.

Приватна власність громадян (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
494 5421
Скачать документ

РЕФЕРАТ

На тему:

Приватна власність громадян

Загальні поняття права приватної власності громадян.

Жовтнева соціалістична революція 1917 року започаткувала появу нової
соціалістичної суспільно-економічної формації, основною метою якої стало
знищення насильницькими методами зароджуваних в Росії та в інших
республіках колишнього Союзу РСР відносин капіталістичної приватної
власності і розповсюдження режиму соціалістичної власності на знаряддя
праці та засоби виробництва. Для громадян основною індивідуальною формою
привласнення певних матеріальних благ стала особиста власність громадян.

Примусова ліквідація капіталістичної приватної власності розпочалася
після проголошення на II Всеросійському з’їзді рад (25—26 жовтня 1917
р.) Радянської влади (в Україні – _12 грудня 1917 р.). Процес фактичної
ліквідації приватної власності і утвердження особистої власності
продовжувався майже до кінця 30-х років. Відповідно ж юридичного
оформлення право особистої власності громадян набуло в Конституції СРСР
1936 р. і в Конституції УРСР 1937 р. Найбільш повне і детальне
врегулювання відносини особистої власності одержали в Основах цивільного
законодавства Союзу РСР і союзних республік (1961 р.) і Цивільному
кодексі Української РСР (1963 р.).

Норми про особисту власність громадян зберігали своє значення і дію до
прийняття в Україні нового законодавства про власність (1991 р.) та
інших законів ринкової орієнтації. Норми цивільного законодавства про
особисту власність базувалися на відповідних ідеологічних постулатах
марксистсько-ленінського вчення про власність в соціалістичному
суспільстві. Основоположники марксизму-ленінізму визначили основні
ознаки особистої власності і її місце в соціалістичній економіці,
розглядаючи таку власність як індивідуальну форму присвоєння результатів
своєї праці лише з метою задоволення особистих потреб. При цьому К.Маркс
і Ф.Енгельс особисту власність визначали як особисто придбану своєю
працею, що створює основу особистої свободи. Отже, в
марксистсько-ленінському вченні про особисту власність в соціалістичному
суспільстві визначальними стали ідеї про її трудове походження і
споживчий характер. Саме ці ознаки знаходили своє адекватне юридичне
оформлення у всіх законодавчих актах. Так, у ст.1З Конституції СРСР 1977
р. (у редакції до 14 березня 1990 р.) вказувалося, що основу особистої
власності громадян СРСР складають трудові доходи (аналогічна норма
містилася і в Конституції УРСР 1978р.). Відповідно дозволялось мати в
особистій власності предмети вжитку особистого споживання, комфорту і
підсобного домашнього господарства, жилий будинок і трудові заощадження.

Наведений перелік хоч і не є вичерпним, але свідчить про те, що за
законом громадянам дозволялось мати в особистій власності лише майно
споживчого характеру, за деякими незначними винятками. Так, громадяни
мали право набувати в особисту власність певне майно
виробничо-господарського призначення для ведення підсобного
господарства, заняття індивідуальною трудовою діяльністю. В особистій
власності не могли знаходитись об’єкти виключної державної власності —
земля, її надра, води, ліси, основні засоби виробництва, засоби
транспорту, зв’язку, банки (ст. 21, 22 Основ цивільного законодавства
1961 р., ст. 90 ЦК УРСР 1963 р.). На окремі об’єкти права особистої
власності громадян в законодавстві передбачалися обмеження щодо їх
кількості або розмірів (наприклад, щодо жилих будинків, нежилих
будівель, продуктивної і робочої худоби, дозволених дрібних засобів
виробництва). І хоч для переважної більшості об’єктів права особистої
власності законодавець не встановлював прямих кількісних обмежень,
можливості громадян у створенні особистої власності знаходилися у
безпосередній залежності від чітко визначених розмірів оплати праці в
суспільному секторі народного господарства, яка в умовах соціалізму
вважається головним регулятором міри праці і споживання. Здійснення
громадянами права особистої власності та обсяг їх правомочностей
повністю підпорядковувалися суто особисто-споживчому призначенню такої
власності.

Формально на відносини власності громадян поширювалося загальне правило
ст. 86 ЦК УРСР 1963 р. про те, що “власникові належать права володіння,
користування і розпорядження майном у межах, установлених законом”.
Тобто, діяло правило: власник вправі вчиняти правомочності щодо майна
лише в межах, окреслених законом. Відповідно громадяни могли
примножувати своє майно лише за підставами, перерахованими в
законодавчих актах, під загрозою неможливості виникнення на таке майно
права власності. Особливу роль в недопущенні “збагачення” громадян
відігравала норма про те, що особиста власність не повинна “служити для
одержання нетрудових доходів, використовуватись на шкоду інтересам
суспільства” (ч.ІІІ ст. 88 ЦК УРСР 1963 р.). Громадянам заборонялося
займатися приватнопідприємницькою діяльністю і використовувати для цього
власне майно, здавати його за договорами найму за плату в розмірах,
перевищуваних граничні межі, встановлені законодавчими актами.

Звертає на себе увагу відсутність конкретних критеріїв для визначення
дійсного змісту понять “нетрудовий доход” і “використання майна на шкоду
інтересам суспільства”. Не знаходили вони однозначного тлумачення ні в
судовій практиці, ні в юридичній науці. Така невизначеність сприяла
застосуванню зазначеної норми в інтерпретації, що змінювалась залежно
від коливань в ідейно-політичному курсі керівництва СРСР і союзних
республік і, що в кінцевому результаті призводило до істотних порушень
майнових прав громадян (наприклад, в період так званої кампанії
“боротьби з нетрудовими доходами”, проведеної відповідно до Постанови ЦК
КПРС від 15 травня 1986 р. “Про заходи по посиленню боротьби з
нетрудовими доходами” і прийнятих в її розвиток законодавчих актів).
Громадянам дозволялося лише займатися визначеними в законодавстві
окремими видами індивідуальної трудової діяльності.

Основним же джерелом формування особистої власності для переважної
більшості громадян слугувала праця в соціалістичному громадському
секторі економіки. Наступною важливою ознакою особистої власності
громадян був її похідний характер від соціалістичної власності, що
безпосередньо відзначалося в Преамбулі ЦК УРСР 1963 р. Отже, існування в
СРСР і УРСР особистої власності було обумовлене пануванням
соціалістичної власності, соціально-державним устроєм та всеохоплюючою
дією комуністичної ідеології. Однак, в кінці 80-х на початку 90-х років
стали відбуватися такі соціально-економічні і політичні процеси, які
засвідчили подальшу безперспективність соціалістичного шляху розвитку
суспільства, започаткували умови для кардинального реформування
правового регулювання відносин власності в СРСР і в УРСР. В надрах
соціалістичної економічної системи на базі окремих, нових, відносно
прогресивних законодавчих актів (законів СРСР “Про індивідуальну трудову
діяльність”, “Про кооперацію в СРСР”, “Про оренду і орендні відносини в
СРСР”) фактично розпочав утворюватися новий сектор економіки. В
зазначений період невдачами закінчувалися неодноразові спроби
реформування економіки і створення так званого “соціалістичного ринку”,
що в свою чергу спричинило прискорення дезінтеграційних процесів в СРСР,
а відтак і його розпаду. На основі Декларації про державний суверенітет
України Верховна Рада України 3 серпня 1990 р. прийняла Закон “Про
економічну самостійність Української РСР” в ст. 4 якого передбачалося
три форми власності: державна, колективна, індивідуальна (особиста і
приватна трудова).

