.

Стратегічний потенціал правової культури (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
175 1493
Скачать документ

Реферат на тему:

Стратегічний потенціал правової культури

За умови демократизації всіх галузей суспільного життя та інтенсивного
законотворення, розбудови правової держави рівень вимог до правової
компетентності громадян значно зростає.

Незважаючи на тенденцію посилення демократичних процесів у суспільному
житті, важливим і не розв’язаним залишається питання низької культури
не лише населення, а особливо посадових осіб, парламентарів, урядовців,
що інколи призводить до загострення правової кризи в країні. Володіючи
правовою культурою, громадянин держави не тільки має знання своїх прав
та обов’язків, а й несе відповідальність перед суспільством за свою
діяльність, оцінює її з огляду загальнолюдських цінностей.

Відсутність правової культури, або її низький рівень веде до
політико-правової невизначеності громадян, правового нігілізму, навіть
до юридичного радикалізму. Це особливо проявляється у появі нових
псевдоправових чи неправових конструкцій свідомості юриста, що набуває
різних форм: правовий інфантилізм; правовий негативізм — свідоме
ігнорування вимог закону, та їх порушення; правовий нігілізм та
популізм; правосвідомість, що набуває злочинної установки. Так, останнім
часом спостерігається тенденція збільшення ролі адміністративного впливу
на всі сторони суспільного життя, командних методів вирішення складних
проблем державного будівництва, що “створює умови для відновлення старих
політичних структур, і сприяє становленню авторитарно-демократичного,
або навіть суто авторитарного режиму”. Ця тенденція в цілому гальмує
розвиток демократичних процесів, загрожує національній безпеці нашої
держави, її суверенітетові та незалежності.

Виховання високої правової культури сьогодні можна вважати стратегічним
завданням, гідним набути статусу національної ідеї, провідного
державобудівничого принципу, та “посісти вакантне місце, що раніше
належало ідеї “комунізму”.

В умовах перехідного періоду, демократизації суспільного життя, саме
правова культура може посісти провідну роль у розбудові правової
держави. Саме правова культура, гуманістичне право тісно пов’язані із
формуванням нового праворозуміння, усвідомленням складної природи
діалектичного зв’язку права і закону, з визнанням пріоритетного місця та
ролі людини та громадянина у цивільно-правових та державно-правових
відносинах, новим баченням держави як демократичної, суверенної і
незалежної. Це означає, що правова культура розглядається як один із
чинників демократизації суспільства, що характеризує правосвідомість та
поведінку людини з огляду рівня і змісту її правового виховання і тісно
пов’язана з юридичною підготовкою та загальноосвітнім рівнем громадян.

У науковій юридичній літературі питання про визначення поняття правова
культура є дискусійним і неоднозначним. Правову культуру не можна звести
лише до правових знань, що виникають внаслідок догматичного вивчення
статей Конституції України, законів, правових актів. Її також не можна
розглядати лише як механічне відображення правової реальності, реального
правового поля, що має місце в суспільстві. Правова культура — це не
тільки високий рівень юридичного мислення, а й усієї юридичної
діяльності незалежно від того, хто конкретно її здійснює — державний чи
громадський орган, група громадян чи окрема людина. Правова культура
характеризує собою “весь правовий космос, що охоплює всі компоненти
правової форми суспільного життя людей. Вона полягає у здатності, вмінні
жити за цією формою, якій протистоїть неоформлена (невизначена,
хаотична) фактичність, тобто, докультурна і некультурна безпосередність
(неупорядкована правовою формою ) простота”.

Поняття правової культури має багато площин і відтінків: це – культура
чинності самого права, відповідність правових норм загальновизнаним
еталонам, стандартам, науково-теоретичним визначенням тощо; висока
обізнаність суспільства з основними засадами, принципами, положеннями
чинного законодавства і суворе їх дотримання; узгодженість правових норм
з міжнародними угодами, із внутрішніми традиціями, звичаями і загальною
культурою народу. Вона передбачає високий рівень внутрішніх переконань
особистості, знань та вмінь, які реалізуються у правовій сфері і
забезпечують ефективне втілення в життя загальнолюдських правових
ідеалів. Тому визначення “правова культура суспільства — це складова
частина загальної культури, система правових цінностей, що створюються і
накопичуються людьми (суспільством) у процесі їхньої соціально-правової
діяльності; сукупність чинників, що характеризують рівень
правосвідомості, досконалості законодавства, стан законності та
правопорядку” [5, с. 39] є, на нашу думку, неповним. Тут не враховані
джерела правової культури, витоки природного права. Правова культура —
це є творча діяльність, що, з одного боку, бере свій початок від
природного права, прав людини, а з іншого — із потреб свободи людини, та
потреб розбудови демократичного суспільства та правової держави.

