Реферат на тему:
Психоаналіз та психологія установки
Психоаналіз
Дослідження в галузі психопатології та психіатрії викликали необхідність
вивчати роль і дію неусвідомлюваних чинників, що визначають потреби й
потяги особистості, її поведінку. Так утворився психоаналітичний напрям
у психології (З.Фрейд).
Концепція З.Фрейда про підсвідоме увібрала в себе множину різнорідних
раніш існуючих відомостей, догадок і припущень. Були використані і
народі прикмети, забобони. Наприклад, вчення про підсвідоме
зустрічається у І.Гербарта, про психічну енергію – у Г.Т.Фехнера; про
те, що тіло людини заряджене енергією нескінченно великого потенціалу –
у І Сікорського; поняттям “витіснення” із однієї сфери в іншу – у
А.Шопенгауера, “Едіпів комплекс” широко описаний у літературних творах,
зокрема у Дідіро “Племінник Рамо”.
Психоаналіз тісно пов’язаний з теорією З.Фрейда про переважання в
психічній діяльності особистості підсвідомих, інстинктивних потягів.
У структурі особистості З.Фрейд виділяє три компонента:
1) ід (воно) – осередок сліпих інстинктів, або сексуальних, або
агресивних потягів, що прагнуть відразу задовольнитися, незалежно від
ставлення людини до довкілля Ці прагнення, проникаючи з підсвідомого у
свідомість, стають джерелом активності людини, своєрідно спрямовують її
вчинки та поведінку. Особливого значення психоаналітики надають
сексуальним потягам;
2) его (я) – регулятор, який сприймає інформацію із довкілля і стан
власного організму, зберігає її в пам’яті і організує дії в інтересах
самозбереження;
3) супер-его (над-я) – сукупність моральних стандартів, заборон і
заохочень, що засвоєні особистістю переважно не усвідомлено у процесі
виховання.
На думку З.Фрейда, всередині людини довічно відбувається таємнича війна
між прихованими у глибинах не усвідомлюваних психічних сил і
необхідністю вижити у ворожому людині соціальному середовищу.
Заборони з боку соціального середовища – “цезура” свідомості, –
стикаючись з неусвідомлюваними потягами, наносять душевні травму,
придушують енергію прагнень. Вимоги до его з боку ід, супер-его і
соціуму, до якого індивід мусить пристосувати, породжують величезну
внутрішню напругу.
Як наслідок таємничої війни в середині особистості (головною силою є
сексуальні потяги – лібідо), вона неминуче постійно перебуває в стані
конфлікту само з собою і з соціальним оточенням.
Але ця енергія нікуди не дівається і вимушена знаходити обхідні шляхи
виходу зовні. Внаслідок зіткнень і боротьби компонентів особистості
виникають невротичні симптоми, сновидіння, помилкові дії (обмовки,
описки тощо) забування неприємного.
З.Фрейд створює поняття про механізми захисту особистості від
руйнування. До цих механізмів він відносить:
– компенсацію – механізм відшкодування відсутності або дефекту якихось
фізичних чи психічних якостей;
– витіснення у сферу підсвідомого небажаного;
– раціоналізацію – спроба усвідомлення пояснення чи виправдання
підсвідомих мотивів; – ідентифікацію себе з іншою особою, яка має, з
точки зору суб’єкта, ті якості, що відсутні у неї самої;
– сублімацію – трансформації неусвідомлюваних сексуальних імпульсів на
творчості (мистецтво, наука);
– регресію – повернення до пройдених стадій розвитку (зрозуміло, що всі
стадії розвитку у психоаналізі пов’язані лише з виявом первинної
сексуальної енергії – лібідо);
– механізми егоцентризму, дисоціації, нарцисизму тощо.
Задача психотерапії, виходячи з цього, полягає в тому, щоб виявити
переживання, травмують людину і звільнити від них особистість шляхом
усвідомлення витиснутих потягів, розуміння причин невротичних станів.
Дійсно, З.Фрейд торкнувся найважливіших складових психіки людини.
Питання мотивації як реального чинника регуляції поведінки, будови
особистості, динаміки взаємин між її різними (усвідомлюваними і
неусвідомлюваними) компонентами – висунув на передній план. Але
пояснення здобутих фактів призвело до того, що мотивація виступила у
вигляді психічної енергії, яка циркулює в організмі, і має один вектор –
спрямованість на розсіювання і розрядку.
Послідовники вчення З.Фрейда особливу увагу приділяють розробці
проблеми” Я” як автономного утворення, що має у собі власні енергетичні
сили і вільного від конфліктів. Але неофрейдисти відкидають вихідну тезу
З.Фрейда про споконвічність асоціальної природи людини, природжену
агресивність та провідну роль інстинктів, зокрема, сексуальних потягів,
у людини.
Згідно з теорією А.Адлера (1870-1937) провідним мотивом діяльності
людини є природжене прагнення до зверхності, до влади. Витоки цього
прагнення – почуття неповноцінності, яке притаманне кожній людині, і
намагання компенсувати свої слабості і розвивати ущербні функції. Щоб
подолати почуття неповноцінності, людина прагне піднести себе в очах
оточуючих, і у власному уявленні про себе.
