.

Дізнання як форма досудового розслідування (контрольна робота)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
187 2574
Скачать документ

Контрольна робота

Дізнання як форма досудового розслідування

Поняття і види органів дізнання……………………………………….3

Дізнання як форма досудового розслідування

в справі…………………………………………………………………..5

Види дізнання та їх особливості……………………………………….7

Проблеми розвитку процесуальної форми дізнання……………….13

Задачі………………………………………………………………….20

Література……………………………………………………….……23

1. Поняття і види органів дізнання

Попереднє розслідування як процесуальна діяльність має дві форми,
поєднані між собою завданнями й процедурою: попереднє слідство,
здійснюване слідчими прокуратури, слідчими органів внутрішніх справ,
слідчими органів безпеки і слідчими податкової міліції (ст. 102 КПК) як
провідна форма, а також дізнання, яке провадиться органами дізнання,
переліченими в ст. 101 КПК, а фактично — призначеною начальником органу
дізнання особою (наприклад, оперуповноваженим карного розшуку,
офіцером-дізнавачем у Збройних Силах) із затвердженням ним найважливіших
рішень у справі (про проведення обшуку, обрання запобіжного заходу
тощо).

Отже, дізнання є однією з двох форм провадження досудового розслідування
в справі, що зумовлює актуальність та важливість дослідження його
процесуальної форми й організації.

Дізнання — “це заснована на процесуальному законі діяльність спеціально
уповноважених адміністративних органів, спрямована на припинення і
розкриття злочинів, розшук і викриття винних” [12, c. 331]. У
кримінально-процесуальному законі даний вичерпний перелік органів,
наділених правом провадити дізнання. Для всіх них функція дізнання не є
основним видом діяльності. З необхідністю робити розслідування злочинів
вони зіштовхуються лише у певних випадках, коли це необхідно і неминуче.
У таких випадках дії цих органів регулюються нормами
кримінально-процесуального закону, і вони виступають як органи дізнання.

Органи дізнання — це органи, уповноважені кримінально-процесуальним
законом порушувати і розслідувати кримінальні справи в зв’язку з
інформацією, що надійшла до них, про вчинення злочину і відсутністю
можливості в слідчого приступити до провадження слідства.

Дізнання — це розслідування, здійснюване в силу необхідності органами
адміністративної юрисдикції, що наділяються статусом органу дізнання.

Кримінально-процесуальна діяльність органів дізнання містить у собі:

прийом, реєстрацію, розгляд, перевірку і дозвіл заяв і повідомлень про
злочини чи рішення питання про порушення кримінальної справи у випадку
безпосереднього виявлення ознак злочину (ст.ст. 94—100 КПК України);

дізнання по справах про тяжкі злочини (ч. 2 ст. 104 КПК України);

дізнання по справах, про злочини, що не є тяжкими (ч. 1 ст. 104 КПК
України);

досудову підготовку матеріалів у протокольній формі (ст.ст. 425 — 429
КПК України);

провадження слідчих дій у порядку виконання окремих доручень слідчого чи
іншого органу дізнання (ст.ст. 114, 118 КПК України);

участь в окремих слідчих діях, що провадяться слідчим (ч. 3 ст. 114 КПК
України).

Органами дізнання у відповідності до ст. 101 КПК України є:

міліція;

податкова міліція – у справах про ухилення від сплати податків і зборів
(обов’язкових платежів), а також у справах про приховування валютної
виручки;

органи безпеки — у справах, віднесених законом до їх відання;

командири військових частин, з’єднань, начальники військових установ — у
справах про всі злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями і
військовозобов’язаними під час проходження ними зборів, а також у
справах про злочини, вчинені робітниками і службовцями Збройних Сил
України у зв’язку з виконанням службових обов’язків або в розташуванні
частини, з’єднання, установи;

митні органи — в справах про контрабанду;

начальники виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів,
лікувально-трудових профілакторіїв і виховно-трудових профілакторіїв — у
справах про злочини проти встановленого порядку несення служби, вчинені
працівниками цих установ, а також у справах про злочини, вчинені в
розташуванні зазначених установ;

органи державного пожежного нагляду — у справах про пожежі і порушення
протипожежних правил;

органи охорони державного кордону — у справах про порушення державного
кордону;

капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні.

2. Дізнання як форма досудового розслідування в справі

Кримінально-процесуальне законодавство на сьогодні передбачає дві форми
досудового розслідування як процесуальної діяльності. Обидві ці форми за
своїми завданнями, процедурою взаємопов’язані між собою. Наявність
провадження в обох формах при розслідуванні кожної кримінальної справи
необов’язкова.

