НАУКОВИЙ РЕФЕРАТ
на тему:
Андрій Шептицький – церковний, культурно-освітній діяч. Його боротьба за
церковну єдність
Андрей Шептицький – одна з найсвітліших постатей нашої історії, ім’я
якого ввійде в число святих отців–ісповідників Української Католицької
Церкви.
Митрополит Андрей походив із старовинного боярського роду Шептицьких,
який дав для нашої Церкви кількох ігуменів і єпископів, двох
митрополитів: Аталазія і Лева. Митрополит Андрей виступив у нашій
Церкві, як гідний спадкоємець і продовжував справи Потія-Руського і їх
сподвижників, борців за національну Українську Католицьку Церкву, за
Український Патріархат. Усе своє життя і весь свій геній митрополит
присвятив змаганню за Українську Церкву – духовну твердиню української
нації, якої не змогли б знищити всі сили і пекла.
Другою справою, якій цей геній нашої історії присвятив своє життя, було
відновлення української Київської митрополії в межах її існування за
часів київської княжої доби і проголошення Українського Патріархату. На
жаль, несприятливі політичні події в Європі перешкодили здійсненню його
великого діла.
Перед приходом на митрополичий престол Андрей Шептицький був один рік
Станіславським єпископом. Тоді він ще не зорієнтувався в громадському
житті і співпрацював з москвофілами, які становили більшість серед
духовенства Станіславської єпархії. Тому прихід Шептицького, як
митрополита до Львова вороже зустріли українські політичні діячі і
національна преса. Але митрополит Андрей скоро встановив тісні зв’язки з
товариством „Просвіта”, Науковим товариством ім. Шевченка й іншими
культурно-освітніми, економічними і політичними осередками українського
національного життя в Галичині, чим здобув собі велику пошану і
прихильність недавніх противників. Дбаючи про економічний розвиток
Галичини, митрополит брав діяльну участь у заснуванні „Земельного банку
гіпотечного”, сприяв парцеляції великих земельних володінь серед селян і
пілкувався про розвиток сільськогосподарської науки. Для
сільськогосподарської школи іфн подарував товариству „Просвіта” великі
господарські садиби в Коршові і Миловарню, а у Львові заснував Народну
Лічницю.
Проте понад усе митрополит Андрей цікавився культурним розвитком
українського народу, жертвуючи на виховання молоді величезні суми,
завдяки чому у Львові діяли зразкові „Бурса Товариства педагогічного” і
жіноча гімназія; за кордоном на його кошти навчалися молоді богослови і
художники. Вершиною культурно-освітньої діяльності митрополита було
заснування та матеріальне забезпечення „Національного музею” у Львові.
Завдяки заходам митрополита Андрея 1906 року у Уневі засновано монастир
Студитів, який нав’язав свою працю до староукраїнського чернечого життя
Печерської Лаври. Ігуменом монастиря у 1913 році став брат митрополита
о. Клементій Шептицький. Шептицький застував у Львові східну галузь
отців Редемптористів – чину Найсвятішого Ізбавителя. Постали також нові
жіночі загромадження: сестер Студиток, св. Йосафата, Пр. Родини,
Мироносиць і східна галузь св. Вікентія і Павла.
Перед першою світовою митрополит здійснив таємну подорож до Російської
імперії, де нав’язав контакти з осередками українців – католиків у
Києві, Одесі, Вінниці та інших містах України. Він також очолив велике
українське паломництво до Святої Землі. Під час подорожі до Риму
Шептицький одержав від папи Х документ на право організації Російської
Католицької Церкви східного обряду.
Завдяки підтримці і жертвенності митрополита Андрея українське
українське духовне життя в Галичині перед першою світовою війною
бурхливо розвивалось. Край покрився мережею читалень „Просвіта”, шкіл і
гімназій „Рідна Школа”, гуртками спортивних товариств „Сокіл” і „Січ”,
члени яких з вибухом світової війни виставили легіон добровольців –
січових стрільців, які вписали славну сторінку в історію України під час
визвольних змагань 1918 – 1920 років.
Розвивалось також українське сільське господарство, де виникли
товариства „Сільський господар”, „Маслосоюз”, а також фінансові
товариства і банки, як „Дністер” та ін. У селах і містах
організовувалась кооперативна торгівля, яка успішно конкурувала з
чужинською і випихала жидівських лихварів із сіл. Виходило багато
книжок, газет і журналів.
Коли російські війська у вересні 1914 року зайняли Львів, митрополит
Андрей не емігрував, як інші діячі, а залишився зі своєю паствою.
Царські сатрапи задумали знищити Українську Церкву в Галичині. За
особливим таємним розпорядженням Миколи ІІ митрополит Андрей був
заарештований одразу ж у вересні 1914 року і вивезений до Курська, де
ув’язнено в монастирі, а потім перевезено до Суздаля. Там владика пробув
до 1917 року у тяжких умовах (йому заборонили навіть відвідувати
монастирську церкву). Місце перебування митрополита тримали у великій
таємниці від світової громадськості і, за деякими відомостями, готували
його вбивство.
Лютнева революція 1917 року в Росії принесла волю нашому митрополитові.
Він їде в Петроград і там висвячує 6 священників Російської Католицької
Церкви. З Петрограда переїздить в Україну. Тут відвідує кілька
українських католицьких парохій, які виникли в Києві, Катеринославі,
Одесі, Вінниці, Кам’янці – Подільському та інших містах. У Києві
митрополит Андрей як гість був на засіданні Центральної Ради. У той час
ще тривала російсько-автстрійська війна, переїхати до Галичини через
фронт було неможливо. Тому митрополит виїхав до Стокгольма і лише 10
вересня 1917 року прибув до Львові, де його урочисто зустріла
громадськість Галичини.
Під час окупації російський уряд намагався ліквідувати Українську
Католицьку Церкву в Західній Україні і завести російське цареславіє.
Проте, хоч царат і кинув на русифікацію великі засоби, з українського
католицького духовенства ніхто не поспішав переходити до „святєйшего
синода”. Навіть галицькі москвофіли ставилися до такої позиції дуже
обережно. Усього кільканадцять москвофілів погодилися на апозтазію.
Українська Католицька Церква вже стала для народу рідною духовною
твердинею, і колонізатори поламали на ній свої зуби.
У митрополії Кир Андрей застав велику руїну із запалом узявся до
відбудови. Коли після розвалу Австро-Угорської імперії 1 листопада 1918
року у Львові було проголошено ЗУНР, митрополит Андрей видав пасторський
лист, у якому закликав народ жертвувати всім, навіть життям, для захисту
і будівництва рідної Держави. На жаль, послання митрополита Андрея до
народу, яке могло мати вирішальний вплив на визвольні змагання, уряд
ЗУЕНР не розіслав по всіх пародіях.
Після захопленні поляками Східної Галичини митрополит Андрей виїхав за
кордон, де ставив перед урядами Антанти питання про визнання
незалежності української Галичини.
Однак при підтримці Франції поляки домоглися визнання Польської держави
на українських землях за умови надання автономії українцям. Хоч
митрополит знав, що в історії ще не було випадку, коли поляки
дотрималися б умов, проте повернув з певними перешкодами до Львова і
продовжував свою працю над відродженням релігійного і громадського
життя. Він бере активну участь у розбудові релігійних і
культурно-громадських інституцій. 1928 року митрополит заснував у Львові
Богославську Академію – першу і єдину вищу богусловську школу, яка
повинна була продовжувати працю Києво-Могилянської Академії. Через
кілька років Богославська Академія стала поважним осередком не лише
богословських наук, але й науково-дослідницьким центром вивчення історії
і літератури.
