РЕФЕРАТ
на тему
Українська греко-католицька церква – освітньо-культурний осередок
галицького українства
ПЛАН
1. Головні тенденції розвитку політичного, економічного та духовного
життя галицьких українців.
2. Роль Греко-католицької церкви.
3. Відмінність позицій Церкви і українського національного руху або
окремих течій у їх межах з окремих питань.
4. Суперечності між ГКЦ і ОУН в міжвоєнний період.
Тема цього реферату стосується найбільш важливих суспільних явищ
минулого, які просто неможливо оминути при дослідженні інтелектуальної і
політичної історії українського та більшості європейських народів в
ХІХ-ХХ століттях, а саме: співвідношення традиційних релігійних та
новочасних секуляризованих ідеологій та суспільних рухів, зокрема,
співвідношення християнства й націоналізму, взаємин християнських Церков
і національних рухів.
Ідеї Бога, батьківщини й нації, засади християнської релігії та
ідеології націоналізму як колись, так і тепер є визначальними духовними
орієнтирами у житті значної частини людей. Є підстави сподіватись, що
вони можуть відіграти позитивну суспільно-творчу роль у розвитку
сучасного українського суспільства, у розбудові української держави.
Саме дослідженню їх значення та співвідношення в минулому українського
народу великою мірою присвячена ця стаття. У ній здійснена спроба
охарактеризувати деякі головні питання у взаєминах Греко-Католицької
Церкви й українського національного руху в Галичині в 20-30 рр. ХХ ст.
Головні тенденції розвитку політичного, економічного та духовного життя
галицьких українців, як і загалом усього українського народу, в 20-30
рр. ХХ ст. в основному були визначені наслідками української
національно-визвольної боротьби 1917-20 рр. Усупереч своєму прагненню до
державної самостійності, українці знову були насильно включені до складу
чужонаціональних держав, які проводили щодо них виразно дискримінаційну
та асиміляційну політику.
Польська державна політика щодо галицьких українців була спрямована на
ліквідацію процесу українського націотворення та обмеження можливостей
соціального розвитку та росту українців. Однак, порівняно з відповідною
політикою комуністичного режиму в Радянському союзі в міжвоєнний період,
репресивні заходи польської держави щодо українців були відносно
слабкими та не змогли серйозно підірвати розвиток української
національної спільноти в Галичині. Відчуженим від польської держави
галицьким українцям, попри репресії, вдалося розбудувати сильне
національне громадянське суспільство, що охоплювало усі сфери
тогочасного суспільного життя.
Український національний рух і Греко-Католицька Церква були головними
ідеологічними та організаційними чинниками в українському
суспільно-політичному житті в Галичині в міжвоєнний період.
Визначальна роль національного руху в українському суспільстві в
Галичині була зумовлена незадоволеністю національно-визвольних прагнень
галицьких українців.
Ідеологія націоналізму, природно, домінувала серед галицьких українців в
умовах національного пригнічення та недавньої збройної боротьби за
національне визволення, однак вона не була виключною підставою
українського національного руху в Галичині в міжвоєнну добу. Ідеологічні
засади лібералізму, соціалізму, консерватизму, соціальної доктрини
Католицької Церкви становили основу для розвитку різних
суспільно-політичних течій у межах національного руху
Велика роль Греко-Католицької Церкви (далі – також ГКЦ) у житті
галицьких українців в 20-30 рр. зумовлювалася не тільки тим, що вона
була в тому часі майже безальтернативним і традиційним носієм
християнської релігії серед галицьких українців. Як і у попередні
десятиліття, так і в означений період, в умовах незначної секуляризації
українського суспільства, релігійно-конфесійна приналежність переважної
більшості галицьких українців була важливою складовою і навіть
підвалиною їх індивідуальної та національної тотожності.
Ставлення польської держави до Греко-Католицької Церкви в 20-30 рр.
