.

Боднарів – історія села (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
338 7655
Скачать документ

Реферат на тему:.

Боднарів – історія села

Село Боднарів розкинулося серед мальовничої прикарпатської природи.
Майже по середині села протікає ріка Луква з притоками, яка бере свій
початок в селі Луквиця, що в Карпатах і вливається до повноводного
Дністра в княжій столиці Галич.

Ріка Луква має довжину 70 км. Загальна водозабірна площа сягає до 368
км2. Протікає більш спокійною течією, але паводки на них повторюються
дуже часто, особливо влітку. Долина ріки глибока і вузька, схили круті,
порізані ярами і покриті чагарниками і лісом. В межах села Луква
протікає майже 5км.

Загальна площа землі Боднарова – 13,66 тис. кв. м. Рельєф села –
височинний. Зі всіх сторін села обтікає лісова смуга, а в далечині
видніє Чорний ліс.

Історія села сягає в сиву давнину. В писемних документах перша згадка
про Боднарів засвідчується 1442 роком. Минає 560 років від часу відомої
битви наших предків з ордою татар під Боднаровом. Ось як подає цю битву
багатотомний енциклопедичний “Словник географічний Королівства
Польського та інших країв Слов’янських”: “Боднарів відомий битвою з
татарами у 1442 році, які під час перебування короля Володислава
Варненьчика в Угорщині, спустошили Русь Червону аж по Львів, намагаючись
взяти це укріплене місто. По дорозі із великою награбованою здобиччю та
жиром до 10 000 дівчат та юнаків їх наздогнав під Боднаровом глинянський
староста Віндика і після затятої битви розгромив ворога поголовно”.

Але заснування села сягає це пізніших часів, ніж це зафіксовано в
історичних документах. Княжа столиця Галич потребувала у свій час людей
різного фаху і вони довели навколишнім селам і містечкам назви. Село
Боднарів, ймовірно, заснувала людина, що носила прізвище Бондар.

Щоправда, можливо, Бондар це не прізвище (прізвисько) засновника, а
назва його за професією, яка позначає майстра, ремісника, що виробляє
діжки, бодні, коновки та інший дерев’яний посуд.

В цьому “Словнику” повідомляється, що Боднарів посіває орних грунтів (в
моргах) – 127, лук і городів – 93, пасовиськ – 30, лісу – 13. селянам
належало орної землі – 905 моргів, лук і городів – 798, пасовиськ – 148,
лісу – 51. Грунти лісові, глинясті, мокрі, важкі для обробітку і
маловрожайні. Зате має відмінні пасовиська, багаті на різне буйнотравя.
З огляду на це тут вирощують багато худоби.

Село перетинає надвоє кам’яний гостинець з Тисмениці (1143 р. з.) до
Калуша.

З XV століття кримські татари вели постійні напади на українські землі.
В 1498 році татари спустошили Прикарпаття і Поділля і захопили в полон
100 тисяч людей. Більше двох століть велась постійна боротьба із
татарами і польською шляхтою.

В 1648 р. почалась визвольна війна українського народу під проводом
Богдана Хмельницького і походу гетьмана на Західну Україну. В той час на
Галицькій землі полковник Семен Височан підняв народ на повстання проти
польських гнобителів.

В історичних дослідженнях засвідчується, що батько Семена Височана, Гнат
Височан (дати народження і смерті невідомі) народився в с. Вікторові.
Десь у 1609 р. заснував село Слободу Височанську (тепер село Височанка
Галицького р-ну), але через цькування галицького старости змушений був
покинути його і поселитися у Боднарові (тепер Калузького р-ну), де
заснував бровар і корчму “Чого плебеям забороняють коронні права”.

Тут, маючи “спосібних і багато людей, на це приспособлених”, Гнат
Височан успішно переслідував татарські загони, звільняв бранців і
відбирав у них здобич. Це принесло йому широку популярність, а його двір
за селом Боднаровом, “за рікою між лісом”, став своєрідною військовою
фортецею. Тому не випадково польська шляхта скаржилась, що Гнат Височан
“жодної зверхності над собою не хоче мати і взагалі вольносіт собі
навіть більші, ніж шляхетські, присвоїв”.

У Слободі Височанській, або, що більш ймовірно, у Боднарові народився
син Семен (Сем, Сень) (р. н. невід. – приблизно 1666), про якого вперше
згадується у 1626 році. В той час йшла постійна боротьба із шляхтою і
татарами і була доброю школою для молодого Семена Височана. Один з
істориків пасив: “Семен Височан більше від інших здібний і щасливий, і
йому вдалося зробити більше від інших”, а тому він “вождь повсталого
???!”.

Повстання народу не втихало. Центром його стало місто Отиня, а охопило
воно Товмацьке (тепер помилково Тлумач) староство, Обертинщину і
Заболотівщину.

У кінці 1648 р. під владою Семена Височана була більша ??? Галицької
землі, а його армія, створена завдяки “незвичайній енергії і
організаторським талантам Височана”, нараховувала 15 тисяч воїнів.
Найбільшим успіхом С. Височана було здобуття найсильнішого тоді на
Прикарпатті Пнівського замку.

В грудні 1648 року армія Б. Хмельницького покинула Західну Україну.

Помітний слід в духовному і світському житті залишив парох села о.
Володимир Антонович. Його дружина Катерина Глодзінська – сестра матері
провідника ОУН Степана Бандери.

Духовний пастир сіяв у душі парохіян зерна Божої Правди і
Справедливості. Прищеплював любов до єдності, духовних устремлінь
українського народу. У церковній та громадській діяльності дбав про
відродження села, піднесення національної свідомості громадян. Отець
Володимир був ініціатором створення української споживчої кооперації,
молочарні і товариства “Сільський Господар”.

В 1852 р. заснована в селі перша парохіяльна школа. Вчителем був
Станіслав Таборський.

1887 р. була 1-класна школа, в якій навчалося 50 дітей. Першою
вчителькою в селі була Михайлина Федів у майбутньому дружина Івана
Стайничого – видатного громадсько-просвітницького діяча в Галичині. І.
Стайничий – головний редактор газет “Станиславівський голос” (1918 р.) і
“Станіславівські вісті” (1937-1938 рр.), автор присяги Січовим
Стрільцям, член Редакційної Колегії “Альманах Станіславівської Землі”.

Уклав збірник матеріалів до історії Станіславова і Станиславщини.
(Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, 1975 р.)

Іван Ставничий приїжджав до Боднарова, був близьким, добрим приятелем
агронома – інженера Миколи Дяченка.

В “Альманасі Станиславівської Землі” згадується: село Бондарів
розташоване над річкою Луквою. В 1941 р. нараховувало 2000 чол., в т. ч.
До 1720 українців.

Вперше згадується Боднарів у старих актах з 1442 року.

В селі був парохом о. Степан Яськевич (1918-1922 рр.), опісля о. Юліян
Кочержук (1923-1944).

Національна свідомість села була велика: було багато прихильників ОУН. В
селі існували товариства: “Просвіта”, “Рідна Школа”, “Союз Українок”,
“Луг”, також дружина копаного м’яча. Була читальня, молочарня,
кооперативи. Село дало чотирьох інтелігентів і двох учителів, одного
кооператора і одного громадського працівника. З приходом німців був
спершу самостійний, громадський уряд із виборним війтом, опісля став
Бондарів осідком волосної управи з 7-ми громадами. Волосним старшиною
став Дмитро Прідун зі Станиславова.

