.

Допит (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
482 6918
Скачать документ

РЕФЕРАТ

На тему:

Допит

ПЛАН

Поняття, види і завдання допиту.

Зміст тактики допиту.

Підготовка до допиту.

Допит свідка і потерпілого.

Допит підозрюваного і обвинуваченого.

Допит неповнолітніх.

Очна ставка.

Фіксація результатів допиту.

Література

1. Поняття, види і завдання допиту.

Допит — це слідча дія, яка має на меті одержання інформації про
обставини розслідуваного злочину від свідків, потерпілих, підозрюваних і
обвинувачених. Залежно від джерела одержання інформації розрізняють такі
його. види: допит свідків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених.

Специфіка допиту полягає в тому, що в інформації про обставини справи,
яку одержують від конкретної особи, відбиваються індивідуальні риси цієї
особи, а це вимагає застосування в ході допиту комплексу тактичних
засобів. Повнота, точність і достовірність одержуваної інформації багато
в чому залежать від підготовки слідчого до допиту, знання
криміналістичної тактики, майстерності.

Кримінально-процесуальний кодекс УРСР містить ряд норм про порядок
проведення допиту. Вони регулюють порядок виклику свідка на допит,
предмет допиту, його послідовність, порядок допиту неповнолітніх, німих
чи глухих свідків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених. Закон
визначає, що слідчий може допитати конкретну особу за обставинами, що
стосуються предмета допиту.

Предметом допиту на попередньому слідстві є коло обставин, що стосуються
події злочину, фактів, що викривають чи виправдовують обвинуваченого,
наслідків злочинної дії, а також обставин, які сприяли злочину. Залежно
від того, хто допитується (свідок чи обвинувачений), предмет допиту може
конкретизуватися. Окремі обставини тут можуть не знайти свого
відображення, інші ж з’ясовуються найповніше. Сказане обумовлюється
фактичними даними, відомими, наприклад, свідку, моментом розслідування,
доказами, наявними в справі. Так, якщо обвинувачений визнає себе винним,
допит обмежується змістом пред’явленого обвинувачення з детальним
з’ясуванням обставин вчиненого злочину, а якщо не визнає, то обставин,
що спростовують обвинувачення.

2. Зміст тактики допиту.

Тактика допиту складається з системи прийомів, що сприяють
найефективнішому його здійсненню. На відміну від процесуальних норм, які
встановлюють порядок допиту, тактичні прийоми мають рекомендаційний
характер. Вони поділяються на групи: а) кращого відтворення сприйнятого;
б) викриття завідомо неправдивих показань; в) виявлення помилок і
протиріч у показаннях; г) одержання правдивих показань.

Кожна з названих груп містить комплекс тактичних прийомів. Так,
забезпеченню кращого відображення сприйнятого сприяє постановка
запитань, які допомагають пригадати забуте, пред’явлення в ході допиту
речових та інших доказів, допит на місці події тощо. Для викриття
неправдивих показань можуть бути поставлені уточнюючі, деталізуючі і
контрольні запитання, оголошені матеріали справи (показання свідків,
обвинувачених), пред’явлені письмові і речові докази, що спростовують
показання допитуваного.

Зміст тактики допиту не вичерпується переліком тактичних прийомів, до
нього належать також визначення часу (моменту) і доцільної послідовності
застосування цих прийомів.

Добираючи тактичні прийоми допиту в конкретній ситуації, треба врахувати
фактори, що визначають доцільність їх застосування. До них належать: а)
особа допитуваного (особливості сприйняття, запам’ятовування, здатність
відтворення, бажання давати показання, мотиви відмовлення від дачі
показань тощо); б) наявність зібраних доказів, що дозволяє використати
дані, що є в них для постановки нагадуючих, контрольних запитань,
оголошення показань інших осіб тощо; в) етап розслідування в справі.

У визначенні тактики допиту, послідовності й змісту тактичних прийомів,
велика роль належить психологічним і логічним способам. Знання етапів і
особливостей формування показань, методів їх найповнішого одержання
багато в чому визначається психологічною підготовкою слідчого—оволодіння
найновішими досягненнями в галузі психології.

3. Підготовка до допиту.