розвивалось в руслі їх асиміляційно-репресивної політики щодо галицьких
українців загалом і мало на меті денаціоналізацію Церкви, тобто усунення
прихильників українського національного руху з рядів греко-католицького
духовенства на користь лояльних до польської держави. Проте опіка
Ватикану, формалізована конкордатом 1925 р., не давала польському уряду
можливості проводити щодо ГКЦ надто свавільну політику підпорядкування,
жертвою якої в цей же період стала Православна Церква українців на
Волині. Це дозволяло греко-католицькому єпископату зберігати значну
самостійність у діяльності своєї Церкви.
В міжвоєнний період Греко-Католицька Церква була важливою складовою
українського суспільства в Галичині, і її діяльність мала великий вплив
на його розвиток. В 20-30 рр. ГКЦ згідно з ініційованою Ватиканом
“Католицькою Акцією” та оновленою суспільною доктриною католицизму,
суттєво активізувала свою пастирську діяльність. Свідченням росту
суспільного впливу Церкви в українському суспільстві в Галичині в
міжвоєнні десятиліття було, зокрема, збільшення кількості
культурно-освітніх закладів, які розвивали свою діяльність під опікою
Церкви, та зміцнення в межах українського національного руху католицької
суспільно-політичної течії. Її становили ряд суспільно-політичних
організацій, що вели свою діяльність на ідейних засадах
Греко-Католицької церкви та під визначальним впливом греко-католицького
духовенства.
Взаємини Греко-Католицької Церкви й українського національного руху в
20-30 рр. в Галичині, а можливо в ХІХ-ХХ ст. загалом, ефективно, на нашу
думку, аналізувати і оцінювати через співвідношення позицій та інтересів
обох сторін – релігійного й національного суспільних рухів. Характер цих
взаємин, переважання в них взаєморозуміння чи навпаки суперечностей,
визначалися взаємним ставленням і Церкви і національного руху до позицій
та інтересів один одного як на теоретичному, так і на практичному
рівнях, в ідеологічній, політичній, економічній та інших площинах
суспільного життя. Очевидно, кожна зі сторін взаємин прагнула, щоб її
позиції та інтереси поділялися або принаймні толерувалися іншою
стороною.
Для греко-католицького духовенства було однозначним, що “сильна держава,
могутній нарід тоді, коли їх оживотворює католицька релігія…” В 1938 р.
єпископат ГКЦ у своєму зверненні до українського народу з нагоди
950-ліття хрещення Руси-України наголошував: “Відродження нації можливе
тільки на тривких підставах Христової науки”.
З свого боку, представники українського національного руху підкреслювали
необхідність підтримки українськими Греко-Католицькою й Православною
Церквами національних прагнень українського народу, відданості
духовенства національним інтересам, незалежності українських Церков від
чужонаціональних сил. Щодо цього УНДО стверджувало: “Релігійне життя
українського суспільства тільки тоді зможе свобідно розвиватися і
поглиблюватися, коли воно тісно зв’язане з національними змаганнями
суспільства, коли Церква не являється оруддям у чужих, ворожих руках”.
Визначальним чинником у стосунках Греко-Католицької Церкви й
українського національного руху в Галичині в 20-30 рр. був високий
ступінь взаємозв’язку і навіть взаємозалежності між ними, що
зумовлювались тим, що обидва ті рухи, релігійний і національний, в
міжвоєнний період були традиційними і природними виразниками життєвої
постави та ідентичності галицьких українців. Греко-католицизм
(релігійно-конфесійна приналежність) і українство (національна
приналежність) були головними, необхідними та в цілому
взаємонесуперечними складовими індивідуальної та колективної
ідентичності переважної більшості галицьких українців. Красномовним
свідченням цьому є той факт, що значна частина тогочасних провідних
діячів національного руху була синами греко-католицьких священників,
зокрема, такі провідники ОУН у Галичині, як Степан Охрімович, Степан
Ленкавський, Степан Бандера. З другого боку, значна частина
греко-католицького духовенства були провідними діячами і членами
українських громадських і політичних організацій, не тільки
католицького, а й інших ідейно-політичних напрямків у межах українського
національного руху. Серед них, між іншими, були прелат, крилошанин
греко-католицької митрополії о. Леонтій Куницький – член центрального
комітету УНДО, о. Михайло Блозовський – член проводу Фронту Національної
Єдності, о. Ярослав Чемеринський – один з провідних діячів ОУН у
середині 30 рр.
