.

Сковорода й духовне обличчя України у ХVІІІ сторіччі (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
455 1850
Скачать документ

РЕФЕАТ

НА ТЕМУ:

Сковорода й духовне обличчя України у ХVІІІ сторіччі

Сковорода й духовне обличчя України у ХVІІІ сторіччі

Дух народу на дні його політичного упадку, в добу великої руїни своїх
мрій і своєї величі, на роздоріжжях шляхів свойого призначення
втілюється у постать мислителя й пророка. Розбещена відьма на царському
престолі, одна з найбільше потворних машкар ідеї монгольського
деспотизму, злославна Катерина II завершує ганебне й зрадницьке діло
закріпощення України і остаточно припечатує його скасуванням
Запоріжської Січі, цього останнього вогнища вільного козацького ордена
лицарів.

Саме з козацького роду повстане цей великий мислитель і пророк, щоб,
збудивши нарід до духового життя, сотворити можливість піднесення його
святої, козацької борні за волю народу на найвищий рівень справи Духа,
до висот космічної борні добра і зла, до визволення і проявлення своєї
творчості.

Вождь народу втілений у постать сірого мандрівного вчителя, буде
пробуджувати ввесь нарід до духового життя і запалювати його до борні за
волю духа. На цім шляху і тільки на цім шляху зрозуміє нарід своє
моральне призначення і тільки тоді досягне найвищих висот свойого росту
і розцвіту.

У найглибшій неволі треба сягнути найглибше і зачати відродження народу
саме від духової верстви його існування. Відродження народу треба зачати
від його духового пробудження.

Таке було призначення Сковороди.

У складній і заплутаній історії критики Сковороди існувала дивовижна
проблема: чи Сковорода це український філософ? Наводили різні цитати з
його творів, як от вірш про волю за часів Богдана, вказували на його
мову, мову тодішніх учених.

Ніде не спиниться довше, ніж це доконче потрібне, хоч будуть його
просити, щоб дав спочинок своїм старечим ногам, він героїчно, невтомно
буде боротися з неміччю тіла, щоб одуховленим дзвоном свойого старечого
голосу пробуджувати нарід до духового життя. Він не спочине до самої
смерти. А як вже стріне її віч на віч, прийме її із спокоєм і погордою
святого лицаря і, щоб дати цьому зовнішній вираз, сам собі стане копати
могилу.

Ніби звичайний кобзар на волі, а по суті за звичайним собі кобзарем
скривається велич і повнота духа Шевченка-Перебенді.

Ніби звичайний мандрівний старець назовні, а по суті за сірою свитою
мандрівного старця скривається велич і повнота духа Сковороди.

Могло б здаватися комусь, що це якась неприродна, аскетична втеча від
життя і від світа, добра може для монахів і аскетів, але зовсім
непридатна як загальне правило для цілого народу. І тому за цим
поверховим поглядом трудно було зрозуміти під постаттю мандруючого
старця криється втілений дух народу, козацький син і внук.

Життя Сковороди це не втеча від світа, але перемога над світом, це не
втеча від життя до смерті, але перемога життя над смертю.

Світ ловив його, але не спіймав. Світ це тодішнє зло. Це моральний
розклад, це бездушна погоня за майном, за почестями, за упоєнням владою,
за бліхтром слави. Дух народу мусів перемогти ці пороки. Ця перемога це
основна передумова відродження народу. Вистачив би один із цих гріхів,
щоб Сковорода не здійснив свойого завдання.

І що з того, що був би Сковорода єпископом, чи великим професором. Він
не сколихнув би народу живим прикладом свойого життя і практичним
здійсненням своєї науки. Шлях, що його він вибрав, був єдиним шляхом, на
якому він міг найкраще здійснити своє завдання.

Пробудити нарід з летаргу!

В житті Сковороди нема ніякої втечі від життя й від світу. Є завзята,
щоденна, героїчна борня за перемогу над злом особистої заскорузлості,
борня із темінню практичного щоденного матеріалізму, що деправував душу
народу. Це невсипуща творчість нового, величнього, щасливого, духового
життя Правдивого Чоловіка, єдиного справжнього життя, до якого цей
ґатунок призначений.

Сковорода це лицар святої борні зі злом, темінню й сліпою жагою світу.