Детальну правову регламентацію власність громадян одержала в Законі
України “Про власність”. При цьому індивідуальна; (особиста і приватна
трудова) власність за своїм розташуванням стала передувати іншим формам
власності. Індивідуальна власність громадян як одна з форм власності в
Україні проіснувала досить недовго. 7 липня 1992 р. Верховна Рада
України прийняла Закон “Про внесення змін і доповнень до деяких
законодавчих актів України”, яким взамін права індивідуальної власності
була введена нова форма власності — “право приватної власності”, що
ознаменувало собою перемогу прихильників ринкових реформ. Введення
приватної власності, однак, не призвело до істотних змін в переліку
об’єктів права власності, визначеного Законом України “Про власність” (в
первісній редакції) стосовно права індивідуальної власності, що
засвідчило притаманність останній всіх ознак приватної власності.

Таким чином, в 1992 р. завершилося остаточно юридичне визнання приватної
власності в Україні, що, однак, не зняло гостроту проблеми подальшого
врегулювання відносин власності громадян, оскільки відповідні норми ЦК
України 1963 р. не зазнавали змін) адекватних суспільно-економічним
відносинам. Переважна частина норм цього Кодексу фактично вступила в
суперечність з новим законодавством про власність, що породжувало
небажаний правовий вакуум в регулюванні важливої сфери цивільних
правовідносин. Лише 16 грудня 1993 р. Верховна Рада України прийняла
закон про внесення змін в Цивільний кодекс і деякі інші законодавчі
акти.” Зокрема, з ЦК України були виключені глави 7, 8, 9, статті 87,
871, 88, 100-104, 106, 108, 111, 117, 120-127. Ст. 86 була викладена в
редакції ст. 2 Закону України “Про власність” з введенням до неї нової
частини шостої, в якій зазначається, що відносини власності регулюються
Законом України “Про власність”. Цивільним кодексом, іншими
законодавчими актами.

Цілком зрозуміло, що головним джерелом правового регулювання відносин
власності громадян став Закон України “Про власність”, а інші
законодавчі акти набули значення субсідіарних. Їх аналіз дає певне
уявлення про поняття права приватної власності в сучасний період.
Найнеобхіднішими економіко-правовими ознаками для визначення сутності
приватної власності, як і будь-якої іншої існуючої форми власності,
насамперед можуть слугувати: її об’єктний склад; її суб’єктний склад;
обсяг правомочностей власника; характер співіснування приватної
власності з іншими формами власності. Відповідно до ст. 13 Закону
України “Про власність” об’єктами права приватної власності (в первісній
редакції — індивідуальної власності) є жилі будинки, квартири, предмети
особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього
господарства, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельній
ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби,
грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і
виробничого призначення (п.1). Окрім того об’єктами права власності
громадян є твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи,
промислові зразки та інші результати інтелектуальної праці (п.2). З
правової точки зору особливої необхідності в законодавчому закріпленні
такого деталізованого орієнтовного переліку об’єктів права приватної
власності громадян не існує. Введення його в Закон України “Про
власність” все ж таки мало певну соціально-політичну роль в адаптації
суб’єктів цивільних правовідносин до нових відносин власності. Оскільки
ця мета фактично вже досягнута, в новому ЦК України перелік об’єктів
права приватної власності громадян має бути сформульований за
узагальнюючими критеріями, а саме: об’єкти особисто-споживчого
призначення; об’єкти виробничо-підприємницького призначення; об’єкти
інтелектуальної праці. В принципі таке майно може належати суб’єктам
будь-якої іншої форми власності.

Важливою є норма п.3 ст. 13 Закону України “Про власність про те, що
складає кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян,
не обмежується, крім випадків, передбачених законом. Тобто
проголошується принцип: громадяни можуть мати у власності будь-яке
майно, у будь-якій кількості чи цінності, якщо законом не встановлено
безпосередніх обмежень.

Зрозуміло, що такі обмеження мають носити винятковий характер,
обумовлений відповідними загальнодержавні ними інтересами, міжнародними
угодами і принципами, умовами підприємницької діяльності. Формально
подібний принцип певною мірою діяв і щодо особистої власності громадян,
об’єктами якої, як вже зазначалося було переважно майно,
особисто-споживчого призначення. Водночас вартість цього майна фактично
обмежувалася існуючою в соціалістичній економіці жорсткою системою
оплати праці і споживання. Безперечно, що і в умовах переходу до
ринкової економіки мають діяти певні регулятори джерел достатку громадян
з метою недопущення різкої диференціації населення, а відтак і поділу
його лише на багатих і бідних. Такими регуляторами в сучасних умовах
можуть бути, наприклад, норми фінансовоподаткового законодавства.
Відповідно до Закону України “Про власність” суб’єктами права приватної
власності в Україні є громадяни України, громадяни інших радянських
республік (в первісній редакції), іноземні громадяни та особи без
громадянства. Громадяни інших радянських республік, іноземні громадяни
та особи без громадянства користуються правами і несуть обов’язки щодо
належного їм на території України майна нарівні з громадянами України,
якщо інше не передбачено законодавчими актами України (ст. 11). Таким
чином) нове законодавство про власність визнало суб’єктами права
приватної власності лише фізичних осіб, що відповідає загальній
концепції Закону “Про власність”.

Що ж до юридичних осіб то за чинним законодавством вони є суб’єктами
права колективної власності. В юридичній літературі, однак, було піддано
надзвичайно гострій критиці поняття “колективна власність”. Багато
українських вчених прямо висловилося проти подальшого збереження в
законодавстві про власність конструкції колективної власності
(О.А.Пушкін) Я.М.Шевченко) А.М.Бандурка та ін.), які аргументовано
довели недоцільність подальшого існування колективної форми власності.

Так чи інакше, але дискусії щодо форм власності сприяли відповідному
формуванню громадсько-політичних поглядів на власність і мали певний
вплив на хід законодавчих процесів в Україні. Зокрема, в проект нової
Конституції України в редакції від 26 жовтня 1993 р. була запропонована
інша концепція форм власності. Відповідно до ст.65 проекту Конституції
власність в Україні є приватною і суспільною (приватна — власність
громадян і їх об’єднань) суспільна — державна і комунальна). Не
передбачено право колективної власності і в проекті нового Цивільного
кодексу України, в ст. 144 якого записано, що “приватною власністю
визнається власність громадян, власність корпорацій, об’єднань громадян,
професійних спілок, релігійних та інших громадських організацій, які є
юридичними особами”.

Отже, простежується досить чітка тенденція до розширення кола суб’єктів
права приватної власності. Важливе значення має встановлення в
законодавстві про власність принципу рівності всіх суб’єктів права
приватної власності. Це, однак, не виключає встановлення можливих
обмежень в придбанні іноземними громадянами або особами без громадянства
окремих видів майна або його використання (наприклад, стосовно земельних
ділянок). Наступною ознакою, яка характеризує сутність права власності у
будь-якому суспільстві, є ступінь свободи власника у здійсненні
правомочностей щодо належного йому майна. В соціалістичному суспільстві,
як вже нами відзначалося, власник здійснює правомочності володіння,
користування і розпорядження майном у межах, установлених законом. При
цьому особиста власність підпорядковується соціалістичній власності з
наданням відповідних переваг останній, встановленням численних обмежень
для першої. Звичайно, подібне надання “свободи” власнику неприйнятне для
суспільства з ринковою економікою і приватною власністю. Тому в Законі
України “Про власність” було закладено принципово нові визначальні
підходи, відповідно з якими власник на свій розсуд володіє, користується
і розпоряджається належним йому майном і має право вчиняти щодо свого
майна будь-які дії, що не суперечать закону, використовувати його для
господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Такі права
мають усі власники) в тому числі й громадяни, що додатково підтверджено
в ст.19 Закону України “Про власність”, в якій прямо обумовлене право
громадян використовувати належне їм майно для ведення господарської та
іншої не забороненої законом діяльності. Нове законодавство про
власність встановило юридичну рівність приватної власності громадян з
іншими існуючими в Україні формами власності.

