.

Інтеграційні та дезінтеграційні чинники багатовекторних процесів на європейському та пострадянському просторах (науковий реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
171 4120
Скачать документ

Науковий реферат

Інтеграційні та дезінтеграційні чинники багатовекторних процесів на
європейському та пострадянському просторах

Наприкінці ХХ століття у Європі та азіатській частині пострадянського
простору відбуваються дуже складні багатовекторні процеси, що обумовлені
як інтеграційними, так і дезінтеграційними чинниками. Деякі з цих
чинників, досягнув часто невідомої наперед межі, можуть змінювати
вектори свого впливу на економічні та соціально-політичні процеси, що
визначають у кінцевому рахунку і загальноісторичний процес.

Перш за все, необхідно зазначити, що коли мова йде про інтеграцію в
межах СНД, маються на увазі процеси, корінним чином відмінні від
інтеграції у світове господарство. Інтеграція у світове господарство
означає участь у міжнародному поділі праці на основі розвитку
товарообміну у той час, як участь в міждержавних інтеграційних
утвореннях означає поступову трансформацію у єдине ціле тих аспектів
діяльності, об’єднання яких передбачене уставними документами або
програмами розвитку даного міждержавного утворення.

Політика стосовно СНД окремих новостворених держав, насамперед Росії,
прийняті документи, зокрема, ініційований нею план розвитку інтеграціі,
свідчать про намагання інтегрувати у межах СНД усі аспекти державної
діяльності зі створенням у майбутньому єдиної держави на кшталт того, що
робиться у Європейському Союзі. Можливість досягнення такого рівня
інтеграції залежить від наявності цілком об’єктивних передумов.

Інтеграційні процеси у міждержавних відносинах зумовлені з одного боку
суттєвою перевагою спільних інтересів, – економічних, політичних,
соціальних, воєнних тощо, – над протиріччями, існуючими у цих сферах, а
з іншого боку – наявністю необхідних для розвитку інтеграції умов.

Існування спільних інтересів для країн пострадянського простору в
цілому, і в українсько-російських відносинах зокрема, обумовлено не
стільки довготривалістю їх входження до складу Російської Імперії, на що
часто посилаються деякі політики, скільки тим, що у часи
індустріалізації і, особливо, у повоєнний період стрімкої наукової
революції і технічної реконструкції виробництва та перерозподілу
ресурсів при розміщенні продуктивних сил за здебільш галузевим принципом
ці країни були єдиною державою з тоталітарним устроєм.

Саме у цей період склалися вирішальні з точки зору економічної
взаємозалежності пострадянських країн такі риси народногосподарського
комплексу СРСР, як надзвичайно висока ступінь спеціалізації і
концентрації виробництва та пов’язані з цим широкі масштаби виробничої
кооперації. В СРСР в цілому, і особливо в Україні та Росії, надзвичайно
високою була частка великих, вузькоспеціалізованих підприємств,
виробничі потужності яких розраховувались на задоволення потреб усього
Союзу. Таке становище існувало не тільки у промисловості, але практично
в усіх інших галузях народного господарства: на транспорті, у
будівництві, в сільському господарстві тощо.

При цьому розміщувались підприємства таким чином, що жодна республіка, в
тому числі Україна та Російська Федерація, не мали замкнутого
технологічного ланцюга у виготовленні переважної більшості продукції
виробничо-технічного призначення.

Так, наприклад, на долю Узбекистану припадало 90% бавовни, що
вироблялась в СРСР. Проте власних потужностей для її переробки ця
республіка не мала і майже вся бавовна надходила для подальшої переробки
на підприємства інших союзних республік, в першу чергу, Росії, України
та Білорусі.

Україна була і досі лишається єдиним у межах колишнього СРСР виробником
магістральних тепловозів. Комплектові ж до них надходили з багатьох
підприємств інших республік, зокрема, Росії. Українське підприємство
“Мотор-Січ”, що постачає двигуни у всі пострадянські країни, отримує
комплектові від більш ніж 400 суміжників, дві третини з яких знаходяться
сьогодні за межами України.

Російська Федерація – найвагоміший на пострадянському просторі
видобувник та експортер паливно-енергетичних ресурсів. Проте переважна
більшість нафти надходила для переробки на підприємства України,
Білорусі та Казахстану.

Росія була також провідним виробником сільськогосподарської техніки,
зокрема, монополістом у випуску зернозбиральних комбайнів. Проте майже
половина комплектових до них виробляла Україна.

У виробництві військової техніки та озброєння приймали участь понад 7000
підприємств більш ніж двадцяти галузей практично в усіх республіках
колишнього СРСР, з яких 1000 знаходились за межами Росії. У Російській
Федерації зараз залишилось біля 80% виробничих потужностей ВПК СРСР.

Проте самостійно російський ВПК у змозі випускати лише 17% виробів
воєнного призначення. У виробництві ж цивільної продукції залежність від
країн СНД досягає 100%. Понад 82% позицій, що включені у державне
оборонне замовлення Російської Федерації має вироблятись за участю
підприємств країн СНД. Це авіаційні та ракетні двигуни, судові турбіни,
вироби електроніки та радіотехніки, колесні і гусеничні шасі, продукція
чорної і кольорової металургії та багато чого іншого.

Переважна частина постачальників сировини і комплектових виробів для
виробництва озброєннь та воєнної техніки в Росії знаходяться в Білорусі,
Україні та в Казахстані.

Ступінь спеціалізації та концентрації певних виробництв була такою
високою, що обумовила формування моногалузевої орієнтації окремих
населених пунктів і навіть регіонів колишнього СРСР. Скорочення
виробництва у цих галузях має додаткові надзвичайно негативні
соціально-економічні наслідки.

В першу чергу, це стосується кооперації в оборонній промисловості. СРСР
був мілітаризованою країною. На ВПК припадала більша частина
промислового виробництва. В таких республіках, як Російська Федерація і
Україна майже 60% промисловості працювало на оборонний комплекс. А це
означає, що невиправдане (тобто зверх рівня, зумовленого певною
демілітаризацією економіки) скорочення обсягів виробництва оборонної
продукції має надзвичайно широкі негативні соціально-економічні наслідки
тому, що охоплює значну частину населення і значну частку суспільного
виробництва.

Крім того, озброєння, військова техніка, її обслуговування тощо були
однією з найсуттєвіших статей експорту СРСР. Ринок зброї досить
насичений, на ньому конкурують такі всесвітньо відомі виробники
високоякісної військової техніки, як США, Франція, Великобританія.
Зберегти конкурентоспроможність військової продукції колишнього СРСР,
існуючі традиційні ринки її збуту, в чому зацікавлені усі країни СНД,
можливо лише за умови збереження кооперації у її виробництві.

Вище йшлось, що жодна країна СНД, в тому числі і Росія, самостійно не
здатна виробляти у повному обсязі необхідне озброєння. Розрив
коопераційних зв’язків означає неможливість запезпечити обороноздатність
збройних сил країн Співдружності, їх переоснащення та модернізацію.

Ще одним аспектом, що посилює спільний інтерес пострадянських країн у
кооперації в ВПК є те, що оборонний комплекс СРСР був практично єдиною
сферою, де використовувались високі технології. Враховуючи все зростаючі
темпи науково-технічного прогресу у світі, спад виробництва у цій
галузі, розрив зв’язків, який означає також і розпад науково-виробничих
комплексів, призводить до втрати існуючих пріоритетів у науці, техніці
та технологіях господарства держави у цілому.

