.

Господарство України з IV по XVI cтоліття (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 9241
Скачать документ

Реферат

на тему:

Господарство України з IV по XVI cтоліття

3а часи союзу племен під назвою Руська земля з центром у Києві (VIII—IX
ст.) поглиблювалося майнове і соціальне розшарування. Виділялася
племінна знать — князі, “лучші мужі”, воїни-дружинники. Вони
збагачувалися під час війн, внаслідок стягування данини з населення,
розвитку внутрішньої та зовнішньої торгівлі, привласнюючи значну частину
воєнної здобичі та найбільші прибутки. В громаді з’явилося велике
землеволодіння. Земля поступово перетворювалася на головне багатство.
Розпадові сільської громади сприяло рабство, основним джерелом якого
були війни. Рабство мало яскраво виражені патріархальні риси і не
переросло в рабовласницьку систему господарства.

Формування приватної земельної власності прискорилося у період Київської
держави (кінець IХ — середина XII ст.). Існувало дві форми земельної
власності. “Жизнь”, ях синонім західноєвропейського алоду,— спадкове
володіння, домен князів і бояр, що вільно відчужувалися (продавалася,
передавалася у спадок, дарувалася). Відбувалося завоювання (“окняжіння”)
земель сусідніх громад, формувалася державна в особі князя власність на
землю, що була панівною протягом XI — XII ст. Це була власність не
особисто князів, а столів, на яких вони сиділи. Втрачаючи стіл, князь
одночасно втрачав волості, що було умовним, невідчуженим володінням
бенефіціального характеру. Князі постійно переходили з однієї
землі-волості до іншої. Існувала практика запрошення їх вічевою громадою
на князівський стіл. Уже наприкінці XI ст. розпочався процес
перетворення волостей на феод — спадкове володіння. Однак він не
завершився в домонгольський період. Деякі дослідники розвиток
феодального землеволодіння пов’язують з розпадом вільного селянського
землеволодіння, виникненням і зростанням великої земельної власності на
основі приватногосподарської ініціативи (приватного права).

У Київській Русі склалися такі землеволодіння, як князівське
(доменіальне), боярське, церковне. Першими землевласниками були князі.
За літописами, княгині Ользі належали село Ольжичі на Десні, село
Бутурино і місто Вишгород під Києвом, її син, князь Володимир, крім
Вишгорода, отриманого у спадщину, володів містом Білгородом на Ірпені.
Приватні володіння князів особливо швидко зростали в XI— XII ст.

Боярське землеволодіння, за історичними джерелами, відоме з другої
половини XI ст. Проте зародилося воно значно раніше. Боярами ставали
називати князівські дружинники, які осіли на землі, та місцеві
землевласники (земські бояри). Джерелами зростання їхньої земельної
власності були відчуження селянських та захоплення громадських земель,
придбання їх, займанщина і освоєння нових земель.

Після прийняття християнства (988 р.) церква існувала на введену князем
Володимиром десятин Вона становила десяту частину князівських данин,
прибутків з судових і торгових мит. У другій половині XI — XII ст.
виникло і зросло церковне землеволодіння з дарувань князів, бояр і
членів їхніх родин, придбання, заселення пустищ. Так, князь Ізяслав
(кінець XI ст.) подарував Києво-Печерському монастирю сусідню з ним
гору. Князь Ярополк (80-і роки XI ст.) передав у власність монастирю три
волості у Волинській землі: Небльську, Деревську, Луцьку. Багатьма
селами та містом Полонним володіла Десятинна церква. Значні земельні
володіння належали єпископам.

У XI — XII ст. формувалися васальні відносини. Великий київський князь
надавав князям-намісникам землі-волості з правом стягування податків для
прожиття, що надходили раніше йому як верховному правителеві.
Князі-намісники зобов’язувалися бути вірними київському князю, надавати
йому військову і фінансову допомогу. Вони не мали права передавати
волость у спадок, відчужувати її без згоди київського князя. За зраду
або непокірність васал втрачав волость.

Поряд з князівським складався боярський васалітет. Князі дарували боярам
міста і села як своєрідну плату за участь в управлінні суспільством. Ці
дарування, як і в князівському васалітеті, не мали земельного характеру.
Дарувалася не територія, а право стягування податків з населення.
Сеньйоріально-васальні відносини в Київській державі були нестійкими,
розвивалися повільно. Однак вони створювали можливості для поступового
привласнення князями і боярами громадських земель.

Важливою ознакою формування феодального господарства було утворення
різних категорій феодально залежного селянства з рабів і вільних членів
громади.

У документах Київської держави для визначення рабства застосовувалися
терміни “челядь” і “холопи”. Раби були в спадково-особистій залежності
від свого власника, об’єктом купівлі-продажу. Більшість челяді становили
полонені. Джерелами холопства були самопродаж, одруження на рабині без
умовленості з її власником, посада туша (управителя без угоди), розтрата
чужого майна, неспроможність повернути борги. Холопам, на відміну від
челяді, дозволялося укладати різні торгові та кредитові угоди, але
відповідав за них його власник. Починаючи з X ст. більшість рабів, крім
дворових, почали використовувати в сільському господарстві, наділяючи їх
землею. За своїм становищем раби поступово наближалися до феодально
залежного селянства.

У найбільш ранніх джерелах сільське і міське населення в Київській Русі
мало назву “люди”. З розвитком феодалізму в IX — XI ст. цей термін набув
значення “феодальне залежне селянство”, яке експлуатувалося державою або
приватними феодалами.

У XI ст. з’явилося поняття “смерди”. У Київській Русі смердами називали
все давньоруське селянство, яке було вільним і економічно самостійним.
Водночас так називали селян, які поступово потрапляли у залежність від
князя-вотчинника, платили данину, виконували примуси на його користь,
підлягали його судові. У кінці XI — XII ст. з розвитком боярського і
церковного землеволодіння смерди потрапили під владу феодалів. Смерди
вели самостійне господарство, що передавалося у спадщину. Ряд норм
обмежував їхні права як вільних людей. За вбивство смерда і холопа
визначалася однакова винагорода. При відсутності дітей чоловічої статі
землі смердів відходили до князівських володінь, їм заборонялося брати
участь у торгівлі. Між феодалами існували угоди про видання
втікачів-смердів.

Одним з способів перетворення вільного населення на феодально залежне
було його закабалення. У Київській Русі існувала категорія напіввільних
людей — закупів і рядовичів, поява яких була пов’язана насамперед з
розвитком приватне-феодального землеволодіння.

