Реферат на тему:
Авторитаризм в країнах Азії, Африки та Латинської Америки: процес та
еволюція.
Авторитаризм – політичний режим влади, не обмеженої правом, що
спирається на пряме насильство й осуществляемой одноособового чи
правителя правлячою елітою. В історії суспільства можна виділити різні
його форми: древневосточные деспотії, тиранічні режими античності,
абсолютистські монархії пізнього середньовіччя і Нового часу,
західноєвропейські імперії XIX століття, військово-поліцейські,
фашистські і комуністичні режими в XX в. Історичне різноманіття форм
авторитаризму показує, що цей політичний режим сполучимо з різними по
природі суспільними і політичними системами – рабовласництвом,
феодалізмом, капіталізмом, соціалізмом, демократією і монархією. Звідси
– труднощі, зв’язані зі спробами визначення загальної природи
авторитаризму, вичленовування його сутнісних, стійко повторюваних
характеристик.
До числа загальних рис авторитарних режимів відносять наступні:
авторитарна влада має своїм джерелом насильницьке захоплення влади. Вона
не формується народом і не обмежується правом – кодифікованим або
звичайним, що спирається на традицію;
для неї характерне злиття законодавчої, виконавчої і судової влади, або
їх формальний, показний поділ;
при авторитаризмі влада спирається на адміністративний, поліцейський і
військово-каральний апарат, тримається на неприкритому чи насильстві
можливості його безпосереднього застосування;
авторитаризм припускає твердий централізм керування, монополізацію влади
в руках правлячої чи еліти вождя;
у соціальному плані авторитаризм намагається стати вище класових
розходжень, виразити загальнонаціональний інтерес, що супроводжується
соціальною демагогією, популізмом;
у зовнішній політиці для нього характерні агресивні імперські установки.
Усі ці характеристики дають у сумі явище авторитаризму тільки в тому
випадку, якщо є в наявності його духовний і практичний стрижень –
авторитет. Під авторитетом розуміється загальновизнаний неформальний
вплив окремої чи особистості якоїсь організації в різних сферах життя
суспільства. У більш вузькому змісті авторитет – одна з форм здійснення
влади, що коштує вище права. М. Бебер виділяв три типи авторитету:
заснований на раціональному знанні
на традиції
на харизмі вождя.
У першому випадку носіємавторитету є вчитель-пророк, у другому –
проповідник, у третьому – вождь. Без особистості такого роду
авторитаризм неможливий. Вона є знаком, що символізує єдність нації, її
суверенітет, її велике минуле, сьогодення і майбутнє.
Які умови виникнення режиму авторитарної влади?
Соціальна і політична криза суспільства, виражаючий перехідний характер
пережитого часу. Для такого кризи характерна ламка устояних традицій,
способу життя, історичного укладу, що зв’язана з різкою модернізацією
основних сфер громадського життя і відбувається протягом одного-двох
поколінь.
З ламанням історичного укладу життя суспільства зв’язане розмивання
наявної соціально-класової структури, происходит маргинализация основної
маси населення. Поява більших мас людей, із традиційних
существования, позбавлених власності і бачать у державі і його
фігурі вождя, що уособлює, єдиний шанс на виживання, значною мірою
радикализирует соціальне і політичне поводження маргінальних перехідних
шарів, повышает ступінь їхньої активності, зарядженої негативної
энергией разрушительства.
У сфері соціальної психології й ідеології наростають настрою
занедбаності і розпачу, прагнення до соціальної
справедливості шляхом установлення поголовного рівності, споживче
відношення до життя бере верх над етикою продуктивної праці.
Народжується образ врага народу, персонифицируемого в особі якого-небудь
общественного інституту, соціальної чи групи нації. Виникає
культособистості вождя, з яким зв’язуються останні надії на подолання
кризи.
У великому ступені зростає роль виконавчих органов державної влади й
основної військової сили – армии, що звертається усередину суспільства.
