
професійного фінансиста-банкіра, найбільш переконливою може бути
позиція, зокрема, В. Ющенка, який аргументує залежність голови банку
виключно від вимог закону. Це дає змогу, за визначенням народного
депутата України П. Порошенка та професора А. Селіванова, Національному
банку, хоча і бути безпосередньо юридичною особою публічного права, але
голові банку залишатися незалежним від будь-якого впливу з боку органів
державної влади.

Згідно зі ст. 19 закону Голова Національного банку керує діяльністю
банку, діє від імені банку і представляє його інтереси без доручення у
відносинах з органами державної влади і управління, з банками,
фінансовими та кредитними установами, міжнародними організаціями, іншими
установами і організаціями. Він також головує на засіданнях Правління
Національного банку, підписує протоколи, постанови Правління
Національного банку, накази та розпорядження, а також угоди, які
укладаються Національним банком, особисто призначає і звільняє
директорів департаментів, але тільки за погодженням з Радою
Національного банку, призначає одного першого та двох своїх заступників
та звільняє їх після закінчення терміну повноважень. Спеціальний статус
Голови Національного банку України обумовлює його політичну
відповідальність перед Верховною Радою України та Президентом України за
всю діяльність банку.

Отже, правовий статус вищої посадової особи в системі банків дозволяє
Голові Національного банку виступати об’єднуючою основою управління
центральним банком держави і забезпечувати послідовність формування та
реалізації грошово-кредитної політики. Для цього, на нашу думку, голова
банку має обиратися згідно зі ст. 12 зазначеного Закону «ехз о//ісіо»
головою Ради Національного банку, що усуватиме серйозні суперечності між
Радою та Правлінням Національного банку.

Реалізація саме такої моделі поєднання функцій та повноважень Головою
Національного банку зі статусом Голови Ради Національного банку дасть
змогу залишити дію частини третьої ст. 19 Закону як виняток у відносинах
Ради Національного банку з Національним банком, у питаннях віднесених до
її відання.

Рада Національного банку України — його вищий орган управління

Особливість правового статусу Національного банку України пов’язана з
існуванням згідно зі ст. 8-13 Закону України “Про Національний банк
України” вищого органу управління Національним банком — Ради
Національного банку. Цей орган належить до конституційних органів у
системі Національного банку. Закон визначає збалансований між суб’єктами
Ради порядок формування (Верховною Радою України і Президентом України)
14 осіб персонального складу Ради Національного банку. Але Закон
дозволяє звільняти їх не раніше ніж через один рік з дня призначення при
визначеному терміні їх повноважень сім років, крім Голови Національного
банку, який призначається на строк здійснення його повноважень — п’ять
років.

Ідея створення такого органу, як Рада Національного банку — не нова. У
Німеччині існує аналогічна за функціями Рада центральних банків, у
Японії — комітет визначення політики (монетарної), в Австрії — Рада
директорів, у США — Рада керуючих. Є подібні органи в центральних банках
і інших країн. Відрізняються вони між собою складом та порядком
формування, обсягом функцій та повноважень, проте характерними для усіх
є принципи функціонування, згідно із якими зазначені утворення
визначають лише основні, глобальні питання діяльності центральних
банків, не втручаючись у їхню оперативну діяльність.

Повноваження Ради Національного банку України

До повноважень Ради Національного банку ст. 9 Закону відносить
розроблення Основних засад грошово-кредитної політики України відповідно
до загальнодержавної програми економічного та соціального розвитку.
Основні засади вносяться до 15 вересня для інформування на розгляд
Верховної Ради України і надалі стають об’єктом контролю за їх
виконанням з боку Ради Національного банку. До її важливих повноважень
Закон відносить аналітичну діяльність щодо впливу грошово-кредитної
політики на стан соціально-економічного розвитку України, внесення
пропозицій Правлінню Національного банку, затвердження кошторису доходів
та витрат Національного банку. Здатність виконувати функції вищого
органу управління Національного банку обумовлена повноваженнями Ради
застосовувати відкладальне вето щодо окремих рішень Правління
Національного банку, правом затвердження рішень Правління про участь у
міжнародних фінансових організаціях, правом брати участь у засіданнях
Правління з правом дорадчого голосу тощо. Проведення засідань Ради
Національного банку не рідше одного разу на квартал, порядок прийняття
рішень та контроль за їх виконанням визначається регламентом, який
затверджується Радою.

Таким чином, можна зробити висновок, що Рада Національного банку — це
орган з особливими функціями та повноваженнями, що охоплюють весь цикл
стратегічно-наглядової функції держави — від розроблення Основних засад
грошово-кредитної політики до контролю за проведенням цієї політики
центральним банком держави в діяльності органів державної виконавчої
влади та місцевого самоврядування та всієї банківської системи в
Україні.

Водночас юридичну сутність Ради Національного банку України не можна
зводити до її головних завдань — розроблення Основних засад
грошово-кредитної політики та здійснення контролю за її проведенням.
Законом “Про Національний банк України” на неї покладаються також певні
управлінські функції, оскільки Закон визнає Раду вищим органом
управління і це знаходить прояв у погодженні призначення та звільнення
членів Правління Національного банку, затвердженні бухгалтерського
балансу банку, встановленні форми оплати праці його працівників,
затвердженні кошторису доходів і витрат банку тощо.

Отже, правовий статус дає цілісне уявлення про те, що Рада Національного
банку України є особливим політико-фінансовим органом змішаної правової
природи, який можна вважати аналітичним центром всієї
фінансово-економічної системи держави.

