.

Середньовічний епос: рицарська література, поезія (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
6 29452
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Середньовічний епос: рицарська література, поезія

ПЛАН

Вступ

1. Народно-героїчний епос середньовіччя: “Пісня про Роланда”, “Пісня про
Нібелунгів”, “Пісня про мого Сіда”

2. Поняття рицарського роману

3. Особливості бретонського рицарського роману

4. Роман про Трістана та Ізольду – яскрава вершина рицарського роману

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Образ середньовіччя часто асоціюється з колоритною фігурою озброєного
рицаря в обладунку. Рицарі – професійні воїни – являли собою корпорацію,
членів якої об’єднували спосіб життя, морально-етичні цінності,
особистісні ідеали. Рицарська культура складається у феодальному
середовищі.

У рицарів вироблявся особливий тип психології. Ідеальний рицар
зобов’язаний мати безліч достоїнств. Він мав бути зовні красивим і
привабливим. Тому спеціальна увага приділялася поставі, одягу,
прикрасам. Обладунок і кінська збруя, особливо парадні, були справжніми
витворами мистецтва. Від рицаря вимагалася фізична сила, інакше він
просто не зміг би носити обладунок, який важив до 60-80 кг. Обладунки
починають втрачати свою роль тільки з винаходом вогнепальної зброї.

Від рицаря очікувалося, що він буде постійно піклуватися про свою славу.
Серед рицарства була розвинена станова солідарність. Історія знає
немало прикладів істинно рицарської поведінки. Під час війни між
франками і сарацинами один з кращих рицарів Карла Великого на ім’я Ожьє
викликав на поєдинок рицаря сарацин. Коли ж Ожьє хитрістю взяли в полон,
його противник, не схвалюючи таких прийомів, сам здався франкам, щоб ті
могли обміняти на нього Ожьє. Під час однієї з битв у ході хрестових
походів Річард Левове Серце виявився без коня. Його суперник Сайф-ад-Дін
послав йому двох бойових коней. У тому ж році Річард посвятив сина свого
суперника в рицарське достоїнство.

Рицарський кодекс знайшов відображення в рицарській літературі. Її
вершиною вважається світська лірична поезія трубадурів народною мовою,
яка виникла на півдні Франції (Лангедок). Вони створюють культ
Прекрасної Дами, служачи якій, рицар повинен дотримуватися правил
“куртуазії”. “Куртуазія”, крім військової доблесті, вимагала уміння
поводитися у світському товаристві, підтримувати розмову, співати. Був
розроблений особливий ритуал залицяння до панянок. Навіть в любовній
ліриці, в описі почуттів рицаря до пані частіше за все використовується
характерна станова термінологія: присяга, служіння, дарування, сеньйор,
васал.

По всій Європі розвивається і жанр рицарського роману. Для його сюжету
були обов’язкові ідеальне “рицарське” кохання, військові подвиги в ім’я
особистої слави, небезпечні пригоди. Романи широко відображали побут і
вдачі свого часу. У той же час в них вже помітний інтерес до окремої
людської особи. Найбільш популярні сюжети – про рицарів “Круглого
стола”, про легендарного короля бриттів Артура, рицаря Ланселота,
Трістана та Ізольду. Багато в чому завдяки літературі в нашій свідомості
досі живе романтичний образ благородного середньовічного рицаря.

1. Народно-героїчний епос середньовіччя: “Пісня про Роланда”, “Пісня про
Нібелунгів”, “Пісня про мого Сіда”

В історії культури різних народів важливе місце посідають старовинні
літературні пам’ятки, де йдеться про події сивої давнини. Створювані
невідомими поетами, ці шедеври народного мистецтва існували в усній
формі, передавались від покоління до покоління, а згодом їх записували,
по-своєму витлумачуючи й доповнюючи, теж здебільшого невідомі автори. До
таких пам’яток належать героїчні епічні поеми, які виникали ще за
первіснообщинного ладу і жили в античному, ранньофеодальному й
пізньофеодальному суспільствах. Серед видатних творів пізнього
середньовіччя – російські билини, героїчні пісні балканських народів,
вірменська поема «Давид Сасунський», французька «Пісня про Роланда»,
іспанська «Пісня про мого Сіда» і німецька «Пісня про Нібелунгів».

Виникла поема між 1200-1210 роками, можливо, в місті Пассау. Написав її,
гадають, придворний шпільман. Так називали в середні віки мандрівних
поетів, акторів, музикантів. Первісний рукопис невідомого шпільмана
загинув, однак його твір жив у народі, і шанувальники поезії записували
різні його варіанти. Один із таких варіантів уперше знайшов 1757 року в
місті Хоенемсі швейцарський письменник і літературознавець Й. Я. Бодмер.
Подальші пошуки виявили 32 таких варіанти в трьох різних редакціях.
Після багатьох років ретельної праці над усіма варіантами й редакціями
вченим удалося відновити первісний текст, який в усній традиції був
відомий під назвою «Загибель Нібелунгів» (за останніми словами поеми).