Характеризуючи взаємини Греко-Католицької Церкви й українського
національного руху в Галичині в міжвоєнний період, можна ствердити, що
їм була притаманна виразна перевага взаєморозуміння та співпраці над
суперечностями та протистоянням. В основному це зумовлювалось, окрім
названої вище традиційної та органічної присутності релігійної й
національної складових в ідентичності галицьких українців, також іншими
чинниками.
1. Дуже важливе значення мала певна спорідненість національної та
релігійно-конфесійної тотожностей галицьких українців. Як зауважує
канадський дослідник українського походження Іван-Павло Химка, відмінна
від сусідніх народів релігійно-конфесійна традиція галицьких українців –
уніатство, чи греко-католицизм, – суттєво вплинула на формування на
їхній етнічній основі в ХІХ ст. української національної спільноти та на
обмеження впливу на них польської та російської націотворчих ідей,
суттєвим складником яких були римо-католицизм та православ’я.
Греко-католицизм та українська національна ідея взаємно посилювали одне
одного у їх протистоянні з іншими відмінними національними та
конфесійними ідентичностями. Це зумовлювало стабільну близькість
інтересів Церкви і національного руху та спонукало їх до пошуку
взаєморозуміння навіть за умови значних суперечностей. Цей чинник
зберігав свою актуальність в 20-30 рр. в умовах протистояння галицьких
українців асиміляційним намаганням польського та радянського окупаційних
режимів, однаково чужонаціональних і чужоконфесійних. В цьому відношенні
тогочасні галицькі українці мали усі підстави трактувати ГКЦ як свою
національну Церкву, як конфесійний вияв своєї національної
самостійності.
2. Творення українського національного руху, а відтак української нації
у Галичині в ХІХ – перших десятиліттях ХХ ст. було великою мірою
заслугою діяльності представників Церкви (хоча серед греко-католицького
духовенства існували та мали значний вплив, особливо в другій третині
ХІХ ст., також прихильники альтернативних до української національних
ідей, зокрема, москвофіли). До 60 рр. ХІХ ст. представники духовенства
були безальтернативними провідниками українського національного руху в
Галичині, до 90 рр. ХІХ ст. – незамінними популяризаторами української
національної ідеї серед селянства.
Щойно наприкінці ХІХ ст. українська світська інтелігенція кількісно і
якісно стала спроможною великою мірою самостійно, без підтримки Церкви,
розвивати український національний рух на всіх рівнях суспільного життя
галицьких українців. В першій третині ХХ століття і 20-30 рр. зокрема,
внесок Церкви у розвиток національного життя галицьких українців у
ділянці культури, освіти не поступався іншим українським суспільним
організаціям.
ГКЦ підтримала національно-визвольну боротьбу українського народу. В
часі українсько-польської війни 1918-19 рр. греко-католицьке духовенство
благословило воїнів Української галицької армії на збройний захист своєї
Батьківщини.
Церква, в міру своєї активної участі в українському націотворчому
процесі, фактично сама була вкрай важливою складовою українського
національного руху.
3. Церква і національний рух в 20-30 рр. в основному були близькі до
взаємовизнання й узгодження ідеологічних засад одне одного.
Соціальна доктрина ГКЦ трактувала патріотизм і націоналізм (подібно як і
усі інші явища суспільно-політичного життя) як позитивні суспільні
чесноти, якщо вони засновувались або, принаймні, не суперечили
світоглядним та етичним засадам християнства.
З свого боку, більшість українських суспільно-політичних організацій,
окрім партій та організацій лівої соціалістичної течії, офіційно
визнавали авторитет християнської релігії і традиційних християнських
Церков у духовному житті українського народу. Зокрема, в програмі
Українського національно-демократичного об’єднання, найвпливовішої
легальної української партії у Галичині, в 1926 р. з цього приводу було
сказано: “Приймаючи засади християнської моралі в основу духовного
розвитку нації, партія обстоює науку і права Греко-Католицької Церкви в
Галичині і Православної Церкви на інших українських землях”.
