контрольна робота
на тему:
Діяльність, як чинник розвитку особистості, шляхи підвищення
ефективності процесу виховання
Діяльність як чинник розвитку особистості
Анатомо-фізіологічний, психічний і соціальний розвиток особистості
здійснюється в діяльності.
Діяльність — спосіб буття людини у світі, її здатність вносити в
дійсність зміни.
Основними компонентами діяльності є:
1) суб’єкт з його потребами;
2) мета, відповідно до якої предмет перетворюється на об’єкт, на який
спрямовано діяльність;
3) засіб реалізації мети;
4) результат діяльності.
У роки навчання школяр бере участь в ігровій, навчальній, трудовій,
художній, спортивній та громадській діяльності, які забезпечують його
всебічний розвиток. «Тільки та діяльність дає щастя душі, — писав К.
Ушинський, — зберігаючи її гідність, яка виходить з неї самої, отже,
діяльність улюблена, діяльність вільна; а тому, наскільки потрібно
виховувати в душі прагнення до діяльності, настільки ж потрібно
виховувати і прагнення до самостійності або свободи: один розвиток без
другого, як ми бачимо, не може посуватися вперед».
Важливою умовою ефективності розвитку особистості у вищезгаданих видах
діяльності є її активність, здатність до свідомої трудової та соціальної
діяльності, міра цілеспрямованого, планомірного перетворення
навколишнього середовища й самої себе. Активність виявляється у рухах,
пізнанні навколишньої дійсності, у спілкуванні, впливі на оточення й на
саму себе. Останній вид активності називають самовихованням.
Найголовнішими видами діяльності є гра, навчання і праця. Гру вважають
провідним видом діяльності для маленької дитини, хоча важливою вона є й
для школярів, нерідко граються і дорослі. Навчання характерне для
школяра, але навчаються також дорослі люди. Праця — вид діяльності, яку
здійснюють дорослі, але працювати можуть і школярі. Тому поділ видів
діяльності за принципом, що маленькі діти граються, школярі —
навчаються, а дорослі — працюють, певною мірою відносний. Можна
погодитися лише з твердженням, що на кожному віковому етапі превалює
певний вид діяльності.
Пізнавальна активність сприяє інтелектуальному розвитку дитини. Тому
змалку слід підтримувати дитячу цікавість, відповідати на запитання
дитини, розвивати в неї інтерес до знань. В. Сухомлинський з цього
приводу писав: «Лінощі, недбальство, слабовілля, розпущеність у навчанні
означають, що ти закладаєш корінь свого паразитичного існування»1.
Активність особистості в трудовій діяльності сприяє її фізичному й
інтелектуальному розвитку, готує до майбутнього професійного
самовизначення.
Активність дитини у спілкуванні дає їй змогу набути морального досвіду
поведінки, визначити своє місце в колективі, вчить її підкорятися і
керувати іншими.
Рушійною силою будь-якої діяльності, вияву в ній активності є потреби.
Завдання педагога — відкрити вихованцям багатоманіття корисних для їх
розвитку видів діяльності та спонукати до корисних справ, стримуючи від
шкідливих.
Шляхи підвищення ефективності процесу виховання
Підвищення результативності виховного процесу завжди було актуальним
питанням. Нині школа прагне долати формалізм, удосконалювати виховну
діяльність педагогічних колективів.
Подолання формалізму у виховній роботі школи можливе завдяки уникненню
безсистемності, усуненню заорганізованості учнів безліччю непотрібних
заходів.
Типовими проявами формалізму у виховному процесі є:
— дроблення виховного процесу, тобто однобічно-аналітичний підхід до
планування, здійснення й оцінювання виховної роботи, що суперечить
цілісності реального процесу розвитку людини й колективу. Виховна робота
часто планується, здійснюється й оцінюється як сума окремих заходів;
— гонитва за кількістю виховних впливів, що суперечить характеру
реального процесу розвитку людини і колективу, який визначається
передусім якістю виховання;
— однобічність трактування впливу, яка суперечить багатостороннім виявам
реальної людини і колективу. Так, бесіду, доручення тощо нерідко
розглядають як засіб лише морального або естетичного виховання, хоча
насправді вони є комплексними методами виховання взагалі;
— відсталість форм виховного впливу, традиційний, консервативний підхід
до виховної роботи, якій суперечить динамізму розвитку особистості та
колективу, що потребує протиставлення оновлених і збагачених
педагогічних та інших традицій;
— невиразність виховного впливу, відсутність
індивідуально-диференційованих форм, тобто однобічний підхід до виховної
роботи, її планування, здійснення, оцінювання, що суперечить реальному
процесові розвитку людини і колективу, в якому органічно поєднуються
загальне, окреме (групове) та індивідуальне;
— зовні показний характер виховної роботи, що суперечить характеру
внутрішнього розвитку людини і колективу, тобто виховання має охоплювати
відкриті та приховані впливи на особистість, що формується. їх мета —
розвиток внутрішніх установок;
— незавершеність, неповнота виховних впливів, тобто їх однобічно
навчаючий характер, зведення виховної роботи до заходів для вихованців.
