КОНТРОЛЬНА РОБОТА
на тему:
Орендні підприємства та акціонерні товариства
ПЛАН
1. Орендні підприємства
2. Поняття та основні риси акціонерних товариств
3. Види акціонерних товариств
Список використаної літератури
1. Орендні підприємства
Орендне підприємство – це господарська одиниця, яка самостійно здійснює
підприємницьку та іншу діяльність на основі строкового платного
володіння і користування майном, переданим в оренду орендареві за
договором.
Об’єктами оренди є:
1) цілісні майнові комплекси державних підприємств, організацій
(господарський об’єкт із закінченим циклом виробництва продукції, робіт,
послуг) або їхні структурні підрозділи (філіали, цехи, дільниці);
2) окреме індивідуально визначене майно державних підприємств,
організацій.
Орендарями можуть бути:
1) організації орендарів, створені членами трудових колективів державних
підприємств, організацій, їхніх структурних підрозділів;
2) громадяни та юридичні особи України;
3) громадяни іноземних держав;
4) міжнародні організації;
5) особи без громадянства.
Отже, оренда як економічна категорія є формою відносин між власником,
котрий безпосередньо не веде господарство на даному державному
підприємстві, в організації, та юридичне вільним , і економічно
самостійним суб’єктом – підприємцем, якому власник (орендодавець)
передає за орендну плату майно на основі договору в строкове платне
володіння і користування. Згідно із Законом України “Про оренду”,
введеним у дію 14 березня 1995 р., державне підприємство може бути
орендодавцем у відношенні до майна тільки зі згоди Фонду державного
майна України, його регіональних відділень і представництв або органів
уповноважених місцевими радами. Існують два типи орендних відносин: 1)
оренда як форма приватизації об’єктів державної власності; 2) оренда як
форма економічних відносин у недержавному секторі економіки. Другий тип
оренди сьогодні ще не дуже поширений, хоч підприємства, які базуються на
недержавних формах власності, і почали активно розвивати орендні
відносини.
Головною умовою розвитку й ефективного функціонування оренди є
перетворення відносин власності і системи соціально-економічних відносин
у цілому, ліквідація адміністративно-командної системи управління.
Оренда може стати тією перехідною формою, яка допоможе перейти від
державно-монополістичної власності до різноманітних форм власності,
вільного підприємництва.
Розвиток орендних відносин у сучасних умовах зустрічає численні
перепони, які ставляться фактично ще існуючою адміністративно-командною
системою. Адже сам процес упровадження оренди відбувається під
керівництвом і контролем цієї системи і передусім в її інтересах, а не в
інтересах орендарів. Тому в багатьох випадках оренда неефективна.
Орендні відносини для ефективного розвитку повинні мати як економічні,
так і політико-правові засади. Що стосується останніх, то їх має
забезпечити закон про оренду. Крім того, щоб діяв цей закон, потрібний
ще і механізм його реалізації.
Для розвитку орендних відносин передусім необхідно провести
роздержавлення об’єктів власності, реалізувати економічну самостійність
кожної форми власності як форми господарювання. Об’єктивно оренда
реалізується через систему певних організаційно-економічних відносин,
через певну форму господарювання.
Конкретний механізм розвитку орендного підприємства визначається
істотними умовами договору оренди. Цими умовами є:
І) об’єкт оренди (склад і вартість майна);
2) строк, на який укладається договір;
3) орендна плата;
4) порядок використання амортизаційних відрахувань;
5) відновлення орендованого майна та умови його повернення;
6) виконання зобов’язань.
Орендна плата є важливим елементом механізму функціонування орендного
підприємства. Вона виступає економічною формою доходу
орендодавця-власника, який він одержує за своє майно, передане у
строкове платне володіння і користування орендарю. Основним складовим
елементом орендної плати є амортизаційні відрахування, тобто
відшкодування орендодавцю вартості орендного майна. Другий елемент
орендної плати – відсоток від доходу орендаря, оскільки майно береться в
оренду з метою одержання доходу. А одержати доход орендар може лише за
умови передачі йому майна орендодавцем у тимчасове користування.
