.

Освіта України в ХХІ столітті: проблеми та перспективи розвитку (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
1073 20510
Скачать документ

Курсова робота

Освіта України в ХХІ столітті: проблеми та перспективи розвитку

Зміст

Вступ.

Розділ І Проблема і потенціал освітніх змін

а) освіта у світі. Європейський контекст;

б) порівняльний аналіз системи освіти у різних країнах світу.

Розділ ІІ Освіта України ХХІ століття

а) якою бути школі ХХІ сторіччя? (досвід роботи Бориса Наумова)

б) вища освіта і наука: пріоритетні сфери розвитку;

в) компетентнісний підхід – найважливіший орієнтир розвитку сучасної
освіти;

г) ХХІ сторіччя: нова освітня політика: проблеми розвитку та шляхи їх
подолання;

Висновки

Перелік використаної літератури

Вступ

ХХІ століття в усіх сферах життєдіяльності людини і суспільства в
цілому висуває нові, раніше невідомі завдання. Це ставить перед людиною,
а отже, і перед освітою – сферою, що готує молоде покоління до життя, –
небачені раніше невідомі завдання. Зумовлено це переходом людства на
перетині тисячоріч до нового типу цивілізації.

Освіта ХХІ століття – це освіта для людини. ЇЇ стрижень – розвиваюча,
культуротворча домінанта, виховання відповідальної особистості, яка
здатна до самоосвіти і саморозвитку, вміє критично мислити,
опрацьовувати різноманітну інформацію, використовувати набуті знання і
вміння для творчого розв’язання проблем, прагне змінити на краще своє
життя і життя своєї країни.

ХХІ ст. – це час переходу до високотехнологічного інформаційного
суспільства, у якому якість людського потенціалу, рівень освіченості і
культури всього населення набувають вирішального значення для
економічного і соціального поступу країни. Інтеграція і глобалізація
соціальних, економічних і культурних процесів, які відбуваються у світі,
перспективи розвитку української держави на найближчі два десятиліття
вимагають глибокого оновлення системи освіти, зумовлюють її
випереджувальний характер.

Входження України у світовий освітній простір зумовлює приведення
вітчизняних освітніх стандартів, зокрема щодо тривалості набуття
загальної середньої освіти, у відповідності з нормами світового
співтовариства (не менше 12 років).

Суспільство стає дедалі більш людиноцентриським. Отже, індивідуальний
розвиток людини, особистості за таких умов є, з одного боку, основним
показником прогресу, а з другого – головною передумовою подальшого
розвитку суспільства. Ось чому найбільш пріоритетними сферами в ХХІ
столітті стають наука – як сфера, що продукує нові знання, та освіта як
сфера, що олюднює знання і насамперед забезпечує індивідуальний розвиток
людини.

І тільки країна, яка забезпечує пріоритетний розвиток цих сфер, зможе
претендувати на гідне місце в світовому співтоваристві, бути
конкурентноспроможною.

Розділ І Проблема і потенціал освітніх змін

1.а) На порозі ХХІ століття багато міст і країн визначили освітню
реформу своїм основним пріоритетом. Наприклад, Англія прийняла
Національну стратегію писемності та лічби (National Literacy and
numerasy Strategy), яка полягає в тому, що значне поліпшення рівня
читання, письма та математичної освіти має стати метою національного
масштабу на чотирирічний період (1998-2002). Йдеться про намір створити
у молоді міцнішу базу писемності та лічби, яка стане основою для
громадян, здатних активно брати участь у суспільних процесах.

На додачу до головних пізнавальних цілей, країни також занепокоєні
розвитком емоційної освіченості. Вони усвідомили, що робота в командах,
міцніші між особистісні навички, а також здатність стати і залишатись
емоційно причетним до значущих особистих і суспільних цілей є основними
вміннями на всіх рівнях, включно з сім’єю, громадою, роботою, участю у
суспільному житті та глобальною взаємозалежністю.

Для прикладу, Голландія тепер вводить у державний навчальний план
“суспільну компетентність”. Так поступовий розвиток освіти стає дуже
важливим фактором для багатого і успішного суспільства, яке використовує
енергію усіх своїх громадян. Це найкраще описав Гейлбрейт у своїй книзі
“Успішне суспільство”.

“Освіта не лише уможливлює демократію; вона робить її життєво
необхідною. Освіта не лише формує населення, яке розуміє суспільні
завдання; вона водночас утверджує його вимогу бути почутим.” [3,с.17]

Мері Робінсон (екс-президент Ірландії, Верховний комісар ООН з прав
людини): “Щоб успішно виконувати свою величну місію, вчителі повинні
концентрувати увагу не тільки на інформаційних технологіях навчання, а й
на реалізації в школі основи основ формування світогляду сучасного учня
– на ідеї прав людини. Необхідно створити всесвітню освіту з прав
людини, яка б давала дітям знання про світ, в якому вони живуть. Мета
освіти з прав людини – виховати молодь соціально освіченою, навчити
сприймати світ таким, яким він є, знайти в ньому своє, можливо,
найважливіше місце, зрозуміти, як кожен може змінити життя на краще”.

Едвард Кеннеді(США) : “Необхідно зміцнювати міжнародну співпрацю в
поліпшенні освіти. Чим більше розвиватимемо нашу освіту, базуючись на
надійній інформації від усіх націй, тим кращою буде освіта. Ми всі
повинні працювати разом у сфері технології освіти”.

Халід Абдалла, посол Ліги арабських країн у США: “Освіта в арабському
світі далека від стандартів розвинутих країн. Тут, зокрема, високий
рівень не писемності, який у цілому в арабських країнах досягає 50% : в
Йорданії – 20%, Сомалі – 76%, Судані – 73%, в нафтовидобувних державах
близько 30%.

Необхідні докорінні перетворення в самій освіті, адже сьогодні дітям
“забивають” голову лавиною фактів та готовими знаннями. Така система
викладання не розвиває в школярів навичок критичного мислення. Щоб
змінити ситуацію, потрібні висококваліфіковані вчителі. Планування
освіти в арабському світі фокусується на людині як на факторі
виробництва, що орієнтує навчання на потребу ринку. Але це призводить до
нехтування знанням формувати свідомого громадянина.

Певної шкоди завдає також централізоване регулювання навчальних
програм, яке спричиняє роз’єднання між освітою та суспільством. Програми
мають стимулювати міжнародне взаєморозуміння, добру волю, повагу до
громадянських прав, до всіх рас і культур”.

Юка Сар’ял (голова Національної ради з освіти (Фінляндія): “Окрім
міністерства освіти, в Фінляндії, як і в Швеції, є національна рада з
питань освіти, яка виконує роль експертного агентства, що визначає мету
та зміст навчання, структуру навчального плану тощо. Сьогодні фінська
освітня політика спрямовується на поліпшення ефективності системи
освіти, збільшення її можливостей відповідати суспільним потребам,
розширення кількості доступних для учнів виборів навчання, передачу
школам владних повноважень самостійно встановлювати структуру
навчального плану та обирати засоби його здійснення на основі співпраці
одна з одною, місцевими общинами та суспільним виробництвом”.

Луїс Чанга, директор технічного та бізнесового коледжу (Тайвань): “За
останні 50 років Тайвань із традиційно сільськогосподарського району
перетворився на сучасну фінансово-індустріальну країну, в якій
економіка, політика та культура спрямовані в ХХІ ст. У суспільстві, яке
змінюється, освіта також повинна змінюватись та вдосконалюватись. Тому в
1994 році було засновано комітет з питань реформи освіти. Наша мета –
досягти якісного стандарту освіти”.

Ян Сімпсон, колишній директор Королівської вищої школи (Нова Зеландія):
“Найкраще можна перевірити ту роботу, яку виконуєш сам. Тому в Новій
Зеландії перед директором звітує в письмовій формі старший вчитель і той
педагог, діяльність якого перевіряється. Мета цієї форми управлінської
діяльності – поліпшення якості викладання”.

