Р Е Ф Е Р А Т
на тему:
В’ячеслав Чорновіл (Політичний портрет)
Майже чи не наступного дня після “бориспільської трагедії” розпочалася
боротьба за чистоту образу В’ячеслава Чорновола. Боротьба не вщухає, а,
навпаки, пожвавлюється. Постає питання: між ким вона точиться? Між
противниками і прихильниками увічнення пам’яті Чорновола? Та ні,
боротьба скоріше розгортається між нинішніми апологетами покійного
лідера Руху і чиновницькою машиною, що не раз ударними темпами прагне
відзвітувати “барельєфними зображеннями”. У кадрі західного регіону
України така боротьба дещо нагадуває звичайнісіньке соцзмагання. Та чи
стане чистішим від цього образ?
Опозиціонерство стало для В. Чорновола невід’ємним атрибутом власної
сутності, способом буття (modus vivendi). Упродовж 60-80-х рр. він шукає
способів самовираження через спротив. Потужним інтелектуальним струменем
став рух шістдесятників, формальні рамки якого можемо означити періодом
між 1956 (ХХ з’їзд КПРС) та 1965 рр. (перший “покіс” шістдесятництва). В
цьому часовому діапазоні політичні переконання В.Чорновола вже відомі
каральним органам. Так, 1963 р. він не був допущений до навчання в
аспірантурі Київського педінституту, хоч і пройшов за конкурсом. Навіть
ще на початку 90-х, коли В.Чорновіл не знаходив спільної мови з рядом
співкамерників та “братів по перу” помітною була образа-згадка. Багатьом
амбітним шістдесятникам була несимпатичною харизма В.Чорновола, що майже
автоматично затінювала решту опозиційних постатей. Дехто з них у
приватних розмовах полемічно стверджував, що В.Чорновола не було чутно
до 1965 р. Та марно шукати до 1965 р. фактів, які б перекреслювали його
подальшу біографію.
Маловідомим є той факт, що В.Чорновіл спершу мріяв про кар’єру науковця.
Однак фактично до 1965 р. про кар’єру вченого вже було забуто. Як
свідчить Тарас Чорновіл, “надія на суміщення наукової праці й
громадської діяльності реально жила десь до середини 1964 р. Домінанта
“наукового шляху” вичерпалася ще в 1961-62 рр”. Є підстави подискутувати
з тим, що ім’я В.Чорновола було геть невідоме в опозиційних колах до
1965 р. Вже з кінця 50-х рр. він стає визнаним студентським лідером на
факультеті журналістики Київського університету ім. Т.Шевченка. Однак на
4-му курсі, щоб не бути виключеним за діяльність у літгуртках
шістдесятників, мусив взяти академвідпустку (потім надолужував втрачений
студентський час екстерном). Перед арештами 1965 р. Іван Світличний,
визнаний лідер руху шістдесятників, помічав у В.Чорноволові
харизматичність. Вже тоді позиція В.Чорновола контрастувала зі
світоглядними позиціями І.Дзюби та його оточення.
Отож, омріяна кар’єра не здійснилася. Як не здійснилася і мрія про
кар’єру науковця Івана Світличного, науковців Михайла та Богдана Горинів
тощо. У глибині своєї душі, кожен з яскравих учасників руху
шістдесятників мріяв “податися в учені”. Це повною мірою здійснив хіба
один з найстарших, Іван Дзюба, який також став прикладом для інших
шістдесятників, живим втіленням громадянського подвигу.
Про В.Чорновола на повен голос заговорили лише після серпня 1965р. За
протест проти репресій над українською інтелігенцією на прем’єрі фільму
“Тіні забутих предків” у Києві був підданий обшукам, допитам і вигнаний
з роботи.
В.Чорновіл формується як громадянський публіцист. Його гострі праці 60-х
рр. можемо поставити в один ряд з публіцистикою І.Дзюби та В.Мороза.
В.Чорновіл суттєво вплинув на динаміку правозахисного руху і своїм
“Українським вісником” по праву може вважатися “Ґутенбергом”
українського опору. До 1970 року усі спроби видавати щось самвидавом як
у великій “зоні” (на волі), так і в малій “зоні” (у тюремно-табірних
умовах) можемо розглядати як “доґутенбергівський”, “дочорноволівський”
період.
