.

Козацько-гетьманська боротьба з ворогами України (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3198
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Козацько-гетьманська боротьба з ворогами України

Українська Гетьманська держава за 116 років свого існування (1648—1764)
мала 17 гетьманів. Назвемо їх усіх поіменно: Богдан Хмельницький
(1648—1657); Іван Виговський (1657—1659); Юрась (Юрій) Хмельницький
(1659—1663); Павло Тетеря, правобережний гетьман (1663—1665); Іван
Брюховецький, лівобережний гетьман (1663—1668); Степан Опара,
правобережний гетьман (1665); Петро Дорошенко (1665— 1676); Суховієнко,
кошовий гетьман (1668—1669); Дем’ян Многогрішний, лівобережний гетьман
(1668—1672); Михайло Ханенко, правобережний гетьман (1669—1674); Іван
Самойлович (1672—1687); Іван Мазепа (1687— 1709); Іван Скоропадський
(1708—1722); Пилип Орлик, гетьман в еміграції (1710—1742); Павло
Полуботок, наказний гетьман (1722—1724); Данило Апостол (1727—1734);
Кирило Розумовський (1750—1764).

У процесі формування гетьманської влади як української державної
інституції в назву «гетьман» до 1648 р. вкладалося поняття найвищого
військового керівника козацтва.

Михайло Грушевський у своїй «Ілюстрованій історії України» подає
складений ним «Порядок українських гетьманів», називаючи першими
гетьманами тих козацьких керівників, котрі діяли з середини XVI ст.
Імена цих людей, хоч вони й не мали гетьманського титулу, згадуються в
історичних джерелах. Зауваживши, що «не можна відрізнити менших ватажків
від гетьманів, признаних усіма, ані зложити ряд гетьманів без перерви»,
Грушевський у свій «Порядок українських гетьманів» включив і польських
так званих «кресових» старост, магнатів і шляхтичів, які, будучи
прикордонними урядовцями Польщі, очолювали козацькі загони в походах
проти татар.

Щоправда, відомий учений починає список з Дмитра Вишневецького,
православного князя, родовід якого пов’язаний з Рюриковичами й
Гедиміновичами — литовською правлячою династією. Вишневецький прагнув
звільнити південні українські степи від панування ханських орд, знищити
турецькі фортеці в пониззях Дніпра, а згодом і оволодіти Чорноморським
узбережжям. У середині XVI ст. він побудував замок-фортецю на Малій
Хортиці, звідки ходив у походи проти татар і на турецькі фортеці.

Офіційно термін «козацький гетьман» або «гетьман Запорозького Війська»
почали застосовувати з часів виникнення реєстрового козацтва (70-ті роки
XVII ст.). Під час великих походів і повстань влада реєстрового гетьмана
поширювалася на все козацтво. Серед згадуваних Грушевським гетьманів
реєстрового козацтва є й Михайло Дорошенко, який діяв у 20-х роках XVII
ст. Проводирі великих козацько-селянських повстань 30-х років XVII ст.,
що були спрямовані проти панування Польщі в Україні, теж називалися
козацькими гетьманами. їхні імена були широко відомі, про них багато
говорилося в історичних джерелах.

Над усіма вище названими гетьманами періоду до Богдана Хмельницького як
недосяжна вершина височить постать Петра Сагайдачного. Під його проводом
козацтво оформилося в могутню військову силу, запанувало на Чорному
морі. Він очолив національно-визвольну війну проти найбільшої держави
тогочасного світу — султанської Туреччини та її васала — Кримського
ханства, увів козацтво в європейський історичний процес.

З числа тих, хто тримав гетьманську булаву, героями дослідницьких есе
даної книжки обрано шістьох. Авторка зупиняється саме на цих особах
тому, що їх об’єднувало найважливіше — вони були носіями ідеї незалежної
самостійної Української держави. Втіленню цієї ідеї в дійсність вони
присвятили все своє життя, поставивши за мету попередньо вибороти
звільнення українського народу від панування чужинців. Діяти цим
гетьманам довелось у найскладніших, найтяжчих, іноді найтрагічніших для
України історичних умовах. Такі великі держави, як Польща, Османська
імперія — Туреччина, Кримське ханство, Московія (пізніше Російська
імперія), домагалися повного загарбання України, вели між собою війни за
оволодіння її землями.