Правління — керівний орган Національного банку України

Іншим керівним органом Національного банку є його Правління. До його
повноважень Законом віднесено забезпечення реалізації грошово-кредитної
політики через відповідні монетарні важелі, управління діяльністю
центрального банку, організація виконання інших його функцій. Правління
очолює Годова Національного банку України, який разом з Радою
Національного банку визначає кількість та персональний склад Правління,
з наступним затвердженням його Радою Національного банку.

Принциповим положенням, яке досить конкретно висвітлює правовий статус
Правління Національного банку, є здатність виконувати адміністративні
функції в повному обсязі і приймати рішення щодо економічних заходів та
монетарних методів, необхідних для реалізації Основних засад
грошово-кредитної політики відповідно до рекомендацій Ради з цих питань
та необхідності забезпечення стабільності і купівельної спроможності
національної валюти.

У ст. 15 Закону “Про Національний банк України” до повноважень Правління
віднесено також прийняття рішень про емісію валюти України та вилучення
з обігу банкнот і монет, про зміну відсоткових ставок Національного
банку, про встановлення економічних нормативів для банків та
фінансово-кредитних установ, про розмір та порядок формування
обов’язкових резервів для банків та фінансово-кредитних установ, про
встановлення лімітів операцій на відкритому ринку, які здійснює
центральний банк, про перелік цінних паперів та інших цінностей,
придатних для забезпечення кредитів Національного банку, про умови
допуску іноземного капіталу до банківської системи України та інше.

Правління здійснює виконавчо-розпорядчу діяльність як самостійний
суб’єкт: управління від імені Національного банку України, надаючи
повноваження визначати організаційні засади структури Національного
банку України, затверджувати положення про його структурні підрозділи та
установи, статути його організацій та підприємств, порядок призначати
керівників підрозділів, підприємств, установ та організацій,
затверджувати штатний розклад, встановлювати порядок надання ліцензій на
ведення банківських операцій, видавати нормативні акти Національного
банку, затверджувати регламент роботи Правління та виконувати інші
функції, що випливають з основної мети діяльності центрального банку.
Законодавець врегулював у частині першій ст. 15 Закону таку важливу
особливість правового статусу Правління Національного банку України, як
право купувати та продавати майно для забезпечення діяльності
Національного банку. Отже, дискусія, яка протягом тривалого часу
точилась навколо цього питання, вирішена на користь Національного банку,
який правомочний володіти майновими правами без втручання при їх
реалізації органів державної виконавчої влади.

Важливим є те, що річний звіт та проект кошторису витрат на наступний
рік Правління зобов’язано подавати на розгляд Ради Національного банку
України. Таким чином, управлінська та господарська діяльність Правління
перебуває під контролем Ради Національного банку, що виключає саму
можливість, зокрема, появи розпорядчих актів, наприклад, листів,
телеграм, які не належать до актів управління, оскільки порядок видання
нормативних актів Національного банку суворо регламентований. Закон
припинив довгорічну практику адміністративного втручання керівників
Національного банку у діяльність комерційних банків.

Таким чином, встановлена у Законі “Про Національний банк України”
структура керівних органів центрального банку та визначення їх
правосуб’єктності узгоджується із Конституцією України і відповідає
інтересам як забезпечення незалежності банку щодо проведення
грошово-кредитної політики, так і завданням забезпечення контролю за її
здійсненням у фінансово-економічній та банківській сферах.

2. Структура Національного банку України

Таким чином, встановлена у Законі “Про Національний банк України”
структура керівних органів центрального банку та визначення їх
правосуб’єктності узгоджується із Конституцією України і відповідає
інтересам як забезпечення незалежності банку щодо проведення
грошово-кредитної політики, так і завданням забезпечення контролю за її
здійсненням у фінансово-економічній та банківській сферах.

Організаційно-правову та функціональну діяльність Національного банку
України забезпечує поряд з іншими юридичне самостійними організаціями,
підприємствами та установами, територіальними управліннями (філіями),
які не мають статусу юридичної особи, розгалужена структура апарату.
Структура Національного банку України будується за принципом
централізації з вертикальним підпорядкуванням. Законодавець надав право
Національному банку самостійно вирішувати питання організації,
створення, ліквідації та реорганізації структурних підрозділів та
установ системи банку, затверджувати положення, які визначають завдання
та функції філій (територіальних управлінь), які діють від імені банку
та в межах отриманих від нього повноважень.

Правовий статус філій (територіальних управлінь) Національного банку
України з позицій адміністративного права більше схожий на той, що
притаманний органам представництва, встановлений законодавством для
органів управління. Територіальні управління створені у всіх областях та
в Автономній Республіці Крим — Кримське республіканське управління, у м.
Києві та Київській області, у м. Севастополі. Вони виконують комплекс
функцій від імені центрального банку, сіле не уповноважені приймати
рішення, які мають нормативний характер, а також видавати гарантії та
поручительства, вексельні та інші зобов’язання без дозволу Правління
Національного банку. Згідно з існуючим положенням створення
територіального управління та його реорганізація здійснюються за
рішенням Правління Національного банку України.

Банк забезпечує територіальне управління рухомим та нерухомим майном,
вартість якого відображається в балансі управління, який є складовою
частиною балансу центрального банку. Територіальне управління має
печатку зі своїм найменуванням і зображенням Державного герба України та
інші печатки, штампи, необхідні для діяльності управління згідно з
чинним законодавством.

Територіальне управління Національного банку України очолює начальник,
який призначається на посаду і звільняється з неї постановою Правління
Національного банку України. Начальник цього управління діє на підставі
положення та довіреності. Він видає накази, розпорядження, затверджує
згідно з Типовою структурою та затвердженим Правлінням кошторисом
структуру та штатний розклад, положення про структурні підрозділи
управління, посадові обов’язки працівників та інші документи згідно з
нормативними актами Національного банку.