Особливого значення набуває бюрократія, без якої неможливе
функціонування – бочи леї менш успішне – виконавчої влади в умовах
наростаючого кризи і яка стає джерелом і хранителем влади, що коштує над
суспільством.
Нарешті, що вирішує умовою виникнення авторитаризма є лідер, що володіє
авторитетом, визнаний більшістю націй, що забезпечує можливість
бескровного, мирного захоплення влади визначеної політичний
группировкой. В іншому випадку неминуча громадянська війна, решающая
суперечка між партіями і вождями.
Оскільки режим авторитарної влади з’являється не стільки у результаті
випадкового збігу обставин, але завжди тією чи іншою мірою виражає
історичну необхідність, остільки він не може оцінюватися однозначно.
Поряд з авторитарными режимами консервативного (Сулла в Древньому Римі)
чи відверто реакційної користі (Гітлер, наприклад), минулого і такі,
котрі відігравали прогресивну роль у историческом розвитку своєї країни,
наприклад Наполеон Бонапарт, Бісмарк, Петро І.
Ілюстрацією вищенаведеної тези може бути командно-административная
система, що установилася в нашої країні після Жовтневої революції і
перемоги більшовиків у громадянській війні. Ця система – результат
предшествующего історичного розвитку Росії, а не зловмисної волі однієї
чи партії групи облич (Леніна, Троцкого, Свердловаі ін.). Вона не була
створена Сталін, як затверджують багато вчені і публіцисти, але тільки
була доведена їм до образцового стану. Аналіз природи
командно-адміністративної системи необхідний по двох причинах. По-перше,
отождествление командно-адміністративної системи і сталинизма виводить
з-під критичного аналізу політичну практику послеоктябрьского періоду і
не дає можливості об’єктивно осмыслити характер Жовтневої революції, а
також оцінити діячность Леніна і партії більшовиків у 1917 році. І
по-друге, тому, що теоретично і політично непродумана, хаотически
метушлива і непослідовна десталинизация нашого суспільства таїть у собі
погрозу виникнення нових авторитарних режимів як у країні в цілому, так
і в ряді республік, у першу черга в ті, де десталинизация проводиться
найбільше зарадикально (Грузія, Росія). Або можлива консервація
колишнього типу авторитаризму – комуністичного (Азербайджан, Казахстан,
республіки Середньої Азії).
Які основні риси післяжовтневої політичний системы, що дозволяють
охарактеризувати її як авторитаризм?
Починаючи з 1861 р., Росія переживала процес индустриализации,
супроводжуваний реформуванням багатьох сторін життя суспільства,
різанням ламанням традиційного історичного укладу.
Оскільки цей процес йшов зигзагообразно, те борошна модернизации не
знаходили відповідного дозволу, що вело до нагромадження кризових явищ,
приведших до першої російської революції. Світова війна збільшила кризу
суспільства, довівши його до вищої крапки, крапки антагоністичного
протистояння самодержавної держави і суспільства.
У цей період у Росії відбувалося становлення нової соціально-класової
структури суспільства, але становлення затягнуте. Нові індустріальні
класи складали малу частину населення, велика частина якого усе більш
піддавалася пауперизації, включаючи і дворянство. Це забезпечувало
панування маргінальних шарів у місті і селі, розмитий характер
соціальних відносин, різко підвищувало ступінь соціальної і політичної
активності цих шарів. Останнє, у свою чергу, робило руйнівний тиск на
соціально-класову структуру, що формується, гальмувало її становлення.
Війна найвищою мірою підсилила роль держави, його втручання в життя
суспільства і контроль за нею, зросло значення бюрократії для успішного
функціонування виконавчої влади, підсилилася роль армії у внутрішнім
житті країни. Країна вставала на грань виживання, що сприяло зміцненню в
масовій свідомості національної ідеї і пошуку сильної особистості,
здатної втілити цю ідею в життя, врятувати країну від військового,
економічного і політичного краху. Переджовтнева Росія шукала в
авторитаризмі виходу з кризи, і імовірність демократичної альтернативи
була вкрай мала. Чи Керенський Корнілов – два вожді, за яких стояли
різні варіанти авторитарного режиму. Більшовики, що склали третю силу,
були приречені на авторитаризм, тому що інший варіант виходу з кризи був
неможливий у тій ситуації. Цивільна війна, що вибухнула після революції,
була тільки суперечкою між різними варіантами авторитаризму.
