Реферат на тему:
Богдан Лепкий як письменник,літературний критик та історик літератури
В українському літературознавстві слушно утвердилася думка, що Богдан
Лепкий розвивався паралельно як письменник і як літературний критик та
історик літератури. У сфері його уваги постійно перебували і надбання
І.Котляревського, Т.Шевченка, П.Куліша, Марка Вовчка та інших, і
творчість його сучасників, зокрема, Т.Франка, В.Стефаника. Відомо, що
Б.Лепкий сприяв ознайомленню поляків з українською культурою, передовсім
своєю педагогічною працею як викладач української мови й літератури у
польській гімназії, а згодом як професор Ягеллонського університету.
У літературному процесі к. XIX — поч. XX ст. помітна постать Богдана
Лепкого (1872-1941) — письменника, літературного критика, вченого,
перекладача, видавця, педагога, художника. В радянський період розвитку
історії України — за відданість ідеям відродження Батьківщини,
відтворення в художній формі духовно-патріотичних поривань українського
народу, його національно-визвольних змагань (тетралогія «Мазепа», поема
«Ноктюрн», вірші 20-30-х pp. та ін.) — творчість Б.Лепкого було штучно
вилучено з літературного процесу, самого ж письменника безапеляційно
засуджено, звинувачено в націоналізмі, фальсифікації історії,
сповідуванні ідеології фашизму.
В умовах незалежної України, коли виробляється нова концепція розвитку
української літератури, творчість Б.Лепкого посідає належне місце серед
тих, хто стояв біля витоків літератури XX століття, його духовна
спадщина акумулює основні тенденції художнього мислення того складного
періоду — від неонародництва до модернізму.
Богдан Лепкий не виступив у літературі як готовий майстер слова.
Характеризуючи творчий здобуток митця 90-х р. XIX ст., В.Сімович,
Є.Пеленський відзначали «боротьбу з віршем, з формою», «неповні,
невикінчені образи», «нев’язану» мову, «сентиментально потрактовані»
конфлікти. Однак уже перші оповідання та новели Б.Лепкого привернули
увагу читачів і критиків своєрідністю оповіді, пластичністю художнього
малюнка, щирим, глибинним ліризмом. Ліричне самовиявлення, наявність
суб’єкта оповіді, емоційність, сердечність підносили мистецьку вартість
і нарису, й новели, й оповідання, надавали цим «суто» епічним жанрам
своєрідного забарвлення, що помітив І.Франко.
Маючи гідний наслідування приклад служіння інтересам громади, — батька
(псевдонім Марко Мурава) — юнак готувався стати голосом, сумлінням
народу. В листі до О.Барвінського (від 26.VI.1907 р.) митець зізнавався:
«пишу так, як думаю… тільки як голос суспільства»4, водночас виразне
ліричне обдарування потребувало реалізації власного «я». Б.Лепкий
спробував поєднати контрастні, взаємовиключні поняття: він пише ряд
творів з життя селян, ставить проблеми соціальної нерівності («В лісі»,
«Настя», «Над ставом»), «хлопської кривди» («Закутник», «Нездала
п’ятка»), влади забобонів («Гусій», «В глухім куті»), недолі емігрантів
(«Підписався»), пропускаючи їх крізь призму чуття. Саме в цих перших
оповіданнях та новелах виник той художній сплав, який називаємо стилем
Богдана Лепкого: епічно широка, об’єктивна картина дійсності, відчутно
забарвлена авторським ставленням. Перевага суб’єктивного давала підстави
деяким критикам класифікувати Б.Лепкого як продовжувача романтиків;
об’єктивна манера оповіді, нахил до «незробленості» (Д.Наливайко),
природності, життєподібності зображення, аналізу та узагальнення
виявляли реаліста.
Криза епохи позитивізму на поч. XX ст. спонукає митців шукати нових,
оригінальних способів відтворення дійсності. У творчості Б.Лепкого
відчутно посилюється психологічний аналіз: письменник змальовує події та
людей через враження, крізь «призму чуття і серця» (І.Франко). Чимало
оповідань,
новел, поезій у прозі Б. Лепкого яскраво ілюструють нахил митців к XIX —
поч. XX ст. до музичності, симфонічності прози, живописання словом,
використання сугестивної сили мистецтва. «Ворушити читача і не дати йому
задубіти…» — ось що Б.Лепкий вважав головним завданням письменника5.
Яким чином прозаїку вдається викликати в читача певний душевний стан?