††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††??

б)Особливості шести головних світових моделей систем обов’язкової освіти

Характеристики Моделі систем виховання і навчання

Пруська Французька Англійська Американська Японська Українська

Період формування 1742-1820 1791-1870 1840-1910 1840-1910 1868-1890
1991- і до сьогодні

Ідеал Лояльний громадянин Технічна еліта Освічений джентльмен
Безперервний розвиток особи Компетентний внесок у групу Високоосвічена
людина

Репрезентативна школа Початкова школа Ліцеї і великі школи Публік-скулз
(закрита приватна школа) Відкриті школи, коледжі Початкова школа
Загальноосвітня школа

Скерування і обсяг Вся особа. Багато предметів. Гуманітарний ухил

Ментальне зростання. Академічні предмети. Науки і мистецтва Академічні
предмети, суспільні цінності. Культура Когнітивні вміння. Громадянські
цінності. Соціальні і бізнесові вміння Вся особа. Багато
предметівМоральні цінності. Фізичні і естетичні вміння Вся особа. Широка
шкільна програма. Спрямованість на технічні і природничі науки

Теорія навчання Природний розвиток Ментальна дисципліна Спадкова
досконалість Розвиток з удосконаленням Впертість та зусилля
Інтерактивність

Шкільна технологія Уроки і домашні завдання Уроки і екзамени Тьютори,
школи-інтернати,доповнюючий навчальний план Індивідуальне навчання і
консультації Обожнювання вчителя. Школа як цінність Колективне та
індивідуальне навчання

Управління Квазідецентралізоване Централізоване Приватне
Децентралізоване Квазі-децентралізоване Централізоване

Вартість навчання Помірна Помірна Висока Різноманітна Помірна Помірна чи
висока

Джерело фінансування Місцева влада Державна влада Плата за освіту
Місцеві податки Держава Державна

Як випливає з таблиці, перша і найважливіша відмінність цих шести
моделей полягає в ідеалі випускника системи освіти, у вимогах до цілі
діяльності навчально-виховних закладів. Наприклад, якщо в усі часи
німецькі школи понад усе цінували порядок і слухняність, то система
освіти у Франції з моменту Великої революції базувалася на принципі
меритократизму – кожен повинен отримувати лишень те, чого він заслуговує
за особисті здібності і досягнення.

Повна протилежність – буденне життя японських школярів, більшість яких
майже до самого кінця ХХ ст. працювала принаймні удвічі інтенсивніше за
американців: вранці – в державній школі, а надвечір – у репетиторів.

Освіта країн Європи має різний рівень вимог до учнів та оціночних
орієнтирів, проте всюди вона спрямована на виховання високоосвічених
громадян своєї держави, майбутніх професіоналів своєї справи.

Розділ ІІ Освіта України в ХХІ столітті

2. а) Я знаю середню школу України понад 40 років. Питання полягає не в
тому, щоб дати ту чи іншу оцінку школі, а в іншому: чи виконує вона свої
соціальні функції відповідно до потреб ХХІ століття?

Вивчаючи історію школи, я знайомився з багатьма педагогічними системами
і передовим досвідом прекрасних шкіл. Школа стала закладом, який дає в
основному знання. Що тут поганого, адже знання – сила! На перший погляд,
тут немає ніякої суперечності, якщо не апелювати проблему, які знання,
для кого і для чого їх давати. І тут педагоги зіткнулися з проблемою
надмірного інформаційного перенасичення. Проте відомо, що охопити все
неможливо і не потрібно. Основи наук, які викладають у школі, виявилися
затеоретизованими. А науково-технічний прогрес додає нові знання,
причому, дуже стрімко. Міняються технології, їх використання і
впровадження. Діти в школі і вдома навчаються багато годин. Це призвело
до підриву здоров’я більшості учнів, про що говорять статистичні дані, в
тому числі й Міністерство освіти і науки України.

Знання можна давати по-різному. Можна словом, що й робить переважно
сучасна школа, можна наочно і в процесі різноманітної діяльності, але
для цього не вистачає засобів і більшість учителів не готові. Тому й
була відкинута концепція “трудової політехнічної школи”, яка
зароджувалась в радянський період. Як вирішувати цю проблему? І тут
накопичилися великі проблеми у зв’язку із зміною політичної системи й
ідеології.

Треба мати на увазі інерційні процеси, які історично склалися. Адже
основні документи про школу, що визначили її базу були прийняті у 30-ті
роки. В цьому вигляді вона залишилась і на сьогодні. По суті, м маємо
модель школи, яка створена за часів Сталіна, і мало що змінили в
структурі цієї школи. Як і раніше, основним місцем навчання є клас. Це
стало так звично, що ніхто й не замислюється, що могло бути й інакше.

Та, може, й повинно бути інакше, якщо задуматись про основи розвитку
людини у сучасних умовах. Яким він має бути?

Наші дослідження показують, що це має бути розвиток людини як
цілісності, що означає її фізичний, духовний і соціальний розвиток. Якщо
ми покладемо в основу школи цю триєдність, то побачимо нові вектори в
розвитку школи. Потрібно забезпечити фізичний розвиток школярів. І тому
треба ввести більше годин фізкультури. Для цього потрібні база,
спорядження, викладачі. Це важко. Проте цим треба займатися, бо здоров’я
– основа життя.

Духовний розвиток повинен поєднувати як загальноосвітню підготовку, так
формування інтересу до конкретної сфери діяльності. Це вимагає
перебудови змісту освіти, яка повинна вчити мислити і діяти творчо в
нових умовах, що постійно змінюють дійсність. Для цього і потрібно
робити варіантно-формуючою як образне, так і абстрактно-теоретичне
мислення. Має бути введений вільний вибір предметів. А головне, треба
створити умови для формування потреб поглиблених уявлень. Адже меж
пізнанню немає. Але це повинно бути справою не всіх, а тільки тих, хто
має здібності до цього. Хто ж не має здібностей до науки, повинен
оволодіти різноманітними життєвими навичками.

Соціальний розвиток має формувати громадянина країни, що бажає і вміє
формувати демократичну, правову державу. Для цього необхідно
організувати різну соціальну діяльність. Саме цим шляхом йшли класики
української школи А.С.Макаренко, В.О.Сухомлинський. Саме цю ідею
відстоював О.А.Захаренко, що передчасно пішов з життя.

Наше дослідження показало, що перспективним напрямом створення школи
ХХІ сторіччя є поліцентр, у якому була б збалансована
навчально-пізнавальна діяльність із іншими видами діяльності і
спілкування.

Я глибоко переконаний, що школа ХХІ століття – це школа цілісного
розвитку людини, школа, в якій словом, ділом і фізичними вправами буде
розвиватися повноцінна людина, духовно, фізично і соціально готова до
змін. Для цього не потрібно нічого руйнувати, а тільки добудувати
різноманітні центри для заняття спортом і технічною творчістю,
естетичною і екологічною діяльністю, соціальними видами діяльності тощо.

Школа – дзеркало суспільства, важливий соціальний інститут. Його можна
і потрібно реформувати разом із поступальним розвитком суспільства.
Школу ХХІ століття буде створено, з опорою як на вітчизняний, так і на
світовий досвід, і в цьому своє місце займає полі центризм, ідея якого
народжена в Україні і виникла в процесі як практичної, так і теоретичної
діяльності автора в педагогіці ось уже протягом 30 років.