Після польсько-радянського договору 1920 року до Польщі відійшла також
Західна Волинь, де українське населення горнулося до нашої Церкви. Кир
Андрей призначив для них апостольського візитатора: спочатку єпископа
Бояна, а у 1926 році єпископа Чернецького, але польський уряд не
дозволив їм працювати на Волині. Поляки проводили колонізаторську
політику щодо українців і хотіли і хотіли запровадити на Волині „нови
обжондик” (новий обряд) – якусь суміш українського і польського обрядів,
а зазнавши поразки конфіскували церковні землі й руйнували церкви.
Митрополит Андрей рішуче засудив таке варварство і вандалізм, поставив
це питання на Римі, а коли не допомогло, звернувся до Лігу націй. Поляки
дуже обурилися, але руйнацію церков припинили (знищивши близько 200
церков). Так само гостро протестував митрополит і українці Галичини
проти наміру більшовиків знищити у Києві Десятинну церкву. Коли 1933
року прийшла звістка про страшний голод в Україні, на заклик митрополита
Андрея українці Галичини зібрали поважну допомогу для голодуючих, яку
однак комуністичний сталінський уряд не дозволив прийняти, брехливо
заявивши, „що голоду в Україні нема”.
Самовіддана діяльність митрополита Андрея, спрямована на український
духовний і матеріальний розвиток, попри перешкоди польської влади і
тяжку недугу продовжувалася до 1939 року. У цей час Українська
Католицька Церква в Галичині і на Закарпатті нараховувала 4,37 млн.
вірних, які проживали у п’яти діє цезіях і двох апостольських
адміністраторах, було 3040 парохій з 4440 церквами. Склад ієпархії:
митрополит, 10 єпископів, 2950 жонатих священників, 520 ієромонахів,
1090 манахинь. Крім Богославської Академії, існувало 5 духовних
семінарій з 540 семінаристами і 2 семінарійні школи. Виходили релігійні
журнали: 3 тижневики і 6 місячників.
У серпні 1939 року гітлерівська Німеччина і СРСР уклали таємний „Пакт
Молотова-Ріббентропа”, згідно з яким сталінська імперія мала зайняти
західну Україну і Прибалтику, німці – решту Європи. 1 вересня 1939 року
розпочалася німецько-польська війна, і через 18 днів Польща як держава
перестала існувати.
Українська Галицька митрополія була окупована Червоною Армією. Відразу
позакривали духовну академію, семінарію і всі релігійні школи,
припинилось видання всіх релігійних книжок і журналів. У школах було
заборонено викладання релігії, усі релігійні товариства припинили
існування. Ще наприкінці того ж року, і особливо в 1940 році,
розпочалися масові арешти інтелігенції, духовенства і вірних. До червня
1941 року з західної України було депортовано в Сибір і Казахстан
близько півтора мільйона населення, в тому числі багато духовенства,
сконфісковано церковні і монастирські грунти, наказано ліквідувати всі
монастирі. Проти цього запротестував митрополит Андрей, що було в час
кривавого терору і репресій нечуваною відвагою. У 1941 році посилилися
жахливі катування і розстріли десятків тисяч людей. Це страхіття
припинив напад гітлерівської Німеччини на СРСР. Відступ сталінських орд
супроводжувався дикими розправами над невинними жертвами, яких не
встигли депортувати.
Німецька окупація, яка змінила більшовицьку, також супроводжувалася
грабежем населення, репресіями, депортацією до Німеччини, проте церкву
толерували, щоб не викликати масового опору вірних.
Коли 30 червня 1941 року у Львові було проголошено Українську Державу,
митрополит Андрей видав пастирський лист, який було прочитано по всіх
церквах митрополії.
ДО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ!
З волі Всемогучого і Всемилостивого Бога в Тройці Єдиного зачалася нова
епоха в житті Державної Соборної Самостійности України.
Народні збори, що відбулися вчорашнього дня, ствердили і прголосили ту
історичну подію.
Повідомляючи Тебе, Український народе, про таке вислухання наших
благальних молитов, визнаю Тебе до вияву вдячності для Всевишнього,
вірності для Його Церкви і послухи для влади.
Воєнні часи вимагатимуть ще многих жертв, але діло, розпочате в ім’я
Боже і Божою благодаттю, буде доведене до успішного кінця.
Жертви, яких потреба конечна для осягнення нашої цілі, полягатимуть
передовсім на послушному підаванні справедливим наказам влади,
непротивним Божим законам.
Український нарід мусить у цій історичній хвилині показати, що має
досить почуття, авторитету і життєвої сили, щоб заслужити на таке
положення серед народів Європи, в якім міг би розвинути усі Богом дані
сили.
Карністю, солідарністю, совісним сповненням обов’язків докажіть, що ви
дозріли до державного життя.
Установленій владі віддаємо належний послух. Узнаємо Головою Державного
Правління України пана Ярослава Стецька.
Від Уряду, ним покликаного до життя, очікуємо мудрого, справедливого
проводу та заряджень, що узагальнили би потреби і добро всіх замешкаючих
наш край громадян без огляду на це, до якого віросповідання, народності
і суспільної верстви належать. Бог нехай благословить усі твої праці,
Український Народе, і нехай дасть усім іншим нашим провідникам Мудрість
з неба.
Дано у Львові при арх. храмі св. Юра,
І.VII.1941р.
+ Андрей, митрополит.
Після повалення української Державності і реставрації німецької окупації
митрополит Андрей часто звертався з посланням до вірних, підкреслюючи,
що глибока віра – єдине спасіння народу серед важких випробовувань.
Митрополит Андрей був єдиною людиною, яка гостро запротестувала проти
фізичного знищення євреїв. Сам особисто врятував життя кіль кастам
євреям, переховавши їх у себе, наказував священникам і вірним надавати
допомогу переслідуваним, хоча за це грозила смертна кара.
Митрополит дуже цікавився життям українського народу в Центральній і
Східній Україні. Він отримував листи від галичан, які там працювали,
зокрема цікавився навіть станом цвинтарів, підкреслюючи, що пошана до
могил предків є важливим фактором у підтриманні духовності і
національної свідомості. Коли 1943 року українські інтелігенти
(професори з Києва, Харкова, Дніпропетровська та інших міст), емігруючи
на захід, проїздили через Львів, незважаючи на те, що вони не були
католиками, вважали за честь одержати аудієнцію в митрополита. І всіх їх
дивував широкий горизонт зацікавлень митрополита не лише релігійними
питаннями, але й національними справами, включно з побутом.
Восени, 14 жовтня 1942 року почали формуватися перші військові загони
Української Повстанської Армії (УПА). Митрополит розпорядився послати до
них священиків-капеланів, які організували Богослужіння для повстанців,
уділяли їм Святі Тайни і виконували іншу духовну опуку.
З’ясувавши своє вселенське «вірую», яке водночас є апологією рішення
всієї Ієрархії Київської Митрополії кінця XVI ст., Митрополит приходить
до конкретних вимог і висновків, які повинні довершити ієрархи всіх
українських церков. Це насамперед упорядкування справ між
віроісповіданнями, які дані ієрархи репрезентують і за долю яких перед
Господом Богом відповідають. «Навіть абстрагуючись від історії… — пише
Митрополит у свому вже нам стільки разів наведеному посланні, – на
першому місці архиєреї мусіли б собі знайти спосіб з’єдинитися між
собою, щоб тим кроком покінчити з невиданим в Україні і між українцями
релігійним хаосом. Бо між цими архиєреями одні підпорядковані
Московському патріархові, інші зірвали з ним, але зриваючи з ним,
зірвали разом з тим із сущою в Православній Церкві засадою і правдою
віри про потребу єпископської хіротонії, інші належать до Польської
Автокефальної Церкви… або, зриваючи з нею, піддаються Московському
патріархові, застерігаючи собі автономію, інші, вкінці, є незалежні від
ніякої патріаршої влади, а приймають тільки ту, до якої зобов’язує
вселенська віра».