Наведене свідчить, що воно надає власнику максимально можливий і
економічно доцільних обсяг свободи щодо належного йому майна на відміну
від соціалістичного устрою, в якому панував принцип обмежень і заборон.
В кожній державі економічні відносини власності взагалі власності
громадян зокрема набувають відповідного правового регулювання, яке
здійснюється переважно нормами цивільного права. У такому разі слід
говорити про право власності громадян. При цьому в цивільно-правовій
науці прийнято розмежовувати право власності в об’єктивному і
суб’єктивному значенні. Так, в об’єктивному значенні право приватної
власності громадян — це сукупність правових норм, які встановлюють і
охороняють приналежність громадянам майна споживчого і
фінансово-виробничого призначення і забезпечують власникам-громадянам
здійснення права володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном на
свій розсуд, використовувати його для будь-яких цілей, якщо інше не
передбачено законом.

Право приватної власності громадян в суб’єктивному значенні — це
передбачене і гарантоване законом право власника-громадянина здійснювати
володіння, користування і розпорядження належним йому майном на свій
розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Рідкісним
явищем для законодавчої техніки є зміст п. 1 ст.2 Закону України “Про
власність”, в якому сформульоване загальне (фактично науково-теоретичне)
визначення права власності, відповідно до якого “право власності — це
врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і
розпорядження майном”. Подібного визначення поняття права власності не
містили ні Цивільний кодекс УРСР 1922 р., ні Основи цивільного
законодавства 1961 р. та Цивільний кодекс УРСР 1963 р., ні Основи
цивільного законодавства 1991 р. Наведеному визначенню притаманні
істотні недоліки. Насамперед, навряд чи коректно ототожнювати право
власності з суспільними відносинами. Суспільні економічні відносини,
дійсно, можуть бути врегульовані нормами права, але ця обставина аж ніяк
не розкриває суть права власності як юридичної категорії. Досліджувана
норма про поняття права власності не містить важливих ознак, які б
указували на приналежність певних правомочностей конкретному носієві
(власнику) або іншим чином визначали фактор привласнення матеріальних
благ індивідом. Тому не випадково в проекті нового ЦК України
запропоноване інше поняття права власності, яке визначається як “право
володіння, користування і розпорядження майном на свій розсуд і самим
абсолютним чином” (ст.139). Звичайно, порівняно з попереднім останнє
визначення є юридичне більш виваженим, хоча також не позбавлене вад,
оскільки не містить ознаки привласнення майна особою. Взагалі ж,
нагальної необхідності в законодавчому визначенні права власності не
існує. Це проблема юридичної науки. На наш погляд, з урахуванням усього
сказаного право власності можна визначити як “визнане законом право, яке
закріплює абсолютну приналежність майна особі (власнику) та визначає її
права і обов’язки щодо цього майна”.

Об’єкти права приватної власності громадян.

В ст. 145 Проекту нового ЦК України передбачений орієнтовний перелік
об’єктів права приватної власності громадян, який співпадає з переліком,
сформульованим в Законі “Про власність” з тією, однак, різницею, що в
Проекті перелік об’єктів стосується одночасно і юридичних осіб та окрім
всього передбачені земельні ділянки. Це означає, що за законом у
власності громадян і юридичних осіб можуть бути, як правило, одні і ті ж
об’єкти. Тобто, громадяни вправі мати у приватній власності будь-яке
майно споживчого або виробничого призначення, склад і кількість якого
можуть бути обмежені лише законом. Як випливає із змісту ст.9 Закону
України “Про власність”, не можуть бути у власності окремих громадян
об’єкти права виключної власності народу України, до яких належать
земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її
континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.

Кожна держава вправі визначити об’єкти, які з міркувань державної
безпеки або інших підстав, не повинні знаходитися у власності тих чи
інших суб’єктів правовідносин або мають набуватися з дотриманням
спеціальних правил. Тому постановою Верховної Ради України віл 17 червня
1991 р. “Про право власності на окремі види майна” (з наступними змінами
і доповненнями від 22квітня 1993р., 13 липня 1994р.,24; січня 1995 р.)
було затверджено “Перелік видів майна, що не може перебувати у власності
громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних
осіб інших держав на території України” та “Спеціальний порядок набуття
права власності громадянами на окремі види майна”, викладених відповідно
в додатках 1 і 2.

До такого Переліку входять:

1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної
в Додатку 2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і
боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об’єднаннями з дозволу
органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка,
ракетно-космічні комплекси.

2. Вибухові речовини і засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також
спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва.

3. Бойові отруйні речовини.

4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні засоби (за
винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).

5. Протиградові установки.

6. Державні еталони одиниць фізичних величин.

7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені
засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних
форм власності).

8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються
правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та
патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.
Що ж до видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття
громадянами права власності, то в Додатку 2, зокрема, зазначаються:
вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі
види пневматичної зброї; пам’ятки історії і культури; радіоактивні
речовини. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності
відповідного дозволу (органів внутрішніх справ. Міністерства культури,
державних органів по ядерній та радіаційній безпеці тощо).

Вилучення перерахованих видів майна з числа об’єктів права приватної
власності громадян аж ніяк не можна розглядати як обмеження прав
власника, оскільки перебування такого майна у власності громадян
завдавало б шкоду державі, суспільству, окремим громадянам, суперечило б
в багатьох випадках принципам міжнародного права. З таких міркувань
наведений перелік в майбутньому може і поповнюватися.

Як вже відзначалося цивільним законодавством СРСР і УРСР встановлювалися
кількісні та інші обмеження щодо права особистої власності на жилий
будинок (а з часом і на квартиру). Зокрема, відповідно до ст.ст. 101-102
ЦК України 1963 р. в особистій власності громадянина міг бути лише один
жилий будинок або частина його, розмір якого не повинен перевищувати 60
кв.м жилої площі (з 1985 р. — 80 кв.м). Оскільки ж Законом України “Про
власність” ці обмеження прямо не скасовувалися, а лише зазначалося, що
“склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян не
обмежується крім випадків, передбачених законом” (ст.13), то виникли
підстави для сумнівів в подальшій чинності норм ЦК, обмежуючих кількість
і розміри жилих будинків (квартир) громадян. Подібна невизначеність
поглибилася у зв’язку з прийняттям Закону України “Про пріоритетність
соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному
господарстві України” від 17 жовтня 1990 р., в ст. 11 якого зазначалося,
що розміри індивідуальних житлових і господарських споруд на селі не
регламентуються. Норма ст. 11 зберегла свою чинність і після прийняття
Закону України “Про власність”, а також після подальших змін і
доповнень, що вносилися в Закон від 17 жовтня 1990 р. Звідси можливий
логічний висновок: в селах зберігаються обмеження щодо кількості жилих
будинків, а в містах — щодо кількості і розмірів жилих будинків.
Відповідно і Пленум Верховного Суду України в своїй постанові від 4
жовтня 1991 р. “Про практику застосування судами законодавства, що
регулює право індивідуальної власності на жилий будинок” рекомендував
судам при розгляді справ даної категорії враховувати ст. 11 Закону від
17 жовтня 1990 р. (п.1). І лише після вилучення з ЦК України ст.ст.
100-104 та інших відповідно до Закону від 16 грудня 1993 р. зникли
остаточно правові підстави застосування норм, обмежуючих право власності
на жилий будинок (квартиру).

Звичайно, передчасно стверджувати, що сьогодні кожний громадянин може
мати у власності кілька квартир (кілька будинків) або житло будь-якого
розміру. По-перше, в Україні поки що існує великий дефіцит житла, а
по-друге, у переважної більшості громадян відсутні необхідні кошти для
придбання житла в таких обсягах. Окрім всього, можливе певне регулювання
розмірів жилих і нежилих споруд, що обумовлюватиметься наявністю
земельних ресурсів населених пунктів, встановленими правилами їх
архітектурної забудови тощо.

