Реферат на тему:
Політична думка Станіслава Оріховського
П л а н :
Вступ.
Формування політичних ідей.
Розвиток української державності.
Актуальні політичні думки.
Розкриття творчості Оріховського.
Думки Оріховського про мистецтво.
Виступ проти божественного походження влади.
Висновки.
У житті українського суспільства період ХVІ-ХVІІІ ст. займає особливе
місце. Спираючись на глибинні народні основи та історичні традиції,
український народ зробив вагомий крок уперед в усіх галузях суспільного
життя. На цьому етапі історичного розвитку досягнуто позитивних змін у
становленні внутрішньої гармонії, нового співвідношення й організації,
органічної співпраці всіх станів суспільства, що привело до створення
козацько-гетьманської держави.
Виросла плеяда видатних державних діячів, полководців, дипломатів,
політиків, учених, видатних митців. Суспільно-політична думка України
збагатилася новітніми ідеями й концепціями, що висвітлили шлях до
прогресивних цивілізаційних основ, боротьби за незалежну Українську
державу. На зміну бурхливому розвиткові Київської середньовічної держави
з її досягненнями в усіх галузях суспільного життя приходить період
занепаду й розпаду, тривалого іноземного поневолення багатьох її земель.
Але, незважаючи на всі труднощі, що випали на долю українського народу,
поступ його суспільного життя не зупинився. Поряд з існуванням
феодальних відносин на терені України швидкими темпами відбуваються
зміни буржуазного характеру, що спричинили й відповідні зміни в
соціальних відносинах.
Перед українським народом у той час постало справді історичне завдання:
самозбереження за умов чужоземної експансії. Але, щоб його розв’язати,
треба було пройти нелегкий шлях від захисту національної ментальності й
історичного способу життя, через зростання освіченості й пробудження
національної свідомості до здобуття власної державності. Тільки так
нація могла сповна реалізувати покладене на неї історичне призначення,
зайняти гідне місце в європейській і світовій цивілізації.
Розвиток української державності, вироблення політичних ідей нерозривно
пов’язані з національно-культурним відродженням. Відмітною особливістю
суспільного буття тогочасної Європи в цілому й України зокрема було
формування націй, підготовка умов для створення національних держав.
В історії нашої країни цей період пов’язаний з виробленням і зміцненням
такої важливої суспільної сили, якою є національна ідея. Відомий
український учений кінця XIX — першої половини XX ст. Д. Донцов писав,
що без такої ідеї ми всі лишимося нацією уярмленою, провінцією, народом,
що житиме з роздвоєною душею, не в стані витворити збірної волі, народом
без пафосу, сателітом сильніших, партією, верствою, навіть у себе вдома
невільником не лише політичним, а й духовним і соціальним.
Тогочасні українські мислителі обґрунтовують процес згуртування
спільноти, члени якої усвідомлювали б свою ідентичність на основі таких
ознак, як мова, культура, історія походження, територія. Формування
української нації було загально-історичним, об’єктивним явищем. І
національна ідея відіграла в цьому процесі надзвичайно важливу роль.
Актуальні політичні думки, що відповідали новим суспільним потребам
українського народу, розвивали видатні українські філософи, богослови,
політики. Це Павло Русин,
Юрій Дрогобич, Іван Вишенський, Станіслав Оріховський, Юрій Немирич,
Шимон Шимонович та ін. Спираючись на твори стародавніх мислителів,
визначних європейських державних діячів, літераторів, істориків, вони
висловили надзвичайно цінні ідеї з багатьох галузей духовної культури й,
зокрема, політичної. Помітний вплив на стан політичної свідомості
тогочасної України, що була в складі Литви, а потім Речі Посполитої,
справила реформаторська течія антитринітаріїв, або соціанство.
Ранні гуманісти України були виразниками інтересів середнього стану,
носіями ідей відродження й формування української нації, її мови,
культури в умовах чужоземної залежності. Більшість із них мали вищу
освіту, здобуту в європейських закладах, вони писали трактати, займалися
книгодрукуванням, деякі обіймали високі посади в урядах Литви чи Польщі.
З точки зору соціально-політичних правових ідей особливий інтерес
становить полемічна література. Багато уваги у творах полемістів
приділено проблемі становлення та захисту державності української нації,
що народжувалась у муках внутрішніх і зовнішніх суперечностей.
