РЕФЕРАТ
На тему:
Здійснення суб’єктивних цивільних прав
Поняття здійснення
Суб’єктивне цивільне право — не забезпечена законом міра можливої
поведінки уповноваженої особи. Воно створюється вольовими
цілеспрямованими діями суб’єкта (громадянина, юридичної особи тощо)
цивільних правовідносин для задоволення своїх потреб та інтересів. Кожне
суб’єктивне право — це сфера інтересів уповноваженої особи.
Суб’єктивні цивільні права забезпечують його носієві майнову і особисту
незалежність, виступають формою соціального його вираження. Сказаним
вище соціальна цінність суб’єктивного цивільного права не вичерпується.
Вона набирає повного змісту лише тоді, коли суб’єктивне право можна
здійснити, реалізувати його можливості. Так, якщо суб’єктивне право —
правова форма свободи, то його здійснення — реалізація набутої свободи.
Під здійсненням суб’єктивного право слід розуміти реалізацію його змісту
шляхом вчинення уповноваженим дій, які охоплюються можливістю певної
поведінки. Уповноважуючий, здійснюючи своє суб’єктивне право, реалізує
можливості, які складають зміст його суб’єктивного права. Так,
суб’єктивне право власності на будинок, як і на будь-яку іншу річ, надає
його носієві права володіння, користування і розпорядження будинком
своєю владою і у своїх інтересах. Проживаючи у будинку, власник здійснює
права володіння і користування ним. Власник, який передав частину
будинку за договором найму жилого приміщення, здійснив право
розпорядження. Таке саме повноваження здійснюється при продажу будинку,
його даруванні, міні. Не виключеною с ситуація, коли набуття і
здійснення суб’єктивного права співпадають.
Суб’єктивне право завжди зв’язане із суб’єктивним юридичним обов’язком,
покладеним на зобов’язану особу правовідношення. Не може існувати
суб’єктивного права без кореспондуючого йому юридичного обов’язку, а
останній без суб’єктивного права. Тому виконання юридичного обов’язку є
правовою гарантією здійснення суб’єктивного права.
В абсолютних правовідносинах носій права здійснює його власними діяти,
тому на зобов’язану особу покладається обов’язок пасивного характеру —
не вчиняти дій, які б порушували право носія дотримуватись його.
Бездіяльність зобов’язаної особи є правомірною, вона забезпечує
можливість здійснення уповноваженим суб’єктивного права своїми діями. У
зобов’язальних правовідносинах, де суб’єктивне право полягає в одержанні
виконання від боржника, носій права не може своїми діями його здійснити.
Здійснення суб’єктивного права задовольняється шляхом вчинення
зобов’язаною особою певних дій: передачею майна, сплатою боргу, наданням
послуг, здачею готового побудованого об’єкта тощо. Здійснення
суб’єктивного права і виконання обов’язку за своєю суттю є ніщо інше, як
реалізація цивільних правовідносин. Однак здійснення суб’єктивного права
не можна зводити лише до задоволення інтересу його носія. У здійсненні
суб’єктивного права реалізується суспільна корисність даної поведінки.
Тому держава заінтересована у здійсненні права уповноваженою особою.
Наскільки це важливо, свідчить той факт, що Конституція зобов’язує
державні та громадські організації, їхніх службових осіб сприяти
громадянам у використанні ними своїх прав та виконанні обов’язків. Це
стосується і здіснення прав юридичними особами та іншими суб’єктами
цивільних відносин. З погляду закону здійснення права — правомірна
поведінка. Гарантією свободи прийняття уповноваженим вибору: здійснювати
чи не здійснювати своє. право є визнання законом правомірності
будь-якого вибору.
Принципи здійснення цивільних прав
Принципи права — це основні засади, для яких характерними є
універсальність, імперативність та загальнозначимість. Принципи,
виражені у правових нормах, є обов’язковими і повинні враховуватись у
будь-якій правовій ситуації.