Особливим об’єктом права є земля. Як відомо, в період існування СРСР
діяв принцип абсолютної державної монополії на землю. Земля, її надра,
води і ліси становили виключну власність держави і надавалися тільки у
користування. В Декларації про державний суверенітет України такі
об’єкти були проголошені власністю її народу. Відповідно в Земельному
кодексі України від 18 грудня 1990 р. (в первісній редакції) і в Законі
України “Про власність” сформувався новий правовий інститут, який
встановлював умови і порядок: надання землі громадянам у довічне
успадковуване володіння, який, однак, не набув необхідної правової
завершеності у зв’язку з введенням Законом від 30 січня 1992 р. поряд з
державною — колективної і приватної форми власності на землю. Тому в
Земельний кодекс України 18 березня 1992 р. були внесені істотні зміни і
доповнення, які формально засвідчили повноцінність інституту права
приватної власності в Україні.

Земельним законодавством встановлюється спеціальний правовий режим щодо
умов набуття права власності на земельні ділянки та здійснення
громадянами правомочностей власника, обмежуються їх розміри, що
обумовлено особливостями такого об’єкту права власності та його
значенням в суспільстві.

Насамперед ці особливості полягають в тому, що об’єктом права власності
є не земля взагалі як фізичний об’єкт матеріального світу, а земельна
ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. На відміну від
інших об’єктів права власності, щодо яких власник вправі здійснювати
будь-які дії (змінювати місцезнаходження, споживати, навіть знищувати чи
псувати), земельна ділянка має використовуватися лише відповідно до й
цільового призначення (для сільськогосподарського виробництва, забудови
тощо), власник не повинен завдавати їй шкоди, знищувати чи псувати її
під страхом застосування до нього санкцій. Враховуючи загальнонародні
інтереси, обмеженість розмірів земельних ресурсів кордонами території
України законодавець передбачив певні розміри земельних ділянок, що
можуть перебувати у приватній власності громадян.

Наприклад, для ведення селянського (фермерського) господарства можуть
передаватися у приватну власність земельні ділянки) розмір яких не
повинен перевищувати 50 га сільськогосподарських угідь і 100 га усіх
земель (ст.52 Земельного кодексу України). Відповідно до земельного та
приватизаційного законодавства громадянам України надано право одержати
безоплатно у власність такі розміри земельних ділянок: до 0,6 га— для
ведення особистого підсобного господарства в межах населених пунктів; до
0,25 га в сільських населених пунктах, до 0,15 га в селищах міського
типу (членам колективних сільськогосподарських підприємств — до 0,25 га,
а в містах —до 0,1 га)— для будівництва та обслуговування жилого
будинку, господарських будівель і споруд; до 0,12 га— для ведення
садівництва; до 0,1 га — для індивідуального дачного будівництва; до
0,01 га— для будівництва індивідуальних гаражів. В окремих випадках
громадяни можуть мати у власності земельні ділянки понад площу, що
передається їм безплатно.

Так, вони можуть придбати у місцевих рад депутатів земельні ділянки у
власність для ведення селянського (фермерського) господарства понад 50
га за відповідну плату (ст.18 Земельного кодексу). У даному разі
законодавець не встановлює певних обмежувальних розмірів земельних
ділянок. Не встановлені вони і щодо тих ділянок, які набуваються
громадянами за угодами у інших власників. В сучасних умовах широкого
розповсюдження набув обіг цінних паперів, значення яких в умовах
соціалістичної економіки було мінімальним. За Законом України “Про цінні
папери і фондову біржу” цінними паперами є грошові документи, що
засвідчують право володіння або відносини позики, визначають
взаємовідносини між особою, що їх випустила, та їх власником і
передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або
процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що
випливають з цих документів, іншим особам. Зазначеним Законом цінними
паперами, які можуть випускатися і обертатися, визнаються акції,
облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик, облігації
підприємств, казначейські зобов’язання республіки, ощадні сертифікати,
векселі.

Між тим в юридичній літературі називаються інші документи, які мають
ознаки цінних паперів, а саме: чеки, акредитиви, ощадні книжки,
лотерейні квитки, страхові поліси, накладні, гаранти, коносаменти. На
наш погляд, однак, не всі з перерахованих документів є повноцінними
цінними паперами (наприклад, накладні, страхові поліси, іменні
ощадкнижки, не розіграні і програшні лотереї). Цінні папери як об’єкти
цивільних прав мають відповідати встановленій законом формі, містити усі
необхідні для них реквізити. За чинним законодавством випускати цінні
папери (тобто бути емітентом) мають право лише юридичні особи. Однак
громадянин може стати власником будь-яких видів цінних паперів, як
правило, в необмеженій кількості. Можливе також певне регулювання
відносин по придбанню окремих цінних паперів, наприклад, акцій з
встановленням тих чи інших обмежень. Так, придбати акції акціонерного
товариства закритого типу можуть лише засновники, такі акції не можуть
розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі.
Громадянин може стати власником (співвласником) цілісних майнових
комплексів підприємств різних організаційно-правових форм, які мають
статус юридичної особи та здійснюють виробничу, комерційну чи іншу
діяльність з метою одержання прибутку. В законі “Про підприємства в
Україні”, інших законодавчих актах та в юридичній науці поняття
“підприємство” вживається в розумінні суб’єкта права, а інколи — об’єкта
права. Наприклад, п.5 ст.10 зазначеного Закону підприємству як суб’єкту
права надаються відповідні повноваження по розпорядженню його майном, а
в ст. 14 визначаються повноваження власника по управлінню підприємством
як об’єктом права.

Більше того, в деяких випадках законодавець застосовує поняття “власник
майна підприємства”, що може дати підстави для висновку про те, що,
наприклад, громадянин, який заснував приватне підприємство, не є його
власником як об’єкту права, а стає лише власником майна підприємства.
Подібна позиція законодавця на практиці може призводити до певних
непорозумінь. Так, у випадку смерті власника приватного підприємства
можна дійти висновку, що спадкоємці набувають лише прав на майно
підприємства і не вправі визначати подальший статус підприємства як
юридичної особи. Однак такий висновок був би позбавлений правової
логічності й економічної доцільності. Так чи інакше законодавець
встановлює спеціальний правовий режим майна підприємства, який
стосується порядку набуття, обліку, використання та відчуження такого
майна.

Правовий режим майна підприємства безперечно перебуває під впливом
статутних положень, визначених власником-засновником. Відповідно до
ст.49 Закону “Про власність” володіння майном вважається правомірним,
якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним чи третейським судом.
Водночас це означає, що власник не зобов’язаний мати письмовий доказ
приналежності йому того чи іншого майна, за окремими винятками. Право
власності на окремі об’єкти обов’язково має підтверджуватися спеціальним
документом (наприклад, свідоцтвом про право власності на жилий будинок,
свідоцтвом на спадщину, державним актом на право приватної власності на
землю) нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу).

Умови виникнення і припинення права приватної власності громадян.

Для виникнення у громадян права приватної власності на те чи інше майно
необхідні певні юридичні факти тобто юридичні підстави. Такі юридичні
підстави необхідні для виникнення права власності і у інших її
суб’єктів, але повного їх співпадіння може не бути. Наприклад, державна
власність може виникнути внаслідок конфіскації майна за скоєний особою
злочин. Звичайно за такою підставою не набувають права власності
громадяни або юридичні особи. І такі випадки не поодинокі. Тому зберігає
свою практичну значимість поділ підстав на універсальні (загальні) і
спеціальні. В період соціалістичного будівництва домінуючу роль в
набутті права власності відігравали спеціальні підстави, оскільки для
суспільної власності (особливо державної) встановлювалися переваги,
обмежувалося коло підстав виникнення права власності у громадян. За
новим законодавством набувають більшого значення універсальні підстави
виникнення права власності, зокрема у зв’язку з наданням громадянам,
навіть з іншими суб’єктами цивільних правовідносин, права на
підприємницьку та іншу господарську діяльність.