З огляду на потребу розв’язання цих суперечностей важливе значення мало
введення в багатьох містах магдебурзького права. Київ та Житомир,
зокрема, одержали це право ще в XV ст.
Полемісти пристрасно обстоювали право на існування українського народу,
захищали його мову, культуру, релігію, рішуче боролися проти спольщення
й покатоличення. Їх постійно хвилювали питання формування національної
свідомості, політичного самовизначення на основі відновлення традицій
власної державності. У полемічній літературі, що мала
загально-філософське спрямування, висловлено багато актуальних ідей і
теорій. Як зазначає історик А. Єфименко, релігійна уній (Брестська, 1596
р.) викликала в православному середовищі палку потребу відстоювати
правоту своєї справи тими новими засобами, які були до того часу майже
недосяжними — шляхом гласності, звернення до громадської думки. Всі
друкарські верстати, що були в розпорядженні православних, працювали над
тим, щоб розповсюджувати нові й нові аргументи в спростуванні унії й
латинства, на захист православ’я.
У поглядах тогочасних мислителів наріжним каменем стало співіснування
світської та релігійної влади, божественного й земного, церкви й людини.
На відміну від середньовічного релігійного світогляду, в основі якого
був Бог, гуманісти висували ідею антропоцентризму, за якою людина є
центром і найвищою метою Всесвіту. Замість аскетичних постулатів про
гріховність тіла й земного життя проголошувалося право людини на
задоволення земних потреб, насолоду, утверджувалась ідея свободи слова,
справедливого суспільного ладу.
Цілком природно, що актуальними й гострими в антифеодальній ідеології, в
тому числі й у поглядах гуманістів-полемістів, були питання про державу
та її основи, закон і право, форми й методи управління державою,
суверенітет державної влади й межі її панування над особою, індивідом.
Найповніше ці питання розкриті в творчості Станіслава Оріховського –
Роксолана (1513-1566), який був найвизначнішою постаттю
східнослов’янського Відродження. Відомий польський історик Кромер,
сучасник Оріховського, зазначає, що його ім’я відоме в Італії, Іспанії,
Франції й Німеччині, там чути схвальні відгуки про його твори, які
становлять гордість і захист Вітчизни.
Українські гуманісти одними з перших у європейській філософській думці
заперечували божественне походження влади й держави, виступали проти
підпорядкування світської влади церковній, втручання церкви в державні
справи.
В умовах розвитку буржуазних відносин вони зробили вагомий внесок у
вчення про витоки держави із суспільного договору, стверджували, що
королівська влада походить не від Бога, а від угоди між людьми.
Принципово важливою умовою існування й розвитку держави Оріховський, як
і інші українські гуманісти, вважав виховання у громадян любові до
батьківщини, патріотизму, як найвищої доброчесності. На продовження
прогресивних традицій книжників княжої доби важлива роль відводилась
освіті народу. Оріховський писав, що ніхто не зробить нічого корисного
навіть у найнезначнішому мистецтві, якщо не буде вчитися.
Як у багатьох європейських учених тієї доби, так і в працях українських
полемістів провідною була проблема спільного блага (блага народу), а
його основними складниками — патріотизм, служіння державі, суспільна
активність.
Рішуче пориваючи з аскетичним світоглядом середньовіччя, намагаючись
вийти з-під впливу релігійних догматів, полемісти велику увагу приділили
законам, морально-правовим нормам. Вони виступили за велику роль права й
закону в житті держави та суспільства, робили наголос на зростанні ролі
моралі в суспільно-політичному бутті, а тому вважали за необхідне
приділяти увагу вивченню психології людини, використовувати природничі
науки в пізнанні людини та суспільства. У багатьох творах полемістів
ідеться про захист прав, соціальне становище трудівника.
Експлуатована, пригноблена й скривджена суспільством людина постає
стрижнем творчості Івана Вишенського. Він зосереджує увагу на пропаганді
моральних ідеалів раннього християнства, які виражали прагнення народу
до рівності, волі, братерства, справедливості, були антиподом існуючих у
суспільстві гніту і безправ’я народних мас, рішуче викриває
експлуататорську природу магнатів і шляхти, церковних владик і вищого
духовенства. Суспільно-політичні погляди І. Вишенського були пройняті
реформаційними ідеями, глибоким демократизмом, палкою любов’ю до
трудового народу.
