.

Роль міжнародних організацій у вирішенні міжнародних спорів (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
232 3332
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Роль міжнародних організацій у вирішенні міжнародних спорів

ПЛАН

Вступ

1. Ознаки міжнародної організації – суб’єкта міжнародного права

2. Правові основи мирного врегулювання міжнародних спорів, юридичне
закріплення та досвід їх розв’язання міжнародною спільнотою

3. Правовий статус та особливості участі міжнародних організацій у
міжнародних спорах

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Однією з особливостей міжнародного права є відсутність міжнародних
інститутів, які б забезпечували у примусовому порядку виконання його
норм. Тому головна роль у цій справі належить самим суб’єктам
правовідносин, які діють самостійно, індивідуально або об’єднуються у
відповідні міжнародні організації.

Проблема вирішення спорів у суспільстві лишається актуальною впродовж
усього існування людської цивілізації, її гострота особливо відчувається
у перехідні та переламні моменти історії. Очевидно, що кардинальне
поліпшення міжнародних відносин неможливе без виходу економік країн з
кризи, але на конфлікти, які виникають у суспільстві, слід реагувати
негайно. Головну роль в урегулюванні спорів має відігравати держава – як
сторона конфлікту, або як посередник чи арбітр. Отже, можна
констатувати, що у випадку виникнення конфліктної ситуації важливу роль
відіграє створення сприятливих умов для того щоб він не набрав
агресивної форми та руйнівних масштабів, а став предметом обговорення у
раціонально організованому переговорному процесі.

Міжнародне співробітництво має надзвичайно важливе значення як для
економіки країн, що беруть у ньому участь, так і для світового
господарства загалом. В умовах зростаючої взаємозалежності країн виникає
гостра потреба в співробітництві. Немає необхідності доводити, що
відокремлення економіки будь-якої країни від світового господарства не
сприяє її соціально-економічному розвитку та зростанню добробуту людей.

1. Ознаки міжнародної організації – суб’єкта міжнародного права

На відміну від інститутів міжнародних конференцій, міжнародних комісій і
комітетів інститут міжнародних міждержавних організацій своїми головними
невід’ємними Інституційними елементами має:

? договірну основу;

? постійний характер діяльності; » внутрішньорганізаційний механізм.

Поряд із зазначеними невід’ємними інституційними елементами міжнародної
організації необхідно звернути увагу також на додаткові ознаки
(елементи), що становлять саме поняття міжнародної організації. До них
слід віднести:

наявність певних цілей;

самостійні права (та обов’язки), відмінні від прав (та обов’язків)
держав-членів;

заснування відповідно до міжнародного права;

поважання суверенітету держав-членів;

міжнародна правосуб’єктшсть.

Виходячи з названих ознак (елементів) міжнародної організації, можна
дати таке її визначення.

Definitio: Міжнародна (міждержавна) організація — це об’єднання держав,
створене на основі міжнародного договору для виконання певних цілей, що
має систему постійно діючих органів, які володіють міжнародною
правосуб’єктністю, й засноване відповідно до міжнародного права.

2. Правові основи мирного врегулювання міжнародних спорів, юридичне
закріплення та досвід їх розв’язання міжнародною спільнотою

Практика міжнародного співробітництва свідчить, що більшість міжнародних
зобов’язань виконується належним чином, але, керуючись стародавнім
прислів’ям „Si vis pacem para bellum” (хочеш миру – готуйся до війни),
потрібно завжди пам’ятати про те, що існує безліч обставин, які можуть
вплинути або завадити належному виконанню міжнародних зобов’язань, а
тому вже під час свого волевиявлення сторонам слід добре продумати та
передбачити шляхи вирішення можливих суперечок та зазначити, яким чином
вони захищатимуть власні права шляхом внесення відповідних пунктів у
документ, що укладатиметься.