Насамперед застосуванням спеціальних стилістичних засобів: ритму фраз,
повторів, риторичних запитань, окликів, асонансів, алітерацій, антитези,
контрасту, еліпса. Раніше, коли принцип вірності реальній дійсності
усвідомлювався митцем як критерій художності, в його оповіданнях та
новелах часто зустрічалися провінціоналізми, мовні неоковирності.
Згодом, коли в прозі Б.Лепкого посилюється аналітичне й синтетичне
начала, поглиблюється психологічний аналіз, з’являється оповідач —
інтелектуально розвинена, яскраво окреслена індивідуальність, за
світовідчуттям близька авторові, зникає розмовна, переважно просторічна,
діалектна лексика. Характерною прикметою мови творів стають й іншомовні
слова, яких Лепкий-пурист свідомо уникав.
Після першої світової війни Богдан Лепкий відходить від неоромантичної
гуманістичної концепції, в його творах посилюються натуралістичні
елементи («Смітник», «Співачка»), зображуються знервовані типи
(«Образ»), звучать антиурбаністичні мотиви (цикл «З тихих драм великого
міста»). Докорінна ломка соціального ладу, внаслідок чого високоосвічені
інтелігенти виявилися зайвими в суспільстві, породжує хворобливий
душевний стан — бодлерівський сплін. Від естетизму, поетизації Краси
Б.Лепкий приходить до «естетства навиворіт», естетизації
«без-образного», нігілізму на рівні несвідомого, ірраціонального.
Складна політична ситуація в Європі в 20-х pp. нашого століття, чергова
національна катастрофа в Україні зумовили панування тенденції
заангажова-ності в літературі, повернення багатьох письменників на
освячені традицією позиції. «Треба було писати щось таке, що рятувало би
земляків від розпуки і зневіри» («Писання». Т.2, с. 464). Стильова
домінанта письменника еволюціонує від елегійного смутку, туги, журби до
мажорного, оптимістичного тону утвердження ідеї вільної, незалежної
Батьківщини.
Отже, Лепкий-прозаїк еволюціонував від неонародництва до модернізму, від
реалістично-побутового оповідання до психологічної новели-студії, від
традиційної, нарисово-оповідної манери розповіді до
художньо-експресивної, емоційно-наснаженої. Водночас, усвідомлюючи
потребу оновлення літератури, митець не прагнув зруйнувати фундамент,
основу ідеології народництва. Суть модерністичного дискурсу письменника
полягала лише в поверховому відкиданні певного стилю — «не ступати
слідами Квітчиної «Марусі» («Три портрети»). Тому творчості Богдана
Лепкого властива глибока внутрішня суперечність: у ній еклектично
поєднуються естетизм — і моралізаторство, оспівування самотності,
презирство до натовпу — й утвердження християнських цінностей, ліризм,
експресія — й риторичність, тенденційність, дидактизм.
Надто непроста, а точніше б сказати, складна, часто-густо з трагічними
западинами і вибоїнами на ошрапнеленому тілі, з вимріяними узвишшями у
відроджувальних сходженнях — така крута, примхливо-неспокійна путь у
мого народу, така нещасна доля у неодного з найкращої його верстви —
інтелектуально-духовної еліти.
Якось Поет зродив, що усю нашу попередню історію можна виразити
сконденсовано-згустково: «Кращі серця нації залишилися в лісі, а її
мозок витік за кордони».
Серед тих, хто, може, найдорожчі літа свої, красне здоров’я й інтелект
свій залишив поза межами України, був нинішній ювілянт – визначний
етнокультурний діяч європейського рівня і слави: поет і прозаїк, педагог
та редактор, публіцист і організатор видавничого руху, історик
літератури і маляр, блискучий оратор — великий за духом і розмахом
діяльності українець — Богдан Лепкий; той митець, в чиїй
філософсько-естетичній концепції домінантно виступала краса думки, краса
ідеї та чину; той, що, жорстокими умовами відірвавшись від рідного
ґрунту, звів затужнені очі до високості й згубив разом зі сльозою, як
сумління цілого покоління:
Видиш, брате мій, Товаришу мій,
Відлітають сірим шнурком
Журавлі у вирій…
Чути кру-кру-кру,
В чужині умру…
Та почався Б. Лепкий як літератор на землі українській, — на Тернопіллі.