Повнішим і конкретнішим, на нашу думку, є визначення правової культури
як “зумовлений усім соціальним, духовним, політичним та економічним
ладом стан правового життя суспільства, що виражається в досягнутому
рівні розвитку правової діяльності, юридичних актів, правосвідомості і
загалом у рівні правового розвитку суб’єкта (людини, різних груп, всього
населення), а також мірі гарантованості державою та громадянським
суспільством свобод і прав людини”. Тут головна увага приділяється
вивченню рівня розвитку правових феноменів у цілому, відображенню в
суспільстві стану розвитку культури, а не просто пояснення та опис
окремих правових цінностей, ідеалів, практичних досягнень в юридичній
сфері. Правова культура характеризує суспільство як соціальну систему з
огляду юридичної теорії та практики, відображає внутрішній духовний стан
суспільства і своєю чергою суттєво впливає на характер його розвитку.
Вона також характеризує міру пристосованості людини до законів
природного права, визначає правове життя людини взагалі та правопорядок
у суспільстві, скеровуючи застосування громадянами Конституції та іншого
законодавства. Зв’язок тут взаємний: з одного боку, маємо певну правову
реальність, рівень правової свідомості громадян, а з іншого — вимоги
природного права. Правова культура є не лише знання, а й стан волі та
свідомості громадян, який формується в демократичному суспільстві під
впливом розвитку ринкових відносин і зорієнтований на обґрунтування
верховенства права, поваги до природних прав людини.

Але розмаїття думок щодо поняття, змісту та сутності правової культури
свідчить про те, що це поняття багатоаспектне, і кожна точка зору
залежить від факту наукового аналізу правової культури, контексту і
проблеми її дослідження. Але загалом усі автори вважають, що правова
культура містить: правосвідомість, адекватну правовій системі; юридичні
знання та уявлення; традиції, потреби, навички діяльності у
відповідності до закону; реальну діяльність громадян у режимі
законності, відповідно до правових установок і переконань; правову
активність громадян, посадових осіб, урядовців і законодавців;
правоохоронну діяльність органів внутрішніх справ.

Найзмістовнішим є визначення правової культури та її сутності,
сформульоване Є.В. Назаренко, яка розглядає її під кутом зору реалізації
принципів гуманізму та справедливості — сукупності досягнень
суспільства, його соціальних груп у галузі регулювання суспільних
відносин, — що забезпечує верховенство права в суспільному житті. Тобто
панування в суспільному житті правових принципів справедливості і
гуманізму, захисту прав і свобод людини, його честі і гідності, реальне
забезпечення місця людини як вищої соціальної цінності. З огляду на це
правову культуру вона вбачає у :

1) встановленні в суспільстві природного права, що лежить в основі
створення цивілізованого законодавства і забезпечує в законодавстві та
інших нормативах — актах держави принципів справедливості та гуманізму,
невідчужуваних прав і свобод людини, її честі та гідності, а також
гарантії їх забезпечення; забезпеченість правопорядку тобто, реалізації
демократичного процесу законодавства і правотворчості загалом;

2) верховенстві Конституції України і законності в системі нормативних
актів держави, забезпеченні правової законності у процесі правовідносин
та застосуванні права державними органами, наявності демократичного,
професійного правосуддя та професійної системи правоохоронних органів,
здатних у процесі своєї діяльності реально забезпечити охорону
правопорядку;

3) наявності розвиненої правосвідомості суспільства, соціальних груп,
професійної юридичної правосвідомості, орієнтованої на розуміння,
визнання і захист загальнолюдських цінностей у галузі правового
регулювання.

Тут перелічені найбільш суттєві складові правової культури, окреслені
основні положення, що становлять її зміст, важливі ознаки, які
уможливлюють охоплення проблеми розвитку духовної культури людства
загалом та демократизувати всі галузі суспільного життя. Ці провідні
ознаки правової культури, що кореспондуються із вирішенням проблеми
розбудови демократичної правової держави, відповідають сучасним потребам
українського суспільства на даному етапі його розвитку.

Отже, враховуючи існуючі точки зору на правову культуру у даному
контексті дослідження, її слід розглядати як наукову категорію філософії
права, що характеризує правове знання, правову свідомість і правову
поведінку людини з огляду на рівень і зміст правового виховання
громадян, окремої людини.