Необхідність дотримання та належного виконання укладеного зобов’язання,
без чого не можуть існувати нормальні міжнародні відносини, існувала ще
в період рабовласницького ладу. Наприклад, Рим, котрий мав велику
договірну практику, бачив можливість посилення могутності своєї держави
також у дотриманні прийнятих на себе договірних зобов’язань, цим самим
примушуючи до того ж своїх контрагентів. Так установився принцип „pacta
sunt servanda” (договори повинні дотримуватися).

У період феодалізму держави надавали багато уваги питанням виконання
міжнародних договорів, що одержувало своє відображення в різного роду
урочистих церемоніях і клятвах. Однак як при рабовласницькому ладі, так
і при феодалізмі порушення міжнародних зобов’язань було дуже частим
явищем, про що свідчить існування експлуататорських держав.

У другій половині XIX ст. перед європейськими державами виникло питання
необхідності отримання гарантій виконання зобов’язань сторонами з метою
зміцнення економічних і політичних відносин, а тому наприкінці XIX – на
початку XX ст. у практиці держав поширилося підписання багатосторонніх
угод щодо врегулювання цих питань. У нашій країні, так само як і в інших
країнах, чимало досліджень й окремих статей, присвячених проблемі
мирного розв’язання міжнародних спорів, з’явилось саме після Другої
світової війни.

Будь-який міжнародний договір повинен належно виконуватись – принцип
„pacta sunt servanda”. Цей загальновідомий та найбільш поширений на
міжнародній арені принцип з’явився на засадах політичних і економічних
інтересів. Сторона, котра порушує міжнародне зобов’язання, має
враховувати, що цим вона підриває довіру до себе інших суб’єктів
міжнародного спілкування, а це, в свою чергу, зумовлює загострення
економічних та політичних відносин. Таким чином, для зміцнення своїх
міжнародних економічних зв’язків потрібно виконувати власні договірні
зобов’язання, а будь-які порушення норм у цій сфері, невиконання або
неналежне їх виконання, є правопорушенням, тобто міжнародним деліктом,
яке потребує вжиття відповідних заходів для поновлення порушеного права.
Норми багатьох міжнародно-правових актів спрямовані на правове
забезпечення виконання міжнародних зобов’язань, що сприяє зміцненню
політичних і економічних відносин, а отже, й справі зміцнення світу,
однобічне ж розірвання договору викликає загострення міжнародних
відносин.

Як у сфері цивільно-правових, так і в міжнародно-правових відносинах
однією з істотних умов зобов’язання є забезпечення його виконання та
закріплення засобів для мирного розв’язання спору, що надає право
стороні відступити від виконання і вимагати від сторони, котра порушила
зобов’язання, відшкодування збитку. Ще на стадії укладання зобов’язання
сторони почасти виходять з того, що вони дотримуватимуться взятих на
себе зобов’язань, якщо визначені умови, які існують в момент його
підписання, залишатимуться незмінними. Сторони іноді цим користуються й
односторонньо відмовляються від виконання зобов’язання з посиланням на
змінені обставини, у зв’язку з чим подальше виконання договору нібито чи
неможливе або ж недоцільне. Прикладом такого ухилення та неналежного
виконання можуть бути відносини України та Росії. Впродовж десяти років
після здобуття незалежності нашою державою ці відносини були ускладнені
проявами взаємної недовіри. Декларації про стратегічне партнерство
фактично тільки маскували відсутність порозуміння і прагнення до
справжнього діалогу. У деяких випадках навіть виникала загроза серйозних
міждержавних конфліктів. Основними засобами вирішення спорів, які
використовували сторони, були проведення дипломатичних перемовин й рідше
застосовувався засіб посередництва, що не завжди приносили бажаний
результат.

Однією з особливостей міжнародного права є відсутність міжнародних
інститутів, які б забезпечували у примусовому порядку виконання його
норм. Тому головна роль у цій справі належить самим суб’єктам
правовідносин, які діють самостійно, індивідуально або об’єднуються у
відповідні міжнародні організації.