Дальше в “Альманасі” згадується:

В серпні 1915 р. почала в Боднарові організовуватися духова оркестра під
керівництвом УСС-а Юліяна Рабія. В його споминах згадується, що 28
серпня 1915 р. був оголошений кошовий наказ, яким сотник Н. Гірняк
приділив усіх зголошених музикантів до нової, окремої частини, яка
творилася в Коші УСС, до духовної оркестри УСС. Сотник Н. Гірняк
призначив тоді для потреб оркестри дім читальні “Просвіти”, який стояв
при дорозі до Станіславова.

Михайло Гостроверха ось як описує свої відвідини Боднарова: “Якось
ранньою весною, коли все небо було сповнене говором жайворонків, я
прибув поїдзом до Боднарова, до читальні. Це була неділя зараз із
полудня. Сходячи шляхом до села, думками я вернувся до вчасної весни
1915 р. У Боднарові стояв тоді Кіш УСС. Уся канцелярія Коша містилася в
гарному мурованому “Народному Домі”. Тут при вході до цього будинку були
вивішені блакитні з жовтими написами таблички: “Управа канцелярії Коша
УСС”, “Евіденційна канцелярія”.

В дальшому описує М. Островерха ??? новобранців до УСС.

ІІ. Австрійський період

1772-1918 рр.

З 1772-1918 рр. Галичина перебувала під владою Австрії.

Австрія в 1782 році скасувала кріпацтво, залишивши тільки панщину, себто
таку залежність, коли селянин мусив ще кілька днів у тижні працювати на
панських полях. У ті часи перший раз повіяло в усій Європі духом
свободи.

В 1848 році скасована панщина, а через п’ять літ після смерті М.
Шашкевича утворилася у Львові перша українська культурно-політична
організація “Руська Рада”, яка заявила себе українською організацією і
одноголосно вирішили, що їхньою мовою буде чисто народна українська мова
Шашкевича.

В 60-70 рр. у Львові була засновано проствітньо-культурне товариство
“Просвіта”, яке зразу почало створювати свої філії в повітових містах та
селах у вигляді читалень. Заснування читальні “Просвіти” в селі
Боднарові датується 1897 роком. Про перші роки існування сільської
“Просвіти” знаємо те, що першим її головою був господар Григорій Луцький
(1857-1937). Завдячуючи активній культурно-освітній діяльності
“Просвіти” та її першого голови 12 квітня 1904 р. в Боднарові повстало
товариство “Сокіл”. З його членів вийшло чимало Січових Стрільців, які
відзначилися у визвольних змаганнях 1917-1920 рр.

В 1915 р. в Галичині утворилася Головна Українська Рада, яка закликала
українських юнаків стати в ряди Української Самостійної держави.

Добровольцями в УСС з села Боднарова пішли молоді юнаки: Іван
Ніщинський, Василь Топольницький, Теодор Дрогомирецький та інші.

В 1912 р. заснована Кооператива Господарсько-Споживча Спілка “Згода” в
селі Боднарові. Головою її став Іван Дяченко. В управі кооперативи були:
Петро Дрогомирецький – книговодець, Дмитро Луцький – касир. Крамарі:
Дмитро Топольницький, Іван Куцела, Микола Жураківський.

1912 року утворено Районому Молочарню. Директором був Осин Шумський. В
1928 р. засновано товариство “Сільський Господар”. В тому ж році
заснована каса Ощадно-Кредитова Спілка “Самопоміч”. Головою був Михайло
Ліщинський.

Товариство “Просвіта” гуртувала і пригортала до себе молодь і старше
покоління. Просвітницьку діяльність цієї організації серед вселян можна
ще оцінити і за кількістю учнів в Станіславівській гімназії. Оу списках
гімназійних журналів знаходимо прізвища учнів з Боднарова:

Дяченка Миколи, Шумського Осипа, Дяченка Михайла, Луцького Олександра,
Бродовича Лева та інших.

Окремої уваги заслуговує діяльність “Просвіти” села Боднарова 20-30
років нашого століття. В цей час в селі крім “Просвіти”, існувало багато
інших культурно-освітних установ, зокрема “Рідна школа”, “Союз
Українок”…

В 1903 р. Шкільна Крайова Рада в Галичині перейменувала 1-класну школі в
Боднарові на 2-х класну ??? (Змішана). Директором школи був Йосиф
Яцожинський.

Після перепису 1910 р. число населення в селі Боднарові становить 1885
чол. Велике значення для українського життя мало створення в 1885 році
греко-католицької Станіславської єпархії.

З 1 січня 1919 року Станіславів був столицею Західно-Української
Народної Республіки (ЗУНР), проголошеної 13 листопада 1919 р.

В Західно-Українській Народній Республіці виходило 37 газет і журналів,
в тому числі у Станіславові – 13.

Проводилась українізація шкіл, навчальних закладів і відкриття гімназій.

Жваве громадсько-політичне і культурно-освітнє життя в краю було
перервано наступом польської та румунської армій. Під переважаючими
силами польських військ генерала Галлєра уряд ЗУНР 15 травня 1919 року
залишив Станіславів і з Українською Галицькою Армією (УГА) відступив за
Збруч.

Ці чотири з половиною місяці стали важливою віхою в історії
Станіславова.

В кінці травня 1919 р. Галичину заграбали поляки, яків встановили
колоніальний режим. Галичина стала називалися Малопольщею.

ІІІ. Польський період

1921-1939 рр.

В 1921 році місто Станіславів стає адміністративним центром воєводства,
до якого входять повіти.

Село Боднарів належить до Станіславівського повіту. Трудове населення
зазнавало політичного і національного гніту. За найменшу провину
українців звільняли з праці. В список “політично-неблагонадійих” в
повіті залізничників в 1924 році було занесено 1847 чоловік, частину з
яких звільнили з роботи.

Польські власті вживали різних заходів, щоб витіснити українців і з
промисловості, торгівлі, з усіх галузей суспільно-політичного життя.

Окупаційна адміністрація з дозволу уряду вела політику окатоличення і
ополячення українського населення. Ще до І-ої світової війни ініціатором
окатоличення в селі Боднарові був римо-католицький священик Ян
Непомуцин, який похований на сільському цвинтарі. Політика окатоличення
і полонізації викликала в українського народу недовіру до поляків.

Шляхетські колонізатори забороняли вживання української мови в усіх
ланках адміністративно-державного апарату, обмежували діяльність
прогресивних культурно-освітніх закладів, закривали українські школи.
Так, після проведеного в 1925-1926 роках так званого шкільного
плебісциту, з 62 державних українських шкіл в Станіславівському повіті
залишилося тільки 10, а решта було перетворено на польські. В
Станіславові було 6 державних гімназій, з них 3 польські, лише по одній
мали українці, євреї, німці. Було ще ряд приватних гімназій і шкіл.
Всього в місті, крім гімназій, було 18 шкіл і одна духовна семінарія.

З села Боднарів в період з 1925 по 1939 рр. вчилися ??? студентки.

