.

Політична думка В’ячеслава Липинського (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
349 2397
Скачать документ

Реферат на тему:

Політична думка В’ячеслава Липинського

П л а н :

Вступ.

Методи державного будівництва в Україні.

Заповіді катехизісів-самостійників.

Обґрунтування державного устрою.

Концепції Липинського.

Висновок.

Політична думка в Україні на початку XX ст. відображала перехід
українського національно-визвольного руху із стадії культурного
українофільства до організованої роботи в масах. У цьому зв’язку
заслуговують на увагу погляди М. Махновського, викладені у праці
«Самостійна Україна», що були своєрідним політичним кредо Революційної
української партії, яка сформувалася 1900р.«Не можна, — зазначав
М.Махновський, — зупинити націю, що ламала свої кайдани, прокинувшись до
життя. Нація ступила на новий шлях, а ми повинні очолити її, щоб досягти
ідеалу, але мусимо пам’ятати, що ми тільки предтечі того великого, що
йде за нами, ми тільки сповіщаємо • його силу, ми його посланці».

У 20-ті роки розвиток політичної думки в Україні пов’язувався насамперед
з іменами В. Липинського, Д. Донцова, М. Хвильового, В. Винниченка. їхні
погляди віддзеркалювали процеси, що відбувалися в тогочасному
суспільно-політичному житті України. Власне кажучи, після цих діячів
політична думка в Україні не мала яскравих постатей.»

Зазначимо, що тільки в 20-х роках існувала відчутна свобода політичної
думки. На початку 30-х років її паростки були задушені. Крім цього, в
радянській Україні, як і в інших національних республіках, наступ
тоталітаризму підсилював, по суті, легалізований російський шовінізм.
Більш сприятливі умови були за межами радянської України — в Галичині і
на Волині де опинилися В. Липинський та Д. Донцов. У цілому ж, однак,
свої ідеї вони творили, як зазначає Т. Гунчак, у тіні програної війни за
створення Української держави. Обидва як активні будівничі державного
життя глибоко пережили трагедію української невдачі, що, мабуть,
підштовхнуло їх, як, зрештою, багатьох інших національне свідомих
українців, до переоцінки події української революції. Посилювало ці
процеси політичної інтроспекції й еміграційне життя з типовою
безперспективною гризнею різноманітних політичних партій. Утиски, що їх
застосовувала польська влада супроти українського населення в Галичині і
на Волині, загострювали політичні стосунки і ставили перед українською
молоддю питання боротьби проти окупаційної влади, яка б ґрунтувалася на
інших, радикальних засадах.

До потреби переоцінки українського політичного життя спричинилася не
тільки могутня хвиля націоналізму, який у повоєнній Європі став панівною
політичною силою, набувши нових форм радикалізму чи винятковості, а й
внутрішні процеси її радянській Україні. Українізація, формальним
ініціатором якої виступила комуністична партія, швидко охопила усі
ділянки життя. Цей непередбачений, майже стихійний розвиток
національного самовияву створював враження, що в Україні дійсно
закладаються передумови будівництва вільного національно-культурного,
якщо вже не політичного життя. Візія служіння своєму народові на рідній
землі, в рідному оточенні полонила багатьох політичних емігрантів, які
почали повертатися в Україну, а між ними й самого Президента Української
Народної Республіки М. Грушевського. Відбулася переоцінка настанови до
радянської України багатьох українських інтелігентів не тільки Східної
України, а й Галичини та Волині. Наслідком цієї переоцінки постало
радяно-фільство, яке загрожувало поширитися на українське суспільство,
головне, на молодь.

Серед політичних доктрин України в XX ст. значне місце посідає
монархічно-гетьманська концепція В. Липинського (1882-1931). Він вважав,
що здобуття Україною державної незалежності можливе через попереднє
спадкове монархічне правління. Гетьман є своєрідним “національним
прапором”, живим символом України, навколо якого гуртується все
населення, а головним чинником державобудівництва є, на його думку,
встановлення правової монархії в традиційній гетьманській формі. Але ця
монархія, як вважав В. Липинський, суттєво відрізняється від
московської, що спиралася на насилля й необмежену владу царя, а також
„від польської, де король завжди був маріонеткою шляхти. Його ще
вважають за одного із засновників українського консерватизму, який
поділяли окремі знані представники політичної думки. Базові
характеристики цієї течії Зазначено в таблиці нижче.