І в тому саме його патріотизм і його українство.

Чи можна більше жертвувати народові, як цілий дозрілий вік свойого
життя? Причому жертва Сковороди хрустально чиста і свідома. Свій
життєвий шлях вибрав Сковорода — як кожний великий дух — зовсім свідомо,
відкидаючи десятки інших, що вели до т. зв. “добробуту” чи “життєвого
щастя”.

Як можна добачувати в житті чи в поставі Сковороди квієтизм, пасивізм чи
відірваність від життя? Скінчім на вступі з цим жорстоким
непорозумінням. Треба бути завзятим борцем, щоб всупереч усім труднощам
і спокусам залишитися вірним собі і так непохитно просто перейти життя
тернистими стежками степової мандрівки. Душевний мир, щастя і
блаженність — або “субота”, як звав її Сковорода, — є вислідом згоди із
своїм моральним призначенням і не має нічого спільного з квієтизмом. В
добі Сковороди не знаходжу більш чинної, напруженої, горіючої волі і
посвяти, як у нього.

Можна боронити твердження, що кожна спілка бандитів в данний спосіб
розуміє і знає про свою “духову” єдність, бо інакше вона не існувала би
як спілка. А чи може існувати нарід без усвідомлення собі своєї духової
єдності? Історію народу визначує насиченість і ясність усвідомлення
своєї духової єдності як теж воля здійснювання завдання визначеного
цією єдністю. “Єдність” банди розбишак або нафтового тресту можна
знищити, розбивши єдність її інтересів, обіцяючи тій чи іншій групі
кращі зиски в іншій банді чи в іншому картелі. Коли б нарід зрозумів
свою єдність як єдність матеріяльних інтересів і свою волю розумів саме
як можливість наживи (нарешті повний жолоб!), тоді тривало існує
небезпека, що такий чи інший ворог зможе протиставити інтереси одної
групи інтересам інших груп і в цей спосіб розбити його єдність. Що
більше, в історії стрічаємо приклади, що невдоволена група, засліплена
тісним груповим інтересом, накликує ворога на власну країну (напр.,
українські бояри самі кличуть татар і піддаються їм у неволю).

На цій засаді спирається історичний факт нищення України російськими
деспотами. Римська засада: “Розділиш і пануй!” — звучить для російських
деспотів: “Розділюй і винищуй!”

Нацькувати одну групу на другу, розбехтати амбіції до дворянства,
роздаровувати дворянство верхушці, позволити їй закріпачувати інших
козаків і селян, викликувати взаїмну ненавість і донощицтво, а
рівночасно винищувати фізично здорове ядро козацтва. Ось напрямні лінії
морального розкладу народу. Це будуть напрямні політики російських
деспотів.

Зрадливу їдь принади царських ласк, достоїнств, грамот, земських
маєтностей защіплюється зараз при зустрічі з козацьким питанням. Коли
вже риба почала ловитися на гачок, улаштовуються лови сіткою. Широко
отвирається двері до дворянського стану для основної маси козацьких
старшин. Ловляться грубі козацькі оселедці, їм позваляється
закріпачувати селян, щоб тим сильніше закріпостити цілий нарід. Тоді
різними способами легко вже винищити основне, здорове ядро козацтва.

Царські деспоти поставили ставку на дворянство. Більшовицькі сатрапи
подібними методами роз’єднання і винищування повторили ту саму політику,
роздмухуючи сліпі сили ненависті селянства і робітництва. “Визволивши”
селян, забралися до винищування їх самих, основного, здорового ядра
народу. Після знищення козацтва як суспільної верстви був це дальший,
історичний етап нищення українського народу.

Треба ствердити, що ця політика царату вдасться. Царі приєднують на свій
бік і підчиняють собі як льояльних дворян більшість провідної верстви
українського козацтва. Закріпощують, позваляючи закріпощу вати.
Вдається!

І це є те страшне слово. Тут треба відваги і тверезості. Що значить це
слово: “вдається”? Моральна руїна не була наслідком політики царату, але
була її передумовою, її основою, підложжям і матерією. Моральна руїна не
була наслідком закріпощення України царатом, але причиною її
поневолення.

