контрольна робота
Види навчання. Шляхи підвищення педагогічних знань батьків
Види навчання
У різні епохи формувалися свої погляди на завдання і характер навчання,
що визначали навчальний процес, специфічний для кожного суспільства,
конкретних умов його життя, тенденції у теорії та практиці навчання.
Так, у середні віки склався догматичний вид навчання. Суть навчання
вбачали у механічному заучуванні учнями догматів Святого Письма. Від
учнів вимагали лише відтворення навчального матеріалу, нікого не
цікавило, чи розуміють вони те, що заучують. Така система не сприяла їх
розумовому розвиткові, не пробуджувала інтересу до знань.
Розвиток виробництва і суспільний прогрес зумовили появу пояснювального
навчання, яке передбачає спершу усвідомлення, розуміння матеріалу, а
відтак вивчення його. Таке навчання розвиває не лише пам’ять, а й
спостережливість, мислення.
Пояснювально-ілюстративне навчання забезпечує сприймання учнями
навчальної інформації з одночасним її узагальненням, засвоєнням понять,
законів, теорій. Мета практичних вправ — поглиблення знань, формування,
закріплення знань, умінь і навичок, застосування їх у нових ситуаціях.
Вони передбачають і самоконтроль ефективності засвоєння знань, умінь і
навичок, повторення вивченого. Цей вид навчання орієнтує на
репродуктивне засвоєння знань, умінь і навичок. Він забезпечує всебічне
та мідне засвоєння навчальної інформації й оволодіння способами
практичної діяльності. Найефективніший цей вид навчання у тому разі,
коли зміст навчального матеріалу має переважно інформативний характер, є
описом способів практичних дій і надто складний для того, щоб учні
здійснювали самостійний пошук знань, є принципово новим, через що в
учнів відсутні опорні знання для вирішення проблемних ситуацій.
Пояснювально-ілюстративне навчання забезпечує: швидке засвоєння
навчальної інформації, формування знань, умінь і навичок, що
унеможливлює прогалини в знаннях, особливо у слабrовстигаючих учнів;
колективний характер засвоєння знань дає змогу виявити типові помилки й
орієнтувати школярів на їх усунення. Однак воно не передбачає
самостійного пошуку учнями у процесі оволодіння знаннями, не сприяє
підготовці людей із творчим мисленням, здатних самостійно вирішувати
творчі пізнавальні завдання. Тому в школі поряд з пояснювальним
використовують проблемне і програмоване навчання.
Проблемне навчання передбачає послідовні й цілеспрямовані пізнавальні
завдання, які учні розв’язують під керівництвом учителя й активно
засвоюють нові знання. Використання теоретичних та експериментальних
завдань само по собі ще не робить навчання проблемним. Все залежить від
того, наскільки вчителеві вдається надати цим завданням проблемного
характеру і поєднувати проблемний підхід з іншими методичними підходами.
Завдання стає пізнавальною проблемою, якщо воно потребує роздумів над
проблемою, викликає в учнів пізнавальний інтерес, спирається на
попередній досвід і знання за принципом апперцепції.
Перший вид передбачає, що вчитель, створивши проблемну ситуацію,
повідомляє готові висновки науки, не
розкриваючи шляхів розв’язання проблеми. Активність учнів стимулюється
створенням проблемних ситуацій. Проте вже тут помітні самостійні дії
щодо пошуку шляхів вирішення поставленої проблеми. Активність учнів
виявляється в тому, що вони простежують шляхи виходу з проблемної
ситуації, засвоюють прийоми її розв’язання, однак ця активність не
формує навичок вирішення проблеми, оскільки не передбачає самостійної
діяльності.
Другий вид проблемного викладу ефективніший. Суть його в тому, що,
створюючи проблемну ситуацію, вчитель дає учням фактичний матеріал для
аналізу, порівняння, зіставлення й розкриває логіку вирішення проблеми в
історії науки. Він показує, як учені здобували нові знання, проникали в
суть явищ і формулювали висновки, однак сам формулює проблему, дає
напрям пошуку шляхів її розв’язання, тобто роль учителя ще значна.
Третій вид важливий для розвитку пізнавальної активності та
самостійності учнів. Тут постановка проблемних питань і пізнавальних
завдань передбачає створення учням умов для самостійного формулювання
проблеми, пошуку шляхів її розв’язання через висунення гіпотез,
вирішення проблеми і перевірки його правильності1.
Кожному виду проблемного навчання відповідає певний метод: першому —
проблемний виклад знань (учитель розробляє «ембріологію істини» (О.