Правові засоби вирішення міжнародних спорів та шляхи розв’язання цих
конфліктів – багатоступеневий процес, що складається з аналізу і
оцінювання ситуації, створення плану вирішення складеної ситуації,
вибору засобів і методів урегулювання конфлікту та прогнозування
наслідків. Суб’єктами зазначеного процесу можуть бути, по-перше,
безпосередньо самі опоненти, по-друге, – «третя сторона», тобто особа,
інституція чи держава, що втручається у конфлікт з метою його
врегулювання.

Аби збільшити можливість розв’язання конфліктів мирним правовим шляхом,
треба враховувати й застосовувати деякі об’єктивні чинники:
інституційний, консенсуальний (залагодження суперечностей),
історико-прецедентний, кумулятивний (такий, що не дозволяє конфлікту
поширюватися). Конфліктуючі сторони самостійно або за поданням
посередників можуть обрати різні стратегії виходу з протиборства:
суперництво, співробітництво, компроміс, пристосування, ухилення від
вирішення проблеми. Ці стратегії можуть застосовуватися практично в
будь-якому юридичному конфлікті.

Природним та правильним є рішення, коли для розв’язання юридичних
конфліктів залучають офіційних учасників. Такими можуть виступати: 1)
міждержавні організації (наприклад, ООН, ОБСЄ тощо); 2) окремі держави;
3) державні правові інститути (уряд, президент, конституційний суд,
господарські суди, верховний суд та суди нижчих інстанцій, прокуратура
тощо); 4) урядові чи тимчасові парламентські комісії, що створюються для
вирішення конфліктних проблем; 6) керівники (адміністрація) установ,
підприємств, фірм тощо; 7) громадські організації (наприклад, комісії з
розв’язання трудових спорів і конфліктів, профспілки тощо).

Норми багатьох міжнародно-правових актів, спрямовані на правове
забезпечення виконання міжнародних зобов’язань, закріпились у Статуті
ООН, а принциповою основою сучасної системи мирних засобів розв’язання
міжнародних спорів є міжнародно-правовий принцип мирного їх
врегулювання, розвинутий у Декларації про принципи міжнародного права
1970 р., Хартії економічних прав і обов’язків держав 1974 р. та
наступних міжнародно-правових актах.

Відповідно до Розділу VI Статуту ООН мирними засобами розв’язання спорів
між державами є: проведення переговорів, посередництво, примирення,
арбітраж, судовий розгляд, звернення до регіональних органів, а також
будь-які інші мирні засоби за вибором сторін. Треба наголосити, що
Статут ООН, окрім спорів, згадує ще й про ситуації, продовження яких
може загрожувати миру й безпеці та пропонує шляхи їх вирішення, а отже,
він не обмежує сторони у виборі засобів для мирного розв’язання спорів.
Основним критерієм вибору таких засобів є характер самого міжнародного
спору.

У Хартії економічних прав і обов’язків держав (прийнята в 1974 р. на
29-й сесії Генеральної Асамблеї ООН) зафіксовано, що жодна держава не
може застосовувати стосовно іншої або заохочувати використання
економічних, політичних або яких-небудь інших заходів примусового
характеру, спрямованих на ущемлення суверенних прав або отримання із
цього якої-небудь вигоди.

Питання правового захисту врегульовано і в окремих конвенціях. Так,
Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Відень,
1980 р.) містить норми, в яких закріплені засоби правового захисту у
разі порушень договору продавцем (ст.ст. 45-52) і покупцем (ст.ст.
61-65). Наприклад, відповідно до ст. 45 цієї Конвенції, якщо продавець
не виконає яких-небудь своїх зобов’язань щодо договору або вказаної
Конвенції, покупець може здійснити ряд дій, передбачених нею (замінити
товар, заявити про розірвання договору, відмовитися від приймання
товару), відповідні засоби захисту передбачені Конвенцією і у випадку
порушення договору з боку покупця.