В основу «Пісні про Нібелунгів» лягли події і легенди часів
середньовіччя, епохи великого переселення народів,- завоювання Європи
гуннами на чолі з Аттілою (Етцелем) в V ст. Невідомий талановитий поет
майстерно поєднав у своєму творі два цикли народних переказів, що
існували ще з VI ст.: історію трагічного шлюбу нідерландського
королевича Зігфріда й бургундської королівни Крімгільди та історію
загибелі королівства, заснованого на початку V ст. східногерманським
племенем бургундів із столицею в місті Вормсі (верхня течія Рейну), яке
436 року захопили гунни.

«Пісня про Нібелунгів» – монументальний твір. Вона налічує 39 «авентюр»
(пісень, частин), які обіймають біля 2400 строф (понад 9 тисяч рядків).
Строфа складається з чотирьох рядків.

Німецький поет Генріх Гейне відзначав, що в «Пісні про Нібелунгів»
«справді є велика, могутня сила». Мова поеми, за образним визначенням
Гейне, «це кам’яна мова, рядки там схожі на зримовані плити. А між ними
де-не-де вибиваються червоні квітки, ніби краплини крові, й звисають
довгі пагони плюща, ніби зелені сльози».

Великий Гете говорив: «Знайомство з цим твором засвідчує рівень культури
нації… Його мусить прочитати кожен».

Але прочитати таку поему не просто. Так звана середньоверхньонімецька
мова, якою розмовляли німці в середні віки і якою написана «Пісня про
Нібелунгів», для сучасного німця так само мало зрозуміла, як для нас
давньоруська. Щоправда, поему не раз перекладали сучасною німецькою
мовою. Вперше цю працю здійснив 1827 року відомий вчений-фольклорист
Карл Зімрок. 1959 року в НДР вийшов новий переклад, зроблений Гельмутом
де Баром. Та широким масам читачів нелегко ознайомитися з твором і в
перекладі – через великий його обсяг, складність змісту, необхідність
певної історичної й філологічної підготовки.

Слід також нагадати, що «Пісню про Нібелунгів» спіткала в Німеччині лиха
доля. Протягом століть німецькі націоналісти спотворювали її ідейний
зміст, щоб довести існування буцімто особливих німецьких чеснот –
«німецької вірності», «німецької мужності», «німецької жіночої цноти»,
щоб утвердити думку, буцімто «німцям судилося оздоровити світ». З другої
половини XIX ст. ідеологи німецького імперіалізму використовували «Пісню
про Нібелунгів» для ідейної підготовки загарбницьких воєн за
перерозподіл світу на користь Німеччини. У липні 1918 року, коли перша
світова війна вже доходила до кінця, німецькі мілітаристи почали
черговий великий наступ на Західному фронті, закликаючи війська до
«вірності Нібелунгів», до «удару Гагена», до «стійкості Зігфріда», що
призвело до нового безглуздого кровопролиття. Фальсифікація «Пісні про
Нібелунгів» досягла кульмінації в часи фашизму й розв’язаної ним другої
світової війни. Відомий «оборонний вал» на заході країни назвали «лінією
Зігфріда». Його ставили за взірець «одвічної німецької хоробрості»,
забувши про нідерландське походження героя, а в його пригодах вбачали
«прагнення до світового панування». «Німецька хитрість», нібито оспівана
в поемі, була піднесена в державний принцип, все дозволяла і
обґрунтовувала заклик – із суворою рішучістю Гагена битися до
смертельного кінця.

«Пісня про Нібелунгів» приваблювала багатьох німецьких митців. За її
мотивами письменник-романтик Фрідріх де ла Мотт Фуке написав драматичну
трилогію «Герой півночі», Фрідріх Геббель – кілька трагедій, композитор
Ріхард Вагнер – тетралогію «Перстень Нібелунга». Є і в Фюмана вірш «Лихо
Нібелунгів», у якому поет від імені народів проклинає фашистів, котрі
називали себе «Нібелунгами».

Своїм же прозовим переказом «Пісні про Нібелунгів» Фюман, зберігши стиль
та інтонації старовинного сказання, повернув найширшим масам німецького
народу його героїчний епос, котрий, при всій трагічності змісту, як
усякий витвір мистецтва, що грунтується на народній основі, утверджує
гуманізм, справедливість, дружбу й мир між народами.

«Пісня про Роланда» є першим воістину національним шедевром французького
мистецтва. Вона височить… серед пам`яток нашої літератури подібно до
високої й могутньої арки, можливо, трохи й вузької, але грандіозної, під
якою ми не можемо пройти без здивування, пошани й гордості.