Такі історичні передумови, що обумовили авторитарний характер
післяжовтневої політичної системи. Її основні риси:
1) монополія компартії на політичну владу (диктатура партії), що
перетворилася після Х з’їзду партії в монополію на владу правлячої
верхівки, усередині якої йшла запекла боротьба за лідерство, що
загострилося після хвороби і смерті Леніна;
2) злиття законодавчої, виконавчої і судової влади;
3) сверхцентрализация керування економічним, політичним і духовним
життям суспільства;
4) роль бюрократії і військово-поліцейського апарата (ВЧК-ОГПУ) стає
вирішальною;
5) пряме використання насильства стосовно опозиції й інакомислячим і
державний тероризм;
6) агресивні зовнішньополітичні установки, що виражалися те в прагненні
розпалити пожежа світової революції, то в створенні образа країни –
«обложеної міцності»;
7) ідеологія особливого – радянського і соціалістичного – націоналізму,
що усередині країни виявлялася в уніфікації національно-культурних рис
різних народів, у прагненні створити єдиний радянський народ, а зовні –
у спробі нав’язати радянський спосіб життя іншим країнам;
8) створення харизми Леніна, під прикриттям якої і від імені якої діяли
його спадкоємці, освячуючи цієї харизмой («вірність завітам Леніна»,
«вірність принципам марксизму-ленінізму») своє правонаступництво,
повідомляючи її джерелом легітимності власної влади.
Яка загальна оцінка радянського авторитаризму? Він був вираженням і
продовженням політики, спрямованої на індустріалізацію країни, і в цьому
відношенні відповідав історичної необхідності. Але в той же час він був
дітищем непослідовності цієї політики і її альтернативою. Продовжуючи
політику царського уряду на централізацію керування економікою,
радянський авторитаризм зруйнував слабку ще систему інститутів
цивільного суспільства, що безсумнівно сприяла індустріалізації і
цивілізації російського суспільства, як нібито головного їхнього
супротивника. Вважаючи, як і Столыпин, патріархальність села гальмом
економічного розвитку, більшовики пішли в прямо протилежному напрямку.
Тим самим політика авторитарної держави ввійшла в різке суперечність з
потребами історичного розвитку, викликавши необхідність переростання
радянського авторитаризму в якусь нову форму.
Одним з найбільше распрастра-ненных в історії типів політичних систем є
авторитаризм. По своїх характерних рисах він займає як би проміжне
положення між тота-литаризмом і демократією. З тоталита-ризмом його
ріднить звичайно автократиче-ский, не обмежений законами харак-тер
влади, з демократією наявність автономних, не регульованих
государ-ством суспільних сфер, особливо економіки і приватного життя,
збереження елементів цивільного суспільства. У цілому ж авторитарній
політичній системі присущи наступні риси:
Автократизм (самовладдя) чи невелике число носіїв влади. Ними можуть
бути одна людина (монарх, ти-ран) чи група облич (військова хунта,
олігархічнагрупа і т.д.)
Необмеженість влади, її непідконтрольність громадянам. При цьому влада
може правити за допомогою законів, але вона їх приймає за своїм
розсудом.
Опора (реальна чи потенци-альная) на силу. Авторитарний режим може не
прибігати до масових репрес-сиям і користатися популярністю серед
широких шарів населення. Однак він має достатню силу щоб у разі потреби
по своєму усмот-рению використовувати силу і примусити громадян до
покори.