Груба риба козацьких старшин зачала клювати затроєне м’ясо дворянських
ласк, почестей, наживи, маєтків, блеску і влади (над кріпаками!). М’ясо
можна їсти і в єгипетській неволі. Чи ви боролися за м’ясо? Чи за
фальшивий блиск дворянства? Були такі, що змінювали свої козацькі
прізвища на дворянські. Були

такі, що шукали собі дворянських предків і видумували генеалогічні
дерева. А далі зачали стидатися зв’язків з народом. Були й такі.

Яка це страшна руїна моральна!

Були й такі, що до кінця— тобто до мученицької смерті, заслання чи
прогнання несли високо незаплямований прапор козацької і народньої
чести. Були такі, що рятують цю честь перед історією. З їхніх духів
встають правдиві представники духової єдності народу.

Але вислід історії е зумовлений сумою духової сили народу. Як воно було
з усвідомленням духової єдності? Що думали ті козаки, які пхалися в
дворянство? Чи були вони свідомі великих історичних призначень
заключених в ідеї святого, вільного лицарського ордену козаків.

Спитаймо самих козаків. Самійло Величко, представник козацької традиції,
в передмові до свойого літопису бачить причину упадку України перш за
все в тому, що після Хмельниччини наперед між знатними, а пізніше й між
посполитими козаками настали гнів, незгода, жадоба влади, роздвоєння,
зрада, зависть, ворожнечі, міжусобиці з кровопролиттям і всякі їм
подібні лиха й гидкі речі; це все й ворожі напади з усіх боків на
Україну спричинили — на думку Величка— її руїну.

Так думав Величко, що дуже близько стояв до козацької дійсності і дуже
близько стоїть— як бачимо— до… історіософії.

Але пригляньмося самим подіям, які кидають світло на духове обличчя
XVIII століття.

Своє найяскравіше оформлення, повну наявність своїх цілей і метод
досягає царська політика за Петра І.

Ось лист його міністра Голіцина:

“Задля нашої безпеки на Україні треба насамперед посіяти незгоду між
полковниками й гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли
народ побачить, що гетьман уже не має такої власті, як Мазепа, то
надіюсь, буде приходити з доносами. При цім не треба поводитися з
донощиками суворо; якщо двоє прийдуть із брехливим доносом, але, коли
обійтися з ними ласкаво, то третій прийде вже з правдивим доносом, а
гетьман з старшиною будуть боятися. Як раніш я до Вас написав, так і
тепер кажу: треба, щоб в усіх полках були полковники незгідні з
гетьманом; якщо між гетьманом і полковниками не буде згоди, то всі
справи їх будуть нам відкриті”.

Цинічна перверзія, повне усвідомлення злочинності своєї роботи,
викликування найнижчих інстинктів страху, зависті, брехливості, злоби,
свідоме викликування розкладу.

Філософів, що сумнівалися б у існуванні радикального зла, треба
відіслати до царських архівів, бо наведений лист не с єдиною квіткою.
Історія знає таких документів безліч.

Тільки святі лицарі правди могли б устоятися проти встрявання втілених
чортів у людську історію. Кожна їхня слабість веде просто в обійми
неволі — духової і фізичної.

Сотки тисяч найкращих козаків і селян гинуть при осушуванні багон,
благородними кістками вимощують болото для закріплення царської величі.
Власними кістками будують фортеці свойого закріпощення. Посилається
козаків на війну саме з метою їх винищення. В тій цілі не забезпечується
їх ані підмогою, ані постачанням. Клясичним прикладом такого винищування
“власного війська” було полководство злославного Мініха у кримському
поході 1735 р.

Справедливо запалює Шевченко вогонь святого гніву проти царату у свойому
“Сні”. Цей вогонь розгориться по всьому світі.

А рівночасно із фізичним нищенням розкладається козацтво морально.
“Кращих” з поміж старшин — тобто податливих на зло — нагороджується
достоїнствами, маєтками, владою, фальшивим блиском царського дворянства.
Цей рух що раз більше прибирає на силі.

Сковорода стрінеться з царським двором віч на віч. Дістане чин від
Єлисавети і цей чин отворить йому дорогу до великої кар’єри. Але побут
на царському дворі не тільки не знищить його морально, але навпаки, він
вийде із цього бою скріплений пробою Геракля.