Митрополит змальовує тільки характер всіх християнських віроісповідань
цього часу, тобто в час другої світової війни, на підставі діючої в цих
Церквах влади судовластя чи юрисдикції, як прийнято говорити в
церковно-канонічному праві, чи на підставі молитовного єднання цих
Церков, як це звичайно говорять нез’єдинені православні. Митрополит не
називає жодного віроісповідання прийнятою цим віроісповіданням назвою,
бо сама назва дуже часто не віддає вірно змісту і може впроваджувати в
блуд. Натомість визначення юрисдикційної залежності і зв’язку точно
окреслює сам стан церковно-релігійного розбиття. Правда, за цей час в
Україні ситуація змінилася не на підставі рішення української Ієрархії,
яка на впорядкування цих справ не спромоглася, що більше, яка в
більшості закликові Митрополита Андрея не вважала доцільним
прислухатися, ситуація змінилася насильним втрученням знову чужого і
Україні ворожого політичного і церковного чинника — Москви. Та,
незалежно від накиненої чужої оозв’язки в Україні, існують християнські
віроісповщання серед українців, що пеоебувають в розсіянні. І знову ж з
болем треба констатувати факт, що й тут не поступило мінімальної зміни
на краще. При тому ми не думаємо про довершення цер^нош з’єдинення,
просто тому, що в нашому переконанні теперішня генерація українських
мирян і духовних не дозрша і не здюна до того, щоб довершити таке
історичне діло. У ЦІЙ генерації покутує в душах ще довгими віками
вщіплювана чужа отруйна духовність, і ця генерація ще не потрапила сеое
оішсти від психіки’раба вона знаходиться щойно на шляху шукання свого
пшметного «я». Та проте і наша генерація, хоч як вона слаба, могла о
спромогтися бодай на одне- на шукання можливостей замирення.
Дотеперішній досвід майже двох десятиліть і на цьому відтинку не
вщногував ще бодай надії на світанок…
Друга вимога до ієрархів Церков в Україні наступна: «Ієрархи на
українських землях поставлені сьогодні в те саме положення, в якому були
під кінець XVI ст. Коли хочуть розв’язати по Божому і для добра
українського народу проолеми, які їм накидає положення, повинні
положення нашої Церкви так мудро . оез упередження дослижувати. щоб
всесторонньо здати соо. справу з того, яЮ наслідки принесло нашій Церкв.
рішення ієрархів XVI ст.».
Отже якщо мова про кладення основ для релігійного миру, Митрополит не
ставить’якихось недосяжних вимог. Він просить тшьки про^застанову, про
призадуму над мислим . сучасним. Він просить зняти з своїх очей чужі
окуляри и пгануш на положення Церкви в Україні власними очима. Просить
за те, щоб досліджувати мудро . без упередження це положення Церкви в
минулому і сучасному щоб в той епосі провести в себе ревізію накинених
чужою історіографією поглядів . Дійти до власної об’єктивної оцінки.
Евентуальні гашення для творчої розв’язки складного питання мусять
проходити по лінії здійснення Божої вол. . слідом за тим служення добру
свого народу. І в цьому останньому ствердженні – здійснення Божої волі і
служення своиому народові висловлюється весь зміст програми замирення,
яку проголосив Митрополит Андрей.
Від програми замирення Митрополит переходить в своїх багатьох писаннях
до зарисовування бодай обріїв далекосяжного задуму церковного з’єдинення
на українських землях. В наступному будемо старатися виловити основні
елементи цього зарнсу щоб пізнати та поглибити думки Митрополита, а
водночас щоб ще раз поставити їх перед українським християнським
суспільством, для призадуми, а, може, й для творчого натхнення.
а) Злука з Заходом: «В Україні розумніші люди бачили тоді, так як і
сьогодні,
що будучність народу є в злуці з Заходом, бо тільки ця злука є в силі
відмежувати
достатньо народ від сусідів з півночі та північного заходу, бо Захід не
признає нас за своїх, як довго будемо у віроісповіданні зв’язані з
Азією. І не маємо іншого способу нав’язати зв’язки з західною культурою,
як тільки за поміччю якогось безпосереднього зв’язку, що перескочив би
найближчих сусідів з Заходу. А таким зв’язком може бути тільки
релігійний зв’язок».
Це перший елемент у великому задумі. Відірвати себе від московського
зажерливого колосу і, звільнившись вщ нього, зв’язати себе на
церковно-релігійному відтинку тривко з європейським Заходом.
Зв’язавшись, дати підстави для культурного пов’язання. Ідея Митрополита
тим важлива, що, реалізувавши її, український народ не тільки довершив
би виправлення історичного нещастя церковного роздору, але разом з тим
рятував би цілість — в культурно-духовому розумінні — європейського
континенту. Сьогодні ця цілість вже надшарпана і на ділі
східноєвропейський простір перестав бути в духовому розумінні Європою,
він став уже духовим причілком специфічного московського азійського духу
і культури. Разом з тим злука з християнським Заходом повернула б
українському християнству і Христовій Церкві в Україні її суверенне
самобутнє життя і можливість росту і повного розгорнення та вияву своїх
сил. З’єдинення рятувало б біологічно і духовно український народ перед
загибеллю.
б) Накреслений вже шлях: «Таке переконання — тобто йти за прикладом
української ієрархії XVI ст. — всіх українців вселенської віри, за
винятком хіба, може, людей малої або ніякої віри… Таке наше
переконання — не тому, що вважаємо, може, себе за найліпших; ми свідомі
своїх недостач, ми знаємо свої хиби і хочемо над ними працювати…
Простягаючи руку до примирення, запрошуючи наших братів до обговорення
релігійних справ, ми готові що поступок, до всіх можливих поступок, на
які совість нам дозволить…». Митрополит простягає руку до примирення й
запрошує до обговорення релігійних справ. З особливою повагою радить іти
шляхом вже накресленим світочами української ієрархії в минулому. Він
запрошує вступити не на якийсь невідомий шлях, але на шлях, на який вже
вступила українська Церква і який не довів повністю до мети не з вини
нашої Церкви, а з причини втручання чужих і ворожих Вселенській Церкві
сил. Читаючи ці слова Митрополита Андрея і приглядаючись до того
чудового образу, як він простягає свою руку до своїх братів, мимоволі
стає перед очима образ другого ієрарха цієї ж Вселенської Церкви,
Римського Папи Йоана ХХШ, який зараз же після вступлення на Римський
Престол, шістнадцять років після заклику Митрополита також простягнув
свою руку до всіх християн і запросив їх, щоб завитали до дому свого
Отця… Для людей глибокої віри, це не випадок, а виразне діяння Духа
Святого у Христовій Церкві. Для людини, яка глибоко переконана в
блаженстві і святості Слуги Божого Андрея, це ніщо інше, як вислухання
Всевишнім молитов Слуги Вогкого, це дальша живим людям вже невидна
таїнственна дія Слуги Божого для з’єдинення всього християнського
світу…
в) Чи справді труднощі догматичного характеру? — Митрополит не закриває
ні перед ким евентуальних труднощів, він наводить найважливіші і вказує
на їх безпідставність. «Авторитет Вселенського Архиєрея, головна наука,
яка відділяє нез’єдинених від Католицької Церкви, не може становити
труднощі для вірних, яю в Україні й Русі віками привикли підлягати
московським патріархам чи синодам поволі царів… Догма Непорочного
Зачаття так виразно записана в наших Богослужіннях, як не менше в
проповідях українських богословів, що, здається, немає християнина, який
не волів би вірити в Непорочне Зачаття Пречистої Діви Марії, ніж вірити
в те, що вона була зачата в первородному грісі». Митрополитові йдеться
тому не так про з’ясування даних правд з точки зору богослова, це робить
він на інших місцях і при інших нагодах. Він звертає увагу на
психологічну сторону самих евентуальних труднощів в реалізації задуму
злуки з Римським Престолом, вказуючи не безосновність такого мислення.