Богдан Хмельницький, під проводом якого український народ у війні
1648—1657 років повалив польське панування в Україні, був творцем,
будівничим і найвищою владою Української Гетьманської держави, першим
гетьманом України. Він забезпечив Україні як незалежній самостійній
державі численні міжнародні зв’язки, політичні союзи. В останні роки
життя Богдан Хмельницький мав намір відійти від союзу з Москвою, котра
порушувала україно-російський договір, наступала на права та вольності
України.

Гетьман Іван Мазепа намагався зробити з України європейську державу,
підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за
десятиріччя руїни зазнала страшної девальвації. Жодний із гетьманів не
зробив так багато, як Мазепа, для розвитку культури та духовності
українського народу. Спроба цього гетьмана вирвати Україну з-під
московського ярма, реалізувати велику ідею незалежної самостійної
Української держави зазнала краху. Але протягом трьох століть ця ідея
жевріла в серцях найкращих синів і дочок українського народу. Корені
сучасної незалежності України певною мірою лежать у великій ідеї Мазепи.

Гетьмани Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа належали до
тих, не таких уже й численних постатей, чиїми іменами називають епохи.
Отже, в історії України була доба Сагайдачного, доба Богдана
Хмельницького і Мазепина доба.

Окремі нариси в книжці присвячені гетьманам Івану Виговському, Петру
Дорошенку, Пилипу Орлику, які були видатними державними й політичними
діячами, талановитими дипломатами. Вони боролися за визволення Вітчизни
від чужоземного панування, за відродження Української незалежної
держави. Прямуючи до єдиної мети, ці гетьмани обирали різні шляхи її
реалізації. У Виговського та Дорошенка вони виявилися фатальними.

Гетьман Іван Виговський — наступник Богдана Хмельницького — намагався
продовжити його справу. Протидіючи наступові Москви на Україну,
Виговський завдав нищівної поразки стотисячній царській армії. Однак
Гадяцька угода з Польщею 1658 р., хоч і була укладена на основі
федеративного союзу, який надавав Україні внутрішньої самостійності,
призвела до народного повстання проти Виговського. Союз із державою,
довготривале панування якої в Україні було кілька років тому повалено,
вважався неможливим. Та й сама Польща не мала наміру дотримуватися
угоди.

Гетьман Петро Дорошенко поклав за мету відновити Українську державу,
подолати руїну, котра була наслідком Андрусівського перемир’я 1667 р.,
за яким Москва віддавала Польщі Правобережну Україну. Разом із Іваном
Сірком Дорошенко очолив народне повстання й на деякий час об’єднав
розірвані частини України. Водночас для протидії Польщі та Москві
Дорошенко вимушений був погодитися на васальну залежність від турецького
султана з умовою невтручання останнього в справи України. Але султан
спустошував і руйнував Правобережну Україну, знищував її населення.
Народ, який раніше вітав Дорошенка як визволителя, відвернувся від
нього.

Гетьману Пилипу Орлику довелося діяти в еміграції, за межами України.
Він доклав багато зусиль, щоб включити питання визволення України в
європейський політичний процес, організувати коаліції європейських
держав проти завойовницької політики Російської імперії.

Запорозька Січ — козацька республіка — залишалася впродовж усього свого
існування носієм української державності, її уряд очолювали кошові
отамани, ознакою влади яких також була булава.

За майже трьохсотрічну історію Запорозької Січі змінилося багато кошових
отаманів: як правило, їх обирали кожного року. З тих, про кого маємо
достовірні відомості, найвидатнішими були славетний кошовий отаман Іван
Сірко і останній кошовий отаман Петро Калнишевський.

В половині ХVІ ст. України була в тяжкому занепаді. Український народ
вже не мав своєї держави, був розчленований між п’ять держав. Найбільше
українців було під Литвою – до неї належала ціла східна Україна. До
Польщі належали, західноукраїнські землі. До Семи городу – Закарпатська
України, під владою Молдовії найшлися Буковина й Басарабія, Московщина
зайняла Сіверщину.