3. Правовий статус та особливості участі міжнародних організацій у
міжнародних спорах

У міжнародному праві сьогодні чітко встановлено, що міжнародні
організації мають міжнародну правосуб’єктність і володіють відповідною
правоздатністю, зокрема правом вступати у взаємини з іншими суб’єктами
міжнародного права й укладати з ними міжнародні договори. Про цьому
переконливо свідчить висновок Віденської конвенції про право міжнародних
договорів 1986 р.

Очевидно і безперечно, що в міжнародному спілкуванні поряд з державами
беруть участь численні (близько 500) міжнародні організації, створені
державами з метою співробітництва між ними в тій чи іншій сфері
міжнародних відносин, забезпечення й охорони їх загальних інтересів.

Розвиток міжнародних організацій означало розвиток нових методів рішення
міжнародних проблем і спорів, підвищення питомої ваги цих методів у
порівнянні з традиційними методами.

Питання про правосуб’єктність міжнародних організацій у загальному виді
зводиться до того, чи врегульовані відносини кожної з них окремо з
іншими суб’єктами міжнародних відносин нормами міжнародного права.
Позитивна відповідь на це питання не викликає сумнівів: кожна міжнародна
організація неминуче вступає в міжнародно-правові відносини з
державами-членами й евентуально з іншими державами й іншими міжнародними
організаціями. Відносини міжнародної організації з державами-членами
регулюються головним чином установчим актом цієї організації, а в деяких
випадках і інших міжнародних угодах.

Міжнародна організація — це насамперед об’єднання або асоціація держав,
точніше — держав-членів, що випливає з її офіційного визначення як
міжурядової організації. У ряді випадків у діяльності міжнародної
організації на правах її чи членів іншим способом (спостерігачі) беруть
участь інші суспільні образования (наприклад, Організація звільнення
Палести-ни) чи інші міжнародні організації. Але це не змінює істоти
міжнародної організації як міждержавного у своїй основі об’єднання.

Однак міжнародна організація — це не просто об’єднання держав, а
об’єднання, що утворить визначена їхня організаційна єдність,
забезпечувана правилами його функціонування, тобто правовими коштами
(нормами установчого акта і нормами «внутрішнього права» організації).
Інакше кажучи, мова йде про організаційно-правову єдність держав-членів.

Така єдність може досягатися тільки на основі угоди між державами, -яке
іменується звичайно установчим актом організації. За рідкісними
винятками, таким установчим актом є міжнародний договір у змісті, що
придается цьому поняттю Віденською конвенцією про право міжнародних
договорів 1969 р.

Установчий акт організації встановлює її мети, функції і правомочності,
умови членства в організації, її організаційну структуру, компетенцію її
органів (головних і допоміжних) і основні умови здійснення цієї
компетенції, зокрема порядок прийняття відповідних юридичних актів
(рішень, рекомендацій, звертань, правил процедури і т.д.). Усе це і
забезпечує організаційно-правову єдність міждержавного об’єднання, що
перетворює його в міжнародну організацію. Зрозуміло, це припускає
наявність постійних органів міжнародної організації, наділених
визначеними функціями і повноваженнями у взаєминах із членами
організації, з іншими державами й іншими суб’єктами. Іншими словами,
мова йде про органи, що здійснює функції і повноваження організації в
міжнародному спілкуванні.

Оскільки міжнародна організація є міжнародно-правовою інституцією —
суб’єктом міжнародного права, вона повинна бути заснована і діяти
відповідно до норм загального між-народного права, що регулюють взаємини
між усіма суб’єктами міжнародних правовідносин. Особлива роль належить у
цьому плані основним принципам міжнародного права й іншим його
імперативним нормам. Віденська конвенція про право міжнародних договорів
1969 р. говорить, що вона «застосовується до будь-якого договору, що є
установчим актом міжнародної організації».