4. Греко-католицький єпископат та представники поміркованого напряму в
українському національному русі мали близьке бачення тактики
суспільно-політичної діяльності галицьких українців в 20-30 рр. Зокрема,
вони спільно відстоювали необхідність легального, парламентського шляху
забезпечення українських національних інтересів у межах
соціально-політичної системи Польщі. Тогочасну суспільно-політичну
позицію більшості духовенства значною мірою відображає програма
Українського Католицького Союзу, укладена в 1930 р. митрополитом Андреєм
Шептицьким. В ній, зокрема, було сказано: “Стоячи на ґрунті легальності
супроти держави, якої ми горожани, будемо <..> законними засобами
здобувати для нашого народу щораз більшу освіту, культуру, добробут та
права”.
Варто зауважити, що така позиція духовенства відповідала його
зобов’язанням, визначеним конкордатом Польщі з Католицькою Церквою 1925
р., дотримуватися повної політичної лояльності по відношенні до держави.
Загалом в 20-30 рр. польська держава здійснювала потужний вплив на
тогочасні взаємини Греко-Католицької Церкви та українського
національного руху в Галичині. Ситуація, в якій ГКЦ у міжвоєнний період
мала визначати своє ставлення до національного руху, була вкрай
ускладнена. Церква, за влучним визначенням польського дослідника Анджея
Зємби, в цьому питанні опинилася між вимогами лоялізму до держави, які
накладав конкордат, та вимогами здійснення людських національних прав
своїх вірних, які були справедливими у світлі християнської етики та
соціальної доктрини Церкви. Також можна доповнити – Церква опинилась між
загрозою репресій з боку держави через політичну нелояльність та
загрозою втрати духовного авторитету серед своїх вірних через
національну відчуженість.
Відмінність позицій Церкви і українського національного руху або окремих
течій у їх межах з окремих питань були причиною суперечностей та
протистояння між ними. Зокрема, значними суперечностями в міжвоєнний
період і особливо в першій половині 30 рр. були позначені взаємини
Греко-Католицької Церкви і радикально-націоналістичної течії у
національному русі.
Головною причиною суперечностей між церквою і ОУН у міжвоєнний період,
на нашу думку, була розбіжність позицій обох сторін щодо застосування
збройної боротьби у формі терору проти польського окупаційного режиму.
Єпископат ГКЦ офіційно неодноразово засуджував протипольський збройний
терор ОУН як такий, що суперечить християнській етиці. Зокрема, в 1931
р. у спільному посланні греко-католицьких єпископів із приводу так
званої “пацифікації” було сказано: “…Уважаємо роботу підпалів за
морально злу, противну Божому законові, а через це й нашому народові…
Підпалячі й усякого рода замаховці, це люди, що не слухають голосу
Христової Церкви…”. В 1934 р. митрополит Андрей Шептицький у своїй
відозві з приводу вбивства бойовиком ОУН як національного зрадника
директора української гімназії Івана Бабія стверджував: “Злочин все є
злочином… Святій справі не можна служити закривавленими руками…”.
З іншого боку, митрополит прилюдно визнавав: “В практиці можна знайти в
кожній державі чимало законів, які не завсігди обов’язують католиків… Не
є виключені випадки, коли католики можуть тим законам і тим владам
противитися. <..> Всі закони, противні Божому і природному законові, всі
закони несправедливі і для громадянства чи народу шкідливі, не є в очах
католицької доктрини (науки) обов’язуючими законами…”. Можна припустити,
що в даному випадку митрополит міг мати на увазі заходи незбройного чи
ненасильницького опору, які мали місце в тогочасній політичній практиці
у світі (зокрема, із певним успіхом використовувались індійським
національно-визвольним рухом) та в самій Галичині (бойкот галицькими
українцями парламентських виборів у Польщі в 1922 р.). Однак таке
загальне твердження Шептицького в очах тогочасного українського
суспільства могло служити певним виправданням революційної боротьби ОУН.