Національний банк покладає на територіальні управління завдання, які
дають змогу йому проводити грошово-кредитну політику па місцях,
спрямовану на підтримку стабільності національної валюти, зміцнення
засад функціонування банківської системи та ефективного управління
грошово-кредитним ринком відповідно до Основних напрямів
грошово-кредитної політики, здійснення контролю за розвитком валютного
ринку, ринку цінних паперів та аналіз грошово-кредитних відносин у
регіоні.

Територіальні управління мають проводити розрахунки між комерційними
банками через систему електронних платежів Національного банку,
займатися емісійно-касовою роботою, а також здійснювати контроль за
дотриманням комерційними банками банківського законодавства, економічних
нормативів і його нормативних актів. Загальна структура територіальних
управлінь була затверджена постановою Правління Національного банку
України “Про удосконалення структури і чисельності регіональних
управлінь Національного банку України” за № 262 від 2 липня 1998 р.
Відносини територіальних управлінь з управліннями Державного
казначейства, комерційними банками, підприємствами і організаціями
будуються на підставі договорів, що укладаються від імені Національного
банку, який несе відповідальність за цими договорами.

Особливу роль у реалізації завдань, які покладені на Національний банк
Конституцією та законами України, відіграють департаменти, що становлять
центральний апарат Національного банку України. У департаментах
зосереджено основний професійний персонал, який забезпечує
функціонування банківської системи в Україні, поділяючись на службовців
та обслуговуючий персонал.

Складові системи Національного банку України

До системи Національного банку України входять в обов’язковому порядку
згідно з частиною другою ст. 22 Закону “Про Національний банк України”
центральний апарат, філії (територіальні управління), розрахункові
палати, Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу, Державна
скарбниця України, Центральне сховище, спеціалізовані підприємства,
банківські навчальні заклади, зокрема, Банківська академія по
перепідготовці банківських працівників та інші структурні одиниці і
підрозділи, необхідні для забезпечення діяльності Національного банку.

Таким чином, організаційна структура Національного банку являє собою
складний організм, що забезпечує ефективне виконання покладених на нього
завдань. Центральний апарат відповідно до ст. 10 зазначеного Закону
забезпечує організаційно-технічне обслуговування Ради Національного
банку та Правління, але Закон забороняє втручатися в його оперативну
діяльність, а також впливати на кадровий персонал Національного банку.

Про місце і роль центральних банків, особливості їх побудови в кожній
країні можна скласти уявлення з порівняння їх організаційних структур.
Для прикладу наведемо структури Національного банку України та Банку
Португалії (схеми 4, 5).

3. Функції Національного банку України

Розглянувши місце та роль Національного банку України як центру
дворівневої банківської системи з врахуванням особливостей побудови його
організаційної структури, більш зрозумілим буде з’ясування покладених на
банк функцій та повноважень. Для цього спочатку зупинимося на функціях,
оскільки вони відбивають цільове утворення банку держави, який потрібен
усьому суспільству. Функції центрального банку поділяються згідно з
Законом України “Про Національний банк України” на:

а) основну (ст. 6) та

б) інші функції (ст. 7).

Основна функція відбиває конституційне призначення Національного банку,
який зобов’язаний забезпечити стабільність грошової одиниці України.
Досягнення цієї мети передбачає сприяння стабільності всієї банківської
системи, а також обумовлює відповідно до правового статусу Національного
банку дотримання цінової стабільності у державі.

“Але є ще дві важливі (функції сучасного центрального банку, які тісно
пов’язані з грошово-кредитною політикою і складають єдине ціле, —
стверджує Е. Джералд Корріган — президент Федерального резервного банку
Нью-Йорка. — Це широкий нагляд за фінансовою системою та за окремими
аспектами діяльності платіжних систем”. По суті, така думка відповідає
необхідному статусу Національного банку, який функціонально повинен
представляти державу у фінансово-кредитній сфері.

Схема 4. Структура Національного банку України

Що стосується центрального банку України, то інші його функції
закріплені у Законі “Про Національний банк України” та в інших нормах
банківського законодавства України. Зокрема, це такі функції (за
названим Законом):

– визначення та проведення грошово-кредитної політики, узгодженої з її
Основними засадами;

– регулятивна функція (встановлення правил проведення банківських
операцій, бухгалтерського обліку, визначення системи порядку і форм
платежів, проведення банківського та валютного регулювання та інше);

монопольне здійснення емісії грошей та організація їх обігу;

реєстраційно-наглядова функція;

зовнішньоекономічна функція;

– методологічна та методична функція у сферах банківської
статистичної інформації та статистики платіжного

балансу, розвитку сучасних банківських технологій тощо;

– банківське обслуговування;

– функція кредитора останньої інстанції для комерційних банків, яка
забезпечує отримання рефінансування у разі вичерпання інших можливостей
рефінансування;

– накопичення та зберігання золотовалютних резервів та валютних
цінностей;

– сприяння кадровому забезпеченню банківської системи.

До інших функцій Національного банку можна віднести, наприклад,
здійснення емісії приватизаційних паперів (ст. 8 Закону “Про банки і
банківську діяльність”).

Крім того, функції Національного банку можуть поділятись на внутрішні та
зовнішні, що здійснюються як у межах України, так і поза ними у разі
представлення інтересів держави та Національною банку у відносинах з
центральними банками інших країн, міжнародними банками та іншими
фінансово-кредитними організаціями, де міждержавне співробітництво
передбачено на рівні центральних банків. Слід підкреслити, що Закон
обмежує функції Національного банку, оскільки він не може конкурувати з
комерційними банками, які є його клієнтами (“банк банків”).