Це стосується також кооперації інших високотехнологічних виробництв,
продукція яких і зараз є конкурентоспроможною на світовому ринку –
літакобудування, мікроелектроніки, оптики, космічної техніки тощо.
Розрив кооперації в інноваційних галузях робить неможливим інтеграцію
країн СНД у світове господарство в якості індустріально розвинутих
держав.

Продукція багатьох інших виробництв (за винятком сировинних її видів)
неконкурентоспроможна на світовому ринку за своїми якісними, ціновими
параметрами або внаслідок сертифікаційної невідповідності.

Про рівень взаємозалежності економік союзних республік говорить висока
частка вивозу-ввозу у виробництві і споживанні. Так, найменшою питома
вага ввозу у загальному обсязі споживання у 1989 р. була в РРФСР і
становила 15,7%. В окремих республіках цей показник коливався від 17,6%
в Україні до 31% у Вірменії. Причому в десяти республіках з п’ятнадцяти
питома вага ввозу у споживанні перевищувала 25%. Частка вивозу у
виробництві РРФСР дорівнювала 10,7%. Для Української РСР цей показник
становив 14,9%. Найбільш орієнтованим на вивіз був господарський
комплекс Азербайджану, де питома вага вивозу у виробництві становила
27,1%. У семи республік цей показник перевищував 24% [1].

В окремих галузях цей показник був ще вищим. Так, наприклад, понад 40%
продукції металургійного комплексу України призначалось для споживання
за її межами. У хімічній та нафтохімічній промисловості і у
машинобудуванні частка вивозу перевищувала 30%. В той же час у
загальному споживанні України частка ввезеної продукції машинобудування
також перевишувала 30%, а хімічної та нафтохімічної промисловості
становила майже 40% [2].

За таких умов намагання забезпечити використання існуючого виробничого
потенціалу шляхом збереження традиційних ринків збуту готової продукції
і комплектових є безумовно вагомим інтеграційним чинником.

Проте те ж саме розміщення продуктивних сил на території колишнього СРСР
вміщує і дезінтеграційну складову.

У світовому господарстві розвиток таких форм організації виробництва, як
спеціалізація, концентрація та кооперація обумовлений законом зменшення
суспільних витрат праці. В СРСР, де система внутрішніх цін не
відображала суспільно необхідні витрати праці, розвиток організаційних
форм виробництва здійснювався не за економічними, а за політичними
законами.

Як наслідок – значна частина коопераційних зв’язків стала нераціональною
при ринкових цінах тому, що витрати на транспортування комплектових чи
сировини підвищують ціну готової продукції до неконкурентоспроможного
рівня. Такі зв’язки поступово згортаються і поновлення їх недоцільно.

Ті країни СНД, де зосереджені кінцеві стадії виготовлення продукції,
зацікавлені у збереженні існуючих коопераційних зв’язків. Проте це часто
протирічить інтересам країн, де виробляється сировина чи розташовані
первинні стадії її обробки.

Це зумовлено тим, що видобуток сировини та її первинна обробка –
найбільш матеріало- та енергомісткі, екологічно небезпечні та брудні
стадії виробництва. До того ж продукція первинних стадій обробки значно
дешевша за кінцеву, а відтак для того, щоб забезпечити потреби у
кінцевій продукції для суспільного споживання, необхідно вивозити більше
сировинної продукції. Крім того сировинні ресурси – чи не єдина стаття
експорту до країн так званого далекого зарубіжжя, яка забезпечує стале
надходження валюти.

В умовах розбудови власної державності країн, що виникли на терені
колишнього СРСР, їх виробнича залежність від імпорту сировинних
ресурсів, комплектових стала елементом національної безпеки, особливо,
враховуючи намагання використати цю залежність для політичного тиску.

А такий тиск є можливим, враховуючи, що за часів СРСР три чверті
міжреспубліканського товарообміну замикалось на одну республіку –
Російську Федерацію. Так, наприклад, саме у Росію надходило понад 75%
продукції машинобудування, понад 72% металургійної продукції, майже 70%
товарів народного споживання, понад 63% продукції хімічної
промисловості, які вивозила Україна. З Росії надходив практично увесь
обсяг паливно-енергетичних ресурсів, понад 92% продукції лісової та
целюлозно-паперової промисловості, 75% продукції машинобудування, 56%
споживчих товарів, які ввозила Україна[3]. Така ж картина була
характерною і для решти союзних республік.

Тобто усі республіки СРСР мали розгалужені коопераційні зв’язки з
Росією, в той час як між іншими республіками СРСР виробнича кооперація
була розвинута значно менше. Внаслідок цього усі пострадянські держави
економічно були занадто залежні від Російської Федерації, яка
використовувала цю залежність у власних інтересах.

Саме така ситуація спонукала пострадянські країни активізувати процес
перебудови національного виробництва з метою створення повних
технологічних циклів, налагодження національного виробництва, у першу
чергу продукції, що відноситься до критичного імпорту. У цьому напрямку
значних успіхів вже досягли практично всі пострадянські республіки.

Так, наприклад, Узбекистан створив власні потужності по переробці
бавовни, значно розширив виробництво зерна та видобуток
паливно-енергетичних ресурсів, суттєво зменшивши тим самим
імпортозалежність своєї економіки.

Україна, яка за часів СРСР отримувала майже 80% необхідної
сільськогосподарської техніки за рахунок ввозу, практично завершила
роботу по налагодженню власного виробництва усієї гами тракторів,
створює власне виробництво інших видів цієї продукції, зокрема,
зернозбиральних комбайнів. Ведеться активна робота по диверсифікації
імпорту енергоносіїв тощо.

Сьогодні вже очевидна ще одна серйозна проблема цієї сторони економічної
співпраці пострадянських країн – слабкість технологічного ядра їх
виробничої кооперації. Виходячи на світовій ринок, ці країни стикаються
з дуже жорсткою конкуренцією. Щоб зайняти своє місце у світовому
господарстві необхідна техніко-технологічна модернізація практично
всього їх виробництва. Проте жодна з країн-учасників Співдружності не
може стати донором новітніх високоефективних технологій. Це обумовлює
пошук таких донорів за межами СНД. Пострадянські країни стрімко
переорієнтують свої зовнішньоторговельні зв’язки у напрямку інших країн
світу, в тому числі і за рахунок тих груп товарів, які пов’язані з
технологічним оновленням економіки.

Процес модернізації у значній мірі пов’язаний з залученням інвестицій. В
умовах трасформаційної кризи, коли власні фінансові можливості
пострадянських країн дуже обмежені, вони все активніше залучають до
модернізації виробництва іноземний капітал, однією з найпоширеніших форм
чого є спільні підприємства, а це в свою чергу звужує масштаби як
існуючої, так і майбутньої виробничої кооперації країн СНД.

Свідченням цих процесів є переорієнтація зовнішньоекономічної діяльності
країн Співдрудності на ринки третіх країн. Особливо активно цей процес
відбувається в Україні та Росії. Так, якщо у 1991 році на країни так
званого далекого зарубіжжя припадало 33,6% зовнішньоторговельного
обороту Росії і менш ніж 11% зовнішньоторговельного обороту України, то
у минулому 1997 році частка їх досягла відповідно 77,7 та 40%. Причому в
експорті України частка цих країн зросла майже до 50%. [4].

Підсумовуючи вищесказане, можна констатувати, що, незважаючи на
безумовний інтерес країн СНД зберегти пострадянський ринок для продукції
своїх ресурсооброблювальних галузей, в якості споживачів цієї продукції
вони все сильніше переорієнтовуються на інші країни світу тому, що
тільки так можливо оновити виробництво та забезпечити
конкурентоспроможність національної економіки.