1. Принципом здійснення цивільних прав є загальноправовий принцип,
закріплений в діючому законодавстві. Здійснення цивільних прав не
повинно порушувати прав, інтересів інших осіб, і при їх здійсненні
необхідно поважати моральні принципи суспільства і правила етики. За
юридичною природою даний принцип є законодавчим встановленням загального
обов’язку для кожного громадянина України використовувати свої права і
свободи, у тому числі й цивільні, так, щоб виключити можливість
заподіяння шкоди інтересам суспільства, державі та правам інших
громадян.
Вимога, виражена у вищеназваних юридичних нормах, відповідає міжнародним
угодам. Слід зазначити, що вимога подібного змісту пред’являється і
підприємствам. Закон України “Про підприємства” передбачає, що
підприємство зобов’язане: охороняти навколишнє середовище від
забруднення, забезпечувати безпеку виробництва, санітарно-гігієнічні
норми щодо здоров’я населення і споживачів продукції (ст.31). За цим
принципом на підприємство при здійсненні будь-якої діяльності, особливо
у галузі реалізації своєї продукції, виконанні робіт, наданні послуг
відповідно до господарських договорів із споживачами, покладається
юридичний обов’язок не порушувати нормальної діяльності своїх
контрагентів.
Погіршення умов життя громадян може викликатись також різного роду
діяльністю і) передусім, забрудненням навколишнього середовища та іншими
шкідливими впливами. Тому закон, покладаючи обов’язок на підприємство не
погіршувати умови життя громадян, не визначає виду діяльності, а
забороняє будь-яку, що може викликати негативні наслідки. Законодавчий
принцип здійснення прав також відображений у Законі “Про власність”:
здійснення права власності не повинно шкодити правам та охоронюваним
інтересам громадян, підприємств, установ та інших осіб. Характерним для
даного принципу є те, що він поширюється лише на здійснення
суб’єктивного права власності, забороняє шкодити не тільки правам, а й
охоронюваним інтересам. Серед суб’єктів, яким забороняється наносити
шкоду, на першому місці названі громадяни.
2. Здійснення права, як і його набуття, ґрунтується на принципі:
«Дозволяється все, що не заборонено законом». Це загально правовий
принцип. Він особливо важливий для цивільного права. Загально
дозволеність як метод впливу на суспільні відносини властивий цивільному
праву, що предметом всього регулювання має майнові відносини у вартісній
формі. Широке своє втілення він знайшов в інститутах цивільної
правоздатності, права власності, договорах, підставах виникнення
цивільних прав і обов’язків. ЦК України (ст.4), передбачаючи підстави
виникнення цивільних прав і обов’язків, не замикає кола цих підстав.
Вони можуть виникати також з дій громадян і організацій, які хоч і не
передбачені законом, але в силу загальних начал і змісту цивільного
законодавства породжують цивільні права і обов’язки.
На підставі цієї загальної норми суб’єкти цивільного права одержують
можливість проявити у своїх взаємовідносинах ініціативу, активність,
вступати у різного роду суспільні відносини, за якими визнається
юридичне значення, хоч вони і не передбачені законом. Такі дії суб’єктів
впливають на формування правової дійсності. Принцип «дозволяється все,
що не заборонено законом» знайшов широке втілення у законах “Про
підприємства”, ”Про кооперацію”, “Про індивідуальну трудову діяльність”
у нормативних актах про аренду та підрядні форми праці, самофінансування
тощо.