То вже потому пов’ються-помережаться дороги у світи: до Віденських
академії мистецтв та університету, Львівського та Ягелонського
університетів, через вогниво знань яких пройшов Лепкий від студента до
професора та завідувача кафедри. Коли сьогодні, на відстані часу,
перечитуємо поезію, прозу, документалістику, історико-літературознавчі
студії письменника і вченого, то направду відчуваємо, як то тут, то там
змінюються-переливаються і, наче промені, змигують етюдна
споглядальність, фольклорна інтонаційність образів та символів,
публіцистична панорамність, психолого-аналітична заглибленість. Але все
це фіксуємо як результат потужної синтетичної праці. А початок, де він,
той прапочаток, де ті корені, та генна першооснова, з якої почалося
всесильне сходження у літературу й культуру?
Очевидним і незаперечним є той факт, що найсильніший, і, по суті,
домінантний вплив на естетичне кредо Б. Лепкого мало родинне середовище,
Поділля, з його невідцвітним фольклорно-етнографічним букетом. Сам же
письменник у «Заспіві», одному з ранніх віршів, писав:
У примітці до оповідання «Підписався» автор не лише розкриває джерела
його появи, а й вводить нас у те віконце, через яке можемо збагнути саму
суть творчого методу: «Порукою до писання була мені не тенденція, а сама
охота писати, передавати образи життя, якими являлися вони у призмі
власного «я». Люди, котрих я малюю, — це здебільшого портрети, або
студії з природи, але ніколи не фотографії». До речі, простудіювавши
римітковий матеріал до оповідань «Мати», «Настя», «Над ставом»,
«Хлопка», «Скапи», «У таборі», «Гостина», «В глухім куті», «Звичайна
історія», нарисів, образків та етюдів «Моя вина», «Твій товариш»,
«Старий двір», «Жінка з квіткою», «На ринку», «Двоє дітей», «Лежав при
відчиненім вікні», «Ах, як цей папір пече!», переконуємося, що всі ці
твори написані на конкретному матеріалі Поділля.
На жаль, у нашому літературознавстві раніше домінував
напрям псевдосоціального, псевдо філософського аналізу літературного
процесу.
Кожною, без винятку, літератора підганяли під заготовлені схеми. Коли ж
не вписувалися деякі у вироблені ідеологією постулати, — їх вилучали з
процесу, або ж пришивалися їм усілякі «ізми». У тому розряді не одне
десятиліття перебував і Б. Лепкий. Має цілковиту рацію професор Микола
Ільницький, коли стверджує, що «натура його (Б. Лепкого. — В. К.) радше
споглядально-рефлективна, звернена всередину ліричного героя». Те, що
характеризує власну проекцію Лепкого-поета наліризацію персонажу, часто
відповідає і манері Лепкого-прозаїка: спогадовість і туга пронизують
іноді оповідання, як то кажуть, від заголовка аж до прикінцевої фрази,
або така туга як морально-філософський феномен десь коріниться в
історичній пам’яті, у народнопісенній стихії. Справедливо ж зауважив
свого часу професор Михайло Рудницький, що у художньому методі Б.
Лепкого нероздільно співіснують «особистий смуток і смуток — з приводу
народної недолі».
Б.Лепкий у ранніх віршах, оповіданнях, нарисах творив той «хлопський
монолог» (М. Жулинський), який ішов із глибин життя, з глибокого знання
найтонших порухів селянської душі. Літературознавець Ф. Погребенник
відзначає у ранній прозі письменника «лірично-меланхолійний настрій…
тихе й щире співчуття автора до знедоленого люду». На думку ж самого Б.
Лепкого, найвища цінність, яка криється в літературних творах, — це
«сила зворушливості, до сліз або до сміху, до найвищої розкоші або до
глибокої розпуки…».
Недарма І. Франко після прочитання перших оповідань Б. Лепкого в
тодішній галицькій газетно-журнальній періодиці відзначав в огляді
«Українська література за 1899 рік», що «індивідуальність Лепкого менш
діяльна і політична, ніж в останніх українських новелістів (В. Стефаник,
Лесь Мартович, Марко Черемшина, М. Яцків. — В. К); він має м’який,
вразливий і поетичний характер; однак у його новелах є і щасливі
моменти, красиві описи і добре висловлений тихий меланхолійний настрій
(підкр. моє. – В. К.). Згодом у статті-огляді «Южнорусская литература»
(1904 p.) I. Франко відзначав, що в оповіданнях та новелах і Б. Лепкого
відбивається м’якість колориту і ніжність почуття.
Безперечно, Б. Лепкий як прозаїк у творах на історичні теми дотримувався
наукових трактувань історичної епохи, часу, тла Але навіть у такому
широкому художньому полотні, як роман «Мазепа», автор достатньо
використовує не і тільки раціональну, а й емоціонально-почуттєву сферу,
іншими словами, — душу. І як справедливо підмітив Микола Ільницький,
«Мазепа» Лепкого не та демонічна постать, якою він постає у творах
класиків західноєвропейської літератури…». Більше того, він нерідко
проступає до читача з, внутрішнім плачем, бо обсіли його голову чорні
птахи безвиході.