“Пісня про Роланда” – одна з французьких середньовічних героїчних поем,
які називались у Франції піснями про подвиги (Chansons de geste). В ній
оповідається про події, що справді відбувалися в кінці VIII ст. (778
року), коли французький король, “римський імператор” Карл Великий
повертався з Іспанії, з походу проти арабів (араби тоді володіли
Іспанією) і коли ар’єргард його війська в Ронсевальському межигір’ї
Піренеїв був знищений гірським племенем басків. Разом з багатьма іншими
французами, передають літописи, загинув і граф Роланд (Хруодланд). Пісня
про ці події склалася значно пізніше самих подій (найдавніший запис її
належить до кінця XI ст.) і переказує їх зовсім вільно: в центрі
оповідання стоїть Роланд, якого зроблено племінником Карла, ідеальним
лицарем, втіленням васальної вірності сюзеренові – Карлу. Роландові
протиставлено другого васала Карла – зрадника Ганелона; басків-християн
замінено сарацинами (арабами), яких автор вважає язичниками,
поклонниками неіснуючого бога Махмета (Магомета). В плані поеми досить
ясно визначаються три частини: 1. Зрада Ганелона: а) нарада
сарацинського короля Марсілія в Сарагосі; б) нарада Карла в Кордові; в)
посольство Ганелона та його зрада; г) безвихідне становище ар’єргарда на
чолі з Роландом. 2. Смерть Роланда. 3. Помста за Роланда. Спочатку поему
було призначено для усного виконання: вона розповідалася, як російські
би-ліни, під акомпанемент музичного інструменту. Повний текст поеми
складається з 290 строф (або тирад), написаних десятискладовими рядками;
закінчення рядків об’єднані співзвуччями останнього наголошеного
голосного звука (асонансом,або неповною римою); в кожній строфі
пересічно від 12 до 35 рядків.

“Пісня про Роланда” належить до циклу тих історичних пісень (chansons de
geste) з X-XIV століття, який в’яжеться з особою Карла Великого, хоч
оспівувані факти є і раніші і пізніші, а часто й зовсім фантастичні. З
того циклу пісень “Пісня про Роланда” дійшла до нас у найстаршій формі.
Представляючись піснею в віршах із асонансами замість рим, вона могла
з’явитися не раніше другої половини XI століття. Вказують на це
властивості мови, історичні натяки (наприклад, пограбування Єрусалима
Турками, Оріфлам), згадки про історичні особи, які жили в X столітті
(наприклад про Ричарда Норманського, Готфріда з Анжу) і загальна
поетична декорація. В такій редакції ця пісня записана в оксфордськім
рукописі, який було переписано в Англії в другій половині XII століття.
В тій редакції на кінці пісні було згадано поета чи співця Турольда.

Ядром пісні є дрібний історичний факт: знищення малого відділу
французької армії Басками в Ронсевалі в 778 р. Та пригода викликала
серед Франків велике враження. А хоч визначні імена убитих лицарів [164]
були довго у Франції всім відомі, в пісенній традиції залишилося одно
ім’я Гротланда (Роланда), бретонського маркграфа. Це є свідченням того,
що пісні про ронсевальсь-ку пригоду склалися серед Гротландових
дружинників, мешканців французької Бретані. На бретонське походження й
першої редакції “Пісні про Роланда” вказують і сліди бретонського
діалекту, які містяться в останній редакції.

Про різні моменти ронсевальської пригоди у Франції було складено
величезну кількість невеликих пісень. Під кінець XI століття була
складена на їх основі велика епічна пісня. Вона не збереглася. Але
свідоцтво про неї дають нам дві латинські переповідки – одна в прозі,
друга в стихах. Прозова переповідка – то дев’ять розділів хроніки з
першої половини XII століття, приписуваної архиєпископові Турпіну;
переповідка в стихах – то «Carmen de proditione Guenonis” (пісня про
зраду Ганелона). Обі вони оперті на пропавшій найстаршій редакції «Пісні
про Роланда». Обі незвичайно помічні при порівнянні та зіставленні
старших і новіших частин редакції пісні.

На українську мову “Пісню про Роланда” перекладали декілька разів,
найбільш цікавим видається переклад В.Щурата, який після перекладу у
своїй передмові писав: “Перекладати “Пісню про Роланда” я почав ще під
кінець 1889 р. Спонукала мене до того її схожість з нашим “Словом про
похід Ігоря Святославича”, на яку мені не раз звертав увагу в своїх
викладах української літератури кращий з учителів, Володимир Коцовський.
Його зближення нашої лицарської пісні зі старофранцузьким епосом, хоч і
намічувані злегка, давали не лиш те саме, що в 11 літ пізніше дав В. В.
Еаллаш, але навіть дещо більше. Вже Коцовський в 1889 р. звертав увагу
на факт, що майже рівночасно на Сході й на Заході Европи з’являються
лицарські поеми, в яких основою є боротьба з “поганими”, а пануючим
духом – помста й патріотизм, а причиною катастрофи – брак солідарносте
між своїми. Тоді ж проводив Коцовський паралель між героями поем:
київським Святославом і Карлом Великим, Ігорем Святославичем і Роландом,
Всеволодом і Олівером. Зближував голосіння Святослава по Ігорю з
голосінням Карла по Роланду. Порівнював більш значущу роль Ярославни в
“Слові про похід Ігора Святославича” з ледь помітною роллю Альди в
“Пісні про Роланда” й робив із того порівняння висновки на користь нашої
пісні, як документу вищого становища жінки на Україні в XII столітті, а
значить – і вищої культури тогочасної України. Вказував Коцовський також
на такі паралельні появи в обох поемах, як тісний зв’язок людини з
природою, як велике значення незвичайних явищ у природі (затьміння
сонця, бурі з громами, злету гайворона), як сни. Він зауважував, що як у
“Пісні про Роланда”, так і в “Слові про похід Ігоря Святославича”
вихідним пунктом подій стала дрібна історична пригода – там побиття
ар’єргарду французької армії Басками в Ронсевалі, тут – невдача походу
Ігоря Святославича на Половців. Від себе я до тих давних спостережень
Коцовського додав би, що обидві воєнні катастрофи, оспівані в двох
різних поемах, були попереджені побідами й після обох катастроф, на
завершення подій, наспіли хвилини радості – в старофранцузькій поемі з
приводу хрещення еспанської цариці Брамімонди в столиці при великім
здвиві народу, в нашій пісні з оказії повороту Ігоревого сина з полону й
весілля його з Кончаківною в Києві. Цей паралелізм у розвитку акцій
можна доповнити схожістю обох поем в основі, за темами, ідеями,
настроєм, змалюванням характерів героїв і їх світоглядів .