Водночас з’явилися і деякі нові спеціальні підстави набуття громадянами
права приватної власності, наприклад в порядку приватизації державного
майна за майновими сертифікатами. Так, в умовах переходу до ринкової
економіки і впровадження приватної власності відбулися істотні зміни в
співвідношенні спеціальних і універсальних підстав виникнення права
власності різних форм. Залишається актуальним і в сучасних умовах
відомий ще з часів розквіту римського права поділ підстав виникнення
права власності на первісні і похідні. Розмежування первісних і,
похідних підстав виникнення прав власності, в тому числі і приватної
власності громадян, здійснюється за традиційними давно відомими
критеріями, висвітленими вище .

Введення приватної власності хоча і не внесло істотних змін в методику
їх розмежування, однак розширило коло первісних і похідних підстав
виникнення у громадян права власності. Віддаючи належне проблемі
класифікації підстав виникнення права власності, все таки необхідно
визнати пріоритетність питання змісту цих підстав, їх впливу на
формування правового статусу власника. Законодавство про особисту
власність не містило ні вичерпного, ні орієнтовного переліку підстав
виникнення у громадян права власності, а лише визначало коло можливих
його об’єктів та межі їх використання. По-іншому вирішена дана проблема
в Законі України “Про власність” в якому законодавець визнав за доцільне
в окремій статті сформулювати орієнтовний перелік таких підстав.

Відповідно до ст. 12 Закону громадянин набуває права власності на доходи
від участі у суспільному виробництві, індивідуальній праці,
підприємницькій діяльності, вкладенні коштів у кредитні установи,
акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування
або укладення інших угод, не заборонених законом. Звичайно, перераховані
підстави виникнення у громадян права власності не є вичерпними.
Громадяни можуть набувати право власності також в порядку приватизації
державного майна, у вигляді лотерейних та інших виграшів, внаслідок
правомірного заволодіння дарами природи тощо. В проекті нового ЦК
України відсутня норма, яка б визначала перелік підстав виникнення у
громадян права власності.

Виникнення права власності встановлюються лише у випадку набуття права
власності усіма суб’єктами цивільних правовідносин. Загальною умовою
визнання громадянина власником набутого майна є правомірність його
одержання. Одержання громадянином майна без достатньої юридичної
підстави або з порушенням відповідних правил його придбання не породжує
у такого громадянина права приватної власності.

Отже, для виникнення у громадянина права власності необхідно, щоб мали
місце певні умови, певні дії, певні юридичні факти, які визнаються
нормами цивільного законодавства, а в окремих випадках також нормами
інших галузей законодавства (сімейного, земельного тощо). Тому кожна з
перерахованих вище підстав виникнення у громадянина права власності має
свої особливості правового і економічного характеру, які потребують
більш детального їх розгляду. Виникнення у громадян права власності на
доходи від участі в суспільному виробництві. Юридичною підставою
виникнення права власності на такі доходи служить факт одержання
працівником матеріальних благ (в грошовому вираженні або іншим майном в
натурі) у формі заробітної плати чи іншої форми оплати праці за виконану
роботу відповідно до умов трудового договору (контракту), або у вигляді
розподіленої між працівниками підприємства частини прибутку. Трудові
відносини регулюються Кодексом законів про працю України та іншими
законодавчими актами. Законодавство про працю не поширюється на осіб,
які займаються індивідуальною трудовою діяльністю чи підприємницькою
діяльністю.

Таким чином, за зазначеною підставою право власності виникає у того
громадянина-працівника, який уклав трудовий договір (контракт) з
власником підприємства або уповноваженим ним органом відповідно до вимог
ст. 21 КЗпП. Законодавство про працю формально не обмежує максимальних
розмірів оплати праці, а лише обумовлює встановлення мінімального
розміру заробітної плати працівника. Винагорода працівників за виконану
роботу здійснюється з дотриманням умов існуючої системи оплати праці.

Важливо відзначити, що нестримана заробітна плата не є об’єктом права
власності (в юридичному розумінні), а належить йому за зобов’язальним
правовідношенням і стає об’єктом права власності працівника з моменту
фактичної передачі останньому. Саме момент видачі-одержання заробітної
плати є юридичною підставою розповсюдження на неї режиму права приватної
власності. За домовленістю з адміністрацією підприємства заробітна плата
може також перераховуватися на депозитний рахунок працівника в кредитній
установі. Як вже зазначалося, заробітна плата не єдина форма доходів
громадян від участі в суспільному виробництві. Законом України “Про
власність” були передбачені й інші форми, можливих доходів громадян,
формування яких поставлено в залежність від організаційно-правової форми
утворення юридичної особи. Наприклад, відповідно до ст.24 цього Закону
член кооперативу (колгоспу), який може і не бути його працівником, має
право на частку доходу, одержану на його пай. В особливому порядку може
формуватися доход членів трудового колективу державного підприємства,
працівників орендних та деяких інших підприємств. Все це свідчить про
те, що законодавством передбачено багато видів доходів, одержуваних
громадянами від їх участі працею в суспільному виробництві, які і в
умовах ринкової економіки становитимуть основу добробуту переважної
більшості працездатного населення України (особливо працівників установ,
що перебувають на бюджетному утриманні).

Виникнення права власності на доходи громадян від індивідуальної праці
та підприємницької діяльності. Діюче законодавство не зобов’язує
громадян працювати в суспільному секторі економіки за трудовим
договором. Вони вправі на свій розсуд обрати ті чи інші не заборонені
законом форми індивідуальної праці чи підприємницької діяльності
відповідно до Закону України “Про підприємництво”. Положення цього
Закону дають можливість визначити види діяльності, якими можна займатися
вільно, і якими можна займатися лише за наявності спеціального дозволу,
одержавши статус підприємця. В останньому випадку діяльність громадян
набуває ознак підприємництва, а тому підпорядковується дії спеціальних
правил.

Підприємництво — це самостійна ініціатива, систематична, на власний
ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню
послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку (ст.1). Право
власності на доходи громадян від підприємництва виникає лише у осіб,
визнаних суб’єктами підприємницької діяльності. Відповідно до ст.2
Закону “Про підприємництво” підприємцями можуть бути: громадяни України,
інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності
юридичні особи всіх форм власності. У встановленому законом порядку
проводиться державна реєстрація підприємництва, а для окремих видів
діяльності підприємець має одержати також спеціальний дозвіл (ліцензію).

Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність самостійно
(особисто) або шляхом утворення (одноособове чи спільно з іншими
громадянами) юридичної особи. В останньому випадку він формально не
набуває статусу підприємця але водночас стає власником (співвласником)
створеного підприємства і може при цьому виконувати необхідні
управлінські функції, одержуючи за це відповідну плату.

Отже за чинним законодавством громадянин може вважатися підприємцем лише
тоді, коли він одноособове займається підприємництвом. Очевидно, тут має
місце певна недосконалість законодавчого визначення статусу підприємця,
оскільки за подібного підходу доходи громадянина — власника навіть
індивідуального приватного підприємства не повинні вважатися
підприємницькими, а відтак стає невизначеним режим таких доходів. Не
повинна визнаватися підприємницькою діяльність громадянина по
виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняттю
торгівлею, яка не є систематичною (регулярною), якщо вона була вчинена з
метою одержання прибутку.

Наприклад, громадянин, який створив ту чи іншу річ (скульптуру, прилад,
інструмент тощо), вправі продати її за будь-яку ціну, а одержана сума
поступає у його власність на законній підставі, тобто як доходи,
одержані громадянином від “індивідуальної праці”. Складним є питання про
зміст самого поняття “систематичності” діяльності, оскільки в Законі
“Про підприємництво” не можна знайти на нього чіткої відповіді. Між тим
в Декреті Кабінету Міністрів від 17 березня 1993 р. “Про податок на
промисел” в якому було зазначено, що платниками податку на промисел є
громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, як ті,
що мають, так і ті, що не мають постійного місця проживання в Україні,
якщо вони не зареєстровані як суб’єкти підприємництва і здійснюють не
систематичний, не більше чотирьох разів протягом календарного року,
продаж вироблених, перероблених та куплених продукції, речей, товарів.