За такого підходу учень розглядається тільки як об’єкт впливу, і
стосунки між ним і наставником є суб’єкт-об’єктні, але практично вони
мають бути суб’єкт-суб’єктними, коли особистість старшого, або більш
досвідченого, не піднімається над особистістю молодшого, або менш
досвідченого, не «давить» її своєю перевагою чи авторитетом, коли
спілкування і діяльність відбуваються на паритетній основі1.
Удосконалення виховного процесу в школі передбачає:
— організацію виховних центрів — створення музеїв, тематичне оформлення
рекреацій. Як стверджував В. Сухомлинський, у школі і стіни повинні
говорити. Така інформаційно-образна насиченість шкільних приміщень не
тільки збагачує учнів знаннями, які виходять за межі навчальних програм,
а й має відчутний виховний вплив на них;
— органічне поєднання завдань, вирішуваних школою, з потребами
довкілля. Це передусім організація допомоги школярів населенню в охороні
та примноженні багатств природи, у вирішенні проблем виробництва,
орієнтації учнів на вибір професії, потрібної для їх міста чи села;
— створення в школі морально-психологічного клімату поваги до знань.
Школа має пропагувати серед учнів думку, що в цивілізованому суспільстві
людині вигідно бути вихованою і освіченою. Це потрібно й суспільству.
Треба долати тимчасове явище неповаги до вихованості й освіченості, яке,
на жаль, ще існує;
— підбір раціонального змісту виховання відповідно до його мети і рівня
вихованості колективу й окремих учнів. Школа повинна відчувати, який
напрям змісту виховання треба посилити на певному етапі виховної роботи.
На початку XX ст. в Україні такого посилення потребують питання
морального і правового виховання, підготовка учнівської молоді до життя
та діяльності в ринкових умовах, виховання несприйнятливості до
негативних явищ життя тощо;
— розумне співвідношення між інформаційними методами впливу на учнів і
залученням їх до різних видів діяльності. Це зумовлено тим, що в школі
превалюють словесні методи виховання, які дають змогу формувати погляди
і переконання учнів, але не забезпечують вироблення відповідних навичок
і звичок поведінки. Цим пояснюється розрив між свідомістю і поведінкою
деяких школярів. Залучення учнів до різноманітних видів діяльності
сприяє подоланню такого розриву;
— своєчасне проведення виховних заходів, акцентування уваги на
профілактиці негативних явищ в учнівському середовищі. Нерідко деякі
виховні заходи проводять лише після того, як у школі стався неприємний
випадок. Але річ у тім, що виховання повинно бути профілактичним,
запобігати негативним явищам, а не очікувати їх, щоб відтак усувати їх
причини;
— використання різноманітних форм і методів виховного впливу, що
відповідають віку учнів. Доцільно обирати такі з них, які спонукають
учнів до вияву активності, ініціативи й самостійності, в підготовці та
проведенні яких вони брали б активну участь;
— підвищення емоційності виховних заходів. Ця вимога ґрунтується на
таких положеннях: а) твердженні психологів, що знання засвоюються швидше
і стають поглядами й переконаннями за умови, що учень до них не
байдужий, що він емоційно переживає, засвоюючи їх; б) однією з рис
української ментальності є емоційність;
— створення умов для розвитку самостійності та ініціативи учнів, їх
самоврядування, самоосвіти та самовиховання;
— подолання авторитарного стилю у ставленні педагогів до учнів.
Підготовка учнів до життя в демократичному суспільстві потребує відмови
від командного стилю в ставленні до них. Школа має бути взірцем
демократизації українського суспільства, а учні за період перебування в
ній повинні набути достатнього досвіду стосунків на демократичних
засадах.
Окрім згаданого вище, школа повинна особливу увагу приділити подоланню
«гидких наслідків більшовицького режиму: атеїзму, звички терпіти
національне приниження, зневажливе ставлення до власної культури та
мови, а також лихослів’я, злодійства, алкоголізму, хабарництва, апатії
та байдужості, взаємної підозрілості, некерованості сексуальних
потягів… Мусимо тут наступати передусім на моральному фронті — власним
прикладом, чистотою помислів і чесністю вчинків. Перший союзник
виховника у цій галузі — це сім’я».
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