Філософська діяльність Сковороди припадає на час Катерини II. XVIII
століття це великий тріюмф цієї розбещеної відьми на царському престолі.
Дух народу, Шевченко, в геніяльному прозрінні засудить малу дитину за
те, що усміхнулася, як ця вовчиця їхала відвідувати Україну. Ця
подробиця достаточно сильно змальовує усю грозу і жахливість її
панування.

Це вона завершує політику Петра І. Це вона остаточно закріпощуе Україну
і торжественно проголошує свій тріюмф.

Цей тріюмф — це обдарування України грамотою про вільність дворянства
1785 р. Після повного і цілковитого розгрому навіть залишків козацтва,
проголошує російський деспотизм волю дворянам:

“Вільно вам, закріпаченим закріпощувати до кінця закріпачених вже
козаків і селянство, бо, закріпощуючи їх, ви ще грубші накладаєте
кайдани на закріпаченого вже вашого духа, на вас самих і на цілий ваш
закріпощений нарід”. Такий був справжній, духовий зміст глумливої
грамоти про вільність дворян, що завершувала цілі століття царської
політики. Це тріюмф монгольського деспотизму.

Новоспеченому українському дворянству приноситься в жертву інтереси всіх
інших верстов населення за ціну забуття скасованих вже навіть останків
самобутнього ладу української козацької держави.

Це завершення важливого етапу борні України з царатом, борні двох
світів, двох ідей, двох духів. Духове обличчя Катерини зовсім ясне. Це
втілення розбещеної відьми, її ідея це ідея монгольського деспотизму.
Вона хоче знищити саму назву “гетьман”, не тільки “Січ”, — щоб сама
назва забулася, щоб сама пам’ять пропала. Вона виразно бореться не з
людьми, а з самою ідеєю козацького ордену.

Де ж її ворог? Де її абсолютний антагоніст, дух так само сильний, як і
вона, але ясний і добрий?

Як вона уявляла собі можливість своєї перемоги? Дати маєток, мільйони
гектарів роздарувати, дати владу, дати блиск дворянства, позволити
закріпачувати, — чи може ще чогось іншого прагнути людина? Як бачимо це
мате-ріялістичний світогляд лежить в основі панування і ладу, що його
собі уявляла Катерина II. Заспокоївши матеріяльні прагнення козацької
верхівки, думала вона покласти тверду основу під своє деспотичне
панування, їй це вдавалося там, де стрічалася з таким самим
матеріялістичним по суті розумінням цілей народу чи козацтва.

Але цей її світогляд, що був основою для її діяльності, зовсім не
знайшов свойого філософічного завершення (хоч її симпатії для
французького раціоналізму не були випадкові). Вона не усвідомила собі
повністю філософських принципів свойого панування. (Треба буде ще
дальшого розвитку подій. Треба буде ще деспотизму, спертого саме на
матеріялістичному, усвідомленому і розвиненому світогляді. Треба буде ще
продовжувача її “великого” діла. Треба буде ще Сталіна.)

Не забудьмо цього. Розкладова сила царів в усіх злих силах людської
душі. Розкладова сила Катерини в матеріялістичному розумінні історії.
Розкладова сила царів це грубе, практично-матеріялістичне сприймання
світу. Сили, на які вони спираються це страх, ненависть, зависть, злоба,
прагнення наживи, засліплення “блиском” двору, засліплене прагнення
влади, їх найглибша сила це темінь— або в мові філософії—
матеріялістичний світогляд.

Не забудьмо про це, коли будемо шукати абсолютного ворога Катерини II.

Як був можливий її тріюмф? Покажім це на історичних фактах.

Своє панування завдячує вона між іншим т. зв. “українському гетьманові”
Кирилові Розумовському. Щоб опанувати царський престіл, мусіла відьма
скинути з престолу свойого мужа, Петра III. Саме в цім ділі допомагає їй
т. зв. “гетьман” Кирило Розумовський.

А що, якби Катерина вийшла була заміж за Розумовського? А він, коли
помагав усунути мужа Катерини, може й сподівався цього, що стріне його
доля брата. Тоді кожний цар Росії був би козацьким гетьманом? Чи цього
бажав Розумовський?

