РЕФЕРАТ
на тему:
Загальнонаукові методи дослідження
ПЛАН
Вступ
1. Методологія дослідження
2. Загальнонаукова методологія
3. Характеристика основних загальнонаукових методів
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Для дослідників дуже важливо якнайбільше знати про методологію та методи
наукової творчості, оскільки саме на перших кроках до оволодіння
навичками наукової роботи найбільше виникає питань саме методологічного
характеру. Передусім бракує досвіду у використанні методів наукового
пізнання, застосуванні логічних законів і правил, нових засобів і
технологій. Тому є сенс розглянути ці питання докладніше.
Не можна ігнорувати факти тільки тому, що їх важко пояснити або знайти
їм практичне використання. 3міст нового в науці не завжди бачить сам
дослідник. Нові наукові факти і навіть відкриття, значення яких погано
розкрите, можуть тривалий час лишатися в резерві науки і не
використовуватися на практиці.
При науковому дослідженні важливо все. Концентруючи увагу на основних
або ключових питаннях теми, не можна не зважати на побічні факти, які на
перший погляд здаються малозначущими. Проте саме такі факти можуть
приховувати в собі початок важливих відкриттів.
Для дослідника недостатньо встановити новий факт, важливо дати йому
пояснення з позицій сучасної науки, розкрити його загальнопізнавальне,
теоретичне або практичне значення.
Виклад наукових фактів має здійснюватися в контексті загального
історичного процесу, історії розвитку певної галузі, бути
багатоаспектним, з урахуванням як загальних, так і специфічних
особливостей.
Накопичення наукових фактів у процесі дослідження – це творчий процес, в
основі якого завжди лежить задум ученого, його ідея.
Складність, багатогранність і міждисциплінарний статус будь-якої
наукової проблеми приводять до необхідності її вивчення у системі
координат, що задається різними рівнями методології науки.
Важливе місце серед методів наукового дослідження належить саме
загальнонауковим методам дослідження, які і будуть розглянуті в даній
роботі.
1. Методологія дослідження
Методологія (гр. methodos – спосіб, метод і logos – наука, знання) –
вчення про правила мислення при створенні теорії науки.
Питання методології досить складне, оскільки саме це поняття тлумачиться
по-різному. Багато зарубіжних наукових шкіл не розмежовують методологію
і методи дослідження. У вітчизняній науковій традиції методологію
розглядають як учення про науковий метод пізнання або як систему
наукових принципів, на основі яких базується дослідження і здійснюється
вибір сукупності пізнавальних засобів, методів, прийомів дослідження.
Найчастіше методологію тлумачать як теорію методів дослідження,
створення концепцій, як систему знань про теорію науки або систему
методів дослідження. Методику розуміють як сукупність прийомів
дослідження, включаючи техніку і різноманітні операції з фактичним
матеріалом.
Методологія виконує такі функції:
– визначає способи здобуття наукових знань, які відображають динамічні
процеси та явища;
– направляє, передбачає особливий шлях, на якому досягається певна
науково-дослідницька мета;
– забезпечує всебічність отримання інформації щодо процесу чи явища, що
вивчається;
– допомагає введенню нової інформації до фонду теорії науки;
– забезпечує уточнення, збагачення, систематизацію термінів і понять у
науці;
– створює систему наукової інформації, яка базується на об’єктивних
фактах, і логіко-аналітичний інструмент наукового пізнання.
Ці ознаки поняття “методологія”, що визначають її функції в науці, дають
змогу зробити такий висновок: методологія – це концептуальний виклад
мети, змісту, методів дослідження, які забезпечують отримання
максимально об’єктивної, точної, систематизованої інформації про процеси
та явища.
Методологічна основа дослідження, як правило, не є самостійним розділом
дисертації або іншої наукової праці, однак від її чіткого визначення
значною мірою залежить досягнення мети і завдань наукового дослідження.
Крім того, в розділах основної частини дисертації подають виклад
загальної методики і основних методів дослідження, а це потребує
визначення методологічних основ кваліс1эікаційної роботи.
Під методологічною основою дослідження слід розуміти основне, вихідне
положення, на якому базується наукове дослідження. Методологічні основи
даної науки завжди існують поза цією наукою, за її межами і не
виводяться із самого дослідження.