В університеті студіювали Михайло Дяченко, Олександр Луцький, Василь
Бродович. В академії – Микола Дяченко.

В 1933 р. в Боднарові утворена 3-х класна школа. Директором школи була
Божеслава Ляуруківна. В тому ж році заснована 1-класна польська школа.
Після смерті Б. Ляуруківної директору школи в 1936 р. став В. Пенцак. По
його смерті директором був М. Сороканюк.

В 1934 р. в Боднарові утворена ???, яка була поділена на 14 сільських
громад.

1935 р. населення було 1955 чол. в т. ч. 1800 українців, 130 поляків, 25
євреїв. В селі була пошта, костел, ??? поліції, медичний пункт, млин,
кузні (2), кравецька майстерня.

В 1937 р. до села Боднарова прибув сенатор Осип Луцький зі Львова в
зв’язку з утворенням “Кооперативи Здоров’я” і на посаду лікаря був
призначений І. Михайлівський.

21 червня 1931 року вийшов в Станіславові перший номер
популярно-ілюстрованого тижневика “Українське життя”, а 2 травня 1937 р.
– “Станіславські вісті”. Головний редактор Іван Стайничий.

Весь період польської окупації характеризується масовими виступами
українського населення проти економічного і політичного гноблення. В
містах відбуваються страйки і політичні маніфестації.

Так, у 1923 році в Станіславові відбулося 19, в 1937 р. – 28 страйків, з
них 11 окупаційних.

В 20-30-х роках в Галичині українські діячі культури активно боролися за
створення народного театру, завданням якого було згуртування
демократичних сил на боротьбу за визволення і возз’єднання усіх
українських земель.

В цей час окрім постійних народних театрів утворюються українські
мандрівні музично-драматичні театри, які виступають в містах і селах
краю. Мандрівні театри своєю діяльністю спричинилися до організації в
селах аматорських гуртків.

В 1930-1935 рр. мандрівні музично-драматичні театри – І. Когутяка
(директор театру з Станіславова) і театр С. Кононіва (директор театру з
Східної України) побували в селі Боднарові. В читальні “Просвіти”
ставили на сцені відомих українських драматургів п’єси і оперети:
“Запорожець за Дунаєм”, “Наталка Полтавка”, “Ой, не ходи Грицю”,
“Москаль-чарівник” та інші.

Актори театру професійною грою у виставах на сцені чарували всіх
глядачів у залі. Колективи театру своїми виставами поширювала українську
народну пісню, побут, звичаї і додавали відчути живий патріотичний подих
національного відродження.

В Боднарові у читальні “Просвіти” був створений самодіяльний драматичний
гурток, який ставив на сцені вистави українських п’єс. Гуртком керували
Михайло Дяченко і Олекса Луцький. При читальні був організований хор
(муж.), яким керували і були диригентами6 І. Шипарович з Сапогова, В.
Смольський з Вістови і Осип Луцький з Боднарова. Хор співав на
Богослужіннях в церкві, виступав на Шевченківських святах і концертах.
Гуртував навколо себе молодь і українською піснею будив національні
почуття.

Значну роль у національному відродженні села Боднарова в передвоєнний
час відігравала громадська і просвітницька діяльність братів Дяченків.

Микола Дяченко (1894-1942) – один із подвижників “Просвіти” на
Прикарпатті. Вчився в Українській Господарській Академії в м. ???
(Чехо-Словаччина). Після закінчення академії (1932 р.) працював
агрономом-інженером у філії Краєвого товариства “Сільський Господар” в
Станіславові, проживаючи в рідному селі.

Крім чисто професійних публікацій в періодиці, знаходимо ще його уцілілі
рукописні фрагменти статей, рефератів, відчитів на засіданнях сільської
читальні “Просвіти”, “Рідної Школи” з проблем філософії, релігії,
моралі, політики, економіки. І тільки зовсім недавно зреалізовано друком
деякі рукописні начерки, фрагменти статей, виступів вченого-агронома і
громадського діяча Миколи Дяченка, зокрема в місцевих газетах “Нова
зоря”, “Рідна земля” та в “Слові”.

Друга світова війна та передчасна смерть Миколи Дяченка (помер 4 квітня
1942 р. на 48 році життя) перервали його плідну працю на ниві духовного
і просвітянського відродження нашого краю.

Не менш урожайним був передвоєнний період і для його молодшого брата
Михайла Дяченка (1910-1952).

Колишній студент Львівського університету, молодий член ОУН,
повернувшись із правничих студій, включився відразу у громадське
політичне життя села Боднарова і краю.

В 1936 році Михайло Дяченко видав в Станіславові накладом читальні
“Просвіти” Боднарова свою першу збірку “Іскри”. У передмові до цієї
книжки писалося: “Шановний читачу! Прийми отсю книжку так радо, як я
Тобі даю. Знай, що гроші, видані за неї – це жертва українській
культурі. Чистий дохід з цієї книжки жертвується на будову Народного
Дому в Боднарові”.

Та не збулася благородна мрія молодого поета. Наступив 1937 рік. Над
Боднаровом нависли зловіщі тіні передвоєнного лихоліття. 27 січня 1937
року помер перший голова сільської “Просвіти” Григорій Луцький. Ось як
описує похорон одного з перших просвітян старовинного села Львівська
газета “Голос” за 1937 рік: “Хоч на дворі були сильні завії й зимно,
громадяни Боднарова взяли масову участь у похоронах. Перед домовиною
співали два хори з Боднарова й Бабина-Зарічного, а делегати несли
дев’ять вінків від українських установ Боднарова. Від філії “Просвіти” й
українських установ Станіславова покійного під рідною хатою попрощав
магістр О. Ясеницький.

Перед читальнею, убраною національними й жалібними прапорами, затримався
похоронний похід і тут попрощав у вічну дорогу від читальні “Просвіта” й
усіх товариств Боднарова Михайло Дяченко… Не обійшлося тут і без
інциденту. Місцева поліція не дозволила виголосити жалібної промови під
читальнею”.

Після цього особливо активізувала свою діяльність пропольсько
налаштована група мешканців Боднарова “Гняздо шляхти загродовей” і 27
травня 1937 року зробили провокаційний напад на читальню “Просвіти”,
тяжко побивши Михайла Дяченка. Про цей випадок сповістила газета
“Станиславівські вісті” за 30.05.1937 р. Цей день став початком
драматичної долі та тернистого шляху за волю України поета та народного
провідника. Вже 17 червня 1937 року після обшуків поліція арештувала
Михайла Дяченка і першим поїздом відправили його з рідного села до
станіславської тюрми, в якій пробув до вересня 1939 року. Читальня
“Просвіти”, залишившись без ідейного провідника, починає поступово
згортати свою діяльність. Правда, Михайло Дяченко зумів із-за грат
станіславської тюрми за допомогою старшого брата Миколи видати ще
довоєнні дві збірки поезій “Юні дні” (Станіслав, 1938) і “Село” (Львів,
1939). Восени 1939 року читальня “Просвіта” та інші сільські товариства
припинили свою діяльність.

IV. Радянський період

1939-1941 рр.