г) Злука з Вселенською Церквою — шлях до привернення Києву його давньої
позиції в сім’ї християнських народів: «На такому помиренні не ми —
тобто українці вселенської віри, — а вони самі більше скористають. А
передусім: скористає весь народ… При відновленні Київської Митрополії
та при майбутньому, дасть Бог, піднесенні Київського Престолу до
достоїнства патріархату ми ж будемо підпорядковані цьому патріархатові,
коли цей патріархат визнає владу Вселенського Архиєрея, а цим патріархом
буде хтось з їхніх єпископів, а не з наших. А здобудуть передусім те, що
принесуть українському народові ту єдність, якої йому тепер треба і без
якої легко буде його паразитам ще довго над ним панувати… В церковній
єдності будемо мати не тільки силу, але й приклад, як повинна виглядати
національна єдність. З будови одної, святої, вселенської,
апостольської Церкви будемо могти вчитися і досвідчити, яка повинна
бути суверенна провідна могутня єдність українського народу». В цих
словах Митрополита перед нами розкривається благословенна візія
майбутнього української Церкви, а на фоні цієї візії також радісний
образ відродження українського народу. Митрополит бажав би привернути —
не з якихсь особистих мотивів, які він виразно виключає, — древню велич
старому городові Києву, матері всіх руських городів. Цю можливість він
бачить у злуці з Вселенським Римським Престолом, а етапами до
привернення цієї величі мали б бути насамперед відновлення Київської
Митрополії у її давніх правах, як самостійної і тільки в питаннях
найвищого судовластя з Римським Престолом зв’язаної церковної одиниці.
Завершенням привернення належної позиції найстаршій столиці християнства
на Сході Європи мало б бути піднесення Київської Митрополії до
достоїнства патріархату. Іншими словами, Київський патріархат в злущ з
Вселенською Церквою, як підметний і творчий чинник церковно-релігійного
життя на європейському Сході, це та пророча візія Митрополита, візія,
можлива” до здійснення, а не тільки нездійснима мрія. А можливість
здійснення цієї візії лежить повністю в руках українських
віроісповідань. І ця кинена в майбутнє візія Митрополита зобов’язує і
зобов’язуватиме сучасні і прийдешні українські покоління. Бо тільки
зрозумінням свого післанництва на європейському Сході і в сім’ї всіх
християнських народів світу український народ може засвідчити свою
зрілість. На образі з’єдиненої української Церкви — і це друге
благословення церковного з’єдинення — український народ могтиме брати
приклад, вчитися й досвідчити, якою повинна бути його національна
єдність, або інакше — церковне з’єдинення створить основи для
переродження й відродження українського народу, щоб назавжди струснути з
себе всіх паразитів і позбутися чужої душевної отрути і стати будівничим
свого суверенного у всіх площинах нового життя.
г) Від порозуміння до з’єдинення: Митрополит кидає цю візію майбутнього
як закінчення довгого етапу, на початку якого повинно бути порозуміння,
в якому «…ми, греко-католики, не маємо ніякої волі старшувати і
накидатися нашим братам, але навпаки, ми готові навіть з власною втратою
їм підпорядкуватися так, що повна злука двох українських віроісповідань
виглядала б так, що радше треба б говорити про підпорядкування
греко-католиків під владу Київського патріарха. Очевидно, до такого
приєднання ми ставимо умову, щоб майбутній Київський патріарх прийняв
Вселенську віру, тобто православіє перших сімох Вселенських Соборів
доповнив рішеннями Вселенських Соборів від X ст. до найновіших
часів…».
Як бачимо, Митрополит в багатьох місцях своїх звернень, говорячи про
церковне з’єдинення, як завершення довгої і важкої праці, нерозривно з
церковним з’єдиненням в’яже справу створення Київського патріархату.
Треба припускати, що ця його концепція була до кінця продумана, треба
також думати, що в злущ з Вселенською Церквою Митрополит бачить єдину
можливість для її реалізації згідно з Божою волею і згідно з найкращим
своїм розумінням служення свому народові. Всяку найменшу тінь підозріння
в якомусь партикулярному інтересі Української Католицької Церкви
Митрополит відкидав і, знаючи психіку багатьох нез’єдинених, прямо йшов
шляхом відречення й самозаперечення. Ця безкорисність і покора в ім’я
тільки здійснення великого задуму з’єдинення в деяких висловах
Митрополита доводить людину до зворушення. Бо чи можна, наприклад, із
спокоєм і без душевного потрясіння читати наступні слова Митрополита:
«Ясна річ, що греко-католик не може стати Київським Митрополитом. А я не
маю ні бажання цього достоїнства, ні фізичної змоги бути в Києві.
Незабаром починаю 78 рік життя. Недугою хронічного запалення суглобів 12
років прикований до крісла, без змоги станути на ноги. Недуга позбавила
мене майже всієї влади в правій руці, а кілька разів на рік, і то за
кожним разом через кілька тижнів, я зовсім позбавлений влади і в лівій
руці. Київський митрополит мусить бути вибраний із православних або
автокефальних архиєреїв чи священиків. Коли б він був з’єдинений з
Вселенською Церквою, всі ми, греко-католики, підлягали б йому, і я
перший радо піддався б його верховній владі…».
Наводимо ці слова Митрополита як взірець його духової постави,
справжньої постави правдивого християнського ієрарха. Митрополит
говорить про себе спокійно, він не нарікає, він змушений змалювати стан
свого здоров’я, бо дехто з людей, в яких ще душа була надихана чужою
духовністю, поширював безпідставні підозріння супроти Митрополита.
Митрополит не бажає викликати співчуття, він радше применшує дійсний
стан свого фізичного і душевного терпіння. Слухаючи ці слова, треба б
сказати, що хіба юридива або невилічимою злобою затруєна людина могла б
не відчути повної щирості й правдивості цих слів. Та, незалежно від цих
думок про дальше майбутнє, Митрополит стверджує, що в теперішній хвилині
доводиться говорити про порозуміння, а не про остаточне з’єдинення, бо
«…повна злука греко-католицького і українських православних
віроісповідань — це справа хіба дальшої майбутності… говорю передусім
про порозуміння, яке не було б злукою в єдину Церкву, а таку злуку
вважаю можливою тільки колись після довгих обосторонніх зусиль до
єдності…» Ще виразніше підкреслює Митрополит цю свою думку, коли пише:
«Я пропонував порозуміння, свідомий того, що цілковита єдність, тобто
утворення одного віроісповідання з кількох, могла б бути досягнена лише
після довгого ряду дрібних порозумінь. Я хотів, аби приналежні до різних
віроісповідань старалися до себе взаємно наблизитися, зберігаючи,
очевидно, свою окремішність».