Необхідною передумовою успішного проведення допиту є його підготовка.
Вона охоплює ряд конкретних заходів: а) вивчення матеріалів справи; б)
вивчення даних про особу допитуваного; в) складання плану допиту.

Вивчення матеріалів справи залежить від обсягу і характеру матеріалів,
що мають відношення до предмету допиту.

Послідовність у вивченні матеріалів полягає в дотриманні ряду загальних
рекомендацій. До них належать:

а) предметна систематизація (зосередження) матеріалу з метою одержання
повних відомостей про події, факти, осіб; б) вивчення допоміжних даних,
що сприяють деталізації, уточненню показань; в) виявлення протиріч і
прогалин у матеріалі, що вивчається; г) вивчення матеріалів з метою
одержання контрольних відомостей для використання при допиті. Вивчаючи
матеріали перед допитом обвинуваченого, важливо не тільки їх
систематизувати, виявити в них протиріччя і прогалини, а й порівняти з
постановою про притягнення особи як обвинуваченого, з метою найповнішого
з’ясування всіх обставин справи.

Суттєвим елементом підготовки до допиту є вивчення особи допитуваного,
його фізичних і психічних якостей, службової діяльності, ставлення до
обвинуваченого, а якщо йдеться про особу обвинуваченого— минулої
діяльності, ставлення до вчиненого. Виявлення в процесі підготовки до
допиту нахилів, звичок, манери висловлювання, типу вищої нервової
діяльності дозволяє вибрати найвірніший шлях допиту.

Однією з важливих умов підготовки до допиту є його планування. Допити
без плану приречені на пасивність, самоплив, не мають необхідної
доцільності. План допиту є його динамічною і індивідуальною програмою.

Можна рекомендувати у ході підготовки до допиту розробку письмового
плану, до якого включено не тільки перелік обставин, що підлягають
з’ясуванню, а й послідовність їх з’ясування, дані, на яких ґрунтується
постановка тих чи інших запитань, фрагменти матеріалів справи з певними
відомостями тощо.

Складання плану за наведеною схемою вимагає глибокого осмислення
матеріалів справи, мети допиту і тактики його здійснення. Наприклад,
визначення послідовності постановки запитань і в окремих випадках їх
формулювання вимагає ретельного аналізу не тільки наявних даних, а й
передбачуваних відповідей допитуваного.

При розслідуванні деяких злочинів процес кваліфікованого допиту вимагає
вивчення спеціальних питань, а також одержання консультацій від
спеціалістів в тій чи іншій галузі знань (інструкції і матеріали з
охорони праці, дія деяких знарядь і засобів, особливості документа
тощо). Так, у справі про порушення правил охорони праці на
шлакоблоковому заводі, яке привело до смерті робітника, слідчому
необхідно було визначити коло спеціальних питань, що стосуються подачі
струму, початку дії мішалок у котлах, сигналізації і ін. З’ясування
названих питань сприяло предметному допиту осіб, які мали відношення до
події. Ефективність допиту в значній мірі визначається правильністю
постановки питань та їх цілеспрямованістю.

Вимоги, пред’явлені до формулювання запитань, засновуються на нормах
кримінально-процесуального закону і на загальнологічних правилах.

Класифікація запитань, які ставляться при допитах, визначається їх
цільовим призначенням. Вони поділяються на основні, доповнюючі,
уточнюючі, нагадуючі, контрольні і спрямовані на з’ясування: основні —
головних відомостей у справі; доповнюючі — фактів, пропущених
допитуваним у вільній розповіді; уточнюючі — обставин, спрямованих на
найповніше та найточніше з’ясування питань, що мають значення для справи
(наприклад, якщо свідок повідомляє, що він бачив, як викрадені з
магазину товари перевозилися машиною, уточнюючі питання будуть про марку
машини, її колір, помер, ознаки, прикмети осіб, тощо); нагадуючі —
фактів чи подій, забутих допитуваним, найчастіше вони стосуються подій
пори року, дат в особистому житті допитуваного та інших моментів, які
дозволяють йому пригадати факти, що цікавлять слідчого (психологічною
основою цих запитань ь збудження асоціативних зв’язків, що сприяють
кращому пригадуванню забутого); контрольні—на перевірку (контроль)
даних, що повідомляються, з’ясування джерел одержання фактів свідком,
співставлення з фактами, точно встановленими в справі.