Схема 5. Функції Національного банку України

Функції Національного банку України (схема 5) схожі з функціями
зарубіжних центральних банків. Це пояснюється тим, що головні державні
банки несуть здебільшого однакове функціональне навантаження, захищаючи
державні інтереси. При цьому всі структурні підрозділи центральних
банків, здійснюючи покладені на них функції, забезпечують реалізацію
загальних функціональних завдань цього органу.

Повноваження Національного банку України та його вищого і керівного
органів — Ради та Правління

Але функціям будь-якого органу державного управління притаманні завжди
визначені законодавчими актами повноваження. Відповідно до закону, який
визначає статус Національного банку України, вони за формою впливу
можуть бути адміністративно-правовими, цивільно-правовими,
організаційно-регулюючи-ми (операційними). Повноваження центрального
банку мають в основному економічну спрямованість, оскільки застосування
наданих законом Національному банку прав безпосередньо обумовлено
економічними інтересами і змінюють, встановлюють або припиняють
економічні відносини між сторонами у грошово-кредитній сфері.

Повноваження, визначені законом для Національного банку України,
поділяються за суб’єктами їх застосування. У ст. 9 Закону “Про
Національний банк України” закріплені повноваження Ради Національного
банку, а за ст. 15 для виконання покладених функцій Правління
Національного банку має застосовувати властиві йому повноваження щодо
керівництва Національним банком. Формою реалізації повноважень для Ради
Національного банку є рекомендації або рішення щодо конкретних
цілеспрямованих дій, пов’язаних з питаннями її відання (наприклад, форми
оплати праці працівників Національного банку, кошторис доходів та витрат
банку, зміна розміру статутного капіталу та інше).

Особливою формою реалізації статусу вищого органу управління
Національного банку є право застосування Радою Національного банку
відкладального вето щодо окремих рішень Правління Національного банку з
питань, віднесених до її компетенції. При цьому Закон передбачає
збалансований механізм прийняття або відхилення вето Ради Національного
банку. Слід зазначити, що повноваження Ради не поширюються безпосередньо
на Голову Національного банку, якщо він не обраний одночасно Головою
Ради Національного банку. Голова Національного банку здійснює власні
повноваження, закріплені у ст. 19 цього Закону, несе персональну
відповідальність за діяльність Національного банку України і тому за
обсягом наданих повноважень він є досить самостійною і впливовою
посадовою особою, яка здатна видавати розпорядчі акти для системи
Національного банку та діяти від його імені у відносинах з органами
державної влади і місцевого самоврядування.

Виключні повноваження Правління Національного банку України

Але згідно з ст. 15 цього Закону Правління Національного банку України
наділено виключними повноваженнями, які реалізуються у формі прийняття
рішень, визначення структури Національного банку, затвердження положень
та статутів його підрозділів, підприємств і організацій, встановлення
порядку в сферах здійснення банківських операцій тощо. Найважливішим
юридичним засобом здійснення регулятивної функції Національного банку
України слід вважати повноваження щодо прийняття Правлінням нормативних
актів Національного банку України.

Нормотворчі повноваження центрального банку держави

Саме нормотворчість дає змогу піднести рішення Національного банку як
органу держави до загальнообов’язкових правил поведінки шляхом їх
закріплення в підзаконних нормативно-правових актах центрального банку,
що прийняті відповідно до законодавства України. Нормотворчі
повноваження Національного банку слід розуміти як закріплені у законі
повноваження щодо реалізації завдань і функцій центрального банку
держави і спрямовані на конкретизацію законів, указів Президента
України, постанов уряду, видання самостійних нормативно-правових актів у
галузях, не врегульованих законом. Нормативні акти за загальним
визначенням їх правової природи встановлюють правові норми (правила
поведінки), що є обов’язковими для невизначеного кола осіб, розраховані
на неодноразове застосування і діючі незалежно від виникнення чи
припинення конкретних правовідносин, що передбачені відповідним актом.
Наприклад, виключно нормативними актами Національного банку реалізуються
ного повноваження щодо організації готівкового грошового обігу, що
передбачено ст. 33 Закону.

У результаті нормотворчої діяльності загальні положення, що
встановлюються Національним банком у процесі банківського регулювання та
банківського нагляду, одержують статус юридичних норм, дія яких
поширюється як на органи державної влади та місцевого самоврядування,
так і на юридичних осіб незалежно від форми власності, а також на
громадян. У ст. 56 Закону на відміну від органів державної виконавчої
влади (міністерств, відомств) прямо зазначена форма правових актів, що
видаються Національним банком, — постанови Правління, інструкції,
положення, правила, що також затверджуються постановами Правління.

З особливостями центральних банків деяких держав світу та їх органів
управління, за методикою Німецького (федерального банку, можна
ознайомитись, розглянувши порівняльну таблицю (див. таблицю).

Наведемо один з типових прикладів застосування нормативних актів при
здійсненні Національним банком повноважень, закріплених у п. 5 ст. 25
“Засоби та методи грошово-кредитної політики” Закону “Про Національний
банк України”.

Правовий режим випуску та обігу облігацій внутрішньої державної позики
України встановлюється відповідно до законів України “Про цінні папери
та фондову біржу”, “Про державне регулювання ринку цінних паперів в
Україні” та визначається конкретними постановами Кабінету Міністрів
України. Але ці законодавчі акти мають загальний правовий характер, а їх
норми є матеріальними за змістом.

Документи, що регламентують функціонування ринку державних цінних
паперів

Застосовуючи надані регулюючі повноваження, на підставі зазначених
законодавчих актів, а також Закону України “Про банки і банківську
діяльність” постановою Правління Національного банку за № 15 від 21
січня 1996 р. було затверджено пакет документів, які регламентують
функціонування ринку державних цінних паперів. Це такі документи, як:

— Положення про функціонування ринку облігацій внутрішньої державної
позики;

— Положення про проведення аукціону з розміщення облігацій внутрішньої
державної позики;

— Положення про порядок бухгалтерського і депозитарного обліку,
розміщення, обігу, сплати відсотків та погашення облігацій внутрішньої
державної позики в банківських установах.