На ринку продукції ресурсовиробляючих галузей ситуація протилежна –
пострадянські країни-споживачі цієї продукції зацікавлені у збереженні
традиційних каналів її надходження, в той час як країни – її виробники
зацікавлені у розширенні експорту цієї продукції за межі Співдружності.
Крім того, розширення та поглиблення модернізації господарських
комплексів країн СНД також призводять до подальшого згортання кооперації
пострадянських країн у виробничій сфері. В цілому доцільно підкреслити,
що інтеграція країн СНД у виробничій сфері означає консервацію до певної
міри застарілих технологій та збереження неефективної структури
господарського комплексу і промислового виробництва, що означає
практичну неможливість рівноправної та достойної участі у міжнародному
поділі праці, яка відповідала б національним інтересам країн.

Інтеграційним чинником в межах пострадянського простору виступає і
специфіка виробничої інфраструктури колишнього СРСР, в першу чергу, –
транспортної мережі. СРСР мав достатньо розгалужену внутрішню
транспортну інфраструктуру. Проте зовнішні стосунки СРСР були повністю
централізовані, що обумовило відповідну специфіку розвитку транспортної
мережі.

Так, абсолютна більшість прикордонних залізничних та автомобільних
переходів, трубопроводів, морських портів, орієнтованих на Європу,
розташовані на територіі України. Більш ніж 94% газу, що Росія експортує
до країн Європи, подається по трубопроводах, прокладених на території
України, ще 3% – по трубопроводах Білорусі. Туркменістан та Казахстан,
які також зацікавлені у експорті енергоносіїв до європейських країн (в
тому числі і до деяких країн СНД), вимушені користуватись
трубопроводами, розташованими на території Узбекистану, Росії та
України.

Морські порти, що відійшли після розпаду СРСР Росії, за технічним
оснащенням не відповідають навіть середньому світовому рівню і
забезпечують лише близько 60% потреби Росії у відповідних послугах.
Переважна більшість інших країн Співдружності взагалі не має виходу до
моря. Україна ж має порти світового рівня (Одеса, Миколаїв), пропускна
здатність яких значно перевищує потреби однієї країни.

Автомобільне, залізничне, повітряне сполучення східних країн
Співдружності з Заходом неможливе без використання відповідної
транспортної інфраструктури Росії, Білорусі, України та Молдови. І
навпаки, ці країни не можуть не користуватись послугами колишніх
радянських середньоазіатських чи кавзазьких республік у своїх стосунках
зі східними партнерами.

Доступ до транспортної інфраструктури, експлуатація, підтримка робочого
стану транспортних мереж, розвиток нових, зокрема, сучасних
автомагістралей, аеропортів, є спільним інтересом усіх пострадянських
країн і виступає інтегруючим чинником. Проте і у цій сфері інтересів
присутня дезінтеграційна складова.

Зумовлена вона тим, що розвиток торгово-економічних стосунків переважної
більшості пострадянських країн з іншими країнами світу і навіть з іншими
країнами СНД знаходиться в значній залежності від політичної волі країн,
на території яких пролягає транспортна мережа. При цьому іноді ці країни
є конкурентами на світовому ринку, як, наприклад, Росія і
Середньоазіатські країни СНД є конкурентами на ринку енергоносіїв.

За таких умов для забезпечення власної економічної безпеки та
відстоювання національних інтересів пострадянські країни активно
формують нові транспортні коридори, залучаючи до цього процесу інші
країни. Зокрема, активізувалась діяльність у цій сфері країн ОЕС
(Організації економічного співробітництва, до якої входять Азербайджан,
Казахстан, Киргизстан, Туркменістан, Таджикистан, Узбекистан, а також
Афганістан, Туреччина, Пакистан та Іран), які одним з найголовніших
напрямків своєї співпраці вбачають створення багатоваріантної
регіональної трубопровідної системи, що дозволить вивести енергетичні
ресурси Центральної Азії на світові ринки без участі Росії. Активно
розвиваються транспортно-комунікаційні коридори, що пов’язують країни
Балто-Чорноморського регіону. Росія також планує побудову трубопроводів,
що не пролягатимуть територією України. Все це зменшує взаємозалежність
РФ та інших країн СНД, а відтак і зацікавленість їх у співпраці у цій
сфері. Тобто і тут посилюються дезінтеграційні чинники.

Суттєвим інтеграційним чинником є свого роду дифузія населення СРСР,
тобто проживання на території тієї чи іншої пострадянської країни
значної чисельності людей нетитульної національності – виходців з інших
союзних республік. У радянський період тим чи іншим чином були
переселені з місць історичного проживання мільйони людей.

З розпадом СРСР, в нових державах ці люди опинились абсолютно в іншому,
іноді навіть ворожому оточенні. Повернення соціальної захищеності та
спокою ці люди вбачали у відбудові знову ж таки спільної держави, що
виступало як інтеграційний чинник. Проте з часом дія і цього чинника
зменшується. Пов’язано це з тим, що внаслідок національної політики
деяких пострадянських країн, загострення соціальної ситуації аж до
збройних конфліктів, частина колишніх переселенців повернулась на свою
історичну батьківщину. Інша ж частина таких людей визнала за свою
батьківщину своє теперішнє місце проживання.

З цими змінами у структурі населення, які співпали із змінами у
загальній духовній орієнтації суспільства пострадянських країн,
пов’язано і посилення дії такого могутнього дезінтеграційного чинника,
як наявність на пострадянському просторі країн різного релігійного
спрямування. Світовий досвід не знає прикладів тісної інтеграції країн з
різними панівними релігіями. І сьогодні простежується активна
переорієнтація Середньоазіатських країн та Азербайджану до країн
ісламського світу, що засвідчує їх активна участь у тому ж ОЕС, на
останньому, у травні 1998 р., саміті якого була прийнята спільна
декларація, що передбачає створення інтеграційних структур цього
об’єднання.

Значна взаємозалежність пострадянських країн, яка існувала відразу після
розпаду СРСР, обумовила виникнення такого вагомого інтегруючого чинника,
як необхідність безконфліктного вирішення питань, пов’язаних з
визначенням території, кордонів та власності утворенних незалежних
держав, та необхідність координації їх економічної політики.

Останнє було конче потрібно у першу чергу в галузі ціноутворення. В СРСР
існувала внутрішня система цін, які в значній мірі відрізнялись від
світових. Запровадження ринкових відносин обумовило необхідність
переходу до світових цін, в тому числі, і у міждержавних стосунках. Але
цей перехід мав здійснюватись жорстко скоординованими темпами, так як
усі міжгосподарські зв’язки будувались на внутрішньосоюзних цінах.
Неузгодженість принципів та темпів переходу на світові ціни загрожувала
руйнацією цих зв’язків та дестабілізацією фінансових систем.

Забезпечення необхідної координації було однією з основних задач
утворенної Співдружності Незалежних Держав. Проте ця задача виконана не
була.

У 1992 р. Росія в односторонньому порядку здійснила перехід на світові
ціни при експорті своєї продукції. Це стосувалось лише однієї товарної
групи – енергоносіїв. Але енергоносії – продукція базової галузі, яка до
того ж становила значну частку в обсязі товарообміну. Підвищення цін на
них у кілька разів призвело до різкого порушення еквівалентності
товарообміну і запустило гіперінфляцію. Особливо негативно це вплинуло
на ситуацію в Україні, яка є найвагомішим імпортером російської
паливно-енергетичної сировини.