4. Допит свідка і потерпілого.

Сприйняття, запам’ятовування, відтворення—є взаємопов’язаними етапами
формування показань. Правильне розуміння цих процесів сприяє
найефективнішому застосуванню тактичних прийомів допиту, правильній
оцінці показань.

Першим етапом у формуванні показань є сприйняття. Це не тільки сума
відчуттів. До чуттєвих сприйнять приєднується і діяльність мислення.
Відчуття суб’єктивне за формою, але об’єктивне за змістом, за джерелом.
А тому відчуття і сприйняття певним чином залежать від розвитку нервової
системи, стану організму в цілому, рівня розвитку людини.

Сприйняття має різноманітні відтінки і характер залежно від особи
сприймаючого (емоційного ставлення, інтересу до того, що сприймається,
спрямованості уваги). До факторів, які певним чином впливають на
сприйняття, його емоційне забарвлення, належить темперамент.
Правильність сприйняття залежить від суб’єктивних і об’єктивних
факторів. Суб’єктивні — це стан органів відчуття людини, її суб’єктивна
можливість правильного сприйняття, а об’єктивні — умови сприйняття,
погода, освітлення, тривалість події, за якою спостерігають, тощо.

Розглядаючи об’єктивні фактори, що впливають на правильність сприйняття,
не можна відмежовувати їх від суб’єктивних особливостей особи, яка
«забарвлює» сприйняття. До таких особливостей належать спрямованість
сприйняття і його емоційність. Спрямованість сприйняття залежить від
того, чи було воно навмисним, чи ні. Ненавмисне характеризується тим, що
людина не готується попередньо до нього, воно виникає раптово і триває,
доки діє відповідний подразник. Навмисне ж сприйняття характеризується
цілеспрямованістю, а тому повніше і пов’язане з так званою професійною
увагою. Сприйняття особою предметів чи явищ, пов’язаних з його
професією, часто найправильніше і містить найменший процент помилок.

Другим етапом формування показань є пам’ять, як здатність утворювати
умовні зв’язки, зберігати і відновлювати їх сліди. Як і сприйняття, вона
має вибірковий характер. Людина запам’ятовує не все те, що сприймає, а
тільки те, що викликає в неї глибокі переживання чи має якесь істотне
значення.

Експерименти по перевірці пам’яті свідчать про те, що вона з часом
перекручує сприйняття події. Посилання на викривлення, які допускає
пам’ять, приводить до висновку, що відтворення у випадках, коли від
події до допиту пройшло небагато часу, дозволяє детально відобразити
сприйняте. Повну розповідь про те, що спостерігалося, можна одержати
тоді, коли свідок допитується через найкоротший проміжок часу після
події.

В слідчій практиці переважно зустрічаються показання осіб, які не
ставили собі за мету обов’язково запам’ятовувати факти для викладу їх
потім на допиті. Цією обставиною і визначається складність відтворення
зафіксованого, уривчастість, неповнота відомостей і деталей події.

Так, очевидець автоподії часто обмежує увагу фактами, які найсильніше
діють на його психіку. Наприклад, свідок — очевидець наїзду автомашини
на велосипедиста показав, що він не запам’ятав ні обставин наїзду, ні
зовнішнього вигляду автомашини. Він запам’ятав тільки те, як упав ящик з
неї на велосипедиста (ящик, падаючи, ударив велосипедиста залізним
кутом, перевертаючись, ударив ще раз і придавив його, розтрощивши голову
і плече). Свідок зосередив увагу на потерпілому, а тому його показання в
цій частині виявилися найповнішими. Спрямованість уваги в цьому випадку
сприяла кращому запам’ятовуванню окремих обставин.