Звертаючи увагу на подробиці, можна б ще відмітити схожість у висловах
лицарського завзяття в Роланда й Ігоря, котрим у битві однаково краща
від ганьби смерть; схожість у ніжності відносин між Роландом і Олівером,
як і між Ігорем і

Всеволодом, навіть у самому розгарі битв; схожість у змалюванні
безжурного нічлігу вояків після перемоги; однакове в обох поемах
символізування невольницького упокорення пересіданням покореного з
лицарського коня на просту шкапу, з княжого сідла в Кощієве; однаково
зазначуваний співаками факт, що вони співають про давнину згідно з
переказаними фактами, за хронікою св. Жіля чи по билинах свого часу, і
саме тому на їх пісні слід дивитись як на історичні (chansons de
geste).”

У “Пісні про Роланда” чітко виражена ідеологія феодального суспільства,
у якому вірне служіння васала своєму сюзерену було необговорюваним
законом, а порушення його вважалося підлістю і зрадою. Однак риси
мужньої стійкості, військової доблесті, безкорисливої дружби і
вдумливого відношення до того, що відбувалося, не одержали в поемі, як і
в чудовому пам’ятнику творчості українського народу “Слово о полку
Ігореві”, станово-феодальної приуроченості; навпроти, ці переконливі
властивості доблесних захисників батьківщини – воєначальників і їхніх
васалів, сприймалися як типові, загальнонародні. Ще в більшому ступені
визнанню і співчуттю з боку широких народних мас сприяли думки про
захист батьківщини, про ганьбу і небезпеку поразки, що червоною ниткою
проходять через усю поему.

Феодальне суспільство з його різкою класовою боротьбою диференціацією,
зі своєрідним пафосом станової лицарської героїки і рисами християнської
релігійності викликало до життя десятки епічних сказань. Саме у Франції,
де феодальні відносини склалися в класичній формі, виникло таке велике
число героїчних поем. Різні по темі, обсягу і формі, ці поеми далеко не
в однаковій мірі відбивали широкі народні інтереси. Деякі з них
розповідали про криваві міжусобиці, про мстивих і корисливих
баронів-загарбників, що визнавали єдиним законом право сильного й
основою своєї моралі вважали насильство і сваволя; переконливим
прикладом такого роду поем є поема “Рауль де Камбре”. Особистий інтерес
переважав у цих добутках, і вірне служіння сюзерену і державі втрачало
обов’язковий характер для “невірних баронів”. В інших епопеях тема
вірності домінувала, і доля зрадника, зрадника батьківщини і порушника
васальної клятви приводила його до відплати і сумного кінця. Чіткіше за
все ця тема розроблена в поемах, що оповідають про війни Карла Великого,
і, особливо, у “Пісні про Роланда”.

Дійсні події VIII століття склали ядро “Пісні про Роланда”. У 778 році в
Піренеях на війська Карла Великого, котрі поверталися з іспанського
походу, зробили напад баски. У кровопролитній битві були знищені кращі
полки, загальної долі, за словами наближеного біографа Карла Ейнхарда,
не уникли і кращі полководці. У “Життєписі Карла Великого” цього автора
говориться: “У бої цьому убиті Еггіхард, королівський стольник, Ансельм,
пфальцграф і Хруодланд (тобто Роланд.), начальник Бретонської марки”.
Приватний епізод бою з басками, одновірцями французів (франків),
піддався значному переосмисленню: замість басків з’явилися грізні
араби-мусульмани, що захопили значні простори в Іспанії і вже не раз
нападав на межі Франції. Поразка при Ронсевалі не покрило ганьбою
французів, а лише сприяло виявленню їхньої хоробрості, уміння стояти на
смерть, захищаючи свою батьківщину і прикриваючи тил головних сил, що
відходять. Історичний намісник Бретонської марки став головним
персонажем епічного сказання – Роландом, його зіткнення з вітчимом
Гвенелоном і зрадництво останнього стали основою сюжету. З’явилися і
нові подробиці, що характеризують ворогуючі табори і їхніх полководців.
Історичному Карлові Великому був протипоставлений сарацинський цар
Марсилій, особа вигадана. Змістилися в часі і просторі події і їх
учасники: хрестові походи XI століття додали нове ідейне фарбування всій
поемі в цілому. Хоча історична вірогідність у “Пісні про Роланда” не
дотримана, однак риси далекого минулого знайшли в ній своє поетичне
осмислення.