Рядовичами називали селян, які уклали ряд (угоду) з феодалом, визнаючи
свою залежність від нього. Люди, які потрапили у боргову залежність на
умовах позики грошей чи хліба, наймання, при відпусканні холопа на волю,
називалися закупами. Закупами могли бути збанкрутілі купці, ремісники,
селяни. Вони відробляли боргове зобов’язання в господарстві
землевласника, а якщо працювали в сільськогосподарському виробництві,
мали наділи землі та вели власне господарство. Характер залежності
закупів визначався підляганням їх феодальній юрисдикції, обмеженням
права переходу. За втечу або крадіжку закуп перетворювався на холопа.
Однак суспільне становище закупа забезпечувало йому право виступати
свідком у суді, звертатися з скаргою на власника.

Відома і така категорія селян, як ізгої. Ними вважали людей, які з
різних причин вийшли з тієї групи, до якої належали, але не ввійшли До
іншої (звільнені з рабства, збанкрутілі купці, князі без землі, селяни,
які втратили землю, неосвічені сини священиків).

Найдавнішою формою залежності селян була данина — примус, Що сплачувався
грішми, продуктами сільського господарства та промислів. Вона
стягувалася на користь князя та держави з селян підлеглих територій. До
державних доходів входили також торгове і судове мита. Селяни були
зобов’язані утримувати представників Княжої адміністрації, залучалися до
ополчення, надавали підводи, будували і ремонтували фортеці, мости,
дороги.

З формуванням феодальної земельної власності та залежних селян,
Утворенням держави данина набувала характеру централізованої феодальної
ренти. Дарування князем окремим феодалам права стягувати данину для
прожиття було етапом на шляху формування рентних відносин у приватних
володіннях. Точних даних про переважання певної форми ренти у Київській
державі немає. Панівною була натуральна форма ренти. За “Руською
Правдою”, існувало феодальне господарство з примітивною відробітковою
рентою. Грошовий чинш згадується у писемних документах з X ст.

Важлива роль в становленні феодальних відносин належала державі. У
“Руській Правді”, “Правді Ярославичів”, Уставі Володимира Мономаха
забезпечувалися права феодалів на землю, закріплювалася соціальна
структура суспільства, визначалися права різних категорій залежних
селян.

Отже, у Київській Русі поступово утверджувалися феодальні відносини.
Однак економічне життя давньоруського суспільства засновувалося на
власності вільних селян — членів громади. Не було масового обезземелення
селян як передумови великого землеволодіння. Цьому сприяла наявність
значної кількості незаселеної, господарськи неосвоєної землі, що
сповільнювало феодалізацію.

Період політичного роздроблення (друга половина XII ст. — середина XIV
ст.) був початком зрілого феодального господарства на території України.
Розвиток відбувався в межах окремих самостійних князівств: Київського,
Переяславського, Чернігівського, Новгород-Сіверського,
Галицько-Волинського, Тмутараканського.

Становлення зрілих форм феодальної власності пов’язане з зростанням і
зміцненням землеволодіння князів, бояр, церкви. Значну частину
землевласників становили так звані вільні слуги — васали князів і бояр.
Феодальне законодавство надавало феодалам виняткове право володіти
землею, відчужувати та передавати у спадок, захищати своє майно.

Утвердилася ієрархічна структура землеволодіння, що ґрунтувалася на
міжкнязівських і князівсько-боярських васальних відносинах. Виникла
справжня феодальна драбина: великий князь, місцеві князі, бояри,
боярські слуги. Юридична сторона сеньйоріально-васальних відносин не
була чітко відпрацьована. Вони засновувались не на земельних відносинах,
а на стягуванні податків з земель для прожиття.

Окремі історики обстоюють думку, що в Україні бенефіціальна та ленна
системи західноєвропейського типу виникли в XII — XIII ст., зокрема в
Галицько-Волинському князівстві. Для його економічного розвитку
характерним було переважання боярського землеволодіння. Князівський
домен почав формуватися лише з XII ст. Значна частина боярства виросла з
селян-алодистів. Процес феодалізації відбувся без впливу княжої
організуючої сили. Галицько-Волинські князі володіння землею, своїми
слугами і боярами почали пов’язувати з службою та васалітетом. Землі, що
надавалися у довічне володіння, називалися “державою”. Так, князь Данило
Галицький, звільнивши землі від угорців, роздав міста боярам і воєводам.
Як правило, коли князь втрачав своє князівство, вірне йому боярство
втрачало свої села.

З формуванням великого землеволодіння і феодальне залежного селянства в
XI — XIII ст. розвивався імунітет як юридичне оформлення феодального
панування. Землевласники набували права суду, стягування данини й
управління усіма категоріями селянства.

Найінтенсивніше розвивалися князівські вотчини. Для них була характерна
розкиданість у різних волостях. У структурі господарства переважали
рільництво, конярство, промисли, відробіткова і натуральна ренти.

Приватновласницькі вотчини в XII — першій половині XIII ст. зростали в
результаті дарування феодалові князівських земель і внаслідок його
приватновласницької ініціативи (придбання і захоплення земель, освоєння
незайманих територій). Співвідношення доменіальних і селянських земель,
частку їх в обсязі доходів вотчини не з’ясовано. Поєднувалися три форми
ренти. Переважала натуральна рента у двох видах стягування — фіксований
чинш і здольщина. Грошові платежі були пов’язані з
судово-адміністративними штрафами та митами. У доменіальному
господарстві використовувалися регулярні та періодичні відробітки
(сінокоси, будівельні роботи, гужовий примус, , рільничі роботи).

Вотчина була багатогалузевим господарством. До неї належали
землеробство, тваринництво, промисли, найважливішими з яких були
полювання, рибальство, бджільництво, переробка сировини, млинарство.
Його господарсько-адміністративним і військовим центром було укріплене
феодальне подвір’я-замок. У центрі території розташовувалися будинки і
господарські будівлі (комори, хліви, стайні, льохи, майстерні). Існувала
система вотчинної адміністрації: управитель-огнищанин (тіун), сільські
та ролейні старости, конюший (конюх), ключник. Господарство вотчини мало
натуральний характер, яскраво виражену спрямованість на задоволення
потреб споживання. Лише незначна частина виробленого йшла на ринок для
продажу і придбання товарів, що не вироблялися у господарстві.