Дослідження мимовільного запам’ятовування в психології, як і дослід
процесу допитів, свідчить про те, що особи запам’ятовують не тільки те,
що справляє яскраве враження, а й фонові обставини, на які не спрямовано
безпосередньої уваги. Тут доцільно застосувати тактичні прийоми допиту з
використанням асоціативних зв’язків. До них належать: а) постановка
додаткових запитань, заснованих на аналізі показань осіб і на
використанні можливих асоціацій у допитуваного в момент спостереження
події; б) постановка нагадуючих запитань (витяги з показань допитуваного
чи відомостей з інших матеріалів справи з метою відновлення в пам’яті
обставин спостережуваної події); в) пред’явлення в ході допиту речових
доказів; г) допит на місці події (дійсне часткове відтворення обстановки
спостережуваної події).

Третім етапом формування показань є відтворення сприйнятого. Воно
залежить від ряду умов, у тому числі фізичного і психічного стану особи
в момент відтворення. Особливе значення тут має здатність особи
висловлювати свої думки. Ця здатність у кожної людини індивідуальна і
залежить від її культурного рівня, розвитку інтелекту, словникового
запасу. Тут значну роль відіграють вислови, які використовує слідчий при
допиті, окремі фрази, слова, формулювання запитань.

У психології відомі два типи відтворення:

а), вільне відтворення смислового змісту з відхиленнями від форми;

б) відтворення, змісту з збереженням його форми. Цей поділ важливо
встановити в показаннях, з метою їх правильної оцінки і визначення
тактики допиту. Так, відтворення змісту з збереженням форми виявляється
в детальному і послідовному викладі події, без виділення її головних і
другорядних рис. Відтворення ж змісту без форми полягає у викладі суті
події.

Перед допитом слідчий з’ясовує відомості про допитувану особу чи
«анкетні» та інші дані, зазначені на бланках протоколу допиту. Потім
пояснює свідкові його обов’язки і попереджає про відповідальність за
відмову від дачі показань та за завідомо неправдиві показання. Слідчий
повідомляє свідка про причину виклику і пропонує розповісти все відоме в
справі. В слідчій практиці і літературі рекомендується три методи
одержання показань: вільна розповідь, «запитання-відповідь» і поєднання
першого й другого методів.

Допитуючий у процесі вільної розповіді свідка вирішує численні завдання,
що визначають тактику дальшого допиту. До них належать: а) засвоєння
суті показань;

б) визначення прогалин у показаннях, які вимагають уточнення, перевірки;
в) визначення психічних якостей особи для вибору найдоцільніших
тактичних прийомів допиту; г) оцінка показань.

Відомі допити, де показання свідка складається з відповідей на
поставлені запитання. Цей метод застосовується тоді, коли свідок не може
зв’язно викласти свої думки або не бажає дати розгорнуті показання і
намагається обмежити їх питаннями, поставленими слідчим.

З метою одержання повних і правдивих показань слідчий використовує
різноманітні прийоми, які можна поділити на такі групи: а) актуалізація
(поновлення в пам’яті) сприйнятого свідком; б) сприяння безпосередньому
словесному відтворенню відомого; в) викриття завідомо неправдивих
показань і мотивів замовчування; г) виявлення помилок у показаннях і їх
усунення.

До першої групи належать прийоми, що сприяють відновленню в пам’яті
зафіксованого: .постановка нагадуючих запитань, допит на місці події,
пред’явлення речових і письмових доказів, оголошення показань інших
осіб. Словесне відтворення всього, що відоме свідкові, багато в чому
залежить від здатності особи висловлювати свої думки (загальний рівень
розвитку), а також від виду відтворення смислового змісту (із
збереженням форми чи з відступом від неї). При цьому з’ясовується, яке
відтворення мало місце і що сприяє найправильнішому мовному вираженню
показань. Вирішення першого питання досягається аналізом вільної
розповіді свідка, співставленням її з фактами, встановленими в справі;
вирішення другого — постановкою запитань, що уточнюють висловлену
свідком думку, розкривають і встановлюють зміст понять, виразів, які він
вживав.

В ході допиту свідка велике значення має точне розуміння його показань,
змісту і значення вживаних слів. А тому слід ретельно з’ясовувати смисл
окремих виразів, характеристик, які дає свідок, шляхом постановки
відповідних запитань. Якщо свідок дає неправдиві показання чи замовчує
відомі йому факти, слідчий може використати, залежно від конкретних
обставин, тактичні прийоми:

а) допит за епізодами; б) деталізуючі запитання; в) оголошення
фрагментів показань інших осіб; г) пред’явлення речових і письмових
доказів, що спростовують неправдиві показання.