Друга світова війна принесла Галичині дворічну совєтську (вересень 1939
– червень 1941) окупацією. 1 вересня 1939 року почалася друга у ХХ
столітті світова війна – найжорстокіша за всю історію людства. Німеччина
напала на Польщу. Слідом за Німеччиною, по таємній угоді (пакт
Молотова-Ріббентропа) Радянський союз захопив частину Польщі, західні
українські землі і почав встановлювати нові більшовицькі порядки.

17 вересня 1939 року Червона армія перетнула кордон через р. Збруч. Тут
вони зіткнулися із неприйнятною для їх більшовицького єства галицькою
дійсністю. “Здесь всьо било чуждо і нєпонятно для нас. І язик, і нрави,
і псіхологія”, – пригадує один із досі ще живих учасників того
“вересневого походу”. Нових окупантів шокувала європейськість галицьких
інтелігентів, які закінчували вищі студії у Відні, Празі та Граці,
викликали лють жертовний український патріотизм та глибока релігійність
селян, їх відданість рідній греко-католицькій церкві. Можливо, саме тоді
й визів у головах більшовицьких наркомів сатанинський план переселення
галичан до Сибіру. Червоні вожді та їх вірні пахолки в Києві ніколи не
вірили галичанам, небезпідставно вважаючи, що всі, хто народився на
правому березі Збруча, ніколи не стануть радянськими. Очевидно, саме
тому ніхто з галичан за роки більшовицької займанщини не став першим
секретарем обкому, прокурором області чи начальником райвідділу КДБ.
Окупанта завжди лякала в нас наша українськість, незрозуміла їм
окреміщність та вроджена європейськість.

Галичина одразу ж відчула на собі лихі кігті більшовицького звіра і
почалися арешти інтелігенції, заможних господарів, всіх людей, котрі не
могил сприйняти нових большевицьких порядків, встановлених на страху,
переслідувань і репресіях. Большевицькі чекістські катівні були
переповнені непокірними. Їх катували, вбивали і таємно вивозили мертвих
у звори, ліси й забуті криниці. Поховання ці до сьогодні всі не
розкриті. У пам’ять народну увійшов, зокрема, Дем’янів Лаз побіля
Івано-Франківська, де виявлено жахливі злочини більшовиків. Кати ховали
свої злодіяння і можна тільки здогадуватися, скільки тисяч галичан лягли
кістьми у фундамент підневільної Української держави, яку захопили
большевики. Надто лютували большевицькі чекісти напередодні нападу
Гітлера на московську імперію. Було знищено цвіт української нації в
Галичині, що значно обтяжило боротьбу галичан проти загарбників –
большевицьких і німецьких.

Місто Станіслав з 4 грудня 1939 року став центром Станіславської області
в складі УРСР.

Село Боднарів згідно адміністративно-територіальним поділом належить до
Галицького району. Районний центр мальовниче місто Галич, у стародавніх
літописах вперше згадується у 898 році. В 1367 році він дістав від
польського уряду магдебурзьке право.

Школа в селі переходить на 10-річне навчання. Директором її був І. Копи
ніс.

Поряд із відкриттям українських шкіл, які забороняв польський режим,
поліпшенням медичного обслуговування населення розпочалась в Галичині
масова депортація і розправи над представниками різних політичних та
громадських партій і організацій. Припинили свою діяльність читальні та
бібліотеки “Просвіти”, вислані до Сибіру і Казахстану в табори на
невільницьку працю сотні тисяч українських громадських діячів,
священиків, чиновників, підприємців, селян, що опиралися примусовій
колективізації. За приблизними підрахунками з Галичини було вивезено
більше 400 тисяч українців і до 2-х мільйонів поляків.

V. Німецький період

1941-1944 рр.

22 червня 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз. Зійшлися у
смертельному двобої дві тоталітарні системи. Розпочалася
радянсько-німецька війна. За кілька місяців всі українські землі
опинилися під владою Німеччини.

2 липня 1941 року місто Станіслав окупували німецькі фашисти. Активно
діяло в місті і околиці збройне підпілля ОУН, обласним провідником якого
був Роман Мокрій-Байда (1920-1944), а потім Ярослав Мельник-Роберт
(загинув 31.10.1946 р.).

Гітлерівці 23 жовтня 1943 року розстріляли в місті 22-х українських
патріотів, а в 1944 році – 59, серед них Івана Драгомирецького з
Боднарова.

17 листопада 1943 рік. У Станіславському драматичному театрі відбулася
розправа над 27 українськими патріотами, членами ОУН. Всі засуджені на
кару смерті за організацію опору німецькій владі.

Кулі прошивали серця героїв, викрешували ??? європейської синагоги,
глухо дзенькали об бруківку…

Так вбивали нашу славу.

Уже в подальші часи стовпи було викопано, на їх місці посаджено липи, а
пам’ять про полеглих цинічно і нахабно викорінювали з свідомості
суспільства. Так і росли ми без своєї історії, позабувши, хто ми, чиїх
батьків діти.

І лише тепер, по довгих роках манкурства, з’явився вінок і на нинішній
вулиці Страчених. А скільки тих вінків потрібно поставити!

У Калуші, Солотвині, Богородчанах, Боднарові, Бабині-Зарічному…

Гестапо намагалось будь-що знищити націоналістичний рух опору, який
очолив ОУН-УПА. Членів ОУН розстрілювали і в тюрмах, без суду “вбивали
заручників”.

В 1944 р. навесні у Великодну П’ятницю німецькі фашисти біля Боднарова в
селі Бабині-Зарічному зробили екзекуцію. Розстріляли всіх мужчин віком
до 50 років і запалили все село. Синє погідне небо вкрилось чорною
хмарою диму… догоряючі сніпки з солом’яних стріх високо неслися над
селом Боднаровом. В той час в селі біля самого полудня лютували фашисти.
З гори села Боднарова гестапівці з автоматами в руках сунулися лавою з
хати в хату, зганяючи всіх людей на майдан коло церкви.

Зігнали сотні молодих і старших віком людей… На гостинці біля церкви
фашисти розложили кулемети і тримали людей як “заручників”.

Падає наказ: “якщо появиться в селі хоч один постріл – всіх
розстріляємо”. Чекали більше двох годин. Пострілу в селі ніякого не
було, але смертельна тривога ще більше огортала людей.

Другий наказ: “Жінки з дітьми стати на право, чоловіки – на ліво”.
Почався страшний стогін і плач. Всі повклякали під церквою і молилися,
прощаючись із земним життям. Втихомирили…

Третій наказ: “Жінок з дітьми відправити додому, чоловіків направити на
ремонт гостинця”.

Всевишній Господь вислухав благання і молитви, відвернув страшну
трагедію і врятував життя людей.

По всій Галичині розпочався жахливий кривавий терор. Скрізь провадились
масові розстріли мирного населення, зокрема єврейської національності
українського опору, полонених.

На території України було знищено близько 3 мільйонів 200 тисяч мирних
жителів. Тут виявлено майже 300 місць масових страт населення, 180
концтаборів смерті, 50 гетто. До Німеччини вивезено близько 2 мільйонів
250 тисяч чоловік.

Визволення Івано-Франківщини від фашистських окупантів почалося з
березня 1944 року. 13 березня розпочався наступ військ світської армії.

27 липня 1944 року Станіслав було звільнене від німецьких загарбників.

За роки війни Україна зазнала величезних втрат і збитків. Більше 5
мільйонів українців загинули, майже половина промислових підприємств
було зруйновано. Страшних втрат зазнали пам’ятки культури.