В умовах розпаду СРСР темпи гіперінфляції набули дуже широкої
диференціації. В цих умовах все масштабніше почали діяти цінові
обмеження попиту. Коштів, отриманих від реалізації продукції, внаслідок
нового підвищення цін на сировину і комплектові було недостатньо для
закупівлі їх у обсягах, необхідних для випуску колишньої кількості
продукції. Саме це з’явилось головним чинником згортання міждержавних
зв’язків, охопивши спочатку виробничо-технічний сектор, а потім і
споживчий.

Існує ще один аспект спільних інтересів пострадянських країн – взаємодія
у військовій сфері. Проте розпад СРСР явився одночасно і припиненням
існування біполярного світу. Це ліквідувало такий могутній інтеграційний
чинник, як необхідність воєнного протистояння спільноті країн іншої
політичної системи.

Таким чином, на пострадянському просторі має місце посилення дії
дезінтеграційних чинників при зменшенні впливу інтеграційних чинників.
Проте, навіть якби тенденції були протилежні, для успішного розвитку
інтеграційних процесів необхідні певні умови. Основними з них є три:

1. Сталість соціально-економічної і політичної ситуації;

2. Певна рівність економічного потенціалу;

3. Єдині засади побудови виробничих відносин.

Ці умови на сьогодні практично відсутні. Пострадянські країни
знаходяться у процесі розбудови своєї державності, зміни основних засад
господарювання, радикальної перебудови усього господарського комплексу.
Практично жодна країна не має повністю сформованої законодавчої бази по
регулюванню всіх аспектів економічної діяльності та міжнародних
стосунків. Йде активна диверсифікація політичного життя, становлення
політичних партій та громадських організацій. Формується приватний
сектор. На цьому тлі у цілому ряді країн СНД виникають кризові ситуації,
що іноді переростають у воєнні конфлікти (у Таджикистані такий конфлікт
з опозицією ще не зупинено, продовжуються озброєнні сутички між Абхазією
та Грузією, невирішеність питання Нагірного Карабаха теж може знову
спалахнути війною). Тому про сталість ситуації говорити неможливо.

Трансформаційна криза, що охопила всі пострадянські країни, наклавшись
на різні природно-виробничі умови, різні принципи і темпи ринкових
перетворень, відмінності у соціально- політичній ситуації обумовила
значні розбіжності у сучасному економічному становищі пострадянських
країн. Хоча в СРСР проводилась політика вирівнювання рівнів економічного
розвитку та структури виробництва союзних республік, особливо за
показником використання національного доходу на душу населення, проте
вже у передостанній, 1990, рік існування Союзу різниця між максимальним
та мінімальним рівнем ВНП на душу населення для радянських республік, що
через рік стали незалежними державами, досягала трикратного розміру.

За даними Світового банку, який визначив рейтинг країн за рівнем
виробництва ВНП на душу населення, цей показник у 1990 р. для окремих
республік СРСР становив: Латвія – 7522 дол. США, Естонія – 7426, Росія –
6805, Білорусь – 6718, Литва – 5245, Україна – 5085, Молдова – 4829,
Казахстан – 4595, Вірменія – 4490, Азербайджан – 3594, Грузія – 3486,
Киргизстан – 3232, Туркменістан – 3183, Узбекистан – 2724, Таджикистан –
2206 дол. США [5].

За період 1991-1997 рр. офіційне падіння ВНП у країнах СНД, за винятком
Узбекистану, наблизилось до 50% або перевищило цю відмітку. Рецесія
(тобто спад) виробництва, як свідчить таблиця 1 [6], у перше п’ятиріччя
90-х років відбулася в усіх пострадянських країнах, але темпи її в
різних країнах і в різні періоди не були однакові, як і сама динаміка
падіння, що мала свої пікові роки, специфічні для окремих країн. Для
дев’яти з п’ятнадцяти республік колишнього СРСР піковим був 1992 рік.
Для України такими стали 1993 – 1994рр.

За цей період мали місце значні розбіжності і у темпах інфляції,
показниках життєвого рівня населення. Усі пострадянські країни здійснили
перехід на власну національну валюту, проте внаслідок загальних кризових
явищ стабільності національних валют досі не досягнуто.

У пострадянських країнах ще не завершився процес переводу виробничих
відносин на ринкові засади. Здійснюється він різними темпами, на різних
принципах, що обумовлює об’єктивно існуючі розбіжності у принципах
господарювання.

За таких умов значно ускладнюються навіть звичайні міждержавні
економічні стосунки, розвиток яких теж потребує стабільності,
визначеності, прогнозованості, гарантованості тощо. Інтеграція ж за
таких умов просто неможлива, так як стає загрозою національним інтересам
і здатна викликати посилення кризових явищ.

Фундаментом і рухомою силою інтеграції може стати лише економіка.
Потреба в інтеграції (тобто в об’єднанні) окремих сфер діяльності
виникає лише при певному рівні розвитку кооперації господарських
комплексів держав, коли вже тільки спільна політика стосовно тієї чи
іншої сфери діяльності дозволяє забезпечити конкурентоспроможність її на
світовому ринку. Тобто коли економічна користь від спільних дій
переважає негативні соціально-політичні наслідки певного зменшення
ступеню незалежності держави, що притаманно будь-якому інтеграційному
процесу.

Тільки розгалужена, стабільна і взаємовігідна система міждержавних
коопераційних зв’язків, зростаючий товарообмін реально і об’єктивно
викликає необхідність спочатку тісної координації, а потім і об’єднання,
тобто саме інтеграції, все більш широкого кола аспектів економічної
діяльності держав. На пострадянському просторі всупереч усім деклараціям
і домовленостям про реінтеграцію триває інтенсивний процес економічної
дезінтеграції, що обумовлено вищезгаданими причинами. Індикатором цього
процесу в Україні стала ліквідація на протязі одного літа 1996 р.
відділів кооперації у Кабінеті Міністрів та Міністерстві економіки, а
також Центру розвитку і реконструкції економіки при Кабміні України, які
активно займалися налагодженням міждержавних коопераційних зв’язків між
країнами СНД у рамках Ашгабадської угоди, готуючи аналітичні матеріали
для роботи Міжвідомчої комісії з кооперації виробництва, що регулярно
працювала під керівництвом віце-прем’єр міністра Анатолія Кінаха і
припинила свою роботу, як і вищезгадані підрозділи за розпорядженнями
тодішнього голови Уряду України Павла Лазаренка.

Внутрішньодержавні (міжреспубліканські в межах СРСР) відносини на
пострадянському просторі перетворилися на міждержавні з усіма
специфічними наслідками, що випливають з цього. І доцільним здається
оцінити їх з позиції інтеграційної термінології, що прийнята, зокрема, в
Європейському Союзі і включає до себе поняття “негативної” та
“позитивної” інтеграції.

Терміном “негативна інтеграція” (на нашу думку, більш точним є термін
“пасивна інтеграція”) позначається процес усунення дискримінації у
відносинах між господарюючими суб’єктами країн-членів відповідного
інтеграційного об’єднання. Мова йде про взаємне зняття бар’єрів на шляху
руху товарів, послуг та виробничих факторів. Під “позитивною” (або
“активною”) ж інтеграцією розуміють розробку та проведення узгодженої
структурної політики перебудови господарств країн угруповання,
спрямованої на досягнення його основних економічних цілей. Як свідчить
світовий досвід, стабільні інтеграційні ефекти мають місце тоді, коли
обидва види інтеграції гармонійно доповнюють один одного.

Якщо з цих позицій підійти до оцінки поточного стану на пострадянському
просторі, то виявиться досить своєрідна картина. “Позитивна” (“активна”)
інтеграція в СНД внаслідок відсутності необхідних політико-економічних
умов носить значною мірою формальний характер, що призводить до
недієвості прийнятих рішень і майже зовсім не впливає на реальну
практику господарської взаємодії між його членами (за винятком
двосторонніх домовленостей).