Методологія – вчення про систему наукових принципів, форм і способів
дослідницької діяльності – має чотирирівневу структуру. Нині розрізняють
фундаментальні, загальнонаукові принципи, що становлять власне
методологію, конкретнонаукові принципи, що лежать в основі теорії тієї
чи іншої дисципліни або наукової галузі, і систему конкретних методів і
технік, що застосовуються для вирішення спеціальних дослідницьких
завдань.
2. Загальнонаукова методологія
3агальнонаукова методологія використовується в усіх або в переважній
більшості наук, оскільки будь-яке наукове відкриття має не лише
предметний, але й методологічний зміст, спричиняє критичний перегляд
прийнятого досі понятійного апарату, чинників, передумов і підходів до
інтерпретації матеріалу, що вивчається.
До загальнонаукових принципів дослідження належать: історичний,
термінологічний, функціональний, системний, когнітивний (пізнавальний),
моделювання та ін.
Сучасне науково-теоретичне мислення прагне проникнути у сутність явищ і
процесів, що вивчаються. Це можливо за умови цілісного підходу до
об’єкта вивчення, розгляду його у виникненні та розвитку, тобто
застосування історичного підходу до його вивчення.
Перш ніж вивчати сучасний стан, необхідно вивчити генезис та розвиток
певної науки або сфери практичної діяльності.
Відомо, що нові наукові і накопичені знання перебувають в діалектичній
взаємодії. Найкраще і прогресивне зі старого переходить у нове і надає
йому сили й дієвості. Інколи забуте старе знову відроджується на новій
науковій основі і живе друге життя в іншому, досконалішому вигляді.
У цьому зв’язку особливого значення набувають вивчення історичного
досвіду, аналіз та оцінювання історичних подій, фактів, попередніх
теорій у контексті їх виникнення, становлення та розвитку. Отже,
історичний підхід дає змогу дослідити виникнення, формування і розвиток
процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення
внутрішніх та зовнішніх зв’язків, закономірностей та суперечностей.
У межах історичного підходу активно застосовується
порівняльно-історичний метод – сукупність пізнавальних засобів,
процедур, які дозволяють виявити схожість і відмінність між явищами, що
вивчаються, визначити їхню генетичну спорідненість (зв’язок за
походженням), загальне й специфічне в їхньому розвитку.
У кожному порівняльно-історичному дослідженні ставляться конкретні
пізнавальні цілі, які визначають коло джерел та особливості застосування
способів зіставлень і порівнянь об’єктів дослідження і встановлення
ознак схожості і відмінності між ними. 3а характером схожості порівняння
поділяють на історико-генетичні та історико-типологічні, де схожість є
результатом закономірностей, притаманних самим об’єктам, і порівняння,
де схожість є наслідком взаємовпливу явищ. На цій основі виділяють два
види порівняльно-історичних методів: порівняльно-типологічний, що
розкриває схожість генетично не пов’язаних об’єктів, і власне
порівняльно-історичний, що фіксує схожість між явищами як свідчення
спільності їхнього походження, а розходження між ними – як показник
їхнього різного походження.
У соціальному пізнанні широко використовуються цивілізаційний,
формаційний та інші підходи до осмислення культурно-історичного процесу.
Будь-яке теоретичне дослідження потребує описування, аналізу та
уточнення понятійного апарату конкретної галузі науки, тобто термінів і
понять, що їх позначають.
Термінологічний принцип передбачає вивчення історії термінів і
позначуваних ними понять, розробку або уточнення змісту та обсягу
понять, встановлення взаємозв’язку і субординації понять, їх місця в
понятійному апараті теорії, на базі якої базується дослідження. Вирішити
це завдання допомагає метод термінологічного аналізу і метод
операціоналізації понять.
До загальнонаукової методології слід віднести системний підхід,
застосування якого потребує кожний об’єкт наукового дослідження.
Сутність його полягає у комплексному досліджені великих і складних
об’єктів (систем), дослідженні їх як єдиного цілого з узгодженим
функціонуванням усік елементів і частин.
3гідно з системним підходом, система – це цілісність, яка становить
єдність закономірно розташованих і взаємопов’язаних частин.