[Борис Наумов

Канд. пед. наук, доцент ХДПУ

ім. Г.Сковороди, член-кореспондент

Академії педагогічних і соціальних

Наук України ]

б) Україна вступила в новий етап – етап конструктивних реформ,
поглибленої практичної роботи. Відчутним є вплив залишкових явищ старої
системи соціальної організації та господарювання, що безумовно
відбивається й на стані освіти. Україна володіє розвинутою і
розгалуженою системою освіти. Сьогодні – це 23 тисячі дошкільних
закладів, у яких виховується 1,9 млн. дітей, 22,5 тис шкіл, де
навчається близько 7 млн. учнів. Система ПТУ налічує 1147 закладів з
півмільйонним контингентом. Вища освіта – це 974 державні навчальні
заклади, у яких навчається 1,5 млн. студентів, а також 129 закладів
інших форм власності. В освіті працюють майже мільйон педагогічних
працівників.

Як відомо, Верховною Радою України прийнято Закон “Про освіту”, який
відповідає нормам цивілізованих країн. Разом з провідними Указами
Президента України, постановами Кабінету Міністрів України і рядом
галузевих положень це стало завершенням основного етапу формування
нормативно-правової бази управління освітньою галуззю.

Спільною працею науковців, теоретиків і практиків визначено
методологічне підґрунтя освіти: прийнято колегією Міністерства освіти
України і доведено на місця Концепції гуманітарної освіти та виховання,
позашкільної освіти, навчання і виховання дітей з психофізичними вадами.

В Україні забезпечуються права на освіту громадян інших
національностей: працює 176 шкіл з румунською, угорською, польською та
іншими мовами. Належна організація навчально-виховного процесу є
визначальною умовою реалізації права громадян на освіту. В основі цього
процесу лежить зміст освіти, що нині активно реформується: розроблено
проекти державних стандартів, створюються альтернативні підручники,
розпочато підготовку комп’ютерних підручників. Налагоджено видання 11
нових фахових журналів, збережено всі форми підтримки обдарованих дітей.
Оперативно здійснюється організаційно-методичне забезпечення вивчення в
навчальних закладах усіх типів Конституції України.

Попри матеріальні і організаційні труднощі система освіти утримує
високі якісні характеристики. Отож цілком зрозумілою є увага
міністерства до формування системи контролю за якістю освіти. Важлива
роль тут належить Державній акредитацій ній комісії, з початком роботи
якої в Україні створена система державно-громадської експертизи якості
освітніх послуг.

Водночас ведеться серйозна робота щодо залучення позабюджетних коштів.
Розширюється міжнародне співробітництво в галузі освіти і науки.
Підтвердженням цього є укладення угод з 40 країнами, 610 зарубіжними
партнерами. Завдяки цьому залучаються додаткові кошти.

Як структура динамічна, освіта розвивається, досягаючи результатів як
позитивних, так і негативних. Отож ситуація і нині залишається складною.
Виявляється це насамперед в тому, що можливості здобуття повноцінної
освіти для різних прошарків населення і в різних регіонах все більше
ускладнюється. Економічні негаразди втягують в екстремальні умови
існування дедалі ширші верстви населення. Нині в Україні функціонує 682
заклади освіти, які охоплюють понад 138 тис учнів, кожен 9 з яких –
сирота або залишився без піклування батьків.

На жаль, дедалі виразнішою стає диференціація регіонів за рівнем
економічного забезпечення освітніх потреб. Це створює для дітей
неоднакові умови одержання обов’язкової середньої освіти, а для
педагогів нерівні умови праці і матеріальних винагород. У зв’язку з цим
проблема соціального захисту дитинства, подолання дитячої бездіяльності,
зайнятості молоді, її життєвих перспектив стає не лише освітянською, а й
загальнодержавною.

З метою подальшого нормального функціонування закладів освіти доцільно:

формуючи місцеві бюджети, передбачати необхідне централізоване
фінансування в межах області заробітної плати для забезпечення
одночасних виплат освітянам в усіх районах області;

гарантувати права закладів освіти, передбачені законодавчими актами,
стосовно фінансово-господарської діяльності з метою збільшення
надходжень позабюджетних коштів.

Спільно з міністерством Фінансів та міністерством освіти здійснити
невідкладні заходи щодо заощадження коштів та структурного реформування
освіти. Як показує досвід країн великої сімки, система підвищення
кваліфікації – дуже важлива ланка кадрового супроводження економіки, що
постійно розвивається.

Зміна політичного статусу України виявила радикальні структурні
диспропорції між системою вищої і професійно-технічної освіти та
проблемами суспільства. Система вищої освіти була зорієнтована переважно
на підготовку фахівців інженерних, природничих спеціальностей (близько
56%), тоді як у США – 17%, Франції – 19%.

Підготовка робітничих кадрів спрямовувалась переважно на задоволення
потреб військово-промислового комплексу, суспільного господарства. Вузи
концентрувались в регіонах з високорозвиненою промисловістю. Такі
диспропорції призвели до того, що 40% випускників не знаходять роботи за
фахом. Шкодить справі відомча розпорошеність закладів вищої освіти. Нині
вони підпорядковані 30 міністерствам і відомствам, хоч і фінансуються з
державного бюджету.

В Україні є можливість для розвитку таких технологій навчання. Нині з
22,4 тис шкіл України комп’ютери мають лише 5,5 тис., отож необхідно
повернутися до виправданого часом механізму інформатизації закладів
через Міністерство освіти.

Надзвичайно важливим є те, що все менше керівників різних галузей
виробництва, окремих установ і підприємств розглядають освіту як
продуктивний чинник розвитку суспільства. Знижується колись досить
високий рівень інтеграційних зв’язків з науковими і виробничими
установами інших галузей.

Таким чином, держава вже не може за рахунок бюджету в попередніх
масштабах утримувати систему освіти. Ці проблеми вкрай загострили кризу
в освіті і спонукають до здійснення невідкладних заходів як оперативного
характеру, так і щодо поетапного структурного реформування системи
освіти.

Оперативні заходи пов’язувалися, насамперед, із скороченням поточних
видатків на освіту за умови збереження основних характеристик напрямків
її діяльності, залучення інших позабюджетних джерел фінансування. Ці
заходи не популярні, приймалися дуже важко, але з розумінням того, що не
здійснювати їх уже не можна, оскільки зволікання призвело б до порушення
Закону “Про бюджет” і ще б більше зросла заборгованість і затримки з
виплатам зарплат.

Освіта – складна, багатогалузева система. І при всій подібності проблем,
що постають перед окремими ланками, кожна має свої, притаманні лише їй.
Проте головна її мета – забезпечити сучасні вимоги суспільства щодо
підготовки та перепідготовки кадрів за наявних бюджетних коштів,
водночас зберігаючи основні якісні характеристики системи освіти на
рівні цивілізованих країн. Що для цього потрібно?

Не допустити кількості студентських та учнівських місць. Забезпечити
дотримання стандартів якості в усіх ланках освіти та їх відповідність
цивілізованим країнам світу. Це вимоги до змісту та строків навчання, щ
прийнято вважати інтегрованим показником освіченої нації. Не допустити
розвалу визнаних у світі університетських, природничих, інженерних,
гуманітарних, наукових та педагогічних шкіл.

Цьому сприятимуть удосконалення мережі закладів освіти, вдосконалення
структури підготовки фахівців у державі, перегляд напрямів та
спеціальностей, рівнів освітньо-професійних програм, а також
встановлення чітких принципів формування держзамовлення на підготовку
фахівців та її фінансування, посилення відповідальності за виконання
взаємних зобов’язань замовника і виконавця.

Структурне реформування освіти має ґрунтуватися на
державно-регіональному підході, що означає визначення на першому етапі
потрібної мережі закладів освіти і структури підготовки фахівців на
регіональному рівні з наступним порівнянням цих пропозицій з відповідним
потребами держави в цілому. Баланс регіональних і державних потреб має
визначити мережу і структуру підготовки.