Отже, нормативні акти Національного банку наочно свідчать про те, що їх
мета – застосування правових механізмів, необхідних для реалізації норм
законів. У такому разі норми матеріального банківського законодавства
забезпечуються процедурно-процесуальними загальнообов’язковими правилами
(процесуальним порядком) і це створює у сукупності компонентів необхідну
правову основу для правовідносин, які виникають між суб’єктами
конкретної фінансової, фондової або банківської сфери.

Таким чином, розглянувши повноваження та форму їх реалізації як важливу
складову правового статусу Національного банку України, визначену
законодавством, наочно постає характеристика з позицій статутного права
керівних органів — Ради та Правління Національного банку. При цьому не
важко помітити, що центральний банк наділено необхідною
виконавчо-розпорядчою владою для проведення узгодженої з Кабінетом
Міністрів України економічної та грошово-кредитної політики в країні.

Слід звернути увагу на ще один суттєвий аспект правового статусу системи
Національного банку, яка є першим рівнем банківської системи. Йдеться
про те, що в результаті п’ятирічної підготовки Конституції України та
Закону України “Про Національний банк України” центральний банк отримав
статус, який повністю відповідає міжнародним стандартам щодо його місця
та ролі у державі.

Важливим досягненням у гармонізації законодавства є дотримання принципу,
що ні Європейський центральний банк, ні центральні банки країн-учасниць
не можуть одержувати вказівки від уряду чи будь-яких інших владних
структур. Аналогічна норма є і в ст. 7 статуту Європейського
центрального банку, і в законах системи центральних банків Європи,
зокрема в Україні.

До цього додамо, що Конституція України, заклавши цей принцип, стала
взірцем для законодавства про банки європейських країн. Національному
банку України ст. 93 Конституції України надано право законодавчої
ініціативи нарівні з Кабінетом Міністрів України. Це означає, що
Національний банк України має право офіційно вносити до Верховної Ради
України пропозиції щодо прийняття законів, змін до законів або їх
скасування. З цього видно, що Національний банк за системним підходом до
вивчення його правового статусу можна охарактеризувати як повноцінний,
спеціальної компетенції, незалежний у досягненні поставленої мети орган
держави.

Але які взаємовідносини відповідно до зазначеного Закону складаються у
Національного банку з Кабінетом Міністрів України, Верховною Радою
України та Президентом України? Чи можна вважати незалежність
центрального банку абсолютною?

Питання незалежності центрального банку є досить складним. У юридичній
літературі існує декілька поглядів на те, що слід розуміти під
незалежністю центральних банків. Деякі автори під “незалежністю”
центрального банку як головною ознакою його правового статусу розуміють
міру його автономії від органів влади при визначенні цільових орієнтирів
діяльності в межах основних функцій по забезпеченню стабільності
національної валюти, а також стабільності й ефективності фінансової
системи в цілому. Як бачимо, питання стосується взаємовідносин з урядом.

Це викликано, по-перше, тим, що грошово-кредитна політика, за проведення
якої відповідає центральний банк, є складовою частиною національної
економічної політики, яка здійснюється урядом. Тому неузгодженість
питань компетенції центрального банку і уряду може спричиняти конфлікти
між цілями грошово-кредитної політики та реальним проведенням
економічної політики. По-друге, грошово-кредитна політика не може
проводитись ізольовано від економічної політики і її основних напрямів.
Навпаки, вона повинна тісно пов’язуватися з ними.

У публікаціях науковців та практиків-юристів неодноразово порушувалося
це питання і пропонувалося його вирішення через:

— міжвідомчі консультативні ради (парламент, центральний банк, Уряд);

— консультативні групи за участю представників різних відомств та
центрального банку (центральний банк та міністерства фінансів і
економіки);

— узгоджувальні консультації представників центрального банку,
парламенту, уряду, банківських асоціацій (у разі виникнення загрози
“дефолту”).

Необхідність надання центральному банку незалежного статусу, який
послідовно обстоював в Україні відомий банкір і народний депутат України
В. П. Гетьман, пояснюється прагненням забезпечити послідовність і
постійність грошово-кредитної політики, звільнити її від тимчасових
інтересів, підтримати довіру до неї. Найважливішою умовою довіри до
грошово-кредитної політики є чітко і офіційно сформований курс на
стабільність цін, який проводиться Національним банком незалежно від
змін у політичному житті країни.

Окреслимо найбільш характерні ознаки незалежності правового статусу
центрального банку:

— участь держави в капіталі центрального банку і розподіл прибутку;

— процедура призначення керівництва банку (Ради та Правління
Національного банку);

— міра відображення в законодавстві цілей та завдань центрального
банку;

— право держави на втручання в грошово-кредитну політику;

— правила, які регулюють можливість прямого або непрямого фінансування
державних витрат центральним банком держави.

Відповідно до цих ознак доречно буде простежити, як складався правовий
статус деяких центральних банків за характером їх власності:

— державні – капітал яких належить державі (Великобританія, Німеччина,
Франція, Данія);

— акціонерні (США, Італія, де 100 % капіталу центрального банку належить
банкам і страховим компаніям);

змішані (Японія — 55 % власності належить державі, 45 % — приватним
особам;

Швейцарія — 57% власність кантонів і 43 % — приватних осіб;

Греція — 75 % власність держави, 25 % — приватних осіб).

Тим часом стовідсоткова участь держави в капіталі центрального банку не
завжди є єдиним критерієм, який дозволяє стверджувати, що тільки такий
банк найбільше залежить від держави. Наприклад, центральний банк Італії.