Допит за епізодами доцільно застосовувати у випадках, коли є відомості,
що допитуваний буде давати неправдиві показання, або коли це виявляється
на початку його вільної розповіді.

Деталізуючі запитання допомагають з’ясуванню обставин, які за
переконанням слідчого обов’язково повинні бути відомі допитуваному,
виходячи з його показань. Наприклад, у ході допиту 3. у справі про
крадіжку з магазину, у вчиненні якої підозрювався Ш., 3. повідомила, що
вони разом з Ш. у ніч, коли відбулася крадіжка, знаходилися в своєї
тітки на -іменинах. Слідчий, який мав дані про неправдивість цих
показань, запропонував 3. кілька деталізуючих запитань про те, коли 3.
закінчила роботу того дня, де вони зустрілися, яким поїздом їхали до
тітки, хто був на іменинах, скільки років тітці тощо. Домовляючись з
підозрюваним Ш. тільки про те, що вони нібито разом були на іменинах, 3.
не продумала деталей. Одержані відповіді 3. суперечили показанням Ш. та
іншим даним у справі. Після цього 3. дала правдиві показання.

Ефективними прийомами викриття неправдивості в показаннях свідка є
оголошення показань інших осіб, висновків експертиз, пред’явлення
речових і письмових доказів.

Докази доцільно пред’являти в такий момент допиту, коли свідок не чекає
цього. Наприклад, у справі про спекуляцію як свідок допитувалася К. За
відомостями, які мав слідчий, вона знала про спекулятивні дії ряду осіб,
але на допиті заявила, що вона цих осіб не знає. Тоді слідчий пред’явив
К. знімки, де вона була сфотографована разом з названими ним особами. К.
розгублено визнала, що не хотіла називати своїх знайомих на їх прохання.

Коли свідок замовчує відомі йому факти, слідчий має з’ясувати причини
такої поведінки допитуваного, роз’яснити йому його громадський
обов’язок, розповісти про все відоме у справі, а також повідомляє йому
про заходи у відверненні погроз з боку заінтересованих осіб.

Тактичні прийоми допиту потерпілого в цьому разі також багато в чому
визначаються обставинами злочину. При виборі тактики допиту, як і при
оцінці показань потерпілого, важливо врахувати сукупність факторів, які
впливають на формування цих показань, і на ступінь їх достовірності. Це
перш за все об’єктивні обставини сприйняття злочинної події (час,
освітлення, погода) і суб’єктивні фактори (психічний стан: переляк,
біль, хвилювання тощо).

Психічний стан потерпілого під час злочину до певної міри визначає й
тактику його допиту. Людина може бути пораненою, психічно травмованою
або заінтересованою у помсті за завдану шкоду. В усіх випадках необхідно
вибрати тактичний прийом допиту, який дозволив би виключити обставини,
що впливають на показання. З’ясувавши психічний стан потерпілого під час
злочинної події, слідчій може поставити йому ряд уточнюючих і
контрольних запитань.

Трапляється, що потерпілий під впливом страху сприймає злочинну подію
дещо перебільшено. Так, троє людей, які нападали, перетворюються на
вісім, а один пістолет v злочинця трактується, як «кілька озброєних
осіб» тощо. Тому показання потерпілого слід уважно аналізувати,
співставляти їх з точно встановленими в справі фактами, з результатами
проведення огляду місця події, показаннями інших осіб.

5. Допит підозрюваного і обвинуваченого.

Починаючи допит підозрюваного, слідчий зобов’язаний роз’яснити йому, у
вчиненні якого злочину він підозрюється, про що зазначається у протоколі
(ст. 107 КПК УРСР).

Під час з’ясування обставин, які стали основою для затримання
підозрюваного, слідчий ставить запитання відносно фактів, що передували
злочинній події чи відбулись після неї, з метою встановлення: а) даних
відносно дій підозрюваного і його місцеперебування до злочину, під час і
після нього; б) відомостей, що деталізують його показання; в) інших
даних, що сприяють перевірці показань. З’ясування в ході допиту деталей
обставин, пов’язаних з діями і місцем перебування підозрюваного під час
злочину, має велике значення для встановлення причетності до злочину і
перевірки його показань.