Монополізація влади і поло-тики, недопущення політичної оппо-зиции і
конкуренції. Властивому цьому режиму визначена політико-інституціональна
одноманітність не все-гда результат законодавчих заборон і протидії з
боку влади. Нерідко воно порозумівається неготовністю суспільства до
створення політичних ор-ганизаций, відсутністю в населення по-требности
до цього, як це було, напер-мір, протягом багатьох століть у
монархи-ческих державах. При авторитаризмі можливе існування обмеженого
числа партій, профспілок і інших ор-ганизаций, але за умови їх
подкон-трольности владі.
Відмовлення від тотального контролю над суспільством, чи невтручання
обмежене утручання у внепо-литические сфери і насамперед у эко-номику.
Влада займається головним об-разом питаннями власної безопас-ности,
суспільного порядку, оборони, зовнішньою політикою, хоча вона може
впливати і на стратегію розвитку, прово-дить досить активну соціальну
політику, не руйнуючи при цьому меха-низмы ринкового саморегулювання.
Рекрутирование політичної еліти шляхом кооптації, призначення зверху, а
не конкурентної электораль-ной боротьби.
З огляду на ці ознаки автори-таризма, його можна визначити як
не-обмежену владу одного чи обличчя групи облич, що не допускають
полити-ческую опозицію, але автономію особистості, що зберігає, і
суспільства у внеполитических сферах. При автори-тарной політичній
системі запреща-ются лише визначені, головним обра-зом політичні форми
діяльності, в іншому ж громадяни звичайно свободны. Авторитаризм цілком
сполучимо з повагою всіх інших, крім політичних, прав особистості. У той
же час в умовах авторитаризму громадяни не мають яких-небудь
інституціональних гарантій своєї безпеки й автономии (незалежний суд,
опозиційні партії і т.д.)
Способи легитимизации влади.
Авторитарні політичні системы дуже різноманітні. Це монархии, деспотичні
диктаторські режимы, військові хунти, популістські системы правління й
ін. Авторитарні уряди можуть домагатися призна-ния не тільки силою, за
допомогою массо-вого винищування але і більш гуманними засобами.
Протягом тисячоріч вони спиралися головним чином на тра-диционный і
харизматичний способи легітимації. У XX в. з метою легитима-ции широко
використовується националисти-ческая ідеологія. Більшість автори-тарных
режимів у Азії, Африці і Ла-тинской Америці виправдували своє
су-ществование необхідністю нацио-нального звільнення і відродження.
В останні десятиліття автори-тарные політичні системи дуже часто
використовують деякі демократические інститути вибори, плебисци-ты і
т.п. для переказу собі респекта-бельности в очах міжнародного
з-суспільства і власних громадян, укло-нения від міжнародних санкцій.
Так, наприклад, неконкурентні чи полукон-курентные вибори
використовувалися авторитарными чи напівавторитарними ре-жимами в
Мексиці, Бразилії, Південній Кореї, Казахстану, Росії і багатьох дру-гих
державах. Відмітною рисою таких виборів є обмежена чи лише видима
конкурентность (ко-гда всі кандидати бажані владі) кон-курентность,
повна чи часткова кон-тролируемость владою їх официаль-ных підсумків.
При цьому у влади сущест-вует багато способів забезпечити собі формальну
перемогу: монополія на засоби масової інформації, отсеи-вание неугодних
облич ще на стадії ви-руху кандидатів, пряма фальси-фикация чи
бюлетенів результатів голосування і т.п. У період після другої світової
війни і, особливо, в останні десяти-річчя авторитарний політичний лад
найчастіше носить перехідний характер і орієнтується, хоча б формально
на перехід до демократії.
Сильні і слабкі сторони авторитаризму.
Наприкінці 80 початку 90-х рр. значно зріс науковий і полити-ческий
інтерес до авторитаризму в зв’язку з крахом переважно тоталитар-ных
політичних систем у більшості комуністичних держав світу. По-катування
багатьох з них, у тому числі і Рос-ці, швидко, у дусі більшовицьких
кавалерійських атак увести демокра-тию без наявності необхідних для неї
суспільних передумов не увенча-лись успіхом і спричинили за собою
мно-гочисленные руйнівні последст-вия.