Водночас у межах СНД відбуваються процеси, які з певними застереженнями
можна назвати “негативною” (“пасивною”) інтеграцією, проте це скоріше
лише намагання відновити нормальні стосунки суб’єктів господарювання. В
умовах “прозорості” нових державних кордонів декларативність
“позитивної” (“активної”) інтеграції компенсується реальною стихійною
самоорганізацією економічної співпраці за рахунок активності фізичних та
юридичних осіб окремих країн пострадянського простору.

Крім того, парадокс теперішньої ситуації в СНД полягає у тому, що саме
зараз, коли в новоутворених державах зникли ілюзії щодо їхньої
самозабезпеченості та можливостей виходу на світові ринки, все частіше
виникає цілком об’єктивна необхідність в господарчому відокремленні з
тим, щоб влада могла б зберегти хоча мінімальний контроль над і без того
надзвичайно складною і невизначеною соціально-економічною і політичною
ситуацією.

Таким чином можна стверджувати: якщо “активна” інтеграція в СНД є
головним чином номінальною, то “пасивна” – або тимчасовою, або достатньо
слабкою, щоб компенсувати відсутність першої. Взаємодія “позитивних” і
“негативних” елементів інтеграції нібито й простежується, проте це поки
що викликає скоріш песимізм, ніж оптимізм. Взагалі, можна стверджувати,
що сьогодні розвиток країн СНД знаходиться на перехідному етапі
більш-менш довгострокової диверсифікації етносів, кожен з яких робить
спроби досягти ідентичності через відособлення.

Реальність свідчить, що міждержавні стосунки країн Співдружності як у
межах цього утворення в цілому або окремих угрупованнях країн, що
виникають останнім часом на його терені, так і двосторонні
взаємовідносини ще довгий час неможливо буде характеризувати як
інтеграційні.

Вище йшлося, що основою міжнародної економічної інтеграції є насамперед
відповідний рівень економічного розвитку. Тому найвищого ступеню
зрілості економічна інтеграція досягла у групі промислово розвинутих
країн, передусім у Західній Європі. Саме тут успішно функціонує
Європейський Союз – єдине поки що об’єднання країн, розвиток
інтеграційних процесів у якому, послідовно пройшовши чотири попередні
фази (зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний
союз), дозволяє сьогодні говорити про створення валютного союзу –
найвищого ступеню міжнародної економічної інтеграції. І, безумовно,
етапи формування, еволюції ЄС, його організаційно-правова побудова,
сфери діяльності, механізми прийняття рішень та забезпечення їх
виконання є унікальним досвідом для будь-яких міжнародних інтеграційних
утворень, і для СНД у тому числі.

Міжнародні економічні зв’язки країн Західної Європи завжди вирізнялись
високою інтенсивністю. У повоєнні роки розвитку тут виробничої
кооперації сприяли транснаціональні корпорації (ТНК). У Західній Європі
в період 1946-1958 рр. було розташовано 40% зарубіжних філіалів ТНК в
обробній промисловості, що створило у цьому регіоні густу мережу
міждержавних мікроекономічних зв’язків на рівні суб’єктів
господарювання. На їх основі стали розвиватися і макроекономічні
зв’язки, тобто зв’язки між національними господарствами і країнами в
цілому. Як наслідок – посилилась взаємозалежність промислово розвинутих
країн Західної Європи.

Інтеграційні процеси підштовхувались високим рівнем розвитку
продуктивних сил, поглибленням спеціалізації виробництва в умовах
відносно незначних масштабів внутрішніх ринків країн Західної Європи.
Необхідно відзначити, що вагомим чинником інтеграційних процесів у
Європі стала і необхідність протидії цілковитому домінуванню США у
світовому господарстві. У 1948 р. США виробляли понад 60% сукупної
продукції промислово розвинутих країн, на їх долю припадало близько
половини усіх довгострокових зарубіжних капіталовкладень і майже 80%
усіх золотих запасів капіталістичного світу. Крім того, створена після
війни система міжнародних валютних та інших економічних відносин, а
також мережа міжнародних економічних організацій – МВФ, МБРР, ГАТТ, –
були побудовані таким чином, щоб зміцнити економічне становище і вплив
США, які домінували і у політичних союзах: від НАТО до АНЗЮС. Жодна
країна Західної Європи поодинці не могла бути для США рівноправним
партнером, для цього потрібен був міцний і довгостроковий економічний
союз, єдиний господарський простір, який би міг зівставлятися з
національним господарством США.

Все це і обумовлювало необхідність консолідації західноєвропейської
економічної еліти на власній основі. З цією метою у рамках створеної у
1949 р. Ради Європи було здійснено ряд проектів регіональної інтеграції
– від об’єднань у межах окремих галузей промисловості до величезних
проектів західноєвропейської федерації. За одним з таких проектів (“план
Шумана”) у квітні 1951 р. було підписано Паризьський договір про
заснування Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС) у складі
Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Нідерландів і Люксембургу з організацією
не тільки спільного ринку чотирьох продуктів гірничорудної промисловості
( вугілля, залізна руда, сталь і металобрухт), але й спільного
регулювання обсягів виробництва і рівня цін, інвестиційних програм і
раціонального використання робочої сили. Цей договір набув чинності у
1953 р. ЄОВС контролювало 60% виплавки сталі і 50% видобутку вугілля у
Західній Європі.

1956 р. в ЄОВС виник план перетворення цієї організації в зону вільної
торгівлі, але суперечності між країнами, особливо між Англією і
Францією, призвели до укладення у березні 1957 р. в Римі лише шістьма
(з17) країн – членів на той час ЄОВС Римської сепаратної угоди про
заснування Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) – “Спільного
ринку”,- з перспективною програмою економічної і політичної інтеграції.
Кінцевою метою ЄЕС було проголошено створення Сполучених Штатів Західної
Європи. Одночасно в Римі цими ж державами ЄЕС було украдено угоду про
заснування Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом),
метою якого було створення ще одного спільного галузевого ринку,
об’єднання ресурсів атомної енергії та атомної промисловості. У цей же
час Великобританія, яка не приєдналась до ЄЕС, організувала Європейську
Асоціацію Вільної Торгівлі (ЄАВТ) у складі 7-ми країн.

1967 р внаслідок злиття органів управління ЄОВС, ЄЕС і Євроатому
утворилась триєдина інтеграційна організація з офіційною назвою
Європейські співтовариства, або Європейське співтовариство. У 1973 році
Великобританія і Данія вийшли з ЄАВТ і приєднались до ЄЕС. Португалія
зробила те ж саме у 1986 р. Проте до ЄАВТ приєднались інші три країни, і
ця організація знову стала складатися з сіми членів: Австрії, Фінляндії,
Ісландії, Ліхтенштейн, Норвегії, Швеції та Швейцарії. Ідея створення
ЄАВТ полягала у розвитку торгівлі між країнами, проте без об’єднання
влади та створення офіційних інститутів, уповноважених вести законодавчу
діяльність, як це зроблено у ЄЕС.