Що стосується правового статусу Національного банку України за
юридичними ознаками, то аналіз конституційних норм, зокрема статей 85,
93, 99, 100, 106 Конституції України дає підстави для висновку, що
центральний банк виступає у двох вимірах його правосуб’єктності: з
одного боку, як орган держави, який виконує завдання, пов’язані із
захистом національної валюти, з другого — як своєрідний центр управління
саморегульованої банківської системи.

Відмінність правового статусу системи Національного банку від правового
статусу системи комерційних банків та фінансово-кредитних установ

Далі важливо з’ясувати: чим відрізняється правовий статус системи
комерційних банків та фінансово-кредитних установ від правового статусу
системи Національного банку України. Поряд з визначеним поняттям “банк”
у Законі “Про Національний банк України” уточнюється також і поняття
“фінансово-кредитна установа”. Підкреслимо, що правові відносини, які
стосуються залучення вкладів від населення, не можуть виникати і не
можуть передбачатись правовим статусом фінансово-кредитних установ. Це
відрізняє їх за юридичною природою від категорії “банк”.

Правова основа функціонування комерційних банків та фінансово-кредитних
установ в Україні визначена Законом України “Про банки та банківську
діяльність” .

Правовий статус комерційного банку або фінансово-кредитної установи
поєднує в собі правовий статус приватної юридичної особи та правовий
статус суб’єкта публічного права, який бере участь у грошовому процесі
держави. Банк покликаний обслуговувати цей процес, використовуючи
дозволені законом фінансові інструменти, розрахунки у готівковій і
безготівковій формах грошового обігу. За своїм юридичним становищем
банки є економічно самостійними і повністю незалежними суб’єктами від
виконавчих та розпорядчих органів державної влади в рішеннях, пов’язаних
з їх оперативною діяльністю. Це встановлено у ст. 2 Закону України “Про
банки і банківську діяльність”, де також визначено: банки у своїй
діяльності керуються цим Законом, законодавством України про акціонерні
товариства та інші види господарських товариств, іншими законодавчими
актами. Окремо у Законі виділені нормативні акти Національного банку, а
також статути, які приймаються при заснуванні банку і визначають предмет
його діяльності.

Банк може створюватись як організація корпоративного типу, але, щоб
займатися господарською діяльністю, він повинен пройти відповідну
дозвільну реєстрацію у Національному банку України, оскільки за
загальним порядком реєстрацію всіх інших суб’єктів підприємницької
діяльності здійснюють місцеві органи виконавчої влади. Комерційним
банкам, як визначено у ст. 3 зазначеного Закону, забороняється
діяльність у сферах матеріального виробництва, торгівлі, страхування.

Засновниками, акціонерами (учасниками) комерційного банку можуть бути як
українські, так і іноземні фізичні та юридичні особи, які утворюють
статутний фонд банку. Правові умови створення комерційного банку не
дозволяють виступати засновниками політичним партіям і профспілковим
організаціям, спілкам, громадським фондам. Організаційно-правова форма
кредитної установи не повинна виходити за межі банківського права,
оскільки небанківські форми діяльності не можуть бути легалізовані у
статуті банку. Банк за своєю правовою характеристикою — це господарське
товариство, яке розглядається законодавцем як один із елементів
банківської системи.

При створенні банку засновниками має бути додержана вимога щодо
мінімального розміру власного статутного фонду, залежно від того
створюється банк за участю резидентів чи нерезидентів. Формування
статутного капіталу має бути здійснено тільки за рахунок власних коштів
засновників, акціонерів (учасників) у грошовій формі і частка будь-кого
із зазначених осіб не повинна перевищувати 35 % статутного капіталу
комерційного банку.* Нині встановлено мінімальний розмір статутного
капіталу, еквівалентний 1 млн. євро: для новостворюваного банку за
участю іноземного капіталу, частка якого становить до 50 %, — сума,
еквівалентна 5 млн. євро на день підписання установчого договору, 50 % і
більше — 10 млн евро. У діючих банків, що були зареєстровані
Національним банком до 1 січня 1997 р., розмір статутного капіталу
повинен становити суму. еквівалентну 3 млн. євро. Для банків, які були
зареєстровані після 1 січня 1997 р., а також для новостворюваних банків
визначений норматив капіталу встановлюється за вищезазначеними
розмірами, починаючи після першого календарного року з початку їх
діяльності.

Отже, статутний фонд є власними коштами банку, що складає матеріальну
основу його діяльності. Саме цим визначається обсяг депозитів, які
залучаються, що свідчать про реальні кредитні ресурси і в остаточному
підсумку — про обсяг активних операцій банку. Закон забороняє банкам
спрямовувати до статутних фондів інших підприємств і організацій більше
10 % їх власного статутного фонду.

Внесок засновників, акціонерів (учасників) до статутного капіталу
комерційного банку здійснюється в національній валюті України та вільно
конвертованій іноземній валюті — для нерезидентів України. Забороняється
використовувати для формування статутного капіталу банку бюджетні кошти
та кошти, одержані в кредит.

Для формування статутного капіталу, до реєстрації комерційного банку,
обласним управлінням Національного банку за місцем створення банку
засновникам відкривається тимчасовий рахунок для внесення визначеної
установчими документами частки статутного капіталу.

Рішення про реєстрацію комерційного банку приймає Національний банк,
який видає свідоцтво про реєстрацію та відкриває кореспондентський
рахунок в обласному управлінні Національного банку за місцезнаходженням
банку. У такому порядку банк набуває свого правового статусу і стає
суб’єктом банківської діяльності. Проте на практиці Національний банк
інколи застосовує такі санкції, як скасування раніше виданого дозволу на
створення комерційного банку. Чи правомірно у такому разі припиняється
дія правового статусу комерційного банку?