У той же час цілий ряд автори-тарных держав (Південна Корея, Чилі,
Китай, В’Єтнам і ін.) практично про-демонстрували свою економічну і
соціальну ефективність, довели здатність сполучити економічне
процвітання з політичної стабильно-стью, сильну владу з вільною
економікою, особистою безпекою і порівняно розвитим соціальним
плюралізмом. Авторитаризм іноді определя-ют як спосіб правління з
ограничен-ным плюралізмом. Він цілком Совмес-Тим з економічним,
соціальним, культурним, релігійним, а частково і з ідеологічним
плюралізмом. Його вплив на суспільний розвиток має як слабкі, так і
сильні сторо-ны. До числа слабких відноситься повна залежність політики
від позиції глави держави чи групи вищих руково-дителей, відсутність у
громадян возмож-ностей запобігання політичних чи авантюр сваволі,
обмеженість інститутів артикуляції, політичного вираження суспільних
інтересів.
У той же час авторитарна по-литическая система має і свої досто-инства,
що особливо відчутні в екстремальних ситуаціях. Авторитарна влада має
порівняно високу здатність забезпечувати политиче-скую стабільність і
суспільний по-рядок, мобилизировать суспільні ресурси на рішення
визначених за-дач, переборювати опір поли-тических супротивників. Усе це
робить її досить ефективним засобом проведення радикальних суспільних
реформ.
У сучасних умовах постсо-циалистических країн чистий автори-таризм, що
не спирається на активну масову підтримку і деякі демо-кратические
інститути, навряд чи може бути інструментом прогресивного ре-формування
суспільства і здатний пре-вратиться в кримінальний диктаторський режим
особистої влади, не менш разру-шительный для країни, чим тоталита-ризм.
Тому сполучення авторитарних і демократичних елементів, сильної влади і
її підконтрольність громадянам найважливіша практична задача на шляху
конструктивного реформування суспільства.
Демократично ориентирую-щиеся авторитарні режими не довго-вічні. Їхньою
реальною перспективою явля-ется більш стійкий у сучасних умовах тип
політичної системи демократія. Резюме Авторитаризм державний лад,
при якому необмежена влада знаходиться в одного чи обличчя групи облич,
що не допускають політичну оппо-зицию, але автономію особистості, що
зберігає, і суспільства у внеполитических сферах.
Авторитаризм може бути представлений: монархією, деспотичним
диктаторським режимом, військовою хунтою й іншими системами правління.
Для авторитаризму характерно:
Автократизм.
Необмеженість влади.
Опора на силу.
Монополізація влади і політики.
Відмовлення від тотального контролю.
Рекрутирование політичної еліти
Авторитаризм має потребу в легітимації влади.
Авторитаризм має сильні і слабкі сторони.
До сильного відносять:
порівняно висока здатність забезпечувати політичну стабільність і
суспільний порядок;
мобилизировать суспільні ресурси на рішення визначених задач;
переборювати опір політичних супротивників.
Т.е. авторитаризм ефективний засіб проведення радикальних обще-ственных
реформ.
До слабкого відносять:
повну залежність політики від позиції глави держави чи групи вищих
керівників;
відсутність у громадян можливостей запобігання політичних чи авантюр
сваволі;
обмеженість інститутів артикуляції, політичного вираження общественных
інтересів.
Список використаної літератури:
Політологія: Підр. Для ун-тів / За ред. О. І. Семківа. – Львів: Світ,
1993. – 576с.
Політологія: Підр. Для студентів ун-тів. – 2-е вид., зі змінами. –
Львів, 1994, – 592с.
Політологія: Курс лекцій: Навч. Посібник / За ред. І. С. Дзюбка: К.:
Вища шк., 1993. – 271с.
Політологія: Курс лекцій / Авт. кол.: І. С. Дмитрів, О. М. Рудакевич, З.
С. Сокол, В. А. Кулик та ін. – Тернопіль: АСТОН, 1998. – 159с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