Межі здійсненний цивільних прав
Наділяючи суб’єктів цивільних прав широким діапазоном можливої
поведінки, свободою вибору у здійсненні права, закон пред’являє до них
певні вимоги. Вони закріплені у законодавстві і кваліфікуються як межі
здійснення прав. Встановлення таких вимог зумовлено суттю суб’єктивного
права. Будь-яке суб’єктивне право — міра можливої поведінки, а тому саме
суб’єктивне право має свої межі (міру), без яких перетворюється у
свавілля. Не може бути і абсолютної свободи — вона завжди нормована
відповідними соціальними нормами і знаходить вираження у правах та
обов’язках. Оскільки саме суб’єктивне право має межі) то його здійснення
також не може бути безмежним. Носій права у процесі його здійснення має
бути підвладним вимогам закону, що встановлює межі, в яких суб’єктивне
право тільки й може бути здійсненим. Межі здійснення суб’єктивних
цивільних прав передбачені у ч.2 ст.5 ЦК України, відповідно до якої
цивільні права охороняються законом) за винятком випадків, коли вони
здійснюються у суперечності з призначенням цих прав. У силу даної норми
здійснення суб’єктивних прав не повинно передусім виходити за межі їх
призначення (мети, цілі, з приводу якої права надаються учасникам
цивільних правовідносин). Призначення цивільних суб’єктивних прав
визначає цивільне законодавство.
Однак, це не означає, що суб’єкт права, здійснюючи своє право, не
визначає його мети своєю волею, він не може лише виходити за межі
закону. Так) Закон про власність передбачає, що власність громадян є
їхнім особистим надбанням і використовується ними на свій розсуд для
задоволення різноманітних матеріальних і духовних потреб або
самостійного ведення господарської діяльності. Призначенням особистого
право власності є: а) здійснення різноманітних матеріальних і духовних
потреб; 6) ведення господарської діяльності. У цих межах власник
здійснює своє право своєю владою і у своїх інтересах. Наділяючи державні
підприємства майном на праві повного господарського відання, Закон про
власність передбачає, що здійснюючи це право, підприємство володіє,
користується і розпоряджається зазначеним майном і на свій розсуд вчиняє
щодо нього будь-які дії, що не суперечать закону і цілям діяльності
підприємств.
Відповідно до даних повноважень Закон наділяє підприємство правом
передавати Іншим підприємствам і організаціям, обмінювати, здавати в
оренду, надавати безплатно у тимчасове користування і володіння будинки,
споруди, устаткування, транспортні засоби. Інвентар, сировину та інші
матеріальні цінності, а також списувати їх з балансу, якщо вони зношені
або морально застаріли. Підприємство також вправі передавати матеріальні
і грошові ресурси (у тому числі за згодою трудового колективу, кошти
фондів економічного стимулювання) іншим підприємствам і організаціям,
які виконують роботи або послуги для підприємства. Вчинення будь-якої
дії із перерахованих вважається правомірним, оскільки здійснюється
відповідно до призначення. В окремих випадках спеціальне призначення
права не визначено у законі, але його зміст є очевидним.
Так, призначення житлових прав у тексті Житлового кодексу України
безпосередньо не визначено, але із змісту закону можна зробити висновок,
що жиле приміщення надається громадянину для проживання в ньому. Це
означає, що використання житла не для проживання або тривале
непроживання у квартирі (за винятком випадків, коли останнє викликано
поважними причинами) суперечить призначенню житлових прав. Ситуація не
зміниться, якщо інші умови найму жилого приміщення виконуються. Жилий
будинок, який належить громадянину на праві власності, відповідно до ст.
150 Житлового кодексу України призначений для особистого проживання
громадянина і членів його сім’ї. Якщо у нормі, що передбачає змісті
суб’єктивного права, визначено його призначення, як у наведених вище
прикладах, то кваліфікація поведінки уповноваженої особи здійснюється на
підставі даної норми.
У законодавстві можуть зустрічатися норми, які визначають зміст
суб’єктивного права, не вмазуючи на його призначення.
