РЕФЕРАТ
Володимир Андрійович Роменець та його учні. Життя як вчинок і подія
Володимир Андрійович Роменець (1926-1998) – вчений, вчитель багатьох
своїх послідовників, серед яких Тетяна Михайлівна Титаренко, Віталій
Олександрович Татенко, Ірина Петрівна Маноха та ін. Про великого вченого
– словами його учнів.
Володимир Андрійович народився 20 травня 1926 р. в Києві у сім’ї
службовця. Свій трудовий шлях він почав техніком-будівельником. У
дитинстві як усі хлопчаки, безтурботно грав у «козаків-розбійників»,
захоплювався спортом, багато читав. Юнаком полюбляв із друзями, а
нерідко й наодинці, блукати крутими дніпровськими схилами, поринаючи
поглядом і думкою у безмежну далину лівого берега. Милувався куполами
київських соборів. Можливо, саме з того споглядання далечини і величі в
юнакові прокинувся талант філософа, історика і психолога — літописця
історії людського духу. І не тільки того, що минуло, а й того, що є і що
буде.
Напевно, у парубочому віці він залицявся до київських дівчат, а вони
залицялися до нього. Високий, стрункий, розумний, дотепний, щедрий
душею, завжди уважний і водночас трохи сором’язливий. Як тут не
закохатися! Його любили друзі, колеги, студенти, учні. Йому щиро вірили,
бо знали, як він умів цінувати дружбу.
Були й такі, що кепкували з нього: не лається, не скаржиться, не любить
пліток, не прагне у чини, не схиляється у проханнях, увесь час працює,
видає книжки…
Володимир Андрійович був напрочуд чемною, відкритою, щирою людиною, яка
нікому ніколи не могла відмовити у розмові й завжди рада була допомогти.
Але потрапити в коло його симпатій було нелегко. І справа зовсім не в
тому, що Володимир Андрійович ділив людей на «своїх» і «чужих». Просто
багатьом було досить важко відчувати себе у «своїй тарілці» поруч із
такою постаттю.
Володимир Андрійович не міг дозволити собі витрачати час і сили на те,
щоби подобатись усім. У нього було дещо інше життєве кредо, а саме –
встигнути побудувати усе своє життя. Ось чому, напевно, він «не встиг
стати як усі» і до кінця залишився вірним собі і тій Людині, що
промовляє до нас із глибини іншого єства. На жаль, не всі ми здатні
почути той голос і прислухатися до нього. Він зміг…
Після закінчення відділення психології філософського факультету
Київського державного університету ім. Т.Шевченка та аспірантури в
Інституті психології МО УРСР Володимир Андрійович працював науковим
співробітником Інституту філософії АН УРСР. З 1967 р. перейшов на
постійну роботу в Київський університет, подолавши 30-річний шлях від
старшого викладача до професора кафедри загальної та інженерної
психології. З 1991 р., не залишаючи викладацької роботи в університеті,
очолював відділ теорії, історії психології та етнопсихології в Інституті
психології ім. Г.С.Костюка АПН України. У 1992 р. був обраний дійсним
членом АПН України. З 1996 р. і до останніх днів Володимир Андрійович
плідно працював на посаді головного наукового співробітника Інституту
соціальної та політичної психології АПН України.
В.А.Роменець є автором близько 170 друкованих праць. Основний його
науковий доробок – у галузях загальної психології, історії всесвітньої
та української психології, історичної психології, психології творчості.
До золотого фонду української психології входять такі його
фундаментальні праці, як «Фантазія, пізнання, творчість» (1965),
«Психологія творчості» (1971), «Історія психологи» (1975), «Історія
психології стародавнього світу і середніх віків» (1982), «Історія
психології епохи Відродження» (1988), «Історія психології XIX – початку
XX століття» (1995) та ін.
Можливо, для когось це буде дивним, але і у свої сімдесят академік
В.А.Роменець зі справжнім юнацьким хвилюванням доторкався до книжки, про
яку чув і з якою мріяв зустрітися. Його добре знали продавці та постійні
відвідувачі київських букіністичних магазинів. Але він не просто збирав
улюблені книжки. На полицях його домашньої бібліотеки «оселялися» духи
їхніх авторів.