Але є бо й на зверхні обставини були для України некорисні. На місці
давньої візантійської держави була в той час варварська Туреччина. І
найважливіше – у Криму в ХV ст. зорганізувалася окрема татарська орда,
яка стала дуже небезпечним сусідом України.

Почалася одна з найстрашніших дію історії східної України. Хижацька орда
нападала часто, не раз кілька разів у році, на українські землі, що були
під Литвою й Польщею, нищила людське добро, людей брала в тяжку неволю.
Через те східна Україна сильно занепала і збідніла.

Але найгірше було те, що татарські напади йшли далі, й то не тільки у
східній Україні, а й у Західній. Польща й Литва, що повинні були
боронити цих земель, як боронили їх колись наші князі, не мали на це
сили; з військового погляду не були до того добре зорганізовані.

Після зруйнування Києва татарами ще проживали над Волгою, потім частина
їх переселилася до Криму і тут заснувала свою державу. Столицею їх був
Бахчисарай, де жив Кримський хан. З Криму татари безнастанно нападали на
Україну. Щороку весною, як степи вкривалися травою, татари виходили в
похід. Татарських шляхів було чотири: Чорний – між Дніпром і Бугом;
Кучманський – між Бугом і Дністром; Покутський – між Дністром і Прутом
та Муравський на лівобережній Україні. Татарська орда йшли балками і
ярами, щоб ніхто її не доглянув. Як татари були вже далеко в краю вони
ділилися на три частини: головний відділ, що звався, кіш, в бойовій
готовності чекав ворога. Менші загони йшли на боки за здобиччю. Татари
вели бій так: розбігалися на всі сторони і намагалися оточити противника
з боків і ззаду, щоб знищити військо і взяти людей в неволю.

3.В ясирі. Нещасливих бранців татари брали на аркани, довгі шнури, й
тягли за собою. Невільники йшли цілу дорогу. Гаряче степове сонце палило
їм , спотикаючись, ранили собі ноги об колючий терен.

Плач і ридання неслися далеко. Татари вели своїх бранців до Криму. Там,
у різних містах, найбільше в Кафі були великі торговиці де продавали
невільники. Приходили туди купці з далеких сторін, здебільшого туки й
араби, і купували бранців собі на невільників. Ще гірша доля була тих
бранців, як траплялися до робіт на кораблях, що звалися галерами. Турки
наклали на них кайдани і наказували гребти важкими веслами під наглядом
жорстких дозорців. Дуже терпіли бідні невільники: залізо гризло їм руки
й ноги, вів ударів нагаями кров заливала плечі.

4.Яничари. Християнських дітей турки брали до своїх шкіл і виховували їх
змалку в своїй вірі. Мала дитина скоро забувала своїх батьків, забувала
рідне слово, вчилися турецької мови й турецьких звичаїв. Пізніше з таких
хлопців виростали завзяті вороги християн, і турки творили з них
військо, що звалося яничарами. Турки старалися перетягувати до своєї
віри і старих людей. Часом траплявся такий чоловік, що приймав віру в
Магомета, щоб не терпіти, нужди або щоб зазнати розкошів та панування
між турками. Такі пере кінчили діставали від турків високі уряди і
жорстоко переслідували християн. У нас таких зрадників називали
ренегатами або відступниками. (придатних до воєнної служби записувано в
реєстр, цебро спис війська).

Через татарські напади вся південна Україна була пуста і незаселена.
Вкривали її безмежні степи. Весь край по обох сторонах Дніпра аж до
Чорного моря був ніби одним великим лугом. В деяких місцях були невеликі
ліси.

Запоріжжя мало дуже буйну рослинність і багато звірів. Стрічалися тут і
рослини, стебла і коріння яких чоловік міг ужити на поживу. В лісах та
степах була велика сила зубрів, диких коней, оленів, кабанів. Птахів
була така сила, що весною люди набирали повні човни яєць з-під качок,
гусей, лебедів, а потім ловили безліч молодих птахів.

2.Козаки.