Провідною формою досудового розслідування є попереднє слідство, яке
здійснюється слідчими прокуратури, слідчими органів внутрішніх справ,
слідчими податкової міліції та слідчими служби безпеки, що передбачено
ст. 102 КПК України.

Другою формою досудового розслідування є дізнання. Ст. 101 КПК України
дає вичерпний перелік органів дізнання, тобто органів та посадових осіб,
які вправі провадити дізнання у кримінальних справах, про що йшлося
вище.

До 30 червня 1993 року види дізнання розрізнялися залежно від того, чи у
кримінальній справі обов’язкове попереднє слідство, чи не обов’язкове. У
Кримінально-процесуальному кодексі був наведений перелік статей
Кримінального кодексу і визначалося, що при розслідуванні кримінальних
справ про злочини, передбачені цими статтями, орган дізнання мав право
закінчувати їх складанням обвинувального висновку та закривати за
нереабілітуючими обставинами. При цьому права потерпілого та
обвинуваченого були дещо звужені ніж вони мали при досудовому слідстві.

З 1993 року дізнання у всіх кримінальних справах може становити тільки
перший етап досудового розслідування. Тобто, попереднє слідство
обов’язкове у всіх справах, крім справ по яких передбачена протокольна
форма досудової підготовки матеріалів та справ приватного обвинувачення.

Дізнання здійснюється за правилами, установленим
кримінальнопроцесуальним законом для провадження досудового слідства, за
деякими спеціально обговореними вилученнями, доповненнями і положеннями.

До числа загальних положень, характерних для усіх форм дізнання і не
властивих досудовому слідству, можна віднести наступні.

“Особа, що провадить дізнання, не користується процесуальною
самостійністю в тім обсязі, в якому користується слідчий. При незгоді з
вказівками прокурора з питань: про притягнення в якості
обвинувачуваного, про кваліфікацію злочину й обсяг обвинувачення, про
направлення справи в суд чи про припинення справи – орган дізнання
(особа, що провадить дізнання) вправі оскаржити їх вищестоящому
прокурору, але не припиняючи виконання цих вказівок. Такі вказівки
прокурора обов’язкові до виконання, так само як і вказівки про обрання
запобіжного заходу, зміну чи скасування запобіжного заходу, кваліфікацію
злочину, провадження окремих слідчих дій і розшук осіб, що вчинили
злочин” [11, c. 206].

Повноваженнями з провадження тих чи інших процесуальних дій закон
наділяє не саму особу, що провадить дізнання, а “орган дізнання”. Тому в
цих випадках вказівки начальника органу дізнання обов’язкові для особи,
що безпосередньо здійснює дізнання. Крім того, ті процесуальні
документи, у яких відображається рішення органу дізнання (рішення,
приймати які закон уповноважив орган дізнання), підлягають обов’язковому
затвердженню начальником органу дізнання.

Стаття 104 Кримінально-процесуального кодексу визначає порядок
провадження дізнання у кримінальних справах. Цей порядок різний для
певних категорій кримінальних справ і залежить від тяжкості злочину.
Тяжкість злочину визначається не довільно, а відповідно до ст. 12
Кримінального кодексу України.

3. Види дізнання та їх особливості

Дізнання у справах про злочини, які не є тяжкими. Встановивши ознаки
злочину, що не є тяжким, орган дізнання порушує кримінальну справу (як
правило, це робить призначена начальником органу дізнання особа або
дізнавач) і, керуючись правилами кримінально-процесуального закону,
проводить слідчі дії до встановлення особи, яка його вчинила.

Ми підійшли до поняття «встановлення особи, яка вчинила злочин». “Це
поняття не може ототожнювати з поняттям «особа, винна у вчиненні
злочину». Відповідно до вимог Конституції України винною у вчиненні
злочину особу може визнати лише суд (ч. 1 ст. 62). Не можна поняття
«встановлення особи, яка вчинила злочин» ототожнювати з поняттям
«підозрюваний» бо останнє згідно з с. 43-1 КПК України охоплює обмежене
коло осіб, які з певною вірогідністю починають лише притягуватися до
кримінальної відповідальності, і щодо яких застосовано затримання за
підозрою у вчиненні злочину або один з запобіжних заходів до винесення
постанови про притягнення як обвинуваченого” [8, c. 83-84].