У таких випадках необхідно керуватися ч. І ст.5 ЦК України, яка визначає
загальне правило здійснення прав. Відповідно до цього припису
уповноважений зобов’язаний використовувати своє право для мети, яка 6
забезпечувала його інтереси, але останні мають співпадати з інтересами
громадян, їхніх колективів та суспільства в цілому. Межі права можуть
визначатися шляхом заборони певних дій носієм права. При визначенні меж
здійснення права, вказівкою на призначення права або шляхом заборони
вчиняти відповідні дії, закон покладає на уповноваженого юридичний
обов’язок, порушення якого визнається протиправною поведінкою. ІІК
України (ч.2 no.5) зобов’язує громадян і організації при здійсненні прав
і виконанні обов’язків дотримуватись закону і поважати моральні
принципи. Із тексту вказаної норми можна зробити висновок, що правовій
оцінці підлягає не лише мета, якої намагаються досягти суб’єкти
правовідносин, а й способи, що використовуються для її досягнення.
Протиправним вважається невиконання не тільки юридичного обов’язку, а й
моральних принципів, конкретних моральних вимог. Здійснення права без
порушення вимог закону, але з порушенням вимог моралі означає, що право
здійснюється у суперечності із його призначенням. Серед основних
напрямків розвитку нашої правової реформи є подальша демократизація та
гуманізація законодавства. Це забезпечується багатьма факторами, .однак
головним є постійне поєднання права і моралі в усіх сферах правової
дійсності при збереженні самостійності права і моралі. Моральний
критерій повинен стати мірою права.
Здійснення права всупереч його призначенню є зловживанням права, коли
уповноважений суб’єкт діє у межах належного йому суб’єктивного права,
але користується недозволеними формами його реалізації. Якщо особа
виходить за межі змісту належного їй права, такі дії не можуть вважатися
здійсненням права, вони перебувають поза правом. Носій права виступає не
в якості уповноваженої особи. Здійснення права всупереч його призначенню
є неправомірною поведінкою і тягне за собою застосування санкцій. Коли
зловживання правом прямо підпадає під дію конкретної норми, яка регулює
дані суспільні відносини, застосовується санкція, передбачена
відповідною нормою. Санкції, застосовувані до особи, що зловживає
суб’єктивним цивільним правом, дістали назву «відмова у захисті права» і
виражаються у відмові у задоволенні позову, стягненні у доход держави
незаконно одержаного при здійсненні права, відшкодуванні збитків,
заподіяним таким здійсненням тощо. Вказаний вираз є досить умовним.
Нормативне визначення меж здійснення суб’єктивного цивільного права не
вичерпується лише вказівкою на вимогу реалізації права відповідно до
його призначення. Визначаючи межі, закон пред’являє також ряд інших
вимог, зокрема щодо обсягу дієздатності носія права. Кожен суб’єкт права
для його здійснення повинен мати певний обсяг дієздатності. Так, для
неповнолітнього віком до 15 років — це можливість лише розпоряджатися
вкладом, внесеним ним на своє ім’я до ощадного банку, здійснити дрібну
побутову угоду, а для неповнолітнього від 15 до 18 років — можливість
лише самостійно розпоряджатись заробітною платою, стипендією, вкладом,
внесеним ним до ощадного банку, здійснювати свої авторські та
винахідницькі права. Угода, укладена з порушенням обсягу дієздатності
неповнолітнього до 15 років, вважається недійсною. Що ж стосується
порушення обсягу дієздатності неповнолітнього віком від 15 до 18 років
при укладенні угоди) то вона може бути визнана судом недійсною.
Вимога здійснення права відповідно до обсягу дієздатності носія права є
юридичною гарантією його прав. Важливе значення для здійснення
суб’єктивного цивільного права мають строки. Цивільне законодавство
передбачає строки) збіг яких тягне за собою втрату суб’єктивного
цивільного права (ст.ст.61, 69, 114, 137, 138, 139, 557 та інші ЦК
України). Так, ст. 557 встановлює, що кредитор спадкодавця вправі
протягом 6 місяців від дня відкриття спадщини пред’явити свої претензії
до спадкоємців, які прийняли спадщину. Якщо кредитор пропустив цей
строк, він втрачає право на вимогу. Пред’явлення вимоги після збігу
строку є дією, яка не ґрунтується на праві. Дії, які вчинив представник
після спливу строку довіреності, про що він знав, ніяких правових
наслідків для особи, яку він представляє, не породжують (ст.70 ЦК
України). У наведених випадках збіг строку припиняє суб’єктивне цивільне
право, тобто його межею є строки, які називаються перетинальними
(преклюзивними).