Так, у справі про вбивство завідуючого клубом Б. як підозрюваних
допитували двох братів Г., які довгий час перебували в неприязних
стосунках з ним і погрожували йому розправою. Одному з братів, що виявив
(за його словами) труп потерпілого, слідчий поставив ряд запитань для
встановлення місця його перебування в момент злочину і обставин
виявлення трупа Б. Г. відповів, що був у клубі, в кіно, а незадовго до
закінчення сеансу вийшов з залу на вулицю покурити. До клубу більше не
заходив, а пішов додому. Проходячи біля будинку, Б. побачив, що той
лежить у калюжі крові. Не дочекавшись інших перехожих, зайшов до
сільської Ради і сповістив про те, що трапилось.

Постановкою контрольних запитань про зміст і про те, чому підозрюваний
йшов у напрямку, протилежному від свого дому, слідчий встановив ряд
протиріч у показаннях, що свідчили про їх неправдивість. Коли слідчий
звернув на це увагу Г., той відмовився далі давати показання. Пізніше
було встановлено, що один з братів, після вчинення вбивства, щоб
відвести підозру, лишився на місці злочину і заявив про виявлення трупа.

Показання обвинуваченого є одночасно засобом його захисту і джерелом
доказів у справі. За своїм змістом вони полягають у відповідях на
запитання про те, визнає чи не визнає він себе винним, у чому саме, а
також у його поясненнях щодо наявних в справі фактів.

Предмет допиту обвинуваченого повинен охоплювати сукупність обставин,
які підлягають з’ясуванню у справі, і може торкатися також даних, що не
відображені у постанові про притягнення як обвинуваченого, якщо це
необхідно для встановлення об’єктивної істини і правильної оцінки
показань. До таких обставин можуть бути віднесені питання про мотиви
злочину, про умови, що сприяли його вчиненню, тощо.

На відміну від допиту свідка, тут своєрідної специфіки набуває
з’ясування даних про особу обвинуваченого, які багато в чому сприяють
визначенню психологічної основи в конкретному випадку для побудови
тактики допиту. Вирішуючи складний комплекс психологічних завдань, які
підлягають вирішенню в зв’язку з конкретною ситуацією, особливостями
психіки . допитуваного, його емоційністю тощо, треба пам’ятати про
етичні правила проведення допиту, які безпосередньо випливають з вимог
кримінально-процесуального закону, йдеться не тільки про етику
кримінального процесу, а й про вплив допитуючого на пробудження в
обвинуваченого голосу совісті, що дозволяє йому засудити свої вчинки. В
цьому й полягає велика виховна роль допиту на попередньому слідстві.

Допит обвинуваченого провадиться за заздалегідь розробленим планом, який
може змінюватися відповідно до характеру показань, необхідності їх
доповнення чи перевірки.

Допит обвинуваченого починається із з’ясування питання про те, чи визнає
він себе винним у пред’явленому обвинуваченні. Після позитивної
відповіді на це питання слідчий пропонує йому дати докладні показання по
суті. Визнання обвинуваченим своєї вини аналізується слідчим,
співставляється з іншими встановленими в справі фактами. Воно не має
переваги над будь-якими іншими доказами в справі.

Якщо обвинувачений заперечує свою вину в якій-небудь частині
пред’явленого обвинувачення, слід детально з’ясувати всі ті факти, якими
він це обґрунтовує.

Якщо заперечення вини прямо протирічить установленим у справі доказам,
слідчий у процесі допиту може повідомити обвинуваченому про це і
пред’явити докази, які підтверджують його вину.

У випадках, коли обвинувачений заперечує свою вину і не бажає давати
показань, слідчий повинен з’ясувати мотиви цієї відмови, пояснити
обвинуваченому, що його пояснення є одним із засобів здійснення права на
захист.

Аргументи обвинуваченого, який заперечує свою вину, доцільно
співставляти з наявними у справі матеріалами. перевірити їх з допомогою
слідчих дій.