Це, до речі, зауважив у приватному листі до митрополита єпископ Григорій
Хомишин. Зі свого боку, ОУН використовувала ці слова Шептицького для
обґрунтування своєї позиції.
В тогочасній соціальній доктрині Католицької Церкви проблема відношення
Церкви до застосування збройної боротьби з метою національного
визволення була з’ясована наступним чином. Католиків зобов’язувала
лояльність супроти державної влади. Однак, якщо суспільно-політичний лад
не відповідав засадам християнської моралі і загальним спільним
інтересам усіх громадян держави, то громадяни, у випадку відсутності
інших засобів, мали право шляхом збройного повстання виступити проти
державної влади з метою відновлення справедливості. В останньому
положенні збройна національно-визвольна боротьба, як вияв самооборони
громадян проти насильства держави, знаходила виправдання у світлі
християнської етики та соціальної доктрини Церкви.
Керуючись такими засадами, в часі першої світової війни Бельгійська
католицька Церква на чолі з кардиналом Мерсьє та Польська католицька
Церква на чолі з єпископом Бандурським благословили збройний
національно-визвольний рух. До речі, подібним чином в 1918-19 рр. ГКЦ на
чолі з митрополитом Шептицьким духовно благословила воїнів Української
галицької армії на збройний захист своєї батьківщини проти польської
агресії.
Однак в період утвердження панування польської держави в Галичині в
20-30 рр. єпископат ГКЦ офіційно засуджував спроби ОУН шляхом збройного
терору, організації революційного повстання здобути національне
визволення. Наведена вище відмінність позицій Церкви є відповідною
відмінності державно-політичних ситуацій, в яких ці позиції були
проголошені. Можна припустити, що тогочасна позиція Церкви щодо
застосування збройних засобів з метою національного визволення
зумовлювалась не лише релігійними а й політичними причинами.
Проте деяка частина греко-католицьких священників не поділяла такої
позиції єпископату і таємно співпрацювала з ОУН, підтримуючи її
діяльність. Зокрема, о. Ярослав Чемеринський був одним з її провідних
членів в середині 30 рр. [28: 273-74]
Діячі ОУН, які вважали збройну боротьбу єдиним справжнім шляхом до
національного визволення, гостро засуджували протиреволюційну,
протитерористичну позицію духовенства як шкідливу для українських
національних інтересів. Вони прилюдно трактували її як політично, а не
релігійно вмотивовану, та в своїй суті угодовську щодо Польської
держави.
В 1932 р. в пресовому органі ОУН “Український голос” з цього приводу
було сказано: “Ми за клич: Добро Церкви – добро Нації! – але рішучо
поборюємо і поборюватимемо всякі намагання втягнути Церкву до
реально-автономічної гри ріжних обмежених умово філістрів й духових
рабів…” ОУН вимагала від Церкви повної підтримки своєї революційної
позиції в національно-визвольній боротьбі: “В час, коли якраз добро
нації вимагає спрямування усіх творчих сил в напрямі боротьби за
підстави і ціли їх творчого буття єдиноправильним і єдиноможливим
шляхом, вказуваним українськими націоналістами, то Церква, під загрозою
звернення народних мас проти неї, не сміє ступати на шлях дефетизму і
повної капітуляції, шумно названих “реальною політикою”… Церква повинна
стати защитницею і пропагаторкою визвольницької ідеї з-під крівавого
большевицького чи іншого супостата, активним співтворцем у
національно-державному будівництві”.
Суперечності між ГКЦ і ОУН в міжвоєнний період щодо виправданості
застосування збройної терористичної боротьби як засобу національного
визволення мали всі ознаки не так політичного, як ідеологічного
протистояння. Кожна із сторін протистояння, а перш за все Церква,
намагалась обґрунтувати свою політичну позицію авторитетними
світоглядними і етичними засадами християнської релігії.
На існуванні суттєвих світоглядних і етичних розбіжностей між
Греко-Католицькою Церквою і радикально-націоналістичною течією та,
ширше, між християнством і радикальним націоналізмом в міжвоєнний період
особливо наголошували представники Церкви, тоді як радикальні
націоналісти переважно заперечували їх.