Способи здійснення прав
Суб’єктивне цивільне право здійснюється певним способом. Межі свободи
вибору способу залежать від характеру Правової норми. Якщо такі способи
визначені імперативною нормою, то уповноважена особа повинна їм
слідувати. Так, у силу ст.227 ЦК України договір купівлі-продажу жилого
будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча 6 однією із
сторін є громадянин. Недотримання цієї вимоги тягне недійсність
договору.
По іншому вирішується питання щодо виборів способів здійснення, якщо
вони містяться у диспозитивній нормі. Тоді сторони самі обирають спосіб
здійснення права, а передбачений нормою спосіб діє лише у тому разі,
якщо сторони не обрали Іншого. Наприклад, ст. 128 ЦК України наділяє
сторони, правом самим визначати момент переходу права власності за
договором. Якщо вони не скористались з цього права і закон не визначає
іншого, то діє правило, відповідно до якого право власності у набувача
майна за договором виникає з моменту передачі речі. У виняткових
випадках здійснення права уповноваженим можливе лише за згодою особи,
інтереси якої можуть бути порушені. Наприклад, за договором довічного
утримання працездатна особа, що бере на себе обов’язок довічного
утримання непрацездатної, набуває право власності на будинок. Однак
відчуження будинку набувачем за життя відчужувача не допускається. Якщо
здійснення права зв’язане з необхідністю визначення його порядку, то
суб’єкти права вправі самі визначити такий порядок (ст. 118 ЦК України).
Носій права може передати свої права повністю або частково. Таким
повноваженням уповноважений наділяється відносно майнових прав. Що ж до
особистих немайнових прав, то вони невіддільні віл його носія, а тому не
можуть відчужуватись. Вибір способу здійснення права виявляється також у
вирішенні носієм права питання: реалізувати свої права особисто чи через
інших осіб. Однак окремі права за своїм характером або в силу вимог
закону можуть здійснюватися тільки особисто носієм права: складання
заповіту, видача довіреності, договори довічного утримання та інші.
Кожний правосуб’єктний громадянин чи юридична особа заінтересовані в
особистому здійсненні прав незалежно від їх характеру. Разом з цим закон
дозволяє громадянам і юридичним особам здійснювати свої права через
представника. Такі повноваження зумовлені тим, що громадянин у зв’язку з
відсутністю необхідного обсягу дієздатності або фізичної можливості
змушений вчиняти юридичні дії через інших осіб. У силу певних обставин
правосуб’єктний громадянин може доручити здійснення своїх прав також
іншим особам. Таким правом користуються і юридичні особи. Правовою
формою здійснення прав через інших осіб є представництво (ст.62 ЦК
України).
Представництво і довіреність
Поняття представництва. В цивільному праві представництво розглядається
як одна із форм реалізації громадянами і юридичними особами належних їм
прав і обов’язків через представників. Представництво може мати місце не
тільки за власною волею суб’єкта цивільного права, а також у зв’язку з
відсутністю у нього юридичної здатності чи фізичної можливості вчиняти
юридичні дії. Виходячи із змісту ст.62 ЦК України можна дати таке
визначення представництва.
Представництвом звуться такі відносини, при яких угода, укладена однією
особою (представником) від імені другої особи (яку представляють),
створює права і обов’язки безпосередньо для особи, яку представляють.
Представництво є складним правовідношенням за своїм суб’єктним складом.
В ньому беруть участь: представник, особа, яку представляють, і третя
особа, з якою представник укладає угоди або чинить інші юридичні дії.