Що стосується вдосконалення мережі закладів освіти, то певною мірою для
середньої та загальноосвітньої школи ця проблема вирішена. У руслі
реформування освіти необхідно упорядкувати мережу професійно-технічних
навчальних закладів та професійно-кваліфіковану структуру підготовки
робітничих кадрів з урахуванням пропозицій регіонів. У зв’язку з цим
необхідно здійснити укрупнення навчальних закладів шляхом об’єднання та
спеціалізації. Здійснення цих заходів здешевить витрати держави на
професійно-технічну освіту.

Потребує упорядкування структура підготовки кадрів. З цією метою слід
розробити кваліфікаційні характеристики для всіх рівнів підготовки
фахівців, як того вимагає Закон “ Про освіту”. Одночасно мають
розроблятися освітньо-професійні програми підготовки молодшого
спеціаліста, спеціаліста і магістра, які слід узгодити з програмами
середньої загальноосвітньої школи та підготовки бакалаврів.

Сьогодні не існує обґрунтованої відповіді на питання, спеціалістів яких
професій і в яких обсягах слід готувати і фінансувати на державному
рівні. Об’єктивно це зумовлено відсутністю інформації від галузей та
місцевих органів влади про реальні потреби у фахівцях та кінцеві
результати працевлаштування випускників за одержаним фахом. Цілком
очевидною є потреба по-новому підходити до формування державного
замовлення у справі підготовки фахівців.

Водночас треба чітко визначити, кому надавати перевагу щодо фінансування
з державного бюджету. Це, очевидно, має бути підготовка спеціалістів для
державних установ згідно з їх замовленням та обов’язковим розподілом
відповідно до Указу Президента України “про вдосконалення
працевлаштування випускників”, а також з фундаментальних цінностей, що
мають важливе значення для реалізації державних програм.

Для збереження наукових та педагогічних шкіл за напрямами, в яких
сьогодні немає великої потреби у фахівцях, надавати держзамовлення у
незначних обсягах лише базовим вищим навчальним закладам.

На перехідний період доцільно надавати вузу право самостійно
перерозподіляти ліцензовані обсяги між спеціальностями, щоб у такий
спосіб збільшити додатковий прийом на навчання за кошти юридичних і
фізичний осіб.

Життя наше надзвичайно динамічне і швидкоплинне. Отож зволікати з
проведенням реформ ніяк не можна. Цілком очевидно, що без системного,
випереджуючого управління не можна володіти ситуацією, забезпечувати
цілеспрямованість та інтегрованість освітніх процесів. Найважливішим
стає уміння керувати освітою в нестабільній ситуації, забезпечення умов
для виживання і стабілізації, розвитку і саморозвитку кожної ланки
освіти, вихід на багаторівневі зв’язки, вигідне партнерство.

Саме це, сподіваємось, забезпечить реальний пріоритет освіти ХХІ
століття в нашій державі.[ Михайло Згуровський, екс-міністр освіти
України]

в) Нині серед української педагогічної громадськості, на сторінках
педагогічної преси і навіть у керівних документах, що регламентують
розвиток освітніх процесів, усе частіше вживається теза про необхідність
запровадження компетентнісного підходу. Проте цей термін для нас новий і
невизначений. Поняття компетентнісної освіти, освітньої компетентності
прийшло до нас із зарубіжних країн. Там воно є широковживаним і
дослідженим. Поки що в Україні недостатньо представлені оригінальні чи
перекладні праці, присвячені цій проблемі. Тож перед тим, як вести мову
про “запровадження підходу у практику навчання в національній школі”,
потрібно розібратися у сутності вихідних понять і положень такого
підходу.

Уже всередині ХХ століття у розвитку освіти багатьох країн виявились
два важливих чинники, що ніяк не вписувались в традиційні системи.
По-перше, школа почала катастрофічно відставати від темпів розвитку й
оновлення знань. По-друге, у зв’язку із соціокультурними зрушеннями ХХ
століття освіта стала масовою, розрахованою “на всіх”. Відтоді ці
чинники обумовили чимало спроб реформування і якісних зрушень в освітніх
системах різних країн світу.

Сьогодні розвиток суспільства і цивілізації висуває перед освітою
принципово нові завдання. На початку ХХІ століття почалися докорінні
зміни у парадигмі і методології освіти, передумови й окремі елементи
яких складалися протягом усього ХХ століття. Колишня парадигма, що
відбивала інтереси і сутність індустріального суспільства,
детермінованого пізнання й однозначності оцінок, поступово замінюється
методологією інформаційного суспільства, плюралістичного пізнання та
імовірності оцінки.

Ознаками революції в світі, що відбувається на зламі століть, є
сукупність якісних зрушень (інколи навіть стрибків). Це насамперед
перехід від масової підготовки фахівців різних галузей до підготовки їх
малими групами чи навіть “поосібно”. При цьому найважливішою
властивістю, що набуває освіта, стає гнучкість, здатність до
перелаштування. Це також перехід від засвоєння інформації щодо
формування якостей, необхідних для творчої діяльності і постійного
засвоєння нової інформації. Основним орієнтиром освіти є формування
творчо мислячої особистості, здатної само розвиватися.

Спрямованість системи освіти на переважне засвоєння системи знань, яка
була традиційною й виправданою ще кілька десятиліть тому, вже не
відповідає сучасному соціальному замовленню, яке вимагає виховання
самостійних, ініціативних і відповідальних членів суспільства, здатних
ефективно взаємодіяти у розв’язанні соціальних, виробничих та
економічних завдань. Вирішення цих завдань потребує істотного посилення
самостійної і продуктивної діяльності школярів, розвитку їхніх
особистісних якостей, умінь самостійно здобувати нові знання і
розв’язувати проблеми, орієнтуватися у житті суспільства.

Важливість знань, умінь, інтелектуального і духовного розвитку
особистості і суспільства в цілому нині розуміють майже всі. Зрештою
добре освічені, висококваліфіковані громадяни є ознакою прогресу
будь-якої держави ХХІ ст., коли світ є таким складним, суперечливим і
конфліктним.

Сьогодні у світі існує три підходи (моделі), на основі яких можна
аналізувати і розбудовувати освітній процес у сучасній школі.

1) Підхід з точки зору змісту. Тут головним є те, “що викладається учням
у школі”. Навчальний план, програми відображають можливості учня, які
можуть бути реалізовані на уроках і в позаурочний час.

2) Підхід з точки зору процесу навчання. У цьому випадку головними
питаннями стають: що відбувається під час навчання? Як учні навчаються?
Що насправді вони засвоюють з того, що викладається? Аналізові
підлягають “реальні” явища і процеси, що відбуваються в класі, на уроці
та в позаурочний час.

3) Підхід з точки зору результатів. Тут аналізові піддається цілий набір
компетентностей (знань, умінь, навичок, ставлень та ін.), котрими
оволоділи учні, які закінчують школу.

Ще кілька років тому найбільш розвинуті країни (Велика Британія, Канада,
Нова Зеландія, деякі країни східної Європи: Угорщина, Румунія, Молдова,
Латвія та ін.) розпочали ґрунтовну дискусію, яку було продовжено на
міжнародному рівні, навколо того, як озброїти людину необхідними
вміннями та знаннями для забезпечення її гармонійної взаємодії з
технологічним суспільством, що швидко розвивається. Як показує аналіз
досвіду цих та інших країн, одним із шляхів оновлення змісту освіти і
технологій навчання, узгодження їх з сучасними потребами, інтеграції до
світового освітнього простору є орієнтація навчальних програм на
компетентнісний підхід та створення ефективних механізмів його
запровадження.

Знання, вміння та навички, котрі молодь сьогодні набуває в процесі
навчання в школі, безперечно, є дуже важливими. Однак, поряд із цим,
актуальності набуває поняття компетентності учня, набуття ним набору
компетентностей, що на думку багатьох зарубіжних експертів, визначається
багатьма чинниками.

Економічні, соціальні та інші чинники розвитку цивілізації викликали
посилення зацікавленості суспільства в результатах освіти і призвели до
появи поряд із традиційними (кількість років навчання, отримання певного
ступеня освіти тощо) нових, більш важливих і реальних індикаторів цих
результатів.