Економічною основою селянського господарства було селянське
подвір’я-дим. Розмір індивідуального селянського землекористування
Дорівнював в середньому одному “плугові”, що був одиницею оподаткування
і становив близько 15 га землі. 10 — 15 димів, в основному родичів,
об’єднувалися у дворище. З часом до складу Дворищ вступали чужі люди,
які залежно від майнового стану або ставали рівноправними членами —
“потужниками”, або потрапляли в залежність від господарів дворищ, їх
називали “підсусідками”, “половинниками”, “дольниками”. Землі дворища
складалися з “ділянок” — димів, що були розкидані у різних місцях.
Існували також невеликі господарства і менша одиниця оподаткування —
“рало”. Дворища входили до складу громади, на чолі якої стояв староста
(отаман), обраний на вічі, яке мало власний копний суд. У спільному
користуванні громади були неподільні угіддя (альменди). Вона розподіляла
державні примуси і податки.

Селянські господарства були основою економічного життя, займали
більшість землі вотчини, виробляли більшу частину сільськогосподарської
продукції, самі переробляли її для безпосереднього споживання. Частка
доменіального господарства вотчини у загальному виробництві була значно
меншою, але воно визначало прогрес в сільському господарстві, мало
більше можливості вдосконалювати знаряддя праці, застосовувати передову
на той час агротехніку, вирощувати нові культури тощо.

У другій половині XIV ст., коли в Західній Європі утворилися
централізовані держави, більшу частину українських земель
(Чернігове-Сіверщина, Київщина, Поділля, східна частина Волині) було
приєднано до Великого князівства Литовського, а Галичину і Західну
Волинь (Холмщину і Белзщину) загарбала Польща. В 30-х роках XV ст. під
владу Польського королівства потрапило Західне Поділля. Закарпаття
загарбала Угорщина, а Буковина ввійшла до складу Молдавського
князівства.

Загарбання українських земель іноземними державами призвело до змін у
земельних відносинах. Виникла і поступово збільшувалася земельна
власність литовських, польських, угорських, молдавських феодалів.

У Галичині, Холмщині, Белзщині княжі землі або перейшли у володіння
польського короля (так звані королівщини), або передавалися польській
шляхті. За період 1440 — 1480 рр. у львівській землі в її руках
опинилося 2/5 поселень. Заможні галицькі бояри отримали ствердні грамоти
на свої володіння та поступово полонізувалися. Окремі з них, які активно
виступали проти поляків, позбулися володінь або емігрували до Литви.
Частина бояр лише частково добилися прав на шляхетство, утворивши групу
“ходачкової” шляхти. Інші стали замковими слугами, навіть селянами. Не
задовольняючись своїм становищем, галицьке боярство активно домагалося
зрівняння у правах з польською шляхтою, яка за польським законодержавним
збірником законів “Віслицький статут” (1347 р.) і Кошицьким привілеєм
(1374 р.) була звільнена від податків і примусів. Земля вважалася повною
її власністю, а селяни-кмети лише користувалися наділами землі та
підлягали юрисдикції своїх панів. У 1434 р. привілеєм короля Владислава
III галицька шляхта була зрівняна в правах з польською і звільнена від
усіх примусів. Назву “боярин” було замінено на “пан”.

У Великому князівстві Литовському земельна власність була умовною,
тимчасовою, пов’язаною з військовою службою. Великий князь вважався
господарем усієї землі, що складалася з князівських і волосних земель,
які надавалися удільним князям. Після ліквідації уділів у кінці XIV ст.
землі отримували князівські намісники (старости), призначені в
землі-воєводства. Ті, в свою чергу, розподіляли землі між місцевими
князями і боярами, повітовими воєводами та старостами. Так
встановлювалася ієрархія васальних відносин. Ця залежність визначалася в
угодах і присяжних грамотах. Володар землі міг передавати її у спадщину
лише з дозволу уряду, якщо наступний власник продовжував служити у
війську. Таке правило поширювалося на всі види земель — спадкові,
куплені, вислужені. У 1447 р. польський король і Великий Литовський
князь Казимир IV видав привілей, що підтвердив права шляхти на землю та
поширив його на українських феодалів.

Протягом другої половини XIV — XV ст. на українських землях почало
складатися магнатське і шляхетське землеволодіння. Найбільшими
власниками землі були Великий Литовський князь і представники знатних
родин. Вони отримали назву магнатів.

Військово-службовий стан (шляхта) складався з земських бояр, військових
слуг магнатів, заможних міщан і селян, які бажали служити у війську
князя і могли утримувати себе під час походів, їхнім головним державним
примусом була військова служба.

Продовжувала зростати власність церковних феодалів. З появою на
українських землях католицьких митрополій і єпископств (кінець XIV —
початок XV ст.) вони отримали королівські дарчі грамоти на території,
населення яких не підлягало юрисдикції верховної влади і звільнялося від
загальнодержавних податків.

На Закарпатті феодальна власність почала зростати з XIII ст. У Північній
Буковині землі належали нащадкам галицьких бояр і молдавським феодалам.

Еволюція земельних відносин на українських землях призвела до
внутрішньої перебудови вотчин, змін у соціально-економічному становищі
та юридичному статусі селянства. Почався процес закріпачення, що
визначалося посиленням земельної, особистої, судово-адміністративної
залежності селян від феодала, загальнодержавним обмеженням свободи
їхньої господарської діяльності та переходу. Ці процеси були також
пов’язані з розвитком товарно-грошових відносин, зростанням ринку
сільськогосподарської продукції, новими формами господарства,
орієнтованими на ринок.

У Великому Князівстві Литовському панівним типом селянського
господарства залишалося дворище, що складалося з димів. Селяни за
майновим і. правовим становищем поділялися на різні категорії: Данників,
тяглових, службових, їх об’єднувала поземельна залежність від феодала та
відносна правова свобода.

Данники — це землероби, які вели самостійне господарство, користувалися
широкими володільницькими правами на земельні наділи, могли передавати
їх у спадок, на свій розсуд дарувати, закладати. Набуття шляхтичем
помістя не позбавляло їх прав на землю. Однак громада не могла
відчужувати землю за свої межі без дозволу феодала. Повинності данників
обмежувалися данями (медом, збіжжям, хутром, грішми), їх називали
похожими, бо вони мали право переходу з одного місця в інше, на
незаймані землі.

“Тяглові” або “работні” селяни, колишні закупи і холопи, вели
господарство на наділі землі, що належала феодалу, і відбували
відробіткову ренту (панщину). Частина з них жила у дворі феодала і
працювала в доменіальному господарстві. Ці селяни ставали “непохожими”,
тому що були позбавлені права виходу. В маєтках великих князів
“непохожий” селянин міг піти, залишивши замість себе іншого селянина.