Якщо виходити із змісту Постанови Верховної Ради України від 1 лютого
1996 р. “Про введення в дію Закону України “Про внесення змін до Закону
України “Про банки і банківську діяльність”, то це можливо, оскільки
згідно з її п. 6 Національний банк зобов’язаний скасувати дозвіл на
створення комерційних банків, які не виконали встановлених
законодавством вимог щодо строків і розмірів збільшення статутних
фондів.

Проте відповідно до Закону України “Про Національний банк України” та
Закону України “Про банки і банківську діяльність” такого права
центральний банк не має. Відповідно до ст. 48 зазначеного Закону про
банки у разі порушення суб’єктами банківської діяльності чинного
законодавства Національним банком можуть прийматися рішення про
реорганізацію чи ліквідацію комерційного банку.

Таким чином, Національному банку не надано права скасовувати дозвіл на
створення комерційних банків у разі порушення ними банківського
законодавства, а названа норма банківського права не може виступати як
правова основа для скасування правового статусу банків.

Національний банк дає згоду на відкриття філій і представництв
комерційними банками, які вже зареєстровані. Яким є правовий статус цих
суб’єктів?

Правовий статус філій банку

Філія банку — банківська установа, яка не є юридичною особою, діє від
імені головного банку на підставі окремого положення, має свій
субкореспондентський рахунок або працює на єдиному кореспондентському
рахунку з головним банком та здійснює банківські операції, передбачені
положенням про філію, за умови наявності і в межах дозволу, наданого їй
банком як юридичною особою.

Комерційні банки можуть відкривати власні філії за умови, що розмір
капіталу банку не повинен бути меншим за встановлений Національним
банком і має перевищувати розмір зареєстрованого і фактично сплаченого
статутного капіталу у разі відкриття філії на території області, де
розташовано банк, — у розмірі 1 млн. євро, у разі відкриття філії в
межах України — 3 млн. євро. Крім цього, на правовий статус банків
відповідно до вимог чинного законодавства впливають покладені на них
обов’язки: здійснювати формування резервного фонду, резерву на покриття
можливих втрат за позиками і фонду гарантування вкладів фізичних осіб.
Обов’язковою умовою має бути стабільна беззбиткова діяльність банків та
додержання ними економічних нормативів і обов’язкових резервів протягом
півріччя.

Як слід діяти банкам для відкриття власних філій? По-перше, комерційні
банки повинні одержати згоду територіального управління Національного
банку за місцезнаходженням головного банку; по-друге, — узгодити
відкриття філії з територіальним управлінням за місцезнаходженням філії.

Представництво банку

Далі з’ясуємо, що являє собою представництво банку. Це установа банку,
яка не є юридичною особою, діє на підставі окремого положення, виступає
від імені головного банку і ним фінансується. Представництво банку не
має права здійснювати банківські операції.

Представництво відкривається банком за погодженням із територіальним
управлінням Національного банку за місцезнаходженням представництва,
яке, виносячи рішення про погодження відкриття представництва,
повідомляє листом про це комерційний банк, центральний банк, а
територіальному управлінню Національного банку за місцезнаходженням
банку — юридичної особи надсилає положення про представництво,
повідомляючи його назву, відомості про поточний рахунок і адресу.

Територіально відокремлені безбалансові відділення

На практиці банківські установи можуть відкривати територіальчо
відокремлені безбалансові відділення (ТВБВ). Комерційні банки повинні в
тижневий строк повідомити про це територіальне управління Національного
банку за місцезнаходженням такого відділення.

Територіальне відокремлені безбалансові відділення створюються з метою
поліпшення обслуговування клієнтів комерційного банку і розширення їх
кола на балансі головного банку або Ного філії в межах однієї області.
Вони можуть здійснювати окремі банківські операції в межах дозволу,
наданого головним банком.

Отже, правовий статус комерційного банку визначається його статутом і
характеризується функціями та обсягом повноважень, які він може
застосовувати за законом при здійсненні банківської діяльності.

Комерційні банки набувають статусу юридичної особи з часу їх реєстрації
в Республіканській книзі реєстрації банків, валютних бірж та інших
фінансово-кредитних установ. Однак здійснювати банківські операції вони
можуть тільки після одержання відповідних ліцензій Національного банку
(ст. 17 Закону України “Про банки і банківську діяльність”).

Ліцензування банківської діяльності

Порядок ліцензування банківської діяльності розглядається окремо,
оскільки воно здійснюється з метою допущення на ринок банківських послуг
України комерційних банків та банківських установ, умови діяльності яких
відповідають встановленим Національним банком України обов’язковим
вимогам та діяльність яких не загрожує інтересам їх клієнтів.

Ліцензія — це фіксоване у спеціальному дозволі право банку здійснювати
обумовлені законом види діяльності. Одержання від Національного банку
ліцензії означає набуття банком — юридичною особою спеціальної
компетенції, тобто одержання прибутку тільки шляхом здійснення певних
операцій.

Філії комерційних банків здійснюють банківські операції у межах
повноважень, наданих головним банком, і дозволу територіального
управління Національного банку України за місцезнаходженням філії банку.

Якщо звернутись до банківського законодавства, можна помітити, що до
внесення 1 лютого 1996 р. змін до ст. 17 Закону України “Про банки і
банківську діяльність”, дієздатність комерційного банку виникала з
моменту реєстрації і існувала в межах видів діяльності (банківських
операцій), які передбачались його статутом. Виняток складали лише
валютні операції, для здійснення яких банки мали одержувати відповідну
ліцензію.