у Коли ж, скажімо, у невеликій історичній повісті «Вадим» (1903) автор
надто (лаконічний, скупуватий на художні засоби, хоча і маємо зворушливі
замальовки природи, документалізовану трансплантацію народних звичаїв,
то в нарисистиці — аж до разючості образна гама утверджує зміст «Далеко
від зелених степів, серед білих ледів замучила його злочинна царська
рука І навіть чайка не принесла нам від нього передсмертної вісти. В
обіймах чорної тьми і білої стужі скостенів останній представник
независимої України.
На відміну від Г.Хоткевича Б.Лепкий (1872-194J) був причетний до
утворення української «Молодої Музи», теоретично приймаючи естетичну
програму «Молодої Польщі», яку очолювали С.Пшибишевський і
С.Виспянський; підтримував творчі взаємини з О.Луцьким, П.Карманським,
М.Яцковим, В.Пачовським та іншими. А от у власній творчості, з огляду,
напевне, на літературну ситуацію, остерігався відверто «модернізувати».
«Секрети» його художніх новацій ховала в собі епічність мислення
письменника, виявлена в малій прозі. На це звернув увагу критик Лев
Трубацький у передмові до збірки Б.Лепкого «З села» (1898).
Кракові Б.Лепкий став професором Ягеллонського університету. Його
тривала педагогічна робота втілилася в «Нарисах історії української
літератури» (1909), що мала кілька перевидань. Як зізнавався сам автор,
йому найбільше імпонувало «розслідити», як «естетичне об’являлося у нас
у творах словесних», а у своїх «Нарисах…» постулатом літератури він
хотів покласти Красу, але, щоб підручниковим виданням охопити якомога
більше явиш, змушений був писати його з погляду історичного. Така
приблизно ситуація для Б.Лепкого склалася і в художній творчості,
зокрема у прозі.
Як і В.Стефаник, письменник мав і свої особливості в переборюванні
класичної оповідної традиції: впливовість конкретного художнього
епізоду. Локалізація і повторюваність ситуацій (про що постійно дається
авторська вказівка в тексті, — «Матвій прийшов на своє місце», «цього
року було як торік», «стара біда», «минув рік, чи два, чи більше, не
знаю» та ін.) при лаконічності викладу дають читачеві сталу модель
поведінки людини за немовби законсервованих умов існування. Здатність
«бачити» типове посилюється споминами, широко введеними Б.Лепким до
підоснов свого творчого методу. Правда, з наративними елементами в прозі
письменника М.Євшан пов’язував і художні втрати.
За три роки до імперіалістичої війни Б.Лепкий, крім поетичних, мав п’ять
прозових збірок («З села», 1898; «З життя», 1899; «Оповідання», 1901;
«Кара та інші оповідання», 1905; «Кидаю слова», 1911). Провідний мотив
творчості письменника критикою визначений однозначно. Це — туга як
концепційна домінанта, філософська категорія. Але якщо в поезії
переважають ностальгічні почуття людини, що живе поза батьківщиною (вони
є Першопоштовхом до творчості), то у прозі туга «запрограмована» в
самому тексті. Герої оповідань Б.Лепкого (селяни, священики, учителі)
щільно за-тйснуті тяжкими обставинами життя, загнані у безвихідь
(«Гусій», «Звичайна історія»), обплутані павутиною забобонів, з яких
несила вирватись («В глухім куті», «Кара»); звідси таке дбайливе
нотування виявів селянської активності («Іван Медвідь», «Дочекався» та
ін.), увага до непомітних героїв культурної праці з їхньою здебільшого
тяжкою долею («Оля», «Аванс»). А якщо повна свобода й приходить, то, як
правило, зі смертю («Настя») або внаслідок усвідомлення людиною зв’язку
з природою («Мій товариш»). Але найповніше характер своєї «ідеальності»
автор висловив у повісті «Зломані крила» (1897), стверджуючи, що за всіх
економічних негараздів від багатьох бід людину утримувала б пам’ять про
свою душу.
«Прорив» у сферу героїчного, коли особистість здатна змінити навіть
історичні обставини, Б.Лепкий зробив в історичній прозі, яка писалася
вже за пореволюційних часів (повісті «Крутіж», «Сотниківна», «Орли»,
тетралогія «Мазепа»).
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