Селяни-службові (ремісники, сокольники, бобровники, стрільці, конюхи,
бортники, рибалки, сторожі) обслуговували двір феодала. Вони
об’єднувалися в сотні, якими керував сотник, крім виконання спеціальної
служби, притягувалися до відбування панщини, сплачували данину. Деякі з
них були заможними і мали залежних селян, батраків і рабів.

Крім праці феодальне залежних селян, у маєтках використовували працю
рабів, так званої “челяді невільної”, “паробків”. Вони обробляли панську
землю, були особистими слугами феодалів. Частину з них переводили на
селянські ділянки як “тяглових” селян. З’явилися і бездомні селяни, які
в пошуках роботи переходили з місця на місце і називалися “гультяями”,
“люзними”.

Протягом другої половини XIV — XV ст. уніфікувався правовий статус
селян, їх стали називати “дедизними”, “отчизними”, “панськими”.

Отже, селянське землеволодіння в результаті тривалого розвитку
феодальних відносин в українських землях руйнувалося. Посилилася
феодальна залежність селян, розпочався процес їх закріпачення,
складалася фільваркова система сільського господарства.

Основою економіки українських земель традиційно було сільське
господарство. Велике значення мала система рільництва. У Київську добу в
лісостеповій зоні було поширене орне землеробство, у лісових районах —
підсічне. В ХІ — XIII ст. парова система з дво- і трипільною сівозміною
переважала практично на всій території, співіснуючи з перелоговою та
підсічною. Головними землеробськими роботами були оранка, посів,
боронування, жнива, молотьба. При трипільній системі землеробства
збільшувалася площа ріллі, зростала врожайність, певною мірою
зберігалася структура ґрунту.

У Київській Русі основним знаряддям обробітку ґрунту було широколопатеве
рало. Перша згадка про плуг міститься в літописі від 981 р., але
поширився він в Україні у XII — XIII ст. За своїми розмірами український
плуг був здебільшого невеликим. Він значно поліпшував якість обробітку
гранту, завдяки чому в нього проникало більше вологи, повітря, тепла, а
це в свою чергу підвищувало родючість. З часом плуг удосконалили,
чіпляючи колісний передок, що надавало йому потрібної стійкості,
вирівнювало борозни. Плуг коштував дорого і потребував значної тяглової
сили та двох людей — орача і погонича. Застосовували плуг здебільшого в
феодальній вотчині. У селянському господарстві поширенішим було рало.
Далі воно перетворилося на знаряддя розпушування вже зораного ґрунту. На
Поліссі орали сохою, робочою частиною якої є дворога розсоха, на яку
набивали два сошники. Українська соха (“литовка”, поліська) мала свої
особливості: дві полиці у формі клина, що закріплювалися нерухомо. Соха
не перевертала, а підрізувала шар ґрунту знизу, розпушувала його. Для
після орного обробітку ґрунту використовували вузьколопатне рало та
борони. В Київській Русі знали кілька видів борон — суковатку, плетушку
і тесану.

Урожай збирали залізними серпами. Обмолочували ціпами на току.
Обмолочене зерно провіювали і зберігали в спеціально обладнаних
ямах-льохах. Воно могло зберігатися у таких сховищах кілька років. Це
полегшувало становище у неврожайні роки. Зерно мололи на ротаційних
ручних кам’яних жорнах. У XII ст. з’явились водяні млини. З інших
сільськогосподарських знарядь праці використовували коси для сінокосів
та збирання бобових, лопати, граблі, вила, сокири, ціпи тощо.

В Україні-Руси культивували жито, пшеницю, овес, просо, гречку. Жито
вирощували в північних районах, а пшеницю — у південних. Зерно
використовували в харчуванні, ним сплачували данини і годували худобу.
Ячмінь вирощували для пивоваріння. Пшоно було одним з основних продуктів
харчування населення. Овес йшов переважно на корм коням. З бобових
культур вирощували: горох, квасолю, сочевицю, боби. Рівень
продуктивності був досить високим. Так, середня врожайність зернових
досягала сам-6,2, тобто одна десятина (1,09 га) давала 8 ц зерна.

Важливе місце у селянському господарстві посідало вирощування технічних
культур. У селянському господарстві посіви льону і коноплі були
обов’язковими, тому що слугували сировиною для виготовлення тканин на
вертикальних, а пізніше і на горизонтальних верстатах. З коноплі та
льону виготовляли також олію.

Поряд з зерновими і технічними вирощували городні культури.

Найпоширенішими були капуста, ріпа, цибуля, часник, мак, гарбузи, Дині.

З найдавніших часів в Україні було поширене садівництво. Сади
насаджували монастирські та феодальні господарства, а також заможні
селяни. Є згадки про сади Києво-Печерського монастиря.
Галицько-Волинський літопис повідомляє, що князь Данило у новій столиці
Холмі “посадив гарний сад”. Вирощували яблуні, груші, сливи, вишні,
горіх, черешню, малину, порічки, смородину, аґрус, барбарис, виноград.

Селяни розводили велику рогату худобу, коней, овець, кіз, свиней,
свійську птицю — курей, качок, гусей. За “Руською Правдою”, крадіжка
худоби вважалася одним із найважчих злочинів, її кількість була ознакою
заможності та багатства. У господарствах князів і бояр тримали багато
коней, які були потрібні на час військових походів та безперервних
феодальних війн. У гірських районах Галичини, Північної Буковини і
Закарпаття, на високогірних луках і полонинах основою тваринництва було
вівчарство.

Основні види господарства доповнювали промисли. Степи, ліси, Карпатські
гори — ідеальні умови для бджільництва, яким займалися князі, бояри,
прості люди. В XIV ст. в Україні з’явилися перші пасіки, які поступово
поширилися в лісостепових і степових районах. Окремі села, що належали
князеві або великим боярам, спеціалізувалися на бджільництві, сплачували
податок медом. З меду виготовляли різні напої, поширені ще з антських
часів. У великій кількості заготовляли віск, з якого виробляли свічки.

Значну роль у господарстві мало мисливство. Полювали на диких коней,
зубрів, турів, оленів, кабанів, ведмедів. Особливо цінувалися хутрові
звірі. Як зазначав літописець, поляни “платили данину по білій вивірці
від диму”, деревляни — “по чорній куні”. Полювання було для князів
найулюбленішим заняттям. З вичинених шкур вбитих звірів виготовляли одяг
і у військовій справі — боброві тули (сагайдаки), вовчі та борсукові
приблиці (шоломи), деякими з них вкривали коней.