В. Липинський розглядав такі основні методи організації державного
будівництва в Україні:

1) демократія з республікою;

2) охлократія з диктатурою;

3) класократія з правовою, обмеженою законом монархією. Найбільш
придатною для України є остання форма. В. Липинський це пояснює тим, що
вибори до демократичної республіки (парламенту) — це політична
бутафорія. Для українського руху, міркував він, можуть стати фатальними
гасла демократії й громадянського суспільства, оскільки вони спричинять
штучне копіювання демократії за взірцями інших країн, а політична
культура однієї нації не може бути механічно перейнята іншою.

В. Липинський вважав, що основна умова створення української державності
– це єдність: релігійна, регіональна, політична, організаційна,
національна. Справу української державності завжди губила відсутність
єдності між українцями (галицько-наддніпрянський антагонізм). Здобуття
державності багато в чому залежить від організації провідної верстви,
від її згуртованості. Але потрібно спочатку виплекати її. Народ, що не
вміє відтворити власних “панів”, тобто провідної верстви, змушений
навіки коритися чужим панам. Резюме своїх політичних і світоглядних
поглядів В.Липинський формулює так: “Навіть нашрудніше завдання може
бути виконане, коли є: стихійне, вроджене хотіння, ясна ідея,
усвідомлююча хотіння; воля та розум, потрібні для здійснення ідей, віра
в Бога і в те, що дана ідея згідна з Божими законами; і любов до людей
та землі, серед яких і на якій має здійснюватися дана ідея”.

Помітним явищем української політичної думки XX ст. була самостійницька
теорія М. Міхновського (1873-1924), суть якої він виклав у своєрідному
маніфесті, катехізисі самостійників — “Десяти заповідях”.

Ось деякі з цих заповідей:

— Одна, єдина, неподільна, самостійна, вільна, демократична Україна,
Республіка робочих людей — це ідеал української людини, за здійснення
якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя.

— Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай
перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму народові й тобі.

— Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних ідеалів.

— Не зробися ренегатом-відступником.

— Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

— Допомагай своєму землякові поперед усіх: держись купи.

Цей документ був сприйнятий по-різному: від схвалення до цілковитого
заперечення. Й на це були підстави. Але заради об’єктивності в оцінці
цього документа слід зважати на ті конкретно-історичні обставини, за
яких він створювався.

Незважаючи на суперечливість М. Міхновського як особи і політика, на
неприйнятність у наш час деяких його положень, усе ж слід відзначити
його палке прагнення здобути самостійність Україні, його мрії про єдину,
вільну, демократичну Україну — республіку робочих людей від “гір
Карпатських до гір Кавказьких”.

В. Липинський стверджував, що тільки власна держава, збудована
українською нацією на своїй етнографічній території, врятує її від
економічного розпаду і кривавої анархії. Основна орієнтація В.
Липинського — ніхто не збудує Української держави, якщо ми самі собі її
не збудуємо, і ніхто за нас не зробить нації, якщо ми самі нацією не
схочемо бути. Відповідно власне призначення він вбачав у тому, щоб
прищепити народові України свої висновки як світогляд, здатний
перетворити пасивний народ у політичне активний організм. Отже,
ідеологія розглядалася як рушійна сила національного відродження. Коли
відродження націй відбувається без національного ідеалізму, без любові
до цілої нації в усіх її класах і- групах, без того . ідейного
національного пафосу, того романтичного захоплення образом нової волі й
незалежності націй, що .йде в парі з відродженням усіх європейських
народів, то внаслідок того з самого поняття нації викидається весь його
живий творчий зміст. Зостається тільки форма — мертва шкарлупина без
зерна.

Українську державницьку ідеологію В. Липинський будував на давніх
народних традиціях, зокрема на державному досвіді гетьмансько-козацьких
часів і високій етнічній культурі хліборобської спільноти. При цьому
державність бачилася йому як спадкоємна монархія, очолювана гетьманом.

В. Липинський намагався обґрунтувати такий державний устрій. Він вважав,
що парламентаризм при однопалатній системі із загальним виборчим правом
як форма правління чужої духом та інтересами буржуазної демократії для
хліборобського класу і загалом хліборобської країни не підходить. В.
Липинський виходив з того, що ні одна нація не розпочала і не може
розпочати свого існування від демократії і що демократичні нації можуть
існувати тільки там, де була чи є своя власна національна держава, або
там, де вже були і правили свої власні класократичні або охлократичні
аристократії.