Якщо «встановленою особою, яка вчинила злочин» вважати обвинуваченого,
то постає питання, а чи вправі орган дізнання приймати рішення про
притягнення як обвинуваченого.

Ст. 131 КПК визначає, що рішення про винесення постанови про притягнення
особи як обвинуваченого приймає слідчий. Але ця норма не вказує і на
таке право прокурора (як і органу дізнання), яке визначено ст. 227 КПК
України.

У той же час законодавець у ст. 109 КПК надає право органу дізнання
закрити кримінальну справу за наявності обставин, передбачених ст. 6
КПК. Такими обставинами, зокрема можуть бути, передбачені у п. 4 ст. 6
КПК акт амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене
діяння, а також у зв’язку з помилуванням окремих осіб. Закриття
кримінальної справи за цими обставинами може здійснюватись тільки
відносно винних осіб, якщо вони визнали свою вину у вчиненні злочину і
не заперечують проти закриття кримінальної справи за цими підставами. Це
можливо здійснити (визначити) тільки шляхом пред’явлення особі
обвинувачення і допиту її як обвинуваченого.

Отже, “надаючи право органу дізнання закривати кримінальні справи на
підставах, передбачених п. 4 ст. 6 КПК, законодавець виходив з того, що
орган дізнання вправі прийняти рішення про притягнення особи як
обвинуваченого. Але, враховуючи важливість рішення про притягнення особи
як обвинуваченого (мабуть це основоположне рішення на стадії досудового
розслідування), а також те, що орган дізнання не вправі закінчити
кримінальну справу складанням обвинувального висновку, давати остаточну
оцінку доказам, фактично за притягнення як обвинуваченого несе
відповідальність уже слідчий, який закінчив попереднє слідство. Отже
можна вважати, що орган дізнання повинен вирішувати питання про
притягнення як обвинуваченого та пред’явити обвинувачення, лише коли є
підстави для закриття кримінальної справи за ст. 6 п. 4 КПК України” [8,
с. 84].

Ніяких критеріїв, правил, обставин, умов коли можна прийти до висновку,
що у кримінальній справі при провадженні дізнання «встановлена особа,
яка вчинила злочин», закон не визначає.

Тому на практиці найчастіше орган дізнання визначає момент «встановлення
особи, яка вчинила злочин» довільно – при наявності показань особи, в
яких вона розповідає про обставини вчинення злочину, а також при
наявності мінімуму доказів, які дають можливість вважати, що злочин
вчинено конкретною особою. Такий підхід до визначення моменту
«встановлення особи, яка вчинила злочин» дає можливість органу дізнання,
не виконуючи всього обсягу процесуальних дій, необхідних для збирання
доказів, передавати кримінальні справи слідчому, не несучи за це ніякої
відповідальності.

Затвердження чи незатвердження прокурором постанови про передачу
кримінальної справи слідчому, не являється надійною гарантією того, що
«встановлена особа, яка вчинила злочин», бо для прокурора завжди
вигідніше передати кримінальну справу слідчому для досягнення завдань
кримінального судочинства.

Доповнення Кримінально-процесуального кодексу ст. 98′, яка передбачає
«встановлення особи, яка вчинила злочин» навіть до порушення
кримінальної справи, ще більше підкреслює невизначеність цього поняття.

З визначенням моменту коли «встановлена особа, яка вчинила злочин»
пов’язаний також початок відліку строків розслідування. На сьогодні,
маючи таку невизначеність поняття «встановлення особи, яка вчинила
злочин», неможливо відлік строку досудового розслідування (дізнання чи
досудового слідства) зв’язати з моментом прийняття якогось
процесуального рішення чи хоча б зі складенням якогось конкретного
процесуального документу.

Встановивши особу, яка вчинила злочин, орган дізнання вправі
продовжувати провадження дізнання протягом ще десяти днів, після чого
зобов’язаний скласти постанову про передачу кримінальної справи
слідчому. Цю постанову орган дізнання подає прокурору для затвердження.
При затвердженні цієї постанови прокурором, кримінальна справа
передається слідчому. Якщо прокурор не затвердив постанову про передачу
кримінальної справи слідчому, то вважається, що особа, яка вчинила
злочин не встановлена і орган дізнання продовжує виконувати процесуальні
дії.

Якщо органом дізнання у справі про злочин, що не є тяжким, не
встановлено особу, яка вчинила злочин, а всі необхідні і можливі слідчі
дії виконані, то дізнання зупиняється з додержанням вимог ст. 209 КПК
України. Продовження строків дізнання закон не передбачає.