Але хоч Запоріжжя було таке багате не всяке природне добро, мало хто
відважувався іти туди, бо життя було в небезпеці від татар. Нерідко по
полях люди ставили собі оборонні землянки зі стрільницями вони втікали
туди, коли на них несподівано напали татари. Ще небезпечніше було на
Низу, бо так татари проживали у великій кількості і чатували, кого б
напасти і взяти в ясир. Козаки – це слово татарське, воно означає –
юнак, молодець. Тому, що козаки мешкали на Запоріжжі або Низу, називали
їх запоріжцями, або низовими козаками.

До козаків почала прилучатися шляхта, а далі йшли на Запоріжжя і могутні
пани, що шукали небезпек і хотіли набути хоробрості і витривалості.
Серед тих козаків був на Запоріжжі також князь Дмитро Вишневецький. На
острові Малій Хортиці, не доступному місці він заснував оборонний замок,
що був обведений валами з землі і украплений дерев’яним частоколом.

Цій твердині козаки дали назву Січ – від слова сікти, рубати, бо
укріплення були з дерев’яних засіків.

На чолі всього запорізького війська був гетьман. Він був найвищий
начальник козаків, давав накази війську, командував у воєнних походах,
правив на Січі і на цілому Запоріжжі. Його відзнакою була булава –
срібна палиця з кулею на кінці. При гетьмані був писар, що писав усі
військові письма й гетьманські універсали, тобто оповіщення.

5.Козацька школа.

Нових козаків набирали на Січі весною. Хто мав охоту стати запорожцем,
споряджав човен, набирав всяких припасів і їхав Дніпром на Низ.
Придатних до воєнної служби записувано в реєстр, цебто список війська.
Новобранця – він звався новиком або чурою – приділяли до котрого-небудь
куреня, під владу отамана.

1.Боротьба з татарами і турками.

Славні були козацькі походи на Чорне море, на турецькі і татарські
міста. Для такого походу козаки будували собі окремі дерев’яні човни,
чайки, по 20 метрів завдовжки і 4 метри завширшки. Посередині стояв
високий стовп, щогля, на яку вішали вітрила з полотна.

Під проводом отамана чайки виїздили з Січі і плили вниз Дніпром. При
грулі Дніпра турки пробували їх здержати, але козаки серед темної ночі
тишком перекладалися попри турецькі галери і випливали на чисте море, де
вони мали вже вільну дорогу їхали, куди хотіли: на Крим, чи на Малу
Азію.

2.Перші війни з поляками.

Козацькі походи на турків і татар не раз втягали Польщу у війну. Тому
польський король задумав взяти запорожців під свою руку. Він оголосив,
що кожен козак може найнятися до королівського війська і дістане за це
плату, одяг і ввесь прожиток. На королівський заклик прийшло менше 500
козаків. Їх записали до одного списку, або реєстру і почали звати
реєстровими. Ці козаки проживали в городах, і тому називали їх ще
городовими. До реєстрового війська належала тільки невелика частина
козаків. Так 1592 р. отаман Кшиштоф Косинський почав війну з князем
Костянтином Острозьким, не зважаючи на те, що князь щиро працював для
української культури.

4.Повстання проти польського гніту.

В 1625 р. польське військо ударило на городових козаків, але на допомогу
прийшли запорожці під проводом гетьмана Марка Жмайла і звели завзятий
бій з поляками над Куруковим озером, коло Кремен куча, поляки мусили
погодитись на мир.

В 1635 р. козацький полководець Іван Сулима добув польську твердиню
Кодак, коло Дніпрових порогів, але поляки взяли його в полон і покарали
смертю.

В 1637-1638 р. козаки ралом з селянами підняли нове повстання;
старшинами були Павлюк, Отсранин і Гуня. До повстання пристало понад
сорок тисяч народу.

ЛІТЕРАТУРА

Іван Крип’якевич, Маркіян Терлецький. Петро Ісаїв, Мирон Дольницький.
Історія України. Видавничий центр “Фенікс” – Львів, 1991 –с 80 с.

Антонович В.Б.

Про козацькі часи на Україні. Післям. М.Ф. Слобожницткого; Комент. О.Д.
Василюк та І.Б. Гирика – К.: Дніпро, 1991, 238 с.

PAGE

PAGE 10

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020