Міжнародні організації підрозділяються на універсальні, регіональні в
змісті гл. VIII Статуту ООН і локальні, членами яких є, видимо, не менш
чим три держави.

Універсальні організації. Поняття універсальної міжнародної організації
визначено нині з урахуванням положень ст. 57 і 63 Статуту ООН у
Віденській конвенції про представництво держав у їхніх відносинах з
міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р.

Згідно ст. 2 цієї Конвенції, «міжнародна організація універсального
характеру» означає Організацію Об’єднаних Націй, її спеціалізовані
установи, Міжнародне агентство по атомній енергії і будь-яку іншу
аналогічну організацію, членський склад і відповідальність якої носять
широкий міжнародний характер.

В даний час існує 16 спеціалізованих установ ООН. Кожне з них має свою
історію розвитку. Деякі з них існували задовго до створення ООН.

Міжнародне агентство по атомній енергії не є спеціалізованою установою
ООН, але поставлено в зв’язок з Організацією Об’єднаних Націй особливою
угодою, укладеним з Генеральною Асамблеєю ООН у 1957 р.

Цілком очевидно, що вирішальна роль у справі забезпечення і розвитку
міжнародного співробітництва держав у всіх сферах міждержавних відносин
належить Організації Об’єднаних Націй. Координуюча роль у конкретних
сферах міждержавного спілкування належить іншим універсальним
міжнародним організаціям.

У зв’язку з вищевикладеним стосовно до універсальних міжнародних
організацій і по ряду інших причин устає питання про міжнародно-правовий
статус міжнародного співтовариства держав, у тому числі організованого
співтовариства держав в особі Організації Об’єднаних Націй, оскільки
норми міжнародного права в багатьох випадках відсилають до думки цього
чи співтовариства встановлюють його відповідну виняткову компетенцію.

Так, організованому міжнародному співтовариству держав в особі ООН і її
Ради Безпеки належить виняткова компетенція визначати існування
будь-якої погрози світу, будь-якого порушення чи світу акта агресії і
робити чи рекомендації вирішувати, які міри варто почати для чи
підтримки відновлення міжнародного світу і безпеки.

Виняткова компетенція міжнародного співтовариства держав установлена
також стосовно до віднесення тієї чи норми загального міжнародного права
до норм, що мають імперативний характер, а також стосовно до віднесення
того чи іншого міжнародно-протиправного діяння держави до категорії
міжнародних злочинів держав.

Міжнародне співтовариство держав в особі ООН покликано організовувати
дослідження і робити рекомендації, зокрема з метою прогресивного
розвитку загального міжнародного права і його кодификації.

Міжнародно-правова роль співтовариства держав в особі ООН здобуває
особливе значення при регулюванні нових сфер міжнародних відносин
(наприклад, в області космічного чи простору охорони навколишнього
середовища).

У доктрині це позначається іноді як проблема універсалізації норм
міжнародного права й у загальному виді зводиться до визначення того, чи
може окрему державу не визнавати норми, вироблені співтовариством держав
і викладені в загальному міжнародному договорі, що вступив у силу, що
регулює нову сферу міждержавного спілкування, посилаючись на неучасть у
цьому договорі і на правило про те, що договір не створює чи зобов’язань
прав для третьої держави без його на те згоди. Іншими словами, коли мова
не йде про кодификацію діючих загальноправових норм.

Однозначної відповіді на це питання поки, мабуть, немає. Він продовжує
досліджуватися стосовно до різних ситуацій і з різних точок зору.

Однак очевидно, що організоване співтовариство держав в особі ООН так чи
інакше виступає носієм визначених міжнародних правних повноважень у
відношенні окремих держав, тобто стороною міжнародно-правових відносин.

Таким чином, міжнародно-правовий розвиток веде до визнання міжнародного
співтовариства держав суб’єктом сучасного міжнародного права.