Передаючи в оренду майно, орендодавець розглядає його як певну вартісну
величину, що зростає. У цьому полягає суть його інтересів. Тому величина
орендної плати непостійна. У розвинутих країнах за базу для визначення
величини доходу береться банківський відсоток. Проте в Україні через
формальну роль банків у господарському житті, суб’єктивізм у
встановленні позичкового відсотка це зробити об’єктивно неможливо. Така
можливість з’явиться тоді, коли буде проведена докорінна реформа
фінансово-кредитної системи. Вона повинна перетворитися із
централізовано керованого кредитора у справжнього стимулятора
виробництва на основі економічних регуляторів. Адже рух позичкового
відсотка є барометром, що відображає рівень економічного потенціалу
системи, її стан. Абсолютна величина і строки внесення орендної плати
визначаються у договорі.
Існують грошова форма орендної плати, натуральна і грошово-натуральна.
Розмір орендної плати може бути змінено на вимогу однієї із сторін у
разі зміни цін і тарифів та в інших випадках, які передбачені
законодавчо.
Після відрахування з виручки від реалізації продукції (робіт, послуг)
вартості матеріальних витрат, амортизації (якщо вона не входить в
орендну плату), орендної плати, податків і платежів у бюджети різних
рівнів, розрахунків з іншими партнерами утворюється орендний доход. Усі
платежі повинні бути строго фіксованими, що ставить величину орендного
доходу тільки у залежність від ефективності та якості діяльності
орендного колективу. З орендного доходу формуються такі фонди:
1) ризику (фінансовий резерв),
2) розвитку виробництва, науки і техніки,
3) соціального розвитку,
4) єдиний фонд оплати праці.
Найперспективнішою формою оренди, яка широко застосовується в західних
країнах, є лізинг. Лізинг – це довгострокова оренда машин, устаткування
тощо. Вона являє собою по суті новий спосіб фінансування й активізації
збуту, що ґрунтується на збереженні права власності на товар за
орендодавцем.
Механізм даної форми оренди полягає в тому, що компанія-орендодавець
спеціально закуповує для конкретного орендаря на його прохання майно у
виробника, фінансує його, здійснює технічне обслуговування наданих в
оренду засобів праці.
Переваги лізингу пов’язані з тим, що він дає можливість швидко
переходити на нову технологічну базу, не вимагає значних одноразових
затрат, дає змогу звільнитися від обслуговування і зосередити всі
зусилля на ефективному використанні нової техніки. Стрімкий розвиток
лізингу у країнах із ринковою економікою пояснюється передусім
необхідністю активізації інвестиційної політики. У 80-х роках
спеціалізовані лізингові фірми поступалися тільки інформаційним. В
Японії щорічний приріст лізингових операцій становить 25-30%, а за
деякими видами наукоємної, високотехнічної продукції – ще вищий.
Комплексна робота щодо розвитку лізингу проводиться і в Україні. В 1991
р. функціонувало понад 200 підприємств, які надавали у тимчасове
користування різні засоби праці. Певний досвід роботи у цьому напрямі
вже нагромаджений Республіканським комерційним центром. Це – орендне
підприємство, метою якого є всебічне сприяння формуванню ринку засобів
виробництва і матеріально-технічних ресурсів.
Реформи в Україні супроводжуються поглибленням економічної кризи,
зниженням рівня життя населення. Стабілізація і подальший розвиток
ринкової економіки можливий за умов розширення орендних відносин.
Господарювання на умовах оренди —важлива ознака ринкової економіки.
Ефективне ведення підприємницької діяльності передбачає широке
впровадження і використання орендних механізмів. Підприємства, що
випробовують необхідність в розширенні парку обладнання або його заміні,
мають 2 можливості: придбати обладнання у власність або взяти його в
оренду.
У першому випадку необхідно знайти значні грошові ресурси або вилучити з
обороту ліквідні кошти, що може викликати погіршення структури балансу,
або використати позикові кошти, що обумовить появу додаткових витрат на
оплату відсотків по кредиту.
Оренда дозволяє підприємствам залучати до господарського обороту
необхідне майно без значних одноразових вкладень, пов’язаних з його
придбанням, і надає можливість отримувати прибуток за допомогою здачі в
оренду тимчасово невживаних об’єктів, зберігаючи право власності на них.
2. Поняття та основні риси акціонерних товариств
Варіантів визначення поняття АТ (доктринальних і легальних) чимало, якщо
брати до уваги світову практику розвитку акціонерної справи і
акціонерного законодавства в історичному аспекті. З них можна вирізнити
основні характерні риси АТ як специфічної (окремої)
організаційно-правової форми підприємницької діяльності, що так чи
інакше визнаються більшістю дослідників АТ.