Як соціальний феномен, правова культура складається з права, правового
порядку, а також суспільної та індивідуальної правосвідомості громадян,
масової професійної і наукової правосвідомості. Вона поєднує в собі
правові ідеали, моральні й правові цінності з практикою корисної
діяльності по втіленню в життя юридичних вимог. Елементи правової
культури виступають чинниками, що формують позитивну правову реальність
і містять ті складові суспільної свідомості, які пов’язані із правовими
інститутами, практикою їх функціонування та формування визначених
варіантів правової поведінки людей в суспільстві. Таке розуміння
правової культури громадян надає їм можливість свідомо оволодіти
правами, політичними знаннями і створювати умови для забезпечення
законності та правопорядку у складні періоди розвитку суспільства,
забезпечує нову демократичну якість державі як правовій. Піднесення
рівня правової культури громадян, службовців, законодавців, урядовців до
певної міри свідчить про якісний стан розвитку нашої держави, тобто чи
ми дійсно маємо справу з діяльністю, спрямованою на розбудову правової
держави, чи лише з деклараціями про правову державу.

Сьогодні рівень правової культури громадян насамперед залежить від
розвитку такої важливої складової, як правосвідомість, тобто від того,
наскільки глибоко освоєні громадянами правові феномени: цінність права,
верховенство правового закону, визначальна роль прав і свобод людини,
цінність правової процедури при вирішенні спорів та пошуку компромісів,
наскільки населення цікавиться юридичним життям держави та теоретичними
розробками в галузі юридичних наук. В Україні вже створено наукову
основу для розвитку правосвідомості. Ще на межі 90-х років було
переосмислено вузько нормативне розуміння права, яке ототожнювало право
і законодавство. У сучасній українській філософії права загальновизнано,
що норми закону є правовими лише за умови, якщо вони виражають сутність
права, а саме: принципи справедливості і гуманізму, визнають людину
вищою цінністю, а також закріплюють гарантії прав їхніх свобод. Вона
відмовилася від формально-догматичного розуміння правосвідомості,
правопорядку і перейшла до визначення цих понять з огляду на нове
правознавство.

За сучасних умов розвитку українського суспільства правосвідомість — це
насамперед нове правове мислення, компонент нової правової і загальної
культури людини і суспільства, що охоплює майже всю систему уявлень,
знань, ідей, оцінок, почуттів людини та окремих соціальних груп про нове
право, законодавчі акти, про практику реалізації правових норм,
правомірність або протиправність тих чи інших вчинків, рішень тощо.
Тобто, правосвідомість — це засіб, за допомогою якого здійснюється
взаємодія людини із законом, правом, а через них — з економікою,
політикою, умовами життя, побутом тощо. Правосвідомість охоплює також і
ставлення громадян до органів внутрішніх справ, діяльності міліції,
судів, юридичних процедур, дотримання громадянами юридичних приписів.

Інший важливий рівень правової культури може бути зафіксований в
реальній правовій діяльності, правовій чи не правовій поведінці
населення. Саме вона фіксує рівень розвитку правової культури, що
складається із правової діяльності юристів, учених, освітян, слухачів
юридичних закладів і практичної правотворчої та правоохоронної
діяльності.

При формуванні демократичного суспільства існує необхідність сформувати
нову парадигму правосвідомості у всіх громадян, і особливо представників
правоохоронних органів, їхніх переконань, та професійної підготовки. На
формування правосвідомості особистості найбільш ефективно впливає
правове виховання населення. За сучасних умов воно полягає у
цілеспрямованому формуванні певної системи правових знань, умінь,
навичок правового мислення, правових почуттів, які регулюються правом і
охороняються Конституцією України.

Виховання правосвідомості, правової та політичної культури безпосередньо
пов’язані із традиціями юридичної освіти, спрямованої на підготовку
висококваліфікованих правознавців, носіїв сучасного права з почуттям
громадськості та патріотизму.

У радянські часи юридична наука, юридична освіта обслуговували
адміністративно-наказову систему. Її призначення полягало у забезпеченні
інтересів командно-адміністративної системи тоталітарної держави,
здійснення принципу “людина для держави”, хоча формально пропагувалося
навпаки. Для тоталітарної держави достатньо елементарної
законослухняності. Інша справа — правова держава і її важливий аспект —
взаємна відповідальність держави і громадянина, держави і суспільства.
Поняття “правова держава” покликано відобразити ті правові вимоги, які
громадянин пред’являє державі, її законодавчій, управлінській та судовій
діяльності. А це сприяє значному підвищенню ролі права, рівня
правосвідомості громадян. Кожне суспільство передбачає певну сукупність
юридичних знань, умінь, навичок, почуттів, що виявляються у правомірних
діях, законослухняній поведінці громадян. Рівень досягнутої в
суспільстві правової культури суттєво впливає на ефективність правового
регулювання, характер законотворчості і правозастосування, форми і
засоби забезпечення прав громадян, міри визнання загальнолюдських
цінностей. У даній ситуації значно зростає роль юридичної освіти,
загальної юридичної просвіти як єдиної загальнодержавної програми, що
охоплює всі прошарки населення України.