Суть представництва полягає в тому, що угоди та інші юридичні дії
представника викликають (породжують) юридичні наслідки (права і
обов’язки) для особи, яку представляють. Отже, внаслідок угод та інших
юридичних дій представника права і обов’язки виникають між особою, яку
представляють, і третіми особами. Представник своїми діями неначе
зв’язує особу, яку представляє з третьою особою. У представника ніяких
прав і обов’язків з приводу угод, укладених ним, не виникає.
Сфера представництва досить широка. Вона має місце між громадянами, між
організаціями і громадянами, а також між самими організаціями
(наприклад, за договором експедиції). Розкриваючи суть представництва,
важливо наголосити, що не всякі угоди можуть бути вчинені представником.
Так, no.62 ЦК України застерігає, що не допускається до укладення через
представника угоди, яка за своїм характером може бути укладена лише
особисто, а так само інших угод, зазначених у законі. Зокрема, у ст-541
ЦК України зазначається, що заповіт має бути підписаний особисто
заповідачем І нотаріально посвідчений. Представник не може укладати
угоди від імені особи, яку він представляє, ні у відношенні себе
особисто, ні у відношенні другої особи, представником якої він одночасно
є.
Представниками можуть бути дієздатні громадяни (ст. 11 ЦК України), а як
виняток, представниками можуть бути особи, які досягли трудового
повноліття, тобто 16-річного віку. Представниками можуть бути і юридичні
особи у випадках, прямо передбачених статутом чи положенням про дану
юридичну особу, тобто юридична особа вправі бути представником у межах
спеціальної правоздатності (ч. І ст.26, ч.2 ст.64 ЦК України; ст.20
Закону України «Про об’єднання громадян»). Як вже вказувалось, за
угодою, що здійснена представником, суб’єктом прав і обов’язків
визначається той, кого представляють. Але ці наслідки настають лише в
тому випадку, коли представник укладає угоду на основі і в межах
представництва, тобто коли представник діє в межах повноважень. В силу
ст.62 ЦК України повноваження можуть визначатися довіреністю, законом
або адміністративним актом, а також випливати з обстановки, в якій діє
представник. Це, наприклад, стосується продавця магазину, касира,
працівника пошити тощо.
Види представництва. У залежності від того, ким визначається представник
і на чому ґрунтуються його повноваження, розрізняють обов’язкове і
добровільне представництво. Характерними ознаками обов’язкового
представництва, по-перше, є те, що представник і його повноваження
встановлюються нормативними актами (цивільними, сімейними,
адміністративними). Наприклад, батьки, усиновителі, опікуни виступають
представниками недієздатних осіб, неповнолітніх дітей до 15 років, в
силу прямої вказівки закону (ст.ст.14, 16 ЦК України, ст. 144 КпШС
України). По-друге, особа, яку представляють, не приймає участі в
призначенні представника, і вона не може особисто відмінити чи змінити
повноваження представника, бо ці повноваження визначаються законом.
Різновидністю обов’язкового (законного) представництва є гак зване
статутне представництво. За статутним представництвом представниками
виступають уповноважені організації, яким їхнім статутом чи положенням
надано право представляти інтереси членів цих організацій. Добровільне,
або, як його ще називають, договірне, представництво — це
представництво, що ґрунтується на волі особи, яку представляють і яка
особисто визначає повноваження представника, як правило, шляхом видачі
довіреності або шляхом укладання договору доручення.
Поняття повноважень представника і їх особливості. Повноваження
представника — це те коло прав і обов’язків, які покладаються на нього.
Без повноважень немає представництва. Повноваження представника можуть
визначатися самою особою, яку представляють, при добровільному
представництві, а при обов’язковому представництві повноваження
визначаються законом чи адміністративним актом.
Повноваження представника — це особливе право. Цьому праву не
протистоїть конкретний обов’язок якої-небудь особи — ні особи, яку
представляють, ні третіх осіб. Право представника має деяку подібність
до правоздатності. Але суттєва відмінність цього права від
правоздатності полягає в тому, що таке право у представника виникає
переважно на підставі певних фактів: видачі довіреності, укладання
договору доручення, призначення продавцем, касиром, юрисконсультом. Що
стосується правоздатності, то вона завжди визначається законом.