З незапам’ятних часів українці займалися рибальством. У річках була
незліченна кількість риби: білуги, осетрів, сомів, стругів (форелі),
лящів, кленів, мерен, вугрів, линів, коропів, окунів, щук. їх
виловлювали вудками, сітями, неводами, менежками, саками і просто
руками. В XIV — XV ст. рибу ловили у ставах, які спеціально гатили на
невеликих річках. Рибу вміли солити та сушити. У раціоні українців були
поширені продукти збиральництва: гриби, ягоди, дикі плоди, горіхи.
Особливо зростала роль збиральництва у неврожайні роки.

Важливе значення у господарському житті Київської держави мала внутрішня
торгівля. Вона забезпечувала обмін між сільськогосподарським
виробництвом, ремеслом і промислом. Формувалася система внутрішніх
ринкових зв’язків спочатку в межах невеликих районів (кількох поселень)
або сільськогосподарської округи міст, волостей, потім великих
адміністративно-господарських земель.

Внутрішня торгівля велася переважно на торгах, коли в певні місце і час
сходилися усі, кому потрібно було продати свій товар або купити вироби
інших. Торги існували практично в усіх містах. У Києві їх було вісім,
зокрема Бабин торжок на Горі та Торговище на Подолі. На ринкових
майданах були постійні торгові приміщення. У великих містах торгівля
велася щоденно, у менших — у певні дні тижня. Починаючи з XII ст.
поблизу торгів будували храми, які відали службою мір і маси, збирали
мита за користування ними. У Києві це була церква св. Богородиці
Пирогощі на київському торговищі, у Чернігові — храм П’ятниці.

На торгах можна було купити зерно, печений хліб, овочі, рибу, м’ясо,
молоко, вироби ремесла та промислів. У літописах XII — XIII ст. почали
зазначати ціни у неврожайні роки. З Галицької землі привозили сіль, яку
добували в Карпатах. У північні райони Русі везли зерно.

Зовнішня торгівля порівняно з внутрішньою була жвавішою. Через те що
господарство мало натуральний характер, зовнішній ринок охоплював
незначну частину господарської продукції.

Торгували українські племена переважно з пізньоантичними, а згодом з
візантійськими центрами Північного Причорномор’я, Подунав’я. Серед
племінної знаті користувалися попитом такі товари, як вино, столовий
посуд з глини, скла та металу, бронзові фібули. В обмін за них вивозили
хутро, мед, шкури, віск. Слабкішими були торгові контакти з племенами
Середньої та Північної Європи, балтійським, фінно-угорським та тюркським
населенням Східної Європи. Через землі давньоукраїнських племен проходив
“бурштиновий шлях” з Прибалтики до Дунаю. Відомі торгові зв’язки з
Великою Моравією, Болгарією, західно- та східнослов’янськими державними
об’єднаннями, а також Хозарією і країнами Сходу. Іноземцями описано
перебування руських купців на ринках Іраку, Ірану, Близького Сходу. Вже
в VII — VIII ст. із зміцненням центральної влади київських князів
зовнішня торгівля розширюється. Торгові шляхи з Києва простиралися з
півночі на південь, із сходу на захід. Головним з них був так званий
шлях із варяг у греки. Розпочинався він у Нижньому Новгороді. Системою
річок з Дніпром були зв’язані Смоленськ, Любеч, Чернігів, Вишгород та
інші міста. Купці з товарами прибували в Київ. У червні під Витичевом,
що дещо нижче столиці, збиралися флотилії човнів і вирушали вниз Дніпром
до Чорного моря. Торговий шлях закінчувався в Константинополі.

Найважчим відрізком цього шляху були Дніпрові пороги, які простягалися
на 100 км. Деякі з них, особливо Ненаситець, проїхати було неможливо,
тому човни перетягували берегом волоком. Важливим осередком торгівлі
було місто Олеш’є (Олешків, сучасний Цюрупінськ Херсонської області).
Звідси флотилії вирушали у відкрите море.

Вплив української торгівлі на Чорному морі був дуже великий, навіть
Чорне море отримало назву “Руського”, яка вживалася ще довго після того,
як українські купці втратили контроль над торгівлею. Торгівля з
Візантією посідала перше місце в зовнішній торгівлі Київської держави.

Перед військовою загрозою візантійські імператори змушені були йти на
уступки українським купцям, не збираючи з них мита і податків. Договір
907 р., який уклав з Візантією князь Олег, надавав пільги українській
торгівлі. Пізніші договори — 944 р. і 956 р. — засвідчують, що торгівлі
в політичному житті Київської держави відводилась велика роль.

За повідомленнями іноземців та руських літописців можна докладно
перелічити товари експорту та імпорту київських купців. На ринки
Візантії вони вивозили у великих кількостях мед, віск, хутро, мечі,
рідше хліб та ліс, а привозили дорогі тканини — парчу, паволоки,
оксамит, шовк, заморську зброю, південні фрукти, прянощі, ювелірні
вироби з золота, срібла, дорогоцінних каменів — чаші, хрести, персні,
кульчики, діадеми, вироби з емалі, скла, художній посуд, а також книги.

Досить інтенсивними були торгові зв’язки купців з країнами Сходу —
Хазарським Каганатом, Великим Булгаром, Середньою Азією та арабським
Близьким Сходом. Про це свідчать знайдені археологами золоті гроші,
навіть скарби, в яких кілька тисяч монет. Торгівля велась Волгою,
річками її басейну та сушею. Араби, купці з Середньої Азії верблюжими
караванами привозили товари в Ітіль, Булгар, інші міста цього району.
Звідси вони під посередництвом руських купців вирушали до Прибалтики та
Київської Русі. За свідченнями арабського хроніста відомі експортні
товари русичів: хутра соболів, білок, горностаїв, куниць, лисиць,
бобрів, зайців, кіз, а також віск, стріли, березова кора, шапки,
риб’ячий клей, риб’ячі зуби (ікла моржів), бобровий аромат, горючий
камінь, оброблені шкури, мед, горіхи, яструби, мечі, панцирі, деякі
породи дерев (берези, клену), вівці, бики. З арабських товарів
українські купці охоче купували намисто, золото, срібло, зброю, прянощі,
шовк. У цьому обміні головну роль відігравали міста Середньої Азії Хіва,
Самарканд, Шаші (Ташкент).