Традиції вітчизняної юридичної освіти безпосередньо вийшли з радянської
юридичної теорії та практики, що були пристосовані до обслуговування
адміністративно-бюрократичної системи та виконання партійних наказів, а
не законів. Сьогодні головна небезпека радянської юридичної освіти
полягає не лише в тому, що вона по-колишньому “обмежує свої завдання
підготовкою юристів середнього рівня, з необхідною партійно-ідейною
загартованістю вірних слуг партії, а й у зовсім нових тенденціях,
навіяних комерціоналізацією, господарським діловим життям, коли
починають користуватися попитом не професійні правознавці з високою
правовою культурою, а юристи-діляги, “умільці” “вигравати справи”,
“пробивати питання”.

Державно-правова реформа, що відбувається в Україні, принципово змінила
ставлення до юридичної професії і до підготовки фахівців-юристів. Вона
стала однією з найпотрібніших професій, тому державні і комерційні
заклади підвищили увагу до підготовки юристів-професіоналів. Сьогодні у
сфері юридичної освіти постає нова проблема: держава готує юристів і
загалом фахівців високої кваліфікації. Однак висококваліфікованих
фахівців з високою зарплатнею можуть дозволити собі утримувати лише
приватні структури, зацікавлені мати фахівців, здатних обходить поки
що недосконалі закони, шукати прогалини у чинному законодавстві і діяти
не в інтересах держави. Для цього поки що створені всі умови: чим більше
законів приймає законодавчий орган, тим активніше юридичні знання
використовують ділки від юриспруденції для того, щоб нейтралізувати їхню
дію, або ж повернути на користь діячів тіньової економіки. У нашій
державі майже 50 % економіки і підприємців перебувають у “тіні”, і саме
їх обслуговують кращі юристи, підготовлені у кращих вузах держави. Це
означає, що приблизно такою ж мірою, тобто понад 50 % юридичних знань в
Україні використовуються саме тіньовою економікою і тіньовими
структурами для захисту їх від чинного законодавства [8, с. 35]. І хоч
Президент України говорив, що “держава не буде донором корумпованих
хапуг” вона, все ж таки, продовжує спонсорувати приватні структури
найбільш здібними випускниками юридичної кваліфікації.

Суперечність між існуючою в Україні системою юридичної освіти та новими
потребами суспільства спричинили необхідність суттєво поліпшити основи
юридичної освіти в Україні. Сьогодні недостатньо критикувати недоліки
освіти радянських часів і підмінювати гасло “людина для радянської
держави” гаслом “людина для української держави”. У галузі освіти
необхідно:

навчити громадян законним шляхом захищати свої інтереси і права від
сваволі з боку приватних осіб, державних службовців і державних органів;

забезпечити громадянам кваліфіковану юридичну допомогу.

Отже, правова держава — це найважливіше завоювання українського народу,
що відображено та законодавчо закріплено у ст. 1 Конституції України, а
її розбудова, захист, прогресивний розвиток як демократичної, суверенної
є головне надбання нашого суспільства. Саме тому правова культура та
оволодіння нею громадянами, виступає гарантом національної безпеки
держави Україна. Стратегічне значення правової культури полягає в тому,
що без високого рівня правової культури населення, посадових осіб,
законодавців та правоохоронних органів не може бути демократичної,
правової держави, а відтак і незалежної та суверенної України. Вона може
буде позбавлена головної підтримки власного народу, її не сприйме
світове співтовариство, побудоване на правових засадах.Список
використаної літератури

Конституція України. – К., 1996

Бойков. Правовая культура и вопросы правового воспитания. – М., 1994. –
220 с.

Головченко С.І. Правова культура і демократизація. – К., 2000.

Зюбин. Психолого-педагогический аспект правового воспитания. – М., 2001.

Іванчук В. Формування громадянської культури учнівської та студентської
молоді в процесі навчання // Шлях освіти. – 2000. – № 2

Магдик О. Правове виховання школярів: теорія, досвід, проблеми. –
Постметодика. – 1999 № 2/4

Матвієнко П. Живодайні джерела патріотизму // Постметодика. – 2000 – №1

Рагозін М. Громадянське виховання: методологія і організація у світлі
європейського досвіду // Шлях освіти. – 1999.

Теория права: Підручник/ С.С.Алексєєв – видавництво БЕК, Харьков, 1994.

Основи теорії права: Навчальний посібник/ А.А.Нечитайленко – Харків,
1998.

Основи загальної теорії держави і права: Навчальний посібник /
П.М.Рабінович. – К.: ШСДО, 1995.

Менюк О. Правова культура в умовах розбудови незалежної України:
поняття, структура // Право України. —2001. — № 4.

Назаренко Є.В. До поняття правової культури // Правова культура і
підприємництво. — Донецьк, 1999.

Костенко О.М. Правова культура і економічна поведінка // Правова
культура і підприємництво. — Донецьк, 1999.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020