По-перше, АТ є переважно об’єднанням капіталів (найяскравішим їх
представником), для участі в якому досить зробити лише майновий внесок
(оплатити акції).
АТ (його варіант за континентальним, у т. ч. українським, правом) має
під час заснування володіти певним капіталом (за законодавством України
відкриті АТ на момент скликання установчих зборів повинні мати сплаченим
щонайменше 30%, а закриті АТ — 50% статутного фонду, мінімальний розмір
якого не може бути меншим за 1250 мінімальних заробітних плат, виходячи
зі ставки мінімальної заробітної плати, чинної на момент створення АТ
[1]), хоч, наприклад, за законодавством США (а до недавнього часу — і
законодавством Великої Британії) подібна умова не є обов’язковою.
Другою важливою ознакою АТ є те, що його основний (статутний) капітал
поділяється на певну кількість, як правило, рівних між собою часток, що
їх називають акціями. При цьому певна частина установчого капіталу
забезпечується АТ ще до створення останнього за рахунок сплати повністю
або частково особами, які підписалися на акції (під час створення
відкритого АТ) або стали засновниками (в процесі створення закритого
АТ), вартості акцій, зробивши відповідний внесок (грошовий, майновий).
При цьому акціонер втрачає майнові права на гроші (майно), сплачені за
акції, право власності на які набуває АТ з моменту його державної
реєстрації. Виходячи з АТ, акціонер отримує не внесену ним частину майна
(якщо він робив внесок у речовій формі), а вартість (ринкову,
номінальну) акцій, що відчужуються. Це забезпечує збереження певної
стабільності майнової бази АТ. Лише ліквідація останнього дозволяє
акціонерам отримати відповідну їх часткам (акціям) частину майна
товариства, якщо, звісно, воно залишилося після сплати боргів АТ
(задоволення претензій кредиторів).
Не менш важливою рисою АТ є обмеженість відповідальності АТ за його
зобов’язаннями лише належним йому на праві власності майном (воно може
бути за своєю масою і відповідно — грошовою оцінкою більшим або меншим
од статутного фонду АТ). Ця ознака є типовою для класичної (за римським
правом) юридичної особи, що забезпечує їй самостійність майнової
відповідальності за своїми зобов’язаннями в межах майна, що належить їй
на праві власності. Власне, АТ відповідає за своїми зобов’язаннями всім
своїм майном, а отже, про обмеженість його відповідальності також
говорити не можна (термінологічне невірно).
Відповідно до принципу виключної майнової відповідальності АТ на його
акціонерів не може бути покладено обов’язку сплачувати додаткові внески
та брати на себе зобов’язання перед іншими акціонерами чи кредиторами
товариства щодо покриття збитків товариства, якщо закон не зазначає
інше. Так, згідно з законодавством деяких країн (Німеччини, Російської
Федерації) контролююче підприємство (в т. ч. власник контрольного
пакету акцій) несе субсидіарну чи солідарну відповідальність за борги
товариства — залежного підприємства, включаючи випадки визнання
останнього банкрутом, якщо заподіяна шкода (заборгованість) чи
банкрутство спричинені впливом контролюючого підприємства.
Щодо іншої ознаки — обмеженої відповідальності акціонерів, то, попри
типовість вирішення цього питання на практиці (акціонери власним майном
за борги товариства взагалі не відповідають, якщо повністю сплатили свої
акції), теоретичне обґрунтування та законодавче закріплення положень
щодо обсягу відповідальності акціонерів не можна назвати простим.
Частина науковців-дослідників АТ, а Їх ніби підтримує законодавство
деяких країн (в т. ч. й України), визначають відповідальність акціонерів
як обмежену сумами (коштами, майном), сплаченими за акції (в межах
акцій). Слід, однак, зазначити, що деякі автори говорять про
безпосередню відповідальність (у разі, якщо акціонер не повністю оплатив
акцію, він відповідає в межах несплачених за акцію сум усім своїм
майном, на яке може бути звернено стягнення) і опосередковану
відповідальність (щодо сум, сплачених за акції, можливість повернення
яких він може втратити в разі задоволення вимог кредиторів за рахунок
майна товариства) .