У розвитку ідеї української державності, політичної свідомості народу
велику роль відіграли освіта, культура, мистецтво. Полемічна література,
що сіяла благодатні зерна національної самосвідомості, дала могутній
поштовх народній освіті, необхідність якої була викликана й
суспільно-економічними факторами. Важливим джерелом освіти для молодих
представників українських земель в часи середньовіччя були європейські
навчальні заклади, зокрема, університети Італії, Франції, Німеччини,
Чехії, Польщій Популярними серед молоді були в ті роки Паризький
(Сорбонна), Кембриджський, Болонський, Гейдельберзький, Лейпцизький,
Кенігсберзький, Страсбурзький, Краківський університстак За
півтисячолптя (ХIV-ХVІІI ст.) в Падуаиському (Італія) університеті
одержали різні наукові ступені або вчилися й не закінчили близько 600
(а, можливо, й більше) юнаків з України. Розвиткові освіти значно
сприяли братські школи. Базуючись на вітчизняному досвіді й національних
традиціях, вони підносили освіту на рівень тогочасних вимог, убачаючи в
ній запоруку визволення від соціального й національного гноблення,
основу формування світогляду, державності народу. Завдяки широкій мережі
шкіл освіченість в Україні досягла високого рівня. Арабський мандрівник,
архідиякон Павло Алепський, який перебував в Україні в середині XVII
ст., зазначав, що по всій землі руській іноземні мандрівники помітили
прекрасну рису, що викликала здивування у них, всі вони, за винятком
небагатьох, навіть більшість жінок і дочок, уміли читати й знали порядок
церковних служб і церковні співи. Відвідавши Вознесенський монастир у
Києві, П. Алепський зазначив, що більшість ченців не тільки уміли
читати, а й були обізнані з філософією, логікою й писали твори.
Між княжою і козацько-гетьманською добою Україна перебувала під владою
Литви і Польщі. В цей час політична думка розвивалася в руслі
гуманістичної традиції, яка простежувалася в працях Юрія Дрогобича та
Станіслава Оріховського.
Ю. Дрогобич — доктор філософії та медицини Болонського університету,
займався політичним прогнозуванням, зокрема намагався передбачити
становище імператора Священної римської імперії Фрідріха III, а також
ворогуючих сторін на Апеннінському півострові. Він був прихильником
сильної королівської влади, визнавав зверхність світської влади над
церковною.
С. Оріховський замолоду виступав проти божественного походження влади,
відстоював принцип невтручання церкви в державні справи. Держава, на
його думку, подібна до живої істоти, яка має своє тіло (посполиті), душу
— (шляхетний стан), розум — (король). Мета держави — збереження
набожності, добробуту і свободи громадян.
У праці «Про природне право» С. Оріховський одним із перших в Європі
розробив концепцію природного права, відстоював пріоритетність закону
над рішенням монарха чи інших посадових осіб. Проте за декілька років до
смерті в праці «Польські діалоги політичні» він відійшов від передових
поглядів, відстоював зверхність папської влади над королівською. Цей
принцип письменник-публіцист застосував при розробці піраміди влади у
Польщі, котра б нагадувала трикутник, вершиною якого була духовна влада,
у лівому куті — священослужителі, а у правому — король.
Полемічна література здебільшого торкалася питань релігійного життя,
реформи церкви, але в контексті цих проблем порушувались і політичні
питання. Виявлялися два напрями: перший був орієнтований на унію
православної й католицької церков, другий тісно пов’язувався з
антиуніатською боротьбою та реформою православної церкви.
Зростання освіченості українського народу стало важливою передумовою
виникнення й функціонування Києво-Могилянської академії. Протягом усієї
своєї історії український народ не мав іншої інституції, яка б справила
такий вплив на розвиток освіти, науки й культури, як цей вищий
навчальний заклад. Навколо академії гуртувалися найкращі освітяни,
науковці, громадські й церковні діячі, їх титанічна діяльність була
спрямована на згуртування всіх сил, здатних підтримувати
культурно-національне відродження, на виховання свідомих носіїв цієї
культури, що виборювали б національну незалежність.
В історії утвердження української державності значний інтерес становить
доробок діячів Києво-Могилянської академії, починаючи від її засновників
— Іова Борецького, Мелетія Смотрицького, Захарії Копистенського, Петра
Могили — аж до просвітників і політичних діячів першої половини XVIII
ст.