Митрополит знав дуже добре всі труднощі, тому він був далекий від
мрійництва відносно можливостей скорого церковного з’єдинення. Йому
йшлося про ставлення перших кроків на далекому шляху, кроків, які мали
довести до пізнання, до взаємного зближення, до замирення, на яких щойно
можна було б колись у майбутньому зреалізувати великий задум з’єдинення.
Таке виразне підкреслення було конечним ще й тим, що заклики Митрополита
Андрея до замирення на церковному відтинку багато нез’єдинених
православних, в тому числі . ієрархи та- віруючі інтелігенти, зрозуміли
як заклик приступити до Берестейської Унії. Митрополит спростовує це
перше дивне непорозуміння, викликане його закликами до порозуміння: «Моє
запрошення зрозуміли всі тільки як поклик до цілковитої злуки
православних з нами, греко-католиками, і то тільки як прийняття всіма
православними нашої Унії з Апостольським Престолом. А можна було
подумати і про злуку православних віросповідань з греко-католицьким, при
якому поставало б нове віроісповідання із злучених обох, яке не було б
ні давнім православієм, ні давньою греко-католицькою Церквою. Про різні
можливості ніхто не подумав. Моє запрошення взято згрубіло просто як
заклик до Унії…».
Ці слова дуже вагомі своїм змістом. Очевидно, Митрополит був незвичайно
ніжний у своїх висловах, він вистерігався від того, щоб запідозрювати
його хоч би в будь-якій тіні легковаження чи бажання комусь зробити
докір, не говорячи вже : про сприйняття ким-небудь його слів як зневаги;
він же в іншому місці пише про це: «…Знаючи одначе те, з яким
розположенням, зближеним майже до і упередження, читають православні те,
про що їх віросповідання пишуть «Уніати», торжественно заявляю, що я не
маю і ніколи не мав наміру принизити ніякого українського
віроісповідання або кого-небудь зразити або й образити. Одиноким моїм
наміром було – і є… зробити все, що можливе, аби спричинитися бодай в
деяких справах до порозуміння між різними українськими
віроісповіданнями…» І не має сумніву, що Митрополит вільний від
підозрінь в таких намірах. Та в цих словах є багато гіркої правди, яку в
ім’я добра майбутньої Христової Церкви в Україні, а також в бажанні
служити своєму народові, треба в покорі прийняти. Це правда про те, шо
українська провідна верства не хоче чи не бажає навіть замислитися,
хвилинку подумати над самою проблемою. Неспроможність на; власну думку,
імпотенція творчого мислення — це страшна недуга народу, в даному
випадку не йдеться про народні маси, в даному випадку йдеться про тих,
що претендують на керівництво народними масами. Якщо б ця верства народу
була спроможна та хотіла застановлятися і самостійно думати, вона мусіла
б побачити жахливий стан, спричинений церковним роз’єднанням, вона б
мусіла бодай бажати поправи цього стану, вона, мусіла б шукати способів,
які вели б до оздоровлення. Недаром Митрополит старається збудити цю
думку з оспалосп, коли вказує на те, що вже сама проблема порозуміння
сугеруе різні можливості: порозуміння між самими нез’єдиненими
православними, порозуміння між православними і греко-католиками без
наміру зливатися в одне віроісповідання, порозуміння між православними і
греко-католиками, з залишенням дотеперішніх організаційних форм нашого
церковного життя, тобто традиційного Православія і традиційної Унії.
Створення нових основ для Христової Церкви в Україні, яка не була б ні
традиційним православієм, ні так оспорюваною традиційною Унією… Яке
багатство можливостей для застанови, для зустрічей і для
міжвіроісповідного діялогу, якщо б справді існувала творча думка і щира
воля…
І саме при цій думці Митрополита про створення нового віроісповідання
зауважуємо в Митрополита ще цікаву рису його мислення: Митрополит не був
умом, який тримався сліпо традиційних форм, його ум був творчий і
приступний для нових ідей і нового задуму. Не були для нього суттєві
форми, але зміст, який у тих формах криється, бо зміст оживлює.
Митрополит бачив, як в історії постали різні спроби з’єдинення та
поставали різні т. зв. історичні унії. З них проіснували одні коротше,
другі довше, одні себе виправдали, другі з тих чи тих причин перейшли в
історію. Живою залишилася тільки єдино сама ідея християнського
з’єдинеиня і досконалої єдності Христової Церкви. Митрополитові залежало
на здійсненні саме цієї великої ідеї, без уваги на те, в яких
зовнішньо-організаційних формах вона буде довершена Якщо після двох
десятиліть прислуховуватися до цієї думки Митрополита та сконфронтувати
її з витвореним теперішнім станом церковно-релігійного життя в Україні і
на цілому європейському Сході, то мимоволі приходить гадка, чи Боже
Провидіння не провадить справи Христової Церкви так, щоб насправді після
страшного лихоліття створити фунт під народження отого, Митрополитом
врахованого як можливого, нового. Того нового, яким буде Христова Церква
на європейському просторі, в якій буде здійснена єдність християн цього
простору у вселенськості і святості, яка буде вільна від трагічних
сплетень добра і зла в традиційних формах існування християнства в
Україні — Православія і Унії, бо форми існування — це епізоди, єдність
Христової Церкви — це щось непорушне з печаттю вічності на собі.
Сьогодні можна цю, ще ближче Митрополитом не накреслену, ідею створення
нових основ під тривку єдність Христової Церкви розглядати в аспекті
недалекого Вселенського Собору. Бо й на цьому Соборі ідея Митрополита
Андрея може творчо запліднювати думки Соборних Отців у напрямі
збереження істотного в Церкві — її єдності і скарбу Христового
Об’єднання, а рівночасно в напрямі далекойдучої перевірки всього того,
що витворилося впродовж віків і що є продуктом даних епох в способі
мислення, в прийнятих зовнішніх формах богопочитання, в питаннях
церковно-адміністраційних, в питаннях мовних і обрядових і т. д. Можна б
і тут згадати слова Митрополита, що коли до питання з’єдинення підійти з
відкритим розумом і щирим бажанням, тоді розкриється «широке поле» для
міжвіроісповідної зустрічі, і міжвіроісповідної розмови у справжній
братній християнській любові.
д) З’єдинення — це не відречення віри: знаємо з досвіду, як психологічно
складним є питання переходу з одного віроісповідання на друге. Цю
психологічну трудність російські богослови старалися ще більше
поглибити, щоб просто не допустити в нез’єдинених православних навіть
думки про можливість з’єдинення християн у Вселенській Церкві. Виключити
працю людського ума й спаралізувати людську думку в шуканні правди — це
були найкращі методи ставити перешкоди не то для з’єдинення, але навіть
для віроісповідного порозуміння. З тих міркувань створення
психологічного бар’єра народилося московське православне окреслення
«віровідступництво». На це дивовижне окреслення Митрополит звертає
увагу, як це ми вже вище мали нагоду над цим зупинятися. І Митрополит з
усією рішучістю протиставиться такому розумінню з’єдинення, називаючи
його неправдивим та таким, що ширить непорозуміння та впроваджує в блуд.
Він також найвиразніше стверджує: «Нез’єдинені, що приймають вселенську
віру, не відрікаються православної віри, але доповнюють її наукою
Вселенської Церкви…» А на адресу тих, в мізках яких зродилося
окреслення «віровідступництва» Митрополит пише з такою ж ясністю:
«…росіянин, стаючи католиком, не перестає належати до Церкви, яка,
будучи живим членом Вселенської Церкви, не є менше національною, як
зрештою такими можуть бути всі частини Вселенської Церкви, і не тільки
можуть, але справді такими національними Церквами є, тобто до Церкви,
яка зберегла в собі весь східній характер, закони, звичаї й обряди
російської Церкви, та ієрархію, яку російська Церква бажала мати
впродовж віків. Отже з’єдинення церковне — це не «віровідступництво», а
віровдосконалення. Та в зв’язку з останнім текстом ми переходимо вже до
іншої проблеми, залюбки пропагованої російськими богословами і
російськими церковними націоналістами, які в Церкві хотіли б бачити
перш усього свою національну конституцію. З огляду на те, що цей, в
Московщині народжений, погляд на Церкву дивним рикошетом прогресів також
в Україні, ми над ним зупиняємось.