Вище греко-католицьке духовенство вбачало в терористичній збройній
боротьбі ОУН порушення етичних засад християнської релігії, втілення
принципу “мета виправдовує засоби”, “пересадний” і “шкідливий”
патріотизм. Щодо цього митрополит Шептицький зазначав: “Божий закон не
був би Божим, якщо який-небудь політичний огляд міг би спинювати його
силу… Наука, що від усіх обов’язків увільнює і всі злочини позволяє на
службі Батьківщині, – це наука тим страшніша і тим небезпечніша, чим
більше може видаватися гарною і благородною. Така наука в наших часах
баламутить і зводить на бездоріжжя нашу молодь”.
З свого боку, діячі ОУН однозначно відкидали такі звинувачення Церкви як
неправдиві та політично умотивовані: “Католицька наука розгрішає
національний і соціальний спротив. І тому говорити, що нібито засади
українського націоналізму незгідні з католицькою релігією, можуть лише
іґноранти і невдачники, що <..> надуживають плащика католицизму для
прикриття наготи своєї вбогої душі філістра, бажання вигоди
(опортунізм), наживи…”. Протилежно, оунівці проголошували збройну
боротьбу вірним способом виконання особою свого християнського обов’язку
перед Батьківщиною. В 1932 році в підпільному “Бюлетені Крайової
екзекутиви ОУН” щодо цього зазначалося: “Одиниці, гинучи і т.п. за
спільноту, сповняють своє завдання тут, ради осягнення ідеалу там… «А
гинуть люди?», «Вбивства?!» Це не важно! Це тільки форми боротьби!.. «Не
мир, а меч приніс я вам» – сказав Христос і тими словами перевищив усе й
перекреслив усе: спокій, вічний мир і тим подібні нісенітниці”.
Предметом гострої критики Церкви стала не тільки політична практика,
збройна терористична діяльність ОУН, але також її ідеологічна програма,
теоретичні засади радикального націоналізму. Духовенство перш за все
вбачало і засуджувало в них тенденцію до абсолютизації вартості нації,
ставлення нації та її інтересів найвищим критерієм моралі та світогляду.
В цьому вони вбачали підваження і заперечення безумовного авторитету
світоглядних та етичних засад християнської релігії, які мають
безроздільно панувати в усіх сферах життя особи і суспільства. Єпископ
Григорій Хомишин з цього приводу зазначав: “Правдивій <..> любві свого
народу різко противиться націоналізм, видумка послідніх часів, що
ставить нарід як найвисшого суверена, детронізує абсолютний авторитет
Бога, нехтує незломні засади об’явленої надприродної віри, <..>
впроваджує горячку шовінізму… Сей звихнений, шкідливий і затроєний
націоналізм став у нас новою релігією, подібно як у большевиків
матеріалізм. “Україна понад все” – се догма нашого націоналізму. Справи
віри, Церкви і релігії не мають взагалі значіння, або зійшли на другий
плян, з ласки ще толеровані по традиції або звичаю…”
Ідеологія націоналізму, покладена в основу політичної програми
Організації українських націоналістів, справді була близькою до
абсолютизації нації як найвищої суспільної і загалом людської вартості
та її інтересів, відтак мала тенденцію до релятивізації усіх інших
позанаціональних вартостей: особистих, групових, чужонаціональних
інтересів та понаднаціональних універсальних засад. ОУН відстоювала
необхідність застосування будь-яких ефективних засобів для здобуття
національної державності. В програмних постановах Першого Великого Збору
ОУН з 1929 р. зокрема проголошувалось: “Українська Нація є вихідне
заложення кожної чинності та метове назначення кожного прямування
українського націоналізму… Нація є найвищий тип людської спільноти… На
шляху власного самоздійснення в формі найбільшої інтенсивності
історичного значення нація чисельно збільшує запас своїх біофізичних сил
на поширеній рівночасно територіальній базі…”
Радикальні націоналісти виразно не протиставлялися християнській релігії
та Церквам та однозначно заперечували подібні звинувачування
представників ГКЦ та католицького суспільного руху.