Регіональні організації. Глава VIII Статуту ООН передбачає можливість
існування «регіональних органів», практично регіональних організацій,
наділених повноваженнями по мирному дозволі «місцевих суперечок», тобто
суперечок між державами — учасниками таких організацій.

Крім того, згідно ст. 53 Статуту ООН, Рада Безпеки використовує, де це
доречно, такі регіональні органи (організації) для примусових дій під
його керівництвом.

У результаті регіональні організації покликані виступати в якості як би
допоміжних органів ООН і бути визнаними відповідним чином цією
організацією.

Такими визнані три міжнародні організації, а саме: Ліга арабських
держав (ЛАГ), яка виникла у 1945 р. ще до вступу в силу Статуту ООН;
Організація американських держав (ОАГ), що утворилася в 1948 р.;
Організація африканської єдності (ОАЕ), створена в 1963 р.

4. Механізми вирішення міжнародних спорів в ООН та ОБСЄ

Як було зазначено вище, однією з відмітних рис сучасного міжнародного
права є наявність у ньому принципу мирного вирішення міжнародних
суперечок.

В ООН проблемою мирного вирішення суперечок займаються насамперед три
головних органи: Генеральна Асамблея, Рада Безпеки і Міжнародний Суд.
Згідно ст. 11,12,14 і 35 Статуту ООН Генеральна Асамблея може приймати
резолюції по мирному вирішенню міжнародних суперечок, якщо вони не
передані на розгляд Ради Безпеки ООН.

Рада Безпеки ООН має найбільше широкі повноваження по мирному вирішенню
міжнародних суперечок у відповідності з положеннями Розділу VI Статуту
ООН. Його резолюції носять рекомендаційний характер для сторін, які
сперечаються.

Генеральний Секретар має право доводити до відома Ради Безпеки
інформацію з будь-яких питань, що, по його думці, можуть являти загрозу
миру і безпеці. Наприклад, у 1962р. Генеральний Секретар ООН зробив
добрі послуги і посередництво з метою мирного дозволу Карибської кризи,
що грозили перерости в ядерний конфлікт.

Рада Безпеки уповноважена рекомендувати належну процедуру чи методи
врегулювання суперечки. До передачі будь-якої суперечки в Раду Безпеки
згідно ст.33 Статуту ООН сторони, які беруть участь у ньому, повинні
насамперед намагатися вирішити суперечку шляхом переговорів, обстеження,
посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звертання до
регіональних оголошень або іншими мирними засобами.

Одним з найважливіших принципів діяльності ОБСЄ, зафіксованому в
Декларації принципів Хельсінкського заключного акту НБСЄ 1975 р., є
принцип мирного вирішення суперечок.

ОБСЄ у своєму розпорядженні має дві підкріплювальні одна одну форми
діяльності в цієї області: 1) прийняття спільних політичних рішень за
правилом консенсусу; 2) прямі дії з використанням погоджених механізмів,
застосовуваних обмеженим числом держав-учасниць.

Наявні в даний час механізми використовуються у відношенні подій у
військової області («Віденський механізм по надзвичайній військовій
діяльності); людського виміру («Московський механізм»); серйозних
надзвичайних ситуацій («Берлінський механізм»).

Функціонування даних механізмів засновано на поетапному підході. На
першому етапі з’ясовується ситуація шляхом проведення консультацій між
безпосередньо зацікавленими державами, після чого призначаються зустрічі
в рамках ОБСЄ в цілому з можливим використанням процедур встановлення
фактів.

З 1994 р. діє Конвенція по примиренню й арбітражу 1992 р. По положеннях
Конвенції в Женеві створюється Суд по примиренню й арбітражу. Суд
формують примирливі комісії й арбітражні трибунали, а точніше, світові
посередники й арбітри. Примирлива комісія й Арбітражний трибунал
створюються для кожної суперечки. До складу Комісії входять світові
посередники, обрані з списку, який складають держави–учасники Конвенції.
Кожна держава-учасник призначає двох світових посередників, з яких
принаймні один повинен бути громадянином цієї держави. Мирові
посередники призначені на 6-літній термін з можливістю призначення на
новий термін. І ще одного арбітра й одного його заступника, які можуть
бути його громадянами або громадянами інших держав–членів ОБСЄ.