Характерною ознакою повноважень представника є те, що вони завжди
звернені до третьої особи, а не до особи, яку представляють. Особа, яку
представляють, не є зобов’язаною особою перед представником, тому що
нерідко особа, яку представляють, є недієздатною, наприклад, при
обов’язковім (законнім) представництві батьків, усиновителів, опікунів.
Закон, адміністративний акт або договір лежать в основі виникнення
внутрішніх відносин по представництву — між представником і особою, яку
представляють. Зовнішній ефект представництва, тобто здійснення
представником дій у відносинах з третіми особами, базується на
повноваженнях представника, які повинні бути виражені в об’єктивній
формі, доступній сприйняттю зацікавленою особою.
Представник зобов’язаний діяти в межах наданих йому повноважень.
Існування такого обов’язку випливає із змісту ст.63 ЦК України, яка
передбачає, що угода, укладена від імені іншої особи особою, не
уповноваженою на укладання угоди або з перевищенням повноважень,
створює, змінює і припиняє цивільні права і обов’язки для особи, яку
представляють, лише в разі дальшого схвалення угоди цією особою. Отже,
без подальшого схвалення таких угод у особи, яку представляють без
належних повноважень) не виникає прав І обов’язків щодо представника і
третіх осіб. Негативні наслідки цих угод покладатимуться на самих
представників або на третіх осіб) які не перевірили повноважень
представника.
Довіреність. Відповідно до ст.64 ЦК України довіреністю визнається
письмове уповноваження, яке видається однією особою іншій особі для
представництва перед третіми особами. Довіреність є одностороннім
юридичним актом, в якому визначаються повноваження представника. Це
документ, що підтверджує право представника на вчинення певних дій за
рахунок і від імені особи, яку представляє, з третіми особами. Зміст
довіреності визначається межами правоздатності особи, яку представляють.
Довіреність юридичній особі може бути видана тільки на укладення угод,
що не суперечать її статутові (положенню) або загальному положенню про
організації даного виду. Обсяг і зміст повноважень за довіреністю може
бути різним. Тому довіреності бувають разові, спеціальні і генеральні.
Разова довіреність видається на вчинення певної юридичної дії або однієї
угоди, наприклад, довіреність на одержання заробітної плати за місяць
або посилки на пошті.
Спеціальна довіреність видається на здійснення багатьох однорідних
юридичних дій, наприклад, довіреність експедитору на одержання від
залізниці вантажів, що поступають в адрес підприємства. Генеральні
довіреності видаються на здійснення багатьох і різних угод в необмеженій
кількості, наприклад, довіреність на управління майном і його
збереження. Форма довіреності. Саме визначення довіреності вказує на те,
що вона повинна бути укладена тільки в письмовій формі (ст-64 ЦК
України). В окремих випадках ставиться вимога, щоб довіреність була не
просто письмовою, але й посвідченою в нотаріуса. По-перше, це
довіреності на укладання угод, що потребують нотаріальної форми
(наприклад, довіреність на купівлю-продаж будинку). По-друге,
довіреність на вчинення дій щодо державних, кооперативних та Інших
громадських організацій, за винятком випадків, передбачених законом (ч.І
ст.63 ЦК України). Довіреність, за якою повноваження передаються в
порядку передоручення, також повинна бути нотаріально посвідчена (ч.2
ст.68 ЦК України).
Відповідно до ст.2 ст.65 ЦК України до нотаріально посвідчених
довіреностей прирівнюються: довіреності військовослужбовців та інших
осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях ті інших
військово-лікувальних закладах, посвідчені начальниками, їх заступниками
по медичній частині, старшими і черговими лікарями цих госпіталів,
санаторіїв та інших військово-лікувальних закладів; довіреності
військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з’єднань)
установ і військово-навчальних закладів, де немає державних.