1984 р. ЄАВТ і ЄЕС домовились створити єдиний економічний простір і
поширити своє співробітництво на такі галузі, як економіка, валютна та
промислова політика, дослідження та технології, охорона навколишнього
середовища, рибальство, виробництво сталі та транспорт. При цьому ЄАВТ
отримувала усі пільги та торговельні прибутки від членства у
Європейському співтоваристві, не беручи однак участі в роботі інститутів
ЄС. Ця угода набула чинності з 1 січня 1994 р. Швейцарія була єдиною
країною з країн-членів ЄАВТ, яка не приєдналась до цієї угоди, оскільки
національний референдум Швейцарії відхилив її. Три країни ЄАВТ –
Австрія, Фінляндія та Швеція – стали повноправними членами ЄС у січні
1995 р., припинив своє членство у ЄАВТ. Європейський економічний
простір, створений цією угодою – це більше ніж просто економічна зона;
він розповсюджує на країни-члени ЄАВТ принцип чотирьох свобод ЄС –
вільний рух товарів, послуг, капіталу і населення.

Окрім перелічених раніше країн, у 1973 р. до ЄС увійшла Ірландія, в 1981
р. – Греція, в 1986 р. – Іспанія і до його складу стало входити 15
країн.

У своєму інтеграційному розвитку Європейське співтовариство пройшло ряд
еволюційних етапів, основою яких була лібералізація торгівлі. Розвиток
співробітництва у рамках ЄОВС та Євроатому підштохнув країни до зняття
цілої низки бар’єрів, що перешкоджали розширенню торгівлі між ними, а
також проведенню політики гармонізації регулювання зовнішньоторговельної
діяльності. Було створено митний союз. У період 1958-1969 рр. формувався
спільний ринок. Мито у взаємній торгівлі країн-членів поступово
знижувалось, вже у 1962 р. були в основниму ліквідовані кількісні
обмеження товарообміну, одночасно національні митні тарифи замінювались
єдиним тарифом. Єдиний тариф члени Співтовариства почали застосовувати з
1 липня 1968 р. з одночасним усуненням мита всередені ЄС.

У цей же період в межах “Спільного ринку” здійснювався процес формування
спільної сільськогосподарської політики, прийнятої під тиском Франції,
зацікавленої у розширенні збуту своєї сільськогосподарської продукції
всередені Співтовариства: були введені єдині ціни і правила регулювання
ринків основних сільськогосподарських товарів, а також створений
протекціоніський механізм торгівлі з третіми країнами.

Спільна митно-тарифна політика забезпечила утворення у 1970-х роках
власних коштів Співтовариства, головним чином за рахунок надходжень від
митних виплат і компенсаційних зборів, що стягувались при імпорті
товарів з третіх країн.

У 70-ті роки новий етап НТР обумовив необхідність розробки і спільної
політики структурної перебудови економіки в Співтоваристві –
країни-члени об’єднали свої зусилля для подолання технологічного
відставання від США та Японії. На цей час у ряді галузей промисловості
великі американські та японські фірми, за рахунок технологічної переваги
та скорочення витрат, настільки поширились в економіці Європейського
Співтоваривства, що почали витискати з ринку національних виробників та
диктувати свої умови. Щоб протистояти цьому було вирішено відійти від
домінування Єдиной сільськогосподарської політики на користь вирішення
інших економічних та соціальних проблем. Коло сфер інтеграції
розширилось. Зокрема, країни об’єднали зусилля на широкомасштабних
наукових та технологічних дослідженнях, почалось формування спільної
індустріальної політики. За рахунок цих заходів ситуацію вдалось
переломити.

Важливим елементом подальшої інтеграції стало створення Європейської
Валютної Системи (ЄВС), що почала функціонувати з березня 1979 р., і
перед якою були поставлені чотири головні цілі:

1. Досягнення валютної стабільності в межах ЄС;

2. Спрощення конвергенції процесів економічного розвитку;

3. Забезпечення стратегії зростання в умовах стабільності;

4. Стабілізація міжнародних валютних та економічних взаємовідносини.

Базовим елементом ЄВС було запровадження розрахункової валютної одиниці
– ЕКЮ.

Завдяки цьому, зокрема, країнам ЄС вдалось побороти валютну кризу
початку 80-х років. Після подолання інфляції у 80-ті роки було відмінено
обмеження в поточних фінансових операціях, а у 1990 р. було введено
режим вільного руху капіталів.

У 1985 р. було підписано програму подальшого розвитку Європейського
співтовариства і перетворення його в Європейський Союз (“Європа без
кордонів”), а потім і досягнення цілковитої інтеграції. Ця програма
набула чинності з 1 липня 1987 р. як Єдиний Європейський акт (або
Маастрихська угода) – угода про створення економічного і валютного
союзу, про політичне співробітництво, формування нових інституціональних
(організаційних) структур.

З 1 листопада 1993 р. Європейське співтовариство перейшло у нову стадію
економічної інтеграції і за рішенням держав і урядів країн-членів стало
називатись Європейським Союзом. В межах ЄС планується перехід і до
політичної інтеграції – створення нової наддержави конфедеративного або
федеративного типу. Поступово ЄС набуває рис єдиної державності, контури
якої проступають в економіці, політиці і в соціальній сфері.

Метою ЄС є створення умов вільного пересування в його межах товарів,
послуг, капіталів та робочої сили. До 1999 р передбачається створити
Європейський центральний банк, впровадити спільну валюту, єдине
громадянство, закінчити створення організаційного та правового механізму
узгодження зовнішньої політики та політики безпеки держав-членів ЄС.

Найбільше протиріч на цьому шляху викликає ідея введення спільної
валюти. Створення валютного союзу залежить від ступеню готовності держав
до участі в ньому. Для цього ЄС визначило кілька умов-критеріїв:

1. Інфляція не може перевищувати рівень, існуючий у трьох
державах-членах з найстабільнішими цінами, більш ніж на 1,5 процентних
пункти.

2. Розміри бюджетного дефіциту мають становити не більш ніж 3% ВНП
країни.

3. Коливання обмінних курсів національних валют (при відсутності їх
девальвації у попередні 2 роки) має бути у межах, встановлених для
європейської валютної системи (“+”, “-” 2,25%).

4. Норма довгострокового прибутку не повинна перевищувати 2% від
середньої норми прибутку трьох членів ЄС, які мають найнижчу норму
прибутку.

5. Національний борг не повинен перевищувати 60% ВНП.

Було здійснено три невдалі спроби запровадження спільної валюти: у 1992,
1995 та 1997 роках.

У 1995 р критеріям Маастрихтського Договору за рівнем інфляції
задовольняли 11 країн з 15; за процентними ставками – 10; за розмірами
бюджетного дефіциту – 4 (Данія, Німеччина, Ірландія та Люксембург),
причому показник дефіциту у цілому по ЄС склав 4,7%; за розмірам
внутрішнього державного боргу – 5 (Данія, Німеччина, Люксембург, Франція
і Великобританія). Тобто усі вимоги виконувала лише одна країна –
Люксембург, а три вимоги виконували Німеччина, Франція, Великобританія,
Данія та Ірландія.

Для покращання ситуації керівні органи ЄС передбачили низку заходів по
посиленню контролю за економічною політикою держав-членів. Німеччина,
зокрема, у грудні 1995 р. запропонувала укласти між майбутніми членами
валютного союзу “стабілізаційний пакт”. За цим пактом країни-учасниці
мають добровільно взяти на себе зобов’язання навіть у несприятливий для
економіки час не перевищувати трьохвідсоткового рівня дефіциту бюджету
відносно ВНП. При сприятливій економічній ситуації цей показник
зменшується до 1%. При порушенні цього зобов’язання країна має
піддаватись штрафним санкціям ( у розмірі 0,25% ВНП за кожний відсоток
понад трьохвідсоткову межу). Країни ЄС не підтримали пропозиції
Німеччини і лише у грудні 1996 р.було досягнуто домовленості щодо
механізму запровадження санкцій, які набувають чинності тільки після
відповідного рішення політичної системи своєчасного попередження.
Політичні рішення мають прийматися з урахуванням виняткових випадків, до
яких віднесено не лише природні катастрофи та надзвичайні політичні
події (на кшталт об’єднання Німеччини), а також значне скорочення темпів
економічного зростання.