VI. Радянський період.

1944-1990 рр.

Після війни відновивши свою владу в Україні, більшовики ще настирніше
взялися за знищення національного життя України. Переслідування зазнала
інтелігенція. Українська Греко-Католицька Церква (1946) була приєднана
до російської Православної Церкви, а священиків вивезли до Сибіру.

Провадились масові репресії і почали здійснювати русифікацію та
совєтизацію економічного і культурно-громадського життя.

Поступово господарство відбудовувалося. Оновлюються селища і села
Прикарпаття.

В селі Боднарові збудований льонозавод Калузького комбінату (директор В.
Власик), в якому працює понад 200 робітників. Утворений Калузький
звірорадгосп (директор П. Лаврик). Побудовано для робітників заводу
житлові будинки (???). Реконструйовано збудований ще до війни будинок, в
якому утворено 10-річну школу. Директором школи став Василь Бойчук.
Побудовано будинок під сільраду і пошту. Почав працювати новозбудований
клуб.

Народ був зайнятий працею і чекав якихось суттєвих перемін на краще та
марно. Настала колективізація.

В Боднарові (рішення Галицької районної ради №48 від 17 линя 1950 р.)
засновано колгосп. Люди свідомі рабської праці у колгоспах чинили
шалений опір проти його заснування. Настали утиски, переслідування і
арешти. Почали вивозити селян в Сибір. Не обминули село Бондарів. На
заваді здійснення їх сатанинських планів переселення галичан до Сибіру
стала героїчна боротьба ОУН-УПА.

Після смерті кривавого вождя Сталіна зміцнювалася комуністична імперія
зла – Совєтський Союз, і народний добробут не стільки реально зростав,
як був штучно вдаваний.

Промисловість не могла забезпечити потреб в одязі, взутті, меблях, інших
товарах. Торгівля не розвивалась.

В Боднарові був тільки один сільський магазин. По містах створювалися
великі черги за продовольчими товарами, зокрема за хлібом. Основні
товари держава закуповувала за кордоном, на гроші, виручені від продажу
зброї та природних копалин.

У важкому стані були колгоспи. Колгоспне сільське господарство не могло
прогодувати людей, велика частина збіжжя закуповувалася за кордоном,
найбільше у США.

Москва намагаючись знищити до кінця окремішність і самобутність України,
злити український народ разом з іншими народами комуністичної імперії в
єдиний “радянський народ” з єдиною, російською мовою. Швидко зростала
кількість російських шкіл на Україні, русифікувалася освіта, наука,
преса тощо.

Знайшлося чимало українців серед партійного керівництва, яке запопадливо
допомагало Москві в цьому…

VII. Україна йде до волі.

Найбільш кричуще криза політики совєтської імперії проявилась з
катастрофічним вибухом на Чорнобильській атомній станції. Певний час від
України і усього світу компартійне керівництво приховувало жахливу
правду про цю страшну катастрофу. Люди не вірили їхнім запевненням, що
нічого страшного не сталося, ширилися панічні чутки. Від радіації
постраждала значна частина України та сусідніх країн.

Комуністична система доживала останні свої роки. Партія під тиском знизу
змушена була дозволити засновувати незалежні газети, випустити з
в’язниць більшість політичних в’язнів, санкціонувати перші мітинги і
демонстрації.

У цей час з’являються нові українські організації, які почали боротися
за звільнення України, за створення і розбудову незалежної української
держави з власною національно армією, власними грошима. Спочатку виникло
Товариство української мови ім. Тараса Шевченка (ТУМ), Українська
Гельсінська Спілка, потім Народний Рух України (НРУ), УХДП “Меморіал”,
різні партії національно-демократичного характеру.

Щораз більше по містах і селах Прикарпаття створюються нові організації.

В селі Боднарові вкінці 1989 р. з’явилися осередки Товариства
української мови ім. Тараса Шевченка “Просвіта” (голова Іван
Бережницький) та Народний Рух України (голова Микола Куцела).

Уже простелюється шлях до нашого духовного і національного Відродження.
Повстають пам’ятники, обеліски, будуються храми. Коштом громади села
Боднарова збудований пам’ятник Тарасу Шевченку. Відкриття пам’ятника
Кобзареві відбулося 9 березня 1990 року.

Пам’ятник Тарасу Шевченку освятив парох села Боднарова отець Ярослав
Підлуський. На відкриття пам’ятника були представники з
Івано-Франківська від обласного Товариства української мови ім. Тараса
Шевченка “Просвіта” Петро Арсенич і Володимир Топольницький. Від
обласної організації історико-просвітницького товариства “Меморіал” –
Володимир Вербовий. Участь у відкриттю пам’ятника брала численна громада
села, гості з довколишніх сіл, міста Івано-Франківська і Калуша.
Майоріли національні синьо-жовті прапори. Співав місцевий хор. Були
декламації і виступи.

Багато сліз, страждань принесла війна: гинули люди, горіли села, палала
земля… Згоріли дощенту в селі 1944 р. також дерев’яна церква й
дзвіниця. А в церкві Введення Пречистої Діви Марії, збудованій у 1852
році молились три покоління боднарівців.

Десятиліттями мріяли у Боднарові віруючі Української греко-католицької
церкви спорудити новий Божий храм.

Уже в перші післявоєнні роки (1944 р.) громада хотіла побудувати новий
храм. Вже й лісоматеріал частково був завезений, але сили войовничого,
безбожного атеїзму й думати не дали про його зведення.

Пройшли роки… Простелився шлях до нашого національного і духовного
Відродження. І не забулась дорога до храму Божого.

В кінці 1989 року виготовлено проект на будівництво церкви, авторами
якого стали лауреати Державної премії України архітектори Леонід
Попиченко і Григорій Будзик.

Будівництво храму та інтер’єру ведеться під безпосереднім керівництвом
Григорія Будзика, який прагне вкласти свій довголітній архітектурний
досвід у будівництво церкви. На його рахунку це перша із п’яти подібних
споруд, що будуються ним в селах області.

Громада села вибрала поміж себе церковну двадцятку (голова Ярослав Туз,
потім Петро Ліщинський), на плечі якої лягла координація зусиль парохіян
та чимало іншої праці.

В березні 1990 року виконано земельні роботи. Наріжний камінь освятив 2
червня парох Боднарова отець Ярослав Підлуський.

Ще до будівництва храму були зібрані перші грошові лепти. Громада села
продовжує жертвувати гроші. На будівництво церкви виділила матеріальну
допомогу сільська Рада (голова Микола Куцела). Внесли свою пайку
Калузький звірорадгосп (директор Петро Лаврик) і Калуський льонозавод
(директор Віталій Власик), що також допомагають матеріалами і технікою.

Отож стражденна наша Церква воскресає до нового життя.

Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженнійший Мирослав,
кардинал Любачівський, перебуваючи на Прикарпатті, освятив Божий храм,
що будується.

Важку ношу взяли на себе громада, що взялася побудувати церкву (розміром
32 м на 22 м і висотою 38 м) у дуже короткий час. Але їм в цьому
допомагає злагода і єдність.

Через рік виросли стіни. Поставили дерев’яний каркас, бляхою накрили дах
і бані.