Основними ознаками системи є:
1) наявність найпростіших одиниць – елементів, які її складають;
2) наявність підсистем – результатів взаємодії елементів;
3) наявність компонентів – результатів взаємодії підсистем, які можна
розглядати у відносній ізольованості, поза зв’язками з іншими процесами
та явищами;
4) наявність внутрішньої структури зв’язків між цими компонентами, а
також їхніми підсистемами;
5) наявність певного рівня цілісності, ознакою якої е те, що система
завдяки взаємодії компонентів одержує інтегральний результат;
6) наявність у структурі системоутворюючих зв’язків, які об’єднують
компоненти і підсистеми як частини в єдину систему;
7) зв’язок з іншими системами зовнішнього середовища.
Кожну конкретну науку, діяльність, об’єкт можна розглядати як певну
систему, що має множину взаємопов’язаних елементів, компонентів,
підсистем, визначені функції, цілі, склад, структуру. До загальних
характеристик системи відносять цілісність, структурність,
функціональність, взаємозв’язок із зовнішнім середовищем, ієрархічність,
цілеспрямованість, самоорганізацію.
3гідно з цим сформувалися відповідні методологічні принципи, які
забезпечують системну спрямованість наукового дослідження і практичного
пізнання об’єкта: принцип цілісності, за яким досліджуваний об’єкт
виступає як щось розчленоване на окремі частини, органічно інтегровані в
єдине ціле; принцип примату цілого над складовими частинами, який
означає, що функції окремих компонентів і підсистем підпорядковані
функції системи в цілому її меті; принцип ієрархічності, який постулює
підпорядкованість компонентів і підсистем системі в цілому, а також
супідрядність систем нижчого рівня системам більш високого рівня,
внаслідок чого предметна галузь теорії набуває ознак ієрархічної
метасистеми; принцип структурності, який означає спосіб закономірного
зв’язку між виділеними частинами цілого, що забезпечує єдність системи,
зумовлює особливості її внутрішньої будови; принцип самоорганізації
означає, що динамічна система іманентно здатна самостійно підтримувати,
відтворювати або удосконалювати рівень своєї організації при зміні
внутрішніх чи зовнішніх умов її існування та функціонування задля
підвищення стійкості, збереження цілісності, забезпечення ефективних дій
чи розвитку; принцип взаємозв’язку із зовнішнім середовищем, за яким
жодна із систем не може бути самодостатньою, вона має динамічно
змінюватись і вдосконалюватись адекватно до змін зовнішнього середовища.
Стратегічні методологічні положення і принципи знаходять своє тактичне
втілення в методах дослідження.
3. Характеристика основних загальнонаукових методів
Метод (гр. methodos) – спосіб пізнання, дослідження явищ природи і
суспільного життя. Це також сукупність прийомів чи операцій практичного
або теоретичного освоєння дійсності, підпорядкованих вивченню
конкретного завдання. Різниця між методом та теорією має функціональний
характер: формулюючись як теоретичний результат попереднього
дослідження, метод виступає як вихідний пункт та умова майбутніх
досліджень.
У найбільш загальному розумінні метод – це шлях, спосіб досягнення
поставленої мети і завдань дослідження. Він відповідає на запитання: як
пізнавати.
Методика (гр. methodike) – сукупність методів, прийомів проведення
будь-якої роботи. Методика дослідження – це система правил використання
методів, прийомів та операцій.
У науковому дослідженні часто застосовують метод критичного аналізу
наукової і методичної літератури, практичного досвіду, як того потребує
рівень методики і техніки дослідження. У подальшій роботі широко
використовуються такі методи: спостереження, бесіда, анкетування,
рейтинг, моделювання, контент-аналіз, експеримент та ін.
Загальнонауко?ві ме?тоди використовуються в теоретичних і емпіричних
дослідженнях. До них належать:
аналіз і синтез;
індукція і дедукція;
аналогія і моделювання;
абстрагування і конкретизація;
системний аналіз.
Індукція — це процес судження, котрий досягає висновку що при наявному
стані знань є напевно істинний, але не ґарантує його. Індуктивний
висновок може бути спростований або узагальнений при наявності
додаткових фактів. Інакше, індукція полягає у формулюванні закону
ґрунтуючись на обмеженому об’ємі спостережень повторюючихся подій.