Дізнання у справах про тяжкі злочини. Орган дізнання вправі порушити
кримінальну справу про будь який злочин.

“Якщо орган дізнання порушив кримінальну справу про тяжкий злочин, то
відповідно до вимог ст. 104 КПК України, він повинен, керуючись
правилами кримінально-процесуального закону, виконати невідкладні слідчі
дії на протязі десяти днів. У даному випадку мова йде про ті слідчі дії,
зволікання з провадженням яких може завадити досягненню завдань
розслідування, тобто привести до втрати доказів чи можливості їх
здобуття. Як негативним наслідком цього може бути неможливість розкриття
злочину. Невідкладною може бути будь-яка слідча дія. Це визначається
самим органом дізнання у залежності від конкретних обставин справи.
Яскравими прикладами невідкладності слідчої дії є призначення
експертизи, пов’язаної з дослідженням об’єктів, які швидко псуються,
затримання підозрюваного, тощо” [8, с. 86].

Виконавши невідкладні слідчі дії, орган дізнання зобов’язаний передати
кримінальну справу слідчому через прокурора у десятиденний строк,
незалежно від того, встановлена особа, яка вчинила злочин, чи не
встановлена. На практиці виникає питання, чи повинен прокурор
затверджувати постанову органу дізнання про передачу кримінальної справи
про тяжкий злочин слідчому, якщо десятиденний строк закінчився, а
невідкладні слідчі дії (можливо жодна слідча дія) не проведені.

“Оскільки продовження строку провадження дізнання закон не передбачає,
то прокурор змушений затвердити постанову про передачу кримінальної
справи слідчому за вказаних обставин. У той же час прокурор повинен
відреагувати на таке порушення закону відповідно до вимог ст. 30 Закону
«Про прокуратуру» [8, с. 86].

У разі передачі слідчому кримінальної справи про тяжкий злочин де не
встановлена особа, яка його вчинила, орган дізнання, згідно ст. 104 КПК
України зобов’язаний продовжувати виконання оперативно-розшукових дій та
повідомляти слідчого про їх результати.

Відповідно до ст. 109 КПК України за наявності обставин, передбачених
статтею 6 КПК України, орган дізнання зобов’язаний закрити кримінальну
справу. Про закриття кримінальної справи орган дізнання складає
мотивовану постанову, копію якої у добовий строк направляє прокурору.
Про закриття кримінальної справи орган дізнання зобов’язаний повідомити
зацікавлених осіб, або надіслати їм копії постанови про закриття справи.
Особливості закриття кримінальної справи на підставі п. 4 ст. 6 КПК
України викладені вище.

Постанова про закриття кримінальної справи складається із урахуванням
вимог ст.ст. 130, 214 КПК України.

У вступній частині вказується: місце і час її складання, посада особи,
що виносить постанову, її прізвище, справа, в якій винесено постанову.

У описово-мотивувальній частині вказуються усі юридично значущі факти
та обставини, встановлені в справі, особливості події злочину чи діяння,
ким воно вчинене; яка кваліфікація чи інші юридична оцінка діяння;
фактичні та юридичні підстави й мотиви закриття справи; процесуальні
норми, якими при цьому керуються.

Резолютивна частина має логічно витікати з описово-мотивувальної частини
постанови. Тут має бути вказано:

Суть прийнятих рішень про закриття справи з вказівкою підстави закриття
справи та відомостей про особу, стосовно якої справу закривається, або
відомостей про подію, у зв‘язку із якою справу було порушено;

рішення про долю речових доказів та майна, на яке накладено арешт;

рішення про скасування запобіжного заходу;

рішення про скасування арешту поштово-телеграфної кореспонденції;

рішення про скасування арешту на вклади;

рішення про доведення до відома про закриття кримінальної справи
зацікавлених осіб, про роз‘яснення їм права на оскарження прийнятого
рішення, а також про роз‘яснення права на реабілітацію особі, яку було
незаконно притягнуто до відповідальності.

Якщо розслідуванням встановлено факти, які вимагають застосування
заходів громадського або дисциплінарного впливу чи адміністративного
стягнення щодо особи, яка притягалась як обвинувачений, або щодо інших
осіб, слідчий, закриваючи кримінальну справу, доводить ці факти до
відома громадської організації, товариського суду, трудового колективу
або адміністрації підприємства, установи, організації для вжиття
відповідних заходів впливу або надсилає матеріали справи до суду для
застосування заходів адміністративного стягнення.