Час виникнення поеми, її походження, можливе авторство – усі ці питання
викликають дотепер розбіжності і не одержали остаточного рішення.
Вірогідно відомо, що події VII сторіччя, про які говориться, поряд з
більш пізніми, у “Пісні про Роланда”, були записані в XII столітті, коли
церковна монополія на писемність трохи ослабшала і світські тексти
одержали відомі права на існування поряд з рукописами релігійного
змісту. Цілком можливо, що до першої писемності редакція “Пісня про
Роланда” існувала в усній передачі; жонглер-виконавець зовсім не мав
потребу в рукописному тексті: у IX – X століттях сказання про Роланда ще
з полюванням слухали і розспівували! Популярність сказання допомагала
залученню нових персонажів і виникненню нових сюжетних ситуацій.
Розширення обсягу невеликого спочатку добутку не могло задовольнити
зацікавленого слухача; так, крім “Пісні про Роланда”, виникли нові поеми
циклічного характеру, де містився цілий ряд подробиць і доповнень як у
відношенні головного героя, так і інших діючих облич.

Поряд з питанням про час виникнення епічної поеми завжди встає інший –
про місце її походження і можливому авторі. Якщо погодитися з думкою, що
“Пісня про Роланда” народилася в безпосередньому зв’язку з далекими
подіями, що у ній відбиті, то тоді авторська проблема сильно
ускладнюється; адже первісне зародження сказання можна зв’язати з
народною творчістю, де приходиться мати справа вже не з одним, а з
багатьма творцями поеми, а також співаками, що изустно її передавали.
Непрямим підтвердженням цього може служити розповідь англійського
літописця Вільгельма Мальмсберійського про норманах, що прибуток із
Франції і, беручи участь у битві проти англо-саксів при Гастингзі, пекли
“кантилени Роланда”, “щоб приклад цього чоловіка надихнув воїнів”.
Цінність цього свідчення літописця, що писав не пізніше 1125 року, не
можна применшити. Залишається невирішеним суперечка про автора
рукописного тексту. Самий древній рукопис – оксфордський, відноситься
приблизно до 1170 року і дійшов до нас у гарній цілості. Наприкінці
цього рукопису вказується, що оповіданню прийшов кінець і що “Турольдус
стомився”. Кропіткі розвідки вчених привели до того, що були знайдені
дані про декілька Турольдах, що за часом могли претендувати на
авторство, чи вірніше співавторство рукописного тексту “Пісні”. Можливо,
що Турольд був дійсно кліриком, оскільки сильне релігійне забарвлення
властиве цій поемі, але ступінь участі Турольда в її створенні і
характер його творчої роботи залишилися неосвітленими.

Не менш важко встановити місце написання “Пісні”. Сам текст поеми не дає
точної вказівки, оскільки захоплене прославляння військових чеснот не
присвячено строго до якого-небудь народу й епічна похвала звернена до
багатьох: до анжуйців, нормандців, французів Іль-де-Франса, до баварців
(поряд з визнанням доблесних якостей супротивника по зброї – сарацинів).
Якщо виходити з особливостей мови рукопису й авторства Турольда, то
можливим місцем написання сказання приходиться вважати північну Францію.

Епічний сюжет сказання відрізняється простотою і послідовністю,
незважаючи на велику кількість діючих облич. Поштовхом до виникнення
розбіжностей між Роландом і Гвенелоном є їхня сварка, викликана
пропозицією Роланда відправити послом Карла Великого в Саргосу його
вітчима Гвенелона. Прибуття сарацинського посла Бланкандрина, що, з
доручення свого батька пануючи Марсилія, повинний був брехливими
запевняннями в покірності й обіцянками рясної данини домогтися згоди
Карда на висновок війська з Іспанії, викликало необхідність у
зустрічному посольстві. Почесне і небезпечне доручення після довгих
сперечань було покладено на Гвенелона, однак пропозиція пасинка Гвенелон
розцінив, як образа, що вимагає мести, і надалі всі зрадництва, аж до
зрадництва і зради, були їм пущені в хід.

Вершиною розвитку оповідання є Ронсевальська битва, що поділяється на
два епізоди: бій ар’єргарду Роланда із сарацинами, що складають перше
військо Марсілія, і продовження цієї битви вже з другим військом, коли
франки піддалися поголовному знищенню. Саме тут, у цій центральній
частині поеми, зосереджені такі важливі епізоди, як розбіжності Роланда
з його другом Олівьєром, загибель франкських перів і прощання Роланда
перед смертю з мечем.

У висновку поеми говоритися про нищівний удар, що наносять головні сили,
що повернулися, Карла полчищам невірних під предводительством Баліганта
(цей епізод багатьма дослідниками вважається вставним і більш пізнім по
своєму походженню), і лише після цього розказано про повернення Карла у
свою столицю і про гідну відплату, що поніс зрадник Гвенелон.

Епічна за своєю формою поема може бути прирахована до того жанру
історичних пісень, де події минулого в сильно видозміненому виді
розказані переважно через перерахування військових описів, скріплених
між собою скупими даними про долю окремих героїв.