Прикладами індуктивних висновків є, наприклад, наступні пари
спостереження/висновок:
Цей лебідь білий.
Всі лебеді білі.
Або
Більярдна куля починає рухатись коли її вдарити києм.
Для кожної дії існує зворотна їй та еквівалентна протидія.
Деякі філософи вважають термін “індуктивна логіка” непорозумінням,
оскільки істинність індуктивного висновку не залежить від законів
формальної логіки, котрі є за означенням дедуктивними. На противагу
дедукції, індуктивні висновки не мають того ж ступеня достовірності що і
вихідні твердження. Наприклад, у наведеному вище прикладі висновок про
те що всі лебеді білі міг вважатись істинним у Європі поки не було
відкрито Австралію. Індуктивне судження ніколи не є зобов’язуючим, але є
обґрунтованим. Індуктивне судження є також дедуктивно
некоректним.Проблема індукції, що полягає у пошуку обґрунтування
індуктивного судження, вперше була формально розглянута Давидом Юмом.
Дедукція це процес виведення висновку що ґарантовано слідує, якщо
вихідні припущення істині та вивід на їх підставі є чинним. Висновок
повинен базуватись виключно на основі попередньо наведених доказів, та
не повинен містити нової інформації про предмет що досліджується.
Дедукція була вперше описана у працях Давньогрецьких філософів, таких як
Арістотель.
У логіці використовуються два загальних методи отримання висновків:
дедукція та індукція. Головною відмінністю індукції є те що для її
застосування не вимагається знати усі факти до того як зробити умовивід.
Оскільки на практиці неможливо все з’ясувати перед тим як робити
умовивід, дедукція не має широкого застосування у реальному світі.
Індукція, натомість, оперує набором неповних фактів, та на їх основі
робить висновок який напевно слідує, не даючи жодних ґарантій щодо його
істиності. Незважаючи на це, індукція дає можливість набувати нові
знання, котрі не є очевидними при розгляді вихідних тверджень.
Часто зустрічається помилкова думка що дедукція рухається від загального
до окремого, та що індукція це рух у зворотньому напрямку.
Анало?гія — (грец. ???????? — відповідність) — подібність, схожість у
цілому відмінних предметів, явищ за певними властивостями, ознаками або
відношеннями.
Аналогія в логіці — умовивід, в якому від схожості предметів за одними
ознаками робиться висновок про можливу схожість цих предметів за ін.
ознаками. В умовиводах за А. знання, набуте при розгляді якогось об’єкта
(моделі), переноситься на інший, менш доступний для дослідження, менш
наочний. Умовиводи за А. щодо конкретних об’єктів є гіпотетичними —
правильність їх виявляється дальшим дослідженням і перевіркою. В сучас.
науці розвинутою галуззю застосування А. є т. з. теорія подібності, що
використовується при моделюванні.
Синтез (від грец. ???????? — поєднання, з’єднання, складання) —
поєднання абстрагованих сторін предмета і відображення його як
конкретної цілісності; метод вивчення об’єкта у його цілісності, у
єдиному і взаємному зв’язку його частин. У процесі наукових досліджень
синтез пов’язаний з аналізом, оскільки дає змогу поєднати частини
предмета, розчленованого у процесі аналізу, встановити їх зв’язок і
пізнати предмет як єдине ціле.
Аналіз (від грец. ???????? — розклад, рос. анализ, англ. analysis, нім.
Analyse) — розчленування предмета пізнання, абстрагування його окремих
сторін.
Метод дослідження, який включає в себе вивчення предмета за допомогою
мисленого або практичного розчленування його на складові елементи
(частини об’єкта, його ознаки, властивості, відношення). Кожна із
виділених частин аналізується окремо у межах єдиного цілого. Протилежне
— синтез.
Уточнення логічної форми (будови, структури) міркування засобами
формальної логіки. Синонім наукового дослідження взагалі.