Саме компетентності є тими індикаторами, які дають змогу визначити
готовність учня, випускника до життя, його подальшого особистого
розвитку й активної участі в житті суспільства. Саме розвиток в
особистості життєво важливих компетентностей, може дати людині
можливості орієнтуватись у сучасному суспільстві, інформаційному
просторі.

Компетентнісно орієнтований підхід до формування змісту освіти став
новим концептуальним орієнтиром шкіл зарубіжжя. Він продовжує безліч
дискусій як на міжнародному, так і на національному рівні різних країн.
Учені європейських країн вважають, що набуття молоддю знань спрямоване
на їх трансформацію в компетентності, сприяє інтелектуальному і
культурному розвитку особистості, формуванню в неї здатності швидко
реагувати на запити часу. Саме тому важливим є усвідомлення поняття
компетентності, розуміння яких саме компетентностей необхідно навчати і
як, що має бути результатом навчання.

Результат багаторічної роботи експертів країн Європейського Союзу в
цьому напрямі свідчать, що: для будь-якої країни корисно порівняти
міжнародний і національний досвід як розвитку освітньої системи в
цілому, так і можливостей для запровадження компетентнісного підходу
зокрема; повне копіювання будь-яких освітніх моделей і феноменів інших
країн є непродуктивним; національні моделі освіти мають розбудуватись,
виходячи з національних потреб і особливостей.

Спробуємо з’ясувати яким є стан розробленості цього підходу на
міжнародному рівні і якими є певні національні його трансформації. Саме
поняття “компетентнісна освіта” виникло у США в процесі вивчення досвіду
роботи видатних учителів. Засноване на кращому практичному досвіді, воно
стало результатом численних спроб проаналізувати його та підвести певну
теоретичну, концептуальну основу. Наприклад, ось що пише з цього приводу
дослідник Д.Рамен: “Незвичайною у цьому підході була спрямованість
турботи і зусиль викладача. На відміну від більшості своїх колег,
вчителька, яка працювала в цьому класі, не була надмірно стурбована
виконанням програми. Замість цього її увагу було зосереджено на
компетентностях, що учні могли набути, виконуючи ту чи іншу роботу. Ці
компетентності носили стандартні шкільні навички: читання, письмо,
орфографію та лічбу. Проте вони включали також пошук інформації,
необхідної для досягнення мети (таку інформацію треба частіше здобувати
в процесі безпосереднього спостереження чи спілкування з людьми, аніж
шляхом читання книжок), винахідливість, уміння переконувати, керувати,
лідерство та ін” [1, c.16]

Уже тоді, наприкінці 80-х – на початку 90-х років було здійснено спробу
визначення компетентності як певного освітнього результату. Нині,
незважаючи на деякі розбіжності у підходах, фахівці США визначають три
основні компоненти в компетентнісній освіті: це формування знань, умінь
і цінностей особистості.

Діяльність людини, зокрема засвоєння нею будь-яких знань, умінь і
навичок, складається з конкретних дій, операцій. Виконуючи ці дії,
розмірковуючи над їх виконанням, усвідомлюючи потребу в них та оцінюючи
їх важливість для себе або для суспільства, людина тим самим розвиває у
себе у тій чи іншій сфері життя. Якщо сфера життя, в якій людина
відчуває себе здатною до ефективного функціонування є достатньо широкою,
то йдеться про так звані “ключові” чи життєві компетентності. Якщо ж
компетентність поширюється на вужчу сферу, наприклад, у рамках певної
наукової дисципліни, то можна говорити про предметну чи галузеву
компетентність.

Таким чином, під компетентністю людини педагоги розуміють спеціальним
шляхом структуровані набори знань, умінь, навичок і ставлень, що
набуваються у процесі навчання. Вони дають змогу людині визначити, тобто
ідентифікувати і розв’язувати шляхом незалежно від контексту проблеми,
що є характерними для певної сфери діяльності.

Сформовані компетентності людина використовує у різних соціальних та
інших контекстах залежно від умов та потреб щодо здійснення різних видів
діяльності. Компетентна людина застосовує ті стратегії, які здаються їй
найприйнятнішими для виконання окремих завдань. Отже, компетентність –
це результативно-діяльнісна характеристика освіти. Нижній поріг, рівень
компетентності – це рівень діяльності, необхідний і достатній для
мінімальної успішності в одержанні результату.

Розуміння компетентності як робочого поняття ускладнюється тим, що
суспільство й економіка не хочуть говорити мовою дефініцій освіти, а
педагогічна наука не готова запропонувати понятійного тлумачення ще не
осмисленого нею результату освіти. Вона виникла з потреби в адаптації
людини до занадто мінливих умов існування.

Категорія компетентності є наслідком нової економіки і нового підходу до
людських ресурсів і свідченням того, що суспільство визнає важливість
людського і соціального факторів як неодмінну умову функціонування
економіки.

На думку експертів, створення освітньою системою країни умов для набуття
населенням необхідних компетентностей протягом усього життя сприятиме
продуктивності та конкурентноспроможності людей на ринку праці і освіти.
Сьогодні у багатьох країнах Європи у зміст освіти внесено зміни,
спрямовані на створення підґрунтя для того, щоб основні результати
навчання базувались на досягненні учнями необхідних компетентностей.
Ключова компетентність сприяє досягненню успіхів у життя, розвитку
якості суспільних інститутів, відповідає різним сферам суспільного
життя.

Готовність українських педагогів до запровадження компетент-

нісного підходу у систему освіти є не тільки декларованою – у проекті
державного стандарту основної школи вже зроблені перші кроки до його
впровадження, а педагогічна громадськість залучена до обговорення
поняття ключових компетентностей та механізмів впровадження їх у освіту.

Більшість українських педагогів погодилась з трактуванням основних
понять цього підходу, визначивши, що під терміном “компетенція”
розуміється передусім коло повноважень якої-небудь організації, установи
або особи. У межах своєї компетенції особа може бути компетентною або
некомпетентною у деяких питаннях, тобто мати компетентність у певній
сфері діяльності. Оскільки йдеться про процес навчання і розвитку
особистості, що відбувається у сфері освіти, то одним із результатів
освіти й буде набуття людиною набору компетентностей, що й є необхідним
для діяльності у різних сферах суспільного життя.

Під поняттям компетентнісний підхід розуміється спрямованість освітнього
процесу на формування і розвиток ключових і предметних компетентностей
особистості. Результатом такого процесу буде формування загальної
компетентності людини.

Компетентнісний підхід в освіті пов’язаний з особистісно орієнтованим і
діяльнісним підходами до навчання, оскільки стосується особистості учня
і може бути реалізований і перевірений тільки в процесі виконання
конкретним учнем певного комплексу дій. Він потребує трансформації
змісту освіти, перетворення його з моделі, яка існує об’єктивно для
“всіх” учнів, у суб’єктивні надбання окремого учня, які можна оцінити.

Ключова компетентність, на думку українських педагогів, є об’єктивною
категорією, яка фіксує суспільно визнаний комплекс знань, умінь, навичок
певного рівня, що можуть бути застосовані у різних сферах діяльності
людини. Вона може бути визначена як здатність людини здійснювати складні
поліфункціональні, поліпредметні, культуродоцільні види діяльності,
ефективно розв’язуючи відповідні проблеми. Кожна з таких компетентностей
передбачає засвоєння учнем не окремих, не пов’язаних один з одним
елементів знань і умінь, а оволодіння комплексною процедурою, в якій для
кожного виділеного напряму її набуття є відповідна сукупність освітніх
компонентів, що мають особистісно-діяльнісний характер.