У першому випадку можна погодитися з обмеженістю додаткової
відповідальності акціонерів, адже ми маємо справу зі справді майновою
відповідальністю учасників АТ. У другому ж випадку акціонери ризикують
лише втратити можливість повернути собі вартість акцій. Брак власного
майна в АТ для задоволення обґрунтованих вимог кредиторів не тягне для
акціонерів, які повністю оплатили акції, ніяких втрат власного майна —
адже кошти, сплачені за акції, перейшли з власності акціонерів у
власність АТ: відповідати двічі одним і тим же майном різні особи не
можуть, тим більше, що лише АТ є його власником. Обґрунтованішою є
позиція другої групи дослідників АТ, які воліють говорити не про
відповідальність акціонерів, а про їхній ризик втратити можливість
повернення коштів, сплачених за акції, або ризик зазнати збитків,
пов’язаних із діяльністю товариства.
Ознаки АТ наочніше виявляються в процесі аналізу їхніх характерних рис.
У періоди акціонерного буму увага дослідників АТ та всіх зацікавлених
осіб акцентується лише на їхніх позитивних рисах, яких чимало, а саме:
1) легкість створення значного за розмірами капіталу, що не під
силу переважній більшості підприємців. Це досягається завдяки:
а) відносній простоті вкладення капіталу, що тимчасово не
використовується (для цього досить лише придбати акції), а в разі
сприятливого перебігу справ в АТ дозволяє отримати значні за розміром
дивіденди;
б) простоті вступу і виходу з АТ, для чого досить відповідно придбати
або провести відчуження (позбутися) акцій, що дозволяє легко переливати
капітал із однієї галузі в іншу, прибутковішу;
в) незначному ризикові акціонерів у разі негативних результатів
діяльності. АТ (він обмежується вартістю належних акціонерові акцій);
г) необтяжливістю обов’язків акціонерів (вони повинні лише сплатити
вартість акцій — зробити майновий внесок і не зобов’язані брати
особистої участі в діяльності товариства;
2) обмеженість ризику акціонерів дозволяє шляхом створення АТ
започатковувати ризиковану справу, що в разі успіху дає великі прибутки,
а в разі невдачі загрожує акціонерові, на відміну від індивідуального
підприємця чи учасника персонального товариства, лише втратою можливості
повернути вартість належних йому акцій і надій на дивіденди без загрози
втрат для власного майна;
3) підприємства у формі АТ стабільніші щодо своєї майнової бази, ніж
інші види підприємницьких товариств, оскільки на них не впливає, як
правило, вихід акціонера з товариства (акції, якщо інше не передбачено
установчими документами АТ, при цьому відчужуються не самому товариству,
а іншим особам, отже, саме АТ за цей вихід не платить);
4) АТ незаперечно є об’єднанням капіталів, навіть більше — в АТ риси
цього об’єднання проявляються найповніше. На відміну від персональних
об’єднань доля пересічного АТ не залежить, як правило, від долі його
акціонерів (їхньої смерті, стану здоров’я, заплутаності справ щодо їх
особистого майна тощо), навіть якщо вони були його засновниками. Це
забезпечується відокремленістю майна АТ від майна його учасників, а
також відокремленістю управління в АТ (його нерідко здійснюють
професіонали-менеджери, які часто взагалі не воло діють-акціями
товариства, а працюють у ньому на підставі трудового договору);
5) для АТ є характерною можливість участі в них широких верств населення
і відповідно — розподілу прибутку серед цих осіб у разі сприятливого
перебігу справ в АТ (хоч, як свідчить світова практика, більшість акцій
АТ належить не фізичним, а юридичним особам, які мають більше можливості
впливати на стан справ в АТ завдяки володінню значними пакетами акцій,
на відміну від акціонерів — фізичних осіб, більша частина яких — дрібні
акціонери);
6) акціонерна форма підприємницької діяльності застосовується в різних
секторах економіки: приватному, державному, комунальному, а нерідко в АТ
беруть участь суб’єкти різних форм власності (так звані змішані АТ). На
жаль, в Україні ще й досі відсутній нормативний акт, який регулював би
особливості діяльності АТ публічної (державної та комунальної)
власності, а також змішаних АТ;
7) широке використання акціонерної форми в процесі приватизації з метою
реформування відносин власності й залучення інвестицій у виробничу
сферу. Важко перебільшити роль АТ (особливо відкритих) у процесі
приватизації майна середніх і великих за розмірами державних і
комунальних підприємств. Саме створення на базі підприємств, що
приватизуються, відкритих АТ дозволило більш-менш оптимально врахувати
основні принципи й цілі приватизації та інтереси як трудових колективів
таких підприємств, так і всього населення України, залучивши в такий
спосіб інвестиції, необхідні для переозброєння, модернізації
приватизованих підприємств, можливість використання ними новітніх
технологій тощо;
8) можливість контролювати АТ, володіючи контрольним пакетом акцій,
розмір якого теоретично має перевищувати 50% акцій, випущених
товариством, а фактично в товариствах з великою кількістю акціонерів
розмір цього пакета може бути значно меншим — навіть декілька відсотків,
за умови, що ніякий інший учасник не володіє більшою кількістю акцій;
9) акціонерна форма підприємницької діяльності дозволяє встановлювати
між підприємствами-суміжниками досить тісні зв’язки, завдяки
перехресному (взаємному) володінню акціями один одного (досить поширено
в Японії, що є одним із чинників, який забезпечує високий рівень
виробництва і конкурентоспроможність японських товарів на світовому
ринку); Законом України “Про особливості приватизації майна в АПК”
передбачено також таку можливість для підприємств-товаровиробників цієї
галузі та постачальників і споживачів їхньої продукції;
10) використання форми АТ дозволяє на вибір його засновників (учасників)
обрати вільний рух акціонерів (їх вступ і вихід з товариства), що
притаманне відкритим АТ, або обмеження такої можливості , що є
характерною ознакою закритих АТ, де значнішу, ніж у відкритому АТ роль
відіграє особистий елемент.