Тобто, можна дійти висновку, що зазначений податок на промисел
стягується за умови вчинення громадянином таких дій від двох до чотирьох
разів. А відтак, до громадянина, який вчинив подібні дії більше чотирьох
разів повинні застосовуватися відповідні положення законодавства про
підприємництво, в тому числі і про відповідальність за їх порушення.
Різновидом підприємництва є діяльність громадян по виробництву
сільськогосподарської продукції, її переробці та реалізації з утворенням
селянського (фермерського) господарства відповідно до Закону України
“Про селянське (фермерське) господарство”. Водночас в ст. 1 зазначеного
Закону передбачається, що його дія не поширюється на
сільськогосподарську діяльність громадян, які ведуть особисте підсобне
господарство, займаються індивідуальним і колективним садівництвом і
городництвом, а відтак діяльність таких громадян не вважається
підприємництвом.

Законодавством України для громадян, які ведуть особисте підсобне
господарство, встановлені спеціальні податкові пільги. Зокрема, доходи
громадян від продажу вирощеної в такому господарстві продукції
рослинництва і бджільництва, худоби, кролів, нутрій, птиці як у живому
вигляді, так і продуктів їх забою в сирому вигляді та у вигляді
первинної переробки. Такі доходи не декларуються і не оподатковуються,
незалежно від кількості продаж виготовленої продукції. Це означає, що
громадяни набувають право власності на зазначені доходи на загальних
підставах. У всіх випадках не повинна вважатися підприємницькою
діяльність громадянина по створенню майна для задоволення власних потреб
або потреб його сім’ї. Правовою підставою виникнення у громадянина права
власності на таке майно слугує факт створення його власною працею (якщо
така діяльність прямо не заборонена законом).

Значно складнішим є процес виникнення у громадян права приватної
власності на доходи, одержувані віл підприємницької діяльності створених
ними підприємств з правами юридичної особи. Справа в тому, що громадянин
виступивши засновником (співзасновником) підприємства тієї чи іншої
організаційно-правової форми, за чинним законодавством не набуває статус
підприємця. У такому разі суб’єктом підприємництва стає створена
юридична особа, яка приймає на себе відповідні обов’язки перед своїми
засновниками (засновником). Підприємство, зокрема, зобов’язане
здійснювати діяльність у повній відповідності до установчих документів
(установчого договору, статуту) юридичної особи, передавати засновнику
(іншій уповноваженій особі) обумовлені в цих документах доходи, одержані
від підприємницької діяльності.

Законодавчими актами та установчими документами визначається порядок
формування і виплати цих доходів, правовий режим яких поставлений в
залежність від організаційно-правової форми підприємства. Наприклад, за
Законом України “Про підприємства в Україні” громадянин вправі створити
приватне підприємство, засноване на його власності, з правом найняття
робочої сили. Зрозуміло, що такий громадянин є єдиним власником всього
цілісного майнового комплексу такого підприємства. Йому також належить
право одноособове визначати порядок використання доходу від
господарської чи іншої діяльності створеної ним юридичної особи (після
здійснення усіх обов’язкових платежів і розрахунків).

Незважаючи на те, що засновник приватного підприємства є його єдиним
власником, автоматичного виникнення у нього права власності на одержані
підприємством доходи не відбувається. Лише після передачі
громадянину-засновнику вони стають власністю останнього. Навіть тоді,
коли громадянин-засновник є керівником власного підприємства, має бути
певним чином зафіксована передача одержаних доходів у його власність.

Уданому випадку поняття “підприємство” вживається в значенні
рівнозначному поняттю “юридична особа”, яке символізує суб’єкта
підприємницької діяльності. В законодавчих актах термін “підприємство”
визначається як суб’єкт або як об’єкт правовідносин, що було характерним
для соціалістичної правової системи СРСР. Тому в юридичній літературі
йому також дається неоднозначне тлумачення. Відповідно до Закону “Про
господарські товариства” громадяни, як і юридичні особи, можуть бути
засновниками та учасниками господарських товариств того чи іншого виду
(акціонерного, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з
додатковою відповідальністю, повного або командитного товариства).
Засновники і учасники передають товариству свої майнові вклади, які
оцінюються у грошовому виразі і становлять частку кожного з них у
статутному фонді. Розмір цього вкладу безпосередньо впливає на розподіл
доходів засновників і учасників товариства, що визначається установчими
документами.

В законі України “Про господарські товариства” передбачені конкретні
підстави обов’язкового нарахування з чистого прибутку дивідендів та
інших можливих майнових розрахунків між товариством та його засновниками
(учасниками), а саме: а) настання терміну розподілу прибутків; б) вихід
або виключення учасника з товариства; в) припинення діяльності
товариства. Таким чином, для громадян, які стали засновниками і
учасниками господарського товариства, одержання доходів у вигляді
виплачених дивідендів чи в іншій формі розподіленого прибутку є основною
правовою підставою виникнення права приватної власності. Чинним
законодавством передбачені також особливі умови виникнення права
власності у членів колективного сільськогосподарського підприємства,
споживчого кооперативу чи іншого кооперативного утворення, які мають в
ньому відповідний майновий вклад (пай, пайовий внесок тощо), у членів
селянського (фермерського) господарства.

Одержані громадянином доходи у вигляді дивідендів, нарахованих
відповідно до майнового вкладу, паю чи пайового внеску, в податковому
законодавстві виділяються в окрему категорію, що впливає на розмір їх
оподаткування. Так, на суми, одержувані громадянами — засновниками і
учасниками підприємства у вигляді дивідендів за акціями та внаслідок
розподілу прибутку (доходу) цих підприємств та інших корпоративних прав,
податок нараховується до джерел виплати у складі сукупного
оподатковуваного річного доходу за ставкою 15 % (ст.7 Декрету Кабінету
Міністрів України “Про прибутковий податок з громадян”). За чинним
законодавством засновники, учасники, акціонери підприємства
(акціонерного товариства) не визнаються підприємцями у власному
розумінні цього поняття. Тому і їх доходи не вважаються
підприємницькими. Підприємницькою діяльністю вправі займатися кожний
дієздатний громадянин.

Водночас існують і певні обмеження. Так не можуть бути зареєстровані як
підприємці, не можуть виступати співзасновниками підприємницької
організації, а також займати в підприємницьких товариствах та їх спілках
(об’єднаннях) керівні посади і посади, пов’язані з матеріальною
відповідальністю, особи, які мають непогашену судимість за крадіжки,
хабарництво та інші корисливі злочини (ст.2 Закону “Про
підприємництво”). Заборонено також займатися підприємницькою діяльністю
державним службовцям безпосередньо чи через посередників, крім випадків,
передбачених чинним законодавством (ст. 16 Закону України “Про державну
службу”). В обох випадках встановлені обмеження мають на меті запобігти
можливим зловживанням в сфері підприємництва і обумовлені вони
відповідно скоєнням особою злочину і перебуванням на певній посаді.
Однак, якщо в першому випадку обмеження стосуються як підприємницької
так і іншої діяльності, то в другому випадку вони стосуються лише
підприємницької діяльності.

Таким чином, можна дійти висновку, що державні службовці можуть
виступати засновниками підприємницьких юридичних осіб. Іншими словами,
це означає, що така заборона має стосуватися лише тих державних
службовців, які вирішили обрати індивідуальну форму підприємництва без
утворення юридичної особи. Між тим загальновідомо, що у юридичних осіб
можливості одержувати доходи можуть бути незрівняно вищими порівняно з
можливостями індивідуальних підприємців. Тому позицію законодавця щодо
подібного підходу до встановлення заборон в сфері підприємництва не
можна назвати виваженою. Виникнення у громадян права власності за
договорами та іншими правочинами. За цією похідною правовою підставою
формується переважна частина власності громадян. Нове законодавство
надало громадянам нарівні з юридичними особами майже однакові ( за
незначними винятками) можливості в одержанні майна у приватну власність
на підставі угод.