Отже, основні ознаки життєвих (ключових) компетенцій такі:

1) поліфункціональність (допомагають розв’язати різноманітні проблеми у
різних сферах особистого й суспільного життя);

2) надпредметність і міждисциплінарність (можуть бути засвоєні не тільки
в школі, а й на роботі, в сім’ї, у політичній сфері);

3) багатомірність (включають знання, розумові процеси, інтелектуальні,
навчальні та практичні уміння, творчі відкриття, стратегії, технології,
процедури, емоції, оцінки та ін.);

4) ті, що забезпечують широку сферу розвитку особистості: її логічного,
творчого та критичного мислення, саморефлексії, самовизначення,
самооцінки, самовиховання та ін.

Щодо переліку ключових компетентностей, адекватних ключових
компетентностей, адекватних освітнім традиціям і соціокультурному
контексту сучасного українського суспільства, то очевидно, що найбільш
прийнятним для нас є принцип їх відбору відповідно до сфер суспільного
життя, в яких сьогодні відбувається самореалізація особистості та
здійснюється її діяльність. Нині активно обговорюється перелік таких
компетентностей та їх структура – перелік напрямів їх набуття учнями,
формування в учнів здатності до здійснення такого виду діяльності. Цей
перелік буде базовим, мінімально необхідним з точки зору досягнення
успішної само актуалізації особистості у названій сфері суспільного
життя. Комплекс цих напрямків і зможе забезпечити певний рівень
оволодіння компетентністю.

Визначаючи перспективи, зауважимо, що назріла потреба запровадження
компетентнісного підходу в сучасній освіті підсилює актуальність
подальших теоретичних розробок проблеми компетентностей у рамках
освітніх галузей і предметів і будь-які спроби реалізації цього підходу
в практиці навчання. [Олена Пометун, доктор педагогічних наук,
професор, завідувач лабораторії суспільствознавчої освіти інституту
педагогіки АПН України]

г) У ХХІ столітті освіта постала перед рядом викликів.

Перший. Необхідність забезпечити високу функціональність людини в
умовах, коли ідеї, знання і технології змінюються набагато швидше, ніж
покоління людей, а крім того, віднайти раціональні схеми співвідношення
між лавиноподібним розвитком знань, високих технологій та людською
здатністю їх творчо засвоїти.

Другий. Забезпечити оптимальний баланс між локальним та глобальним, з
тим, що людина, формуючись як патріот своєї країни, усвідомлювала реалії
глобалізованого світу, була здатна жити і діяти в ньому, нести
відповідальність за нього, бути, по суті, не тільки громадянином своєї
країни, а й громадянином світу.

Третій. Сформувати на суспільному та індивідуальному рівнях розуміння
людини як найвищої цінності, її права стати і лишатися самою собою
відповідно до природних здібностей, бо лише це й може забезпечити
високий демократизм суспільства.

Четвертий. Виробити у людини здатність до свідомого й ефективного
функціонування в умовах небувалого ускладнення відносин у
глобалізованому інформаційному суспільстві, зрослої комунікативності
життя та інформаційної насиченості середовища життєдіяльності.

П’ятий. Звести до мінімуму асиметрію між матеріальністю і духовністю,
культивувати у кожної особистості піднесеність думки та духу відповідно
до національних традицій та переконань, формувати конструктивізм як
основу життєвої позиції, утверджувати культуру толерантності.

Ці та інші вимоги зумовлюють необхідність переглянути ряд звичних
упродовж десятиріч і сторіч характеристик, усталених норм освітньої
діяльності, що можна зробити в процесі модернізації освіти відповідно до
Національної доктрини розвитку освіти.

Перше. Потребує зміни сам зміст навчання. Слід чіткіше та одно значніше
визначити обсяг фундаментальних знань у різних сферах вивчення людини і
світу. Звільнити їх від надмірної інформації, що має виконувати роль
ілюстративного супроводу пізнавального процесу. Виходячи з людино
центристських тенденцій, слід, не обмежувати можливості пізнання природи
та світу, надати більше простору для пізнання людини, її індивідуального
самопізнання. Необхідно також відпрацювати механізм систематичного
оновлення змісту навчання, що має відображати все багатство раціональних
знань людства, у тому числі і в духовній сфері. І, безумовно, дедалі
актуальнішим стає завдання забезпечити цілісне бачення дитиною
навколишнього світу через систему окремих предметів та органічне
включення в нього загальнолюдського, зокрема власної діяльності.

Друге. Потребує корекції спрямованість навчального процесу. Традиційно
він передбачав засвоєння дошкільником певної суми знань, умінь та
здатність відтворити їх під час контролю. Робота конкретного педагога
оцінювалася, та часто й сьогодні поціновується, лише за сумою знань,
засвоєних його підопічними.

Але ж неможливо навчити людину на все життя. Рано чи пізно вона
втратить конкурентоспроможність, стане функціонально недієздатною, якщо
не поновлюватиме свої знання. Отже, в дитини має бути вироблено
розуміння необхідності та вміння навчитися упродовж життя. Це і є однією
з найважливіших поряд із засвоєнням базових знань функцією навчального
процесу.

Третє. В інформаційному суспільстві знання є безпосередньою
продуктивною силою. І це, відповідно, вимагає від суспільства в цілому,
а також від окремої людини вміння застосовувати все нові і нові знання,
набуті впродовж життя, у власній практичній діяльності. Тобто, освітній
процес від дитсадка до вищого навчального закладу має допомогти кожному
набути важливих компетенцій через застосування знань. Для цього
необхідний перехід від кваліфікації до компетенції, яка дає змогу
знаходити рішення в будь-яких професійних та життєвих ситуаціях, що
уможливлює діяльність освіченої особистості незалежно від локального чи
глобального ринку праці.

Володіння технологією прийняття рішень гарантує людині свободу вибору,
здатність адаптуватися в умовах постійних змін.

Четверте. Утвердження особистісно орієнтованої педагогічної системи, що
могла б реалізувати принцип дитиноцентризму в навчально-виховному
процесі, починаючи з дошкільного закладу, як відображення
людиноцентриської тенденції у розвитку сучасного світу. Це завдання
особливо актуальне для України, де упродовж цілої епохи пошанування
особистості, культивування її свободи, м’яко кажучи, не було сильною
стороною суспільства. Де індивідуалізація особистості, неможливість
самореалізації в різних сферах суспільного життя призвели зрештою до
краху суспільства тоталітаристського колективізму як одного з типів
псевдоколективізму. Але крах певного типу суспільних відносин і навіть
світової наддержави не супроводжувався автоматично зміною самої людини.

Безумовно, школа освіта в цілому не могла не сприймати, не
культивувати тоталітаристські, а пізніше авторитарні відносини, і не
могла продукувати громадян для такого суспільства. Як не прикро це
визнавати, але авторитаризм лишив глибокий слід і в сучасній вітчизняній
освіті.

Маємо якнайшвидше зробити все можливе, щоб замінити авторитарну
педагогіку на педагогіку толерантності, суб’єктивно-об’єктивні відносини
між педагогом і дитиною – на суб’єктивно-суб’єктивні, здійснити інші
демократичні перетворення з тим, щоб зі стін навчальних закладів
виходили самодостатні люди, підготовлені до свідомої та ефективної
життєдіяльності в різних сферах життя. Тільки так можна утвердити
стабільну демократію та громадянське суспільство у країні, адже лише
самодостатня особистість здатна брати на себе відповідальність і бути
ефективною у ринковій економіці.

Тільки за таких підходів зможемо забезпечити умови для повноцінного
розвитку особистості, формування в неї творчого критичного мислення.
Маємо наполегливо рухатися до великої мети – будувати всю справу
навчання і виховання кожної конкретної людини, починаючи з довкілля, на
основі її природних здібностей, а отже, визнати основними стимулами
навчання інтерес дитини, задоволення її потреби в пізнанні, самопізнанні
та розвиткові.