І справді, перечитуючи томи його «Історії психології», відчуваєш, що
Володимир Андрійович не просто вивчав Платона чи Гегеля, Демокріта чи
Маркса, Виготського чи Рубинштейна, а незбагненним чином спілкувався з
ними як з живими. Автори книжок, що складали його чудову бібліотеку,
були видатними, талановитими, а здебільшого геніальними людьми. Всі вони
дуже різні за своїм історичним віком, світоглядом, уподобаннями. Це не
тільки психологи, а й філософи, письменники, поети, художники. Далеко не
всі вони мирили один з одним у своїх поглядах на природу душі та духу, і
господар нерідко вимушений був брати на себе роль примиренця, але ніколи
не судді чи арбітра.
Володимир Андрійович іще з молодих років вирізнявся цілеспрямованістю і
дивовижною працездатністю. Наснаги надавала йому захопленість ідеєю, що
його заполонила. Як науковець він звик усе планувати і робити сам, бо ж
був переконаний, що його робота, його життєва справа повинна бути
зроблена тільки його власними руками. Він гостро переживав неможливість
дотримати цей свій життєвий канон навіть (а може, особливо) тоді, коли
відчув подих невідворотного. Він звик бути автором і виконавцем п’єси,
назва якої – «Моє життя».
Він не міг не вражати своєю націленістю на найбільш високе, найбільш
складне, найбільш творче і відповідальне. Якби Абрахам Маслоу побажав
віднайти самоактуалізовану особистість в Україні, він навряд чи знайшов
би кращого представника цієї рідкісної когорти, ніж Володимир
Андрійович. Якби Еріх Фромм виношував задум своєї книжки «Мати і бути»,
спілкуючись з українськими вченими, одна лише постать Володимира
Андрійовича могла б підштовхнути його до розуміння справжнього буття
особистості, буття як такого в усій його суперечливій величі, щемливій
неповторності, трагічній незахищеності та щирій відкритості світові.
Ця людина не могла не творити, не писати, не досліджувати. Володимир
Андрійович, схоже, ніколи не знав, що таке самопримус, самопокарання.
Навіщо людині, яка без залишку віддана своїй праці, вольові зусилля,
самодисципліна тощо? Володимир Андрійович писав свої унікальні – чи то
наукові, чи то художні, чи то пророцькі — тексти щоденно, усе життя,
навіть у реанімації. Він працював, тому що у такий спосіб відчував,
переживав, мислив, просто жив.
Колись під час зимових студентських канікул з передчуттям свята він
сказав: «Слава Богу, через три дні починаються лекції. Як я скучив за
ними. Як хочеться вже зараз увійти в аудиторію і побачити очі. Так важко
два тижні мовчати. Чекаю лекцій, як пташка ранку, щоб нарешті
заспівати». Цього професора майже неможливо було конспектувати. Не
хотілося втратити навіть частки від казкового, чарівного дійства, що
відбувалося, від справжнього, майже реального спілкування з Блезом
Паскалем або Касіяном Саковичем, Джоржем Ноелом Гордоном Байроном,
Вільгельмом Вундтом чи Семеном Людвіговичем Франком.
Особистість епохи барокко, Просвітництва чи античності, нірвана й
нестримана чуттєвість, життя, смерть і безсмертя, провина і каяття,
катарсис, життєвий і творчий шлях, пошук смислу — не було такої теми,
яка б могла відштовхнути молоду людину, що тягнеться до знань, холодним
і нудним академізмом. Свої курси психології творчості, історії
психології Володимир Андрійович читав натхненно, буквально зачаровуючи
студентів ерудицією, яскравими прикладами, вишуканою літературною
українською мовою. Цікаво було спостерігати, як інколи він із
захопленням цитував Гете чи іншого видатного мислителя мовою оригіналу.
І наче дещо соромився і червонів від того. Але ж відомо, що, працюючи
над історією всесвітньої психології, він робив власноручні переклади з
німецької, французької, англійської мов.