Копія постанови про закриття справи надсилається прокуророві, особі, що
притягалася до кримінальної відповідальності, особі, за заявою якої була
порушена справа, а також потерпілому та цивільному позивачеві.

У відповідності до ст. 104 КПК України за наявності ознак злочину, що не
є тяжким, орган дізнання порушує кримінальну справу і, керуючись
правилами кримінально-процесуального закону, проводить слідчі дії до
встановлення особи, яка його вчинила. Після цього орган дізнання,
додержуючи строків, передбачених ч. 1 ст. 108 КПК, складає постанову про
передачу справи слідчому, яку подає прокурору для затвердження.

У разі порушення органом дізнання справи про тяжкий злочин він
зобов’язаний передати її слідчому через прокурора після виконання
невідкладних слідчих дій у термін не більше 10 днів (ч. 2 ст. 108 КПК).

Якщо у справі про тяжкий злочин, що передана слідчому, не встановлено
особу, яка його вчинила, орган дізнання продовжує виконувати
оперативно-розшукові дії і повідомляє слідчого про їх наслідки.

Після вступу слідчого у справу орган дізнання зобов’язаний виконувати
доручення слідчого щодо проведення слідчих та розшукових дій.

4. Проблеми розвитку процесуальної форми дізнання

Боротьба зі злочинністю з використанням процесуальних засобів
здійснюється у досудових стадіях процесу органами дізнання і досудового
слідства. Від того, як організована діяльність цих органів, залежить і
ефективність боротьби.

На сьогодні правова регламентація діяльності органів дізнання і
досудового слідства незадовільна.

Як вважають деякі фахівці, попереднє слідство має бути концептуально
замінене досудовим і, крім того, перелік органів, які вправі його
здійснювати, необхідно розширити. По-перше, у зв’язку з організацією
Національного бюро розслідувань України, на яке відповідно до Указу
Президента України від 24 квітня 1997 р. № 371/97 покладена функція
досудового слідства, по-друге, аналогічна функція має здійснюватися
іншими органами.

Прихильники цієї позиції вважають, що “досудове слідство” — це особливий
вид розслідування злочинів, яке здійснюють слідчі слідчих органів МВС,
Служби безпеки, прокуратури і Національною бюро розслідувань до суду,
але для суду — з метою встановлення істини і сприяння суду у реалізації
кримінальної відповідальності дійсно винних у вчиненні злочинів осіб

Необхідно чітко визначити мету реформування дізнання і досудового
слідства. На думку прихильників докорінного реформування існуючої
системи у бік “досудового слідства”, що докорінно відрізняється від
досудового розслідування, необхідне, по-перше, науково обґрунтоване і
практично раціональне розмежовування обсягів виробничої діяльності при
розслідуванні злочинів у формах дізнання і досудового слідства По-друге,
оптимізація організаційної і процесуальної діяльності для підвищення
ефективності розслідування з злочинів, віднесених до підслідності
органів дізнання. По-третє, звільнення слідчих апаратів від
розслідування діянь, що не становлять великої небезпеки, або очевидних і
не складних у розкритті злочинів, та встановлення істини за справою.
По-четверте, інтенсифікація і посилення боротьби із злочинністю на
основі раціонального використання процесуальних засобів.

Отже, проблемні питання розвитку процесуальної форми дізнання ставляться
і розв‘язують в контексті проблем реформування досудового розслідування
в цілому.

В умовах зростання злочинності проблема подальшого удосконалення роботи
слідчого апарату — кримінальної юстиції держави — має для України
першочергове значення. Разом з тим, це складне і відповідальне завдання
вирішується неоднозначно. Одні вчені і практики висловлюються за
створення єдиного Слідчого комітету. Інші — пропонують запровадити при
судах інститут судових слідчих. Треті виступають за збереження існуючого
“відомчого” досудового слідства. Дискусія набула затяжного характеру.

Невизначеність з цього питання підриває престиж слідчої роботи,
призводить до плинності кадрів, негативно позначається на результатах
слідчої діяльності.

Вражає пропозиція щодо концентрації слідчої роботи в рамках органів
судової влади. Така «конструкція» пояснюється відсутністю спеціальних
наукових досліджень з історії розвитку органів досудового слідства. В
архівах є чимало документів, які беззаперечно вказують на неефективність
інституту судових слідчих, його руйнівний вплив на функціонування усієї
кримінальної юстиції.