Психологічною основою пред’явлення доказів у ході допиту, як і
оголошення показань з метою викриття неправдивості обвинуваченого, є
раптовість, яка може переконати його у повній обізнаності слідчого
відносно злочинної події. Обвинувачений, не підготовлений до ситуації,
що раптово виникла, вимушений наспіх придумувати аргументи на своє
виправдання і це обеззброює його, порушує вибрану ним логічну
послідовність показань, діє на психіку як викриваюча інформація.

Якщо обвинувачений дає неправдиві показання, слідчий, який глибоко
вивчив справу перед допитом і має відповідні докази, легко спростує такі
показання. В багатьох випадках неправдивість показань встановлюється
співставленням їх з доказами, зібраними в справі. Важливим засобом
виявлення неправдивості показань є їх деталізація. Однак найкраще
впливають докази, які відповідно до їх специфіки можуть бути пред’явлені
чи оголошені в процесі допиту в найдоцільніший момент. Іноді буває
достатнім обмежитися повідомленням обвинуваченому про наявність у справі
доказів, які спростовують певне показання, і назвати їх.

Пред’явлення доказів обвинуваченому з метою викриття неправдивості в
його показаннях, можна здійснювати такими прийомами: а) послідовно, що
дозволяє нарощувати силу їх переконливості; б) з пред’явленням в першу
чергу найбільш переконливих доказів.

Перший спосіб пред’явлення доказів має на меті логічне послідовне
викриття неправдивості в показаннях, одержання пояснень з менш значних
моментів з поступовим переходом до пред’явлення вагоміших викривальних
доказів; другий прийом ґрунтується на психічній раптовості.

В окремих випадках, для встановлення неправдивості в показаннях
обвинуваченого, вдаються до повторного допиту. Тактичний смисл його
проведення полягає в тому, що обвинувачений, який приховує правду, може
допуститися істотних протиріч, проговоритися і цим довести свою «винну»
обізнаність про факти, які могли бути відомі тільки йому в зв’язку з
злочинною подією.

У процесі допиту під впливом почуття каяття, викриття неправдивості в
показаннях, бажання доповнити свої пояснення даними, невідомими
слідчому, обвинувачений може змінити свої показання. Слідчий фіксує як
перші, так і змінені показання, з’ясовує мотиви цих змін і пояснює
обвинуваченому, що пом’якшує вину лише щире каяття.

6. Допит неповнолітніх.

Допит неповнолітніх має певну специфіку, обумовлену особливостями
формування дитячої психіки. Складність його визначається тим, що вибір
найдоцільніших прийомів встановлення контакту, часу проведення допиту
найчастіше залежить від особи допитуваного, його психічного стану.

Особливості психіки неповнолітнього, підвищене навіювання, ступінь його
розвитку, недостатня здатність критично ставитися до фактів, які
сприймаються, визначає вибір і послідовність тактичних прийомів,
необхідних для одержання об’єктивних показань.

Підготовка до допиту включає продумування формулювання запитань і
черговості, в якій вони будуть поставлені. Вони повинні бути простими,
доступними для розуміння. Не слід вдаватися до складної юридичної чи
іншої спеціальної термінології, але й не потрібно наслідувати дитячу
мову.

Велике значення для успішного допиту малолітніх і неповнолітніх має його
своєчасність. З часом свідок під впливом заінтересованих осіб може
відмовитися від дачі показань чи переплутати обставини розслідуваного
злочину.

Слід пам’ятати і про те, що допит не може тривати довго, оскільки
неповнолітній може бути зосередженим, як свідчать дані експертизи, не
більше 30—40 хв., а малолітній ще менше.

Важливим питанням підготовки до допиту неповнолітнього є вибір
доцільного місця і обстановки допиту (вдома, в прокуратурі, в школі
тощо), які повинні імпонувати допитуваному, створювати необхідну
психологічну настроєність і можливість провести його найефективніше.

У процесі допиту неповнолітнього слідчому важливо встановити з ним
психологічний контакт. Для цього рекомендуються бесіди на абстрактні
теми, а також про заняття, ігри, захоплення спортом, технікою, про
улюблених героїв, цікаві кінофільми, книги тощо. Встановлення
психологічного контакту істотно впливає на щирість показань, сприяє
взаєморозумінню між слідчим і допитуваним.