є) Вселенськість і національність Церкви: в цьому питанні треба почати
від дуже засадничої справи — від розуміння, чим є релігія взагалі. Немає
сумніву, що віруюча людина, а слідом за тим також однорідна національна
спільнота по-своєму сприймає правди віри и саме цим своєрідним
сприйняттям надає у виявах свого богопочитання, в літургічних мотивах, у
формах побожності певний індивідуальний чи збірно-національний кольорит.
Такого явища Митрополит не заперечує, навпаки, він його приймає, а
навіть апробує — різне сприймання таким чином є виявом духовності, воно
не ділить, а радше доповнює зрозуміння Божого невичерпного
Об’явлення…». Щоб ще виразніше вияснити це питання, Митрополит
користується прикладом із мистецького світу; мовляв, наше питання про
християнство подібне до образу Тайна Вечеря Леонарда да Вінчі і безлічі
його дуже вірних копій «Всі наші поняття про християнство та про Божу
об’явлену нам є тільки копією Божого Первозору. В цих копіях може бути
стільки суб’єктивного елементу чи так багато різних понять про
об’єктивну віру, що люди можуть між собою різнитися… Але, може,
найважливіша річ, без якої не то порозуміння, але й взаємне зрозуміння
не є можливе, — це те, щоб однаково брати релігію за релігію, а не
вважати її політичним орудником до досягнення іншої мети. Такк беруть
релігію всі ті, що вважають байдужою річчю, до якої релігії належать і
готові кожної хвилини для якихсь людських оглядів міняти релігію. Хто
так бере релігію, той нічого з неї не розуміє і є повним анальфабетом в
знанні християнства. Той судить про християнство так, як про
літературний твір судила б людина, що твердила б, що цей самий твір
більше їй подобається в іншій обкладинці. Це основне ствердження
Митрополита стосовно питання національного чи будь-якого іншого земного
елементу в Христовій Церкві. Цей колорит є чимсь природним, він є
обкладинко, в якій зберігається первозвір, але обкладинка – це не
істотна справа, і не можна говорити про релігійні питання і питання
християнського Об’явлення, його основ і його правд з людиною, яка
дивиться тільки на обкладинку… Митрополит такий підхід до релігійних
питань дуже різко називає релігійним анальфабетизмом. І цією оцінкою
Митрополит дає відповідь насамперед російським націоналістам, які в
своєму православії і своїй Московській Церкві бажають бачити насамперед
їхню російськість, Митрополит дає також відповідь і тим нещасним носіям
і поплентачам московської духовності серед українського світу, які «не
беруть релігії за релігію» або «які нічого з релігії не розуміють». Ті,
що вважають релігію тільки орудником для досягнення якихсь інших земних
цілей, є повними анальфабетами в релігійних справах. І коли Митрополит
говорив на схилі свого віку тільки про можливість порозуміння, залишаючи
питання з’єдинення в далекому ще майбутньому, то він дуже вірно оцінював
ситуацію. Ми вже вище відмітили, що український світ у своїй
спроможності мислення ще не дозрів до такої висоти, щоб міг власне
піднятися на таке мислення про церковно-релігійні справи, в якому б не
було отих задніх земних мотивів. Теперішнє українське покоління ще не
здібне так мислити. І саме в цьому криється і небуденна велич, а разом з
тим і деякий трагізм в постаті Митрополита: він, Митрополит Андрей.
своєю думкою і своєю далекозорістю переростав живуче покоління, а
рівночасно те покоління в усіх його шарах, світських і духовних, своїм
умом і тому неспроможне навіть сприймати ідей Митрополита. Якщо хтось
захотів би говорити про Митрополита Андрея і не взяв до уваги цієї
ситуації, він дійде до наскрізь фальшивих висновків. Людина з цієї
української генерації з легкістю буде твердити, що, наприклад, всі
заходи Митрополита Андрея в напрямі церковного з’єдинення не дали
негайно помітного успіху. Але таке твердження було б тільки ствердженням
факту: жодні заходи навіть багатьох людських геніїв не могли дати
успіхів на духовому фунті нашої генерації. Якщо говорити про
розчарування в усіх заходах, то це болюче розчарування відноситься не до
заходів і праці Митрополита, це болюче розчарування в зрілості
української керівної верхівки. Справа не в успіхах, а справа в великості
ідеї і глибини думки, яку Митрополит оголошував і впоював у свій народ,
бувши повністю свідомий того, як малими є ті душі, до яких він
старається промовляти. І в додатку, бувши свідомий того, що не вони, ці
душі, винуваті в тому, що не спроможні на самостійну творчу мисль, бувши
плодом вікової, в першу чергу, духової чужої неволі. Дуже промовисто про
те відчуття дійсності, багатої на духове вбожество, свідчать такі слова
Митрополита: «… видаю ці письма, як документи, що не мають ніякого
актуального значення…».
Мова про листи до різних нез’єдинених православних Владик та
православної інтелігенції в справі церковного порозуміння і замирення.
Митрополит не каже, що ці його письма не мають ніякого значення
взагалі, тобто тепер і в майбутньому, і ні для кого. Митрополит
говорить, що вони не мають ніякого «актуального» значення, тобто зараз.
Кожний, хто з увагою прочитає це місце, поставить собі питання, чому
Митрополит так говорить. Митрополит не дає сам відповіді, але відповідь
напрошується сама собою: не мають актуального значення, бо одні їх не
хочуть розуміти, другі неспроможні їх розуміти. Митрополит все ж таки
видав ці документи і це найкращий доказ, що він прив’язував до них
велике значення, не тільки значення історичного документу; Митрополит
вірив, що український народ переможе наслідки довговікової неволі, що
цей народ вирветься з чужих обіймів, він вірив, що глухі будуть чути
і очі незрячих відкриються і побачать. Митрополит говорив і проголошував
благйвість церковної єдності грядущим живим і здоровим українським
поколінням. Для йому сучасної української генерації Митрополит бажав
тільки християнського миру. Здійснення церковного з’єдинення було нашій
генерації, на думку Митрополита, не під силу, тому їй призначив до
здійснення оцей мінімум на далекому шляху до досягнення єдності, цей
мінімум, який він назвав примиренням. Про це наглядно свідчать такі
слова Митрополита: «А що досвід навчив мене, що в мові, в якій ідеться
про порозуміння поміж різними віросповіданнями, люди схильні бачити
бажання, щоб довести всі ці віроісповідання до одного, то на самому
вступі заявляю, що таке поєднання всіх українських віроісповідань вважаю
неможливим. І навіть тоді, коли говоритиму про таке поєднання, то воно і
в моїй думці і в моїх словах і намірах є лише теорією не до виконання».