Прихильники створення єдиного Слідчого комітету вважають, що слідчий
апарат має відповідати принципам єдності та централізації. “Слідчий
комітет має діяти у тісному зв’язку з органами МВС, СБ, прокуратури і
Національного бюро розслідувань України. Його взаємовідносини з органами
МВС, СБ та НРБ мають визначатися завданням швидкого і повного розкриття
злочинів, виявлення осіб, що їх вчинили, встановлення причин і умов, що
сприяли вчиненню злочину. Вирішення цих завдань оперативно-розшуковими
засобами органів МВС, СБ тощо має здійснюватися на підставі письмових
доручень слідчих, а в необхідних випадках — і вказівок відповідних
прокурорів”[9, c. 7].

Відносини між прокуратурою і Слідчим комітетом мають будуватися за
загальними правилами відносин між органом нагляду і всіма іншими
піднаглядними органами, з тією лише специфікою, яка обумовлює
необхідність здійснювати нагляд і процесуальне керівництво попереднім
розслідуванням кримінальних справ з боку органів прокуратури як у
центрі, так і на місцях.

Оскільки відповідно до ст. 121 Конституції України прокуратура буде
позбавлена функції досудового розслідування, виникає питання про орган,
який міг би розслідувати, з одного боку, особливо небезпечні для країни
злочини, а з іншого, ті злочинні акти, які вчинені посадовими особами
всієї системи правоохоронних органів та державними діячами, які займають
особливий громадський стан у трьох відомих гілках влади, а також
стосовно депутатів обласних і Верховної Ради. Такі завдання могло б
вирішити спеціально створене при Президентові України Національне бюро
розслідування.

Як ми вважаємо, світовий досвід боротьби із злочинністю свідчить на
користь збереження «відомчої» організаційної побудови слідчих органів
України, діючих на основі спільності завдань та цілей, єдності
процесуального регулювання та прокурорського нагляду. При цьому, слід
виходити з того, що в своїй сукупності «відомчі» слідчі ланки в
будь-якій державі є не чим іншим як єдиним слідчим апаратом.

На нашу думку, зусилля держави, пов’язані з удосконаленням роботи
слідчих органів, повинні бути направлені по іншому руслу на покращання
рівня взаємодії та координації всіх «відомчих» слідчих ланок як між
собою, так і з оперативно-розшуковими та іншими підрозділами
правоохоронної системи України, експертними установами, громадськими
організаціями, а також на підвищення професійної підготовки та
майстерності слідчих, озброєння їх досягненнями сучасної науки і
техніки. Інакше кажучи, центральне місце повинна займати не проблема
реорганізації слідства, а всебічне удосконалення взаємозв’язків діючого
слідчого апарату з усіма органами, що ведуть боротьбу із злочинністю.

Аргументи на користь збереження «відомчого» слідства можна продовжити.
Так, аналіз офіційної статистики про його роботу засвідчує однакову
якісну характеристику діяльності слідчих органів МВС, СБУ, прокуратури
та податкової міліції, чим підтверджується їх однакова життєздатність та
спростовується твердження скептиків про низьку мобільність «відомчої»
організаційної побудови досудового слідства, оскільки якість роботи
слідчого підрозділу не залежить від типу правоохоронного органу, в
структурі якого він діє.

“Принцип комплексного подолання злочинності вимагає максимального
використання всіх можливостей кожного органу кримінальної юстиції
України. В зв’язку з цим тільки у «відомчій» структурі і може повністю
розкриватися потенціал слідчого підрозділу. Саме тут у нього найбільші
шанси для реальної взаємодії з усіма оперативно-розшуковими, технічними
та іншими структурними ланками правоохоронного органу. Спираючись на цей
«механізм» та досконало знаючи характер і направленість його роботи,
слідчі працюють найбільш активно і результативно. Рівень взаємодії з
«чужим» правоохоронним відомством не може бути таким тісним і
ефективним. В «своєму» відомстві ліквідується невиправданий розрив у
єдності дій усіх ланок правоохоронного органу, спільна робота по
боротьбі із злочинністю стає обов’язком, а взаємодія — домінуючим
фактором роботи. У «своєму» відомстві концентруються і найпотужніші
інформаційні джерела, що дає слідчому змогу своєчасно і в повному обсязі
довідуватися про скоєні злочини, особливо в початковий період
розгортання слідства. Слідчий має можливість ефективно здійснювати
контроль за діями обвинувачених та підозрюваних, не давати їм змоги для
протидії встановленню істини” [13, c. 57-58].