Головною умовою виникнення у громадян права приватної власності на
підставі угод є дотримання ними та їх контрагентами загальних і
спеціальних правил щодо здійснення правочинів, оскільки за угодами,
визнаними недійсними, право власності на одержане за ними майно не
виникає.

Виникнення у громадян права приватної власності внаслцкяі успадкування
майна. Умови переходу майна у власність заданою юридичною підставою
визначаються нормами інституту спадкового права. Ними, зокрема
передбачається, що спадкування здійснюється за заповітом і за законом
особами (як фізичними, так і юридичними), визнаними спадкоємцями. Право
на успадкування майна виникає лише у випадку смерті
громадянина-спадкодавця і за умови прийняття спадщини спадкоємцем інколи
можливе виникнення права власності у зв’язку зі смертю громадянина не за
нормами спадкового правд.

Наприклад, відповідно п.37 Порядку забезпечення інвалідів автомобілями з
ручним керуванням і мотоколясками транспортні засоби, одержані інвалідом
безплатно, після його смерті залишається сім’ї померлого інваліда із
зняттям їх з обліку в органах соціального забезпечення. Майно юридичних
осіб, діяльність яких припинена шляхом реорганізації або ліквідації,
переходить до інших осіб або держави за правилами, встановленими їх
статутами та чинним законодавством, тобто не в порядку спадкового
правонаступництва. Виникнення у громадян права приватної власності
внаслідок приватизації об’єктів державної власності за приватизаційними
майновими сертифікатами.

Умови одержання громадянами державного майна у власність за даною
юридичною підставою визначаються Державною програмою приватизації майна
державних підприємств, Законом України “Про приватизацію майна державних
підприємств”, Законом України “Про приватизацію невеликих державних
підприємств (малу приватизацію)”, Законом України “Про приватизацію
державного житлового фонду”, Декретом Кабінету Міністрів України “Про
приватизацію земельних ділянок” та іншими законодавчими актами.

Приватизаційним законодавством передбачено приватизувати певну частину
державної власності за відповідними приватизаційними паперами, які є
особливим видом державних цінних паперів, що засвідчують право власника
на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних
підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду (ст. 1 Закону
“Про приватизаційні папери”). Право на одержання у власність таких
паперів мають лише громадяни України, які проживають на її території,
проживають або тимчасово перебувають за її межами у службових справах в
період, що визначається Державною програмою приватизації.

Отже, набути у власність державне майно за приватизаційними паперами
може обмежене коло осіб. Такого права не мають юридичні особи, іноземні
громадяни та особи без громадянства. Вони можуть приймати участь в
приватизації на сплатних засадах в порядку, визначеному приватизаційним
законодавством. На таких же засадах вправі брати участь в приватизації
громадяни України, які бажають придбати об’єкти приватизації державного
майна. Одержані громадянином приватизаційні папери стають його
власністю, а тому успадковуються як і будь-яке інше майно у разі смерті
їх власника. За чинним законодавством у разі смерті громадянина, що не
одержав приватизаційні папери за будь-яких причин, право одержання
належних до видачі померлому паперів не успадковується. Громадянам
України з 1 вересня 1992 року було надано право відкривати
приватизаційні депозитні рахунки в установах Ощадного банку на підставі
платіжного приватизаційного доручення на кожний вид приватизаційних
паперів (майнові сертифікати, житлові чеки, земельні бони) за
номінальною вартістю.

В державній програмі приватизації номінальна вартість майна, яке
безоплатно має передаватися громадянам, встановлювалася в розмірі 30
тис. крб., який в наступному індексувався з врахуванням інфляційних
процесів. Відповідно до Закону України “Про приватизацію державного
житлового фонду” приватизація державного житлового фонду — це відчуження
квартир (будинків) та належних до них господарських споруд і приміщень
(підвалів, сараїв і т.ін.) державного житлового фонду на користь
громадян України. Здійснюється вона шляхом безоплатної передачі
громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 кв. м.
загальної площі на наймача і кожного члена його сім’ї та додатково 10
кв. м на сім’ю і продажу надлишків загальної площі квартир (будинків)
громадянам, що мешкають в них або перебувають в черзі потребуючих
поліпшення житлових умов., Всі громадяни України мають право одержати
житлові чеки і використати їх при приватизації державного житлового
фонду. Важливо те, що громадяни, які мають житло на праві власності,
вправі використати такі чеки для придбання частки майна державних
підприємств, земельного фонду. У зв’язку з впровадженням в Україні права
колективної і приватної форми власності на землю Верховна Рада України
прийняла 13 березня 1992 р. постанову “Про прискорення земельної реформи
та приватизацію землі”, зобов’язала місцеві ради депутатів забезпечити
передачу землі громадянам України в порядку і розмірах, встановлених
статтями 52, 56, 57, 67 Земельного кодексу України, починаючи з 15
травня 1992 р. Декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р.
“Про приватизацію земельних ділянок” було доручено сільським, селищним,
міським радам депутатів забезпечити передачу громадянам у приватну
власність земельних ділянок, наданих їм для ведення особистого
підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і
господарських будівель, дачного і гаражного будівництва протягом 1993р.

Така безоплатна передача громадянам України у власність земельних
ділянок провадиться лише один раз, про що обов’язково робиться
відповідними радами відмітка у паспорті або документі, що його замінює.
На жаль, заходи по приватизації земельних ділянок, зазначені в наведених
законодавчих актах, довгий час не реалізовувалися. Новим законодавством
про власність були передбачені особливі підстави набуття права власності
членами кооперативів і товариств, наймачами жилих приміщень. Так,
відповідно до ст. 15 Закону “Про власність” член житлового,
житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або
товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу,
гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває
права власності на це майно. Унікальність даної правової ситуації
полягає насамперед в тому, що в ній забезпечується виникнення у
громадянина права власності незалежно від його волі, тобто підставою для
цього слугує сам закон, що є досить рідкісним явищем для будь-якої
правової системи.

Важливу роль для перехідного періоду до ринкової економіки відіграла
норма тієї ж ст. 15, за якою наймачу жилого приміщення в будинку
державного чи громадського житлового фонду та членам його сім’ї було
надано право придбати у власність відповідну квартиру або будинок шляхом
їх викупу або на інших підставах, передбачених законодавством України.
Однак у зв’язку з проведенням в Україні приватизації державного
житлового фонду потреба в існуванні зазначених положень про викуп
фактично відпала. Відповідно постановою Кабінету Міністрів від 8 жовтня
1992 р. було визнано таким, що втратило чинність. Положення про продаж
громадянам в особисту власність квартир в будинках державного і
громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт (від 19 травня 1989
р.). Ті ж громадяни, які тим чи іншим чином реалізували своє
приватизаційне житлове право, але проживають наймачами в державному чи
приватному житловому фонді, можуть набути право власності на займане
приміщення на загальних підставах, уклавши з власником житла договір
купівлі-продажу. Тому не обов’язковим є введення в новий Цивільний
кодекс норми про викуп наймачами квартир.