Для консолідації деморалізованої бюрократичною Росією нації і створення
держави потрібна сильна влада в руках однієї особи, щоб репрезентувати
ідею суверенності та незалежності. Ця особа очолювала б державну оборону
і через кабінет міністрів — державну адміністрацію, її влада була б
обмежена двома законодавчими палатами, які б спиралися не на політичну
демагогію, а на сталі й незмінні принципи інтересів території і праці.
Інтереси території представляла б нижча палата — з’їзд Рад поодиноких
земель, інтереси праці — вища палата — Трудова рада державна.

Природно, що про одну із центральних проблем — взаємовідносини з Росією
— В. Липинський писав, що російська орієнтація (більшовицька чи
протибільшевицька), в формі заведення в Україні російської державності
не допоможе нашому національному об’єднанню, підтримає нашу внутрішню
анархію, тому вона для нас, хліборобів, не годиться. Разом з цим він
наголошував, що географічне положення України, спільне історичне минуле,
спільні економічні інтереси вимагають, щоб ми з Росією та Білорусією, як
зовсім окрема та суверенна Українська національна держава, утворили
тісний мілітарний та економічний союз і спільно з ними шукали собі
союзників у Європі.

Оскільки держава була вузловим питанням у концепції В. Липнпського, то
він намагався пояснити роль соціальних верств у політичному житті
народів. В. Липинський вважав, що здатність держави до життя залежить
від форми її суспільної організації. В. Липинський розглядав державність
як фактор національної інтеграції. «Тільки власна Українська держава, —
зазначав він, — дасть нам той об’єднуючий дух, котрий усіх нас,
хліборобів, в один міцний, твердий український хліборобський клас міцно
зв’язує. Бо тільки в ім’я власної Української держави і спільної
національно-державної культури зможемо ми знайти спільну мову з іншими
українськими класами і необхідний для тривкого державного ладу компроміс
з ними заключити».

По суті, В. Липинський закликав, до об’єднання всіх політичних сил у
змаганні за незалежну Україну. Всі ми як християни хочемо Царства
Небесного і так само всі ми як українці — українські комуністи,
соціалісти, демократи, консерватори, ліберали — хочемо України. Але як
християни ми йдемо до Царства Небесного через ту чи іншу Церкву, так
само як українці до України ми можемо дійти тільки через ту чи іншу
громадську політично-національну організацію, якої внутрішня сила і
здатність довести своїх вірних до мети залежатиме від її більшої
внутрішньої моралі, від її кращих, розумніших, більш раціональних та
більш моральних методів спільної акції і спільного громадського життя.

Отже, згідно з концепцією В. Липинського, саме держава повинна об’єднати
мешканців території в органічну цілість. Цей організм як наслідок
спільного життя та спільних інтересів породжує колективну свідомість і
раціональне бажання суспільного самовираження у формі власної нації.
Передумовою цього самовираження є існування держави, оскільки, на думку
В. Липинського, ідея бажання, кінцевою метою якого є створення нації,
може реалізуватися тільки в матеріальних формах держави.

Одна із основних тез концепції В. Липинеького полягає в тому, що державу
можна будувати за ініціативою провідної верстви або аристократії. Саме
вони здатні повести за собою пасивну більшість. «Без національної
аристократії, — підкреслював В. Липинський, — без сильних і авторитетних
провідників та організаторів нації в її тяжкій боротьбі за існування
немає і не може бути нації». Передумовою провідної ролі аристократії є
її прагнення влади, готовність до боротьби за цю владу. Тобто
аристократія мусить бути «стихійно імперіалістичною». Проте В.
Липинський не дивився на аристократію як на замкнену суспільну верству
або касту. Він вважав, аристократія — це та активна меншість, яка
об’єднує найкращих і найактивніших членів усіх класів. Саме вона творить
матеріальні й духовні цінності, які стають власністю всього суспільства.

До політично-творчого фактора В. Липипськиц відносив. тих, хто
безпосередньо стимулював розвиток економіки. Інтелігенція — не є
продуцентом у цьому плані. В суспільно-політичній структурі вона
покликана бути посередником між суспільними класами завдяки культурній
та інтелектуальній праці. На думку В. Липинського, інтелігенція не
повинна займатися створенням ідеології, партійною роботою, будуванням і
керівництвом державою. Власна держава можлива тільки на ґрунті
компромісу, між українськими класами в ім’я бажаного всіма законного
ладу і спокійної праці. Така держава можлива за умови спільної для усіх
класів національної культури, спільної оборони своєї території і
спільного для усіх права нації на самовизначення. Тобто йшлося про
суверенність на своїй землі, якою користувалися, на думку В.
Липинського, європейські нації.