Талант науковця, викладача, широка ерудиція, творчий хист, мовне і
письменницьке обдарування і ще багато іншого непересічного уособлював
Володимир Андрійович. Тому усі, хто слухав лекції професора Роменця, був
присутній на його наукових доповідях, читав його книжки, спілкувався з
ним на різні теми, наче прилучався до чогось чистого, величного,
талановитого, суттєвого, справжнього…
Кожна людина обирає для себе життєве кредо і підпорядковує йому своє
існування, свій життєвий і творчий шлях. Центральним поняттям, довкола
якого Володимир Андрійович вибудовував свій внутрішній і зовнішній світ,
було поняття «вчинок». У вчинку він бачив сутнісне ядро людського буття,
із спроможністю до вчинку пов’язував можливість високого злету людської
душі і людського духу. Він був глибоко переконаний, можливо під впливом
Гегеля, що психологія має вивчати насамперед сутнісні особливості
людини, а серед них – те найвидатніше, на що вона в принципі може бути
здатною. Саме тому категоріальний лад системи психологічних поглядів
академіка В.А.Роменця разом із поняттям «вчинок» очолювали такі як:
«творчість», «свобода», «самопожертва», «святість».
Його завжди приваблювало героїчне в людині. Героїка не лише збуджувала й
надихала до творчості розум, але й знаходила відгук у поетичному серці
Володимира Андрійовича. Він не просто вивчав історію психології, але
кохався в ній. Він був наділений чарівним талантом спілкування з
міфічними героями, історичними постатями і простими людьми, що жили в
різні епохи. Мабуть, тому він не міг не поєднати історію психології з
психологією історичною.
Володимир Андрійович добре розумів не тільки тему героїчного, а й
трагічного в житті окремого індивіда і суспільства. Він щиро
співпереживав людині як предметові своїх досліджень і так само уважно й
турботливо ставився до тих, із ким спілкувався. На жаль, лише сьогодні
ми починаємо відкривати для себе В.А.Роменця як великого гуманіста і
примиренця. Для нього була відкритою тайна відносності зла і
абсолютності людського добра. В його голосі ніколи не можна було відчути
роздратування. Він умів навчати і навіть критикувати, не принижуючи
особистість. Для нього страждання іншої людини чи навіть пташини
переживалося .болісніше, ніж власне. Але це була цілісна і принципова
людина, яка ніколи не поступалася своїми переконаннями під тиском
життєвих обставин.
Найбільш трагічним для нього особисто було те, що він не встигне
завершити «Історію психології XX століття». Воістину це трагедія великої
людини-творця, яка ставить її на один щабель з героями, і не тільки
нашого часу, і якщо існує у людства той «вічний пантеон», про який писав
Герман Гессе, то Володимир Андрійович Роменець безсумнівно має бути
прийнятий до нього.
Можливо, Володимир Андрійович міг би прожити набагато довше, якби
приділяв більше часу відпочинку, оздоровленню, мандрівкам, власне
самозбереженню. Але він був із тих людей і вчених, які жили і творили за
одними законами. Він досліджував «вчинок» і намагався будувати своє
життя за «вчинковим сценарієм». При цьому він, як ніхто, добре розумів,
яких внутрішніх сил і якої самопожертви вимагає від людини здійснення
вчинку, і тому ніколи і нікому не ставив у провину «невчинковий» спосіб
життя. Він, як Кюрі, проводив на собі живий «учинковий» експеримент.
Володимир Андрійович був людиною справді непересічною. Це був красивий
чоловік з гордо піднятою головою, високим світлим чолом, неначе
огорнутий аурою духовності. Він був не просто вченим, а дійсно мудрою і
доброю людиною, якій відкрилися істинні закони людського буття. Він жив,
намагаючись чинити за законами істини, краси, добра і любові до людей. І
тому для всіх, хто знав, і всіх тих, хто ще прилучиться до творчості
Володимира Андрійовича, його життя завжди буде освячене як вчинок і
справжня подія буття.
Думається, що не кожен навіть великий вчитель, який мав теж багатьох
учнів, може претендувати на такі теплі, душевні слова, які належать
учням Володимира Андрійовича Роменця – В.О.Татенку й Т.М. Титаренко.
Не має з нами видатного вченого XX ст., але його думки, започаткування,
які не встиг зробити він за своє життя, передались учням, що продовжують
йти нелегким шляхом наукової ниви і з новими досягненнями історії
психології увійшли у третє тисячоліття.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