Розважливе використання образотворчих засобів, лаконізм і чіткість мови
і стилю добутки спираються на виняткову стрункість його побудови.
Паралелізм подій, що відбуваються, сполучається органічно з паралелізмом
у підборі діючих облич. Дванадцятьом перам Франції відповідають
дванадцять сарацинських, серед рівних по мужності полководців
виділяються племінники государів – Роланд і Аельрот, сивобородий
римський імператор Карл Великий близький сарацинському еміру Баліганту;
мають деяку подібність Гвенелон і сарацинський цар Марсилій. Характерно,
що й інші діючі особи притягнуті для кращого виявлення особливостей
кожної з ворогуючих сторін. Безсумнівно, більше уваги і місця приділене
тим з них, що сильніше впливають на розвиток сюжету; у зв’яжи з цим
тільки деякі характери “Пісні” індивідуалізовані, більшість же чи
наділяється тільки позитивними, чи негативними властивостями. На першому
місці в поемі стоїть образ Ролана.

2. Поняття рицарського роману

Рицарський роман – умовна назва, повинна було свідчити, що перед нами
оповідання романською мовою. І лірика, і романи створювалися не на
латині, а на романських мовах.

Головний герой – мандрівний рицар. Прототипи – рицарі-однощитники.
Збираючись у хрестовий похід, рицар закладав і продавав все майно, на
батьківщину найчастіше повертався збіднілим. Вони ставали розбійниками.
Був й інший шлях для таких рицарів – вони наймалися в міську варту. У
Середні віки складалася практика майорату – спадщина не ділиться, усе
дістається старшому. Молодші сини йшли або в ченці, або у такі ж
рицарі-однощитники.

Джерела оповідання – почерпнуті на сході легенди й перекази, які прийшли
в зіткнення з кельтськими легендами. Також – цикл переказів про короля
Артура. Рицарські романи вигадливі – наявні невтримна фантазія, а разом
з тим детальний опис побуту британських островів. Третє джерело –
античність, Вергілій й Овідій.

Виділяють три типи рицарських романів: античний, бретонський і східний
(ідилічний). Найбільш ранній – античний, вплив Вергілія, Овідія й
Олександра Македонського.

Один з перших рицарських романів – роман про Олександра. Це не зовсім ще
рицарський роман. Рицарський роман повинен мати рицаря і подвиги в ім’я
прекрасної дами. Олександр Македонський давав матеріал про виховання,
про коней, про битви, але дами не було. З Вергілія брали трикутник
Дідона-Еней-Лавінія. Автори переінакшували сюжет: любов Дідони була
некуртуазна, тому Еней її кинув, а от Лавінія – прекрасна дама – у
Вергілія про неї майже немає інформації, тому автори домалювали її на
свій смак.

Східний – уже не зовсім роман. Він одноманітний, але його любили. Сюжет
завжди однаковий: дія відбувається або на сході, або в Європі. Східний
рицар після бою знаходить на полі бою християнську дитину (дівчинку) і
виховує. Син східного рицаря хоче женитися на цій християнці, тому її
прагнуть відправити в гарем. Хлопчик шукає її, переодягається жінкою.
Усе закінчується весіллям. У європейському варіанті її продають
вікінгам. Приклади – «Флуар і Бланшефлер», «Окассен і Ніколлет».

Основним ареалом, де з’являються рицарські романи, був північ Франції й
володіння англійських Плантагенетів. Це бретонський рицарський роман.

3. Особливості бретонського рицарського роману

Бретонський рицарський розман розділяють на 4 групи:

бретонські ле;

артурівські романи, романи про рицарів круглого столу;

романи про святий Грааль;

окремо – романи про Трістана й Ізольду.

Ле – зберігся збірник 1175 року англо-нормандської поетеси Нарли
Французької. 12 ле. Ле – це віршована новела любовно-авантюрного змісту
із трагічним фіналом. Фінал трагічний завжди. Ле «Гора двох закоханих»:
король видає дочку заміж за того, хто на руках без зупинки підніме неї
на вершину високої гори. Один рицар доносить її, але вмирає на самій
вершині, вона помирає від скорботи за ним.

Артурівські романи – французький автор Кретьєн де Труа вважається
творцем класичного рицарського роману. Жив при дворі Марії Шампанської.
Тип невеликого авантюрного одногеройного одноподійного ліричного
віршованого рицарського роману. Зацікавленість автора в гострих
психологічних конфліктах. Концепція куртуазної любові, полеміка із
творцями романів про Трістане й Ізольду. Кретьєн де Труа навіть пише
анти- Трістана й Ізольду. Романи присвячені королеві Артуру й рицарям
круглого стола. Артур – реальна історична особа. Існували суперечки про
його походження. Кельти завойовані германськими племенами англів і
саксів. Кельти спочатку потіснені, а потім, згуртувавшись навколо вождя
Арторіуса, дають відсіч англам і саксам, щоправда, ненадовго. Це одна з
версій – найбільш імовірна. Виникла легенда про короля-борця за
незалежність. Легенда, що він не помер, а поринув у глибокий сон у
глибині острова Аваллон. Ці легенди дали привід звернутися до теми
боротьби за справедливість.