У. Е. Батлер і М. Е. Гаші-Батлер називають ще дві риси АТ. Перша з них —
безстрокове існування, котре є загальним правилом, якщо у статуті
корпорації (аналог АТ за американським законодавством) не передбачено,
що вона створюється на визначений строк. Ці автори згадують вислів сера
Вільяма Блекстона: “корпорація — це юридична особа, яка наділена
правовим безсмертям”, зазначаючи, що істотною властивістю корпорації є
її можливість пережити своїх засновників та акціонерів. Характерною
рисою Корпорації (АТ) ці автори вважають також централізоване управління
корпорацією, здійснюване переважно не учасниками АТ (акціонерами), а
найманими менеджерами — директорами корпорації.
АТ можна визначити як господарське товариство, що має статутний капітал,
поділений на акції рівної номінальної вартості, і несе відповідальність
за своїми зобов’язаннями лише майном, закріпленим за ним на праві
власності, а акціонери, які повністю сплатили свої акції, несуть ризик
втратити можливість повернення їхньої вартості (або ризик збитків за
результати діяльності АТ).
3. Види акціонерних товариств
Акціонерні товариства, з огляду на їхню неоднорідність, можна
класифікувати за певними ознаками. Найпоширенішою підставою поділу АТ на
види є спосіб розповсюдження (обігу) акцій чи, іншими словами, наявність
або відсутність обмеження руху їх учасників (акціонерів).
Товариства, акції яких розповсюджуються шляхом підписки і вільно
продаються та купуються на фондовому ринку, визнаються відкритими. Рух
учасників (акціонерів) у таких товариствах є вільним, тобто нічим не
обмежується (хіба що особливою процедурою передачі іменних та деяких
інших видів акцій). Розповсюдження акцій шляхом підписки та вільний рух
учасників у відкритих АТ (далі — ВАТ) зумовлює особливості процедури
створення таких товариств, яка є досить складною і налічує кілька
етапів.
Другий вид АТ за вищеназваною ознакою — закриті АТ (далі — ЗАТ), тобто
товариства, акції яких розповсюджуються серед заздалегідь обмеженого
кола осіб (за українським законодавством — серед засновників
товариства), а рух учасників (акціонерів) до внесення Законом України
від 23.12.1997 р. змін до ст. 28 Закону України “Про господарські
товариства” міг бути досить обмеженим. До внесення зазначених змін
українське законодавство не регулювало порядок відчуження акцій ЗАТ.
Тому на практиці це питання вирішувалося в установчих документах ЗАТ
по-різному: закріпленням у цих документах положень щодо права
відчужувати акції ЗАТ лише іншим його учасникам чи самому товариству з
установленням заборони відчужувати акції третім особам.
Запровадження Законом України від 23.12.1997 р. досить-таки вільного
руху учасників-акціонерів ЗАТ усуває основну відмінність між ВАТ і ЗАТ —
різний рух учасників: вільний або обмежений (для ЗАТ залишається два
обмеження:
– обов’язковий розподіл акцій в процесі заснування товариства лише між
його засновниками, тобто неможливість розповсюдження акцій шляхом
підписки і заборона продавати чи купувати акції на біржі;
– можливість встановлення установчими документами товариства заборони та
умов відчуження акції третім особам законом скасовано).