Таким чином, поєднання слідчої, оперативно-розшукової та іншої
правоохоронної діяльності в одному відомстві, використання його
потенціалу дозволяє вирішувати питання організації боротьби із
злочинністю на комплексній основі, проводити її всебічно і об’єктивно
без взаємних звинувачень, а також оптимізуючи окремі слідчі дії,
зберігаючи процесуальні ресурси, підвищувати загальний рівень слідчої
діяльності.

У єдиному Слідчому комітеті, а тим більше в судових органах, в силу
специфіки їх організації таке широке коло різноманітних підрозділів
ніколи не буде створене, що значно звузить можливість слідства у сфері
доказування, навіть з використанням традиційних джерел, передбачених
кримінально-процесуальним законодавством.

Зосередженість слідства у структурі багатьох правоохоронних органів
відповідає національним процесуальним традиціям, вітчизняній практиці,
стану злочинності і виправдана часом. Протягом десятиліть склалася
ефективна система підслідності злочинів та спеціалізація досудового
слідства, що забезпечує швидке і кваліфіковане розслідування
кримінальних справ. Повна відповідність спеціалізації слідчого
підрозділу загальному профілю роботи правоохоронного органу, в системі
якого він діє, значно підвищує ефективність його роботи. Крім того,
спеціалізація сприяє підвищенню кваліфікації слідчих, розширює
можливості для широкого використання слідчими науково-технічних засобів.
Інакше кажучи, поглиблення спеціалізації слідчих, без чого неможлива їх
високо результативна робота, тісно пов’язане з профільним характером
діяльності правоохоронних органів, до яких вони належать.

Відомчий слідчий апарат України має науково обґрунтовану програму дій,
чітко визначені законом повноваження та правові форми діяльності.
Негативний вплив на результати його роботи повністю виключається
процесуальною самостійністю і незалежністю слідчого, регламентацією
кожної слідчої дії нормами кримінально-процесуального законодавства,
єдністю прокурорського нагляду за додержанням законності при
розслідуванні злочинів, правом прокурора передати справу від одного
слідчого апарату до іншого.

“Навіть з економічної та технічної точок зору відомче слідство має
значну перевагу над «єдиним» слідством, бо вимагає менше коштів на його
утримання. Це найоптимальніший за структурою, організаційною
досконалістю, процесуальним режимом, кадрами, обсягом компетенції
слідчий апарат. Необхідно використати всі можливості для його подальшого
зміцнення та удосконалення” [13, c. 58].

Не існує також ніяких підстав для розгортання нової дискусії про зміст
визначеного Конституцією України поняття «досудове слідство»,
конструювати його як таке, що принципово відрізняється від досудового
слідства [9, c. 6]. Введенням даного терміна Конституція не ставить
питання про зміну правового статусу слідчого, а тільки уточнює,
конкретизує назву зазначеного важливого виду людської діяльності. Слід
погодитися з С. Альпертом, який вважає, що в цьому і тільки в цьому
вбачається сенс запровадження до законодавства терміна «досудове
слідство», який з точки зору свого змісту нічим, по суті, не
відрізняється від терміна «попереднє слідство».

Говорячи про «реформування» слідства, необхідно пам’ятати, що слідчий
апарат — це специфічна організація, чутлива до всіляких «революційних»
перебудов, які можуть взагалі зруйнувати основи її нормального
функціонування. Ось чому організація названої державної інституції
повинна будуватися тільки на твердому науковому підґрунті. Теж саме
стосується й питань розвитку дізнання.

З А Д А Ч І

Задача № 1

Красоткін в день свого народження (йому виповнилось 16 років) випив вина
і в стані алкогольного сп’яніння прийшов в ресторан, де вчинив
хуліганство. Дільничний інспектор міліції порушив кримінальну справу,
провів в повному обсязі дізнання і склав обвинувальний висновок.

Чи законні дії дільничного інспектора?

Дії дільничного інспектора суперечать закону. У даній справі провадити
слідство мав право лише слідчий органів внутрішніх справ, бо у
відповідності до ст. 112 КПК у всіх справах про злочини, вчинені
неповнолітніми, досудове слідство провадиться слідчими органів
внутрішніх справ.

Особа вважається такою, що досягла відповідного віку, з 0 годин
наступного дня за днем її народження. Як вказано в умовах задачі,
Красоткін вчинив діяння у день свого народження, отже він на момент
вчинення правопорушення він не досяг 16 років. Звідси у даній справі
провадити слідство мав право лише слідчий органів внутрішніх справ.