Але навіщо царям марний додаток до титулу військового ватажка одного із
його військ? Смішно! їм вистачить один — цар!

Щоб навіть ім’я гетьмана забулося в Україні, — скаже колись Катерина.

У доказ своєї вдячності цариця наказує йому… “добровільно” зректися
“гетьманського уряду” (серед обставин, що їх згодом розглянемо).

Вона ж бажає дослівно, “щоб навіть сама назва гетьмана зникла, а не те,
щоб якусь особу вибрали на цей уряд”.

Вона бажає, щоб навіть сама назва “гетьман” зникла. Бо міг би настати
колись гетьман, що пригадав би собі козацькі традиції. Вона хотіла б— і
вона це зробить і — ще більше. Вона хотіла б і сліди після Січі заорати,
— бо ідея хоч і зовсім слабого в той час Лицарського Ордену промінює і
стається атракційним центром навіть серед чужинців. Відомий німецький
математик Ойлер (Euler) вважав для себе честю належати до Козацького
Ордену. Вона хотіла б, щоб і сліду із Січі не стало.

Що ж робить мурин Розумовський? Він слухає покірно своєї цариці і 1764р.
видає цариця маніфест, що Кирило Розумовський добровільно зрікся свойого
уряду (так, це був урядник), а задля добра українського народу
засновується (на ново!) Малоросійську Колегію з генералом Петром
Румянцевим на чолі.

Дивно лагідно розплачується цариця з Розумовським. Чи він мав рідке
щастя муринів ще сорок літ брати велику пенсію і управляти величезними
дарованими йому маєтками? Що більше, після зруйнування Січі Розумовський
дістає ще додаткового хабаря із поділених земель, що були власністю
січового козацтва (Напр., Вяземський — в ласках — дістає 200 000 десятин
— ціле князівство!;

Потьомкін 150 000; а Розумовський — на милий спомин колишніх ласк цариці
— тільки 35 000 десятин.)

3 таким помічником розплачуються звичайно інакше. Але він мав щастя, —
чи цариця мала до нього таку велику слабість, — чи може справді він був
такий зовсім немужеськи не небезпечний і сорок літ не встрявав дослівно
в ніякі громадські справи і жадна іскра протесту не спалахнула в ньому
проти цієї безсоромної грабежі земель козацьких?

Ось вам, малороси, наука від цариці Катерини. Збагачуватися вам вільно,
збирати землі, закріпощувати селян і козаків вам вільно, — але встрявати
у політичні справи царату — ніколи!

Такий ганебний був кінець т. зв. “гетьмана” Кирила Розумовського. Але
який був його початок? За які бойові і лицарські заслуги висунули на
чоло такого славного з традицій козацтва саме такого завзятого і
безстрашного лицаря… Катерини II?

Отже його вибір був такою самою ганьбою, як його кінець. Одна цариця
дала, друга забрала. Кирила Розумовського видвигнула на “гетьмана”
примха, ласка чи слабість іншої цариці.

Простий козак із Козельця причарував своїм чудовим голосом царівну
Єлисавету. Від цього факту належиться велика слава українській пісні,
співацькому хистові козаків, а головне, слава їх мужеській красі і
всезаполонюючій сексуальній силі. Але що цей факт має спільного з
гетьмануванням над козаками? Знаємо про них, що вони на свою Січ не
допускали жінок саме тому, щоб не мішати громадських і політичних справ
із справами сексуальної принадливості.

Не було ще в тому ніякого лиха, коли бравий співак і козак став мужем
цариці. Але при чому тут гетьманування? А отже молодшого брата цього
козака відривають від його пастушого діла і посилають за границю на
науку. Тут за кілька років він настільки лизне цієї західньої культури,
що вона зможе його зіпсувати. Вісімнадцятилітнього хлопця призначує
цариця… президентом Російської Академії Наук. Цей глум із науки
запишім російським історикам. В розумінні цариці на це становище
надається кожний, що його стріне така ласка цариці з божої ласки.

Але цього дотепного “парнішку” мають зробити гетьманом України. Тут
стій. Тут не руш! Гетьман це святе діло українського козацтва і любовні
історії цариці тут зовсім ні при чому. Це заборонено основною заповіддю
запоріжської чесноти: не мішати бабу до бойових справ козацтва.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020