Систе?мний ана?ліз — вивчення об’єкта дослідження як сукупності
елементів, що утворюють систему. У наукових дослідженнях він передбачає
оцінку поведінки об’єкта як системи з усіма факторами, які впливають на
його функціонування. Цей метод широко застосовується у наукових
дослідженнях при комплексному вивченні діяльності виробничих об’єднань і
галузі в цілому, визначенні пропорцій розвитку галузей економіки тощо.
Єдиної методики системного аналізу у наукових дослідженнях поки що
немає. У практиці досліджень він застосовується з використанням таких
методик: процедур теорії дослідження операцій, яка дає змогу дати
кількісну оцінку об’єктам дослідження; аналізу систем дослідження
об’єктів в умовах невизначеності; системотехніки, яка включає
проектування і синтез складних систем у процесі дослідження їх
функціонування (проектування і оцінка економічної ефективності АСК
технологічних процесів та ін.).
Абстрагування (від лат. abstrahere -відволікати) – метод відволікання,
який дає змогу переходити від конкретних питань до загальних понять і
законів розвитку. Він застосовується в економічних дослідженнях для
перспективного планування, коли на основі вивчення роботи підприємств за
минулий період прогнозується розвиток галузі або регіону на майбутній
період.
Строго структурована методологія для створення і підтвердження
фізичного, математичного або логічного представлення системи, об’єкта,
явища або процесу.
Конкретизація (від лат. concretus – густий, твердий) – метод дослідження
предметів у всій різнобічності їх, у якісній багатосторонності реального
існування на відміну від абстрактного вивчення предметів. При цьому
досліджується стан предметів у зв’язку з певними умовами їх існування та
історичного розвитку.
Відносно новим загальнонауковим методом є інформаційний підхід, суть
якого полягає в тому, що при вивченні будь-якого об’єкта, процесу чи
явища в природі чи суспільстві перш за все, виявляються найхарактерніші
для нього інформаційні аспекти.
В основі інформаційного підходу лежить принцип інформаційності, згідно з
яким:
інформація є універсальною, фундаментальною категорією;
практично всі процеси та явища мають інформаційну основу;
інформація є носієм смислу (змісту) всіх процесів, що відбуваються в
природі та суспільстві;
всі існуючі в природі та суспільстві взаємозв’язки мають інформаційний
характер;
Інформаційний підхід тісно пов’язаний із системним, що дає змогу уявити
сучасний світ як складну глобальну багаторівневу інформаційну систему,
яку утворюють три взаємопов’язані системи нижчого рівня: система
“Природа”, система “Людина” і система “Суспільство”. Кожна з цих
підсистем є, по суті, інформаційною. Інформаційна система “Людина”
посідає центральне місце в інформаційній моделі сучасного світу,
оскільки саме через неї здійснюється взаємодія інформаційних систем
“Природа” і “Суспільство”. Це зумовлено двоїстою сутністю людини, яка
одночасно є природним і соціальним організмом. Це створює методологічну
базу для дослідження проблем людини і суспільства як цілісних
багаторівневих, багатофункціональних інформаційних систем. Теорія
енерго-інформаційного обміну в системі ноосфери відкриває нові
можливості для наукового пізнання, нову інформаційну картину світу, що
якісно відрізняється від традиційної речово-енергетичної картини, яка до
цього часу домінувала у фундаментальній науці. Особливо плідним
інформаційний підхід виявляється при дослідженні сучасної людини і
суспільства.
Інформаційний підхід як фундаментальна методологія набуває все більшого
поширення через об’єктивні чинники: “наскрізний” характер інформації,
яка проникає практично в усі галузі та сфери людської діяльності і
супроводжує їх, стає однією з найважливіших категорій соціального
розвитку; зростання обсягів інформації, вирішення проблем її доступності
та ефективного використання; інформатизацію суспільства; розвиток
інформаційної техніки і технології; становлення інформаційного
суспільства, основним інтелектуальним продуктом якого є документи,
інформація, знання. Останній чинник став імпульсом для обґрунтування
документної, інформаційної та когнітивної парадигм дослідження.
Останнім часом зростає значення культурологічного підходу, який набуває
статусу загальнонаукової методології. Культурологічний підхід, завдяки
широкій палітрі поняття культура та пізнавальним можливостям
культурології – науки, що вивчає культуру як цілісність, дає можливість
дослідити безліч природних, соціальних, екологічних, економічних,
педагогічних, інформаційних та інших об’єктів та явищ як
культурологічного феномену.