Круглий стіл – ідея рівності обраних. Кожне крісло за столом має ім’я.
Відсутність станової догми. Поступово легенда про Артура стає утопією,
міфом. Теперішнього королівства Артура немає. Найбільш відомі романи
«Роман про Ланселота або Рицаря воза», «Івен, рицар лева» й «Персіваль».
Героєм звичайно вибирає рицаря ще молодого й здатного до розвитку, але
вже заслуженого – це конфлікт. Такій людині важко мінятися.

Романи про святий Грааль. У французькому варіанті – це чаша, з якої в
останню вечерю пив Христос, а потім туди зібрали його кров. Має чарівні
властивості. Чаша загубилася. Легенда: коли вона нзайдеться, в усім
світі наступить благоденство. Але рицар керується рицарською етикою, а
Грааль – християнська святиня. Проблема взаємини рицарської етики й
християнської моралі. Перевага віддається християнської моралі. Ніхто не
може знайти Крааль, крім найчистішого рицаря.

«Роман про Персіваля». Німецька версія – Вольфрам фон Ешенбах
«Парцифаль». Грааль – це не чаша, а дорогоцінний камінь із тими ж
властивостями, що й чаша, вівтарний камінь. Рицар Гаморет Анжуйский
любить подвиги – мандрує на схід, в Ефіопію, сходиться з принцесою
Белонескою, народжується син. Рицарю стає нудно, їде в Європу, і рятує
там Херцілойду, народжується ще один син. Їде на війну, гине. Херцілойда
вирішує врятувати Парцифаля від такої долі, іде в ліси. Але від долі не
підеш – в 15 років Парцифаль бачить рицарів. Він їде з ними. Він –
абсолютна безвинність і безгрішність, тому він зустрічає дивне видання:
король ловить рибу і сумує. Всі в замку чогось чекають, йде процесія.
Але Парцифаль іде спати. Просинається – поруч тільки баба, вона лає його
за те, що він не задав одне-єдине питання, тоді б він звільнив їх. Шукає
Грааль довгі роки.

4. Роман про Трістана та Ізольду –

яскрава вершина рицарського роману

Збереглося в оригіналі два уривки (1190 й 1175 рік) – два автори Тома й
Беруль. Бедьє дає відновлену версію. Цікавить те, що перед нами не
вигадана «іграшкова» любов, а сьогоденне плотське почуття. Любовний
трикутник. Специфіка – немає негативних персонажів. Тут всі протагоністи
позитивні. Марк виховує Трістана, для Трістана це втілення ідеалу
короля, батька, монарха. Ситуація найбільше мучить Трістана. Королева
Ізольда більш емоційно імпульсивна, більше всіх віддається почуттю. Вона
з Ірландії – країни загадок, містики, це інший – чаклунський і
варварський світ.

Паралель із Медеєю. Марк ставиться до них з розумінням і батьківською
гордістю, розуміє, що їхнє поводження кладе на них і на нього тінь, але
чисто по-людськи розуміє. Маса перипетій. Древні не могли пояснити
механіку виникнення почуття – чарівний любовний напій, випадково
випивають під час подорожі. Але проходить три роки, напій повинен
перестати діяти, але вони усе ще люблять один одного.

Кульмінація: вигнання Трістана й Ізольди. По одній версії вони три роки
живуть у лісі. Один раз їх вистежують барони, приходить король Марк,
вони сплять. Марко знаходить їм виправдання – між ними лежить меч. Не
вбиває їх, а залишає три символи – міняє перстень Ізольди (знак
дружини), меч Трістана (знак короля) і рукавичку (знак васала). Вони
повертаються. Трістан іде й знаходить собі дружину Ізольду Білоруку,
схожу на ту Ізольду. Але він нещасливий. Закінчується все смертю:
Трістан занедужує, урятувати його може тільки Ізольда. Марк відпускає
Ізольду. Але Ізольда Білорука обманює Трістана – вона говорить, що на
кораблі чорне вітрило, виходить, що Ізольда не приїде. Трістан помирає,
Ізольда теж. Тут некуртуазна любов.

Висновок

Отже, вплив народної творчості яскраво позначився на розвитку
західноєвропейського епосу. З усіх національних епосів феодального
Середньовіччя особливою різноманітністю вирізняється французький. Він
дійшов до нас у вигляді поем, так званих жестів — епічних “пісень про
діяння”, або “пісень про подвиги”. Західноєвропейський епос широко
використовував народні перекази та легенди. В “Пісні про Роланда”,
написаній старофранцузькою мовою, відображено історичні події: похід та
поразка Карла Великого в Іспанії у битві з басками (778 р.). В “Пісні
про Нібелунгів”, складеній близько 1200 р. староверхньонімецькою мовою,
засуджено свавілля феодалів, оспівано шляхетність Зігфріда — переможця
карликів-нібелунгів, що уособлювали темні сили природи.

Казкове і міфічне в героїчних поемах переплітається з реально
історичним, християнські тенденції — з пережитками язичництва. Щодо
нього середньовічний епос поділяється на три групи. В першій
(давньоанглійська поема “Беовульф” та ісландські пісні “Старшої Едди”)
ще виразно переважає казково-міфічне та язичницьке начало. До другої
слід віднести “Пісню про Нібелунгів”: тут уже домінує (і навіть всіляко
наголошується) феодальна свідомість, але водночас виявляються казковість
і надприродність. Нарешті, обидві романські поеми — французька “Пісня
про Роланда” й іспанська “Пісня про Сіда” відрізняються від німецькомо^
вних поем не лише-“національними” рисами, а й близькістю до історичних
фактів, майже повною відсутністю міфічно-казкового та надприродного
начала.