Торгівля зі Сходом була дуже прибутковою. Одне хутро чорної лисиці
коштувало 100 червінців (золотих монет). Однак, коли у 1060 р. князь
Святослав зруйнував Ітіль, Булгар, інші міста Волго-Каспійсь-кого
регіону, східна торгівля перестала існувати.

Письмові джерела подають відомості, що українські купці в X — XII ст.
вели жваву торгівлю з Чехією, Польщею, Придунайськими країнами. Вони
бували на торгах Франції, Італії і навіть Іспанії. Добиралися туди
переважно сухопутними шляхами через Галичину і Волинь. Із Заходу руські
купці привозили франкські мечі, латинські шоломи, сільськогосподарську
сировину. Русичі завозили в Західну Європу товари свого традиційного
експорту. В IX — на початку X ст. вже функціонував торговий шлях Київ —
Галич — Прага — Регенсбург. Письмові джерела вказують на існування в X —
XII ст. стабільних торгових зв’язків Русі з Німеччиною. Так, у Кельн
наші купці завозили ювелірні вироби і хутро. Було налагоджено торгові
зв’язки німецьких міст Любека, Штеттіна з Києвом. У Німеччину купці
потрапляли через Польщу двома шляхами: сухопутним через Київ — Луцьк —
Володимир — Люблін та водним — Дніпром, Прип’яттю, Західним Бугом.

У Польщу русичі завозили сіль, отримуючи натомість різні суконні вироби.
За угорську мідь руські купці платили хутром. Є письмові згадки про
торгові зв’язки Київської Русі з Англією, Францією та Скандинавськими
країнами.

Торгівля з країнами Заходу та Сходу дещо відрізнялась від візантійської.
Сюди крім традиційних товарів везли також вироби ремісників. На ринках
Чехії, Німеччини, Моравії, Польщі та інших країн можна було побачити
ювелірні вироби русичів, а в країнах Сходу — мечі та кольчуги.

Важливими торговими шляхами були “соляний”, “залізний”, які поєднували
Київську Русь з кримським узбережжям Чорного моря і Кавказом.

Київські князі контролювали всі шляхи басейну Дніпра, який залишався
головною торговою артерією Східної Європи. Київ став великим торговим
центром. Сюди стікалися товари із Скандинавських країн, Візантії, Сходу
і Західної Європи. Він був також своєрідним транзитним місцем, через яке
із сусідніх земель надходили товари.

Розвиток торгівлі мав велике значення для Київської держави. Якщо знать
західноєвропейських країн була зацікавлена в розвитку торгівлі, то
київські князі та їхнє оточення докладали чимало зусиль для її
процвітання. Це засвідчують перші договори з Візантією, за якими
створювалися сприятливі умови для українських купців.

Чому київські князі прагнули розвивати торгівлю? Розміри данини, яку
вони отримували, перевищували їхні потреби, тому більша частина її мала
реалізовуватися на ринку. Внутрішній ринок був недостатньо розвинений,
щоб поглинути велику кількість меду, воску, хутра та інших товарів, їх
можна було продати на ринках сусідніх країн.

Розвиток торгівлі дав змогу сформуватися стану купців. Най-численнішою
групою були дрібні торговці, які розносили вироби київських, галицьких,
чернігівських та інших ремісників. Великі купці — “гості” — вели
закордонну торгівлю. Вони реалізовували значні партії товарів,
об’єднувалися в торгові корпорації — гільдії, мали вплив на політику
держави. Купці й “гості” були під охороною князя.

З розвитком торгівлі в Київській державі формувалася грошова система.
Перші монети на території України відносяться до II — III ст. Це були
римські монети, але вони не набули поширення в Україні. У VI — VII ст.
з’явилися сасанідські монети. Давньоруська держава мала свою грошову
систему в формі “кунних” грошей. За гроші слугували хутра куниці або
білки. “Кунна” грошова система була досить складною і об’єднувалася
лічильною одиницею — грішною. В IX — XI ст. одна гривна дорівнювала 20
ногатам або 25 кунам, або 50 резанам, з XII ст. — 50 кунам, або 100
векшам. Однак для значних торгових операцій була потрібна певніша і
твердіша валюта, ніж “кунна”. Так з’являються срібні зливки — гривни.
Вони мали різну форму і масу: київська гривна важила 160 — 196 г срібла,
чернігівська — близько 196 г. Золота гривна не мала такого поширення, як
срібна. Наприкінці XIII ст. з’явився срібний злиток — карбованець, що
дорівнював половині срібної гривни.

Застосовувались у ті часи й карбовані монети, їх почали виготовляти в
часи князювання Володимира Великого. Це були золотники і срібляники.
Пізніше Святополк Окаянний та Ярослав Мудрий випускали лише срібну
монету довільної маси. Карбували монети місцеві майстри.

Поряд з вітчизняними монетами в обігу до середини XI ст. були куфічні
дірхеми, візантійські монети. Західноєвропейські динарії не відігравали
значної ролі в торгівлі Київської держави, хоча вони тут зустрічалися.
Основна маса монет була арабського походження.

У XII — XIII ст. головною грошовою одиницею була срібна гривна. Ця форма
грошей свідчить про високий рівень концентрації багатства в руках
панівної верхівки і виникнення особливих форм виробничих відносин і
обміну.

Карбування власних монет тривало і за синів Володимира Великого —
Ярослава і Мстислава. При них вийшли перші вітчизняні золоті та срібні
гроші. На одному боці монети був викарбуваний герб України — тризуб.
Вони випустили в обіг і розмінні монети — ногати та резани. Ходовими
грішми були також гривні — срібні зливки масою 160 — 500 г. Археологи
виявили невелику кількість цих грошей. Основною причиною цього було те,
що на Русі в XI — XII ст. купці збували товар в кредит. За ці послуги
кредитори-купці сплачували суму, яка іноді дорівнювала 50 % боргу. В цих
кредитних операціях безпосередню участь брали князі. Якщо купець ставав
банкрутом, право передусім захищало інтереси князя, потім іноземних
інвесторів і лише потім торговців. Поява у 1113р. “Статуту про рези
(проценти)” є свідченням того, що товарно-грошові відносини в Київській
Русі досягай найвищого ступеня в своєму розвитку.

Торгівля зазнала менших втрат від монголо-татарської навали, ніж
ремесло. Уже в XIII ст. розпочалося піднесення торгівлі, зумовлене
зростанням міст і розвитком ремесел. В містах з’явилися крамниці, в яких
продавалися найрізноманітніші товари, у тому числі продукція сільського
господарства.