Немалу допомогу в будівництві церкви надають осередки Товариства
української мови ім. Тараса Шевченка “Просвіта” (голова Іван
Бережницький) та Народного Руху України (голова Микола Куцела).

Поряд з церквою почалось уже й будівництво дзвіниці, яка в плані нагадує
хрест розміром 10 м на 10 м. В планувальній частині раціонально
використана площа першого поверху, в якій передбачено невеликий зал, де
будуть проводитись з учнями школи уроки Закону Божого.

З великими труднощами громада села придбала дзвони. Старожили
пам’ятають, що колись майстри співучих дзвонів були в Калуші (брати
Фельчинські). Нині хто знає, де шукати таких майстрів. І добре було б у
час нашого Ренесансу одному з промислових підприємств області взятися за
створення цеху для відливання дзвонів.

Минають роки. Відходять із життя, люди, а нетлінними залишаються тільки
святині, в які наш український народ вкладає свої сущі прагнення.

Побудована церква Введення Пречистої Діви Марії посвячена 24 липня 1994
року. Мальована в 1999-2000 рр. під керівництвом… Іконостас виготовили
майстри…

Першу Архієрейську Службу Божу відправляв Єпископ-Ординарій
Івано-Франківський Кир Софрон Дмитерко ЧСВВ з участю багатьох
священиків, в т. ч., мі трата оця-канцлера Івано-Франківської Єпархії
Андрія Романа Кияка, мі трата отця-декона Калуського Михайла Бігуна, мі
трата настоятеля Івано-Франківського Кафедрального собору отця Миколи
Сім кайла, пароха Боднарова отця Ярослава Підлуського, ряду інших отців.

Посвячення Боднарівської церкви збіглося з однією радісною подією –
завершення у селі Святої Місії, яку проводив отець-місіонар з Бразилії
Августин Діткун. На цю пам’ятку коло храму встановлено місійні хрести.

Вперше через 50 років задзвонили церковні дзвони. Вони кликатимуть до
храму Божого всіх дорослих і дітей молитися за живих і мертвих і просити
Всевишнього словами церковного гімну “Боже Великий, єдиний, нам Україну
храни”.

Цей Божий храм громада села побудувала власними руками (для себе, своїх
дітей і прийдешніх поколінь). Їм в цьому допомогли відданість Богові,
нашій Українській Греко-Католицькій Церкві, єдність і злагода. Ми
повинні вклонитися нашим батькам, що прищепили нам любов до Бога і
передали цю відданість до нашої Церкви. Сподіваємось, що парох церкви
отець Ярослав Підлуський примножить в серцях односельців засади
християнської любові.

Року Божого 1994 липня 24 почалось життя нового Божого храму Введення
Пречистої Діви Марії. Цей день ввійде в історію церкви села. Отець-декан
Калуський Мисаїл Бігун, парох церкви отець Ярослав склали щиру подяку
всім людям, що брали участь в будівництві величавого храму в селі
Боднарові.

В 1990 р. при підтримці нових українських організацій (ТУМ, НРУ та
інших) на виборах до Верховної Ради були обрані депутати, які почали
поборювати комуністичні ідеали. Вже на 1-ій сесії Івано-Франківської
обласної Ради народних депутатів від 10 квітня 1990 року було прийнято
рішення “Про встановлення українського національного прапора над
будівлями Рад по всій області”. А 15 квітня 1990 року піднято
український національний прапор на шпилі ратуші.

З’явилася в Івано-Франківську демократична антикомуністична преса
“Галичина” (з 13 травня 1990), “Новий час” (31 липня 1990), “Поліття” (5
листопада 1990), “За незалежність”, “Рідна земля”, “Поступ”, “Січ” та
інші.

В 1990 р. 16 липня була прийнята Декларація про Незалежність України. З
прийняттям АКТУ про НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ 24 серпня 1991 року та рішення
Верховної Ради про заборону Комуністичної партії (30 серпня 1991)
активізувались демократичні процеси в місті і області.

Порив народу до волі, до державної самостійності було підтверджено 1
грудня 1991 року, коли більше 90 відсотків громадян України сказали –
“ТАК” незалежній Українській Державі. Того ж дня було обрано президента
України, ним став Леонід Кравчук.

З проголошенням незалежності Україна стала до розбудови своєї
державності: почала створювати власні збройні сили, готувати власні
гроші тощо.

Шлях національного відродження незалежної Української Держави через
духовний поступ нації сьогодні необхідний і злободенний як ніколи. І
народ, котрий знає своє історичне минуле, може впевнено дивитись у
майбутнє.

СПОГАДИ ПРО БОДНАРІВ

1935-1941 РР.

ВОЛОДИМИРА ТОПОЛЬНИЦЬКОГО

Просвітителі брати Дяченки.

В читальні “Просвіти” в Боднарові відбувалися віча, на які збиралися
громадяни села, щоб почути новини з краю і світу. На вічах витупали
агроном-інженер Микола Дяченко і його брат поет Михайло Дяченко.

Читати реферати з філософії, релігії, моралі політики, економіки, а
зокрема про голодомори в Україні 1932-1933 рр., масові арешти
української інтелігенції, розстріли… Кожне їхнє слово – немов зойк,
стогін, крик душі…

Закривавлені жорна сталінського терору набирали шалених обертів. За
тридцять років більшовицько-комуністичної диктатури в Україні
розстріляно і заслано в концтабори тисячі тисяч українських поетів,
священиків, письменників, режисерів, акторів, вчених,
літературознавців… Точної цифри дослідники ще не знають.

У той же час терор на Україні набрав нечуваних розмірів. По одному
тільки процесу Союз Визволення України не тільки тюрми, а всі льохи
набито було українськими селянами та інтелігентами, обвинувачуваними в
причетності чи то о СВУ, чи до інших українських організацій.
В’язнями-українцями забито було совєтські тюрми, зокрема острів-в’язниця
“Соловки” на Далекій Півночі.

Мені запам’ятались нечувані події голодомору в Україні 1932-1933 рр.
присутні на віче в читальні до сліз були зворушені від розповідей
агронома Миколи Дяченка про трагічні сторінки нашої історії, яку пережив
український народ в паріод комуністичного тоталітаризму.

В 1933 р. почалась друга хвиля терору на тлі страшного голодомору в
Україні.

Десятки документів характеризують методи хлібозаготівель взимку
1932-1933 рр.

Знущання над селянами, подвійні обшуки з щупами, конфіскація зерна,
одержаного на трудодні та інше. Конфіскація будь-яких продуктів
(картоплі, мяса, хліба тощо) заготовлених селянами до нового врожаю
стало звичним явищем.

В Незалежній Україні вийшла в світ книжка “Колективізація і голод на
Україні 1932-1933 рр.”

В цьому збірнику документів і матеріалів чітко висвітлюються процеси, що
відбувалися в українському селі в ході здійснення насильницькими
методами суцільно колективізації і призвели до страшного голодомору в
Україні.

Поет Михайло Дяченко читав з газет “Новий час”, “Народна справа” та інші
про події в Галичині й світі. На знак протесту проти голодомору в
Україні в 1933 році Микола Лемик – член ОУН вчинив замах на радянського
консула у Львові А. Майлова.