П’яте. Освіта має готувати людину, органічно адаптовану до життя у
світі багатоманітних зв’язків – від контактів із найближчим оточенням до
глобальних зв’язків. Тому так важливо навчати дітей змалку співіснувати
з іншими людьми та суспільними структурами, виробляти вміння регулювати
різні психологічні, соціальні, політичні, міжнаціональні конфлікти з
дотриманням вимог культури плюралізму думок. Людина ХХІ століття повинна
розуміти світоглядні принципи “Єдність в розмаїтті” та “Доповнення
замість протиставлення” і керуватися ними.

В умовах глобалізації не зменшується, не зникає, а навпаки –
аналізується завдання зміцнювати внутрінаціональні, громадянські
зв’язки, патріотичне єднання нації, народу, а отже – маємо виховувати
відповідні почуття у дитини вже змалечку, у дошкільному віці. Бо, як ми
зазначили, глобалізація – це не тільки тенденція до єдності світу, а й
загострення у цивілізованих рамках конкуренції між державами – націями.
І тільки згуртована, консолідована нація зможе найбільшою мірою
усвідомлювати власний національний інтерес і найбільш ефективно його
відстоювати у стосунках з іншими державами. А це означає – створити
найліпші умови для життя та розвитку громадян своєї держави.

Водночас дедалі очевиднішим стає, що держава матиме тим більший
успіх, чим більше її громадяни будуть здатні до контактів зі світом. Ось
чому так важливо спочатку в освіті, а потім і у суспільстві в цілому,
здійснити своєрідний “мовний прорив”. Це означає, з одного боку,
забезпечити знання усіма громадянами української мови як потужного
національнооб’єнавчого чинника, а з другого – забезпечити вільне
володіння кожним випускником навчального закладу однією чи кількома
іноземними мовами.

Саме з цією метою 1 вересня 2003 року в усіх школах України введено
вивчення першої іноземної мови з другого класу.

Шосте. Освіта має бути інноваційного характеру, а всі її суб’єкти –
від вихованця дошкільного закладу до студента – мають бути здатними до
інноваційного типу життя та життєдіяльності. Важливо усвідомити:
динамізм об’єктивно зумовлює змінність як надзвичайно важливу рису
способу життя людини ХХІ ст. Звідси, необхідність формувати особистість,
здатну сприймати зміни як природну норму, а застій, незмінність,
застиглість – як прикрий виняток.

У свою чергу, сприйняття повсякчасних змін неможливе без задоволення
певних освітніх потреб людини упродовж її життя. Звідси – практичне
завдання перед Україною, як і іншими країнами, – побудувати ефективну
систему неперервної освіти упродовж усього життя людини.

Освіта дорослих може здійснюватись як у діючих освітніх закладах, так
і шляхом надання освітніх послуг через дистанційну освіту, ЗМІ, особливо
телебачення, зусиллями громадських організацій. Можна з певністю
сказати, що “Людина розумна” в ХХІ сторіччі – це людина, котра постійно
навчається, пізнає. І ця думка має стати нормою життя. Міністерство
освіти та науки України завершує підготовку спеціального закону про
освіту дорослих.

Суспільство ХХІ сторіччя цілком слушно називають “суспільством
знань”, бо саме знання визначають і матеріальне і духовне життя.
Здобуття вищої освіти стає все більш обов’язковим етапом у розвитку
особистості. Держава, яка проводить таку освітню політику, створює цим
передумови для впровадження новітніх науково-інформаційних технологій.

Наша країна зробила в цьому напрямку значний крок вперед. Якщо в
Україні в 1986 р. було 176 студентів на 10 тис. населення, то нині –
330. Таку політику слід продовжувати, адже це створить кращі передумови
для інвестицій у нашу країну, робоча сила якої матиме високу
кваліфікацію та високий загальний розвиток.

Наша мета полягає в тому, щоб кожна молода людина, яка здатна і бажає
отримати високу фахову підготовку, могла б це зробити.

В сучасному світі життя не може бути успішним без масової
педагогічної культури, без педагогізації суспільства, надання сучасних
педагогічних знань батькам, усім дорослим. Адже ми не зможемо досягти
поставлених цілей в освіті, якщо дорослі не зрозуміють, що віками
пошановувана покірливість, слухняність дитини поряд з намаганням батьків
“виліпити” з дитини вимріяний образ без урахування її здібностей, стає
на заваді розкриттю дитиною власної сутності, формування її як
особистості, може призвести до трагедії зламаної долі.

Педагогізація суспільства – багатовимірний процес, важливі складові
якого – ліквідація педагогічно-психологічної неграмотності,
розповсюдження сучасних знань з природи, навчання та виховання дитини.
Але цього замало. Ми, дорослі, маємо завбачити педагогічні наслідки
кожної суспільно-політичної, соціально-економічної дії. І не допускати,
щоб результат копітких багатолітніх зусиль вихователя дошкільного
закладу, учителя, викладача щодо формування особистості, системи її
цінностей перекреслювалися антипедагогічними впливами поза освітою.

Нові завдання освіти у ХХІ столітті вимагають широкомасштабного
застосування інноваційних педагогічних технологій. Органічною стає
потреба у конституюванні множинності освітніх траєкторій, для яких
характерна варіативність методик, що аналізують розумову діяльність і
творчо організовують освітній простір. Найперспективнішою інноваційною
технологією вважають “кейс-стаді” – навчання з використанням конкретних
навчальних ситуацій, тренінгові технології – тренінг ділової
комунікації, особистісного розвитку, комунікативних умінь тощо.

При модернізації національної освіти нам треба враховувати
інтеграційні процеси в європейській і світовій освіті. Країни Європи
кілька років тому підписали Булонську конвенцію, яка передбачає
зближення їхніх освітніх систем. України рік тому приєдналась до цієї
конвенції. Ми маємо влитися в європейський освітній простір з тим, щоб
не залишитися поза Європою не тільки в освіті, а й у житті в цілому.

У зв’язку з цим маємо й по-сучасному ставитися до стандартів освіти,
до диференціації учасників навчального процесу за рівнем підготовки.
Традиційний підхід орієнтований на певну уніфікацію, усередненість
інтелекту, інноваційний – вимагає як урахування середнього рівня
інтелекту, так і поглиблення та розширення програми навчання для слабших
і більш здібних, а також створення індивідуальних програм підвищеного
рівня для особливо обдарованих.

Оскільки в контексті застосування нових технологій центром тяжіння
стає учень (студент), який активно вибудовує свій навчальний процес,
вибираючи основну траєкторію в освітньому середовищі, то важливою
функцією педагога є його вміння сприяти ефективному і творчому освоєнню
інформації, критичному її осмисленню. Наголосимо: навіть при
застосуванні найсучасніших комп’ютерних систем, високих
телекомунікаційних технологій, які поза будь-яким сумнівом стимулюють
динаміку та ефективність навчального процесу, ніщо і ніхто не спроможний
повністю витіснити й замінити мистецтво безпосередньо педагогічного
діалогу “Вчитель – Учень”. Тому в ХХІ столітті особливо важливою є
підготовка високопрофесійних педагогічних та науково-педагогічних
працівників, які відповідають інтеграційному критерію “педагогічна
майстерність + мистецтво комуні кування + нові технології”.

Висока культура комунікування вимагає розвитку та поглиблення
риторичного виміру в освіті. Мистецтво риторики, як показує міжнародний
освітній досвід, стає вкрай важливим складником навчального процесу.
Риторичні вміння немислимі без постійного плекання культури навчання.
Тим часом соціологічні опитування констатують тривожні симптоми: учні і
молодь сьогодні менше читають. Це – глобальна проблема, яку різні країни
розв’язують по-своєму на національному рівні. Тому всебічна підтримка
читання – стратегічно важливого елементу культури, інструменту
підвищення інтелектуального потенціалу нації, творчого розвитку
особистості та соціальної активності українського суспільства, – не лише
освітня, а й загальнодержавна проблема. На жаль, видавничі тиражі в
Україні останніми роками впали до катастрофічно низького рівня, особливо
це стосується дитячої літератури та літератури для молоді. Тому великі
надії пов’язуємо з нещодавно прийнятим Верховною Радою України законом,
що передбачає пільговий режим книговидання.