Для вивчення внутрішніх і зовнішніх зв’язків об’єкта дослідження суттєве
значення має моделювання.
Моделювання (англ. simulation) — подання різноманітних характеристик
поведінки фізичної чи абстрактної системи за допомогою іншої системи.
3а його допомогою вивчаються ті процеси і явища, що не піддаються
безпосередньому вивченню. Метод моделювання зарекомендував себе як
ефективний засіб виявлення суттєвих ознак явищ та процесів за допомогою
моделі (концептуальної, вербальної, математичної, графічної, фізичної
тощо).
Під моделлю розуміють уявну або матеріальну систему, яка, відображаючи
або відтворюючи об’єкт дослідження, може замінити його так, що її
вивчення дає нову інформацію про цей об’єкт.
Метод моделювання має таку структуру:
а) постановка завдання;
б) визначення аналога;
в) створення або вибір моделі;
г) розробка конструкту;
д) дослідження моделі;
е) переведення знань з моделі на оригінал.
Активно використовуються в наукових дослідженнях кількісно-якісні
методи, які сьогодні поширені в різних галузях науки. До них належать
наукометрія, бібліометрія, інформетрія.
Наукометрія є системою вивчення наукового, конструктивного знання за
допомогою кількісних методів. Тобто в наукометрії вимірюються тільки ті
об’єктивні кількісні закономірності, які справді визначають досягнутий
наукою рівень її розвитку.
Бібліометрія – метод кількісного дослідження друкованих документів у
вигляді матеріальних об’єктів або бібліографічних одиниць, а також
замінників тих чи інших.
Бібліометрія дає змогу простежити динаміку окремих об’єктів науки:
публікації авторів, їх розподіл за країнами, рубриками наукових
журналів, рівень цитування та ін.
Інформетрія вивчає математичні, статистичні методи і моделі та їхнє
використання для кількісного аналізу структури і особливостей наукової
інформації, закономірностей процесів наукової комунікації, включаючи
виявлення самих цих закономірностей. Характерною особливістю інформетрії
є те, що її основна мета – здобуття наукового знання безпосередньо з
інформації.
Висновок
Таким чином, загальнонауко?ві ме?тоди використовуються в теоретичних і
емпіричних дослідженнях. До них належать: аналіз і синтез; індукція і
дедукція; аналогія і моделювання; абстрагування і конкретизація;
системний аналіз та інші.
Вибір конкретних методів дослідження диктується характером фактичного
матеріалу, умовами і метою конкретного дослідження. Методи с
упорядкованою системою, в якій визначається їх місце відповідно до
конкретного етапу дослідження, використання технічних прийомів і
проведення операцій з теоретичним і фактичним матеріалом у заданій
послідовності.
В одній і тій же науковій галузі може бути кілька методик (комплексів
методів), які постійно вдосконалюються під час наукової роботи.
Найскладнішою е методика експериментальних досліджень, як лабораторних,
так і польових. У різних наукових галузях використовуються методи, що
збігаються за назвою, наприклад, анкетування, тестування, шкалювання,
однак цілі і методика їх реалізації різні.
Інколи методи поділяють на групи відповідно до їх функціональних
можливостей: етапні, тобто пов’язані з певними етапами дослідження, й
універсальні, які використовують на всіх етапах. До першої групи
відносять спостереження, експеримент, а до другої – абстрагування,
узагальнення, дедукцію та індукцію та ін.
Розрізняють методи теоретичних та емпіричних досліджень. Такий розподіл
методів завжди умовний, оскільки з розвитком пізнання один науковий
метод може переходити з однієї категорії в іншу.
Список використаної літератури
Білуха М.Т. Методологія наукових досліджень: Підручник. – К.: АБУ, 2002.
– 480 с.
Крушельницька О.В. Методологія та організація наукових досліджень: Навч.
посібник / О.В. Крушельницька. – К.: Кондор, 2003. – 192 с.
П’ятнииька-Позднякова І.С. Основи науковик досліджень у вищій школі:
Навч. посібник / І.С. П’ятницька-Позднякова. – К., 2003. – 116 с.
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