Герцен), конкретної науки, демонструє еталон проблемного мислення);
другому — частково-пошуковий, або евристичний (вчитель створює проблемну
ситуацію, сам формулює проблему та залучає школярів до її розв’язання);
пошуковий (вчитель створює проблемну ситуацію, формулює проблему, а учні
розв’язують її самостійно); третьому — дослідницький (учні самі
визначають проблему, формулюють і вирішують її).
Проблемне навчання — один із засобів розвитку розумових сил учнів, їх
самостійності та активності, творчого мислення. Воно забезпечує міцне
засвоєння знань, робить навчальну діяльність захоплюючою, оскільки вчить
долати труднощі.
Але проблемне навчання потребує тривалого часу на вивчення навчального
матеріалу, недостатньо ефективне щодо формування практичних умінь і
навичок, дає невисокий результат при засвоєнні нового матеріалу, коли
самостійний пошук недоступний учням.
Програмоване навчання — один із різновидів репродуктивного підходу до
навчання. Передбачає використання спеціальних навчаючих програм.
Шляхи підвищення педагогічних знань батьків
Зміст роботи школи з батьками учнів повинен ґрунтуватися на їх правах і
обов’язках, визначених Законом України «Про загальну середню освіту»:
1. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право:
— вибирати навчальні заклади та форми навчання для неповнолітніх дітей;
— приймати рішення щодо участі дитини в інноваційній діяльності
загальноосвітнього навчального закладу;
— обирати і бути обраними до органів управління освітою з питань
навчання і виховання дітей;
— звертатися до відповідних органів управління освітою з питань
навчання і виховання дітей;
— захищати законні інтереси дітей.
2. Батьки або особи, які їх замінюють, зобов’язані:
— забезпечувати умови для здобуття дитиною повної загальної середньої
освіти за будь-якою формою навчання;
— постійно дбати про фізичне здоров’я, психічний стан дітей, створювати
належні умови для розвитку їх природних здібностей;
— поважати гідність дитини, виховувати працелюбність, почуття доброти,
милосердя, шанобливе ставлення до сім’ї, старших за віком, державної і
рідної мови, до народних традицій і звичаїв;
— виховувати повагу до національних, історичних, культурних цінностей
українського народу, дбайливе ставлення до історико-культурного надбання
та навколишнього середовищу любов, до України.
Спеціальну виховну роботу проводять із сім’ями, які допускають
відхилення у вихованні дітей.
Роботу з педагогічно неспроможними сім’ями спрямовують передусім на
підвищення їх психолого-педагогічного рівня. З цією метою їх залучають
до загальної системи педагогічного всеобучу, влаштовують консультації з
окремих питань виховання дітей у сім’ї.
Із сім’ями педагогічно пасивними працюють переважно індивідуально,
домагаючись розуміння батьками хибності своєї поведінки, пробудження
почуття відповідальності за виховання дітей, усвідомлення потреби
перебудувати систему стосунків у сім’ї, своєї вини, помилок, бажання
докорінно змінити сімейний уклад.
У роботі з антипедагогічними сім’ями спираються на те, що вони також
хочуть бачити власних дітей чесними, культурними, здоровими, щасливими.
З ними обговорюють упущення у вихованні дітей, накреслюють шляхи
усунення їх, зміни сімейних стосунків. З батьками цієї групи працювати
важко, і не слід сподіватися на швидкі наслідки, але важливо посіяти в
них сумніви у правильності їхньої системи виховання, змусити їх
замислитися над її результатами.
Батькам, яких поглинула бізнесова діяльність, необхідно довести, що
такий стиль виховання дитини в сім’ї робить її самотньою, емоційно
нестійкою та ін. Таким дітям і в дорослому житті, напевне, буде
непросто. Тому батькам варто подумати про адаптацію їх до реального
життя, про недоцільність перекладання відповідальності за виховання
дітей на вчителів, репетиторів. Дитині більше потрібен емоційний зв’язок
саме з батьками, їхня безпосередня участь у житті дитини важливіша, ніж
машина, охорона і прислуга. Діти мають відчувати, що для батька і матері
вони не менш важливі, ніж робота. У таких сім’ях слід заохочувати
інтерес дітей до навчання, а не переконувати їх у тому, що вищий
навчальний заклад і робота їм забезпечені незалежно від шкільних
успіхів. Треба також вести розмову про те, що відгородження дитини від
однолітків звужує коло її спілкування, вона не навчиться будувати свої
стосунки з різними людьми, дружити й любити за покликом душі.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