Але оскільки між реєстрацією комерційного банку і виданням ліцензій на
здійснення банківських операцій проходить певний час, можна вважати, що
спеціальна дієздатність комерційного банку (можливість здійснювати
банківські операції) не збігається з його спеціальною загальною
дієздатністю як юридичної особи. Видаючи ліцензії, Національний банк має
можливість регулювати обсяг спеціальної дієздатності комерційного банку.
Після реєстрації банк набуває статусу юридичної особи і, безумовно, може
виступати суб’єктом цивільно-правових відносин — укладати господарські
угоди тощо. Проте суб’єктом банківської діяльності він стає з моменту
одержання ліцензії від Національного банку на виконання банківських
операцій. Ліцензування має за мету обгрунтувати процес входження в
банківську діяльність і переконатися в готовності банку та в
компетентності його керівництва здійснювати банківські операції.

Згідно з Положенням про порядок видачі банкам ліцензій на здійснення
банківських операцій, затвердженим Правлінням Національного банку
України за № 181 від 6 травня 1998 р., ліцензування — це порядок видачі
комерційним банкам, які з часу реєстрації набули статусу юридичної
особи, дозволу на здійснення окремих чи всіх банківських операцій, якщо
умови діяльності комерційних банків відповідають чинному законодавству
України, а також діяльність яких не загрожує інтересам фізичних і
юридичних осіб. Таким чином, для розуміння правового статусу
комерційного банку ліцензію слід розглядати як акт конкретного
регулювання, акт-дозвіл.

Ознаки комерційного банку

Отже, з’ясувавши юридичні підстави набуття комерційним банком або
фінансово-кредитною установою правового статусу юридичної особи із
спеціальною дієздатністю, слід виділити дві його характерні ознаки.
Перша — це наявність реєстрації банку за установчими документами
(статутом), яка дає право на професійну діяльність. Друга — наявність
одержаної від Національного банку України ліцензії, що визначає зміст та
обсяг банківської діяльності і є свідченням правосуб’єктності банку. За
правовим статусом комерційні банки поділяються на такі види (схема 6).

Схема 6. Види комерційних банків

Таким чином, розгляд правового статусу банків в Україні свідчить, що
правове регулювання кредитних установ має складну організаційно-правову
природу, але воно має гарантувати інтереси кредиторів та вкладників
банку від втрати коштів, гарантувати платоспроможність банку. Саме тому
правовий статус будь-якого банку або фінансово-кредитної установи можна
розглядати тільки в системній організації, яку очолює і якою керує від
імені держави Національний банк України.

Література.

Банкiвська ециклопедiя. Пiд редакцiєю Мороза А.М., К.: Ельтон, 1993р.

Комерцiйнi банки в Українi . Довiдник. К: Вища школа, 1990—62с

Мороз А. Основи банкiвської справи, К: Лiбра, 1994р.

Закон України “Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 р.//
Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності. – 2001. Закон
України “Про Національний банк України” від 27.02.2004.

Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні /
Затверджена постановою Правління НБУ № 368 від 28.08.2001р.

Положення НБУ “Про кредитування” Затверджено постановою Правління НБУ №
246 від 28 вересня 1995 р. // Податки та бухгалтерський
облік.-2000.-№59.-с.715

Положення про порядок формування та використання резерву для
відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків .

Васюренко О.В. Банківські операції.-К.-2002.-255с

Мітенко B.I. та ін. Основи лізингу: Навчальний посібник / Серія
“Бібліотечка банкіра”. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 1997. – 138с.

Банківська система України

Національний банк України

Банківське законодавство

Рада Національного банку України

Банківський нагляд (банківські нормативи)

Банківська діяльність і банківська справа

Інші комерційні банки та фінансово-кредитні установи

Спеціалізовані комерційні банки, що працюють на державній основі
(Ексімбанк України, Ощадний банк)

Спеціалізовано-універсальні комерційні банки, сформовані на акціонерній
основі (Промінвестбанк, Укрсоцбанк, Агропромбанк “Україна”-банкрут)

Комерційні банки

Національна грошова система

(грошово-кредитна політика держави)

Територіальні управління в областях та Автономній Республіці Крим

Основні функції Центрального банку (традиційний підхід)

Емісія грошей (банківські банкноти та монети)

Останній кредитор у критичній ситуації

Грошово-кредитна установа (орган держави)

Центральний банк (інституційний підхід

Банкір держави

Радник уряду з питань державного боргу та фінансування бюджету

Біржовий орган (управління резервами та зовнішнім боргом)

Філії (територіальні управління)

(25) одиниць

Голова Національного банку України

(5 років)

Рада Національного банку України

(7 років)

Президент України

(призначає 7 членів)

Верховна Рада України

(призначає 7 членів)

Голова Ради

(3 роки)

Правління Національного банку України

(5 років)

Департаменти та самостійні управління Національного банку (15 одиниць)

Центральний апарат

Рахункові палати

Банківський нагляд

(служба внутрішнього аудиту)

Державна скарбниця України

Банкнотно – монетний двір

Фабрика банкнотного паперу

Банківські навчальні заклади

Національний депозитарій

Банк банків

Скарбник золотовалютних ресурсів та монетарного золота

Організатор міжбанківських розрахунків та гарант заощаджень громадян

Державний банк

Аналітичний центр макроекономічних процесів

Орган нормативного регулювання банківської системи

Орган банківського нагляду

Валютний орган

Емісійний центр

Центральний банк держави

Функції національного банку України

Види комерційних банків

Створені як товариства з обмеженою відповідальністю

Створені як акціонерні товариства (ст.25 Закону України “Про
господарські товариства”)

Акціонерні комерційні банки як відкриті акціонерні товариства

Акціонерні комерційні банки як закриті акціонерні товариства

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020