Серед інших підстав виникнення у громадян права власності необхідно,
зокрема, виділити такі: а) одержання дивідендів від цінних паперів і
вкладів в кредитних установах; б) отримання пенсій, різноманітних
державних допомог, стипендій тощо; в) отримання грошових сум чи іншого
майна в порядку відшкодування заподіяної шкоди; г) отримання коштів за
аліментними зобов’язаннями; д) правомірне заволодіння дарами природи; е)
отримання різноманітних премій (наприклад, за досягнення в галузі науки,
культури, мистецтва), виграшів (наприклад, лотерейних), призів
(наприклад, від участі в конкурсах, спортивних та інших змаганнях).
Звичайно, для виникнення за перерахованими та іншими можливими
підставами права приватної власності також необхідне дотримання тих чи
інших умов. Певні юридичні факти необхідні і для припинення права
приватної власності громадянина. Вони можуть бути спільними для всіх
суб’єктів права власності або специфічними (притаманними лише для
громадян).

Значна частина юридичних фактів може служити юридичною підставою
виникнення права власності і одночасно його припинення. Наприклад,
укладення договору купівлі-продажу тягне за собою припинення права
власності у продавця і одночасне виникнення його у покупця. Однак так
буває не завжди. Так, створення громадянином власними зусиллями і з
власних матеріалів скульптури, картини, іншої речі призводить лише до
виникнення права власності. Припиняється право власності у разі
споживання фізичною особою продуктів харчування. Більше того, можуть
бути випадки переходу права власності в порядку правонаступництва, в
яких підставою виникнення права власності є один юридичний факт, а
підставою припинення у попереднього власника — інший. Така ситуація
спостерігається при спадкуванні за заповітом, оскільки право власності у
спадкодавця припиняється у зв’язку з його смертю, а право власності у
спадкоємця виникає на підставі заповіту. Припинення права приватної
власності можливе також всупереч волі громадянина власника (внаслідок
реквізиції, конфіскації, націоналізації і т.ін.).

Здійснення громадянами права приватної власності.

Право приватної власності передбачає наділення громадянина-власника
юридичне забезпеченою можливістю здійснювати у передбачених законом
межах права щодо володіння, користування і розпорядження належним йому
майном. Зазначені правомочності власника утворюють зміст права власності
громадян. У цивільному законодавстві, інших законодавчих актах, як
правило, не визначається конкретний обсяг правомочностей громадян щодо
їх приватної власності. Лише д окремих випадках законодавець встановлює
безпосередні межі здійснення громадянами правомочностей приватної
власності щодо того чи іншого конкретного майна (наприклад, стосовно
земельних ділянок, приватного підприємства, зброї, валютних цінностей).

Тому, визначаючи обсяг правомочносей громадянина щодо належного йому
майна, необхідно враховувати загальні принципи здійснення цивільних
прав, соціально-економічну природу власності громадян і особливості
окремих її об’єктів. Правильне визначення обсягу правомочностей та умов
їх здійснення має велике значення для утвердження правового статусу
громадянина-власника і захисту його прав. Більше того, порушення особою
відповідних правових норм може позбавити його такого захисту або навіть
до припинення права власності. Власник, як зазначається в ст. 143
Проекту ЦК України 1 ст.4 Закону “Про власність”, має право вчиняти щодо
свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, і використовувати
таке майно для господарської та іншої не забороненої законом діяльності.
При цьому власник зобов’язаний додержуватися моральних засад
суспільства, не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати
права і охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб,
адміністративно-територіальних утворень і держави. І лише у випадках і
порядку, встановлених актами законодавства України, діяльність власника
може бути обмежена або припинена.

Недотримання власником встановлених законодавством України вимог може
бути підставою для відмови у захисті права приватної власності, оскільки
цивільні права охороняються законом лише за умови, що їхнє здійснення не
суперечить призначенню цих прав у суспільстві. В період переходу України
до ринкових відносин в новому цивільному законодавстві набирає реального
змісту формула: “дозволяється все, що не заборонено законом”. Не
заперечуючи можливість її застосування в інституті права власності, на
наш погляд, необхідно обов’язково враховувати ту обставину, що у
цивільному законодавстві, як правило, прямо не перераховуються усі
неправомірні дії громадян-власників. Практично це й неможливо
передбачити. Тому звернення до загальних критеріїв визначення
правомірності чи неправомірності дій власників є цілком виправданим і не
суперечить закону.

Це стосується однаковою мірою усіх трьох елементів правомочності
власника, тобто володіння, користування і розпорядження. Причому обсяг
правомочності її обмеження може встановлюватися як щодо сукупності усіх
названих елементів, так і щодо кожного з них, що зумовлено неоднаковим
їх значенням для власника І оточуючих осіб. Володіння об’єктами права
приватної власності (тобто фактичне панування над річчю чи фактичне
утримання її в сфері власних потреб власника) кожен громадянин здійснює
самостійно або за власною волею спільно з іншими особами (як фізичними
так і юридичними), зокрема членами сім’ї.

Проте таке спільне володіння не породжує в останніх права власності.
Власник вправі передати належне йому майно у володіння інших осіб, не
втрачаючи при цьому права власності. Власник не завжди може бути
зацікавлений мати майно у своєму фактичному володінні. Наприклад,
власник кількох квартир може задовольнятися проживанням в одній з
квартир виходячи з власних потреб. Більше того, можливі ситуації, коли
фактичне володіння майном для власника є недоцільним. Так, як правило,
громадяни володіють грошовими сумами в межах, необхідних для задоволення
власних потреб. Залишкові ж суми вкладають в кредитні установи, акції,
інші цінні папери, оскільки це надає їм можливість одержувати дивіденди
чи інший прибуток. Користування майном також є для власника одним з
найважливіших рушійних мотивів у набутті права власності, оскільки ця
правомочність безпосередньо сприяє задоволенню його матеріальних,
культурних і господарських потреб. Користування, як і володіння, власник
може здійснювати самостійно або спільно з іншими особами. Він вправі
вимагати усунення перешкод по користуванню своїм майном, захищати іншим
чином це право. Іноді користування власністю можливе лише при дотриманні
громадянином тих чи інших спеціальних умов.

Так, для самостійного користування автомобілем, літаком чи іншим
транспортним засобом необхідно мати відповідне посвідчення на право
управління, для експлуатації жилого будинку, деяких його комунікацій
повинні бути дотримані протипожежні та інші правила. Власник може бути
позбавлений можливості, всупереч власній волі, користуватися своєю
власністю, наприклад у разі арешту майна у зв’язку зі скоєнням злочину
чи його засудження до позбавлення волі. Розпорядження є не менш важливим
правом власника. Воно остаточно утверджує абсолютну владу громадянина
над майном, дає можливість реалізувати цю владу шляхом тимчасової
передачі майна іншим особам або відчуження його за угодами продажу,
дарування, заповіту тощо. У багатьох випадках без права розпорядження
право власності взагалі було б позбавлене доцільності, наприклад, щодо
права власності на грошові кошти. Реалізуючи свої грошові доходи,
громадяни набувають у власність чи тимчасове користування майно,
отримують необхідні послуги для задоволення своїх потреб. Дякуючи праву
розпорядження громадяни мають можливість здійснювати підприємницьку та
іншу господарську діяльність.

Як правило, лише власник може визначати юридичну чи фактичну долю
належної йому речі. Наділяючи власника максимально можливими
повноваженнями по володінню, користуванню і розпорядженню майном,
законодавець водночас визначає певні загальні або спеціальні правила їх
здійснення.

Прикладом загальних правил, що встановлювалися законодавством
соціалістичного періоду була заборона громадянам одержувати від своєї
власності “нетрудові доходи”. Звичайно сьогодні ця заборона не діє,
оскільки громадянам надано право одержувати прибутки та інші плоди від
своєї власності будь-яким чином, прямо не забороненим законом.
Зрозуміло, що використовуючи своє майно для систематичного одержання
прибутків, громадянин зобов’язаний дотримуватися правил, встановлених
для підприємництва чи іншої діяльності суб’єктів цивільних
правовідносин. Водночас для нового законодавства ринкової орієнтації
здебільшого характерне встановлення спеціального правового режиму
здійснення правомочностей власника щодо окремих видів майна (валютних
цінностей, зброї, земельних ділянок тощо).

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020