Будова особистості за А.Адлером складається у ранньому дитинстві (до 5
років) і переживається як “стиль життя”, який визначає увесь наступний
психічний розвиток. Цілі життя складаються із усвідомленого почуття
неповноцінності, спроб його подолання і самоствердження.
Якщо у особистості цілі реалістичні – життя нормальне, а навпаки –
особистість стає невротичною і асоціальною. А ці стани вмикають в
активність механізми компенсації і суперкомпенсації. Активність людин
спрямовується на досягнення особистої влади на іншими, зверхності і
відхиленнями поведінки від соціальних цінностей і норм. Тому задача
психотерапії – допомогти людині усвідомити що її цілі і прагнення
нереалістичні і спрямувати сили компенсації в творчих актах, у
могутності самовдосконалення, вияву себе в науці, філософії, мистецтві.
К.Юнг (1875-1961) стверджує, що пережиті людиною ступені розвитку є
змістом неусвідомлюваної сфери людської психіки – архетипи. Вони
виражаються зовні у вигляді сновидінь, міфів і вірувань. К.Юнг створює
уявлення про будову психіки: система “Самість”, “Персона”, “Тінь” і
“Аніма” і “Анімус”. Зі складними відношеннями між собою. Так “Персона” –
соціальна оболонка особистості, може підміняти, придушувати Самість,
обмежуючи свободу розвитку особистості. За умови, коли Персона стає
виразом дійсного Самості людини, досягається стан психічного здоров’я.
До системи “Тінь” – сукупність темних потягів, спонукань, що суперечать
загальній спрямованості особистості. Не окремо існує і (Аніма) Душа –
аналог створеного людиною образа матері або батька (Анімус) – і
неусвідомлені – особисте і колективне.
Значне розповсюдження має юнгівська концепція типів особистості:
екстравертів та інтровертів. Перші – всі свої сили і інтереси
спрямовують на довкілля, його предмети впливають на людину, як магніти,
що і стає основою відчуження від самого себе. Інші – інтроверти – всю
енергію спрямовують на себе, на свою психіку.
Різниця між екстравертами та інтровертами визначається відмінностями у
станах афективної напруги особистості. Висока напруга емоцій інтроверта
обумовлюється тривалістю і яскравістю вражень, якими він живе. У
екстраверта емоційна насиченість зовнішніх вражень швидко падає, не
залишаючи сліду. І лише постійна новизна вражень і предметів довкілля
здатні викликати швидко згасаючі емоції. Ті та інші типи особистостей
мають певні вади.
Слаба спрямованість екстравертів на свій внутрішній світ обумовлюється,
згідно з Юнгом, інфантильністю і архаїчністю сфери її неусвідомлюваної
психіки і виражається егоцентризмом, егоїзмом і пихатістю, прагненням
створити враження на оточуючих і експансією у поведінці. Інтроверти –
особистості, що мають прямо протилежний облік і спрямованість
Психологія установки
Психологічна установка – теорія розроблена грузинським психологом
Д.М.Узнадзе. Вона розкриває закономірності неусвідомлюваної регуляції
психічних станів, що забезпечують людині бути готовою до дії, виконання
певної діяльності, спрямованої на задоволення власних потреб.
У класичному варіанті установка людини – це первинна неусвідомлена
реакція на ситуацію, в якій вона усвідомлює і вирішує задачі. Отже,
основною умовою створення актуальної установки є: а) потреба, б)
ситуація і в) процес задоволення потреби або розв’язання задачі. В разі
виникнення одних і тих же умов, установка здатна закріплюватися і тоді
створюється фіксована установка, яка і звільняє свідомість людини від
акту прийняття рішення діяти так, а не інакше.
У залежності від того, на який компонент діяльності спрямована
установка, виділяють три рівні регуляції діяльності людини:
1) смислові установки, коли їх предметом стає мотивація діяльності;
2) цільові установки – усвідомлення продукту, який повен бути створений
діями;
3) операційні установки – здатність операційно пристосовувати регуляцію
діяльності відповідно умовам її здійснення.
Функції установки, її ефекти і зміст розкриваються в саморегуляції
діяльності. А саме:
по-перше, установка визначає сталий, послідовний, цілеспрямований плин
дій, тобто є механізмом стабілізації, який зберігає їх спрямованість у
безперервно змінних умовах діяльності;
по-друге, фіксована установка звільняє свідомість людини від
необхідності приймати рішення і довільно контролювати дії у стандартних
і відомих умовах;
по-третє, установка може стати фактором, що обумовлює інертність,
задубілість дій, їх скутість, що створює труднощі у пристосуванні до
нових умов виконання діяльності.
Вітчизняна психологія як свої вихідні позиції має принципи цілісності
психічного життя особистості, взаємозв’язку психічних процесів і
властивостей, розвитку особистості в процесі навчання та виховання,
соціальної зумовленості психічного життя людини.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