Задача № 2

Черговим нарядом патрульно-постової служби з території автовокзалу до
дізнавача районного відділу органів внутрішніх справ було доставлено
Петренка з двома автомобільними покришками, протектори яких були забиті
вологою землею. Зі слів доставленого і його документів встановлено, що
два дні тому його звільнено з виправно-трудової колонії (суворого
режиму) у зв’язку з відбуттям строку покарання за крадіжки автомобілів.
Покришки годину тому він придбав тут же , на автовокзалі, у невідомої
особи за 200 гри. Для брата, який мешкає у с. Кобеляки Полтавської
області, куди і збирався їхати міжміським автобусом.

Дізнавач, ознайомившись з поясненнями Петренка та рапортами
міліціонерів, які доставили його до чергової частини, склав постанову
про порушення кримінальної справи і затримання Потренка у порядку ст.
106 КПК. Обґрунтовуючи своє рішення дізнавач послався на такі
обставини:

Петренко був раніше засуджений за крадіжки автомобілів, має навички в їх
розукомплектуванні.

Після звільнення із ВТК він не поїхав додому, а перебував у м.
Дніпропетровську, не маючи при цьому певного місця проживання і
заробітку.

Недавно звільнившись із місць позбавлення волі і ніде не працюючи,
Петренко не міг мати гроші для купівлі покришок.

Зазвичай ніхто не продає забруднені покришки, і свіжа волога земля на
них свідчить про те, що вони були зняті Петренком з автомобіля незадовго
до затримання.

Петренко нічим не доказав, що покришки він купив, значить, можна зробити
висновок, що він вчинив крадіжку покришок, знявши їх з автомобіля в
одному із дворів біля автовокзалу.

Дайте оцінку законності і обгрунтованості прийнятого дізнавачем рішення.

У даному випадку відсутні законні (передбачені законом!) приводи і
підстави порушення кримінальної справи, отже прийняте дізнавачем рішення
незаконне і необгрунтоване.

У відповідності до ч. 1. ст. 94 КПК приводами до порушення кримінальної
справи є:

заяви або повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових
осіб, представників влади, громадськості або окремих громадян;

повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян,
які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з
поличним;

явка з повинною;

повідомлення, опубліковані в пресі;

безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом
ознак злочину.

Цей перелік є вичерпним.

Згідно умови задачі ані заяви, ані повідомлення про злочин, ані явки з
повинною не було, отже приводу до порушення кримінальної справи не було.

Згідно закону справа може бути порушена тільки в тих випадках, коли є
достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину (ст. 94 КПК). Для
порушення кримінальної справи необхідні не тільки достатні дані, які
вказують на наявність ознак злочину, а й дані, що свідчать про юридичні
ознаки злочину. В даному випадку законної підстави для порушення
кримінальної справи та затримання теж не було, а те, на що посилається
дізнавач, не свідчить про наявність юридичних ознак злочину, це якісь
догадки.

До того ж було порушено принцип презумпції невинуватості (“Петренко
нічим не доказав, що покришки він купив, значить, можна зробити
висновок, що він вчинив крадіжку покришок, знявши їх з автомобіля в
одному із дворів біля автовокзалу”). Петренко і не повинний доказувати,
це органи, що провадять досудове розслідування, мають доказувати.

Л І Т Е Р А Т У Р А

Конституція України. – К., 1996.

Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України.
Постанови Пленуму Верховного Суду України із загальних питань судової
діяльності та в кримінальних справах/ Відп. ред В.Т. Маляренко. – К.,
1999.

Кримінальний кодекс України (набув чинності 01.09.2001 р.)

Проект Кримінально-процесуального кодексу під ред. В.Т. Маляренко. – К.,
1995.

Бринцев В. Досудове слідство: судовий слідчий чи “следственный судья” //
Право України. – 1997. – № 7.

Бринцев В. Система досудового слідства // Право України. – 1998. – № 12.

Вапнярчук В.В. Проблеми організації досудового слідства (Теоретичні та
практичні питання реалізації Конституції України / Матеріали
наук.-практич. конф.) — Харків, 1998.

Джига М.В., Баулін О.В., Лук‘янець С.І., Стахівський С.М. Провадження
дізнання в Україні. – К., 1999.

Досудове слідство: проблеми і пошуки // Юридичний вісник України. —
1998. — № 47.

Кримінальний процес України/ За ред. Ю.М. Грошевого, В.М. Хотенця. –
Х., 2000.

Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України:
Підручник. – К., 1992.

Михеєнко М.М., Шибіко В.П., Дубинський А.Я. Науково-практичний коментар
Кримінально-процесуального кодексу України. – К., 1997.

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020