Принцип всестановосгі, рівності всіх у навчанні, проголошений Київською
братською школою й підтриманий академією, не лише забезпечував
демократичні засади їх внутрішнього життя, а й відповідав найвищій меті
— залучити до навчання якомога більше української молоді, поширювати
освіту серед; народу. Києво-Могилянська академія мала
загальнонаціональний характер, охоплювала всі стани українського
суспільства, від “гетьманича до посполитого”. “В ній, — як писав Іван
Мазепа, — цвєченієвсякому з малоросійських дітей хотачому учитися
походить”. Цей перший в Україні вищий навчальний заклад відігравав
надзвичайно важливу роль як об’єднавчий духовний осередок. До Києва “по
науку” діставалася молодь з усіх куточків українських земель.
Найголовніші події, що передували утворенню української держави, —
формування збройних сил, згуртування різних соціальних груп населення
навколо ідеї національного визволення, будівництва національної школи й
національної церкви — відбувалися за безпосередньої участі діячів
Києво-Могилянської академії.
У суспільствознавчих працях учених академії визрівають і висловлюються
думки про відродження і дальший розвиток рідної мови, набувають певної
конкретизації поняття “Вітчизна”, “Русь”, “Україна”, дедалі глибше
усвідомлюється потреба зберігати й примножувати національну самобутню
культуру. В історично-політичній літературі чітко викристалізовується
думка про необхідність боротьби з чужоземним гнітом, обґрунтовується
ідея створення незалежної суверенної Української держави. Уже в працях
засновника академії Петра Могили є підходи до концепції власної
української державності. Йому, безперечно, імпонувала ідея освіченого
володаря, “філософа на троні”, який сприяє освіті, поліпшує закони, дбає
про добробут громадян і добрі стосунки з сусідніми державами. Це ідея
розробляється П. Могилою, зокрема у здійсненому ним перекладі з грецької
мови твору диякона Агапіта з настановами царю Юстиніану, популярного в
колі західноєвропейських гуманістів.
Формуванню політичної свідомості вихованців академії сприяло вивчення
творів про державу і право Платона, Арістотеля, Жана Бодена, Томазо
Кампанелли, Ніколо Макіавеллі, Томаса Гоббса, Самуеля Пуфундорфа, Юста
Ліпсія, Гуго Горація, конституцій і правових кодексів різних держав.
Особливо популярними були твори про державу голландських і німецьких
мислителів реформаційного періоду. У східних слов’ян перші переклади їх
праць, як і статей французьких енциклопедистів, були виконані саме
вихованцями Києво-Могилянської академії. Вивчення праць мислителів,
поширення їх учень, що тяжіли до теорії природного права, суспільного
договору, а нерідко й до республіканських ідей, сприяли пробудженню
серед української людності думок про історичну долю й державність
власного народу.
Серед найважливіших цінностей, здатних об’єднати українців і допомогти
їм вистояти в умовах позбавлення власної державності, просвітники
України вирізняли українську православну церкву. Власне, це сприяло
консолідації непокатоличеної української шляхти, козацтва, міщанства та
середнього духовенства, всього етносу. Стихійним рухам у цій боротьбі за
батьківську віру й церкву вони надають цілеспрямованого характеру. Все
це допомогло вистояти українській церкві в нових історичних умовах,
пережити кризу, повернути духовний вплив на людність, активно включатися
в національно-визвольний рух, у боротьбу за українську державність.
Висновок:
У період, коли Україна перебувала під владою Литви й Польщі, політична
думка розвивалася в руслі гуманістичної традиції Ю. Дрогобича і С.
Оріховського, а також в руслі полемічної літератури. Ю, Дрогобич
займався питанням політичного прогнозування, а С. Оріховський розробив
концепцію природного права, відстоював пріоритетність права і закону над
рішенням королівської влади, а в останні роки життя відійшов від своїх
попередніх поглядів і визнав зверхність папської влади над королівською.
Список використаної літератури:
Політологія: Підр. Для ун-тів / За ред. О. І. Семківа. – Львів: Світ,
1993. – 576с.
Політологія: Підр. Для студентів ун-тів. – 2-е вид., зі змінами. –
Львів, 1994, — 592с.
Політологія: Курс лекцій: Навч. Посібник / За ред. І. С. Дзюбка: К.:
Вища шк., 1993. – 271с.
Політологія: Курс лекцій / Авт. кол.: І. С. Дмитрів, О. М. Рудакевич, З.
С. Сокол, В. А. Кулик та ін. – Тернопіль: АСТОН, 1998. – 159с.
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