До модернізації моделі спротиву політичному режимові В.Чорновіл завжди
підходив творчо – через перо публіциста. Не меншою мірою у
тюремно-табірних умовах він стає організатором акцій спротиву,
голодувань, веде боротьбу за статус політв’язня, а на засланні
організовував систему зв’язку між політв’язнями тощо. Протягом 1972 –
першої половини 1980-х рр. він проносить літературне перо крізь
тюремно-табірні ґрати, заслання та кочегарку. Перо не притупилося і вже
до 1987 р. коли В.Чорновіл пише резонансного “Відкритого листа
Генеральному секретареві ЦК КПРС Горбачову М.С.”, після якого відновлено
видання “Українського вісника”. У 1996 р. він був удостоєний Державної
премії ім. Т.Шевченка за 1995 рік. Власне, літературно-публіцистичний
портрет В.Чорновола невід’ємний від політичного. У часописі “Час/Time”
(ще табірна мрія В.Чорновола: бути й в незалежній Україні редактором
опозиційного видання) він пише ряд гострих статей, котрі традиційно
мають давній полемічний характер. І в політиці він був полемічним
публіцистом, нетрадиційним та несхожим на політичних лідерів від плуга
чи конструкторського бюро.
Чорновіл і система: гра в “заручини”
На зустрічі із пресою 7 вересня 1996 р. Леонід Кучма висловив про лідера
Руху сакраментальну фразу: “Щодо Вячеслава Чорновола. Він великий
політик. Але мені це трошки нагадує українське прислів’я про ту жіночку,
яка чоловіка хоче мати, дітей і бути незайманою… Він сьогодні тут, а
завтра там…”.
Політична система вимагає постійності. Цього й не міг продемонструвати
голова Руху.
В.Чорновіл вів свою гру у “заручини” із системою. Система вела свою.
Самі “заручини” таким чином перетворювалися у фарс. Кінцевого входження
у політичну систему так і не відбулося. Лідер Руху вибудував свій
мікросвіт, магнетичне поле, що притягувало і відштовхувало одночасно.
Чорновіл пройшов у Русі еволюцію від “бонапартизму” до “цезаризму”: він
почав, як Наполеон Бонапарт, але не дочекався свого Ватерлоо. Закінчив
політичний і земний шлях майже, як Цезар.
В.Чорновіл очолював Рух за принципом: AUT CAESAR, AUT NIHIL (лат.: або
Цезар, або ніщо). Поведінка В.Чорновола – це поведінка опозиційного
лідера, який не здатен працювати в іншому амплуа. Зважте: поведінка не
лідера опозиції, а саме опозиційного лідера. Про В.Чорновола як про
лідера опозиції говорити не доводиться хоча б тому, що Народний Рух
України, хоч і допускався критичних висловів на адресу Президента
Л.Кучми, опозиційним до нього все ж не був. Свідченням цього в останні
роки – факти вростання представників Руху в апарат виконавчої влади у
центрі та на місцях.
Трагедією для В.Чорновола як лідера Руху стала його нездатність
розірвати замкнуте коло власної опозиційності. І, за інерцією, він
боровся насамперед з проявами внутрішньопартійної опозиції. На
останньому З’їзді єдиного НРУ, що відбувся 12 грудня 1998 р.,
внутрішньопартійна опозиція зазнала поразки.
З’їзд, як відомо, прийняв попередню президентську формулу: “Чорновіл +
Удовенко = Президент”, яка мала ще й підтекстовку: “Вибори-99 – не наше
весілля”. Формула ця пояснювала прагнення голови НРУ й надалі залишатися
головою партії після завершення президентської кампанії. Газета
“Сегодня” влучно охарактеризувала цей останній з’їзд перед розколом як
“боротьбу за програш”. В.Чорновіл, однак, сподівався втримати лідерство
і не очікував на колективного “Брута” у власній організації.
Звернемо увагу на дві стрижневі тези у доповіді В. Чорновола делегатам
З’їзду, які розкривали бажання лідера партії й надалі всерйоз займатися
саме проблемою партійного будівництва. Іншими словами, розширювати межі
свого мікросвіту.