Думаємо, що виразніше не міг Митрополит висловити своєї оцінки про
сучасний йому стан можливості реалізації ідеї з’єдинення. І вважаємо, що
в словах не треба дошукуватися зневіри Митрополита в самій ідеї. В цих
словах Митрополит змалював тільки стан грунту, на який паде благовість
єдності; цей грунт висушений з живих релігійних соків, він позакидуваний
брилами каменюк, на ньому насіяв ворог багато терня, яке заглушує ріст
кожного здорового зерна. Замирення і порозуміння між християнськими
віросповіданнями вже сьогодні не мало б бути нічим іншим, образно
говорячи, як переоранням і на живими соками, виполенням бур’яну і терня
із духового грунту українського народу. До плекання цього грунту
належить також і те, щоб довести до і вирощення такої української
людини, яка буде вважати релігію за релігію, а не за засіб всяких,
тільки не релігійних цілей, щоб виростити таку українську хри людину,
яка не зупиниться при питаннях релігії і віри на обкладинці й тільки
обкладинкою потрапить захоплюватися та на підставі обкладинки оцінювати
даний твір. Треба людини, яка потрапить і захоче розкрити книгу життя і
шукати в ній Христовій істини.
Стільки щодо засадничих стверджень в питанні т. зв. національності
Церкви. Думку Митрополита в цьому питанні можна схопити коротко в
наступних словах: Митрополит не є поклонником уніформізму в Церкві, він,
відповідно до свого мислення, відстоює ієрархічну синтезу вартостей у
Христовій Церкві. В цій Церкві є Боже і людське, вічне і земне, невидиме
і видиме, таїнственне і природне, в ній є також вселенське і
національне, але не в хаотичному помішанні, а в ієрархічній гармонійній
цілості. Якраз на таких премісах побудовані його дальші думки в питанні
т. зв. національних Церков: «Якщо мова про ті національні Церкви, що не
є частинами Вселенської Церкви, то можна сказати, що вони дійсно дають
своєму народові якусь єдність, сильнішу від тієї єдності, що повинна і
може єднати між собою всі народи світу… Але якщо мова про ті
національні Церкви, що не є частинами Вселенської Церкви, то треба
сказати, що вони не запевняють своїм народам просто ніякої єдності, може
навіть вони спричиняються до поглиблення і загострення внутрішніх
роздорів у народі…».
Митрополит не зупиняється тільки на самому ствердженні такої своєї
думки, він дає багатий ілюстративний матеріял з історії т. зв.
національних Церков, вказуючи на постійний процес розкладу таких
національних Церков, а навіть ілюструє це твердження на прикладі
Російської Церкви: «Російська синодальна Церква була теж типом
національної Церкви, хоч дивною нелогічністю радо сама себе називала
вселенською. Та нелогічність, правда, робила можливим відчитування в
добрій вірі нікейсько-царгородського символу віри, але дозволяла теж
російським патріархам, прихильникам православія, самодержавія і «єдиної
неділимої», вважати себе за вийнятково високо стоячих християн… Тільки
поверхове дослідження створювало враження єдності синодальної Російської
Церкви, але існування розколу і сект, які , множилися з кожним
століттям, доводили, що ця духова і церковна єдність російського народу
була тільки підтримувана рукою автократа і його уряду — «святійшого
синоду».
Висловившись критично щодо можливості збереження єдності у т. зв.
інацюнальних Церквах поза вселенською Церквою, Митрополит переконаний,
що |Івайкраще забезпечена національна питоменність Церкви, — а тим самим
ристова Церква стає найціннішим скарбом якоїсь нації, серед якої
Церква виконує своє післанництво, — коли ця Церква є в злуці із
Вселенською Церквою: «Поодинокі Церкви, залишаючись в зв’язку з усіма
іншими Церквами Заходу, можуть зберегти дуже далекойдучу автономію, яку
можна назвати автокефалією, бо є цілковита відсутність тієї залежності,
яка підпорядковує поодинокі єпархії патріархату під власть партріарха. І
в нашій Греко-католицькій Церкві Митрополит встановляє єпископів, і
ніяке дисциплінарне право латинської Церкви нас не зобов’язує…».1
Такі в основному думки, що зарисовують далекосяжний задум Митрополита
Андрея; задум цей кинений як проекція на українську землю, але важливий
тим, що в ньому накреслені елементи, які мають загальнохристиянську і
загальнолюд-ську вартість. І тому цю проекцію Митрополичого задуму можна
кидати і за її здійснення змагатися у будь-якому просторі земної кулі і
в будь-який час. Тому що ця проекція є тільки новим зусиллям, щоб бути
вірним і служити заповітній просьбі Христа до свого Небесного Отця:
«Отче, збережи їх, щоб всі були одно…».
Незвичайність нашого століття в тому, що це століття, яким
започатковується нова епоха в бутті людства. Звичайно, цю незвичайність
документують переломові винаходи, відкриття, досягнення на полі
технічних, природничих наук. З християнської точки зору приходиться
говорити також про незвичайність століття, в якому ми живемо. Вже в
першій частині цього нарису було згадано, що дрімаюча туга
християнського світу за єдністю християн, яка на наших очах
перетворюється в могутній рух християн, що його найкращим виявом буде за
Божою поміччю недалекий Вселенський Собор, є чимось небувалим і
небуденним. У зв’язку з незвичайністю століття чується також часто
незвичайні, сміливі і, в своєму значенні, далекосяжні думки й задуми. І
саме тут ми можемо бути вдячні Всевишньому Богу, що Він дав нам якраз у
цьому столітті велетня релігійної мислі, якому припала доля благовістити
Христову єдність серед роз’єднаного народу. Обнявши своїм духовим зором
увесь цей народ, він проголошує з Святоюрської гори давньої Галицької
столиці свої просьби, моління, свої поради й заповіти: «… не бачу, щоб
хто-небудь з нас, архиєреїв різних українських віроісповідань міг дбати
про те, щоб піддержувати церковні роздори. Тому пищу це письмо, щоб
простягнути руку до згоди і Ваші Преосвященства запросити до церковної
єдності…».”
Та це в розумінні Митрополита далека й зараз нездійснима мета; тому,
простягаючи руку до згоди, Митрополит нагадує і закликає до неустанної
спільної молитви за поєднання і до просьби до Всевишнього про потрібну
для примирення благодать. Він кличе всіх архиєреїв, щоб були готові на
поступки, на які дозволяє совість, бо «…не годиться покидати віру
батьків без повного і глибокого переконання, що такий є обов’язок
супроти Бога…».1 Він заохочує шукати дороги до поєднання, завжди
пам’ятаючи про те, що таке шукання єдності в Христі — це служба Богові,
й тому «…мусимо про це пам’ятати, що справа релігії — це справа з
Богом…».2
«Релігія — це справа з Богом» — цю правду бажав би Митрополит
закарбувати в душах всіх християн, і тому так часто у різних варіантах
її повторює, бо «…для кого, наприклад, релігія не є перш усього
справою віддавання Всевишньому Богу належного Йому богопочитання, то він
тим словом називає щось, чого я не розумію…».3
Запросивши ось так до призадуми. Митрополит веде нас усіх у скарбницю
вічних Христових правд. І в цій скарбниці ми знаходимо, ми всі
християни, вселенської і православної віри, цінності, які нам усім
дорогі і нас усіх об’єднують, — Символ віри, одні Святі Книги, одні
обряди, одні св. Таїнства, одні богослужби… Ми справді роджені і
живемо в одній і тій самій благодаті св. Духа.