Пам’ятки героїчного епосу у тому вигляді, в якому вони дійшли до нас,
складено та написано окремими авторами, здебільшого професійними
співцями, поетами чи вченими (кліриками, тобто священиками або ченцями),
імена яких залишились невідомими.

Народні сюжети нерідко використовувала лицарська література. Біля
витоків лицарського роману був поет, уродженець Шампані, К. де Труа (бл.
1130 р. — після 119Гр), автор перших “романних” обробок сказань про
героїв “бретанського циклу” — короля Артура, лицаря Ланселота та ін.
Створений ним тип роману згодом повторили його послідовники майже всіма
мовами середньовічної Європи. В тогочасному суспільстві французька мова
поряд з латиною все більше набувала права мови міжнародного
літературного спілкування, тому творчість французьких поетів мала
загальноєвропейське значення.

Сказання про сумну любов юнака Трістана і королеви Ізольди, що коренями
сягає в кельтські джерела, пізніше вплелося у зміст артурівських легенд.
Представник світського напряму в німецькій куртуазній поезії
Г.Страсбурзький (кінець XII ст. — бл. 1220 р.) створив незакінчений
віршований роман “Трістан та Ізольда”, написаний за мотивами
однойменного твору англо-нор-мандського трувера Томаса Британського (бл.
1170 р.). У романі оспівується земне кохання як почуття, що долає
станові релігійні закони феодального суспільства. Дописати твір
намагалися послідовники Г. Страсбурзького поети У. фон Тюргейм (бл. 1240
р.) і Г. фон Фрейберг (бл. 1300 p.). Відомі численні переробки цього
сюжету — німецькі, норвезькі, англійські, італійські, чеські, сербські,
польсько-білоруські та ін. За мотивами цього роману Леся Українка
написала поему “Ізольда Білорука”.

Таким чином, в лицарському романі відбилися ідеали й традиції лицарства.

Християнські легенди викликали до життя знамениті віршовані романи
Робера де Борона (XII ст.) “Йосип Аримафейський”, “Мерлин”, “Парцифаль”,
прозаїчний роман Вальтера Мапа (“Св. Грааль”) і ін. Поряд з цими
творами, що носять релігійне забарвлення, до складу циклу входили і
чисто світські романи, що відтворювали життя, подвиги і любовні пригоди
сподвижників Артура чи таких осіб, діяння яких були тільки згодом
віднесені до епохи британського короля і поставлені в зв’язок з героями
Круглого Столу (Тристан, Ланцелот і ін.).

Поступово в обох категоріях бретонських романів стали виразно
позначатися відгомони лицарського світогляду. Дані романи мали виховне
значення для ряду поколінь, були настільною книгою всіх лицарів, які
бажали знайти зразок, гідний наслідування, — і досить правдивою,
незважаючи на значну кількість фантастичних подробиць, картиною життя
європейського суспільства в епоху лицарства.

Французький трувер XII ст. Кретьен із Труа особливо сприяв тому, щоб
лицарські ідеали додали зовсім нове забарвлення романам бретонського
циклу, зробивши з них ніби наочне підтвердження того кодексу
моральності, релігійності, шляхетності, самовідданості, мужності,
дотримання якого вважалося обов’язковим для всякого справжнього лицаря.
Кращі з витязів, що оточують Артура, наділяються високими моральними
якостями, що входили до складу рицарського ідеалу; сам Артур стає
типовим середньовічним государем, а його двір з турнірами, бенкетами,
відважними походами проти ворогів і культом жінки, у значній мірі
списаний із придворного життя, як вона склалася в XI— XII ст.

Популярність рицарських романів трималася довго; навіть коли лицарство
вже упало і його традиції були майже забуті, вони продовжували цікавити
і надихати читачів у різних європейських країнах; навіть на початку XVII
ст. автору “Дон-Кіхота” довелося осміювати захоплення своїх
співвітчизників старими романами, все ще не забутими.

Наприкінці епохи Середньовіччя лицарська культура втрачає значення,
куртуазне служіння вже не відповідає новим історичним умовам. У XIV—XV
ст. занепадає творчість мінезингерів, їх змінюють мейстерзингєри (нім.
Meistersinger — співець), літературно-співацькі товариства (цехи) поетів
бюргерського походження, діяльність яких позначена головно релігійною
тематикою.

Список використаної літератури

Андрєєва В.І. Література середньовіччя. – М., 2000.

Василь Щурат. Передмова. // Пісня про Роланда. Львів, 1988. – С. 1-5.

Література західноєвропейського Середньовіччя. Вінниця: Нова книга,
2003. 464 с. – С.: 163-174.

Рицарська культура / За ред. Смолянкова В.М. – М., 1998.

Фюман Ф. Пісня про Нібелунгів у прозовому переказі. К.: Веселка, 1989.
158 с. – С.: 5-8.

PAGE

PAGE 15

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020