нотаріальних контор та інших органів, що вчиняють нотаріальні дії, також
довіреності робітників і службовців, членів їх сімей і членів сімей
військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин,
з’єднань, установ її закладів; довіреності осіб, які перебувають у
місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі.
Довіреність на одержання заробітної плати та інших платежів, пов’язаних
з трудовими відносинами, винагороди авторів і винахідників, пенсій,
допомог і стипендій, грошей з ощадних кас, а також на одержання
кореспонденції, в тому числі грошової і посилкової, може бути посвідчена
організацією, в якій довіритель працює або навчається,
житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання, також
адміністрацією стаціонарного лікувально-профілактичного закладу, в якому
він. перебуває на лікуванні (ч.3 СТ.65ЦК України).
Довіреності організацій, крім тих, що видаються в порядку передоручення
нотаріального посвідчення не вимагають (ст.66 ЦК України). Вони
видаються за підписом її керівника (в кооперативних і в громадських
організаціях — за підписом осіб, уповноважених на це статутом) з
прикладанням печатки цієї організації, а довіреності на одержання чи
видачу грошей та інших майнових цінностей підписуються також головним
(старшим) бухгалтером цієї організації.
Строк довіреності. Строк дії довіреності не може перевищувати трьох
років. Якщо строк у довіреності не зазначений, вона зберігає силу
протягом одного року з дня її вчинення: Довіреність, в якій не зазначена
дата її вчинення, недійсна (ст.67 ЦК України).
Передоручення. Особа, якій видана довіреність, повинна особисто вчиняти
ті дії, на які вона уповноважена. Вона може передоручити Їх вчинення
іншій особі, якщо уповноважена на це довіреністю або примушена до цього
обставинами для охорони інтересів особи, яка видала довіреність.
Передоручення оформляється нотаріально посвідченою довіреністю, і строк
дії такої довіреності не може перевищувати строку дії основної
довіреності, на підставі якої вона видана. Особа, яка передала
повноваження іншій особі, повинна сповістити про це того, хто видав
довіреність, і подати йому необхідні відомості про особу, якій передані
повноваження. Невиконання цього обов’язку покладає на особу, що передала
повноваження, відповідальність за дії особи, якій вона передала
повноваження, як за свої власні (ст.68 ЦК України).
Припинення довіреності. Чинність довіреності припиняється внаслідок
закінчення її строку, припинення юридичної особи, від імені якої видана
довіреність і юридичної особи, на ім’я якої видана довіреність.
Довіреність припиняється у випадку смерті громадянина, який видав
довіреність і якому видано довіреність, а також визнання їх
недієздатними, обмежено дієздатними або безвісно відсутніми. Особа, яка
видала довіреність, вправі в будь-який час її скасувати, а особа, якій
довіреність видана, вправі відмовитись від неї, що теж призводить по
припинення довіреності. Угода про відмову від цього права недійсна. З
припиненням довіреності втрачає силу передоручення (ст.6 ЦК України).
Особа, яка видала довіреність, зобов’язана сповістити про її скасування
особу, якій довіреність видана, а також відомих їй третіх осіб, для
представництва перед якими видана довіреність. Такий же обов’язок
покладається на правонаступників особи, що видала довіреність. У разі
визнання особи, яка видала довіреність, недієздатною чи обмежено
дієздатною такий обов’язок покладається на опікуна або піклувальника.
Права і обов’язки, що виникли внаслідок дій особи, якій видана
довіреність до того, як ця особа дізналася або повинна була дізнатися
про її припинення, зберігають силу для того, хто видав довіреність, і
його правонаступників щодо третіх осіб. Це правило не застосовується,
якщо третя особа знала або повинна була знати., що дія довіреності
припинилася. При припиненні довіреності особа, якій вона видана, або її
правонаступники повинні негайно повернути довіреність (ст.70 ЦК
України).
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