Відтак уявляється слушним використати досвід російського законодавця,
який передбачив компромісний варіант відчуження акцій ЗАТ (тобто такий,
що оптимально враховує інтереси і ЗАТ, і його акціонерів). Відповідно до
цього варіанту:
1) ЗАТ не можуть пропонувати для відкритого продажу належні їм власні
акції необмеженому колу осіб;
2) акціонер ЗАТ має право продавати свої акції, але інші акціонери цього
ж товариства мають переважне право на придбання таких акцій;
3) статутом товариства може бути передбачено переважне право АТ на
придбання акцій, що продаються акціонерами, якщо інші акціонери не
використали свого переважного права на придбання акцій. Це, з одного
боку, відповідатиме інтересам самого ЗАТ та його учасників, що приймали
рішення про обмеженість кола акціонерів, а з іншого — гарантуватиме
окремим акціонерам, як власникам акцій, право продажу останніх (акцій) з
урахуванням водночас інтересів решти акціонерів цього товариства на
придбання акцій, що відчужуються.
Узагальнити відмінні риси відкритого і закритого АТ можна так. Ці
товариства різняться:
• порядком розміщення акцій (у відкритому — шляхом підписки і вільної
купівлі-продажу на фондовій біржі; в ЗАТ — розміщенням серед учасників
(за законодавством деяких країн, зокрема вже згадуваної Російської
Федерації,— серед заздалегідь визначеного кола осіб); порядок руху
учасників в обох видах АТ за новою редакцією ч. 2 ст. 28 Закону України
“Про господарські товариства” є вільним, з тією лише відмінністю, що
акції ВАТ, на відміну від акцій ЗАТ, можуть продаватися на біржі;
• видами акцій, що випускаються цими товариствами (ВАТ може випускати як
іменні акції, так і на пред’явника, а ЗАТ — лише іменні, що пов’язано з
деякою обмеженістю кола учасників у цьому виді АТ);
• порядком створення (у ВАТ він досить складний, що пов’язано з
розміщенням акцій серед заздалегідь невизначеного кола осіб шляхом
підписки, а отже, і наявністю етапів, не притаманних для ЗАТ: реєстрації
інформації про акції (що підлягає опублікуванню), оголошення про
підписку, процедури підписки, вирішення на установчих зборах питань,
пов’язаних із результатами підписки на акції);
• мінімальним розміром оплати акцій (а відповідно — і основного капіталу
АТ) на момент скликання установчих зборів: у ВАТ він має бути не меншим,
ніж 30%, а в ЗАТ — 50% номінальної вартості всіх акцій і відповідно —
статутного фонду АТ;
• переліком обов’язкових для розгляду установчими зборами питань, що
також пов’язане з різним порядком створення цих товариств, зокрема,
підпискою на акції у ВАТ;
* обсягом обов’язків і значимістю відповідальності засновників: у ВАТ
вона більша в зв’язку з підпискою на акції (обов’язок повернути особам,
що передплатили акції, сплачені ними суми, якщо підписка не відбулася,
якщо установчі збори не було вчасно скликано і передплатники зажадали
повернення сплачених сум, або якщо установчі збори з необхідним кворумом
не вдалося зібрати ні першого, ні другого разу);
• обсягом публічності діяльності: ВАТ зобов’язане інформувати всіх
зацікавлених осіб публікацією у відповідних органах масової інформації
відомостей про себе (під час оголошення підписки на акції — згідно з
вимогами Закону України “Про цінні папери та фондову біржу” і
Тимчасового положення про порядок реєстрації випуску акцій і облігацій
підприємств та інформації про їх випуск), про результати своєї
фінансово-господарської діяльності — згідно з ст. 24 Закону України “Про
цінні папери та фондову біржу”; ЗАТ не зобов’язане це робити, якщо воно
не емітує облігації для розміщення серед осіб, коло яких визначити
заздалегідь неможливо.
Список використаної літератури
Орендні підприємства // Баланс. Бібліотека бухгалтера.– 2003.–№1
Орендні відносини // Все про Бухгалтерський облік.– 2002.–5 листопада
Орендні відносини в Україні // Бюлетень законодавства і юридичної
практики України.–2001.–№2
Орендні операції // Галицькі контракти.– 2003. – №51
Плетецька С.М. Оренда та її соціально-економічна суть // Економіка АПК.–
2000.–№12
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