Через рік в 1934 р. Григорій Мацейко вчинив атентат на польського
міністра внутрішніх справ Б. Перацького у Варшаві на знак протесту проти
“пацифікації” на Волині і порушення законних прав українського народу.

В той час ОУН стає на революційний шлях боротьби. Почалась хвиля
арештів. Степана Бандеру, судили як керівника ОУН. І цей процес він
використав для того, щоб довести світові справедливість боротьби
українського народу за своє визволення. Степана Бандеру засуджують до
смертної кари, однак через амністію вирок замінюють на довічне
ув’язнення. Судили багатьох членів Проваду ОУН на різні строки
ув’язнення серед них Олександра Луцького з Боднарова, який відсидів у
в’язниці в Калузькій Березі до вересня 1939 року.

“Свято могил”

По всій Україні розкидані могили наших Героїв і мов рідна мати тулить їх
до себе наша свята українська земля просякнута їхньою кров’ю.

В дні Зелених свят, з вдячністю, подивом і пошаною лине думка кожного
Українця до могил Героїв і борців за волю України.

В ці дні, коли тернистий шлях історії українського народу, від смерків
далеких століть аж до сьогоднішніх днів, оживає незабутніми, дорогими
тінями, всі прийшли поклонитися нашим Героям.

У день Свята Могил український народ маніфестує єдність із княжими
дружинниками, козацтвом, гайдамаками, січовими стрільцями, героями Крут
і Базару…

Герої залишили великий заповіт. Він досі не довершений. Життя дає
щоденну нагоду і можливість класти нашу цеглинку під цю будову, коли їм
це довелося закінчити. Пам’ятники героїв і їхні могили мусять дати силу
йти їхнім шляхом.

Для вшанування пам’яті Січовим Стрільцям на їх могили зложити свій
доземний уклін виїзди в Станіславів члени Товариства “Сокіл” з
Боднарова. Разом з соколами їхали возами члени “Просвіти” і ми з татом.

Пам’ятаю, мені тоді здавалось, що це була колона возів, а насправді
возів було 4-5.

На першому возі їхали члени ОУН Олександр Луцький і Михайло Дяченко.
Поруч з ними на возі сидів ??? соколів Дмитро Куцела. В с. Майдані не
доїжджаючи до залізничного моста був польський постерунок. Біля нього
наш “транспорт” зупинили. Коло першого воза стояли два поліціянти з
карабінами на плечах і вели гостру розмову з нашими провідниками. Ми всі
були стривожені і не знали, що буде далі… Давно нас тримали.
Відпустили. Наші провідники нам сказали, що поліції нас затримали, бо їм
з політичних причин “Не подобалися” обведені терням, прибрані
синьо-жовтими і жалібними стрічками ялинові вінки. Приїхали в
Станіславів. Тут на святі взяли участь в поході соколи, просвітяни,
чисельна молодь з покладанням вінків на могили Січовим Стрільцям.
Відбувся урочистий молебень з проповіддю в присутності великого здвигу
народу. Майоріли національні синьо-жовті стяги. Були патріотичні
промови, співали стрілецькі пісні, в яких відчувалося живий подих
національного Відродження.

В святі взяли участь хори з сіл: Угорники, Хриліна, Дрогомирчан і
Павелча (нині Павлівка).

Щорічне свято на могилах Героїв Українських Січових Стрільців з
переглядом зборових сил і національні зрілості українського народу.
Герої не вмирають. Вони живуть у чинах мільйонів згуртованих однією
думкою, з’єднаних однією волею, одним святим почуттям.

Агроном-інженер Микола Дяченко

В кожну неділю і свята молитися до храму Божого кликали церковні дзвони.
Молитися ішли брати Микола і Михайло Дяченки. В церкві Микола Дяченко
займав почесне місце коло дяків. Мав гарний голос і майже кожної неділі
біля ??? посеред церкви тримаючи в руках святу книгу читав “Апостола”.

Пам’ятаю, з яким глибоким натхненням Микола Дяченко читав-співав
Апостола і його кожне слово було наповнене святістю. Його солов’їний
голос, здавалось, до небес злітав…

Мені юному гімназистові іноді приходило на думку, чому агроном-інженер
Микола Дяченко оминувся зі своїм покликанням саном священика. Він крім
природного чудового голосу мав ораторські здібності і міг бути добрим
духовним пастором. І, мимоволі забувалися слова нашого генія Тараса
Шевченка: “У всякого своя доля і свій шлях широкий…”.

Микола Дяченко в житті був скромною, високо культурною, освіченою,
інтелігентною людиною. Постійно носив білі окуляри, на обличчі злегка
усміхнений, стрункий, середнього росту. Мав завжди поважний вигляд. В
роках був молодим, але ходив з гуцульським інкрустованим топірцем, який
можливо хтось йому подарував. Йому завжди були притаманні високий
патріотизм, професіоналізм та гуманність. Його добрі діла, чуйне
ставлення до людей, щирість душі та відданість українській справі
залишають світлий спомин у всіх, хто знав Миколу Дяченка.

1936 рік. Я вчився в Станіславській гімназії. Кожного дня з Боднарова
доїжджав поїздом в Станіславів. Тоді агроном-інженер Микола Дяченко
працював в Станіславові в Товаристві “Сільський Господар”. До праці
постійно їхав поїздом в “шкільному” вагоні призначеному для учнів і
студентів.

Пригадую собі, не доїжджаючи до станції ???, Микола Дяченко підходив
ближче до вікна вагону і начебто когось виглядав… На станції в цей
вагон входив його близький приятель і товариш Іван Стайничий. Він був
головним редактором газети “Станіславівські вісті” і працював у Науковій
Бібліотеці. У січні 1934 року в Станіславові заходом власника друкарні
Степана Слюсарчука та Івана Стайничого створено видавництво український
книжок “Універсальна бібліотека”. Першим випуском цієї бібліотеки було
видання “Кобзаря” Тараса Шевченка.

У вагоні Микола Дяченко вів щиру розмову зі своїм приятелем Іваном
Стайничим. Мені відчувалося, що вони були близькими однодумцями і їх
єднала спільна ідея. Приємно було спостерігати за ними, коли вони вийшли
з поїзду на ст. Станіслав і взявшись під руки, пішки йшли на працю на
вул.. Голуховського (нині В. Чорновола).

Мені молодому гімназистові дуже хотілося в наших вчених брати собі
приклад і йти в життя їхніми слідами.

В Галичині до 1939 р. було небагато української інтелігенції, але вони
наполегливо і віддано працювали над піднесенням піднесенням духу,
моралі, освіти, культури народу і були справжніми носіями української
національної ідеї.

МАНІФЕСТ ВОЛІ І ДЕРЖАВНОСТІ

30 червня 1941 р. було проголошено Акт про відновлення незалежності
української держави.

Звістка про відновлення Української держави розлетілась по всій Галичині
і далеко за її межами. По селах і містах проходили політичні
маніфестації.

В Боднарові члени ОУН організували виїзд в княжу столицю Галич. На
маніфестаці їхали прибраними возами члени “Сокола”, “Просвіти” і ми з
татом.