Програма ОУН в релігійному питанні декларувала свободу релігійної
совісті, хоч і виступала за утворення самостійної української
національної Церкви та обмеження свободи освітньої діяльності конфесій,
що проявляють денаціоналізуючі впливи [31: 14-15]. При характеристиці
ставлення ОУН до християнської релігії та українських традиційних Церков
важливо враховувати вже згаданий вище факт, що багато провідних членів
організації були синами греко-католицьких священників і тому Церква мала
суттєвий вплив на формування їхнього світогляду.
Очевидно, саме на противагу радикальному націоналізму як ідеології та
суспільно-політичному рухові частина греко-католицького духовенства і
католицького суспільного руху під покровительством митрополита Андрея
Шептицького розвинули та популяризували в міжвоєнний період ідеологічну
концепцію “християнського націоналізму” чи “християнського патріотизму”.
В 30 рр. “християнський націоналізм”, за активної підтримки духовенства,
поступово розвивався в напрямку перетворення з ідеологічної концепції з
незначною кількістю прихильників, переважно інтелектуалів, у ширшу
ідеологічну та організаційну течію в межах католицького суспільного руху
в Галичині в цілому. В 1933 р. “християнсько-націоналістичний світогляд”
був проголошений офіційною ідеологічною платформою “Католицької Акції
Української Молоді” (далі – КАУМ) (з 1937 р. – КАУМ “Орли”),
найпотужнішої молодіжної організації католицької течії в Галичині.
Ідеологічна концепція “християнського націоналізму” проголошувала
християнську релігію, християнський світогляд та етику найвищим добром
нації, єдиною основою для її державного відродження і розвитку, а націю
– найвищою із земних вартостей. Ідеологи “християнського націоналізму”,
спираючись на думки християнських теологів, св. Августина та св. Томи
Аквінського засновували націоналізм на християнській заповіді любові
ближнього, з якої походить обов’язок поліпшити долю найближчих ближніх,
себто членів того самого народу, мешканців тієї самої землі, боронити їх
від небезпек навіть своїм життям, радісно вмирати “за друзі своя”.
В організаційному бюлетені КАУМ було дано таке пояснення
“християнсько-націоналістичного світогляду”: “Сполука цих двох елементів
уявляє собою величню синтезу любови Бога й України та підпорядкування
всього іншого цим двом вартостям. Очевидно правильний ієрархічний
порядок вартостей є з’ясований християнською етикою… Серед усіх дочасних
природних вартостей нація займає перше місце, а її інтерес є важніший
від інших… Християнсько-націоналістичний світогляд <..> заступає
органічну будову людської суспільности та ясно означує соціологічний
порядок: одиниця, родина, нація, людство…”.
Суперечності позицій Греко-Католицької Церкви і ОУН в першій половині 30
рр. спричинили досить гостре протистояння між ними в боротьбі за вплив
на суспільство, і особливо на молодь, яке вийшло за межі полеміки в
періодиці.
Зокрема, розвиток “християнського націоналізму” в 30 рр. великою мірою
був реакцією Греко-Католицької Церкви на ріст впливу
радикально-націоналістичного руху серед галицьких українців. Це можна
оцінювати не тільки як прояв намагання духовенства протиставитися
поширенню впливу ОУН, а й як крок ГКЦ назустріч українському
націоналізму в цілому, як прояв визнання нею головних засад
націоналістичної ідеології та їх засадничої узгоджуваності із засадами
християнської релігії. Важливо зазначити, що ідеологи “християнського
націоналізму”, подібно як значна частина греко-католицького духовенства
в 30 рр., виразно відстоювали християнське право народу на збройний
захист своїх національних інтересів: “Християнська етика дозволяє
справедливу війну. Подібно як в обороні особистої власности і чести
можна уживати засобів фізичної сили, так само в обороні нації і в
обороні Божої справи”. Цим теоретичним визнанням вони сприяли усуненню
чи не головної причини конфлікту між Церквою і ОУН – суперечності щодо
правомірності і моральності застосування збройного терору як засобу
національного визволення.