Важлива роль у встановленні контакту і у визначенні тактичних прийомів
допиту належить педагогові чи іншій особі, яку запрошують відповідно до
вимог кримінально-процесуального законодавства для участі в допиті. Це
істотно впливає на характер проведення допиту, визначення послідовності
і формулювання запитань, оцінки в окремих випадках щирості допитуваного,
його здатності давати показання за тих чи інших обставин. Особливо
уважно слід ставитися до допиту неповнолітніх потерпілих. При допиті і
оцінці їх показань слід з’ясувати, чи не було на них впливу дорослих,
враховуючи при цьому вразливість допитуваного, побоювання помсти з боку
інших осіб.

7. Очна ставка.

Очна ставка може бути проведена між двома допитаними раніше особами з
метою усунення суперечностей у їх показаннях. Вона має істотне значення
у випадках, коли ці суперечності є результатом неправдивих показань
однієї з допитаних осіб.

При підготовці до очної ставки необхідно вирішити такі питання: між
якими особами вона повинна бути проведена; які протиріччя підлягають
усуненню; яким шляхом і якими запитаннями можна цього досягти. Велике
значення в підготовці очної ставки має планування, зокрема визначення,
на якому етапі розслідування тактично доцільно її провести, оскільки
однаково шкідливі і поспішність і запізнення в цьому питанні.

Допит на очній ставці полягає в тому, що слідчий по черзі пропонує
кожному з допитуваних дати показання про ті обставини справи, в яких
виявлено протиріччя. Він може дозволити допитуваним ставити один одному
запитання, але треба пильно контролювати їх, не допускаючи перетворення
очної ставки в бесіду допитуваних осіб, тим більше в сварку.

Постановкою уточнюючих, доповнюючих і контрольних запитань, що
конкретизують окремі положення, необхідно спрямовувати відповіді на
виявлення обставин, з приводу яких проводиться очна ставка.

Очні ставки таять в собі і певну небезпеку. Якщо зустрічаються двоє,
один з яких говорить правду, але сумнівається, вагається, а другий
неправду, яку наполегливо відстоює, то перший може піддатися навіюванню
і перестане відстоювати свої показання. В таких випадках слідчий повинен
бути особливо уважним, спрямовуючи очну ставку в русло, яке забезпечує
досягнення достовірності показань. При проведенні очної ставки між
родичами, близькими, підлеглими по службі необхідно виявляти особливий
такт і обережність, оскільки вони в силу своїх стосунків можуть
відмовитися від попередніх показань на догоду іншому учаснику очної
ставки.

8. Фіксація результатів допиту.

Важливе значення має правильна фіксація результатів допиту в протоколі,
де повно і об’єктивно Повинні бути відображені повідомлені допитуваним
дані. Положення, що гарантують найправильнішу і найточнішу фіксацію
показань, зводяться до такого:

1. Показання записують від першої особи і по можливості дослівно.

2. Поставлені запитання і відповіді на них при необхідності записуються
дослівно.

3. На прохання допитуваного, йому надається можливість власноручно
викласти показання, про що в протоколі робиться помітка слідчого.

4. Протокол не може бути стилізованим, він повинен відображати вирази,
що їх застосовує допитуваний.

5. Протокол підписують допитуваний, слідчий та інші особи, присутні на
допиті.

Методом фіксації допиту може бути магнітофонний запис. Відповідно до
норм КПК УРСР такий запис провадиться з попереднім повідомленням
допитуваного. Найдоцільніше застосування його у випадках найскладніших
допитів і таких, що супроводжуються визнаннями обвинувачених або для
фіксації показань потерпілого, який знаходиться в тяжкому стані.
Паралельно з магнітофонним записом слідчий веде протокол.

Література

Порубов Н. Й. Допрос в советском уголовном процессе и криминалистике.
Минск, «Высшая школа», 1968.

Васильєв А. Н., Карнеева Л. М. Тактика допроса при расследовании
преступлений. М., «Юридическая литература», 1970.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020