В. Липинський підкреслював, що політика — це вміння вибрати такий метод
здобуття та організації влади і організації громадянства, який би
уможливив будову і збереження окремої держави на українські землі і
забезпечив існування та розвиток української нації.

Загалом, В. Липинський — визначний мислитель свого часу. І хоча
концепція «трудової монархії» виявилася безперспективною, багато з його
ідей щодо утвердження незалежної Української держави зберегли своє
неминуще значення. Істотним і оригінальним є внесок В. Липинського в
загальну політологію, зокрема, в теорії еліт, політичної культури,
громадянського суспільства та ін.

В. Липинський ґрунтовно висвітлив концепцію політики у праці «Листи до
братів хліборобів». Він вбачав повноцінний розвиток української нації в
розбудові власної держави. Така держава має існувати у формі
монархічного правління, що відповідає державницькій традиції,
започаткованій Б. Хмельницьким. За В. Липинським, ця монархія повинна
ґрунтуватися на таких п’яти підвалинах: аристократія, класократія,
територіальний патріотизм, український консерватизм, релігійний етос.

Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет.
Разом з гетьманом управління державними і суспільними сферами здійснює
аристократія — кращі представники усіх класів і станів: промислового
(фабриканти, інженери, робітники); хліборобського (поміщики, селяни,
сільські робітники); фінансового і купецького (всі, хто живе з обміну
продуктами); комунікаційного (залізничники, шофери), інтелігенція.

Такий принцип формування аристократії (правлячої еліти) В. Липинський
називав класократією, яка також передбачала співпрацю всіх класів.
Принципи класократії заперечували буржуазний парламентаризм як такий, що
роз’єднує нації за партійними ознаками, соціалізм — за класовими
ознаками і націоналізм — за етнічними ознаками.

Територіальний патріотизм В. Липинський розумів як солідаризацію усіх
мешканців України на ґрунті любові до рідної землі, незалежно від
етнічного походження, соціально-класової належності, віросповідання.

Консерватизм, за В. Липинським, — це утвердження серед громадян України
організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної
культури, здатних приборкати анархію і свавілля, і, нарешті, релігійний
етос — основа становлення морального порядку, без якого неможливо
сформувати націю, збудувати державу.

Форму державного правління вчений вбачав у дуалістичній конституційній
монархії, за якої: гетьман як суверен української нації, голова кабінету
міністрів зосереджує в своїх руках виконавчу владу; законодавчу владу
утворюють дві палати: територіальна (нижня), до якої входять
представники місцевих земельних рад (по 3—4 від кожної землі на підставі
загального, рівного, таємного виборчого права), і трудова (вища), до
якої делегують своїх представників професійні спілки всіх класів і
соціальних верств.

Висновок:

Український консерватизм грунтувався на ідеях:

1) домінуючої ролі держави в національному і соціальному розвиткові;

2) монархічної форми державного правління;

3) територіального патріотизму;

4) пріоритетності приватної власності;

5) провідної ролі аристократії у державотворчому процесі;

6) вирішальної ролі моральних і релігійних чинників у суспільному
поступові.

Теоретики українського консерватизму дотримувалися різних поглядів
стосовно майбутньої форми держави. В. Липинський обґрунтував концепцію
трудової легітимної монархії, С. Томашівський — клерикальної монархії, а
В. Кучабський — мілітарної монархії.

Л і т е р а т у р а :

Політологія: Підр. Для ун-тів / За ред. О. І. Семківа. – Львів: Світ,
1993. – 576с.

Політологія: Підр. Для студентів ун-тів. – 2-е вид., зі змінами. –
Львів, 1994, — 592с.

Політологія: Курс лекцій: Навч. Посібник / За ред. І. С. Дзюбка: К.:
Вища шк., 1993. – 271с.

Політологія: Курс лекцій / Авт. кол.: І. С. Дмитрів, О. М. Рудакевич, З.
С. Сокол, В. А. Кулик та ін. – Тернопіль: АСТОН, 1998. – 159с.

Політологія: історія та методологія / Андрущенко В. П., Антоненко В. Г.,
Ануфрієв Л. О. та ін.; За ред. Ф. М. Кирилюка. – К.: Здоров’я, 2000. –
632 с.

PAGE

PAGE 15

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020