Вигідне географічне положення Галицьке-Волинської держави сприяло
розвитку зовнішньої торгівлі. Українські купці активно торгували з
Польщею, Угорщиною, Візантією, генуезькими і венеціанськими факторіями
Причорномор’я, Литвою, країнами Західної Європи. Центрами торгівлі були
Львів, Перемишль, Володимир, Луцьк, Київ, Галич. Найінтенсивніше
проходила торгівля з Волині і Галичини на Київ. Багато століть
Прикарпаття забезпечувало всю Україну сіллю.

Купці вивозили за кордон шкури, хутро, мед, віск, сіль, хліб, ремісничі
вироби. З країн Західної Європи та Півдня вони везли дорогі тканини,
золото, срібло, породистих коней, рибу, вино, прянощі. Князі, тобто
держава, від торгівлі мали значні прибутки, з кожного купця стягувалося
мито. Одна з таких митниць згадується літописцем 1287 р. в Городлі.
Збирали його спеціальні службовці з окремих караванів, коней, від маси,
кількості товарів. Умови міждержавної торгівлі вирішували керівники
держави спеціальними угодами. Андрій Юрійович знизив мито до одного
гроша від коня, у 1320 р. він скасував повністю мита для торунських
купців. Митниці були також в Холмі, Володимирі, Крешові, Любачеві,
Городку і Львові. Внутрішня торгівля внаслідок панування натурального
господарства розвивалася слабко.

Широкомасштабна торгівля потребувала нормального функціонування грошової
системи. Грошова одиниця Галицько-Волинського князівства була адекватною
періоду Київської держави. У літописах зустрічаються назва гривна-кун і
відомості, що грошові знаки виготовлялися на Волині. Описуючи багатства
Володимира Васильковича, літописець зазначає: князь “тарелі великі
срібні і кубки золоті та срібні сам перед своїми очима побив і вилив у
гривні, і намиста великі баби і матері своєї вилив і розіслав милостиню
по всій землі”. В Галицько-Волинській державі в обігу були й інші
грошові знаки. В грамоті Андрія Юрійовича називалися такі одиниці:
монета, гроші і денарій — розмінні частини гривни. У XIV ст. гривна
дорівнювала 48 грошам або 240 денаріям. Ці дрібні монети карбувалися у
сусідніх державах — Чехії, Польщі і Угорщині. Як свідчать княжі грамоти,
вони були у вільному обігу в Галицько-Волинській державі. Можливо, що
глаицько-волинські князі чи королі карбували такі самі монети, як
західноєвропейські, але досі їх не знайдено у скарбах.

Отже, навіть у складних умовах залежності від Золотої Орди
Галицько-Волинська держава зуміла налагодити торгівлю.

У другій половиш XIV — XV ст. розширилася внутрішня торгівля, основними
формами якої були торжки, ярмарки.

Торжки обслуговували місцеві ринки. Вони відбувалися один-два рази на
тиждень, перетворюючись на елементи постійної торгівлі. Шляхта і купці,
козаки і селяни звозили хліб, крупи, рибу, віск, мед, прядиво, худобу,
шкури, сіно, вироби сільських промислів і хатнього ремесла. Основними
споживачами цих товарів були міщани. Однак і купці скуповували великі
партії хліба, худоби тощо, щоб перепродати в інших містах з більшою
вигодою. Крім того, купці, багаті міщани і цехові ремісники на ринкових
площах влаштовували постійні крамниці, де продавали вироби ремісників —
взуття, одяг, прянощі, прикраси тощо. Великим попитом користувалася
зброя.

Важливим предметом торгівлі була сіль. Вона поставлялася з Галичини і
Північного Причорномор’я в усі землі України і за кордон. З’явилась
окрема категорія торговців сіллю, їх називали солениками, а пізніше —
чумаками і коломийцями. Багатші з них в окремих містах монополізували
торгівлю сіллю.

У XV ст. набули поширення ярмарки, що було першою ознакою склададння
внутрішнього ринку. Ярмарки організовувались один-два рази на рік і
тривали кілька днів, а то й тижнів. На них з’їжджалися купці з різних
земель. Значно розширюється оптова торгівля. Укладаються контракти на
поставку товарів у великих розмірах.

Міста для проведення ярмарків визначались великокнязівськими і
королівськими грамотами (постановами). Постійні ярмарки були у Львові,
Києві, Перемишлі, Галичі, Луцьку, Ярославлі. Купці приганяли сюди зі
сходу України великі стада худоби, привозили хутро, мед, віск, шкури,
рибу, ремісничі вироби. Активними учасниками ярмарків були міщани і
селяни, які купували сукно, полотно, вироби ужиткового призначення,
зброю тощо.

Торгівля так само, як і ремесло, регламентувалася численними правилами,
які захищали інтереси невеликих торговців. Торгувати дозволялося лише
місцевим купцям у відведеному місці, у визначені дні та години. Міська
адміністрація була зацікавлена в збереженні таких порядків, тому що це
полегшувало збирання торгових мит. У великих містах було два і більше
торгових майданів, де розміщувались склади товарів для вивезення за
кордон або в інші міста.

Важливим фактором розвитку господарства України залишалася зовнішня
торгівля. Зі Сходу і з Півдня привозили переважно предмети розкоші —
шовкові, парчеві тканини, оксамит, килими, саф’ян, вина, коней; із
Заходу — сукна, полотно, залізо, сталь, зброю, скло, папір. З України
вивозили продукти сільського господарства та промислів— мед, віск,
хутро, деревину, худобу, шкури, а з XV ст, — також збіжжя. Значне місце
займав вивіз рабів. Важливими центрами зовнішньої торгівлі були Київ,
Львів, Кам’янець-Подільський, Луцьк.

Найважливіше значення у торгівлі зі Сходом мав Львів, через який йшли
сухопутні шляхи Левантійської торгівлі. В XIV ст. до Чорного і моря вів
“татарський” шлях — через Кам’янець-Подільський, степами до італійських
поселень Кафи (Феодосії) і Сурожа (Судака) в Криму і та Азовського
узбережжя. В XV ст. цей шлях втратив своє значення і торгівля велася
“молдавським” шляхом через Галич, Коломию, Чернівці, Сучаву (столиця
Молдавії), з відгалуженням через Теребовлю і Кам’янець-Подільський,
через Ясси до італійських колоній Кілії (в гирлі Дунаю) і Білгорода (в
гирлі Дністра), а звідти Чорним морем до Константинополя. Після взяття
турками-османами Константинополя у 1453 р. через Львів проходив єдиний
європейський шлях східної торгівлі.