Прізвища світових посередників і арбітрів повідомляються Секретарю, що
включає їх у список, переданий у Секретаріат ОБСЄ для направлення
державам–членам організації. Адміністративне керівництво Суду здійснюють
Президія, складається із Головуючого, Віце-голови і трьох членів, що
обираються зі світових посередників і арбітрів. ОБСЄ також може
використовувати процедури «директивного примирення», за допомогою яких
Рада міністрів або Керівний рада (раніше КСДЛ) мають право директивно
вказати яким чином необхідно державам, які сперечаються, досягти
примирення.

Висновок

Таким чином, правові засоби вирішення міжнародних спорів та шляхи
розв’язання цих конфліктів – багатоступеневий процес, що складається з
аналізу і оцінювання ситуації, створення плану вирішення складеної
ситуації, вибору засобів і методів урегулювання конфлікту та
прогнозування наслідків. Суб’єктами зазначеного процесу можуть бути,
по-перше, безпосередньо самі опоненти, по-друге, – «третя сторона»,
тобто особа, інституція чи держава, що втручається у конфлікт з метою
його врегулювання.

Аби збільшити можливість розв’язання конфліктів мирним правовим шляхом,
треба враховувати й застосовувати деякі об’єктивні чинники:
інституційний, консенсуальний (залагодження суперечностей),
історико-прецедентний, кумулятивний (такий, що не дозволяє конфлікту
поширюватися). Конфліктуючі сторони самостійно або за поданням
посередників можуть обрати різні стратегії виходу з протиборства:
суперництво, співробітництво, компроміс, пристосування, ухилення від
вирішення проблеми. Ці стратегії можуть застосовуватися практично в
будь-якому юридичному конфлікті.

Природним та правильним є рішення, коли для розв’язання юридичних
конфліктів залучають офіційних учасників. Такими можуть виступати: 1)
міждержавні організації (наприклад, ООН, ОБСЄ тощо); 2) окремі держави;
3) державні правові інститути (уряд, президент, конституційний суд,
господарські суди, верховний суд та суди нижчих інстанцій, прокуратура
тощо); 4) урядові чи тимчасові парламентські комісії, що створюються для
вирішення конфліктних проблем; 6) керівники (адміністрація) установ,
підприємств, фірм тощо; 7) громадські організації (наприклад, комісії з
розв’язання трудових спорів і конфліктів, профспілки тощо).

Норми багатьох міжнародно-правових актів, спрямовані на правове
забезпечення виконання міжнародних зобов’язань, закріпились у Статуті
ООН, а принциповою основою сучасної системи мирних засобів розв’язання
міжнародних спорів є міжнародно-правовий принцип мирного їх
врегулювання, розвинутий у Декларації про принципи міжнародного права
1970 р., Хартії економічних прав і обов’язків держав 1974 р. та
наступних міжнародно-правових актах.

Список використаної літератури

Баймуратов М. А. Международное право. – Х.: Одиссей, 2000

Баскин Ю. Я. История международного права. М., 1999

Буткевич В. Г. Соотношение внутригосударственного и международного
права..К., 1994

Дахно І. І. Міжнародне приватне право. – К.: МАУП, 2001

Лукашук И. И. Международное право. Учебник. М., 2001

Лукашук И. И. Функционирование международного права. М., 2002

Черкес М. Е. Международное право: Учебное пособие. – Одесса, 1998

Черниченко С. В. Международное право: современные теоретические
проблемы. М., 2003

Международное право: Учебник. Отв. Ред. Колосов Ю. М., Кузнецов В. И.
М.: Международные отношения, 1998

PAGE

PAGE 17

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020