В Галич приїхали о 10 год. Рано. Свято відбувалося на площі біля р.
Лукви. Була ??? Служба Божа, яку відправляли три священики. Співали
хори. Були присутні представники німецької адміністрації. Після
Богослужіння відбулась велика маніфестація, в якій взяли участь мешканці
Галича і довколишніх сіл Станіславської округи. Представник від
Головного Проводи ОУН зачитав АКТ ПРО ВІДНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.

Опісля були промови і виступи. Потім відбувся загальний похід містом з
національними синьо-жовтими прапорами. Співали українські патріотичні
пісні. Маніфестацією керував член Проводу ОУН Володимир Пилипонько.

Акт про відновлення Незалежності Української держави був актом
політичної зрілості та мужньої постави українського народу у важкий і
вирішальний історичний момент.

Наступну документальну згадку про Боднарів знаходимо у листі-скарзі
польського маршалка Роха Яблоновського і ченців французького ордену з
Галичини від 11 вересня 1725 року до Львівського греко-католицького
єпископа Атанасія Шептицького.

Позивачі вимагали зруйнувати новозбудовану Боднарівську церкву, оскільки
в селі на землях галицьких ченців була вже стара церква, яка повністю
перейшла в їхню власність і фактично стала костелом.

Проте громадяни Боднарова зуміли в 1725 році відстояти церкву і стати на
заваді поширення латинського обряду на все село та цілу округу.

Парохом у цей складний період історії села був священик Стефан Рошкевич,
два сини якого навчалися в середині 1700-х років у Львівській
дієцезальній семінарії. Василь Рошкевич закінчив клас риторики в
семінарії і після висвячення 15 березня 1785 року став парохом у своєму
рідному селі. А йог брат Іван Рошкевич (нар. 1757 р.) був призначений 26
вересня 1787 року священиком у село Княжолуку Долинського деканату
Львівської дієцезії. Можливо, що з цього роду походить гілка сім’ї
Рошкевичів із Лолина, де народилася Ольга Рошкевирівна – перше кохання
Івана Франка.

Влітку 1834 року Яків Головацький, член “Руської трійці”, пізніше
професор руської словесності у Львівському університеті, етнограф,
письменник, проходив через село Боднарів. Він повертався від свого
товариша по “Руській трійці” Івана Вагилевича з Ясеня на Покутті,
збираючи та записуючи по селах вздовж цісарського гостинця Стрий –
Станіслав етнографічний матеріал і пісні, які згодом увійшли до його
фундаментальної праці в чотирьох тамах “Народные песни Галицкой и
Угорской Руси”, виданих 1878 р. в Москві.

Пам’ятного 30 травня 1848 року посланці Боднарова разом із сотнями селян
з навколишніх і далеких сіл прибули на заснування “Руської Ради” в
Станіславові, першої політичної організації на теренах нашого краю.
Площа в центрі міста і прилеглі до неї вулиці вирували, потопаючи в
церковних хоругвах та національних знаменах із золотим левом на синьому
фоні. Особливо усіх присутніх зворушила палка промова священика Григорія
Шашкевича з Угри нова – Долішного (брата Маркіяна Шашкевича), пізніше
одного з перших послів до австрійського парламенту, який зокрема сказав:
“… і Лев руський на тоті кривди потрясає з нагодованем золоту гриву
свою!”. Це була перша зоря національного пробудження галицьких
українців, яка невдовзі почала згасати на горизонті всеслов’янського
відродження. Боо наступала доба реакції 1850-1860 рр. – доба “… доба,
– як скаже пізніше Івано Франко, – великого упадку руської справи в
Галиччині, доба відчуження інтелігенції від народу, зародження
москвофільства…”

Вперше Іван Франко побував в Станіславові в 1880 році, коли йог вели
гостинцем через Боднарів “під експортом поліції на місце уродження”. У
наступні роки встановились тісні зв’язки І. Франка з молоддю
Прикарпаття.

1883 р. вдруге через Боднарів до Станіславов їхав Іван Франко, де
познайомився з вчителькою Йозефом Дзвонковською, якій присвятив кілька
поетичних творів і повість “Не спитавши броду”.

В грудні 1884 року І. Франко виступає у Станіславові на зборах
товариства українських жінок, заснованого письменницею Н. Кобринською.
І, ще не один раз проїжджав Каменяр через село Боднарів.

В 70-х роках минулого століття Боднарів стає відоме у Східній Галичині у
зв’язку з прокладанням в 1870 р. через його територію залізниці
архікнязя Альбрехта та побудовою на ній вузлової станції “Боднарів” з
телеграфним зв’язком (з повідомлень тодішніх газет).

1870 року до Станіславської повітової ради від сільських курій вибрано
війта з села Боднарова Іоана Дрогомирецького.

Чисельність збільшувалась і в 1880 році виросла до 1196 чоловік.

В 1852 р. була побудована дерев’яна греко-католицька церква Введення
Пресвятої Діви Марії. Мальована 1874 р., відновлена 1910 р. Побудована
мурована капличка. Під час другої світової війни в 1944 р. храм згорів.

Парохами села були отці: Іоан Клученко, Лонгін Раковський, Володимир
Антонович, Степан Яськевич, Юліян Кочержук.

ЛІТЕРАТУРА

Каталог річок України, стор. 44, таб. 7., 1960р.

Словник географічний Королівства Польського та інших країв Слов’янських
– Варшава, 1880 р.

Тематизм греко-католицької Єпархії Станіславської – 1935 р.

Газета “Новий час”, 10 жовтня 1991 р.

Газета “Нова зоря”, ч. 21, 1993 р.

В. Полек. Тематизм. Публікації.

П. Арсенич. Станіславів – столиця ЗУНР, 1993 р.

Івано-Франківський Обласний Державний Архів. Фонд 378. Оп. 1 спр. 19, 34
арк. 2, 16, 37, 56; спр. 27 арк. 7, 14, 16, 18, 20, 37

“Альманах Станіславської Землі”. Збірник матеріалів до історії
Станіславова і Станіславівщини. Нью-Йорк-Торонто-Мюнхен, 1975.
Редакційна Колегія: Іван Стайничий, Осип Левицький, о. Володимир
Клодницький, Осип Гайський, Михайло Дем’янчук, Микола Климишин.

“Енциклопедія Українознавства”, словникова частина 3, 1959 р.

А. Лотоцький. Історія України. 1991 р., ст. 244.

П. Дрогомирецький. На перехресті історії.

Газета “Галичина” № 158 (718), 5.10.1993 р.

Газета “Західний кур’єр” № 66 (253), 20.08.1992 р.

Вісник Історико-Просвітницького Товариства “Меморіал” № 22, 5.03.1996 р.

Р. Іванченка, “Україна від Кия до Кравчука”, 1992 р.

І-ФОДА, спр. 9 книга 1-7 стр. 124

В. Топольницький. Новий Божий храм. Газета

Газета “Новий час” № 42 (64), 7.10.1991 р.

Газета “Нова зоря”, ч. 17 (43), липень 1994 р.

С. Під гайний. Українська інтелігенція на Соловках. (1933-1941)

Колективізація і голод на Україні. 1929-1933. Київ, 1992 р. стр. 13

Газета “Галичина” № 79, 26.05.1998 р.

І-ФОДА, с. 2 Сч. – 32796/140 лист 11

І-ФОДА с Сч. Е 11. Д. 31

І-ФОДА с Сч. С стр. 85

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020