Рішення про створення валютного союзу певним чином змінило загальну
стратегію будівництва ЄС. До цього часу ця стратегія передбачала, що усі
держави-учасниці мають рухатись на шляху інтеграції з однаковою
швидкістю і на рівних приймати участь у реалізації інтеграційних
програм. Для нових членів передбачався лише перехідний період, після
якого на них поширювалися загальні правила.

Невдалі ж спороби запровадити євровалюту зробили очевидним, що не усі
країни зможуть увійти до валютного союзу одночасно. Постійне відкладання
введення євро ставило під сумнів увесь проект, оскільки створення
валютного союзу потребує одночасного збігу занадто значної кількості
факторів, що можливо ніколи не буде досягнуто. Саме тому до останнього
часу в ЄС не було одностайної думки про готовність Союзу до введення
спільної валюти у 1999 р. І тільки на саміті у Брюсселі на початку
травня 1998 р. було прийнято рішення про запровадження євро лише у 11
країнах – Франції, Німеччині, Італії, Бельгії, Іспанії, Португалії,
Австрії, Ірландії, Люксембурзі, Голандії, Фінляндії. Дві країни –
Великобританія і Данія – вирішили поки що утриматись від переходу на
євро, зайнявши позицію зацікавленого спостерігача. Швеція ще має
привести своє законодавство у відповідність до Маастрихтського Договору
та виконати умови щодо підтримання стабільності курсу національної
валюти. Греція не увійшла до валютного союзу так як стан її економіки,
фінансів, соціальної сфери не відповідають необхідним вимогам.

За прогнозними підрахунками ЄК, частка тільки 11 країн, що 1 січня 1999
р. сформують ЄВС з єдиною євровалютою, вже у 1998 році буде складати
19,4 % світового валового внутрішнього продукту проти 19,6% в США, тобто
результати їх економічної діяльності за основним показником (ВВП)
практично співпадуть. В той же час ці країни разом обженуть США за
експортним потенціалом тому, що на їх частку буде припадати 18,6%
світового експорту проти 16,6% в США [7], тобто на два процентних пункта
більше, що у вартісному вимірі складе значну величину. Але це рішення
криє у собі й небезпеку дестабілізації торговельних потоків та розпаду
спільного внутрішнього ринку з поділом ЄС на дві нерівні частини щодо
становища (статусу) групи країн, що негативно впливатиме на загальний
інтеграційний процес.

З 1 січня 1999 р. євро почне існувати лише у чеках, банківських
розрахунках і перерахунках. Готівковим засобом розрахунку євро стане з 1
січня 2002 року. Коментуючи факт народження євро, голова ЄК Жак Сантер
сказав, що євро являтиме собою потужній фактор не лише для подальшої
економічної інтеграції, але також і для інтеграції політичної. Для цього
зараз є усі необхідні умови. Безперечно, це історична подія. Насамперед
тому, що вона безпрецедентна в історії людства. Уперше одні з
найсильніших й найрозвинутіших держав світу добровільно відмовляються
від своїх національних валют для того, щоб створити одну, єдину,
спільну.

І все ж визнання євро у планетарному масштабі є непростим завданням. На
думку провідного експерта Банку міжнародних розрахунків (БМР) Роберта
Макколі, євро, безумовно, окупує країни Європи, включаючи її східну
частину. Проте Азія, Ближній та Середній Схід, Африка, Латинська Америка
та держави колишнього СРСР – усі надаватимуть перевагу долару. Свідчення
цьому є вже зараз: ті, хто тримав кошти у європейських банках переводять
їх на долари, що є яскравим прикладом недовіри до євровалюти, яка ще не
з’явилася. На сьогоднішній день подібні трансфери обчислюються багатьма
міліардами, і, за думкою банкирів, ця тенденція зростатиме. Відтік
інвестицій з Європи і скорочення будь-яких фінансових операцій, за
прогнозами, стануть неминучим явищем на період становлення євро. Більше
того, один з противників переходу до євро, автор книги “Європейська
помилка”, французький професор Жан Жак Руза попереджує: “Уся система
може в якийсь момент вибухнути. Найбільш небезпечний час – з 1999 до
2002 року із-за того, що коливання курсів різних валют, жорстка
монетаристська політика, яка необхідна для переходу до євро, відсутність
центрального європейського уряду створюють найбільш неблагоприємні умови
для введення євро”[8].

Таким чином, базуючись на світовому досвіді, зокрема, досвіді ЄС, можна
вирізнити п’ять рівнів інтеграційного процесу:

1. Зону вільної торгівлі, в рамках якої ліквідуються митні і кількісні
обмеження між членами інтеграції, але вони зберігають самостійну митну
політику відносно країн-нечленів;

2. Митний союз, в рамках якого ліквідуються різноманітні дискримінації у
сфері пересування товарів уссередені союзу і формується спільна митна
політика відносно держав-нечленів;

3. Спільний ринок, де поряд з торговельними ліквідуються ще обмеження
руху факторів виробництва;

4. Економічний союз як форму спільного ринку, яка базується на
гармонізації національних економічних політик для ліквідації
дискримінації у сфері вільного руху товарів і факторів виробництва;

5. Валютний союз та економічну інтеграцію, яка заснована на уніфікації
монетарної, фіскальної, соціальної і антициклічної політики і потребує
створення наднаціональних органів, уповноважених приймати за
держави-члени обов’язкові рішення.

Переростання від нижчого до вищого рівня інтеграції здійснюється завдяки
поступовому розширенню сфер інтеграційної діяльності, що супроводжується
відповідними інституціональними змінами. Перестрибнути на вищий
інтеграційний рівень з того стану міждержавного співробітництва, у якому
зараз знаходяться країни Співдружності, неможливо. Реально сьогодні мова
може йти лише про створення умов та механізмів взаємовигідного
економічного співробітництва, сприяння його всебічному розвитку,
взаємовигідній кооперації виробництва, забезпечення необхідної для цього
координації політики.

Саме це і має бути першочерговою метою СНД. Безумовно, приклад ЄС дуже
привабливий, проте треба тверезо оцінювати можливості його перенесення
на пострадянський простір. При цьому належить враховувати ряд обставин.

По-перше, як вже відмічалось, усі країни, які нині входять в СНД,
знаходяться у стані економічної, соціальної та політичної
нестабільності. Така ситуація робить малоперспективною орієнтацією на
довгостроковий та всеосяжний договір, який було підписано в Маастрихті.
Так, економічна криза 1973-1975 років була глибшою й затяжнішою саме в
інтеграційній зоні.

По-друге, вже зараз досить помітна і, мабуть буде посилюватись тенденція
до диференціації політичного і соціально-економічного укладів нових
держав. Тому становлення СНД у будь-якій формі, що нагадує ЄС, буде
ускладнено не стільки можливостями збільшення розриву в рівнях
економічного розвитку, скільки зростаючими розходженнями у напрямах та
темпах суспільних перетворень – переходу до ринкової економіки,
демократизації політичної системи, дотримуванням прав людини на шляху до
громадянського суспільства тощо. Це ще більше ускладнює розробку
погодженої стратегії розвитку СНД, яку не прийнято ще на березневому
(1997 р.) саміті, та створення на її основі відповідної
договірно-правової бази.