ХХІ століття вимагає, щоб Україна, як і кожна держава окремо, а також
і всі суспільства разом, створювала необхідні умови – інтелектуальні,
економічні, соціальні, політичні, моральні, – які б підвищували
педагогічну мотивацію і високо поціновували гідність педагога, науковця,
інтелектуала.

Ми маємо чітко усвідомлювати: освіта в ХХІ сторіччі – далеко не лише
навчання та виховання особистості. У добу глобалізації та високих
технологій освіта є чинником соціальної стабільності, економічного
добробуту країни, її конкурентноздатності та національної безпеки. Тому
освіту не можна і надалі стереотипно відносити до сфери відомчої та
галузевої політики, вона є загальнонаціональною, стратегічно важливою
проблемою. Тільки за такого підходу забезпечимо виконання проголошеного
Президентом України завдання: рівний доступ кожного громадянина до
якісної освіти. [Василь Кремень, екс-міністр освіти і науки країни,
Президент АПН України;/Дошкільне виховання, 2003, №1]

Висновки

Освіта ХХІ сторіччя – це складне і багатовимірне питання, якому слід
надати великого значення не тільки серед громадськості, але вона має
посісти вагоме місце у державній політиці, оскільки, дедалі очевиднішими
стають ті недоліки в українській освіті, які були створені ще за часів
Радянського Союзу.

Суспільство ХХІ сторіччя цілком слушно називають “суспільством знань”,
бо саме знання визначають і матеріальне і духовне життя. Здобуття вищої
освіти стає все більш обов’язковим етапом у розвитку особистості.
Держава, яка проводить таку освітню політику, створює цим передумови для
впровадження новітніх науково-інформаційних технологій.

ХХІ століття вимагає, щоб Україна, як і кожна держава окремо, а також і
всі суспільства разом, створювала необхідні умови – інтелектуальні,
економічні, соціальні, політичні, моральні, – які б підвищували
педагогічну мотивацію і високо поціновували гідність педагога, науковця,
інтелектуала.

Структурне реформування освіти має ґрунтуватися на
державно-регіональному підході, що означає визначення на першому етапі
потрібної мережі закладів освіти і структури підготовки фахівців на
регіональному рівні з наступним порівнянням цих пропозицій з відповідним
потребами держави в цілому. Баланс регіональних і державних потреб має
визначити мережу і структуру підготовки.

Що стосується вдосконалення мережі закладів освіти, то певною мірою для
середньої та загальноосвітньої школи ця проблема вирішена. У руслі
реформування освіти необхідно упорядкувати мережу професійно-технічних
навчальних закладів та професійно-кваліфіковану структуру підготовки
робітничих кадрів з урахуванням пропозицій регіонів. У зв’язку з цим
необхідно здійснити укрупнення навчальних закладів шляхом об’єднання та
спеціалізації. Здійснення цих заходів здешевить витрати держави на
професійно-технічну освіту.

Школа ХХІ століття – це школа цілісного розвитку людини, школа, в якій
словом, ділом і фізичними вправами буде розвиватися повноцінна людина,
духовно, фізично і соціально готова до змін. Для цього не потрібно
нічого руйнувати, а тільки добудувати різноманітні центри для заняття
спортом і технічною творчістю, естетичною і екологічною діяльністю,
соціальними видами діяльності тощо.

Освіта ХХІ століття – це освіта для людини. ЇЇ стрижень – розвиваюча,
культуротворча домінанта, виховання відповідальної особистості, яка
здатна до самоосвіти і саморозвитку, вміє критично мислити,
опрацьовувати різноманітну інформацію, використовувати набуті знання і
вміння для творчого розв’язання проблем, прагне змінити на краще своє
життя і життя своєї країни.

ХХІ ст. – це час переходу до високотехнологічного інформаційного
суспільства, у якому якість людського потенціалу, рівень освіченості і
культури всього населення набувають вирішального значення для
економічного і соціального поступу країни. Інтеграція і глобалізація
соціальних, економічних і культурних процесів, які відбуваються у світі,
перспективи розвитку української держави на найближчі два десятиліття
вимагають глибокого оновлення системи освіти, зумовлюють її
випереджувальний характер.

Окремої і найпильнішої уваги потребує питання національного виховання.
Наша освіта має бути гуманістичною і спрямованою на формування
конкретної людини – громадянина України, який би пишався тим, що живе у
незалежній, національній та високоосвіченій державі!

Перелік використаної літератури

1. Корсак К. “Від початкової до первинної освіти – століття розвитку”//
Початкова школа.-2002.- №2,- с.7-10

2. Порох Л. “Крок до інновацій: освіта – ХХІ”// рідна школа. – 2001.-
с.10-13

3. ХХІ століття –століття освіти, це широковідоме гасло ЮНЕСКО
пріоритетне в роботі АПН// Освіта України. –2001.- 28 березня. – с.5

4. Національна доктрина розвитку освіти у ХХІ столітті// Освіта України.
– 2001.- №1.- с.22-25

5. Фуллан Майкл “Проблема і потенціал освітніх змін”// Мандрівець. –
2001.- №1-2.- с.18-30

6. Леонід Мазур “Наукова картина світу стосовно національної освіти і
гуманізації соціуму”// Мандрівець. – квітень. –2001.

7. Кремень Василь “ Розвиток педагогічної освіти України та її
інтеграція в європейський освітній простір”// Освіта. – 2004.- 6 жовтня.
– с.2-5

8. Українська освіта ХХІ ст: завдання і проблеми: інтерв’ю з міністром
освіти і науки України Василем Кременем// Диво слово. – 2004.- №2.-
с.2-4

9. Волга Л. “Освіта і наука –пріоритет ХХІ століття”// Урядовий кур’єр.
– 2003. – 4 березня. – с.8

10.Корсак К. “Освіта від первинної до по життєвої: безплатна і
обов’язкова державна освіта”// Дзеркало тижня. – 2002.- 24 серпня. –
с.14

11. Філософія освіти ХХІ ст: проблеми і перспективи// Педагогічна
газета. – 2001.- №2.- с.4-5

12. Кузь В.Г. “Освіта і школа ХХІ ст”// Педагогіка і психологія. –
1999.- №1.- с.143-150

13. Шмуклер Ю. “Якість освіти – від чого вона залежить?”// Освіта
України. – 1999, 8 вересня. – с.10

14. Збережемо освіту – перепустку в ХХІ століття// Демократична Україна.
– 1997.- 2 вересня

15. Згуровський М. “Проблеми і перспективи/ освіта ХХІ сторіччя”// Рідна
школа. – 1997. – №3-4.- с.2-6

16. Європейський контекст// Шлях освіти. – №7. –2004.- с.14-18

17. Рамен Д. “Педагогическое тестирование: Проблемы, заблуждения,
перспективы: Пер, с англ. – М.:Когито-Центр,1999. – с.16

18. Ситуаційна методика навчання: теорія і практика. – К.: Центр
інновацій та розвитку,2001

19. Definition and Competencies. Theoretical and Conceptual Foundations.
Strategy Paper on Key Competencies. An Overarching Frame of Reference
for an Assessment and Research Program – OECD

20.Краевский В.В., Хутоской А.В “ Предметное и общепредметное в
образовательных стандартах// Педагогика. – 2003. – №3. – с.3-10.

PAGE

PAGE 30

Компетентність, орієнтована на потреби

Наприклад, здатність до співпраці

Внутрішня структура компетентності

Знання

Пізнавальні уміння і навички

Практичні уміння і навички

Ставлення

Емоції

Цінності та етичні норми

Співробітництво

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020