Але далі Митрополит проводить нас в історичне минуле нашої Церкви: «Всі
православні ієрархи Київської Митрополії ставали перед питанням, чи
можна і як зірвати канонічний зв’язок, який єпископа чи митрополита
в’яже з своїм церковним зверхником. Досліджуючи положення української
Церкви, візантійської Церкви і Римського Престолу, ієрархи Київської
Митрополії пригадали собі, що біля сто років перед тим, за митрополита
Ізидора, уся візантійська Церква з царем Палеологом, царгородським
патріархом і всіма представниками візантійської Церкви проголосили як
правду, Богом об’явлену, що Римський Архиєрей має над усією Церквою
правдивий примат судовластя… Декрети цього Вселенського Собору
підписав Митрополит Ізидор і рішенням цього Собору Українська Церква
залишилася вірною так, як це в тих обставинах було можливе… Москва з
великим князем Василем зірвала канонічний зв’язок, що лучив її і
піддавав під судовластя Київських митрополитів… Українські ієрархи
прийшли до переконання, що мають не тільки право, але й обов’язок
відірватися від царгородського престола… Хибний крок патріарха
Керулярія вони тільки направляють, бо, рішаючи зірвати канонічний
зв’язок з Царгородом, вони піддержують чи наново нав’язують зв’язок з
Вселенською Церквою і її зверхником
Римським Архиєреєм… Зриваючи зв’язок з Царгородом, зробили це не в
ім’я цілковитої незалежності кожного митрополита від вишої влади — такої
засади Христова Церква ніколи не визнавала за правильну, — зривали її в
не ім’я самолюбства, не в дусі бунту, а в ім’я послуху і покори…».
«Якби не насильне знищення нашої Церкви царицею Катериною, Миколою І і
Александром П, тобто якби не єдиний у своїм роді, тільки царатом
практикований спосіб навертання народу нагайкою і кнутом, населення
українських земель було б досі тим, чим його хотіли мати його ієрархи
XVI ст., тобто було б вірне переданням Митрополита Ізидора,
царгородського патріарха Йосифа і всієї візантійської Церкви, що
прийняла за догмат примат судовластя Римського Архиєрея… Воно було б
зберегло обряди, звичаї’, національне передання… було б тільки науку
віри доповнило наукою Вселенських Соборів, що після семи перших
проголошували, боронили, стерегли і розвивали науку Божого
Об’явлення…».
Це митрополичий виклад історії минулого нашої Церкви в основних зарисах
змагань за церковне з’єдинення, бо ж це змагання, яке не завмирало в
нашому народі, постійно народжується і дивним дивом ці змагання завжди
здушуються, чужими українській Церкві й українському народові, силами.
Це минуле змальовує Митрополит на те, щоб над ним рефлектувати, щоб
шукати, чи часом Господь не накреслює нашому народові, чи, точніше.
Христовій Церкві в Україні, шляху, по якому їм належить ступати, щоб
досягти завершення повноти свого власного буття, а, може, також, щоб
відкрити в цьому минулому своє покликання в сімї християнських народів і
цілого людства…
І від минулого Митрополит звертає свої очі на будуче, яке починається
сьогоднішнім днем: «Таке положення буде для ієрархів на українських
землях нагодою розглянути положення Церков і всієї церковної історії.
Може дійдуть вони до того самого переконання, до якого прийшли їх
попередники в XVI ст. Греко-католицькі єпископи, тобто українські
єпископи, що тримаються вселенської віри, є наслідниками тієї ієрархії
XVI ст… Наші ієрархи поставлені історичними обставинами перед питанням
зірвати канонічний зв’язок з тими Церквами, до яких належать, мусять це
зробити так, щоб того зв’язку не зривати дорогою розколу… в ім’я
самолюбства чи імперіалізму, а в ім’я любові, християнської покори і
церковного авторитету… Мусять також вважати на те, щоб… не затрачати
того, що в цих матірних Церквах було вселенське, здорове і благодатне,
а тільки те, що в цих матірних Церквах могло бути противне
вселенській вірі й апостольским переданням…».’ Обнявши своїм зором
минуле. Митрополит розкриває рівночасно цими думками й закликами шлях у
майбутнє; це шлях, на який українські християни тепер чи, може, в
дальшому майбутньому мусітимуть ступити, бо «з’єдинене з Вселенською
Церквою українське благочестя, відмежовуючи нас від сусідів від Заходу і
Сходу, є, на нашу думку, оперте на історичному досвіді, — єдиною формою
релігійного буття, яке нам може запевнити свобідний розвій нашої
релігійної та національної культури й остерегти нас від внутрішніх
роздорів…». На межі історичних епох проголошує Митрополит свої
заповіти, шле свої просьби і, простягнувши руку до згоди, заявляє, що
з’єдинення — це єдина тривка форма релігійного буття українського
народу. І хоч замовк голос цього благовісника єдності, то свіжими і
живими залишились його думки і мислі і його заповіти.
Свій нарис про Митрополита Андрея хотіли б ми закінчити рефлексією, яка
мимоволі родиться в умі людини, коли глянути на двотисячолітню історію
нашої землі, а в тому й на тисячоліття нашого українського християнства,
з дальшої перспективи й очима віруючої людини. Давнє українське
благочестя в самих початках буття Христової Церкви в Україні викреслило
в уяві української людини чудову картину, яка з’явилася на світанку
Христової Церкви на Дніпрових горах: це святий апостол Андрей
Первозванний, рідний Брат первоверховного Апостола Петра, з’явився на
Дніпрових горах, на місці, де в далекому майбутньому мала здвигнутися
столиця України, а водночас матірний город християнства на
східноєвропейському просторі. Він благословив ці гори і цю землю своїм
хрестом; молитвою своєю він благав благодаті Господньої для землі, яка
мала прийняти в себе зерно Христової благовісті, щоб принести святі
багаті плоди. В цьому ж часі вмирав на хресті в Апостольській Римській
Столиці рідний брат ап.Андрея Первозванного, св. первоверховний апостол
Петро. Тільки єдиному Всевщучому Богу видною була оця таїнственна злука
в рідності крови і рідності християнського духу між двома братами, між
посівом мученичої крови і посівом Божого благословення, що ними обидва
брати засівали землю на європейському Сході і Заході. І тисячу років
пізніше, після цієї картини-з’яви на Дніпрових горах, на посіві
Андріївського благословення виросли могутні Божі храми, як видимі знаки
живої Христової віри і українського благочестя на всій українській
землі, а на тисячолітній історії Христової Церкви в Україні видимо
вирита печать оцієї первісної злуки між двома апостолами-братами,
Андреєм і Петром… В цій братній злуці у вселенській вірі Христової
Церкви родилось християнство в Україні…
А зараз проходить у минуле друге тисячоліття Христової Церкви і перше
тисячоліття християнства в Україні. І на порозі нової доби з’являється,
вже не в уяві, а в дійсності, постать переємника апостольського
післанництва на українській землі – Митрополита Галицького, Слуги Божого
Андрея. З’являється на зруйнованій землі й серед потрясеного в глибині
своєї душі українського народу. Перший Андрей Первозванний благословив
цю землю на засів і ріст Христового Євангелія, і тому він для віруючої
української людини є Андреем Благословителем. Другий Андрей Митрополит
на порозі нового тисячоліття благовістить на українській землі і серед
українського народу благовість єдності в єдиній, святій, вселенській і
апостольській Христовій Церкві. І тому він для нас Андрій
Благовіститель.
Своєю простягненою рукою до християнського миру цей Андрей
Благовіститель благословить невидамо із небесних хоромів свою землю під
новий свій народ на нове післанництво — стати вістуном і будівничим
християнського з’єдинення. Слуга Божий Митрополит Андрей Благовіститель
благовістить, як колись Андрей Первозванний, і благовістить, щоб наново
і на віки зберегти різьблену історичними віками Христової Церкви в
Україні печать рівності братньої однодушності і єдності між Христовими
апостолами-братами, Андрієм і Петром.
PAGE
PAGE 30
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