По-третє, виявилася і така специфічна перешкода як імперський синдром в
Росії та пов’язаний з цим “антиросійский синдром” в інших країнах СНД.
Майже в усіх нових державах помітна певна стриманість по відношенню до
Росії, що іноді підігрівається місцевими націоналістичними колами, які
вбачають у ній спадкоємницю імперії та посилаються на те, що за своїми
розмірами і своєю потужністю Російська Федерація перевершує всі інші
держави, разом узяті. Оптимальним же може бути тільки шлях будівництва
СНД виключно на основі урівноваження (консенсусу) інтересів держав
Співдружності.

Беручи до уваги перелічені фактори, слід визнати: песимістичні або
принаймні скептичні оцінки перспектив СНД та можливостей використання
західноєвропейського досвіду спираються на переконливі аргументи. Проте
було б помилкою абсолютизувати їх. Більш вагомою уявляється позиція
застережливого оптимізму. При усіх особливостях кожного з партнерів по
СНД важко уявити інший варіант формування нової культури взаємовідносин,
крім того, котрий перевірила на практиці Західна Європа, одним із
найважливіших аспектів якої є пошук оптимального співвідношення між
державним суверенітетом та договірними зобов’язаннями.

Аналіз нібито достатньо переконливо свідчить про те, що досвід
Європейського суспільства в багатьох відношеннях повчальний,
універсальний і може бути використаний в специфічних умовах
Співдружності пострадянських країн. Але, як вже зазначалось, це
матеріал, що вимагає селекції та переробки. Партнерам по Співдружності
необхідна власна концепція СНД, яка визначала б загальну довгострокову
його мету, стратегію розвитку, принципи та методи співробітництва,
механізми прийняття та реалізації рішень. Суттєво важливим для такої
концепції є вибір інституціональної моделі СНД, яка відповідала б його
засадам та забезпечувала баланс впливу усіх учасників Співдружності на
прийняті рішення.

При цьому єдино реалістичною уявляється стратегія поступового та
обачливого просування, шо найбільш вдало реалізована у Договорі про
Економічний союз. При всіх його недоліках він є найбільш змістовним
документом з тих, які прийняті за весь час існування СНД. Він визначає
стратегію, а її не можна змінювати щопівроку. Її центральна ідея –
поетапність руху, від простих форм інтеграції до складних, від окремих
сфер співробітництва до створення інтегрованої господарської системи.
Фактично даний договір являє собою рамочний документ, який визначає
загальні орієнтири та залишає простір для маневру, вибору конкретного
напряму та форм інтеграції.

Саме за таким напрямком співробітництва, в майбутньому, якщо для цього
виникнуть необхідні передумови, СНД зможе трансформуватися в об’єднання,
подібне ЄС. Але для його формування, як це було в Західній Європі,
необхідно пройти десятиріччя внутрішньої та зовнішньої еволюції країн
СНД як в політичному, так і в економічному аспектах їх розвитку. І на
цьому етапі двосторонній характер взаємного економічного обміну
безсумнівно має бути домінантою. Такі стосунки сприятимуть відновленню
колишніх взаємовигідних зв’язків на нових засадах та розвитку
інноваційних аспектів економічного співробітництва.

Причому СНД, як угруповання країн, з подальшою диверсифікацією
зовнішньоекономічних та політичних інтересів країн Співдружності,
становитиметься все менш монолітним в тому розумінні, що деякі держави
усе далі відходитимуть від Росії (навіть якщо економічні контакти з нею
у короткостроковій перспективі інтенсифікуються), а інші – відчуватимуть
тяжіння до неї, зберігаючи при цьому різноманітні інституціональні форми
прив’язки до російського економічного і, особливо, політичного простору.
У першому випадку мова йде про центральноазіатські держави (за винятком
з різних причин Киргизії і Казахстану), а також про Азербайджан та
Грузію. В другому – про Білорусь і Вірменію. Що стосується України та
Молдови, то сьогодні вони за своїми економічними інтересами наближуються
до першої групи, індикатором чого є таке новоутворення як ГУАМ, до
складу якого входять Грузія, Україна, Азербайджан і Молдова, що
обєднують своої зусилля у напрямку розбудови транспортно-комунікаційних
коридорів, перш за все трубопроводів для поставок каспійської нафти та
газу в Європу, по-суті альтернативних їх прокладанню у
російсько-білоруському напрямі.

Свідченням того, що вже зараз такий процес диверсифікації досить активно
відбувається, є участь або проголошення про наміри брати участь різних
країн СНД в об’єднаннях країн поза Співдружностю. Вже йшлося про
Організацію економічного співробітництва, до складу якої входять шість
країн СНД. Однією з найближчих перспектив ОЕС проголошено лібералізацію
торговельних режимів в її межах, що незрозуміло яким чином може бути
реалізовано у Казахстані та Киргизстані з огляду на те, шо вони є
членами Митного союзу СНД. Створення ж інтеграційних структур ОЕС ще
більш ускладнить відносини цих країн з СНД. Очевидно, у найближчий час
цим країнам доведеться вибирати, який напрямок співробітництва є для них
перспективнішим.

Україна та Росія також мають наміри приєднатись до іншого інтеграційного
об’єднання – Європейського Союзу. У 1994 р. і Україною, і РФ були
підписані угоди про партнерство та співробітництво з ЄС. Оскільки
сторони на цей час виконали усі необхідні процедури, то зазначені угоди
у поточному році набули чинності. Згідно цих угод у 1998 р. мають бути
розглянуті питання про створення зон вільної торгівлі між ЄС і Україною
та, відповідно, ЄС і Росією. Виконання цих домовленостей обумовить
необхідність перегляду участі Росії у Митному союзі СНД. Україна не є
членом Митного союзу Співдружності, проте має режим вільної торговлі з
рядом країн, який теж, очевидно, потребуватиме корегування. Про це
свідчить хоча б вимога ЄС стосовно перегляду існуючого торговельного
режиму Польщею після її приєднання до ЄС в якості асоційованого члена. У
будь-якому разі, подальша інтеграція України та Росії до ЄС, що
проголошено стратегічним курсом обох країн, також робить проблематичним
посилення інтеграційних процесів в СНД.

Тому будь-які багатосторонні інтеграційні проекти поки що не мають під
собою реальних політико-економічних основ і їх реалізація у найближчій
перспективі неможлива. На наш погляд, СНД доцільно зберегти як
структуру, в рамках якої є можливість здійснювати необхідну координацію
економічної політики країн Співдружності, забезпечити сприятливі умови
товарообміну, цивілізованим шляхом вирішувати спірні проблеми та
розв’язувати конфліктні ситуації

ЛІТЕРАТУРА

Народное хозяйство СССР в 1990г. Статистический ежегодник. – М.: Финансы
и статистика. 1991. – С.639.

Народне господарство України у 1991 році. Статистичний щорічник. – К.:
Техніка. 1992. – С.27.

Межреспубликанский товарообмен продукцией производственно-технического
назначения. Статистический сборник. – К.: Минстат Украины. 1991.

Про хід економічних реформ в Україні. Статистичний бюлетень. – К.:
Мінстат України. 1998.

Отчет о мировом развитии Всемирного банка: обзор мировой экономики. –
Пан бук ЛТД “Всемирный альманах”. 1993.

А.Илларионов. Финансовая стабилизация в республиках бывшего СССР. –
Вопросы экономики. 1996. № 2. – С.78.

К положению в экономике стран ЕС. – БИКИ: Бюллетень иностранной
коммерческой информации. – Российский институт конъюнктуры и спроса.
1998. 25 апреля. № 50. – С. 1.

Б.Забарко. Европа будет создана валютой или никогда не будет создана:
Готовится самый крупный финансовый проект ХХ века. – Деловая Украина.
1998. № 29, 31.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020