З іншого боку, є підстави стверджувати, що впродовж 30 рр. радикальні
націоналісти, можливо також під впливом греко-католицької критики,
поступово еволюціонували в бік більшої ідеологічної відповідності
засадам християнської релігії. Важливим чинником в цьому було
усвідомлення ними великої ваги традиційних християнських Церков в
суспільному житті українців, а відтак – в процесі національного
визволення. Зокрема, Дмитро Донцов наприкінці 30 рр. розвинув нову
ідеологічну концепцію націоналізму – “національного традиціоналізму”. В
ній традиційна християнська релігія та Церква займають місце головних
духовних джерел національного руху та життя українського народу. У
основу оновленої ідеології націоналізму Донцова були покладені
світоглядні та етичні засади християнської Церкви княжих і козацьких
часів, коли Церква і народи не тільки словом, а й мечем відстоювали Божу
і свою національну правду.
Виявом прагнення ОУН до ідеологічного узгодження з християнською
традицією і ГКЦ, можна припускати, було суттєве оновлення змісту “10
заповідей українського націоналіста”, офіційного світоглядного і
етичного кодексу члена ОУН, яке відбулося за різними свідченнями в
другій половині 30 рр. на початку 40 рр. Зокрема, в “Сьомій заповіді” –
“Не завагаєшся поповнити найбільшого злочину, якщо цього вимагає добро
справи” слова “найбільший злочин” були замінені словами
“найнебезпечніший чин”.
Значущим для оцінки атмосфери взаємин ГКЦ та ОУН в другій половині 30
рр. видається той факт, що полковник Андрій Мельник, який очолив ОУН в
1939 р., попередньо кілька років був провідником організації КАУМ
“Орли”, яка вела свою діяльність під загальним керівництвом митрополита
Шептицького на засадах “християнського націоналізму”.
Напруження у взаєминах Греко-Католицької Церкви і українського
національного руху в 20-30 рр. були виявом складного процесу
співвідношення та взаємоузгодження позицій обох сторін, їх ідеологічних
засад, цілей, інтересів та їх місця в тогочасному суспільно-політичному
житті галицьких українців. Характерно, що унаочнюють труднощі цього
процесу непрості взаємини між полярними та радикальними течіями і
групами, що існували в досліджуваний період в межах кожної із сторін: і
Церкви, і національного руху. Важливо зазначити, що український досвід в
цьому питанні не є унікальним. В історії більшості європейських народів
впродовж ХІХ-ХХ ст. були моменти, позначені ростом суперечностей і
протистоянням між Католицькою Церквою і націоналістичними рухами. В
20-30 рр., зокрема, в дусі гострого протистояння розвивались відносини
між Католицькою Церквою і фашизмом в Італії, та Католицькою Церквою і
націонал-соціалізмом в Німеччині. Ці конфлікти, до речі, мали певний
відгомін в Галичині і частково могли впливати на тогочасний розвиток
взаємин ГКЦ і ОУН.
Джерела та література
1. Бондаренко К. Фашизм в Україні. До історії проблеми // Українські
варіанти. – 1997. – Ч. 2. – С. 74-83.
2. Голубенко І. Греко-католицька церква і національно-визвольний рух в
західно-українських землях (30-40 рр. ХХ ст.) // Церква і соціальні
проблеми. – Львів. – 1993. – С. 288-98.
3. Ідеологічні напрямні Католицької акції української молоді // Готовсь.
– 1935. – Ч. 8.
4. Степанюк Г. Участь греко-католицьких священників у військових
підрозділах УГА // Історія релігій в Україні. – Львів: Логос, 1998. – С.
249-51.
Сухий М. Рецензія на Дмитра Штикала “Над світом сяє хрест меча”. /
Бібліографія // Вістник. – 1937. – Ч. 1. – С. 76-77.
5. Химка І.-П. Греко-Католицька Церква і українське національне
відродження у Галичині 1772-1918 // Ковчег. – Львів, 1993. – С. 73-108.
PAGE
PAGE 17
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