Теза перша: до жовтня 1999 року Народний рух повинен був налічувати 100
тисяч членів, а до наступних парламентських виборів (до 2004 року) –
200-300 тисяч.
Теза про масовізацію партії не нова. Її свого часу намагалися підняти в
Українській республіканській партії. Ця теза мала як палких
прихильників, так, не меншою мірою, і палких опонентів. Перші
наголошували, що масова (понад 100 тис. членів) партія відповідатиме
партійно-плюралістичним європейським традиціям (у Західній Європі
найпотужніші політичні партії мають до 1 млн. чл.). Противники
масовізації вважали непосильним реалізувати цю тезу через велике
розмаїття партій в Україні. Процес нарощування партійних лав може мати
характер штурмівщини на зразок “ленінських призивів”. Тож масовізація
партії мала б іти паралельно з підвищенням ваги політичних структур у
суспільстві, їхнього впливу на прийняття політичних рішень.
Теза друга: стратегією НРУ під час президентської виборчої кампанії мало
стати гасло “Уперед, на схід!”. Завоювати “дикий” Схід України ставила
собі за мету не одна політична партія України. І, назагал, мали в цьому
мізерний успіх. Головним чином, через небажання йти на світоглядний
компроміс.
Після смерті В.Чорновола у Русі першочерговим питанням є пошук
волонтерів, які б словом і ділом, за словами О.Гончара, безмірним чуттям
розтопили серце виборця, на заході та на сході. Іншими словами (які
свого часу висловив Михайло Горинь), націонал-демократія стоїть перед
потребою висушення Збручу на тілі українства. Чи під силу це сьогодні
Рухові?
Дух & Тіло: без будь-якого спіритизму
Сьогодні спостерігаємо невміння використати ім’я В.Чорновола, частково
вже піддане міфологізації, для об’єднавчого процесу у
націонал-демократичному середовищі. Більше того, не вщухають емоції
довкола імені В.Чорновола й у Русі, очолюваному Генадієм Удовенком.
Образ В.Чорновола став для частини Руху Г.Удовенка “абсолютним духом” (у
кращих трактуваннях ідеалістичної філософії). А коли так, то абсолютний
дух – в основі бродіння чи суперечок в організації. Саме таким
ідеалістичним тлумаченням можна пояснити намір окремих членів назвати
партію іменем В.Чорновола.
Рух після смерті В.Чорновола так і не вийшов із кризи, а в окремих
випадках можемо констатувати, що криза навіть поглиблюється. Однією з
причин називають відсутність в організації лідера, який би харизмою
дорівнював покійному В.Чорноволові. Так чи інакше, Рух стоїть перед
вибором лідера. За певних обставин, не останнє слово може виявитися за
сином В’ячеслава Максимовича – Тарасом.
Головний редактор часопису “Час” Тарас Чорновіл тихо й невимушено, без
зайвого галасу, підтримує пам’ять про батька на шпальтах газети. Його
називають серед тих, хто міг би прийти на зміну Г.Удовенкові в Русі.
Т.Чорновіл досі тримався, як кажуть, у резерві. Тож, ймовірно, саме
зараз на повен голос варто озвучити свою позицію щодо нового полемічного
запалу в організації, який може ще далі відкинути її на узбіччя
реального політичного процесу. Крім цього, Тарасові Чорноволу на часі
висунути власну програму руху партії Рух. Себто до певної міри повторити
торований батьківський шлях і, задля збереження духу й матерії,
заговорити про власне лідерство. Байдуже, що натякатимуть на династичний
синдром. Звичайно, лунатимуть репліки, що син не завжди йде прокладеним
шляхом батька. А у випадку Тараса Чорновола – ще й грайливо шукатимуть
фройдівського “едіпового комплексу”. Тарас Чорновіл мав би спростувати
ці й інші думки і зміцнити переконання тих, хто бачить у ньому лідерські
здібності. Поза тим, незалежно від успіху в легалізації свого лідерства,
за ним завжди залишатиметься право на останнє слово в боротьбі за
чистоту образу батька.
Використана література:
Андрій СТАХІВ. В”ячеслав Чорновіл: “Дух, що тіло рве до бою”//
Поступ,2003.
PAGE 7
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