Львів з’єднував українські землі з Західною Європою — Вроцлавом і
Гданськом, а також з Молдавією, Угорщиною. В 1379 р. він одержав широке
складське право (протягом 14 днів), що поширювалося на всі товари, крім
солі. Складське право зобов’язувало всіх купців, що проїжджали через
місто, зупинитися і продавати свої товари певний час. У 1460 р. привілей
короля Казимира забезпечив Львову виключне право оптової торгівлі та
дорожнього примусу. Львівські купці мали пільги у сплаті мита на
території Польського королівства.

Важливим транзитним пунктом був Київ, з якого йшли шляхи на Кавказ, в
Середню Азію, Крим, Московську державу. На Волині першість у торгівлі
перейшла від Володимира до Луцька, що підтримував зв’язки з балтійським
Помор’ям, білоруськими землями. Конкурентом Львова в південній торгівлі
був Кам’янець-Подільський. Однак ці міста не здобули монопольного права
на торгівлю, як Львів.

Розвиток торгівлі стримували феодальні відносини. На відміну від країн
Західної Європи великокнязівська і королівська влада проводила митну
політику на користь магнатів і шляхти. Великі феодали домагалися від
держави звільнення від мита, отримання права збирати його самим. Вони
були заінтересовані у зниженні митних зборів з іноземних купців, які
купували імпортні товари за пільговими цінами. Така політика потурання
магнатам і шляхті позбавляла державну скарбницю одного з найважливіших
джерел надходжень. Разом з тим купці змушені були десятки разів
сплачувати мито за перевезення товарів. Так, на короткій відстані від
Турки до Яворова та від Дрогобича до Ярослава мито брали 174 рази.
Система збирання мита була дуже розгалуженою. Збирали прикордонне,
шляхове, мостове, перевізне, гребельне, ярмаркове, торгове, ринкове мито
тощо.

Польський уряд прагнув монополізувати зовнішню торгівлю України. Так,
німецькі купці могли купувати українські товари тільки через
посередництво польських купців. Лише після приєднання Східної Прусії з
Кролевцем (Кенінсбергом) до Польщі стала можливою вільна торгівля
України з пруськими містами. Українським купцям, особливо в
західноукраїнських землях, заборонялося займатися торгівлею. Вони часто
зазнавали грабежів з боку шляхти, міські жителі часто громили українські
крамниці.

Дискримінації з боку держави зазнавали також вірменські, єврейські та
московські купці. Іноземних купців примушували продавати товари за
зниженими цінами великими партіями. Королівська адміністрація на місцях
практично була необмеженою в своїх діях щодо іноземних купців. З них
брали непомірно високі мита, під різними приводами арештовували і
вимагали викупу.

Розвиток торгівлі в XIV — XV ст. сприяв упорядкуванню грошової системи.
З 50-х років XIV ст. до другого десятиріччя XV ст. у Львові випускалися
місцеві монети — великі срібні руські півгроші з гербом Галицької Русі —
левом та мідні денарїї. В 60 — 90-х роках XIV ст. карбував монети у
Києві князь Володимир Ольгердович.

Проте український ринок у XIV — XV ст. обслуговували не лише вітчизняні
монети. Вони посідали скромне місце на українському грошовому ринку. Тут
курсували чеські, татарські, литовські, польські, угорські, італійські,
молдавські, генуезько-кримські монети. Така різноманітність грошей
пояснювалася феодальною роздробленістю, слабкістю центральної влади,
відсутністю єдиного ринку, утрудненістю зв’язків між окремими
українськими землями. Існування локальних ринків призводило до
формування місцевих грошових систем.

Панівне становище в грошовому обігу в українських землях посідав
празький гріш. Випущені при чеському королі Вацлаві (1278 — 1305 рр.),
ЦІ великі та повновагові монети, виготовлені з високопробного срібла,
витіснили з ринків Східної Європи інші монети. Досить поширеними були
польська гривна, що дорівнювала 48 грошам, а також лічильна одиниця —
копа, на яку йшло 60 грошей. Значне місце на українських ринках посіли
польський гавгрош (срібна монета вартістю 1/2 гроша) і литовський
динарій. Багато було в обігу золото-ординських дірхемів.

У XV ст. поширився продаж товарів у кредит, під заставу, з’явилися
векселі, почали укладатися торгові контракти, зародилася іпотечна
система (земля приймалася в заставу). Окремі купці вели торгівлю через
своїх агентів. Розвиток лихварства привів до появи перших
“банківсько-торгових домів”. Відсоткові ставки були високими (50-100 %).
Державне законодавство намагалося регулювати кредит. У 1347 р. було
заборонено брати більше одного гроша з гривни на тиждень

Отже, розвиток торгівлі в Україні гальмувався політикою феодальних
держав, до складу яких входили українські землі. Проте з розвитком
торгівля розширювалася і набувала нових форм.

Утворення Київської держави зумовило появу нових податків з населення.
Найдавнішою формою оподаткування була данина. Залежно від історичних
умов вона виступала як воєнна контрибуція, прямий державний податок,
феодальна рента. Вперше згадується данина в “Повісті временних літ” як
воєнна контрибуція, накладена на підкорені племена. Князі Олег і Ігор
збирали данину як державний податок з окремих слов’янських земель,
виїзджаючи разом з дружиною на “полюддя”. Княгиня Ольга, встановивши в
947 р. постійні пункти

— “погости” для збирання данини, дні та строки, започаткувала стабільне
її стягування. Одиницею оподаткування були “дим”, “дворище” або “плуг”.
Платили натурою (хутром, шкурами, медом, худобою, збіжжям) і грішми. З
розвитком феодальних відносин відбувалася еволюція данини. Вона
перетворювалася частково на Державні податки або феодальну ренту на
користь феодала. Князі рдержували також доходи у вигляді торгових мит,
плати за судочинство Штрафів. Населення Київської Русі відбувало різні
державні примуси: “повоз” (перевезення), будівництво міст і укріплень,
утримання князівських чиновників, відбування військової повинності.

Література:

Голубицький В. О. “Економічна історія УРСР” К., 1970 р.

“Історія України” /за ред. Стеблія Ф./ Львів 1996 р.

Лановик Б. Д., Матисякевич З. М., Матейко Р. М. “Історія господарства:
Україна і світ” К.. 1996 р.

“Економічна історія” Лекції. /за ред. Тимочко Н. О., Рудомьоткіна Л. М./

Лановик Б. Д., Матисякевич З. М., Матейко Р. М. “Економічна історія
світу та України” Тернопіль, 1997 р.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020